Реферат на тему:
Угоди про митну оцінку, довідвантажувальну інспекцію, технічні бар’єри
в торгівлі
Угода про митну оцінку
Угода про митну оцінку була укладена у 1980 р. після Токійського раунду
переговорів ГАТТ і замінила громіздкі процедури і правила визначення
митної вартості товарів.
Основна мета цієї угоди полягає в захисті інтересів чесних торгівців.
Вона встановлює, що митні органи за основу для нарахування мита беруть
ціну, сплачену імпортером певного товару за конкретною угодою. Це
стосується угод, укладених як пов’язаними сторонами (related-party
transactions), так і не пов’язаними сторонами (arms-length
transactions).
Міжнародна торгівля знає кілька способів нарахування мита:
• адвалорний (ad valorem);
• специфічний (specific);
• комбінований або змішаний (combined or mixed).
У разі використання адвалорного способу мито визначається як частка ціни
імпортованого продукту (наприклад 10 % від вартості партії товару), у
разі застосування специфічного способу — як сума грошей у розрахунку на
1 л або 1 кг товару. Третій спосіб є комбінацією перших двох.
Більшість країн світу віддають перевагу першому способу, оскільки він
зручніший для митних органів, ним простіше керуватися у процесі
міжнародних переговорів і для порівняння рівнів митних тарифів.
Не секрет, що митні органи різних країн світу часто підозріло ставляться
до заявленої ціни імпортованих товарів і вважають, що її занижено з
метою ошукати державу і зменшити її митні надходження. Отже, вартість
товару для нарахування мита визначається за справді сплаченою ціною або
такою, що піддягає сплаті (price actually paid or possible), коли товар
продається в країну свого імпорту. Така ціна включає також витрати
покупців на упаковку, контейнери, допоміжні товари і матеріали
(assists), роялті, ліцензійні платежі, комісійні та брокерські (за
винятком купівельних комісійних), майбутні надходження від продажу або
використання продавцем імпортованих товарів, транспортні, страхові та
пов’язані з ними витрати, якщо країна імпорту використовує для оцінки
ціни на умовах CIF.
З митної ціни вираховують:
• вартість фрахту після імпорту товару на митну територію країни
імпорту;
• вартість будівництва, монтажу, утримання, технічної допомоги, що
мають місце після імпорту;
• податки та обов’язкові платежі країни імпорту.
Згідно з угодою тягар доказів (burden of proof) правильності заявленої
ціни покладається на імпортерів. Якщо митні органи сумніваються у
правдивості або достовірності (truth or accuracy) заявленої ціни
(declared value), то імпортери повинні мати право дати пояснення, подати
документи тощо, аби довести, що декларована ціна є правильною. Якщо і
після цього митні органи сумніваються, то імпортер має право вимагати,
щоб вони письмово пояснили йому причини сумнівів. Угодою передбачена
можливість подання імпортерами апеляції внутрішнім адміністративним
органам митниці.
Якщо митні органи відхиляють задекларовану імпортером контрактну ціну,
то угодою чітко визначено п’ять стандартів, яких слід дотримуватися для
визначення вартості на свій розсуд. Ці стандарти мають застосовуватися у
такій послідовності:
• за вартість береться уже визначена контрактна вартість ідентичних
товарів (identical goods);
• за вартість береться вже визначена контрактна вартість схожих
товарів;
• дедуктивна вартість (deductive value) визначається на основі цін
внутрішнього ринку на товари, ідентичні або схожі з імпортованими (при
цьому вираховуються прибутки, мита, податки, транспортні, страхові та
інші витрати у країні імпорту);
• розрахункова вартість (computed value) визначається додаванням до ціни
виробництва оцінюваних товарів прибутку і загальних витрат, рівновеликих
з тими, які застосовуються у країні експорту до таких самих товарів, що
імпортуються до країни імпорту.
• відступальний метод (fall-back method) використовується у тому разі,
коли неможливо застосувати чотири попередні стандарти, і дає змогу
гнучко використовувати будь-який з них. Згідно з цим методом
забороняється використовувати ціну товарів, експортованих до третіх
країн, мінімальні мита, довільну або фіктивну вартість.
У разі застосування чотирьох перших стандартів спираються на інформацію,
одержану у країні імпорту. Згідно з угодою для визначення розрахункової
митної вартості імпортованих товарів можна дослідити вартість
виробництва оцінюваних товарів за межами країни імпорту. Цей стандарт
використовується лише тоді, коли продавець і покупець є спорідненими
підприємствами і продуцент готовий надати митним органам країни імпорту
необхідну інформацію.
