Реферат на тему:
Драматичні портрети Т. Г. Шевченка: літературна інтерпретація та
сценічна доля – розвінчання «безликого» образу
Образ Т.Г.Шевченка? що промовляє до нас крізь століття невмирущим
“Кобзарем”? неодноразово оживав на сцені українського театру та в кіно.
Пробуджували безсмертного поета актори минулого і сьогодення? щоб знову
й знову змусити Т.Г.Шевченка любити і страждати? діяти й перемагати? щоб
оселити світлий образ видатного українського генія в серцях його народу.
П. Тичина стверджував: така вже сила кожного генія? що скільки б не було
написано про нього книжок? скільки б не було відкрито невідомих сторінок
його життя? а він залишається все невичерпаним і? головне? щодня
потрібним [1; 34]. Ось чому після смерті Шевченка з’явилося багато
поетичних і прозових творів про нього? в тому числі й драм? щоправда?
кількість їх була незначна. Проте саме сценічний образ митця розкриває
його в повній силі.
Феномен портрета полягає не тільки в предметі зображення? тобто певній
людській особі? а й у різнопросторовій матеріальній природі: кольорі?
пластиці? слові. Ця естетична структура класифікується як “наскрізний
жанр? що охоплює майже всі сфери”. Драма? основним елементом якої є
“дія-прояв вільної самосвідомості”? структурно спроможна засобами
діалогу? монологу та ремарок створити повноцінний портрет конкретної
людини? у філософському ж розумінні – реалізувати її самосвідомість [ 2;
25].
У сучасному шевченкознавстві спостерігаємо неодноразові спроби аналізу
драматичних портретів Шевченка на сцені театру. Найкраща ж і найповніша,
на наш погляд, стаття щодо цієї проблеми Лідії – Зелінської “Драматичні
портрети Шевченка”[2; 22-26 ]. У ній подано критичний аналіз драматичних
портретів Т.Г.Шевченка у п’єсах українських письменників. Автор
зазначає? що тривалий час портрет був “безликим” і часто драматурги
зображували Кобзаря не таким, яким він був насправді. Спробуємо
детальніше розглянути, як відтворювали образ Шевченка українські
письменники і драматурги.
Літературна інтерпретація драматичних портретів Шевченка в українській
драматургії.
Ще з часів Арістотеля теза “драма не живе поза сценою” є визначальною як
у судженнях митців, так і в працях теоретиків та істориків драматургії.
Ідеї, художній потенціал п’єси реалізуються повністю тільки на сцені, у
спільній праці драматурга, режисера й акторів. У зв’язку з цим, праця
актора набуває особливого значення, оскільки він не лише повинен глибоко
проникнути в дух образу, і зовнішньо привести свою індивідуальність у
повну відповідність йому, й розкрити своє розуміння цього образу, в
наочній формі показати, можливо досі утаємничені його риси.
Ім’я Тараса Шевченка стало легендарним ще за його життя. “В окрестностях
Михайловой горы? – писав Шевченкові М.Максимович? -– оставили Вы о себе
живейшие и самые сердечные воспоминания. А на правой стороне Днепра Вы
стали лицом мифическим? о котором идут уже баснословия и легенды?
наравне с преданиями старых времён” [3;49].
Після смерті Шевченка з’явилося багато поетичних і прозових творів про
нього, але не п’єса. Можливо? драматурги не наважувалися відтворювати
образ Шевченка? що став символом? у межах єдинодозволеної тоді структури
– “лубкового” портрета. З іншого боку? оживити образ ілюзією дії?
сценічного буття непросто? коли поет став “зацілованою” (за словами
Стефаника) іконою.
Маніпулювання при трактуванні образу в нашій літературі – непоодиноке
явище? і кожна епоха вимагає свого яскравого образу? котрий би
переконував глядацьку аудиторію в істинності її ідеалів. Зазнав таких
“трансформацій” і Шевченко. “Революційне мистецтво тяжіло до створення
образу маси? прагнуло розчинити особу в масі”. Естетика соціалістичного
реалізму перекроїла серцевинний принцип драматичного портрета:
суб’єктивність? авторське бачення прототипу й? відповідно? суто
авторський формовираз. Жанр уніфікували остаточно й? хоч як це
парадоксально? портрет став безликим [2;25].
Драматична Шевченкіана “пробудилася” напрочуд дружньо і була
стимульована ювілейною датою – 125-ми роковинами з дня народження поета.
Так? п’єси С. Голованівського “Поетова доля”? Д.Бедзика “Невільник”?
Ю.Костюка “Тарас Шевченко”? В. Суходольського “Тарасова юність”?
А.Макаренка “Нескорений” – стали видовищним доповненням до свята.
Шевченка зображували загальноприйнятим у 30-і рр.. героєм у
“революційному розвитку”. Драматичні твори відбивали доктрину
соціалістичного реалізму: естетичне осмислення образу відбувалося у
просвітницькому дусі? цілком суголосно з ідеями культурної революції.
Драматурги прагнули відповісти на запитання: хто він? Шевченко? а не –
який він? Щоб проілюструвати творчий шлях поета? обмежуватися переказом
достовірних чи вигаданих обставин? викладених у необхідному ключі, і
вибудовували з них драматичну колізію.
Наприклад? В. Суходольський, показуючи основні моменти життя юного
Тараса? «не помітив»? як дитяча психологія героя перетворилася на
“дорослу”. Діалог діда Івана з хлопцем став неприхованим цитатним планом
поеми “Гайдамаки”, мало переконливим і невірогідним; наука в Ширяєва,
студії в Літньому саду, викуп із кріпацтва втілено в найпростіших
натуралістичних ходах, що гіперболізують окремі позитивні – риси Тараса.
До п’єси драматург увів чимало зайвих персонажів, інтриги яких були
розраховані “на публіку”.
Регламентованість портретного жанру 30-х років позначилася на всій
драматургії: художнє пізнання прототипу заступила яскраво виражена
політична заданість. Тенденційність образу Шевченка логічно призвела до
обов’язкового групування персонажів за класовим принципом. Відтепер
гнівна непримиренність поета ставала панівною характерологічною рисою?
