Реферат на тему:
Академік Арнольд Панасович Грищенко – мовознавець і педагог
Ім’я Арнольда Панасовича Грищенка широко відоме давно й по праву
вписане в історію українського мовознавства. Воно знане й у
слов’янському лінгвістичному світі. Арнольд Панасович – доктор
філологічних наук, професор, дійсний член Академії педагогічних наук
України, дійсний член Академії вищої школи України, заслужений діяч
науки і техніки України, лауреат премії імені І.Я.Франка Національної
академії наук України. А ще він талановитий і творчий учитель, який 25
літ свого життя присвятив педагогічний роботі. Чверть століття очолює
кафедру української мови в Національному педагогічному університеті
імені М.П.Драгоманова (колись Київський державний педагогічний інститут
імені О.М.Горького). Арнольд Панасович виховав цілу плеяду
вчених-мовознавців (трьох докторів і двадцятьох шістьох кандидатів
філологічних наук). До мовознавця Грищенка звертаються за порадою
досвідчені вчені і лінгвісти-початківці й обов’язково одержують її.
Усіх, особливо молодь, він підтримує, для кожного в нього знаходиться
мудре й тепле слово. Арнольдові Панасовичу притаманне особливе чуття,
винятковий дар знаходити лінгвістичні таланти, плекати їх, виводити на
широкі наукові овиди.
Родом Арнольд Панасович з Чернігівщини – чарівного краю, запашні
сіножаті, придеснянські луки, прозоро-сині озера і мальовничі ліси якого
з великою любов’ю оспівав наш незабутній Олександр Довженко. Народився
він 23 вересня 1936 р. на славній Сіверщині у невеличкому – на 120
дворів – селі Мутичеві Ріпкинського району. Багатьох цікавить, чому
батьки дали своєму хлопчикові не українське, а німецьке? ім’я, до того ж
– вельми рідкісне. Причина проста: Таїсі Іванівні Грищенко (1916 – 1972
рр.), матері Арнольда Панасовича, дуже сподобалося ім’я Арнольд, яким
назвала свого племінника її найліпша подруга по педагогічному училищу.
Тож коли з’явився на світ первісток, не думала, як його наректи.
Таїса Іванівна була першою вчителькою сотень мутичівських дівчаток та
хлопчиків, вона вчила їх читати, писати, рахувати і, головне, по совісті
жити – заронювала в їхні душі доброту, щирість, чесність. Батько
Арнольда Панасовича, Панас Дем’янович (1906 – 1956 рр.), умів сіяти й
орати, від природи був наділений мудрістю й хазяйновитістю. Як і тисячі
талановитих сільських дітей, освіти здобути не зміг, тому натерпітися
довелося немало. До війни довгий час працював водієм. Односельці
шанували Панаса Дем’яновича за порядність, працьовитість, розум, тому й
довірили йому відповідальну посаду голови сільської ради, яку він
обіймав тривалий час після війни. З 1941 по 1945 рр. батько воював, був
поранений, контужений, утратив слух, що й стало причиною смерті: не
почув колишній фронтовик, коли потрапив до гамірного райцентру в
службових справах, сигналу водія про небезпеку, опинився під колесами
машини. Нелегко було простій сільській учительці виводити в люди двох
хлопців (крім Арнольда, виховувала ще й молодшого сина – Геннадія,
котрий, як і старший, став ученим і педагогом).
Таїса Іванівна присвятила своє життя дітям, робила все можливе, щоб вони
здобули освіту. Арнольд міг би піти до школи раніше, та мати залишила
його вдома ще на одну осінь, зиму і весну, бо хотіла, щоб не хтось із
колег, яких шанувала, повів її дитину у світ знань, а вона сама. Швидко
скінчилося безтурботне дитинство, минула мамина наука, почалося для
Арнольда-школяра складніше життя. Треба було йти до семирічки в сусіднє
село Красківське, що за чотири кілометри від Мутичева. У добру днину й у
негоду ватага дівчат та хлопців долала восьмикілометрову відстань.
