.

Шпаргалка з предмету світовий ринок (шпаргалка)

Язык: украинский
Формат: шпаргалка
Тип документа: Word Doc
0 49264
Скачать документ

Світове госп-во, його структуризація й особл-сті розвитку.

Розвиток світ. ринку товарів призвів на зламі 19-20 ст. до
інтенсифікації міжнар. ек. спілкування, яке стало поступово виходити за
межі міждерж. обміну товарами. Розвиток виробничих сил і зростання фін.
к-лу призвели до виникнення світ. госп-ва.

Найбільш поширене визначення: Світ. госп-во (world economy)- сук-сть
нац. господарств, взаємопов’язаних с-мою МПП, ек-них і політ. відносин.

Більш повне трактування світ. госп-ва (СГ) визначає його як ек. с-му, що
самовідтворюється на рівні ПС, виробничих відносин і певних аспектів
надбудівних відносин тією мірою, в якій нац. госп-ва, що входять до неї,
мають певну схожість на кожному з 3-х названих рівнів.

Отже, СГ являє собою певну с-му. Основою виникнення і існ-ня цієї с-ми є
її цілісність, яка передбачає ек. взаємодію всіх складових частин с-ми
на достатньо стійкому рівні. СГ відноситься до числа досить складних
с-м, які характериз-ся множинністю (численністю елементів с-ми),
ієрархічністю і структурністю.

Відносини між окремими елементами СГ формують певні рівні. Виділяють:

– м/н-ний рівень (його формують відносини між державами і він регул-ся
м/н-ними правилами і нормами);

– транснац-ний рівень (його утворюють відносини між ек. потоками, які
виходять за межі нац. кордрнів).

Структуризація СГ. Найрухомішою частиною СГ є світ. ринок, що являє
собою сферу обмінних відносин між країнами та між іншими суб’єктами СГ,
які пов’язані між собою участю у МПП.

На основі різноманітних критеріїв у СГ виділяється певна кількість
підсистем. Мегасистемами (найбільш великими) є 3 групи нац. економік:
(пром. розвинуті країни, (країни з перехідною ек-кою; (країни, що
розвиваються.

Функціональними елементами суч. с-ми СГ є: науково-технічна сфера,
виробничо-інвестиц. д-сть, сфера м/н\ного обігу (світ. торгівля);
валютно-фін. і кредитні відносини.

Особливостями розвитку сучасного світ. госп-ва є:

розвиток міжн. переміщення факторів вир-ва, передусім у формах
вивезення-ввезення к-лу, роб. сили і технології;

зростання на цій основі міжн. форм вир-ва на п/п-вах, розташованих в
декількох країнах, в першу чергу в рамках ТНК;

ек. політика країн, що передбачає підтримку міжн. руху товарів і
факторів вир-ва на двох- і багатосторонній основі;

виникнення ек-ки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждерж.
об’єднань;

зростання інтенсивності регіон. інтеграц. процесів, що призводить до
виникнення великих ек. просторів та вилучення відповідного ефекту за
рахунок зростання масштабів вир-ва, але, з інш. боку, призводить до
поділу СГ на окремі сектори внаслідок створення відносно замкнутих
торг.-ек. блоків та інтеграц. угруповань;

поступова зміна ек. основи суч. цивілізації; індустр. модель розвитку
витісняється постіндустр-ною, ноосферно-космічною, суть якої визнач-ся
формуванням “ек-ки розуму”, “ек-ки думки”.

2. Форми ті рівні МЕВ.

МЕВ мають яскраво виражений системний х-р. МЕВ-це с-ма ек. зв’язків з
приводу вир-ва, розподілу, обміну і спож-ня, що вийшли за межі нац.
кордонів.

Отже, сучасні МЕВ є с-мою ек. звязків, які характеризуються:

виходом за межі нац-них госп-в;

взаємодією фіз. і юр. осіб, держав і міжнар. орг-цій;

визначеністю форм;

різними рівнями глибини існ-ня, функц-ня, здійснення.

Рівні МЕВ можна традиційно розбити на макро-, мета- й мікрорівні,
макрорівень-це рівень державних і міждержавних міжнар. процесів,
метарівень-це міжнар. звязки галузевого й регіон. значення,
мікрорівень-це, відповідно, рівень звязків між фірмами різних країн.

Рівні МЕВ також розглядають і за ступенем розвитку стосунків між
субєктами МЕВ, за ступенем тривалості дії угод і переплетеності
економік.

При цьому виділяють такі 4 рівні:

1) Міжнар. ек. контакти. Це-найпростіші, одиничні, випадкові ек.
зв’язки, що мають епізодичний х-р і регулюються переважно разовими
угодами. Зв’язки даного рівня більше притаманні юр. і фіз. особам.

2) Міжнар. ек. взаємодія. Це-добре відпрацьовані стійкі ек. звязки між
суб’єктами МЕВ, які базуються на міжнар. ек. угодах і договорах,
заключених на доволі тривалий період часу.

3) Міжнар. ек. співробітництво. Це-міцні й тривалі звязки кооперативного
типу, які в своїй основі мають спільні, наперед вироблені й узгоджені
наміри, закріплені в довгострокових ек. договорах і угодах. Даному
рівневі притаманне партнерство суб’єктів МЕВ.

4) Міжн. ек. інтеграція. Це-вищий рівень розвитку МЕВ, який
характериз-ся взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням
узгодженої держ. політики як у взаємних ек. відносинах, так і у
відносинах з треріми країнами.

Кожен вищий рівень не являє собою щось протилежне до нижчого, а є його
усталеним і розвиненим продовженням, тобто вищий рівень містить в собі
більшість ознак нижчого.

Розглядаючи стр-ру МЕВ, можна виділити також форми МЕВ: (міжн. валютні
відносини; (міжн. фін.-кредитні відносини; (міжн. виробниче
співробітництво; (міжн. науково-техн. співробітництво; (міжн. трудові
відносини (світ. ринок труд. ресурсів); (міжн. торгівля товарами; (міжн.
торгівля послугами (світ. ринок послуг); (міжн. транспортні відносини.

При цьому, слід зазначити що осн. формами МЕВ є : (міжн. торгівля,
(міжн. рух капіталу, (міжн. міграція роб. сили.

Міжн. торгівля є провідною формою МЕВ. Міжн. торгівля являє собою обмін
товарами і послугами між державно оформленими нац-ними госп-вами.

Міжн. рух капіталу-це його переміщення між країнами світу в пошуках
більш вигідної сфери прикладення.

Міжн. міграція роб. сили-це процес її стихійного чи організованого
переміщення в межах нац-ного або міжн-ного ринків праці, зумовлений
х-ром розвитку ПС і виробничих відносин, дією ек. законів.

Міжн. валютні відносини є специф. формою МЕВ: вони, з одного боку,
забезпечують норм. реалізацію інших форм МЕВ, а з іншого боку, мають
власні мех-зми саморозвитку.

3. Характеристика суб’єктів МЕВ.

Суб’єкти МЕВ-це учасники міжн. ек. явищ і процесів, котрі здатні
самостійно й активно діяти з метою реалізації своїх ек. інтересів.

Класифікувати суб’єктів МЕВ можна по-різному. Напр., можна їх поділяти
за критерієм рівнів. Суб’єкти мікрорівня -це п/п-ва, фірми, фермерські
госп-ва, окремі особи. На метарівні діють регіони, галузі ек-ки, котрі
займаються ЗЕД. Для макрорівня характерні зв’язки між д-вами, між
групами держав, між д-вами та міжн. орг-ціями.

Ділять суб’єктів на фіз. і юр. особи.

Фіз. особи-це право- і дієспроможні особи, які у міжн. відносинах
виступають як окремі індивідуали, тобто діють від власного імені й не
представляють ніяких фірм.

Юр. особи-це орг-ції, фірми, корпорації, які займаються ЗЕД й
відповідають наступним ознакам, що установлюються законод-вом
відповідної країни:

– постійність існування, незалежно від окремих елементів, осіб, які
входять до їхнього складу та можуть мінятися;

– наявність власного майна, відособленого від його учасників;

– право купувати, володіти, користуватися й розпоряджатися обєктами
власності;

– право від свого імені бути позивачем у суді й арбітражі;

– самостійна майнова відповідальність.

Юр. особи поділяються на юр. особи публ. права та юр. особи приватн.
права.

Суб’єктами публ. права вважаються такі особи: (держава як скарбниця, як
верховна влада; (підрозділи держ. апарату й держ.-територіальних
обєднань; (сусп.-політ. угрупування й орг-ції держ. значення.

Суб’єктів визначають ще за критеріями способів привласнення й
відповідальності. Виділяють юр. осіб приватн. права: (тов-ва з необмеж.
відп-стю; (тов-ва з обмеж. відп-стю; (АО; (командитні тов-ва;
(одноосібні п/п-ва.

Суб’єктами МЕВ виступають різні об’єднання: фіз. осіб; юр. осіб; фіз. і
юр. осіб.

Особливою є участь у МЕВ такого їх суб’єкта як держава. Держава-це
суверенне утворення, яке володіє верховною владою на своїй тер-рії та
незалежністю по відношенню до інших держав.

Як суб’єкт МЕВ держава виконує подвійну функцію:

1) вона через уповноважені органи може бути безпосереднім учасником
міжнар. операцій;

2) через нормативно-законодавче регул-ня, розвиток інфрастр-ри держава
може сприяти (або заважати) міжнар. д-сті інш. субєктів.

Міжнар. орг-ції беруть участь в МЕВ в залежності від їх цілей, завдань
тощо. МО поділяються:

за юр. природою: міжурядові, позаурядові;

за складом учасників: універсальні, регіональні;

за масштабом д-сті: заг. х-ру, спец. компетенції;

за х-ром д-сті: оперативно діючі, координуючі, консультативні;

за терміном д-сті: постійно діючі, періодично діючі, тимчасові.

Гол. суб’єктами МЕВ на сьогодні є міжнар. п/п-ва або корпорації, серед
яких виділяють багатонац-ні та ТН корпорації.

4. Принципи МЕВ і політ серед-ще їх реалізації.

Розглядаючи усю сук-сть принципів розвитку МЕВ, доцільно розділяти їх на
2 групи: загальні і специфічні.

Заг. принципи розвитку МЕВ:

1. Еволюційність міжнар. ек. процесів, без силового навязування
співробітництва, без підштовхування до цього.

2. Системність розвитку МЕВ, тобто комплексний розвиток с-ми МЕВ,
рівномірний розвиток усіх її взаємодіючих елементів і звязків.

3. Еквівалентність обміну, тобто взаємовигідність ек. звязків для 2-х і
більше партнерів.

Деякі автори ще виділяють такі гол. принципи МЕВ як:

– неконфронтаційність МЕВ, тобто розвиток МЕВ на основі компромісних
кроків назустріч один одному;

– розвиток МЕВ на наук. грунті, у відп-сті з обєкт. з-нами, на базі
наук. досліджень і прогнозів, щоб не допускати дизбалансу світ. ек-ки;

– спільне вирішення глоб. проблем людства.

У суч. міжн. праві діють такі заг. принципи міжн. співроб-ва:

принцип суверен. рівності держав;

принцип невтручання, що означає заборону прямого чи посередгього
втручання з довільних причин у внутрішні та зовнішні політ., ек. та інші
справи довільної держави;

принцип рівноправності та самовизначення народів;

принцип співроб-ва держав для забезпечення міжн. миру і безпеки,
розвитку ПС, культури і т. д.;

принцип поваги прав людини;

принцип добросовісного (сумлінного) виконання міжн. зобовязань.

Специфічні принципи розвитку МЕВ конкретизують зміст заг. приципів.

Основні з них:

кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політ., соц.,
ек. й культ. c-ми;

повинен бути вільний доступ до моря і від нього для країн, що його не
мають;

взаємна і справедлива вигода для співроб-ва;

надійність і конвертованість валют;

вчасні міжнар. розрахунки;

вчасне погашення боргів і справедл-сть при наданні позик;

підтримка платіжного балансу ;

повага до права власності та інші.

В законод-ві Укр. визначені наступні принципи:

– суверенітет народу Укр.;

– свобода ЗЕД;

– юр. рівність і недискримінація;

– верховенство закону;

– рівний захист укр. та іноз. субєктів;

– еквівалентність обміну, неприпустимість демпінгу при ввезенні та
виіезенні товарів.

На розвиток МЕВ, а отже і на реалізацію принципів розвитку МЕВ великий
вплив справляє політ. серед-ще. Так, із-за політ. причин ожна країна по
відношенню до інших може застосовувати преференції, режими найбільшого
сприяння, інтегруватися з ними. А з іншого боку, можливі тарифні та
нетарифні барєри, ембарго, бойкот, блокада.