набувала прямолінійності – всюди й завжди великому поетові належало,
передусім, бути пророком знищення класів. По суті? образ експлуатувався
як художня форма втілення політичної ідеї-фікс 30-х років.
У п’єсі А.Макаренка “Нескорений” Шевченко? як бачимо? не змінив свого
характеру “борця-революціонера”. Автор запевняє? що навіть під загрозою
смерті? якою лякає його цар? поет не відступає від нав’язаних йому
революційних ідеалів.
Не уникла тенденційності і драма С. Голованівського “Поетова доля”? що
торкається зв’язків Шевченка з кирило-мефодійцями. Драматург наповнює
п’єсу цілковито вигаданими образами, оскільки правда тут була поза
ідеєю. До того ж? згідно з офіційною думкою? Куліша й Костомарова слід
було подавати як “буржуазних націоналістичних” діячів. То чи личило
Шевченкові мати дружні стосунки з ними? Зрозуміло? що ні.
Під таким ідеологічним пресингом могли з’являтися хіба що маски? а не
портрети. С. Голованівський, наприклад, не може мотивувати, чому
Шевченко вступив до товариства, членами якого були 12 “класових
ворогів”, бо вибудована на цій ідейній основі система взаємин між
діючими особами розпалася б, оголюючи свою штучність. Звичайно, погляди,
трьох основних персонажів були відмінними, але відтворення цього в часи
написання драми було неприйнятним. А про те, що Костомаров був одним із
засновників братства, вже й не згадувалося. Навіть у невимушеному
перекиданні фразами прозирала принизлива неправда:
Куліш. Тарасику, чи не забув ти часом – у нас таємне зібрання братів.
Тарас (посміхається). Виходить, ти також учасник таємних зборів?
Куліш. Що ти? Що ти? [2; 26].
В інших творах було підхоплено таке трактування прототипів і перетворено
на певний штамп. Куліш став одіозною фігурою, за допомогою якої автори
хвацько закручували драматичну інтригу, конструювали бінарний конфлікт
Шевченко – Куліш. Їхні діалоги перетворилися на лобові атаки, в яких
лише декларувалися, а не розкривалися особистості. Фактографічний
характер п’єс “Думи мої” Ю.Костюка (1950р.)? “Петербурзька осінь” О.
Ільченка (1954р.) уодноманітнював образи? закріпив за ними попередні
ідейні оцінки. Так, читаємо у Ільченка:
Шевченко. Може народ обійтися без царя?.. Може?.. Так беріть всю цю
підлу твар – … за барки і звертайте їм голови…
Куліш. Легко казати… Але ж до того треба об’єднати всіх слов’ян.
Шевченко. От і Костомаров мені цієї ж самої співав. Недавно в Києві я
його мало не побив. Хоч кілок на голові теши йому – об’єднати та й
об’єднати. Кажу: гаразд, я не проти. Виходить – федерація народів… А
цар буде у тій федерації? Мовчить… А пани будуть? Знову мовчить мій
Микола [4; 44].
У п’єсі “Думи мої” також розробляється традиційний стереотип: боягузливі
Куліш із Костомаровим та бурхливо революційний Шевченко. Інтерпретації
Ю.Костюка та О. Ільченка особливо нічим не відрізняються? хоча в обох
творах осмислюються різні періоди: 1847 і 1858 рр. Та це не позначилися
на характеристиках персонажів: Шевченко і Куліш залишаються незмінними.
При цьому ідея класовості домінує.
Згодом Шевченка пристосували для благословення діянь сталіністів. Серед
післявоєнної драматичної Шевченкіани? як визначив Й.Кисельов? “Пророк”
І.Кочерги (1948р.) та “Молода воля” Ю.Яновського вирізняються прагненням
концептуально осмислити прототип. Але апробовані стереотипи поглинали
новаторські задуми. Створити образ Шевченка автори так і не
наважувалися.
Навіть часи радикальних змін у духовній культурі суспільства – 60-ті
роки – не зруйнували наявної моделі п’єдесталу Шевченка. Ювілейний
портретопис діяв безвідмовно. До 100-річчя з дня смерті та 150-річчя з
дня народження поета сторінки журналів зарясніли драматичними етюдами –
своєрідними шкіцами до портрета Кобзаря: “Повій, вітре” Г.Донця
(1961р.), “На Віленській дорозі” М. Климковича (1963р.), “Любви обязан”
І. Воробйової (1965р.). Проте сподіваного ситуативного розкриття образів
ці твори не принесли.
У ці роки драматична Шевченкіана вийшла за межі України. В Індії,
стилізуючи під національну джатру, Манматха Рай у 1965 р. написав драму
“Тарас Шевченко”, кілька картин з якої видрукував “Всесвіт” у 1976 р. і,
зрозуміло, загального уявлення про твір не дають. У коментарі до них
О.Микитенко писав, що М.Рай “не прагне дати скурпульозно точну
драматургічну версію життєпису Шевченка. Його п’єса – це, скоріше,
емоційне, творче осмислення образу поета-революціонера – сина іншого,
далекого авторові народу, того образу, який склався в уяві індійського
драматурга на підставі, з одного боку, знайомства з творчістю й
біографією Шевченка, а з другого – традиційних уявлень індійців про
минуле нашої країни”[2;26].
Образ Шевченка з’явився і в американській драматургії, очевидно, авторів
українського походження – В. Шопінського і Л.Толопка. Повнішої
інформації про ці твори, на жаль, не маємо.