Навчалися у другу зміну, додому поверталися затемна, де їх чекала
різноманітна домашня робота. Арнольд завжди допомагав матері, бо ж знав,
що всі сімейні турботи лежать на її плечах. Хлопець не цурався будь-якої
хатньої роботи, умів порядкувати по господарству. Сільська вчителька
часто брала старшого сина на підмогу, коли йшла до лісу по дрова, щоб
натопити грубу в школі і не залишити без тепла своїх маленьких
вихованців, які намерзлися й нагорювалися за роки воєнного лихоліття.
Коли хлопець підріс, то траплялося, що й сам не раз виконував цю та іншу
роботу. Про життя сільської інтелігенції післявоєнного періоду Арнольд
Панасович міг би написати книгу, яка б з цікавістю читалася сьогодні.
Хлопець був свідком того, як мама відбудовувала спалену фашистами школу,
а згодом зводила нову, як щороку ремонтувала її, як заготовляла паливо і
продукти харчування на зиму, як сама готувала вихованцям сніданки…
Згадує про все це колишній сільський хлопчина з болем і тривогою,
радістю світяться очі, коли мова заходить про неньку, котра, на жаль,
рано пішла за одвічну межу, не побачила, яких наукових висот досягли її
сини.
З 1951 по 1954 р. Арнольд Панасович навчався у Ріпкинській середній
школі. Восени і навесні щодня ходив пішки сім кілометрів до школи, а
взимку квартирував у чужих людей і лише на неділю приходив додому, щоб
допомогти родині, наговоритися з мамою, похвалитися успіхами, узяти
сякі-такі харчі. Вчився сумлінно, з великою охотою. Усі книги з
Ріпкинської бібліотеки та навколишніх книгозбірень перечитав і не по
одному разу. Цікавився різними науками, однак найбільше захоплювала його
таїна слова, тому він твердо вирішив стати вчителем рідної мови та
літератури, мріяв про філологічний факультет найпрестижнішого в Україні
Київського університету імені Тараса Шевченка. Доля, проте,
розпорядилася так, що Арнольд Панасович після закінчення зі срібною
медаллю Ріпкинської середньої школи в 1954 р. вступив до Ніжинського
державного педагогічного інституту імені М.В.Гоголя на відділення
української мови й літератури історико-філологічного факультету. “Тоді
прийняли на українське відділення лише одну групу студентів, здається,
27 осіб, – згадує Арнольд Панасович. – Усі ми були з середини тридцятих
років минулого століття, стали свідками воєнного лихоліття, що його чи
не найправдивіше описав Олександр Довженко в кіноповісті “Україна в
огні”, і обрали фах за покликанням, зі свідомої любові до рідної мови й
літератури. Проблеми мотивації навчання, пошуку знань не існувало, хоч,
звичайно, інколи й траплялися певні “відхилення від основної освітньої
лінії”.
Ніжин причарував А.Грищенка своєю ошатністю, а головне – величною
минувшиною, багатою історією, став для нього рідним куточком. “Люблю
повертатися у простір рідного Ніжина, – щиросердно скаже він, уже доктор
наук, професор, академік, оглядаючись на п’ятдесят літ у минуле, і не
без суму додасть: – Особливо навесні, коли обабіч залізниці цвітуть
жовті півники”. До нього він залюбки приїздить і нині, коли трапляється
нагода, допомагає своїм колегам-викладачам кафедри української мови. А
попрощався з містом юності випускник історико-філологічного факультету
1958 р., коли одержав диплом з відзнакою і почав працювати учителем
німецької мови Удайцівської середньої школи на Прилуччині, а згодом –
директором Гучинської восьмирічної школи рідного Ріпкинського району.
Через два роки – восени 1960 – Арнольд Панасович став аспірантом
Інституту мовознавства імені О.О.Потебні.