Розвиток МЕВ багато в чому залежить від взаємної адаптивності політ.
устроїв, зокрема, демократичних та недемократичних.

Міжнар. політика є своєрідним мех-змом задоволення або узгодження
інтересів субєктів міжн. відносин.

Адекватна реалізація принципів МЕВ можлива в стабільному політ серед-щі.
При цьому важливу роль відіграє політ. стаб-сть країн (це невелика
імовірність зміни політ. статусу країни протягом тривал. часу у вигляді
виникн-ня соц. конфліктів і політ. актів типу тероризму, путчів.)
Діалектичну протилежність до політ. стаб-сті складає політ. ризик, що
передбачає можл-сть: (політ. змови й політ. перевороту; (конфіскації
майна; (націоналізації і навіть експропріації обєктів приват. власності;
(нац-ного, класового неприйняття, неприйняття на грунті релігії та інше.

В світогоспод. практиці є ціла с-ма упр-ня ризиками через засоби їх
уникнення, мінімізації, страх-ня.

5. КЛЮЧОВІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК І ПОКАЗНИКИ
ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ.

У практиці порівняльного макроекономічного аналізу головним показником
розвитку національних економік є ВНП на душу населення. За ним країни
поділяються на 3 групи: 41 країна, де економіка має низький (до 580$)
рівень доходів на душу населення; 58 країн середнього рівня з доходом
від 581 до 5999$ (причому середнім у світі є рівень 2335$ на душу
населення); 28 країн з високим доходом (більше 6000$).

Не менш важливим показником розвитку економік є показник заборгованості.
Це агрегатний показник, який визначається через порівняння 4 конкретних
показників з їх граничними значеннями: співвідношення зовнішнього боргу
і ВНП (50%), боргу і експорту товарів і послуг (75%); приросту боргу і
експорту (30%); приросту боргу за рахунок нарахування процентів щодо
експорту (20%). Якщо 3 з 4 показників країни перевищили граничний
рівень, вона вважається країною з високим рівнем заборгованості.

Рівень, або ступінь, інтернаціоналізації національної економіки взагалі
необхідно визначати такими показниками, як:

1) обсяг інтернаціоналізованого (міжнародного) виробництва товарів
послуг і темпи його зростання у порівнянні з обсягами і темпами
зростання валового продукту в світі;

2) обсяги і динаміка прямих іноземних інвестицій в порівнянні з обсягами
і динамікою всіх інвестицій (і внутрішніх, і міжнародних);

3) обсяги і динаміка міжнародної централізації капіталу (у вигляді
міждержавного злиття і поглинання компаній) у порівнянні із загальними
даними про централізацію капіталу (включаючи внутрішньоринкові злиття і
поглинання);

4) обсяги і динаміка великих, складних комплексних міжнародних
інвестиційних проектів (проектне фінансування) у порівнянні із
загальними масштабами подібних проектів ( внутрішніх і міжнародних),
наскільки дозволяє статистика, що існує;

5) обсяги всієї міжнародної торгівлі товарами і послугами і темпи її
зростання у порівнянні з валовим продуктом (необхідно розглядати товари
і послуги не лише в їх сукупності, але і окремо, оскільки
інтернаціоналізація товарного виробництва і обігу внаслідок природних
причин значно вище, ніж у сфері послуг);

6) дані про міжнародні операції з патентами, ліцензіями, ноу-хау;

7) обсяги і динаміка міжнародних операцій банків та інших кредитних
установ у порівнянні із загальними обсягами і динамікою усіх їх
операцій;

8) обсяги і динаміка міжнародних фондових ринків у порівнянні із
загальними розмірами цих ринків і темпами їх зростання (портфельні
інвестиції: загальні і міжнародні), при цьому доцільно розрізняти
основні сегменти цих ринків: облігації та інші боргові зобов’язання
(державні і приватні), акції, похідні цінні папери (ф’ючерси, опціони),
операції своп і репо;

9) обсяги і динаміка валютних ринків у порівнянні із загальними
масштабами грошових ринків.

Значення кожного з цих показників, очевидно, неоднозначне, і тому
доцільно придати кожному з них певну вагу, віддаючи пріоритет сфері
виробництва, науково-технічному прогресу, потім сфері обігу і, нарешті,
фінансовій сфері як найбільш динамічній, але у той же час і дуже
незалежній і частково відірваній від реального сектора економіки. На
основі відповідних даних і з урахуванням їх ваги можна визначити
загальний індекс інтернаціоналізації у сучасній світовій економіці, його
динаміку і подальші тенденції.

В принципі, на базі таких же показників можна розрахувати індекс
інтернаціоналізації щодо окремих країн і регіонів, ступеню їх інтеграції
у світову економіку. При цьому, однак, потрібно враховувати деякі
істотні обставини і обмеження. Процеси інтернаціоналізації розгортаються
передусім і в найбільшій мірі у середовищі промислово розвинутих країн,
що входять в Організацію економічної співробітництва і розвитку (ОЕСР,
29 країн), і разом з ними в групі нових індустріальних країн. Країни,
що розвиваються, беруть участь у цьому процесі у набагато меншій мірі, а
так звані найслабше розвинуті країни (зараз до цієї групи, за
визначенням ООН, входить 51 країна) майже зовсім не беруть участь у
ньому. У зв’язку з цим середні загальносвітові показники занижують
рівень і значення інтернаціоналізації для одних країн і завищують його
для інших. Тому доцільно буде розглядати дане явище передусім щодо
розвинутих країн.

6. Тенденції глобалізації та регіоналізації у розвитку світової
економіки та їх оцінка.

Вперше про глобалізацію заговорили американці. Цей термін було вжито у
статті Т.Левітта, опублікованій у “Гарвард бізнес рев’ю” у 1983 р. він
позначив цим словом феномен злиття ринків окремих продуктів, що
виробляються великими мультинаціональними корпораціями (МНК).Ширшого
значення новий термін набув у Гарвардській школі бізнесу, і головним
популяризатором терміна став консультант цієї школи японець К.Оме, який
опублікував у 1990 р. книгу “Світ без кордонів”. Вважаючи, що світова
економіка віднині визначається взаємозалежністю трьох центрів “тріади”
(ЄС, США, Японія), він стверджував, що економічний націоналізм окремих
держав став безглуздим, у ролі ж сильних акторів на економічній сцені
виступають “глобальні форми”.

Глобалізація економічної діяльності розгортається на двох рівнях: мікро-
і макроекономічному. Як і будь-які інші процеси у ринковій економіці,
все найістотніше починає розвиватися і розвивається насамперед на рівні
самостійних господарюючих суб’єктів. Саме вони встановлюють виробничі,
торгові, науково-технічні, фінансові зв’язки із своїми зарубіжними
партнерами, створюють або купують компанії в інших країнах, формують
транснаціональні корпорації і банки, міжнародні альянси та синдикати.
Головною особливістю глобалізації на мікроекономічному рівні є
насамперед загальна стратегічна орієнтація компаній, глобальна за
характером – чи то орієнтація на ринки збуту у всьому світі, чи то на
такі ж джерела постачання, а також на розміщення виробництва у різних
країнах. Цей перелік основних економічних рушійних сил глобалізації на
мікрорівні відображає переважаючу послідовність у розвитку даного
процесу: збут – постачання – виробництво.

На макрорівні відображаються наслідки цього процесу, що викликають
відповідні реакції з боку держав. Головний (хоча і не єдиний і не
однонаправлений) зміст таких реакцій полягає у понятті “лібералізація”.
Глобалізація економічного життя вимагає його лібералізації, тобто
скорочення чи усунення обмежень на шляху міжнародної торгівлі, іноземних
інвестицій, міжнародних фінансових операцій. Саме це відбувається на
протязі останніх десятиліть.

На думку західних вчених, основою глобалізації економіки стала
інтернаціонаціоналізація не обміну, а виробництва, інституційною формою
якої виступають транснаціональні корпорації (ТНК); їх стрімкий розвиток
відбувається якраз в останні десятиріччя. Злиття, взаємні купівлі
реальних активів чи часток капіталу – характерна риса глобальної
стратегії. Глобальні ТНК все більш виразно виявляють тенденцію до
утворення великих груп, що об’єднують промислові, торгові і фінансові
компанії. Результатом глобальних стратегій стає формування інтегрованої
міжнародної торгово-індустріальної системи, у порівнянні з якою
національні території та держави іноді виступають як другорядні
величини. Справді, річні обсяги продаж деяких ТНК – величини одного
порядку у порівнянні з обсягами ВНП деяких країн.

Регіоналізація являє собою процес, аналогічний глобалізації, але
протилежний їй за напрямком. Його суть полягає у розвитку інтеграційних
процесів у межах окремих угрупувань країн.

Останні два десятиліття спостерігалося зростання інтеграційних процесів
у світі, розвиток тенденцій до спільного вирішення країнами своїх
господарських завдань. Ці тенденції привели до появи ще у першій
половині XX століття декількох десятків регіональних міжурядових та
неурядових організацій. У другій половині століття їх кількість стала
стрімко зростати і склала приблизно 3 тис. Разом з цим виникла і ціла
сукупність регіональних торгових угод. Так у другій половині XX століття
виник “новий регіоналізм”.

Важливим моментом у цьому питанні є вигоди від регіоналізації для країн,
що розвиваються. Адже вони переважно мають досить ліберальні торгові
режими. Тому існують побоювання, що регіоналізація може призвести через
використання регіональними блоками практики активного нетарифного
регулювання до порушення основ вільної торгівлі, які так важко
впроваджуються. Регіоналізація показала, що вона є більш млявою та менш
ефективною, ніж система багатосторонньої торгівлі. Це підтверджує той
факт, що ЄС вже більше 40 років йде до побудови спільного ринку. Другим
недоліком є те, що регіоналізація не спроможна принести більш вагомі
результати, ніж система багатосторонньої торгівлі. Прикладом може
служити угода між Мексикою та США про захист авторських прав. Незважаючи
на факт підписання угоди, Мексика не змогла забезпечити адекватний
захист права на інтелектуальну власність, оскільки ця країна, що
розвивається, значно відстала від технологічного лідера світу.

Таким чином, регіоналізація, з одного боку, стимулює (у своїх межах)
процеси економічного зближення країн, але, з іншого боку, уповільнює
процеси глобалізації, посилюючи відокремленість економічних угрупувань
країн, а також суперечності та конкуренцію між ними.

Реальність полягає у тому, що глобалізація являє собою об’єктивне та
абсолютно невідворотне явище сучасності, яке можна уповільнити засобами
економічної політики (що і відбувається у ряді випадків), але не можна
зупинити або “відмінити”, оскільки це імперативна вимога сучасного
суспільства та науково-технічного прогресу.

7. Міжнародний поділ праці (МПП), його форми і фактори розвитку.

Передумови МПП формуються в процесі сусп. поділу праці за родом д-сті і
його просторової диференціації.

Сусп. поділ праці-це процес відособлення різних видів трудової д-сті,
які взаємодіють між собою й взаємодоповнюють один одного, складаючи
цілісний системний механізм сусп. відтворення.

За родом д-сті виділяють 3 типи сусп. поділу праці:

загальний (зд-ся між великими сферами д-сті людини – пром-сть, сільське
госп-во, транспорт, зв’язок, буд-во, освіта, к-ра, наука…);

частковий (відбувається всередині великих сфер на міжгалузевому та
підгалуз. рівні – машинобуд-ня, переробні галузі, рослин-цтво,
тварин-цтво, громад. транспорт…);

одиничний (притаманний процесам, що відбув-ся всередині фірм, в
залежності від технолог. процесу та орг-ції упр-ня, від функціон.
завдань окремих служб).

За просторовим критерієм виділяють: ( міжрегіональний поділ всередині
країни; ( поділ між країнами; ( поділ праці між групами країн.

МПП-це вищий ступінь розвитку сусп. поділу праці, який виходить за межі
нац-них економік.

МПП є поділом праці між країнами та між їхніми суб’єктами у певних
якісних і кількісних співвідношеннях, опосередкованим обміном між ними
товарами, послугами та інш. рез-тами суспільно-корисної д-сті.

МПП-це процес відособлення різних видів труд. д-сті на міжн. рівні, які
взаємодіють один з одним і взаємодоповнюють один одного, складаючи
об’єктивну основу міжн. обміну товарами, послугами та рез-тами інш видів
д-сті.

Формами МПП є міжн. спеціалізація та кооперація. Вирізняють предметну,
подетальну і технолог. спеціалізацію окремих країн, груп країн або
регіонів світу. Поглиблення спеціалізації зумовлює розвиток видів і форм
міжн. кооперації – міжгалузевої, внутрішньогалузевої, окремих п/п.