Принцип гуманізму? так щедро декларований соціалістичним реалізмом? саме
в драматичних портретах мав би проявитися найяксравіше. Але? судячи з
драматичної Шевченкіани? між гуманізмом та мелодраматизмом був
покладений знак рівності. Мало не кожен твір перенасичений
мелодраматичними ситуаціями? які розраховували на «скупу чоловічу
сльозу». Драматурги дружно виявили схильність підносити людинолюбство
поета. Справді пережите ним відкидалося? а натомість вводилися в сюжет
неймовірні? неправдиві любовні пригоди? що завершувалися
моралізаторськими сентенціями самого Шевченка. Все зводилося до того? що
поет? буваючи у друзів-поміщиків, зустрічав кріпосну покоївку? артистку
чи сироту, і соціальний статус дівчини був спричиняв виникнення у
Шевченка закоханості. Деякі драматурги свідомо уникали або ж скорочували
такі сцени? аби не вдаватися до надмірної сентиментальності. “Взаємини
поета з Ликерою носили надто хворобливий характер і показували Шевченка
в не зовсім вигідному для нього світлі? – зізнався І.Кочерга. – Тому я
обмежився лише згадкою про цей епізод…” [2;28]
Переворотом у відтворенні образу Шевченка стала п’єса Ю.Шербака
“Стіна” (1983р.). Парадоксально? але факт? що автору вдалося, не
звертаючись до образу Шевченка, розкрити його суть. Ця “драма для
читання” має розлогу епічну структуру? в якій дійство розгортається в
дусі світської бесіди: численні монологи княжни Варвари Рєпніної плинуть
поважно? стримано? при цьому Ю.Щербак зосереджується на почуттях
персонажів? на розвитку їхньої свідомості. Образ Шевченка зринає у
спогадах Рєпніної в її роздумах: чому між нею і Шевченком була стіна.
Обрана дія-проблема допомогла Ю.Щербакові уникнути традиційної мозаїчної
фрагментарності (щось подібне, втілюючи ідею пророка, прагнув зробити
І.Кочерга і завдяки цьому також уникнув фрагментарності). Вдаючись до
епістолярної форми? Щербак своєрідно драматизує її. Два листи? між якими
відстань у 47 років? обрамлюють твір: у них княжна сповідується своєму
духовному наставникові Шарлю Ейнару. Вона детально описує минуле,
інсценізуючи свою розповідь, згадуючи слова Шевченка:
“Я ще ніколи не знаходив нікого, чия душа так відповідала б моїй
душі…” – “Коли так, – сказала радісно я, – то вважайте мене вашою
сестрою, вірте моїй дружбі і обіцяйте слідувати моїм порадам…” –
“Вашим порадам?” – спитав Шевченко, і знову тінь пробігла по його
обличчю” [5; 12].
Внутрішня суть Шевченка тут розкривається через сприйняття жіночої душі.
Цей психологічний експеримент Щербака – взаємопроникливі контури двох
людських облич – є новаторським в українській драматургії. Самодостатня
цінність інтимного? позбавлена мелодраматизму? стала для драматурга
способом і змістом портретизації [2;28].
Наскільки глибока й правомірна така естетична структура, можна оцінити,
зрозумівши її відповідність самоусвідомленню Шевченка в цей період його
життя. Написана в яготинські дні й присвячена Варварі Рєпніній поема
“Тризна”, вважає Дж. Грабович, становить символічний код внутрішнього
буття поета: “У “Тризні”, – відзначає вчений, – Шевченко ототожнює себе
із жіночою постаттю, що вказує на своєрідну психоемоційну настанову, на
момент фіксації дитинства і на рівень міфічного коду, де жінка, її
скривджена доля, дають досконалий приклад “ідеальної спільності”. У
драмі цей стан найповніше реалізується через сповідь княжни:
“Княжна. Я написала історію свого серця, поділену на чотири епохи, мені
12 років, 18, 25 і 35 років, і ввечері віддала свою сповідь
Шевченкові… Мене щось підштовхувало писати цю річ, я не могла
зрозуміти що… Це – крик моєї розтерзаної душі, це – моя остання
відчайдушна спроба наблизити до себе Шевченка”[2;28].
”Історія серця” згармонізувала і зблизила їхні душі. Шевченко не міг не
співчувати Рєпніній, ховаючи до свого серця її страждання, подвоєні
власними кривдами, – все це виллється у “Тризні”.
Щербак вперше прилучає глядача до процесу творення? до екзистенції поета
не через зовнішні реалії? не через декламацію сюжетного епізоду? а
шляхом асоціативних відчуттів персонажів, що дає можливість у
драматичному портреті виявити вищу міру суб’єктивності документа? а не
навпаки? як практикувалося в попередніх творах.
Підсвідоме у творі – не тільки один із засобів мотивації поведінки
персонажів, але і фактор? конче необхідний для повноцінного відтворення
прототипу. На початку драми Рєпніна “рвучко відкидає запону – там висить
яскраво освітлений відомий автопортрет Шевченка 1840 року…” Слід
зауважити? що Шевченка в попередніх драмах змальовували як узагальнюючий
образ Кобзаря. Візуальна невиразність породжувалась застиглістю? а
точніше? відсутністю внутрішньої еволюції прототипу? його закономірних
вікових? соціальних і духовних змін. Щербак досяг візуальності завдяки
тому? що звернувся до живопису. Власне? лише автор “Стіни” ввів
автопортрет Шевченка в структуру драматичного твору? тому доцільно
виявити їхню взаємодію [2;29].
Мистецтвознавці розглядають портретний живопис Шевченка через традиції
рембрандтівської школи: художник не ілюструє задану зовнішність, а
поступово, риса за рисою пізнає модель, веде з нею напружений внутрішній
діалог, драматизує її історію.
В автопортретах Шевченко також пізнає себе поступово. Відчути ритм цього
процесу – означає наблизитися до чогось сокровенного й унікального. У
всякому разі Щербак прагнув цього: і в сценографічній палітрі драми –
від романтично приглушених півтонів до разюче яскраво висвітлених
образів, і найголовніше, – у заданому прототипом напрямі саморозвитку
драматичного характеру[2;29].
“Стіна” Щербака започаткувала концептуально новий підхід, а саме
–особистісну, суб’єктивну інтерпретацію образу Шевченка на основі, як
писав сам автор, “жорстокої документальності”, що не дасть сфальшувати,
Це не тільки структурно-стильові вправи, а й матеріалізована пам’ять,
збагачена духовність, національна самосвідомість.
Еволюція образів Т. Г. Шевченка на сценах українських театрів.
У свідомості кожного українця існує свій Шевченко? адже кожен розуміє
і бачить в цьому образі передусім те? що є найближчим для його
розуміння. Своє бачення Т.Г.Шевченка пропонують українському глядачеві й
корифеї Львівського національного академічного українського драматичного
театру імені М.Заньковецької.