Почався відповідальний і надзвичайно цікавий період у житті молодого
науковця-філолога, якому пощастило, бо науковим керівником його
дисертації, присвяченої всебічному вивченню природи складносурядних
речень з урахуванням формально-граматичного, семантичного і
комунікативного планів, став видатний мовознавець Михайло Андрійович
Жовтобрюх. Він по-особливому ставився до Арнольда Панасовича, повірив у
його сили, віднайшов раціональне зерно в його поглядах, намагався не
заважати молодому колезі, не схиляв до своєї точки зору, давав простір
для наукового польоту. І не помилився: його найталановитіший учень
вийшов на широкі лінгвістичні горизонти, збагатив науку новими
оригінальними дослідженнями з історичної та сучасної граматики,
історичного та сучасного словотвору.
Швидко збігли насичені працею цікаві роки навчання в аспірантурі.
Грищенка залишили працювати в академічній установі. З осені 1963 р. він
обіймає посаду молодшого наукового співробітника відділу теорії
української мови і структурно-математичної лінгвістики Інституту
мовознавства імені О.О.Потебні. 1965 р. на засіданні об’єднаної вченої
ради відділу літератури, мови і мистецтвознавства АН УРСР імені
О.О.Потебні А.Грищенко захистив кандидатську дисертацію. У 1969 р.
побачила світ його монографія “Складносурядне речення в сучасній
українській літературній мові”. Цю фундаментальну працю, у якій творчо й
органічно поєдналися традиційні та новітні підходи до вивчення
багаторівневої сутності речення як основної комунікативної одиниці, з
великою увагою сприйняли граматисти, вона й сьогодні є одним з
найповніших і найґрунтовніших досліджень речень, що, за визначенням
автора монографії, “з граматичного погляду… становлять синтаксичне ціле,
утворене поєднанням кількох складових частин на основі граматичної
рівнозначності”.
У середині сімдесятих років минулого століття професор М.Жовтобрюх
висунув пропозицію підготувати кількатомну колективну працю “Сучасна
українська літературна мова”, яка б відбивала стан розвитку мовознавчої
науки того часу. Одним із співавторів третього тому – “Синтаксис” – був
А.Грищенко. Він підготував розділи “Часова віднесеність речення”,
“Додаток”, “Обставина”, “Складнопідрядні речення” (речення з підрядними
підметовими, присудковими, додатковими, означальними, місця, часу),
“Складносурядні речення”. В Інституті мовознавства в той же час з
ініціативи Михайла Андрійовича створюються колективи науковців для
підготовки фундаментальних праць із сучасної української мови та історії
української мови. Грищенко, якого вже було переведено на посаду старшого
наукового співробітника відділу теорії української мови, бере участь у
написанні колективного дослідження “Синтаксис словосполучення і простого
речення”, “Морфологічна будова сучасної української мови”, “Історія
української мови: Морфологія”. Історичній морфології присвячена
докторська дисертація А.Грищенка “Історія становлення словозміни і
словотвору прикметника в українській мові”, яку захищено в Інституті
мовознавства імені О.О.Потебні 1979 р. Учений поставив за мету дослідити
шляхи становлення прикметників на основі порівняльно-історичного аналізу
із використанням власне українських, праслов’янських, а також
індоєвропейських мовних фактів, які розкривають значеннєву природу,
морфологічний і словотвірний потенціал ад’єктивної лексики. До наукового
обігу введено також матеріали з усіх діалектних ареалів української
мови. Оперування багатющим фактичним матеріалом дало змогу авторові
зробити ґрунтовні висновки з досліджуваної проблеми.
Окремо потрібно сказати про видану за матеріалами докторської дисертації
монографію “Прикметник в українській мові”. Важливість цієї праці
полягає, насамперед, у тому, що в ній словотвірні та словозмінні
характеристики прикметника подано в зіставленні з відповідними явищами
російської, білоруської та інших слов’янських мов. Такий компаративний
аналіз був ученому під силу, оскільки він вільно володіє російською,
білоруською, німецькою, англійською мовами, читає й може розмовляти
майже всіма слов’янськими мовами – чеською, словацькою, польською,
болгарською, сербською, хорватською.
