Реферат на тему:
Емануїл Козачинський і започаткування сербської народної драми
(до питання україно-сербських культурних відносин)
Відомий академік О. Білецький, розглядаючи давнє українське словесне
мистецтво, культуру інших народів, справедливо звернув увагу на
драматургію ХVІІІ століття, у стильових спектрах якої дуже виразно
домінують європейські барви бароко. Водночас професіональне мистецтво
тісно пов’язувалося з ужитковим, утилітарно-прикладним. Виразно це видно
з творчості ієромонаха Митрофана Довгалєвського (хоч би “Комичеськоє
дійствіє в честь царю царей Христу Господу”, 1736). Так показувалися й
вистави Києво-Могилянської академії, а її прекрасні
майстри-просвітителі, мудреці не цуралися культурних здобутків селян.
Ними особлива увага приділялася теоретичному осмисленню народних жанрів
(легенд, переказів, історичних пісень), їх реалізації у шкільному
театрі, який на той час досяг найвищого рівня, власне, свого епіцентру.
Цілком слушно і вперше справедливо зауважив О. Мишанич у статті
“Українська література ХVІІІ ст.” про те, що “давній український
народний театр є продуктом шкільної освіти і тісно пов’язаний з театром
європейським. Духовна драма перейшла на Україну із Західної Європи через
польське посередництво і почала культивуватися у стінах
Києво-Могилянської академії”. Звідси й теоретичні міркування та
практичні здійснення (особливо при показі вистав) ґрунтувалися на
досвіді, справді, народному.
Епоха бароко продовжила і поглибила Ренесанс та й не відмовилася від
його народних основ. Античні перекази про богів та героїв залишилися і в
барочний період, а антична народна поезія зберегла для нього значення
високого і недосяжного зразка. Однак мистецтво бароко ще й відродило
перекази про потойбічне життя, вернулося до ідеї Бога як першопричини і
мети земного існування. Це надало виразності, надихнуло народних
майстрів і професіоналів до неповторності стилів і форми. Стиль бароко в
Україні породив виникнення історичної пісні, дав імпульс до зародків
народної театральної культури, поширення апокрифів, “житія” святих, став
першоджерелом народної поезії (є свідчення, що саме в цей період виникла
й велична соціально-побутова пісня “Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі…”).
Надзвичайно позитивну роль у цьому аспекті відіграла Києво-Могилянська
академія, особливо один з її вихованців – Емануїл Козачинський, чий
мистецький внесок по праву став світовим, а його “Трагедія о смерті
посліднєго царя сербського Уроша V і о падєнії Сербського царства”
започаткувала “національну сербську драматургію”, народне театральне
мистецтво, шкільництво, рільництво, відстоювала в сербських краях
православну віру6.
І все ж ім’я Е. Козачинського, якого серед людей звали просто отцем
Мануїлом, нині не тільки маловідоме, але й призабуте, і, по суті,
виведене з культурного обігу. Не врятовують і скупі енциклопедичні
відомості, що з’явилися у 80-х роках, окремі дані в “Історії української
літератури”, “Української літературної енциклопедії”, “Історичного
словника України” та ін. Небагато відомостей про нього і його творчість
віднаходимо і в такій значній за фактичним матеріалом праці як
“Енциклопедія українознавства”. А тим часом цей по-справжньому видатний
священик, педагог, громадський діяч і письменник зробив дуже багато на
просвітницько-релігійній ниві для народів України, Сербії, Білорусії.