Угодою передбачається, що її країни-члени гармонізують своє
законодавство відповідно до її правил, і це дасть змогу імпортерам
завчасно оцінювати розмір сплачуваного мита.
Угода про довідвантажувальну інспекцію
У другій половині XIX ст. імпортери почали використовувати послуги
незалежних інспекційних фірм для сертифікації кількісних і якісних
характеристик товарів, які покупці хотіли імпортувати. В таких послугах
зацікавлені приватні фірми, підприємства державної власності, урядові
відомства. З середини 1960-хроків уряди багатьох країн, що розвиваються,
використовують послуги інспекційних фірм для цінової перевірки
імпортованих товарів, щоб унеможливити заниження або завищення вартості
(under-or over-invoicing) імпортованих товарів.
Отже, довідвантажувальна інспекція забезпечує:
• відповідність товару умовам контракту;
• достовірність ціни товару;
• тарифну класифікацію товарів.
Нині у світі існує п’ять компаній, що здійснюють свою діяльність на
глобальному і регіональному рівнях. Вони належать до Міжнародної
федерації інспекційних агентств (International Federation of Inspection
Agencies — IFIA).
Існує два види договорів про примусову довідвантажувальну інспекцію
(mandatory preshipment inspection):
• валютні (foreign exchange contracts);
• митні (customs contracts).
Перший вид договорів спрямований на запобігання відпливу капіталу (to
prevent the flight of capital) за допомогою завищення вартості
контракту. Другий вид має на меті унеможливити скорочення митних
надходжень у результаті заниження (undervaluation) вартості контракту
або неправильної митної класифікації (deliberate misclassi-fication).
Довідвантажувальні інспекції, як правило, здійснюють у зв’язку з
імпортом. Інколи вони застосовуються і щодо експорту, коли уряди
вважають, що заниження його вартості є прикриттям для вивозу капіталу.
Експортери з високорозвинених країн вважають таку інспекцію нетарифним
бар’єром.
Мета Угоди про довідвантажувальну інспекцію полягає в формуванні набору
принципів і правил для виконання таких інспекцій. Згідно з угодою
експортна ціна досліджуваних товарів порівнюється з цінами ідентичних
або схожих товарів, запропонованих для експорту з тієї самої країни до
країни імпорту або на інші ринки. До уваги беруть економічні та інші
чинники, які впливають на різницю в ціні експортованих товарів.
Митні органи країн, які використовують такі інспекції, не зобов’язані
автоматично брати визначені інспекціями ціни за основу для нарахування
мита, а мають приймати рішення окремо у кожному випадку.
Оскільки експортери не завжди можуть бути задоволені підрахунками
інспекції, то угодою передбачено, що в інспекційних компаніях
визначаються апеляційні особи, яким невдоволені можуть по давати скарги.
Такі особи повинні бути у кожному місті або порту, де розміщено
адміністративний офіс довідвантажувальної інспекції. Вони мають
оперативно приймати рішення за скаргами.
Створено Незалежний наглядовий орган (Independent Review Entity — IRE),
до якого зі скаргами можуть звертатися експортери та інспекції. Скарги
розглядає “трійка”, яка складається з представників Міжнародної
торговельної палати (International Chamber of Commerce), Міжнародної
федерації інспекційних агентств і Незалежного наглядового органу. Спори
у зв’язку з діяльністю інспекційних компаній можна також врегулювати у
рамках Світової організації торгівлі.
Угода про технічні бар’єри в торгівлі
Кодекс стандартів (Standards Code) було укладено у 1985 р. після
Токійського раунду переговорів ГАТТ з метою недопущення перетворення
стандартів на бар’єр для міжнародної торгівлі, а також організації
виробництва промислових товарів відповідно до міжнародно визнаних
нормативів.
Міжнародну торгівлю не можна уявити без добровільних і примусових
стандартів. Угода про технічні бар’єри в торгівлі спрямована на те, щоб
усунути непотрібні перешкоди у міжнародній торгівлі. Для досягнення
цього потрібно, щоб стандарти були міжнародно узгодженими. Міжнародні
організації вживають заходів для гармонізації стандартів на планетарному
рівні (on a world-wide basis).
В угоді поняття “технічні правила” (technical regulations) вживається
щодо стандартів, дотримання яких обов’язкове, а власне термін “стандарт”
вживається до добровільних стандартів (voluntary standards).
Поняття поширюються на характеристики продуктів, технологію і способи їх
виготовлення (що впливають на характеристики продукту), термінологію та
символи, упаковку і позначення ярликами.