А.Грищенко займається вивченням не лише сучасного, а й історичного
синтаксису. В колективній монографії “Історія української мови:
Синтаксис” він як відповідальний редактор запропонував концепцію
дослідження історії синтаксичного рівня української мови, накреслив
перспективу розвитку історичного синтаксису, виділив кардинальні
проблеми, над якими працюють сучасні вчені. Арнольд Панасович, як і
годиться відповідальному редакторові, скрупульозно проаналізував працю,
створену в співавторстві з Г.Х.Щербатюк, В.В.Німчуком, Г.П.Арполенко,
В.М.Русанівським. Сам же він підготував великий за обсягом і глибокий за
змістом розділ “Складне речення”, описав усі структурно-значеннєві
різновиди складносурядних (єднальні, зіставно-протиставні, розділові),
безсполучникових і складнопідрядних (з підрядними означальними,
підрядними додатковими, часовими, підметовими, присудковими, умовними,
допустовими, наслідковими, причини, мети, місця, порівняльними, способу
дії, міри і ступеня) речень.
З 1981 р. доктор філологічних наук А.Грищенко очолює кафедру української
мови Київського державного педагогічного інституту імені О.М.Горького,
завідувачами якої свого часу були такі відомі вітчизняні вчені, як
М.Грунський, О.Синявський, Б.Кулик, А.Медушевський, Василь Васильович
Лобода. До речі, сьогодні Арнольд Панасович активно працює над
монографією, присвяченою репресованому мовознавцю Олексі Синявському.
Сторінки майбутньої книги надруковано в альманасі “Рідний край”, що
виходить у Полтаві. Дослідник використав секретні архівні матеріали,
невідомі широкому загалові документи, зняв завісу непам’ятства зі
славного імені Синявського, розкрив віхи його біографії, наукової,
педагогічної та громадської діяльності.
Добрі традиції, які склалися в 30 – 70-х рр. минулого століття на
кафедрі української мови, продовжилися і примножилися завдяки невтомним
зусиллям професора А.Грищенка. Щорічно виходять лінгвістичні студії,
головним редактором яких він є, обговорюються й захищаються дисертації,
відкриваються нові спеціалізації, проводяться наукові конференції.
Перехід з Інституту мовознавства на викладацьку роботу до Київського
педагогічного інституту вимагав, так би мовити, “інтелектуальної
переорієнтації” вченого. З ініціативи Арнольда Панасовича кафедра
починає працювати над науковою темою “Лінгводидактичний опис
функціонування української мови”. Під його керівництвом створено
підручник для студентів-філологів педагогічних університетів “Сучасна
українська літературна мова”, який витримав уже три видання (1993, 1997,
2002) і користується у лінгвістичних колах України великим попитом,
отже, незабаром буде перевиданий знову. До редакційної колегії увійшли
професори М.Я.Плющ, Л.І.Мацько, Н.І.Тоцька, доцент І.М.Уздиган. Якщо
говорити про пріоритети цієї праці, то вона є зразком підручника, який
відповідає загальнодидактичним і специфічно-методичним принципам
навчання: науковості, доступності, систематичності, перспективності,
свідомості, зв’язку теорії з практикою. Арнольд Панасович здійснив її
загальне редагування й сам написав розділи “Лексикологія”,
“Фразеологія”, “Лексикографія”, “Морфологія” (предмет морфології, типи
морфологічних форм і засобів їх вираження, частини мови і принципи їх
класифікації, частини мови: іменник, прикметник; підрозділ “Дієслово”
підготовлено у співавторстві з Л.І.Мацько). І сьогодні студенти
філологічних факультетів педагогічних університетів навчаються за
програмою “Сучасна українська літературна мова”, яку уклали професори
А.Грищенко та П.Дудик.