Як вірно сконстатовано вітчизняними і зарубіжними культурологами,
вісімнадцяте століття в житті всіх слов’янських народів стало епохою
піднесення культурно-національного руху, часом зростання духовності, що
тепер уже стали по праву називати пізнім Відродженням. Поряд з художніми
набутками пробуджується у всіх слов’ян національна свідомість,
ментальність, почуття гідності, потяг до освіти, релігійні переконання,
пошуки своєї історії, а особливо активізується боротьба за збереження та
подальший розвиток власної незалежності. Одна з найцікавіших сторінок
цього процесу – сербський мистецько-освітній рух наприкінці ХVІІ і до
середини ХVІІІ століття8. У цей період волелюбні серби, врятувавшись
ціною значних жертв від турецького поневолення (1690), почали з іншого
боку відчувати тягарний вантаж підступної і жорстокої політики
Габсбургів, натиск зі всіх сторін тевтонів. Втрачалися мова, віра,
індивідуальність побуту та звичаїв. Але повного знеособлення сербського
духовного надбання не сталося. І якраз спонукав до животворного буття
цих південних братів-слов’ян передусім український народ. Ще 1733 року
київський архієпископ Рафаїл Заборовський, людина передових
демократичних поглядів і уподобань, на прохання митрополита Вікентія
Йовановича відправив з України в Сербію шість кращих магістрів з числа
випускників Київської академії, які в подальшому відіграли дуже значну
роль у розвитку відродження всієї Сербії. Знаходився серед них і Емануїл
Козачинський.
Випадковості ніякої тут не було. Через аудиторію цього високого на той
період науково-педагогічного закладу Європи, зосередженого в Києві,
пройшов загалом не один десяток сербських, болгарських, румунських,
чорногорських політично-культурних, економічно-господарських діячів,
подібно знаменитому просвітителю Йовану Раїчу.
Поїхав у сербські землі в 1733 році. Молодий і розумний знавець мов,
вихованець академії Емануїл Козачинський, біографічні відомості якого
потонули в сивій давнині, знаємо тільки, що народився він травневими
днями 1699 року в невеличкому містечку Ямполі, що розкинулося біля
чарівного швидкоплинного Дністра, в родині священика і в дитинстві
здебільшого виховувався на піснях про визвольну війну 1648–1654 рр.,
народних оповіданнях про Івана Лободу – козацького полковника, що не
давав спокою шляхті на Поділлі. Освіту здобув у Києві, а в 1733 році,
після закінчення навчання, виїхав до Сербії, де відразу став префектом і
провідним викладачем латини у Вищій школі в Карлівцях, неподалік
Бєлграда. Там уперше була заснована ним народна школа і при ній народний
театр. На прохання сремського комітету Славонії Козачинський залишається
там аж до 1737 року, стає ректором, організатором освіти, відтак
повертається в Україну восени 1739 року, навесні 1740 р. востаннє
приїздить на Поділля, записує різноманітні народні героїчні перекази,
відвідує переважно монастирі, бо на той час саме вони були осередками
знань. З 1739 по 1746 рік працює професором риторики, піїтики Київської
академії; на його лекції, окрім студентів, ходило багато світських
людей, а десь 1748 року за прогресивно-християнські погляди і радикалізм
його відправляють ігуменом у Гадяцький монастир, а згодом у Слуцьк,
недалеко Менська, де він і помер 27 серпня 1755 року в сані архимандрита
Слуцького монастиря. Дата смерті також остаточно не визначена. Деякі
дослідники вважають 4 (15) серпня 1756 р.
Найбільше з громадсько-мистецького шляху майстра і священнослужителя
вивчений у нас тільки сербський період його життя, невеликі відомості
про інші значущі громадські діяння Е. Козачинського знаходимо значно
менше. Але всі дослідники у своїх спостереженнях приділяють увагу
переважно розглядові драми під такою повною справжньою назвою:
“Трагедія, сиречь печальная повесть о смерти последнего царя сєрбского
Уроша Пятого и падении Сербскаго царства”, написаній 1733 року й тоді ж
поставленій.