Згідно з угодою за країнами визнається право на запровадження
обов’язкових стандартів для забезпечення якості імпортованих товарів,
захисту здоров’я та безпеки людини, збереження рослинного і тваринного
світу та довкілля.
Технічні правила повинні відповідати таким умовам: • застосовувати режим
нації найбільшого сприяння до імпорту з
усіх джерел;
• застосовувати до імпортованих товарів принцип національного режиму;
• формуватися і використовуватися способом, який не створює непотрібних
перешкод для торгівлі;
• базуватися на науковій інформації.
В угоді зазначено, що країни-учасниці використовуватимуть міжнародні
стандарти як основу для національних стандартів. Міжнародні стандарти не
застосовуються лише тоді, коли, на думку компетентних органів, вони
несправедливі або недоречні з огляду на кліматичні, географічні та
технічні чинники.
Якщо країни запроваджують національні стандарти, які не базуються на
міжнародних, вони повинні опублікувати про це повідомлення (to publish a
notice) і повідомити секретаріат Світової організації торгівлі (to
notify the WTO secretariat). Це дасть змогу країнам експорту
прокоментувати проекти стандартів (draft standards) і сприятиме
врахуванню їх точок зору про товари, які вони експортують.
Угодою визначено, що виробник або експортер у певних випадках має
одержувати сертифікат відповідності (certificate of positive assurance)
у компетентній інституції або лабораторії країни-виробни-ка. Ставлення
до іноземних заявників не повинне бути гіршим, ніж до вітчизняних.
Угода про технічні бар’єри в торгівлі заохочує країни-учасниці взаємно
визнавати сертифікати відповідності, результати інспекцій і тестів,
виконаних компетентними сертифікаційними органами.
Згідно з угодою не лише центральні органи влади країн, а й органи
місцевої влади повинні дотримуватися передбаченого нею порядку.
Добровільні стандарти можуть зашкодити міжнародній торгівлі, якщо вони
значно відрізняються у різних країнах. Угода містить “Кодекс гарної
практики” (Code of Good Practice), який визначає порядок підготовки,
прийняття і застосування стандартів. Такі принципи і правила нагадують
технічні правила стосовно обов’язкових стандартів. Інформація про
стандарти, які опрацьовуються та прийняті, має публікуватися щонайменше
один раз на півроку. Після прийняття стандарту компетентні національні
органи повинні надіслати Інформаційному центру Міжнародної організації
стандартів / Міжнародної електротехнічної комісії (ISO/IEC Information
Centre) інформацію про публікацію, а також повідомити, як і де можна
одержати цю інформацію.
Кодексом передбачено, що владні структури, до відома яких належать
питання стандартизації, надають щонайменше 60 днів для надіслання
коментарів від зацікавлених осіб із зарубіжних країн.
Кількість обов’язкових технічних стандартів у країнах світу невпинно
зростає. Споживачі вимагають, щоб товари відповідали стандартам якості
та безпеки і не були шкідливими для здоров’я.
Список використаної та рекомендованої літератури
Авдокушин Е. Международные экономические отношения. -М., 1996.
Борисов К. Г. Международный туризм и право. — М.: НИМП, 1999.
Буглай В., Ливещев Н. Международные экономические отношения. — М., 1996.
Бураковсъкий І. Теорія міжнародної торгівлі. – – К.: Основи, 2000.
Герчикова И. Н. Международное коммерческое дело. Практикум. — М.: ЮНИТИ,
1999.
Грис Т., Леусский А., Лозовская Е. Мировая экономика / Под общ. ред. Л.
С. Тарасовича. — СПб.: ПИТЕР, 2001.
Гуляев В. Г. Туристические перевозки (документы, правила, формуляры,
технология). — М.: Финансы и статистика, 1998.
Дахно І. І. Міжнародне економічне право. — К.: МАУП, 2000.
Дахно І. І. Міжнародне приватне право. — К.: МАУП, 2001.
Дахно І. І., Бовтрук Ю. А. Міжнародна економіка. – – К.: МАУП, 2002.
Дахно I. I. Право інтелектуальної власності. — К.: Либідь, 2002.
Додонов В. Н., Панов В. П., Румянцев О. Г. Международное право.
Словарь-справочник. — М.: ИНФРА-М, 1997.
Економічний словник-довідник. — К.: Femina, 1995.
История экономических учений (современный этап): Учебник / Под общ. ред.
А. Г. Худокормова. — М.: ИНФРА-М, 1998.
Киреев А. П. Международная экономика: Учеб. пособие для вузов: В 2 ч. —
М.: Междунар. отношения, 2000.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