З професором М.Жовтобрюхом Арнольд Панасович підготував програму
“Історична граматика української мови”, а з М.Бріциним – програму
“Порівняльна граматика української і російської мов”, які також є
чинними, особисто розробив освітньо-професійну програму за спеціальністю
“Педагогіка і методика середньої освіти. Українська мова”, яка є
державним нормативним документом, що визначає нормативний зміст
навчання, встановлює вимоги до змісту, обсягу та рівня освітньої і
професійної підготовки вчителя української мови. Як член Національної
правописної комісії при Кабінеті Міністрів України він бере активну
участь у роботі над новою редакцією орфографічного кодексу. Арнольд
Панасович, зокрема, підготував розділ “Правопис слів іншомовного
походження”.
В одній праці неможливо охопити всі грані мовознавчої концепції Арнольда
Панасовича Грищенка. Вона заслуговує на глибоке і різнобічне дослідження
як на загальноукраїнському, так і на світовому науковому тлі. Читаючи
його роботи, мимоволі замислюєшся, з одного боку, над глибиною його
думок, а з іншого – над зрозумілістю викладу, вишуканістю стилю. Вчений
має свій науковий почерк, який легко ідентифікується. Цією чеснотою
наділені далеко не всі науковці. Перед професором Грищенком завжди
стоять проблеми: як оживити лінгвістичний виклад, як уникнути складної
термінології, як втілити думку в конкретну форму, аби дослідники
сприйняли її не тільки розумом, а й серцем. Але з ними він успішно
справляється і цим самим забезпечив своїм працям довгий вік.
Життєву й наукову мудрість Арнольд Панасович перейняв від своїх
педагогів – мами-вчительки, мовознавців і літературознавців
історико-філологічного факультету Ніжинського педагогічного інституту
імені М.В.Гоголя. Студентам 50-х років цього вищого навчального закладу,
було в кого вчитися, зокрема – у викладачів кафедри української мови
Ф.Середи, А.Батурського, Д.Герасименка, М.Кишенько, Н.Сладківської. Вони
– люди різних темпераментів і характерів, проте всіх їх об’єднувало
сумлінне ставлення до викладацького обов’язку й повага до студента. З
особливою пошаною говорить колишній студент-відмінник Грищенко про
Ф.Середу – широко ерудованого мовознавця, фахівця з питань іменникового
словотвору, стримано-сухуватого на лекціях, але запального й емоційного
в дружніх бесідах. Це з його легкої руки розпочалася викладацька кар’єра
Арнольда Панасовича у вищій школі: двічі на запрошення Ф.Середи він
викладав історичну граматику української мови студентам-заочникам на
літніх сесіях після закінчення інституту в 1958 р. Не забулись і заняття
зі вступу до мовознавства, які проводив А.Батурський. Строгий, з
іронічною посмішкою, він був прекрасний лектор, носій бездоганної
української літературної мови. А.Батурський, як і Ф.Середа, захистив
кандидатську дисертацію ще за перебування А.Грищенка в інституті. Він
досліджував мовні засоби гумору і тому порадив своєму найкращому
студентові обрати тему курсової роботи з відповідної проблематики.
Курсова робота, присвячена мовним засобам гумору у творах Остапа Вишні,
була відзначена дипломом на республіканському конкурсі студентських
наукових робіт, а потім, доопрацьована й поглиблена, стала рефератом при
вступі до аспірантури Інституту мовознавства імені О.О.Потебні НАН
України.