Серби, як і добре знайомі Е. Козачинському подільські селяни,
знаходилися весь час у важкому економічному становищі, а
національно-релігійний гніт постійно викликав протест народу проти
іноземних поневолювачів. На Поділлі цей рух підтримували гайдамаки, а в
Сербії – гайдуки, звідси – і сила-силенна патріотично-історичних пісень,
які побутували в обох слов’янських реґіонах. Як і Нови Сад, так і
Ямпіль, довго залишалися запустілими від гнобителів. Тому не випадково
Е. Козачинський, приїхавши в Карлівці, відразу ж поринув у літописи
краю, вивчення мови, звичаїв, традицій, побував на кількох обрядових
святах, а найбільше йому припали до душі пісні, перекази, легенди,
безсмертні оповідання про битву 1389 року на Косовому Полі і, хоч
османський тягар ліг на плечі сербів на довгі століття, однак вони не
здавалися ні на хвилину турецьким володарям. Прапором переможності стала
докосівська і післякосівська історична народна пісня, що виконувалася
від першого подиху людини, і ця пісня мужності супроводжувала серба все
життя.
Зарубіжні та вітчизняні дослідники (А. Соболєвський, Н. Ваганова,
Й.Йованович, О. Мишанич, Є. Пащенко, М. Рогович) згадують, що школа і
народність живили творчість майстра в Сербії, але додамо, що й в
оригінальну драматургію Е. Козачинського теж просочувалися гуманістичні
тенденції періоду раннього просвітництва та епохи бароко в Європі. Адже
його драма своїми художніми достоїнствами і текстовою структурою не
поступається “Артаксерксовому дійству”, трагедіям Ф. Прокоповича
“Владимир”, Л. Горки “Йосиф Патріарха”, драмі “Милость Божія”,
діалогічним творам Симеона Полоцького, і якщо провести типологічне
спостереження, то й піднімається на якісно вищий мистецький рівень.
Разом з тим Емануїл Козачинський, перебуваючи в Карлівцях поблизу Нового
Саду (тепер Сремські Карловці), не лише досконало вивчив сербську мову,
організував шкільництво, записував народну творчість, особливо героїчні
легенди, але й протлумачив її багатостраждальну історію, досконало
оперував архівними матеріалами, особливо листами, в яких йдеться про
битву з османцями. Трагедія писалася протягом 1733– 1734 рр. (на основі
всього зібраного з легенд та літописів) і тоді ж поставлена студійним
театром словенолатинської школи й показувалася не тільки в Новому Саді
та Сремських Карловцях, але й жителям навколишніх міст і сіл, зокрема
Руски Кєрєстур. Оригінал драми повністю не зберігся, в Бєлграді
знаходяться окремі уривки з неї, а дійшла вона до нас у пізнішій обробці
відомого сербського бунтаря, народознавця та громадського діяча Й.
Раїча, який видав її окремою книжкою у 1798 році в Буді (Угорщина).
Сюжет драми становлять як реальні обставини з сербської історії, так і
народні перекази. В ідейно-тематичному переплетенні розкриваються події
від кінця ХІV до першого десятиліття ХVІІІ ст., тобто йдеться про часи
падіння першої Самостійної сербської держави. Поразка
сербсько-боснійського війська в битві 1389 року на Косовому Полі
призвела до встановлення по всій Сербії жорстокого турецького гноблення.
І тільки перше сербське повстання 1804–1843 рр. відкрило
визвольно-героїчні містки й джерела для формування сербської держави.
Саме із перебігу початкових подій нищення сербської держави повів
розмову український автор, показавши водночас і величність останнього
сербського царя, і його безсилість відстояти незалежність власної
країни, і мудрість мас.