На форм-ня МПП і ступінь залучення до нього окремих країн (груп країн)
впливають такі фактори:

природно-географічні (відмінності у клімат. умовах, тер-рії, чисельності
нас-ня, економіко-геогр. положенні, наділеності прир. ресурсами,
наявності моря чи виходу до моря, наявності великих річок чи озер);

соціально-економічні (робоча сила, НТП, виробничий апарат, масштаби і
серійність вир-ва; темпи створення об’єктів виробничої і соц.
інфрастр-ри; особливості істор. розвитку, виробничих і зовнішньоекон.
традицій; соц.-ек. тип нац-ного вир-ва і зовнішньоекон. зв’язків;
соц.-ек. розвиток сусідніх народів (країн);

науково-технологічний прогрес (розвиток науки, рівень розвитку НДДКР,
технолог. диверсифікація, рівень морального зношення осн. засобів
вир-ва; оптимальність розмірів п/п).

Певний, а іноді і виріш. вплив на МПП справляють також політ. фактори,
серед яких виділяють: ступінь розвитку держ. суверенітету, міжн. ек.
позиції в ООН та на світовій арені вцілому, співвідношення політ. сил в
країні, х-р і ступінь впливу держ. інститутів на ек. процеси тощо.

Комбінація зазначених факторів не тільки формує мікро-та макромотивацію
участі у МПП окремих країн (груп країн), але й визначає її ефект-сть.
Проблема пошуку об’єкт. основи МПП для забезпечення постійного багатства
сусп-ва була й залиш-ся центральною в ек. теорії.

8. Середовище МЕВ, його особливості та структуризація.

Середовище МЕВ-це с-ма умов і ф-рів існування міжн. ек. зв’язків. Його
можна розділити на внутрішнє і зовн. середовище.

Внутр. середовище МЕВ-це внутр. будова с-ми МЕВ разом з її внутр.
законами існ-ня, функц-ня й розвитку. Елементи внутр. середовища МЕВ:

ЗЕД країн та їхніх суб’єктів;

упр-ня міжн. ек. процесами, регулювання МЕВ;

форми і види МЕВ;

внутр. закони функц-ня системи МЕВ, тобто це ті явища і процеси, що

відбуваються у світ. ек-ці і мають чітко виражений причинно-наслідковий
х-р, постійно чи періодично повторюються за певних умов.

Зовн. середовище МЕВ-це зовнішні по відношенню до суб’єктів МЕВ
політико-правові, економічні, соц.-культурні та інфраструктурні умови
реалізації форм МЕВ на різних рівнях.

Зовн. середовище МЕВ можна поділити за двома критеріями:

а) за сферами впливу: політико-правове, соц.-культурне, економічне та
інфраструктурне;

б) за безпосередністю впливу дії:

– серед-ще прямого впливу (постачальники, споживачі, конкуренти тощо);

– серед-ще непрямого впливу (політ. та ек. устрій, заг. нормативна
законодавча база, соц.-ек. традиції тощо).

Особливостями зовн. середовища МЕВ є насамперед:

– тісний взаємозв’язок між його сегментами;

– складність та різноманітність;

– відносна невизначеність багатьох параметрів.

Вцілому, зовн. середовищу МЕВ притаманне певне протиріччя. З одного
боку, воно є досить стабільним внаслідок інерційності розвитку політ.,
екон., соц. структур. З іншого боку, за рядом параметрів воно є досить
динамічним, особливо в процесі розвитку сучасних
інформаційно-комунікаційних систем.

З точки зору суб’єкта МЕВ важливо:

– бути інформованим про серед-ще;

– вміти його аналізувати, оцінювати та розуміти з метою впливу на одні
фактори (які піддаються впливу) і врахування інших факторів (що впливу
не піддаються).

В суч. теорії та практиці напрацьовано багато різноман. методів та
інструментів оцінки зовн. серед-ща. Оцінка зд-ся як нац-ними, так і
безпосередньо міжн. інститутами (рейтингові агенства, засоби mass media
тощо). Найвідомішими заг-ними рейтинг. с-мами є BERI (Німеччина),
II(інституційний інвестор), Євромані.

Рейтинг BERI враховує: (політ. стабільність; (ставлення до заруб.
інвесторів; (ризик націоналізації та девальвації; (платіжний баланс;
(бюрократичні питання; (темпи ек. росту; (рівень зарплати і
продуктивності праці тощо.

II-це насамперед рейтинг кредитоспроможності тієї чи інш. країни, який
дають експерти 100 найкрупніших банків світу.

Євромані враховує 3 групи показників:

– політико-економічні (40%);

– ринкові (40%);

– спеціальні кредитні (20%).

11. Ек. середовище розвитку МЕВ і суч. класиф-ції країн світу.

Оскільки МЕВ є підсистемою ек. с-ми, то найважлив. елементом серед-ща
МЕВ є їх ек. серед-ще. До пок-ків ек. потенціалу країни відносять:

ефективність використання прир. ресурсів;

стан наук. досліджень;

демограф. ситуація, наявність кваліфік. кадрів;

фін.-кредитна с-ма країни;

рівень доходів і рівень спож-ня;

стан інтегрованості країни у світ. госп-во та інші.

Отже, складність вивчення та оцінки ек. серед-ща в першу чергу пов’язана
з тим, що нац. ек-ки різняться між собою за кільк і як. пок-ками.

Для оцінки відмінностей країн застосовують метод їх систематизації за
ознаками:

географічними;

організаційними;

економічними;

соц.-економічними.

Найбільш стабільною є систематизація країн за 1) ознакою: Європа, Азія,
Лат. Америка тощо.

За 2) ознакою країни систематизують в залежності від їх участі в МО. При
цьому МО поділяють:

за юр. природою: міжурядові, позаурядові;

за складом учасників: універсальні, регіональні;

за масштабом д-сті: заг. х-ру, спец. компетенції;

за х-ром д-сті: оперативно діючі, координуючі, консультативні;

за терміном д-сті: постійно діючі, періодично діючі, тимчасові.

До останнього часу за 4) ознакою країни поділяли на 3 групи: (кап.
країни; (соц. країни; (країни, що розвиваються з відповідною
орієнтацією. З 1994 р. універс-ним є поділ країн на наступні групи:
(розвинені країни з ринк. ек-кою (24 країни); (країни з перехідною
ек-кою; (країни, що розвиваються.

Багатоваріантність притаманна систематизації країн за 3) ознакою.

стр-ра госп-ва: промислово-розвинені (Нідерланди); аграрні (Болг.,
Мальта); аграрно-промислові (Бразилія, Аргентина); пром.-аграрні
(Греція, Укр.);

рівень ек. розвитку: розвинені; ті, що розвиваються;

ступінь розвиненості ринк. відносин: з розвин. ринк. ек-кою; з ринк.
ек-кою; з централіз. план-ням;

рівень самоорганізації ек-ки: зрілі ек-ки; уразливі ек-ки.

Важливим критерієм є поділ країн за рівнем ВВП на душу нас-ня:

доход на душу нас-ня понад $9 тис. (за даними 1996 р.) – країни Зах.
Євр., США, Канада, Японія, ОАЕ, країни Перської затоки;

$750-$8999 – Греція, Венесуела, Бразилія, постсоц. країни;

( $750 – понад 60 держав (країни Лат. Америки, африк., азіат. країни).

Ще одним важливим критерієм є показники зовн. заборгованості. Виділяють:

– країни з бездефіцитними ек-ками;

– країни з низьк. рівнем заборг-сті;

– країни з вис. рівнем заборг-сті.

Важливим також є поділ країн за інш. ек. критеріями. Зокрема, виділяють
так звані країни-експортери нафти (коли експорт нафти становить (50%
заг. експорту країни).

За рівнем і х-ром зовн.-ек. зв’язків країни поділяються на країни з
відкритою і закритою ек-кою.

13. Заг. хар-тика країн, що розвиваються (КЩР).

КЩР (це 3/4 країн світу) займають понад 60% тер-рії Землі, де проживає
77% світ. нас-ня. Сюди входять всі азіат. країни, крім Яп., країни Лат.
Америки, Африки. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світ. запасів нафти й
50,5% газу. Більше 50% світ запасів і видобутку марг. руди, кобальту,
ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки.
Більшість КЩР утворилися завдяки нац. визвольному руху, розпаду колон.
с-ми 60-70-х років. За роки незалежності ці країни здійснили складні
соц.-ек. перетворення, досягли певних цспіхів у створенні основ нац.
ек-ки. Проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити
відставання від ПРК.

Спільні риси КЩР:

багатоукладність ек-ки: ек. с-ми цих країн представлені різним набором
форм вир-ва від патріархально-общинної і дрібнотоварної до
монополістичної і кооперативної. Багатоукладність ек-ки передбачає
різний соц.-ек. зміст вир. відносин в межах окремих секторів. що існують
як вілносно автономні стр-ри зі складним мех-змом їх внутр. і зовн.
зв’язків. Різні уклади формують 2 відносно автономні сектори:
традиційний і сучасний. В традиц. секторі, що представлений гол. чином
сільськ. госп-вом, тривалий час зберігаються вис. рівень вилучення
продукту докап. методами (рента, лихварський %, купецькі доходи). Ними
вилуч-ся до 15% ВВП;

слаборозвиненість КЩР, яка виражається в якісній неоднорідності і
системній неупорядкованості сусп-ва, яке склад-ся з різних ек. та неек.
інститутів традиц. і суч. типів, а також проміжних перехідних структур;

відсталість, яка відображає стан госп-ва цих країн, який характериз-ся
низьким рівнем розвитку ПС. Відсталість має 2 аспекти:

– історичний: відставання у розвитку одного типу сусп-ва від іншого в
момент колонізації цієї групи країн;

– сучасний: пов’язаний з низьким рівнем розвитку ек-ки цієї групи країн.

залежність КЩР від ПРК: проявляється у відносинах домінування і
підкорення, які в останні 10-річчя реалізуються ек. методами. Залежність
впливає на політику, ідеологію, культуру цих країн;

соц. стр-ра сусп-ва. Соц. організми афро-азіат. країн включають в себе
різні утворення класові, неокласові, етнічні, релігійні, кастові та
ікші. Встановлення тов. відносин в цих країнах супроводжувалось
поширенням декласування. КЩР, на відміну від зах країн, не подолали
общинний тип соціальності, який бере ще свій початок від родового
укладу. Він визначається особистісним х-ром соц. відносин, зв’язками,
заснованими на родинних відносинах, на сусідчтві, роді, племені;

в цілому ряді цих країн не сформувалось розгалужене і стійке
громадянське сусп-во як соц. організована стр-ра, що склад-ся із самод.
орг-цій добров. членства.

Регіональні відмінності КЩР:

у 80-ті рр. значно поширили свої позиції Сх. і Півд. Азія;

скоротилась у світ. вир-ві частка Зах. Азії (12%, а була 33%), дещо
послабли позиції Лат. Ам. (24%, а було 35%);

поява в 70-ті рр. НІК, які за темпами ек. розвитку перевищували аналог.
пок-ки решти КЩР та навіть ПРК. Провідною галуззю НІК стала обробна
пром-сть, яка стала статею експорту, а також створювались переважно
трудомісткі п/п-ва по випуску мас. споживчої продукції. В латиноам. НІК
осн. увага приділена розвитку матеріало- і капіталомістких галузей
вир-ва.

В залежності від рівня ек. розвитку КЩР поділяються на 3 групи:

1. країни з вис. рівнем на душу нас-ня, хар-ним для ПРК (Бруней, ОАЕ);

2. країни з сер. пок-ками на душу нас-ня (країни-експортери нафти, НІК);

3. бідні країни, в яких ВВП на душу нас-ня не перевищує $750 (перев.
частина КЩР).

14. Країни-лідери світ. ек-ки та їх заг. хар-тика.

Цей регіон складає (16% всього нас-ня. Саме ця група країн визначає
динаміку розвитку світ. госп-ва. До ПРК належать 23 країни: Австралія,
Австрія, Бельгія, GB, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія,
Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія,
Португалія, США, Туреччина, Франція, ФРН, Швейцарія, Швеція, Японія. На
ПРК в 1990р. припадало 71,5% світ. експорту і 72,4% світ. імпорту. Серед
ПРК виділяється група лідерів, до якої входять: США, Японія, а також
країни ЄС (серед 15 країн ЄС, в свою чергу, виділяється ФРН).