Одна з перших його постановок (1961 р.) демонструє традиційний образ
Шевченка у п’єсі “Невольник” Д.Бедзика, яка не вирізнялася з-поміж інших
радянських п’єс про Шевченка ні сюжетною виразністю? ні образотворчими
засобами. Образ Тараса Григоровича загубився у шаблонності: той же
стражденний вираз обличчя? насуплені брови й декламаційна інтонація.
Згідно з авторським задумом, образ Кобзаря було проведено через усю
виставу? проте безжальна цензура того часу обмежила його появу на сцені
кількома епізодами на початку та в кінці п’єси. Це практично
унеможливило показ цілісного розуміння образу Тараса Шевченка? який
видався схематичним? фрагментарним? не здатним розкрити суті митця.
Гучні промови Кобзаря зі сцени скоріше були схожі на виголошення
політичних гасел із кафедри політзасідань. Щоправда? й така вистава про
Шевченка не влаштовувала тогочасну верхівку влади? й у 1973 р.
постановою ЦК КПУ п’єсу було вилучено з репертуару театру. Протягом
довгих 15 років образ Шевченка зник зі сцени львівського театру.
Повернути його взявся у 1989 р. талановитий режисер? нині художній
керівник театру – народний артист України? лауреат Національної премії
імені Т.Шевченка Ф. Стригун. Його версія п’єси “Гайдамаки” дала
глядацькій аудиторій принципово нового Шевченка. Вперше на сцену театру
вийшов не змучений життям старець? а молодий бунтівник.
Режисер не відступає і на крок від поеми “Гайдамаки”, але усі авторські
розмисли у творі над тогочасними подіями Шевченко виголошує сам. Він
постійно у центрі сценічного дійства, бере участь у всіх подіях? що
розгортаються на сцені: стоїть поряд з Гонтою? коли той вбиває дітей?
змішується з гайдамаками в кривавих боях? стає навіть свідком ніжних
обіймів закоханих Оксани та Яреми. Емоційний? інтелектуальний стрижень
вистави – саме в образі Шевченка? а не в інших персонажах твору. Поет
може як зупинити хід подій у п’єсі? так і рушити їх далі. Стригунівський
Шевченко конфліктує не лише з персонажами вистави? а й з літературно –
критичним суспільством того часу. У своїх промовах Шевченко постає перед
глядачами чутливим? вразливим романтиком і сильним патріотичним борцем
водночас.
Водночас помічаємо, що, відійшовши від традиційних радянських
нав’язливих стереотипів? Ф.Стригун у своїй сценічній інтерпретації часто
збивається на патетику, й Шевченко аж надто відверто? навіть нав’язливо
починає пропагандувати націоналістичні ідеї. П’єса залишається в
репертуарі театру? нового молодого Шевченка у “Гайдамаках” протягом 12
років її інсценізації грали різні актори – заслужені артисти України І.
Тарнавський? Г. Шулий та І. Вернадський.
У 1989р., Ф. Стригун ставить ще одну п’єсу про Шевченка “В сім’ї
вольній? новій ”, у 1991 р. – “Повій вітре” й “ Згадайте? браття мої ” у
1995 р.
Остання – досить оригінальна і є вагомим кроком театру до усвідомлення
феномена геніального Кобзаря. П’єса “Державна зрада” американського
драматурга Рея (Романа) Лапіки? що є вихідцем з Галичини? стала цікавою
для українського театру? новим? не заангажованим радянською ідеологією?
поглядом на образ Шевченка. Такий Кобзар незвичний для українця? він з
іншим „присмаком? поглядом? темпераментом”? навіть знайомі вірші у його
устах звучать зовсім по-іншому. До того ж, у п’єсі американського автора
Шевченко скидається на розкутого ковбоя. Образ його змальовано
поверхово, надто американізовано. По-своєму інтерпретуючи п’єсу, Ф.
Стригун вводить її у жанр сну й цим узгоджує всі хронологічні й
недостовірні її елементи. Власне залишається фабульний кістяк лапікової
п’єси, а сюжет вистави будується на поезіях Кобзаря. Він переклав
віршовані тексти мовою театру? тобто визначив провідну ідею й висловив
її сценічними образами? діалогами? драматичною дією. Стригунівський
Шевченко через власну поезію “заглиблюється ” в себе? він конфліктує не
з графом О.Орловим чи генералом Л.Дубельтом? а, перш за все, із самим
собою.
В основу сюжету п’єси покладені події суду кирило-мефодіївців та
подальше заслання Тараса Григоровича. Шевченко у виконанні заслуженого
артиста України С. Глови на диво неспішний і напрочуд довірливо
відкритий глядачам. На початку вистави – це елегантний художник у береті
з козирком? що у повній тиші виходить з глибини простору з-за смугастого
шлагбаума (простий і сильний образ неволі) на авансцену з етюдником і
складаним стільчиком і? вмощуючись перед глядачем? починає мурмотіти про
свій сон – так зароджується поезія Кобзаря, і вистава занурює глядача в
акт творчості.
Ф. Стригун збагнув? що монологи Шевченкових творів набагато сильніші
навіть за монологи Вільяма Шекспіра. Вірші Шевченка аж кровоточать?
настільки вони конфліктні? драматичні? глибокі? що ніякий драматург з
ними не зрівняється. Тому? щоб якнайправдивіше і достовірно розкрити
образ Шевченка? режисер використовує його вірші. Тільки вони здатні
промовисто сказати про свого автора все? потрібно тільки зуміти розкрити
глибину написаного. “Зловити” живого Шевченка можна тільки через його
твори – така принципова позиція Ф. Стригуна в образотворенні Шевченка.
O
Oe
Oe
?ітка? Доля і дві Душі. В домотканих хламидах? з елементами українських
головних уборів (хустки? очіпки? вінки) вони приходять до поета?