Окрім історичних персонажів, тут (і це були суворо канонічні закони
шкільного народного театру та драматургії тогочасного бароко) виступають
алегоричні фігури: Ласолюбство, Славолюбство; діють Відчай, Марс,
Заздрість, Лестощі. Автор виводить багатогранний, чітко
індивідуалізований, справді в народному дусі вірогідний образ сербського
короля Стефана Душана, який перед смертю заповідав престол малолітньому
синові Урошу. До його повноліття король передав повне державне
керівництво регенту – одному з жорстоких і підступних князів –
зрадникові Вукашину. Він і вбиває молодого Уроша (схожу ситуацію і
художній засіб використали пізніше Д.-Г. Байрон у “Каїні” та О. Пушкін у
драмі “Борис Годунов”). Але й Вукашин також не втримався при владі – він
потрапив у розставлений іншими зрадниками капкан і загинув. Сербія
надовго потрапляє під турецьке ярмо, від якого її певною мірою згодом
звільнив патріарх, погодившись на австрійське підданство. У фіналі
вихваляється Мудрість та Освіта, котрі завжди були запорукою перемоги
над ворожою навалою, забезпечували мир та злагоду в суспільстві. Автор
до дії, у конфліктне розгалуження, ввів елементи гайдуцьких пісень,
народних переказів про Марка-королевича, саме ті, що й тепер вивчаються
у школах Сербії.
Е. Козачинський, маючи перед собою яскравий зразок, а саме трагікомедію
“Владимир” Ф. Прокоповича, подбав про власне мистецьке обґрунтування та
відтворення переломних народно-історичних моментів в історії сербського
народу. Він уклав у драму (беручи за зразок сербські історичні пісні)
ідеї непереможності і титанізму тих, хто обстоює право кожної нації на
самостійне існування.
Центральну ідею визволення сербів із подвійного гніту – Туреччини та
Австрії – по-різному й досі трактують дослідники, але авторська позиція
в п’єсі чітко простежується. Жодне панування одного народу над іншим
ніколи не приносить доброти, тому такого в суспільному розвитку
допускати не можна. І тільки в спільності слов’янських народів можна
досягти вільності, свободи, незалежності, відчути власний менталітет і
дати відсіч будь-якому супротивникові, здолати найбільшу агресію. Саме
це надихнуло відомого словенського режисера Бранко Гавеллу в роки Другої
світової війни показати твір Е. Козачинського в Першому партизанському
театрі, але з невідомих причин драма не була поставлена, хоч ішли вже
репетиції.
Добре ознайомлений з історичним минулим сербського народу, Е.
Козачинський бачив за ним, його долею, шляхами історії й український
народ, котрий також тоді не мав власної незалежності. Та через тогочасні
політико-соціальні обставини він прямо про це не сказав. Шкода, що це
залишається поза увагою вчених – істориків і мистецтвознавців, не згадав
про це і Д. Антонович у своїй праці “Триста років українського театру”,
де, мабуть, найґрунтовніше проаналізовано драматургію епохи бароко, що
належала українським авторам.
Та майже ніхто з дослідників не торкається таких творів, як наступна
драма Е. Козачинського “Благоутробіє Марка Аврелія Антоніна, кесаря
римського” (1744), що було ніби своєрідним продовженням попередньої
“Трагедії о смерти сербського Уроша Пятого…” Сюжет взято з життя
римського імператора-філософа, де в народно-алегоричній формі насправді
йшлося про царювання російської цариці Єлизавети. Драма поставлена в
шкільному народному театрі Києво-Могилянської академії, а видана у
Львові 1745 року14. Сюжетна структура містить у собі окремі римські
перекази, а також переповідки Тита Петронія Арбітра, Деціма Юнія Ювенала
та Марка Валерія Марціала. Е. Козачинському належить книга-роздум
“Філософія Аристотелева по умствованию перипатетиков изданная” (1745),
“Панегірик імператриці Єлизаветі” (1744), створений у зв’язку зі
спеціальним приїздом цариці до Києва і який виконували учні академії, та
своєрідний за змістом вірш-ода “На тріумфальних Києво-Печерських воротах
до ангела” (1744).