ПРК мають багато спільних ознак:

в сусп.-ек. плані розвиток їх госп-ва базується на кап. способі вир-ва,
тобто на певній єдності і взаємодії ПС і вир. відносин, яка визначається
пануючою формою власності;

відповідно до концепції ек зростання Ростоу, ПРК пройшли стадії підйому,
зрілості, мас. споживання. (Стадія підйому хар-ся подоланням старих
традиц. укладів, що перешкоджають стійкому зростанню. Період підйому у
ПРК привав від поч-ку пром. рев-ції у GB до 20-х рр. 20 ст. (На стадії
зрілості ек-ка здатна перейти від традиц. галузей до наукомістких і
ефективно використовувати шир. спектр ресурсів. Зріле сусп-во забезпечує
постійне перевищення випуску продукції над зростанням нас-ня. Ця стадія
наступила у GB на кінці 19 ст., у Фр., США, Німеччині -на поч-ку 20 ст.,
у Швеції-у 30-і рр., в Яп.-30-40-і рр. (На стадії мас. спож-ня гол. роль
починає відігравати вир-во предметів тривал. використання та послуг.
Найраніше ця стадія розпочалась в США, GB, Австралії ще в 20-30-і рр.;

ПРК виділяють серед інших підсистем світ. госп-ва дуже вис. рівнем їх
ек. розвитку. За вир-вом ВВП на душу нас-ня вони майже в 5 разів
перевищують загальносвіт. рівень. І цей розрив все більш поширюється;

соц. стр-ра сусп-ва у ПРК досить однорідна, що є рез-том бурж. рев-цій.
В 20 ст. соц. стр-ра ПРК представлена 2-ма групами: буржуазія, дрібна
буржуазія, наймані робітники;

в ході сусп.-ек. розвитку в 16-18 ст. в зах. країнах сформувалось
громад. сусп-во, що являє собою сук-сть форм соц. орг-ції, що пошир-ся
на все сусп-во і його осн. складові частини. Суттєву роль в ньому
відіграють самодіяльні громад. орг-ції.

Особливості ПРК на суч. етапі:

15. Соціально-культурне середовище розвитку МЕВ та його осн. хар-тики.

Соц.-культурне серед-ще займає особливе, специф. місце у розвитку
міжнар. ек-ки.

Узагальнено соц.-культ. серед-ще можна звести до ф-рів, що випливають з
поведінки людини, яка являє собою діалектичну єдність фізіологічної та
соц-ної поведінок, бо людська поведінка формується саме під впливом
фізіологічних і соц-них засад.

Фізіолог. поведінка людини-це внутрішньоприродна її поведінка, яка
спонукається нейрофізіологічними особл-стями чуттєвих органів, тобто
причинно зумовляється особл-стю її відчуттів. Основу фізіолог. людської
поведінки складають відчуття голоду, смаку, запаху, звуку і його тембру,
світла і його відтінків, спектру кольорів, дотику, холоду чи тепла.
Переваги тих чи інших чуттєвих особл-стей у великих группах людей
(нас-ня регіону, нації, народності) зумовлюють виникнення певних нужд і
потреб цих людей, що відповідно впливає на їхні запити і в кінцевому
випадку відбивається на їхніх зовнішньоек. відносинах.

Соц-на поведінка людини-це поведінка індивідума, яка причинно зумовлена
його х-ром, що склався під впливом його соц. статусу протягом певного
проміжку часу. Соц. поведінка людини залежить від таких осн. соц. засад,
як стать, вік, сімейний стан, каста, раса, етнос, нац-сть (задані
хар-тики); професія, ідеологія, релігія (набуті хар-тики). Поєднання
таких засад у різні комбінації породжує різноманітність соц. статусів
людей і їхніх запитів.

Поєднання фізіолог. і соц. засад породжує такі похідні хар-тики людської
поведінки, як політ. орієнтація, вегетаріанство, патріотизм та інше, що
також справляє вплив на МЕВ.

Основними хар-тиками соц.-культ. серед-ща є:

1.Розвиток форм мотивації до праці. Чим розвиненіша країна, тим більше
прогресивних видів заохочення до праці там використовують, тим краще там
труд. законод-во. Це набирає великої значущості в ЗЕД, з одного боку, і
приваблює висококваліфік. труд. ресурси, з іншого боку.

2. Ще однією важливою хар-тикою соц.-культ. серед-ща є мовні (вербальні)
та немовні (колір, дистанція, час, імідж) комунікації.

3. Окремо слід виділити ще такий елемент соц.-культ. серед-ща, як
морально-етичні норми поведінки людини. (Напр., тепер бізнесмен чи
велика ТНК повинні бути максимально чесними і пунктуальними, якщо хочуть
надовго закріпитися на світ. ринку.)

4. Помітний вплив на МЕВ здійснює культура (пануюча в сусп-ві с-ма
моральних цінностей, звичаїв, традицій, що розділяються усіма або
абсолютною більшістю сусп-ва), а також

5. менталітет і особл-сті уподобань суб’єктів МЕВ, від урахування яких
досить часто залежить підписання ділового контракту чи виконання якихось
спільних програм.

16. Складові суч. інфраструктури МЕВ та їх заг. хар-тика.

Як і всяка с-ма, МЕВ потребують існ-ня інфраструктурного забезпечення,
яке б здійснювало регулювання їхнього функціонування і розвитку.

Інфраструктурне забезпечення МЕВ-це сукупність правових інституцій
(конференцій, конгресів, нарад, комітетів, комісій, орг-цій) і правових
норм. вироблених ними, котрі забезпечують регулювання МЕВ на різних
рівнях.

Слід розрізняти міжнац-ні й наднац-ні органи регул-ня МЕВ.

Міжнац-ні органи регул-ня МЕВ-це такі інституції, які виконують
рекомендаційно-координаторські ф-ції, постанови яких бажані для
виконання.

Наднац-ні органи регул-ня МЕВ-це інституції (як пр., блокових обєднань),
які здійснюють наказово-координаторські ф-ції і їхні постанови моють
виконуватись беззаперечно.

Міжнар. конференції, конгреси, наради в основному являють собою
інститути, які виробляють норми в певних напрямках розвитку міжнар.
відносин, створюють виконавчі органи, скликаються порівняно рідко, а ще
рідше періодично. Напр., конференції ГАТТ чи валютні конференції.

Міжнар. комітети та комісії мають визначений статус, хоч і бувають в
основному представницькими чи виконавчими органами. Це-постійно діючі
інститути, завданнями яких є втілення в життя рішень і намірів,
ухвалених на міжнар. нарадах, конференціях, конгресах, а також
комітетами і комісіями називають підрозділи орг-цій. Працюють, як пр.,
постійно, але бувають тимчасові комісії,завдвнням яких є виконання
одного якогось завдання. При одному з гол. органів ООН – ЕКОСОР працює 5
комітетів і 5 регіон. комісій.

Міжнар. орг-ції (МО)-це стійкі, міцно зорганізовані інститути, зі своїми
органами упр-ня, що діють на основі чітко вироблених статутних засад. МО
можна класифікувати наступним чином:

за юр. природою: міжурядові, позаурядові;

за складом учасників: універсальні, регіональні;

за масштабом д-сті: заг. х-ру, спец. компетенції;

за х-ром д-сті: оперативно діючі, координуючі, консультативні;

за терміном д-сті: постійно діючі, періодично діючі, тимчасові.

Кожна з цих інституцій по-своєму впливає на розвиток ек. відносин, але
всі вони разом складають упр-ську с-му, котра регулює їх.

Слід відзначити, що інколи упр-ські інститути, особливо на нац-ному
рівні, не сприяють нормальному розвитку МЕВ. Напр., корумповані уряди
деяких країн сприяють задоволенню інтересів тільки окремих кланів,
дозволяючи займатись незаконним бізнесом чи чимось подібним. Заважає
розвитку МЕВ і протекціоністська політика багатьох країн, надзвичайно
високі митні тарифи.

17. Сутність меркантилізму. Співвідношення понять “відкрита економіка” і
“закрита економіка” у сучасній теорії і практиці.

I. Меркантилізм – напрям ек. думки, розроблений європ. вченими, які
підкреслювали товарний х-р вир-ва.

Ця теорія з’явилась в період, коли відбувався занепад середньовічного
феодалізму, укріплювались нац. держави, а найбільш сильні з них
захоплювали колонії і боролись за розподіл сфер впливу, міста почали
відігравати все більш вагому роль як ек. центри. На цьому істор. фоні
була потрібна ек. теорія, яка б змогла вийти за межі феод. теорій
самозабезпечення і змогла б обгрунтувати роль товару в рамках
нової госп. с-ми і довести потребу в ек. експансії нац. держав за
кордон.

Меркантилісти дотримувались статичного погляду на світ, який, з їхньої
точки зору, мав лише обмежену к-сть багатства. Тому багатство однієї
країни могло збільшитися лише за рахунок обнищання іншої. Оскільки
збільшення багатства можливе тільки за рахунок перерозподілу, кожній
нації окрім міцної ек-ки необхідна сильна держ. машина, що включає
армію, військовий і торг. флот, яка б могла забезпечити перевагу над
іншими країнами.

Ек. с-ма, на думку меркантилістів, склад-ся із 3-х секторів: виробничий
сектор, сільський сектор і іноземні колонії. Торговці розглядалися як
найбільш важлива для успішного функціонування ек. с-ми група, а праця –
як осн. фактор вир-ва.

Асоціюючи багатство країн з к-стю золота і срібла, яким вони володіють,
меркантилістська школа зовн. торгівлі вважала, що для укріплення нац.
позицій держава повинна:

підтримувати позит. торг. баланс, оскільки це забезпечує приток золота в
якості платежів, що, в свою чергу, дозволить збільшити внутр. затрати,
вир-во і зайн-сть;

регулювати зовн. торгівлю для збільшення експорту і зменшення імпорту з
метою забезпечення позит. торг. сальдо за допомогою тарифів, квот та
інш. інструментів торг. політики;

заборонити або суворо обмежити вивезення сировини і дозволити
безтарифний імпорт сировини, яка не видобувається в середині країни, що
дозволить акумулювати запаси золота і утримувати низькими експортні ціни
на готову продукцію;

заборонити будь-яку торгівлю колоній з іншими країнами, крім метрополії.

Переваги теорії: вперше підкреслили значимість міжн. торгівлі для ек.
росту країн і розробили одну з можливих моделей її розвитку; вперше
описали те, що в суч. ек-ці називається платіжним балансом.

Недоліки: меркантилісти не змогли зрозуміти, що збагачення однієї нації
може відбуватися не тільки за рахунок обнищання інших, з якими вона
торгує, що міжн. ек-ка розвивається, а тому розвиток країн можливий не
лише за рахунок

перерозподілу вже існуючого багатства, але і за рахунок його
нарощування.

Меркантилістська школа панувала в ек-ці протягом 1,5 століть.

II. В суч. теорії і практиці за рівнем зовнішньоек. зв’язків країни
поділяються на країни з відкритою і закритою ек-кою.

Відкрита ек-ка-це таке госп-во, напрям розвитку якого визнач-ся
тенденціями, що діють в світ. госп-ві, а зовн.-ек. зв’язки постійно
розширюються. При цьому, зовн.-торг. оборот (ЗТО) досягає такого рівня,
коли він починає стимулювати загальноекон. зростання.

ЗТО=експорт+імпорт.

Вважається, що коли ЗТО досягає 25% від ВВП, тоді він стимулює
загальноекон. зростання.

За інш. умов ми можемо говорити, що країна є замкнутою (з закритою
ек-кою). Ек-ка СРСР вважалася закритою.

Іншими словами, відкрита ек-ка- ек-ка країни, яка здійснює експорт
товарів і послуг. А закрита ек-ка – ек-ка країни, яка не експортує і не
імпортує товари і послуги.

18. Абсолютні і порівняльні переваги в теорії міжн. економіки.

У відповідності до теорії абсолютних переваг (absolute advantage
theory), розробленої А. Смітом, міжн. торгівля є вигодною в тому
випадку, якщо 2 країни торгують такими товарами, які кожна з них
виробляє з меншими витратами, ніж країна-партнер. Країни експортують ті
товари, які вони виробляють з меншими витратами (у вир-ві яких вони
мають абс-ну перевагу), і імпортують ті товари, які виробляються інш.
країнами з меншими витратами (у вир-ві яких перевага належить їхнім
торг. партнерам). Оскільки праця є єдиним фактором вир-ва, умова абс-ної
переваги у витратах означає лише, що одній країні потрібно менше часу на
вир-во одиниці товару, ніж інш. країні.

Перевага теорії: вона заснована на трудовій теорії вартості і показує
явні переваги розподілу праці вже не тільки на нац-ному, а й на міжн.
рівні.

Недолік теорії для пояснення міжн. торговлі: теорія не відповідає на
питання, чому торгують між собою країни навіть при відсутності
абсолютної переваги в вир-ві тих чи інш. товарів.

Альтернативна ціна являє собою робочий час, необхідний для вир-ва одного
товару, виражений через роб. час, необхідний для вир-ва інш. товару.