виникають у нього за плечима? підхоплюють, колишуть у хвилину слабкості
й відчаю? спонукають до нових кроків? укріплюють волю і силу опору. Вони
шепочуть? виголошують? наспівують ключові репліки? що вплелися в
проблему долі України. Згодом до них окремою сценою приєднуються
чоловіки – Гонта? Чернець? Степан? Землячок? Запорожець. Хор і Шевченко
у виставі – єдине ціле? як нерозривні Митець і його Творчість? це і є
його Доля. Жалі й переживання Шевченка виносять на сцену персонажі його
творів. У такий спосіб через жанр сну режисеру вдається показати свідоме
й підсвідоме поетового мислення.
Злет творчості поетові дають Мука і Кохання. Муки Шевченка – Глова
терпить на авансцені? на ґратах? котрі перекривають оркестрову яму
театральної сцени, й підсвічені знизу.
Новаторським виявився і підхід режисера до актора, що виконує роль
Шевченка. Зовнішня схожість його із Кобзарем режисера не цікавить? вона
інколи навіть заважає; головне – внутрішня динаміка? яка необхідна для
розкриття образу. Якраз нею і володіє С. Глова, він професійно передає
своєю грою несамовитого Шевченка до своєї долі та несамовите ставлення
Шевченка до того? що відбувається в його житті та в суспільстві. У п’єсі
Шевченко свідомий того? що судять його думки? бажання? творчість? та й
його життя в цілому. Він знав і відчував всю трагедію тогочасного
суспільства? якраз це й треба було зуміти обіграти актору на сцені
театру, відчути Шевченка серцем? а потім вже зрозуміти розумом. “Актор
же? який не має серця? менталітету глибини українського коду? не може
грати Шевченка? лише показувати? що для сцени будь-якого театру
принизливо, неможливо?” – переконаний Ф. Стригун. Режисер виводить
Шевченка з ХІХ ст. у сьогодення. Поет поміж нами, й сьогодні його дух
витає над Україною, а його слова дають оцінку сьогоденню. Щоправда?
поряд із новаторськими тенденціями, все ж помітні деякі штампи
радянського театрального мистецтва. Знову Шевченко – борець? знову
режисер зводить його із царем Миколою I? аби показати бунтарський дух
поета, його націоналізм:
Тарас Шевченко: Я пишу для свого народу
Микола I: Твого ?
Тарас Шевченко: Мого народу? який вільний був і буде віднині.
Микола I: Все це лиш гарні слова. Так – емоції! Світ так влаштований:
хтось панує? а хтось служить. Ми вміємо панувати? а ви повинні служити.
Тарас Шевченко: Жоден народ не заслуговує того? щоб бути рабом іншого
[6; 78].
Сцена зустрічі з Варварою Рєпніною у в’язниці розвивається за
стереотипним зразком: Шевченко відмовляється від пропонованої допомоги?
аби здобути свободу, постає навіть черствим циніком? що вперто відстоює
свої націоналістичні та народницькі ідеали.
Отже? Львівський національний академічний український драматичний театр
імені М.Заньковецької представив цілком самобутній й оригінальний
сценічний образ Т.Г.Шевченка? який, однак, ще не позбавлений штампів
минулого. Зокрема? Шевченко залишився бунтарем? тільки змінено рупор із
радянського на національний? український? при тому Шевченко часом
постає гіпертрофованим націоналістом.
Проте у своєму образотворенні Шевченка львів’яни вводять цілий ряд нових
оригінальних цінних засобів розкриття образу поета на сцені. А саме:
фрагментарне цитування творів Кобзаря? яке найкраще розкриває суть
автора? діалогізм і монологізм його мислення? вивищення Тараса
Григоровича над часовими рамками? розкриття підсвідомого автора на сцені
із глибин його творчості тощо. Важливу роль режисер театру Ф. Стригун
відводить і внутрішнім задаткам актора – Шевченка? його внутрішній
динаміці? що співмірна з енергетикою кобзарівських творів.
В цілому образи Шевченка у постановках Львівського театру є історично
достовірними і є значним внеском у драматургічну Шевченкіану.
У Київському національному академічному драматичному театрі імені
І.Франка відстоювали думку? що хрестоматійне прочитання образу
Т.Шевченка в історичних деталях та через побутові лінії вже застаріле.
Час диктує свої умови й вимагає від психологізму, заглиблення в образ,
звернення до почуттів глядача, тобто стимулювати глядача до катарсису.
Та на жаль, на сцені театру імені І.Франка тривалий час побутував
типовий радянський Шевченко. Театральний сезон 1960 року відзначився
прем’єрою вистави “Петербурзька осінь” Ільченка. Тут Шевченко наділений
рисами поборника слов’янофільських ідей, який постійно вступає в
полеміку з Чернишевським щодо правомірності об’єднання слов’ян. У п’єсі
образ Кобзаря навмисне приземлений? Шевченко поставав перед глядачем у
всій своїй гріховності. Поет часто тягнеться до чарки? називає себе
“гірким п’яничкою”; гіперболізується і його потаємна пристрасть до
наймички Марини. Іронічно поет малює свій портрет перед глядачем:
Тарас Шевченко Мені вже говорили це всякі добродії: із заслання? буцім?
Шевченко повернувся якийсь не такий? не сякий? а он який? і нітрохи сам
на себе не схожий!.. Для мужиків? я? кажуть? щось вроді янгола … то й
питають: де крила? Для панства я – гірший від чорта? то питають? а де ж
ратиці? Роги? Це не жарти, так і малюють. [4; 58]
Щоправда, іншим постає Шевченко в очах Ганни:
Ганна: Ніколи не бачила обличчя прекраснішого. У нього такі очі? що?
здається? полетіла на їх вогонь? згоріла б в ньому чистим полум’ям. [4;
58]
Якщо ж у п’єсі “Петербурзька осінь” були окремі несміливі спроби
осягнути суть митця? то й ті загубилися у зайвій фактографічності? що
диктувалася часом.
Першою спробою відійти від хронологічного опису й відобразити
справжнього Шевченка була постановка театру імені І. Франка п’єси
“Здавалось? одне лиш слово” А.Малишка (1984 р.). Режисер С. Данченко
доклав неабияких зусиль? щоб створити виставу про митця. Шевченка грав
заслужений артист України Богдан Ступка. Неординарні декорації –
численні аркуші? що звисали над сценою? занурювали глядача у творчий
процес поета.