Є скупі архівні свідчення про його інші, але незавершені драми, курси
популярних педагогічних лекцій, проповіді, упорядкований курс філософії,
але частина творів загубилася у вихорі століть і їх не віднаходимо ще й
досі. Частина з них знаходиться в архівах Бєлграда та Нови Сад (Сербія),
деякі в Москві, Санкт-Петербурзі. Відомо тільки, що, працюючи на посаді
професора Київської академії протягом шести років (1739–1745), він читав
натуральну філософію, риторику, піїтику, синтагму, три курси з яких
дійшли до нас у найдавніших списках. Вони були впорядковані для народних
читань, а від лекції з теологічного курсу, дорученого для читання Е.
Козачинському в 1745–1746 роках, в архівах не збереглося жодного рядка.
Академік Сергій Маслов припускав, що Емануїл був автором своєрідної
оригінальної й цікавої анонімної п’єси, насиченої слов’янськими
фольклорними мотивами, – “Образ страстей мира сего”, знайденої 1879 року
в архівах Православного церковно-археологічного музею в
Санкт-Петербурзі.
Цікавим залишається ще й такий факт. Серед раритетів ХVІІІ століття, що
дійшли до нас, збереглися друковані старослов’янською тези філософського
диспуту, що проходив у Києві під керівництвом Е. Козачинського 1741
року. Стосуються вони загальних положень філософії, окремих її частин –
логіки, метафізики, етики, психології, куди увійшла частина викладу
лекцій, читаних ним у Сремських Карловицях. Тезам передує підписана Е.
Козачинським присвята відомому своїми демократичними поглядами
архімандритові Тимотею Щербацькому. З поміток на полях видно, що із
запереченнями окремих думок на диспуті виступав випускник академії
Василь Думницький, згодом дуже відомий, але теж забутий в Україні
педагог-філософ. Твердження сповнені розкутості думки, індивідуальності
суджень, аналітичності спостережень тогочасної соціальної дійсності
(подекуди в тезах натрапляємо навіть на педагогічно-виховні українські
прислів’я та перекази). Зрештою, піїтика, риторика, прагматика вводилися
Е. Козачинським в обов’язкову програму при організації шкіл у Сербії
1733–1737 рр. На них він особливо наполягав, будучи префектом,
інспектором при шкільному і церковному будівництві в Карлівцях, а шкіл і
церков відкрито сім за час його перебування на цій посаді.
Найбільшим інтелектуальним злетом думки самого Емануїла, де кожен крок
підтверджує його діяння як громадянина, педагога-патріота, звитяжця,
стало збирання, записування та зберігання ним художньої творчості,
особливо народних псалмів, що розпочалося саме на сербській землі. Його
публіцистичні та художні виступи щільно межувалися із висловлюваннями
про об’єднання сербів, аби вони вистояли в борні проти поневолювачів,
наповнення їхніх сердець незгасним вогнем просвіти, свободи та
незалежності. Завдяки йому дійшли до наших часів найвагоміші тексти
сербського епосу – історичні пісні про представників династії Неманичів,
які кермували сербськими землями до 1371 року, та цикли про Бранковичів,
Якшичів, що охоче володарювали спільно з турками. З цих міркувань він і
обрав драматургію, хоч це найважчий літературний жанр, та найбільш
мобільний і дуже поширений у ХVІІІ столітті при народних школах. Шкода,
що збереглася лише ця одна п’єса, хоч є припущення, що їх було написано
три. А якщо пригадаємо, що театр мав уже тоді широкий
народно-просвітницький характер, то стане зрозумілим і написання драми.