Згідно теорії порівняльних переваг, розробленої Д. Рікардо, країни
спеціалізуються на вир-ві тих товарів, альтернативна ціна яких нижча,
тобто які вони можуть виробляти з відносно нижчими витратами порівняно з
інш. країнами. В цьому випадку торгівля буде взаємовигідною для обох
країн незалежно від того, чи є вир-во в одній з них абсолютно більш
ефективним, ніж в іншій. Ціна імпортного товару визначається через ціну
товару, який потрібно експортувати, щоб оплатити імпорт, тому кінцеве
співвідношення цін при торгівлі визнач-ся внутр. попитом на товари в
кожній із країн, що торгують. В рез-ті торгівлі на основі відносних
переваг кожна країна отримує позит. ек. ефект, який наз-ся виграшем від
торгівлі.

Теорія порівняльних переваг справедлива по відношенню до будь-якої к-сті
товарів і будь-якій к-сті країн, а також для аналізу торгівлі між
окремими районами, областями, республіками однієї держави. В цьому
випадку спец-ція країн на окремих товарах залежить від співвідношення
рівнів існуючих в кожній з них зарплат.

Осн. переваги теорії: ця теорія вперше описала баланс сукупного попиту і
сукупної пропозиції; ясно довела існування виграшу від торгівлі для всіх
країн, що беруть в ній участь. Велике значення цієї теорії в наш час
полягає в тому, що вона дозволяє будувати зовнішньоек. політику на
науковому фундаменті.

Обмеженість цієї теорії полягає в тих допущеннях, на яких вона
будується.

Теорія:

не враховує трансп. витрат;

ігнорує вплив зовн. торговлі на розподіл доходів в середині країни,
будь-які коливання ціні з/п, інфляцію і міжн. рух к-лу;

виходить із існування тільки одного фактора вир-ва (праці) і не приймає
до уваги інші важливі передумови міжн. торгівлі;

виходить із передумови повної зайн-сті;

не дозволяє пояснити торгівлю між приблизно однаковими країнами, жодна з
яких не має порівняльної переваги перед іншою.

19. Модель “Хельшера-Оліна-Самуельсона” і “Парадокс Леонтьєва” у теорії
міжн. торгівлі.

Модель “Хельшера-Оліна-Самуельсона” наз-ся базовою теорією
факторонаділеності. Ця теорія пояснює експортну спеціалізацію країни
інтенсивним використанням надлишкових ф-рів вир-ва.

Фокторонаділеність – показник, який визначає відносну забезпеченість
країни факторами вир-ва.

Теорія спирається на наступні припущення: (урівноваженість по країнах (2
країни), по факторах (труд і капітал), по товарах (2 товари);
(однаковість технологій у двох країнах; (постійний ефект масштабів
вир-ва; (різна фактороінтенсивність товарів (один товар – трудоємкий,
інший – капіталоємкий).

Фактороінтенсивність-показник, який визначає відносні витрати факторів
вир-ва на створення певного товару. (неповна спеціалізація; (внутр.
мобільність і зовн. немобільність; (схожість смаків у 2-х країнах;
(вільна торгівля; (відсутність затрат на транспортування товарів.

Ця теорія базується на 4-х осн. теоремах:

Теорема Хекшера-Оліна: кожна країна експортує ті фактороінтенсивні
товари, для вир-ва яких вона володіє має надлишкові фактори вир-ва, а
імпортує ті товари, для вир-ва яких вона відчуває відносну недостачу
факторів вир-ва.

Теорема Самуельсона: вільна торгівля, урівнюючи факторні винагороди між
країнами, заміняє зовн. мобільність ф-рів вир-ва.

Теорема Столпера-Самуельсона: зростання відносних цін товарів веде до
винагороди того ф-ра, який ефективно використовується у вир-ві товару і
скорочує реальні винагороди іншого ф-ру.

Теорема Рибчинського: розширення забезпеченості одним ф-ром вир-ва
збільшує випуск товарів, який використовує цей фактор, і скорочує випуск
іншого товару.

Теорема Хекшера-Оліна-Самуельсона має вигляд: міжн. торгівля призводить
до вирівнювання абс-них і відносних цін на гомогенні фактори вир-ва в
країнах, що торгують. Ця теорема ще називається теоремою вирівнювання
цін на ф-ри вир-ва.

Теоія Хекшера-Оліна домінувала і була майже безальтернативною до 50-х
рр., до появи так званого “Парадоксу Леонтьєва”. В 1947 р Василь
Леонтьєв перевіряв той факт, що США (найбільш наділена капіталом країна)
експортує капіталомісткі, а імпортує трудомісткі товари. Однак
виявилось, що амер. продукція, яка конкурує з імпортованою, потребує (
на 30% більше капіталу на 1 робітника, ніж амер. експортна продукція.

Отже, Парадокс Леонтьєва полягає в тому, що всупереч теорії
Хекшера-Оліна, країни, що мають надлишок труда, експортують
капіталомістку продукцію, і навпаки. Однак парадокс Л. не дав відповіді
на чисельні запитання. Але, незважаючи на деякі умовності у розрахунках
Л-ва (розрах-ки не реального імпорту, а імпортозаміщення, специфіка
післявоєнного періоду тощо), а також незважаючи на неодноразові спроби
спростувати Парадокс Л. як самим Леонтьєвим, так і іншими вченими, це
явище у практ. плані є актуальним і на сьогодні.

20. Неофакторні моделі.

Нові явища у стр-рі міжн. торгівлі після II світ. війни, динамічний НТП
(з точки зору світогосподарської практики) та виявлення “Парадоксу
Леонтьєва” обумовили розвиток теорії міжн. торгівлі двома шляхами, що
характеризувалися появою так званих неофакторних моделей та моделей
неотехнолог. напряму.

Неофакторний підхід в цілому зберігає методологію неокласичної торгової
моделі. Одночасно “неофакторні моделі” характериз-ся багатоваріантністю.
До неофакторних відносяться:

модель з урахуванням різної інтенсивності факторів: на відміну від
Леонтьєва, який робив розрахунки по продукції, що заміщувала імпорт, а
не за фактичними витратами заруб. виробників, розробники цієї моделі
працювали у напрямку розрахунків не по імпортозаміщенню, а по реальному
імпорту;

модель з урахуванням особливостей попиту: надлишок капіталу, напр., у
США, обумовлюючи капіталомістне спожмвання, спричиняє його нестачу для
експорту і, таким чином, формує велику трудомісткість товарів, що
експортуються;

модель з урахуванням неоднорідності факторів (виділення “фіз.” і
“людського” капіталу; обгрунтування переважаючої значущості
кваліфікованої праці тощо);

модель з урахуванням нових факторів (поряд з трудом і капіталом ьакож
прир. ресурсів).

21. Моделі неотехнолог. розвитку.

Нові явища у стр-рі міжн. торгівлі після II світ. війни, динамічний НТП
(з точки зору світогосподарської практики) та виявлення “Парадоксу
Леонтьєва” обумовили розвиток теорії міжн. торгівлі двома шляхами, що
характеризувалися появою так званих неофакторних моделей та моделей
неотехнолог. напряму.

На відміну від неофакторних моделей неотехнолог. моделі звільняються від
частини припущень, таких як:

– пост. виробнича ф-ція;

– наявність абс-ної конк-ції;

– незалежність від масштабів вир-ва;

– однорідність продукції;

– доступність технології всім виробникам.

Представники цього теорет. напрямку аналізують, як пр., торгівлю
наукомісткою продукцією.

Осн. моделями неотехнолог. напрямку є:

модель наукомісткої спец-ції: обгрунтовується спец-ція розвинутих країн
на вир-ві і експорті наукомістких та високотехнолог. товарів, а спец-ція
країн, що розвиваються, на вир-віі експорті ресурсомістких товарів.

“модель технолог. розриву”, яка повязує торгівлю між країнами із
існуванням відмінностей у рівнях їхнього технолог. розвитку. Згідно з
цією теорією саме прогресивні технології дають країні переваги у
боротьбі за експорті ринки. У розвиток цієї теорії М. Познер включив
концепцію імітаційного лага, що складається з лага попиту і лага
реагування. Лаг попиту являє собою час, необхідний для розвитку попиту
на новий експортний продукт. Лаг реагування повязаний із часом, який
необхідний виробникам країни-імпортера для реагування на конк-цію із-за
кордону, розпочавши місцеве вир-во. Різниця між цими 2-ма лагами і
обумовлює міжн. торгівлю (експорт в іншу країну можливий, коли лаг
попиту коротший від лага реагування). Технолог. розрив можна подолати
через копіювання нововведень, але “потік” нововведень, як пр.,
забезпечує умови стабільної технолог. переваги і відповідної спец-ції
країни.

модель “економії на масштабах вир-ва”: доводиться, що країни з великим
внутр. ринком повинні розвивати вир-ва, які дають “ефект масштабів”, т.
ч., у такій продукції порівняльні переваги мають тільки великі країни;
малі країни повинні спеціалізуватися на випуску продукції, яка не дає
“ефекту масштабів”.

модель життєвого циклу продукту (розроблена Р. Верноном): у
відповідності з нею кожний продукт проходить 5 стадій від появи до
виходу з ринку: 1)поява; 2)розвиток; 3) насичення; 4)спад; 5)вихід з
ринку. При певних умовах на певному етапі життєвого циклу фірма стає
експортером того чи іншого продукту, певний час маючи при цьому
порівняльні переваги. Але в суч. умовах все більш актуальною є модель,
згідно з якою продукт і розробляється, і реалізується інтернаціонально.

моделі внутрішньогалузевої торгівлі: відображають міжн. торг. практику,
коли країни торгують між собою товарами однієї галузі, які виробляються
практично при однаковій фактороінтенсивності, а дуже часто і
факторонаділеності. Іншими словами, мотивація міжн. торгівлі обумовлена
не умовами вир-ва, а умовами попиту.

Виділяють 5 гол. ф-рів розвитку цієї торгівлі: 1)близкість рівнів нац.
доходу на душу нас-ня та ідентичність кривих попиту у 2-х країнах;
2)близкість цін ф-рів і витрат вир-ва диференційованих продуктів;
3)близкість величин тарифних і нетарифних бар’єрів або їх відсутність;
4)порівняно однаковий ступінь диференціації конкуруючих товарів;
5)номінальна величина трансп. витрат.

22. Еклектична теорія міжн. вир-ва Дж. Данінга.

Аналізуючи інвестиційну поведінку іноз. фірм, варто користатися
найбільш сучасною теорією руху капіталу – еклектичною моделлю OLI, яка
запропонована Дж. Данінгом. Згідно з моделлю OLI прямі заруб. інвестиції
зд-ся на підставі урахування 3-х груп чинників:

переваги володіння (ownership advantages, O): конкурентні переваги фірми
(включаючи технолог. рівень, управлінсікий та маркетинг. досвід, імідж),
економія на масштабах тощо;

переваги дислокації (lokation advantages, L) включають виробничі витрати
в заруб. країні, тарифи, податки, трансп. витрати, політ. ризик,
розвиненість інфрастр-ри тощо;

переваги інтерналізації (internalization advantages,I) пов’язані з
можливістю отримання кращих рез-тів за рахунок самост. д-сті в заруб.
країні порівняно з використанням місцевих дистриб’юторів та ліцензіатів.

Одночасне врахування комплексу загальносередовищних чинників окремих
країн та конкурентних переваг фірм дає змогу знаходити адекватний рівень
інтерналізації д-сті на заруб. ринках.

Еклектична теорія в цілому зумовлює позитивну кореляцію між
конкурентоспроможністю фірми та рівнем її інтерналізації, а також
пов’язує міжн. успіх інвестиц. д-сті фірми не лише з наявністю
конкурентних переваг, а й з потенціалом її глоб. мобілізації в межах
внутрішньокорпоративних ринків.

23. Теорії міжн. руху капіталу (МРК) і прямих заруб. інвестицій (ПЗІ).

Розвиток міжн. торгівлі супроводжується зростанням масштабів МРК,
насамперед для її обслуговування (експортні та імпортні міжн. кредити).
На певному етапі ек. розвитку рух капіталу набуває власної інвестиційної
мотивації.

До 1920-х років у міжн. бізнесі превалювали портфельні інвестиції,
орієнтовані на отримання фін. дивідендів від у д-сті за кордоном. Згодом
значно інтенсифікувалось пряме заруб. інвест-ня, яке на відміну від
портфельного супроводжувалося контролем над об’єктом інвестування.
Значимість цбого феномена, його адекватність логіці розвитку міжн. ек.
взаємодії, а також багатогранність ПЗІ, динамічне зростання їх місштабів
обумовили, з одного боку, нерелевантність багатьох постулатів міжн.
торгівлі, а з другого-спонукали до інтенсифікації зусиль дослідників,
спрямованих на вивчення різних аспектів бізнесу (ек-ки, ф-сів,
менеджменту) з метою створення теорет. концепцій, які безпосередньо
пов’язані із ПЗІ.