Виразною? самобутньою видалася робота режисера В. Кузьменка-Делінде “Сни
за Кобзарем” (1995 р.). Сюжетно п’єса складалася з творів Шевченка?
котрі своєрідно були змонтовані в цілісний твір. Персонажі? що зійшли зі
сторінок “Кобзаря”? – три ворони? три душі? лірники – відображали на
сцені внутрішню суть Т.Г.Шевченка. Образ Шевченка на сцені відтворив
Б.Ступка. Вистава стала своєрідним проривом в образотворенні Шевченка? й
поет постав перед глядачем чутливим? глибоким? бунтарським у своїй
самотності. П’єса “Сни за Кобзарем” отримала найвищу оцінку аматорів
української сцени? й у 1995р. була відзначена у всіх номінаціях
(акторська гра? декорації та режисерська робота) престижною премією
“Спектораль”.
Свою останню виставу про Кобзаря франківці називають “відчайдушним
кроком в осягненні творчості Шевченка”. П’єса-роман в діалогах
О.Денисенка “Оксана” – величезна за обсягом і кількістю дійових осіб?
проте цікава новими підходами й неординарним поглядом на постать
Шевченка. Свою версію п’єси Денисенка театр ім. Івана Франка презентував
29 листопада 2003 р. прем’єрою під назвою “Божественна самотність”
(режисер О. Білозуб). Цією виставою виводять принципово новий образ
Шевченка стверджуючи: “Перш за все він був людиною”. Немає в
“Божественній самотності” гнівного борця з царизмом і палкого патріота.
“Соціальний міф”? у якому б зібралася вся сучасна шевченкіана?
спектаклем демонстративно відкинуто. Зрештою? мертва маска спадає з
Шевченка? і на сцені з’являється новий Кобзар? не звична “зацілована
ікона”? а живий стражденний чоловік? з якого хочуть зробити пам’ятник.
Про спробу розвінчати колишній “радянізований” образ Кобзаря режисер
натякає вже з перших хвилин п’єси? коли серед декорацій від пострілу
невидимої руки Козак Мамай разом зі своєю бандурою обертається догори
ногами. Сюжет драми абсурду розгортається навколо жорен (декорації А.
Олександровича-Дочевського)? що постійно крутяться? від коліс яких
наполегливо тікає і не може втекти 47-річний Т. Шевченко. Глядач одразу
ж занурюється в душевні переживання митця останніх років життя? коли
змучений засланням і життєвими перипетіями поет хоче зробити ще одну
відчайдушну спробу бути щасливим у сімейній ідилії? одружившись із
Ликерою Полусмаковою. Саме ця пропаща жінка? остання земна пристрасть
Тараса змогла відчути його? як Магдалина відчула Христа. Ликера –
остання надія? яка могла б порятувати його від самотності. Однак, дива
не сталося, заручини з Ликерою були розірвані
Інші дійові особи – колишній соратник Костомаров та друг поета –
художник Честаховський – на тлі образу Шевченка виглядають безликими
тінями? нежиттєвими? бездушними ляльками? в той час, коли митець –
живий? стражденний? глибокий і знову ж таки самотній у такому оточенні.
“Божественна самотність” – це внутрішній стан Шевченка? його
несприйняття оточення. Шевченко – людина? яка творить? і тому він
посягає на модель світу? бо сам творить світ. Це вистава про митця? який
не завжди сприймається оточенням. Навіть, коли до нього вже прийшло
визнання; він продовжує свою внутрішню боротьбу? його лібідо постійно
пручається? стикається із жорсткою дійсністю й врешті-решт творить
мистецтво. “Так було із Шевченком? так є й буде з його наступниками”? –
такого висновку дійшов режисер п’єси О.Білозуб [7; 234].
Вражаючий фінал вистави? коли Шевченко одинокий? як ніколи? самовільно
піднімається на жорна життя. Проте цим режисер не вивищує митця з-поміж
інших, він “проводжає” поета у небуття звичайною людиною, підкреслюючи
це незвичним епізодом; Шевченко? стоячи на жорнах у сяйві майбутньої
слави, так природно? по-людськи? лускає насіння.
Роль Шевченка у п’єсі “Божественна самотність” допомогла акторові
П.Панчуку розкритися перед глядачами високо достойним митцем. Він
створює образ не стереотипний? а глибоко психологічний? із
темпераментним характером і не боїться бути непривабливим? несимпатичним
глядачеві? якщо цього потребує його роль. І тримає увагу глядача до
фінальної сцени.
Для актора ж? на думку П. Панчука? головне грати на сцені своє
ставлення до героя п’єси, а не самого персонажа. Шевченко – тільки
привід для переживань актора? вираження в його образі особистості актора
і не більше. Важливо донести до глядача переживання людини? яка стоїть
на сцені перед його очима зараз? а не внутрішній світ митця? про якого
нічого? окрім його творчості й біографії сучаснику невідомо. Актора
впевнений, що грати Шевченка можна тільки співпереживаючи йому? бо
навіть дорівнятися до його таланту сучаснику неможливо. У “Божественній
самотності” П. Панчук прагнув, у першу чергу, передати глядачеві біль
поета від втрати чистоти духу? адже протягом життя йому довелося стати
грішним? за це він й докоряє людям:
З людьми в паскуді? опаскудив й душу чисту…
Так опоганивсь? що й не знать?
Чи був я чистим коли-небудь.
Бо ви мене з святого неба
Взяли між себе –
І писати погані вірші научили…
І розбили моє малеє? та убоге?
Та серце праведне колись…[8; 154 ]
Попри всю майстерність гри акторів, на нашу думку, п’єса має ряд
недоліків. Захопившись розвінчанням радінізованого образу Кобзаря?
франківці аж надто перейнялись Шевченком-чоловіком? із його пристрастю
до повії Оксани Батько та Ликери Полусмак. У людських бажаннях з кожною
новою сценою у виставі “помирає” митець? натомість перед очима глядача
постає звичайнісінький одинокий? втомлений життям чолов’яга, котрий
наполегливо хоче позбутися своєї самотності. Здається? у такому
Шевченкові немає нічого спільного із автором геніального “Кобзаря”.