Тому й “Трагедія, сиречь печальная повесть о смерти последняго царя
сербского Уроша Пятого и о падении Сербскаго царства” Е. Козачинського
стала своєрідним національно-патріотичним вибухом на Балканах, хоч була
типовою тодішньою шкільною народною драмою з явними рисами соціальності,
насичена персонажами античної міфології, сповнена інакомовлень,
алегоричних фігур, народних символів. За всім прочитувалась національна
ідея Визволення. Поставлена в червні 1733 року, трагедія стала
дійово-активним чинником для пробудження широких мас трудящих, ключем
патріотично-визвольного руху, була духовним внеском в організаційну
структуру національної самостійності Сербії. Драма поширювалась у
рукописних списках. Видрукував її, як згадувалося, у словено-сербській
друкарні в Буді (Угорщина) 1798 року учень та послідовник ідей
українського мислителя серб Йован Раїч. Видання розійшлося миттєво, і
тепер світова архівна культура нараховує тільки кілька одиниць. У 1807
році “Вестник Европы” подав перше коротеньке повідомлення про цю
трагедію та основні уривки самого тексту, запропонувавши перекласти її
російською мовою.
Світова суспільствознавча, наукова, педагогічна і мистецтвознавча думка
згодом присвятила кілька досліджень просвітно-культурологічній
діяльності Е. Козачинського, була одностайною у твердженні, що саме він
став основоположником сербської народної реалістичної драми, засновником
вищої школи, організації всього шкільництва, релігієзнавства,
рільництва, тобто землеробства, а найбільше – піднесення визвольного
руху.
Серед інших творів, зокрема тих, які Е. Козачинський написав уже в
Києві, а вони іноді виходили накладом у друкарні Києво-Печерської лаври
і деякі нині зберігаються у фондах стародруків та рукописів ЦНБ ім.
Вернадського НАН України, можна побачити кілька поетичних сторінок,
філософські трактати, а також рукопис драми “Благоутробіє Марка Аврелія”
(1744), зробленої за мотивами римських хронік.
Цілком правомірним буде, якщо вітчизняні дослідники історії, культури і
мистецтва звернуть увагу на українсько-сербські зв’язки, і тоді
яскравіше заблищать діяння Емануїла Козачинського. Ще академік О.
Білецький, укладаючи свою “Хрестоматію української літератури”, особливо
наголошував на тому, аби життя і творчо-громадська діяльність Е.
Козачинського знайшли в Україні справжнє наукове висвітлення.
Неодноразово підкреслював це й академік М. Рильський – неперевершений
знавець літературно-мистецької старовини. Розлога діяльність Емануїла
Козачинського на терені братніх народів – шляхетна справа й величний
унесок в їхнє зближення поміж собою, непересічний світлий талант
майстра. Нетлінність спадщини, як і мудрість митця та педагога,
утверджували доброту, милосердя, гуманізм упродовж усього ХVІІІ
століття.
Проте необхідно визнати, що по-справжньому творча діяльність Е.
Козачинського ще й досі доконечно не розглянута, не з’ясовано остаточно
навіть його внесок у розвиток сербсько-українських відносин. Відомо
лише, що у травні 1755 року кілька сербських юнаків з’явилося в Києві і,
не знайшовши там священика і педагога отця Мануїла, вони поїхали до
Слуцька, де він перебував на той час. Що змусило їх це зробити –
невідомо. Потребує ґрунтовного дослідження вплив Е. Козачинського на
сербського драматурга Йована Стерії Поповича (1806–1856), який під
враженням (і він засвідчив це письмово) від прочитаної першої
вітчизняної народної драми написав героїко-романтичну драму “Мілош
Обиліч, або Падіння сербського царства” (1828), а в драмі “Смерть
Стефана Дичанського” (1841) присутня структурна основа і навіть певне
художнє цитування Е. Козачинського17. Дуже виразно відчувається вплив Е.
Козачинського і на всю драматургію Броніслава Нушича. Неодноразово
згадував про значення Е. Козачинського на весь сербський культурний і
освітній процес корифей сербської сцени, всесвітньовідомий актор Пера
Добринович (1853–1923) та ін. Отож, різноманітні дослідження про
видатного діяча, провісника сербської драматургії і театру, шкільництва,
поборника дружби двох народів якраз на часі18, але ХХІ століття поки що
не дало жодного рядка про цього видатного чоловіка.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