Першою теорією ПЗІ вваж-ся теорія руху капіталу, яка грунтується на
уявленнях про чисту конк-цію і передбачає:

вир-во однорідних продуктів багатьма фірмами;

відсутність бар’єрів входу і виходу з бізнесу;

вільний доступ до ринк. інф-ції;

абсолютну мобільність всіх факторів вир-ва.

Згідно з цією теорією ПЗІ пояснюються з позиції диференціації прибутку
або %-них ставок у різних країнах. Інш. словами, ця теорія стверджує, що
фірма долає нац. кордони з метою отримання більшого доходу в зарубіжній
країні порівняно з очікуваним від д-сті на внутр. ринку.

У 1960-ті роки домінуючою стала теорія ринкових імперфекцій. У 1960 році
С. Хаймер і дещо пізніше Ч. Кіндлебергер довели неадекватність припущень
про чисту конк-цію проблемам аналізу ПЗІ. Вони показали, що для
здійснення ПЗІ фірма повинна мати певні переваги над місц.
підприємницькими стр-рами (переваги в технолог. рівні, упр-ні,
інноваційному потенціалі, розвиненість фін. інфрастр-ри). Іншими
словами, повинні існувати певні імперфекції ритку. Ці переваги повинні,
з одного боку, мати міжн. мобільність, а з іншого, повинні бути вищими,
ніж затрати при переході на заруб. ринок.

Теорія ринк. імперфекцій є актуальною і на сьогодн. день.

В умовах динамічного розвитку ТНК з 1960-70-х років з’являються теорії,
які пояснюють це явище. Серед них-теорія інтерналізації, згідно з якою
рух капіталу пояснюється перевагами створення внутрішньокорпоративного
зо орг-цією та міжнародного за х-ром ринку (інтернального ринку).

Аналізуючи інвестиційну поведінку іноз. фірм, варто користатися
найбільш сучасною теорією руху капіталу – еклектичною моделлю OLI, яка
запропонована Дж. Данінгом. Згідно з моделлю OLI прямі заруб. інвестиції
зд-ся на підставі урахування 3-х груп чинників:

переваги володіння (ownership advantages, O): конкурентні переваги фірми
(включаючи технолог. рівень, управлінсікий та маркетинг. досвід, імідж),
економія на масштабах тощо;

переваги дислокації (lokation advantages, L) включають виробничі витрати
в заруб. країні, тарифи, податки, трансп. витрати, політ. ризик,
розвиненість інфрастр-ри тощо;

переваги інтерналізації (internalization advantages,I) пов’язані з
можливістю отримання кращих рез-тів за рахунок самост. д-сті в заруб.
країні порівняно з використанням місцевих дистриб’юторів та ліцензіатів.

Одночасне врахування комплексу загальносередовищних чинників окремих
країн та конкурентних переваг фірм дає змогу знаходити адекватний рівень
інтерналізації д-сті на заруб. ринках.

Еклектична теорія в цілому зумовлює позитивну кореляцію між
конкурентоспроможністю фірми та рівнем її інтерналізації, а також
пов’язує міжн. успіх інвестиц. д-сті фірми не лише з наявністю
конкурентних переваг, а й з потенціалом її глоб. мобілізації в межах
внутрішньокорпоративних ринків.

25. Поняття конкурентноспроможності економіки в теорії міжнародної
економіки. Модель М.Портера.

На сьогодні найбільш адаптивними є теорії та моделі динамічної
конкурентноздатності. Найбільший внесок в їх розвиток зробила
дослідницька група М.Портера (США).

В принципі виділяють конкурентноздатність:

товару

фірми

галузі

регіону

країни

При цьому до внутрішньої конкуренції відноситься 1-4, а до зовнішньої ми
включаємо ще й 5.

Згідно теорії М.Портера конкурентноздатність країни розглядається через
призму міжнародної конкурентноздатності її фірм, що як правило
представлені певними галузями. Принципове значення має здатність цих
фірм ефективно використовувати ресурси, що дислокуються всередині
країни.

4 детермінанти конкурентноздатності країни поєднуються у діамант, або
ромб:

Детермінанти – кожен окремо і всі разом – сприяють досягненню
національного успіху або гальмують його. Вони представляють собою
комплексну систему, що знаходиться в стані постійного розвитку. Один
детермінант постійно впливає на інший. Підтримання конкурентноздатності
в галузі на високому рівні являється результатом “самопідсилюючої”
взаємодії переваг зразу в декількох областях, що визначають середовище,
яке іноземним конкурентам буває важко відтворити. Національна система
вцілому є важливішою, аніж окремі її частини.

Два елементи – внутрішня конкуренція та концентрація промисловості в
одному географічному регіоні – мають особливо важливе значення для
перетворення “ромба” в систему. Внутрішня конкуренція сприяє
удосконаленню “ромба” в цілому, а географічна концентрація посилює
взаємодію всередині цього “ромба”.

Дія системи детермінантів призводить до того, що конкурентноздатні
національні галузі не розподілені рівномірно в економіці, а зв”язані в
те, що можна назвати “кластерами” (пучками), що складаються з галузей,
які залежать одна від одної.

Взаємодія детермінантів національної конкурентноздатності дозволяє
зрозуміти, чому національні галузі чахнуть та вмирають, а разом з ними і
деякі економяки та держави.

26. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ, її показники і тенденції розвитку.

Міжнародна торгівля — історично перша форма міжнародних економічних
відносин, що являє собою обмін товарами та послугами між державами. Для
національного господарства участь у міжнародній торгівлі набуває форми
зовнішньої торгівлі.

Зовнішня торгівля— це торгівля однієї країни з іншими країнами, яка
складається з вивозу (експорту) та ввозу (імпорту) товарів та послуг. У
сукупності зовнішня торгівля різних держав утворює міжнародну торгівлю.

Міжнародна торгівля — це складна соціально-економічна категорія, яку
можна розглядати в двох аспектах: 1. Як процес безпосереднього обміну
товарами та послугами між субєктами МЕВ 2. Як особливий тип суспільних
відносин, що виникають між державами в процесі та з приводу обміну
товарами.

Для оцінки маштабів, темпів, тенденцій, напрямів розвитку міжн торгівлі
використовують систему показників, яка складається з 6 груп:

1. Абсолютні показники: експорт (реекспорт), імпорт (реімпорт),
зовнішньоторговельний обіг (ЗТО), «генеральна» торгівля,«спеціальна»
торгівля, фізичний обсяг зовнішньої торгівлі.

2. Структурні показники: товарна структура експорту та імпорту,
географічна структура експорту та імпорту.

3. Показники інтенсивності торгівлі: обсяг експорту, імпорту чи
зовнішньоторговельного обігу на душу населення; експортна, імпортна чи
зовнішньоторговельна квота.

4. Підсумовуючі показники: сальдо торговельного балансу, сальдо балансу
послуг та некомерційних операцій, сальдо балансу з поточних операцій,
індекс «умови торгівлі».

5. Показники динаміки 6. Показники зіставлення.

Сучасний етап розвитку міжнародної торгівлі характеризується такими
особливостями:

1. Різким зростанням обсягів експорту та імпорту 2. Зростанням ролі
зовнішньої торгівлі в економічному розвитку більшості країн, про що
свідчить зростання експортної квоти країн 4. Зміни в товарній структурі
світової торгівлі:

• збільшення питомої ваги готових виробів та напівфабрикатів;

• зростання частки машин, обладнання та транспортних засобів;

• інтенсифікація обміну продукцією інтелектуальної праці (ліцензіями,
«ноу-хау», інжиніринговими послугами).

Зрушення в географічному розподілі товарних потоків.6. Розповсюдження
сталих та довгострокових відносин між постачальниками та покупцями,
зростання питомої ваги внутрішньофірмових постачань у межах ТНК.7.
Зростання ролі країн, що розвиваються, у світовій торгівлі. 8.
Послаблення позицій США, Великобританії, Франції, Італії при істотному
зміцненні позицій Японії та нових індустріальних країн. 9. Посилення
конкуренції між трьома центрами світового економічного розвитку: США,
Японією та країнами ЄС. 10. Активізація (починаючи з другої половини
70-х років) зустрічної торгівлі.11. Посилення протекціоністських
тенденцій у зовнішньо-економічній політиці більшості країн.12. Поява
тенденції до створення замкнутих економічних просторів.

27. Характеристика видів міжнародної торгівлі

Для сучасної міжн торгівлі є характерною різноманітність її видів:

специфіка обєкту торгівлі:

торгівля товарами ( сировинними, паливними, продовольчими,
напівфабрикатами, готовими виробами які включають: виробничого
призначення, широкого вжитку, машинами і устаткування)

торгівля послугами ( фрахт, транспорт, міжн туризм, інші які включають
фінансові (банківські, страхові, орендні), посередницькі (біржові),
інтелектуальні (ліцензійні, ноу-хау, інжинірінгові), реклама, ярмарки та
ін.

специфіка взаємодії субєктів

традиційна торгівля (субєкти повязані виключно торговою угодою)

торгівля у межах кооперації (конкретним торговим угодам передують
договори з наук-тех, комерційної кооперації)

зустрічна торгівля ( реаліз-ся ті чи інші операції на компенсаційній
основі)

специфіка регулювання

3.1звичайна торгівля

3.2дискриміеаційна торгівля

3.3преференційна торгівля

В сучасних умовах осбливої уваги потребує зустрічна торгівля. Виділяють
декілька аспектів зустрічної торгівлі:

фінансовий (коли карїна – імпортер немає вільноконвертованої валюти або
не хоче її витрачати)

маркетинговий (коли компенсаційні операції виступають як специфічний
спосіб виходу на зарубіжний ринок, особливо в умовах високої
конкуренції.)

технологічний (як можливість доступу країни-імпортера до нових
технологій)

соціальний (коли зустрічна торгівля зменшує безробіття, створює нові
робочі місця тощо)

Питома вага компенсаційних операцій становить10-20% у загальних обсягах
світової торгівлі. Зустрічна торгівля превалює у обміні високими
технологіями тощо. Якщо до останніх років домінувала зустрічна торгівля
північ-південь, захід-схід, то на сьогодні вона інтенсифікувалась у
відносинах північ-північ, захід-захід.

Експорт вивіз за кордон Товарів національного походження або значною
мірою перероблених в країні з метою їх продажу.

Імпорт ввезення іноземних товарів з метою їх використання на
внутрішньому ринку.

Експортно-імпортні операції є найбільш поширеними в міжнародній
торгівлі.

28. Зустрічна (компенсаційна) торгівля та її різновиди.

Зустрічна (компенсаційна) торгівля – торгівля, при здійсненні якої в
документах (угодах або контрактах) фіксуються тверді зобов’язання
експортерів і імпортерів зробити повний або частково збалансований обмін
товарами. У останньому випадку різниця у вартості покривається грошовими
платежами.

Однієї з особливостей зустрічної торгівлі є розширення практики
зустрічної закупівлі експортерами товарів, які не можуть бути ними
використані у власному виробництві, а зазделегідь призначаються для
подальшого продажу на зовнішньому або внутрішньому ринку.

Експерти ООН виділяють три основних різновиди міжнародних зустрічних
операцій:

* бартерні операції

* торгові компенсаційні операції

* промислові компенсаційні операції .

Під промисловою компенсаційною операцією розуміється операція, в якій
одна сторона здійснює поставку (часто погоджуючи також необхідне
фінансування) другій стороні товарів, послуг і/або технології, яка
використовується останньою для створення нових виробничих потужностей. У
торговій компенсаційній операції, як правило, відсутні подібні
взаємовідносини між взаємними конкретними діями обох сторін.

Фахівці Організації економічної співпраці і розвитку (ОЭСР) поділяють
всі міжнародні зустрічні операції на дві категорії:

• торгова компенсація;

• промислова компенсація.

Під торговою компенсацією розуміється одна операція на невелику або
помірну суму, включаючи обмін надто різнорідними товарами, які звичайно
органічно не пов’язані між собою.

Під промисловою компенсацією розуміються такі операції, які охоплюють
продаж пов’язаних між собою товарів на більш велику суму, звичайно
відповідну вартості комплектного промислового обладнання або готових
підприємств.

І.Н. Герчикова вважає, що при класифікації міжнародних зустрічних
операцій потрібно вийти з організаційно-правової основи таких операцій і
принципу компенсації. При такому підході виділяється три вигляду
міжнародних зустрічних операцій :

• товарообмінні і компенсаційні операції на безвалютной основі;

• компенсаційні операції на комерційній основі;

• компенсаційні операції на основі угод про виробничу співпрацю.