Апогеєм “зниження” образу Шевченка стала сцена? коли напівоголений
Шевченко мокрим жмутом відхльостує себе в глибині сцени? після того, як
вимив у тазику ніжки Оксани. Не виправдана ця сцена і сюжетно.
Відчувається й недостатній професіоналізм молодого режисера О.Білозуба.
На сцені виникають величезні провали в драматичній дії? у безкінечних
пробігах вона просто зупиняється? в коротких епізодах не встигає
розвернутися? рветься темпоритм. За відсутності зрозумілих? придатних до
виконання режисерських завдань, актори часто не діють? а виголошують
текст або на щось багатозначно натякають. Отже? інтерпретація образу Т.
Шевченка акторами Київського національного академічного драматичного
театру імені І. Франка? незважаючи на багатолітню творчу історію
образотворення Кобзаря? й модерні нововведення? видалася аж надто
реалістичною. Позбувшись радянських нав’язливих ідеологій? Шевченко із
“зацілованої ікони” також раптово завдяки франківцям став
звичайнісіньким чоловіком без будь-якої духовної і вищої думки? аніж
пристрасть до жінки. Спроба ж театру створити п’єсу про одинокого митця
звелася до маніпулювання образом Кобзаря-митця.
Слід відзначити й переваги розкриття образу Кобзаря франківцями. Так,
новаторською та оригінальною видалася вистава з точки зору режисерської
роботи, сучасними підходами до розкриття образу та переосмислення
шевченківської епохи.
Створити справжній художній довершений екранний чи театральний образ
Кобзаря? показати Шевченка у всій його монументальній величі й
багатогранності? відтворити філософічні? ідейні та естетичні погляди
поета в процесі їх формування? розвитку – це означає вирішити складне
завдання? яке не всім під силу.
За свою багатолітню діяльність Черкаський державний музично-драматичний
театр ім.. Т. Г. Шевченка здійснив три вистави? присвячені Великому
Кобзареві. У 1961 р. побачила світ п’єса черкаського письменника М.
Негоди “Дума про Кобзаря”; початок 70-х р. ознаменувався прем’єрою п’єси
“Тарас Шевченко” А.Малишка (з цією виставою черкаські актори успішно
гастролювали по Україні і Білорусії); у 1986 р. на сцені Черкаського
театру з’явилася вистава “Стіна” за п’єсою Ю.Щербака (режисер А.
Ситник), у якій образ Тараса Григорович постає із спогадів закоханої в
нього княжни Рєпніної.
Драматична поема М. Негоди “Дума про Кобзаря” [9;104] не ставить перед
собою завдання змалювати в усій повноті і багатогранності життя та
діяльність поета – «революціонера-демократа». Автор звертається лише до
одного останнього епізоду з життя Т.Г.Шевченка? який ще не знайшов
відображення в художній літературі? – до його останнього приїзду влітку
1859 р. в Україну? на рідну його серцю Черкащину? де пройшли гіркі
дитячі роки поета. За плечима Т.Шевченка було майже все його життя –
безрадісне? омите сльозами – задавлене горем дитинство? невесела
молодість? десятирічне перебування на засланні. Все це підірвало
здоров’я поета? але не зламало його духу? викристалізувало його погляди
на життя? суспільний лад тодішньої Росії? поставило його в ряд передових
мислителів свого часу.
І хоча твір М.Негоди обмежений кількома днями перебування Кобзаря на
Черкащині? авторові вдалося правдиво і переконливо змалювати історичну
обстановку тогочасної України? тяжке підневільне життя селянства? його
безправ’я? показати? яких жорстоких переслідувань зазнав поет з боку
царського самодержавства? а головне – створити живий образ борця за
щасливу долю народу [10;4].
Треба віддати належне театру і? зокрема? його головному режисеру?
заслуженому артисту УРСР К. Капатському – вони чимало попрацювали з
автором над тим? щоб створити повнокровний образ Кобзаря. П’єса цікава
правдивістю і конкретністю. Успіх спектаклю, безперечно, залежав від
виконавця головної ролі. У заслуженого артиста УРСР М.Попова образ
Тараса Шевченка вийшов правдивим і переконливим. Простота? щирість?
глибока людяність у ставленні до простих людей? вміння проникнутися
їхніми думками і стражданнями? пекуча ненависть до гнобителів? до всього
того? що пригнічує народ? перетворює його життя на суцільні муки – таким
постає перед глядачем Шевченко М.Попова [11;4].
— О роде суєтний? проклятий? коли ти виздихаєш? – з болем і ненавистю
кляне Шевченко панів над тілом мертвої Оксани [12;45].
Якщо говорити про недоліки спектаклю? то, насамперед, треба відзначити
його деяку? приземленість. Драматургічна основа вистави – дума? твір
написаний у піднесеному плані хорошим віршем. Але цю романтичну
піднесеність актори не завжди доносять до глядача. Тому і фінал вистави?
який за задумом режисера повинен символізувати безсмертя Великого
Кобзаря? його органічне єднання з народом? дещо випадає із загального
тону п’єси. Дуже фрагментарною вийшла друга дія вистави. Вона якось
розпадається на окремі сцени [13;4]. Виконавець головної ролі М.Попов
часом збивається на декламацію, не знаходить потрібних інтонаційних
фарб.
Тогочасна критика засуджує „приземленість” п’єси, звинувачує режисера та
автора вистави у тому, що вони у розкритті образу Кобзаря не вдаються до
помпезності, романтизму в дусі радянської епохи. На нашу думку, у цих
„недоліках” і є сильні сторони цієї вистави. Режисерові К. Капатському
не забракло духу хоча б епізодично вивести на черкаську сцену Шевченка –
людину, а не Шевченка -„революціонера”, щоправда така спроба була досить
несміливою й загубилася в загальній ідеї вистави.
Отже? як бачимо? образ Тараса Григоровича 60-х років “добросовісно
служить” своїй епосі як образ борця-революціонера? як рупор радянської
ідеології. Основні його риси – це простота? бунтарство? непримиримість?