Д.Герасименко для А.Грищенка – зразок пунктуальності, послідовності й
логічного ладу у викладанні сучасної української літературної мови. На
той час студенти-філологи могли послуговуватися лише двома джерелами зі
згаданої найважливішої навчальної дисципліни – підручником для
педінститутів М.Жовтобрюха і Б.Кулика та академічним курсом сучасної
української літературної мови за ред. Л.Булаховського. Лекції та
практичні заняття Д.Д.Герасименка, завжди спокійного й урівноваженого,
мали особливу ціну для ніжинських студентів-словесників. Н.Сладківська
працювала з групою, у якій навчався А.Грищенко, тільки протягом першого
навчального року, викладаючи старослов’янську мову – один з
найскладніших предметів, що їх зобов’язаний опанувати студент-філолог.
Як фахівець-ветеран вона знала цей предмет бездоганно і виявляла
поблажливе ставлення до студентів, не перетворюючи іспит на екзекуцію.
Мабуть, від Ф.Середи і Н.Сладківської у А.Грищенка така любов до історії
мови.
З-поміж викладачів кафедри української літератури Арнольд Панасович
вирізняє три визначні особистості: О.Королевича (Леся Гомона), М.Чубача
й Л.Коцюбу. Усі троє були фахівцями найвищого ґатунку, і тому він радіє,
що мав щастя спілкуватися з ними. Навіть після знаменного 1956 р., коли
студенти дізналися про моторошні жертви сталінського терору, їм так і не
стало відомо, що О.Королевич – визначний письменник і літературознавець.
Його лекції з історії української дожовтневої літератури (так тоді
називали цей предмет) можна кваліфікувати як взірцеві за змістом і
формою викладу. Тільки тепер Арнольд Панасович припускає, що
О.Королевич, підступно зневажений і викреслений з літературного процесу,
оживав у своїх лекціях, знаходив у них життєву силу й натхнення. Він
прекрасно знав українську літературу, бо сам був з цієї літератури.
М.Чубач викладав на найвищому рівні зарубіжну літературу. Фахові знання
в нього, як і в О.Королевича, поєднувалися з бездоганною лекторською
майстерністю і “безконспектністю” викладу матеріалу. Емоційний і
запальний, він боляче переживав тогочасну українську
національно-культурну ситуацію. Арнольд Панасович і, очевидно, всі, кого
навчав М.Чубач, пройшли справжню школу національного виховання,
формування національної свідомості на тлі тих інтернаціональних сюжетів
і мотивів, які в багатьох випадках визначали зміст лекцій із зарубіжної
літератури. Л.Коцюба викладала виразне читання й керувала педагогічною
практикою. Вона працювала над кандидатською дисертацією, присвяченою
фольклористичній діяльності Опанаса Маркевича, до деталей з’ясувала
проблему свого дослідження, виявила справжню ерудицію науковця.
Українська справа стала девізом її життя. “Порівняння й зіставлення
потребують обережного ставлення до них, – говорить А.Грищенко, – але я
наважуся все-таки на порівняння Лесі Йосипівни з Оленою Телігою, відомою
нам тепер з її поетичних творів та публікацій про неї. Л.Й.Коцюба – з
особистостей типу, репрезентованого О.Телігою”.
Особливо пам’ятається Арнольдові Панасовичу особисте – знайомство в
стінах інституту з дорогою для нього людиною – дружиною Ніною
Миколаївною. Уже 45 років він дякує долі, що та подбала про переведення
її англійського курсу з Вінницького педагогічного інституту до
Ніжинського. Між іншим, до цього знайомства стала причетною й наука.
Ніна також одержала диплом за наукову роботу з психології, виконану під
керівництвом викладача М.Кругляка. Поєдналися два дипломи, назавжди
поєдналися два серця. Ніна Миколаївна й Арнольд Панасович зростили сина
Тараса, який пішов батьковою дорогою – став відомим ученим-істориком.