Ці три основних вигляду операцій відрізняються великою різноманітністю з
точки зору їх цілей і характеру, термінів виконання, механізму
розрахунків, порядку здійснення.

/. Операції на основі натурального обміну – бартер . Бартерні операції
– представляють собою безвалютний, але оцінений обмін товарами. Вартісна
оцінка товарів здійснюється для забезпечення еквівалентності обміну. Для
цих операцій характерні наявність контракту,

2. Комерційні операції, що передбачають участь продавця в реалізації
товарів. Має два різновиди:

• безпосередня закупівля товарів для внутрішньофірмового використання
або для перепродажу третій стороні;

* сприяння експортера в знаходженні покупця товарів імпортера.

Принципова відмінність полягає в тому, що при ній гроші
використовуються як міра вартості і засіб платежу.

Існує безліч різновидів операцій цієї групи, наприклад:

компенсаційні операції. Продавець погоджується отримати оплату частково
або повністю у вигляді постачання яких-небудь товарів покупця.

зустрічна закупівля (зустрічне постачання). Експортер зобов’язується
закупити або влаштувати закупівлю третьою стороною товарів імпортера на
певну суму.

викуп застарілої продукції, т. т. залік залишкової вартості товарів, що
викупляються по ціні нових.

3. Зустрічне постачання як складова частина промислової співпраці,
наприклад компенсаційне постачання . Експортер постачає обладнання на
умовах кредиту, причому оплата кредитів, що надаються повинна
проводитися після отримання виручки від зустрічного постачання
продукції.

До цієї групи можна також віднести:

операції з давальницькою сировиною, т.т. переробку іноземної сировини з
розрахунками за роботу початковою сировиною або продуктами переробки.

29. Методи міжнародної торгівлі та їх порівняльна характеристика.

Метод торгівлі це спосіб здійснення торгового обміну (торгової
операції, або торгової операції). У міжнародній торговій практиці
застосовуються два основних методи торгівлі:

прямий метод (здійснення операції безпосереднє між виробником і
споживачем);

непрямий метод (здійснення операції через посередника).

При прямому методі торгівлі виникає певна фінансова вигода, оскільки
скорочуються витрати на суму комісійної винагороди посереднику,
знижуються ризик і залежність результатів комерційної діяльності від
можливої несумлінності або недостатньої компетенції посередницької
організації. Торгівля на пряму має цілеспрямований характер,
довгостроковість, усталеність. Цей метод також дозволяє постійно
знаходитися на ринку, враховувати його зміни і своєчасно на них
реагувати. У той же час використання прямого методу торгівлі має на
увазі наявність комерційної кваліфікації і торгового досвіду. У іншому
випадку фінансові витрати не тільки не скоротяться, але можуть значно
зрости. Крім того, міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньою є
більш ризикованою, що зумовлено економічними, політичними, правовими і
соціальними умовами в різних країнах, їх традиціями і звичаями, а також
великими відстанями між торговими партнерами. У результаті часто буває
доцільно, використати посередників.

Більше за половину міжнародного товарного обміну здійснюється при
сприянні торгових посередників. Використання торгових фірм дає певні
переваги:

1. Фірма-експортер у такому разі не вкладає значних коштів у організацію
збутової мережі на території країни-імпортера.

2. Вони звільняють експортера від багатьох турбот, пов’язаних із
реалізацією товару пристосовуючись до вимог ринку.

3. Суттєвим є використання капіталу торгово-посередницьких фірм на
основі коротко- та довгострокового кредитування.

4. Накінець, ринки деяких товарів повністю монополізовані торговими
посередниками і не доступні для прямих контактів зі споживачами. Прості
посередники (брокери) підшукують і зводять взаємно зацікавлених
продавців і покупців, але самі не беруть безпосередньої участі в
операціях.

Ще більш широке застосування в міжнародній торгівлі отримали договори
комісії, по яких комісіонери дістають право підшукувати партнерів і
підписувати з ними контракти від свого імені, але за рахунок продавця
або покупця (комітентів), які несуть комерційні ризики. Перед третіми
особами комісіонери виступають як продавці.

Також поширеною формою договору комісії є продаж товарів на умовах
консигнації. Експортер (консигнант) постачає товар на склад посередника
(консигнатора) для реалізації на ринку протягом певного терміну.
Консигнатор здійснює платежі консигнанту по мірі його реалізації зі
складу. Не продані до встановленого терміну товари консигнатор має право
повернути консигнанту. На умовах консигнації реалізовують в основному
товари масового попиту. По суті, при консигнації експортер кредитує
посередника на середній термін реалізації товару. Неодмінною умовою
консигнаційної угоди є збереження за комітентом права власності на
товари до їх реалізації покупцям.

Основний об’єм міжнародної торгівлі здійснюється незалежними торговими
фірмами. Вони від свого імені і за свій рахунок укладають договори
купівлі-продажу, з одного боку, з продавцями, а з іншою з покупцями.

Агенти діють на ринку в інтересах і від імені експортерів або
імпортерів, т. е. принципалов. У агентських угодах звичайно
обумовлюються повноваження посередників за найбільш істотними умовами
зовнішньоторгівельних операцій, а також додаткові зобов’язання агентів.
Існують ще три особливих типи посередників: біржі, торги, аукціони

30. Міжнародна торгівля через посередників. Сутність і сучасні
особливості біржової торгівлі.

Під торгово-посередницькими операціями мають на увазі операції,
пов’язані з купівлею та продажем товарів, які виконуються за дорученням
виробника-експортера незалежним від нього торговим посередником на
основі угоди або доручення.

До торгово-посередницьких належать фірми, які в юридичному та
господарському відношенні не залежать від виробника чи споживача товару.
Вони діють заради прибутку.

Недоліком використання посередників є те, що експортер позбавлений
безпосередніх контактів із ринками збуту і повністю залежить від
добросовісності посередника. Більше за половину міжнародного товарного
обміну здійснюється при сприянні торгових посередників.

Прості посередники (брокери) підшукують і зводять взаємно зацікавлених
продавців і покупців, але самі не беруть безпосередньої участі в
операціях.

Ще більш широке застосування в міжнародній торгівлі отримали договори
комісії, по яких комісіонери дістають право підшукувати партнерів і
підписувати з ними контракти від свого імені, але за рахунок продавця
або покупця (комітентів), які несуть комерційні ризики. Перед третіми
особами комісіонери виступають як продавці.

Також поширеною формою договору комісії є продаж товарів на умовах
консигнації. Експортер (консигнант) постачає товар на склад посередника
(консигнатора) для реалізації на ринку протягом певного терміну.
Консигнатор здійснює платежі консигнанту по мірі його реалізації зі
складу. Не продані до встановленого терміну товари консигнатор має право
повернути консигнанту. На умовах консигнації реалізовують в основному
товари масового попиту. По суті, при консигнації експортер кредитує
посередника на середній термін реалізації товару. Неодмінною умовою
консигнаційної угоди є збереження за комітентом права власності на
товари до їх реалізації покупцям.

Основний об’єм міжнародної торгівлі здійснюється незалежними торговими
фірмами. Вони від свого імені і за свій рахунок укладають договори
купівлі-продажу, з одного боку, з продавцями, а з іншою з покупцями.

Агенти діють на ринку в інтересах і від імені експортерів або
імпортерів, т. е. принципалов. У агентських угодах звичайно
обумовлюються повноваження посередників за найбільш істотними умовами
зовнішньоторгівельних операцій, а також додаткові зобов’язання агентів.
Існують ще три особливих типи посередників: біржі, торги, аукціони .

Товарна біржа – це ринок масових, якісно рівноцінних товарів, на які
угоди здійснюються без їх наявності. Тому в результаті угоди
відбувається перехід із рук у руки не товару, а документа, що
підтверджує власність на товар, тобто контракту.

Загалом у світі існує два типи біржі – товарна та фондова. Якщо товарна
біржа – це постійно діючий оптовий ринок однорідних товарів, то на
фондовій біржі обертаються цінні папери й іноземна валюта.

Найбільші світові біржі: США, Англії та Японії припадає -90% усіх
біржових операцій.

У країнах, що розвиваються, через недостатність капіталу біржова
торгівля не розвинута. Така ж ситуація і в країнах СНД, у т.ч. в
Україні.

Основні ознаки міжнародних бірж:

• ціни світового ринку;

• товари – активні суб’єкти міжнародної торгівлі;

•вільний валютний і податковий режим торгівлі (як правило).

На міжн товарних біржах проводяться: угоди на реальний товар,
термінові/фючерсні операції, спекулятивні, операції хеджування. Останні
дві домінують. Функції:надання реальної цінової інформації, інформативне
забезпечення ринку.

Техніка біржових операцій . Основними учасниками біржових операцій є
члени біржі, тобто юридичні чи фізичні особи, які мають свою частку у
статутному капіталі біржі, і посередники, брокери, які допомагають
укладати угоди у біржовому кільці. Брокер не може представляти інтереси
покупця чи продавця. Його завдання — знайти покупця чи продавця і надати
їм допомогу в укладенні контракту. Брокер є постійним співробітником
біржі, і за свою роботу він отримує винагороду у вигляді відсотка від
укладеного контракту.

31. Систематизація методів міжн торгівлі. Види, способи і порядок
проведення аукціонних торгів.

Метод торгівлі це спосіб здійснення торгового обміну (торгової
операції, або торгової операції). У міжнародній торговій практиці
застосовуються два основних методи торгівлі:

прямий метод (здійснення операції безпосереднє між виробником і
споживачем);

непрямий метод (здійснення операції через посередника).

При прямому методі торгівлі виникає певна фінансова вигода, оскільки
скорочуються витрати на суму комісійної винагороди посереднику,
знижуються ризик і залежність результатів комерційної діяльності від
можливої несумлінності або недостатньої компетенції посередницької
організації. Торгівля на пряму має цілеспрямований характер,
довгостроковість, усталеність. Цей метод також дозволяє постійно
знаходитися на ринку, враховувати його зміни і своєчасно на них
реагувати. У той же час використання прямого методу торгівлі має на
увазі наявність комерційної кваліфікації і торгового досвіду. У іншому
випадку фінансові витрати не тільки не скоротяться, але можуть значно
зрости. Крім того, міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньою є
більш ризикованою, що зумовлено економічними, політичними, правовими і
соціальними умовами в різних країнах, їх традиціями і звичаями, а також
великими відстанями між торговими партнерами. У результаті часто буває
доцільно, використати посередників.

Прості посередники (брокери) підшукують і зводять взаємно зацікавлених
продавців і покупців, але самі не беруть безпосередньої участі в
операціях.

Договори комісії, по яких комісіонери дістають право підшукувати
партнерів і підписувати з ними контракти від свого імені, але за рахунок
продавця або покупця (комітентів), які несуть комерційні ризики. Перед
третіми особами комісіонери виступають як продавці.

Продаж товарів на умовах консигнації. Експортер (консигнант) постачає
товар на склад посередника (консигнатора) для реалізації на ринку
протягом певного терміну. Консигнатор здійснює платежі консигнанту по
мірі його реалізації зі складу. Не продані до встановленого терміну
товари консигнатор має право повернути консигнанту. На умовах
консигнації реалізовують в основному товари масового попиту. По суті,
при консигнації експортер кредитує посередника на середній термін
реалізації товару. Неодмінною умовою консигнаційної угоди є збереження
за комітентом права власності на товари до їх реалізації покупцям.

Основний об’єм міжнародної торгівлі здійснюється незалежними торговими
фірмами. Вони від свого імені і за свій рахунок укладають договори
купівлі-продажу, з одного боку, з продавцями, а з іншою з покупцями.

Агенти діють на ринку в інтересах і від імені експортерів або
імпортерів, т. е. принципалов. У агентських угодах звичайно
обумовлюються повноваження посередників за найбільш істотними умовами
зовнішньоторгівельних операцій, а також додаткові зобов’язання агентів.
Існують ще три особливих типи посередників: біржі, торги, аукціони

Міжнародні товарні аукціони – це спеціально організовані, періодично
діючі у певних місцях ринки. На них шляхом публічних торгів по черзі
відбувається продаж попередньо оглянутих покупцями товарів, які
переходять у власність того покупця, котрий запропонував за них найвищу
ціну, не перекриту іншими учасниками торгів. Сьогодні до основних
аукціонних товарів належать: хутро, чай, тютюн, фрукти, риба,
антикваріат, предмети старовини, художні вироби. Вирізняють 2 види :1. С
підвищенням цін; 2. С пониженням.