народність? народолюбство.
Помітним явищем в історії всього радянського театрального мистецтва
стала п’єса А. Малишка “Тарас Шевченко”, постановка якої здійснена
Черкаським обласним музично-драматичним театром. Дніпропетровський
театрознавець Н. Демидчук про гастрольний дебют зазначав: “Як широка?
сповнена невимовної туги і суворої мужності пісня звучить вистава
черкащан “Тарас Шевченко”. Тужить Україна неволею дітей своїх? горем
сиріт, з надією вглядається в спалахи пожеж? чекає? шукає Ватажка? який
повів би за собою весь народ на боротьбу за щастя.” [14;4].
Режисер-постановник спектаклю С. Омельчук зосередив увагу на
нерозривному зв’язку Кобзаря – з рідним народом. Визначмо образне
рішення спектаклю й акторську трактовку образу Шевченка народним
артистом УРСР В.Ігнатенком. Тарас постає перед нами у всій контрастності
своєї вдачі. “То грім? то тиша”? – скаже про нього княжна Рєпніна
(артистка Г.Пащенко). Він сама ніжність? лагідність у стосунках з
рідними? близькими йому по духу людьми. Ніжний він і в сценах із
княжною. Але й стриманий. Вона дорога йому? ця красуня? та він знає: не
зможуть руки білі “нести бунтарського хреста”[15; 6].
Та гнівом ненавистю непримиренністю палають хвилину тому такі лагідні
очі? коли Тарас стикається з гнобителями свого народу. Тут він справжній
бунтівник? незламний і мужній. Зовсім інші барви іронія? сарказм – при
зустрічі з запроданцем? зрадником Петровим-Гервасієм. Актору навіть в
рамках досить обмеженого дієвого матеріалу вдається створити виразний?
багатогранний образ поета-борця [16;4].
Знаменна ця вистава також своїми декораціями відомого художника
Д.Нарбута.
Проте критики зазначають, ця робота режисера С.Омельчука дещо
недовершена у своєму ритмі – у деяких моментах спад внутрішнього
напруження. Бачимо художньо незавершені епізоди? штамповані образи? що
порушують загальну поетичну тканину вистави.
А народний артист УРСР А.Гашинський висловлюється більш гостро: “Творчих
складностей у роботі чимало. Адже жанр п’єси – драматична пісня? і
своєрідна поетика її образів вимагали від режисера? виконавців особливої
художньої підготовленості? чуйності? володіння всіма таємницями
поетичного національного театру, чого глядач не побачив на сцені
театру”[16;4].
Дійсно, для молодого режисера С.Омельчука спектакль був своєрідним
іспитом на творчу зрілість. А для досвідченого актора В.Ігнатенка –
новим етапом в його художній біографії. Митцеві пощастило передати
одержимість? бунтарський дух поета? його полум’яну душу? його
всеперемагаючу любов до людини. Щоправда, риси Шевченка бунтівника дещо
превалюють у виставі над суто людяними інтонаціями.
Отже? можна з упевненістю сказати? що сценічний образ Т. Шевченка 70-х
років порівняно з попереднім десятиліттям еволюціонував? хоч і не
втратив рис революціонера-бунтаря. Як бачимо образ ігнатенківського
Шевченка змінний? він і борець-бунтівник у тій подачі? якої вимагали
радянські стереотипи? він і волелюбний кріпак? і відданий до кінця
своєму народу? про що й свідчить історія. Його ставлять в один ряд із
духовними побратимами Гонтою? Залізняком? тим самим визнають Шевченка як
національну людину і віддану народові до кінця.
Вистава Черкаського обласного українського музично-драматичного театру
імені Т. Г. Шевченка полонила серця глядачів. Картини життя? створені на
сцені акторами? були освітлені їхньою самовідданою грою і тим духовним
образом Кобзаря? який роками створювався в уяві народу.
На сцені звучить його невмируще полум’яне слово? здатне відкрити серця
для правди і добра? відчутний його нескорений дух. Вистава примушує
думати? переживати? співчувати? вчить любити і ненавидіти? руйнує уявну
стіну між сценою і залом? відчувати присутність Шевченка поміж нас.
Сьогодні ми переоцінюємо сторінки минулого намагаємося позбутися
ідеологічних нашарувань, які не оминули? на жаль? і образу Т.Г.Шевченка,
зокрема і в драматургії України. На десятки років його образ змушений
був втратити своє обличчя? щоб відродитися і постати у всій своїй
багатогранності лише у 80-х роках XX століття.
Список використаних джерел:
Тичина Т.Г. Твори. Т.2. – К. – 1982.
Зелінська Л. Драматичні портрети Шевченка // Слово і час.? – 1993. –№7.
Герасимчук Л. За сторінками шевченкіани [Про зв’язок Шевченка з
муздрамтеатром] // Вітчизна? – 1972. – №3. –. 216 с.
Ільченко А.Є. Петербургская осень. – К.? 1951. –105с.
Щербак Ю. Стіна. – Черкаси. – 1986
Лапіка Р. Державна зрада. – Львів, 2003. – 142с.
Гальченко С. Як перекласти феномен Кобзаря мовою театру. // День.– 2003.
–№ 56
Шевченко Т.Г. Твори? Т.3. – К.? – 1955.
Негода М. Думи про Кобзаря. – Черкаси. 1961.
Іщенко П. Вдалий дебют // Вечірній Київ.– 1970. – №228.
Бузенко С.В. Тарас Шевченко та його герої на екрані. – К.? 1967.
Новиков А. Звертаючись до духовного батька. Шевченківський контекст
творчості Марка Кропивницького //Українська мова і література в середніх
школах? гімназіях? ліцеях та колегіях. – 2002. – №3. – С.76-81.
Іщенко П. Вдалий дебют // Вечірній Київ.– 1970. – №227.
Гашинський А. Радість успіху? гіркота поразки // Культура і життя. – К.?
– 1970. – №82. .
Корнієнко В. Входження у вічність // Літературна Україна. – 1970 – №77.
Малишко А.С. Тарас Шевченко. Драматична пісня. – К.1964
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