Учитель учителів, лінгвіст “милістю Божою” А.Грищенко сьогодні повен
творчих задумів. Він весь у праці, у розмислах, у пошуках. Учений
занепокоєний, що наука переживає не кращі часи, сподівається, як і всі
ми, що негаразди скоро забудуться і все стабілізується. Учні Арнольда
Панасовича продовжують справу свого Вчителя, створюють власні наукові
школи, які своїм корінням тісно переплітаються з його ідеями. Уроки його
вони запам’ятали на все життя, захоплюючись його ерудицією,
“багатомов’ям”, гострим і дотепним “грищенківським” словом. А воно, якщо
треба, може прижурити, а може надихнути, піднести й окрилити. Замітки,
які лишає науковий керівник на берегах кандидатських і докторських
дисертацій, можна без щонайменшого сумніву вводити до словника крилатих
виразів, сентенцій, афоризмів. Через щире кепкування він примушує
задуматися молодого вченого, критично поглянути на власну нібито таку
мудру, але насправді ще “крихку”, точку зору, поглибити й розширити
мовознавчий світ. Усі учні бажають своєму науковому керівникові довго й
плідно засівати лінгвістичне поле зерном мудрості й збирати щедрий,
рясний, добірний урожай.
Література:
Безвзенко С.П. Рецензія: Грищенко А.П. Прикметник в українській мові //
Українська мова і література в школі. – 1979. – №9. – С.76 – 77.
Наші лауреати: Премії імені видатних учених України: Грищенко Арнольд
Панасович, Жовтобрюх Михайло Андрійович, Німчук Василь Васильович //
Вісник Академії наук Української РСР. – 1985. – №7. – С.112.
Плющ М.Я. Рецензія: Арполенко Г.П., Грищенко А.П., Німчук В.В.,
Русанівський В.М., Щербатюк Г.Х Історія української мови: Синтаксис //
Українська мова і література в школі. – 1985. – №5. – С.78 – 80.
Безвзенко С.П. Історія українського мовознавства: Історія вивчення
української мови. – К.: Вища шк., 1991. – С.109, 110, 111, 112, 178,
179, 181, 182, 187, 219.
Кулібаба Д. Відомі діячі культури, науки, політики Чернігівщини. –
Чернігів: Редакційно-видавничий відділ інформації, 1998. – С.52.
Грищенко Арнольд Панасович // Українська мова: Енциклопедія / Редкол.:
В.М.Русанівський, О.О.Тараненко (співголови), М.П.Зяблюк та ін. – К.:
Укр. енцикл., 2000. – С.114.
Кафедрі української мови – 80 // Проблеми граматики і лексикології
української мови: Збірник наукових праць. НПУ імені М.П. Драгоманова /
Відповідальний редактор М.Я. Плющ. – К.: НПУ, 2001. – С.3 – 7.
Грищенко Арнольд Панасович // Українська мова: Енциклопедія / Редкол.:
В.М.Русанівський, О.О.Тараненко (співголови), М.П.Зяблюк та ін. 2-е
вид., випр. і доп. – К.: Укр. енцикл., 2002. – С.122.
Грищенко Арнольд Панасович // Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні НАН
України-75, 1930 – 2005: Матеріали до історії / Редкол.: В.Г.Скляренко
(відп. ред.) та ін. – К.: Довіра, 2005. – С.435.
Наукова школа доктора філологічних наук, заслуженого діяча науки і
техніки України, професора Грищенка Арнольда Панасовича “Історія та
сучасний стан функціонування граматичної системи української мови” //
Наукові школи Національного педагогічного університету імені
М.П.Драгоманова / Ред. В.П.Андрущенко, укл. В.П.Бех, Г.І.Волинка. – К.:
Четверта хвиля, 2005. – С.139 – 141, 151 – 156.
Степаненко М.І. Патріарх українського мовознавства (до 100-річчя з дня
народження професора Михайла Жовтобрюха). – Полтава: АСМІ, 2005. – С.4,
9 – 10, 28.
Факультет української філології: кафедра української мови //
Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова: 1834 –
2004: Історія. Сьогодення Перспективи / Авт.: В.П.Андрущенко, Г.І.
Волинка, Н.Г.Мозгова та ін. – К.: Навч. книга, 2005. – С.142 – 144.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