Техніка операцій на аукціонах. Власник доставляє свій товар аукціонному
підприємству. Фахівці оглядають товар, здійснюють необхідне сортування,
підбирання, пакування. Посортований товар розбивається на партії, які
називаються лотами. Кожному лоту присвоюється номер, під яким він
заноситься в каталог із вказанням сорту та кількості. Час і місце
аукціону повідомляється через пресу. Постійним і потенційним покупцям
розсилаються брошури-проспекти. Особливістю аукціонної торгівлі є
попередній огляд товарів. Лоти розташовуються у складських приміщеннях,
і покупець зазначає номер партії, що сподобалася. Куплений на аукціоні
товар після виявлення недоліків назад не приймається.

Аукціонний торг може проводитися гласним і німим способом. Аукціонний
торг ведеться публічно, почергово на кожний лот. При гласному способі
аукціоніст оголошує номер і початкову мінімальну ціну. Присутні
починають підвищувати цю ціну. Після трикратного запитання (ніхто
більше?) відбувається удар молотком по столу, і товар переходить у
власність того покупця, який запропонував за нього найвищу ціну.

Інколи аукціонний торг проводиться зі зниженням ціни. При дьому
оголошується вихідна максимальна ціна. Тоді покупці поступово знижують
цю ціну. Небезпека втратити товар заставляє учасників приймати вищі
ціни.

При німому способі проведення аукціону аукціоніст оголошує вихідну
мінімальну ціну, а покупець заявляє про її підвищення умовними знаками,
наприклад, підняттям олівця, пальця, мімікою. Аукціоніст, реагуючи на
знаки, оголошує попередньо обумовлену підвищену ціну. Такий спосіб торгу
дозволяє його учасникам зберегти в таємниці кількість купленого ними
товару.

Покупець підписує стандартний формуляр аукціонного продажу.

32. Критерії вибору методу здійснення міжнародних торговельних операцій.
Види міжнародних торгів та порядок їх проведення.

Метод торгівлі це спосіб здійснення торгового обміну (торгової
операції, або торгової операції). У міжнародній торговій практиці
застосовуються два основних методи торгівлі:

прямий метод (здійснення операції безпосереднє між виробником і
споживачем);

непрямий метод (здійснення операції через посередника).

При прямому методі торгівлі виникає певна фінансова вигода, оскільки
скорочуються витрати на суму комісійної винагороди посереднику,
знижуються ризик і залежність результатів комерційної діяльності від
можливої несумлінності або недостатньої компетенції посередницької
організації. Торгівля на пряму має цілеспрямований характер,
довгостроковість, усталеність. Цей метод також дозволяє постійно
знаходитися на ринку, враховувати його зміни і своєчасно на них
реагувати. У той же час використання прямого методу торгівлі має на
увазі наявність комерційної кваліфікації і торгового досвіду. У іншому
випадку фінансові витрати не тільки не скоротяться, але можуть значно
зрости. Крім того, міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньою є
більш ризикованою, що зумовлено економічними, політичними, правовими і
соціальними умовами в різних країнах, їх традиціями і звичаями, а також
великими відстанями між торговими партнерами. У результаті часто буває
доцільно, використати посередників.

Більше за половину міжнародного товарного обміну здійснюється при
сприянні торгових посередників. Використання торгових фірм дає певні
переваги:

1. Фірма-експортер у такому разі не вкладає значних коштів у організацію
збутової мережі на території країни-імпортера.

2. Вони звільняють експортера від багатьох турбот, пов’язаних із
реалізацією товару пристосовуючись до вимог ринку.

3. Суттєвим є використання капіталу торгово-посередницьких фірм на
основі коротко- та довгострокового кредитування.

4. Накінець, ринки деяких товарів повністю монополізовані торговими
посередниками і не доступні для прямих контактів зі споживачами.

Торги – це змагальний спосіб купівлі та продажу товарів чи здавання
підрядів на виконання окремих робіт на певних умовах. Торги дозволяють
зосереджувати в одному місці велику кількістьсть постачальників чи
підрядчиків.

Оголошення про торги публікуються попередньо у пресі.

Фірми, які виявили бажання брати участь у торгах, звичайно спочатку
дають заставу в 1-3% від вартості очікуваної угоди. Держава звільняється
від застави.

Торги поділяються на публічні та негласні. У публічних торгах можуть
брати участь усі фірми, у т.ч. й іноземні. До участі у негласних торгах
залучається обмежена кількість найсолідніших фірм. Через їх
посередництво закуповуються складні машини, обладнання, будуються
різноманітні об’єкти.Є ще и одиничні торги, коли до угоди залучається
тільки одна фірма.

Торгові палати, консули, торгові радники, торгові центри інформують свої
країни про наступні торги.

Умови проведення торгів містяться у т.зв. тендері. Якщо торги потребують
певних послуг, то звичайно пропозиції подаються у письмовому вигляді й
оголошуються у день торгу. Запізнілі пропозиції не приймаються. Всі
пропозиції друкуються у пресі. Оференти є присутніми при оголошенні
їхніх пропозицій. Якщо кілька пропозицій однакові, то може бути
влаштований аукціон. Якщо і це не дає результату, то питання вирішує
жереб.Організатори торгів не зобов’язані вказувати причини відхилення
пропозицій.

33. Ціноутворення у міжнародній торгівлі.

У міжнародній торгівлі застосовуються два основних види цін:розрахункові
і що публікуються.

Розрахункові ціни індивідуально визначаються фірмами-експортерами на
конкретні види промислових товарів відповідно до різних методик.

Ціни, що публікуються це ціни, що повідомляються в спеціальних і
фірмових джерелах інформації. Вони, як правило, відображають рівень
світових цін. До них відносяться:

довідкові ціни; біржові котировки; ціни аукціонів; ціни торгів; ціни
фактичних операцій; ціни пропозиції великих фірм.

Одними з найбільш відомих світових показників, що застосовуються в
міжнародній торгівлі є довідкові ціни, що являють собою ціни товарів у
внутрішній оптовій і зовнішній торгівлі промислово розвинених країн.
Довідкові ціни регулярно публікуються практично по всіх основних видах
продукції, що реалізовується на світовому ринку.

Довідкові ціни в більшості випадків являють собою так звані базисні
ціни, т. т. ціни товару певної кількості і якості в тому або іншому
зазделегідь встановленому географічному пункті (базисному пункті).

Виходячи з особливостей ціноутворення звичайно виділяють дві основні
групи цін: на продукцію обробляючої промисловості і на сировині.

Світовими цінами на продукцію обробляючої промисловості звичайно є
експортні ціни великих компаній виробників і експортерів цієї продукції.
Експортні ціни базуються на цінах цих компанії на внутрішньому ринку,
які частіше за все розраховуються по методу повних витрат або методу
прямих витрат.

По методу повних витрат підсумовуються всі витрати, пов’язані з
виробництвом продукції, до них додається величина передбачуваного
прибутку. Отриманий таким чином очікуваний прибуток від реалізації
ділиться на кількість товарів, що виробляються за місяць. У результаті
виходить фабрична ціна однієї одиниці виробу.

По методу прямих витрат спочатку визначаються декілька варіантів
передбачуваних цін і відповідні передбачувані об’єми продажу. З
отриманої величини очікуваного прибутку віднімаються прямі (змінні)
витрати. Тим самим визначається націнка – маржинальний прибуток на
одиницю продукції і на весь об’єм продажу, що прогнозується. З
отриманого маржинального прибутку віднімаються постійні витрати.
Отриманий прибуток порівнюється по всіх варіантах, після чого
визначається, яка з передбачуваних цін може принести максимальний
прибуток.

Ціни, розраховані по одному з двох методів, уточнюються за допомогою
розгорненої системи знижок з ціни і надбавок до ціни в залежності від
стану кон’юнктури.

У той же час визначити світові ціни на машини і обладнання досить
складно. Певне значення можуть мати так звані питомі ціни, т. т. ціни,
розраховані на одиницю продуктивності, потужності і т.і.

При встановленні світових цін на сировинні товари основну роль грають не
внутрішні витрати і ціни, а співвідношення попиту і пропозиції на
відповідних ринках. Для деяких видів сировинних товарів ціни
встановлюються основними експортерами, а для інших на основі біржових
котированнь. Особливе значення при формуванні цін на багато які види
сировинних товарів мають відповідні об’єднання країн експортерів або
виробників, що зовсім не характерно для ціноутворення на продукцію
обробляючої промисловості .

34. Визначення ціни при здійсненні міжнародної торгової операції.
Базисні умови поставки.

Кожна зовнішньоторгова угода повинна обов’язково містити умову про ціну,
за якою продається товар, чи вказівку способу визначення ціни цього
товару. Поширеним способом визначення ціни є встановлення її за курсом
якоїсь біржі на день поставки.

Обумовлюючи ціну товару, у контракті купівлі-продажу вказують: одиницю
виміру ціни, базис ціни, валюту ціни, спосіб фіксації ціни та рівень
ціни.

Ціна у контракті може бути встановлена:

• за визначену кількісну одиницю (чи за конкретне число одиниць) товару,
вказану у звичайно вживаних у торгівлі одиницях, або у числових
одиницях;

• за одиницю маси з огляду на базисний вміст основної речовини у товарі;

• за одиницю маси залежно від коливань натуральної маси, вмісту побічних
домішок і вологи.

Базис ціни встановлює, чи входять транспортні, страхові, складські та
інші витрати на доставку товару в його ціну. Базис ціни звичайно
визначається використанням відповідного терміна (ФОБ, КАФ, КАС, СІФ та
ін.) із вказанням назви пункту здачі товару.

Ціна у контракті може бути виражена у валюті країни-експортера,
імпортера чи у валюті «третьої країни». З огляду на це, слід мати на
увазі, що, по-перше, експортер звичайно прагне зафіксувати ціну у
відносно стійкій валюті, а імпортер, навпаки, зацікавлений у тому, щоб
встановити ціну у валюті, що знецінюється.

По-друге, не можна забувати про таке явище у міжнародній торгівлі, як
«валютний демпінг» (або «валютний прибуток»), виникнення якого зумовлене
різницею у русі валютних курсів валют контракту по відношенню до
американського долара при довгострокових договорах поставок.

Ціна може фіксуватися у контракті в момент його укладання або
визначатися протягом терміну його дії чи до моменту виконання контракту.
Залежно від способу фіксації ціни розрізняють такі види цін: тверда,
рухома; з наступною фіксацією; ковзаюча.

Тверда ціна узгоджується і встановлюється в момент підписання контракту
і не змінюється протягом строку його дії. Рухома ціна -це зафіксована
при укладенні контракту ціна, яка може бути у подальшому переглянута,
якщо ринкова ціна даного товару на час виконання контракту зміниться.
Ціни з наступною фіксацією встановлюються у призначені договорами строки
на основі узгоджених джерел (у т.ч. і в процесі виконання контракту).
Ковзаюча ціна застосовується у контрактах із тривалими строками
поставок, протягом яких економічні умови поставок можуть суттєво
змінитися.

Визначаючи рівень цін, сторони контракту звичайно орієнтуються на два
види цін: опубліковані та розрахункові.

Опубліковані ціни -це ціни, які повідомляються у спеціальних джерелах,
що, як правило, відображають рівень світових цін, тобто експортних цін
основних постачальників даного товару та імпортних цін у найважливіших
центрах імпорту цього товару. Якщо стосовно сировинних товарів світову
ціну визначають основні країни-постачальники, то стосовно готових
виробів і обладнання – ведучі фірми, що випускають певні типи виробів.

До опублікованих належать: довідкові ціни, біржові котирування, ціни,
подані у загальних статистичних довідниках, ціни пропозицій. Усі вони,
за винятком біржових котирувань, не є цінами контрактів, оскільки ті
остаточно визначаються залежно від різних чинників у ході їх
вторговування. На основі даних зовнішньоторгової статистики шляхом
ділення вартості товару на його кількість визначаються середні експортні
та імпортні ціни.

Розрахункові ціни застосовуються у контрактах на нестандартне
обладнання, що виробляється звичайно за індивідуальними замовленнями.
Загальний розрахунок контрактної ціни потребує обов’язкового врахування
технічних і комерційних поправок до ціни, яка є обгрунтуванням останньої
у ході комерційних переговорів.

Технічні поправки. До найуживаніших поправок у практиці міжнародної
торгівлі можна віднести такі:

1.Поправка на техніко-економічні відмінності.

2.Поправка на комплектацію.

3. По правка на тропічне виконання.

Комерційні поправки. З найпоширеніших комерційних поправок у практиці
міжнародної торгівлі можна назвати такі:

1.Приведення до єдиних умов поставки. Імпортні ціни приводяться до умов
поставки «франко-кордон» або «СІФ порт» країни-покупця. Експортні ціни
приводяться до умов поставки «франко-кордон» або «ФОБ порт»
країни-продавця.

2. Поправка на вторговування.

3. Приведення імпортної ціни до строку доставки.

4. Поправки на умови платежу.

На рівень фіксованих у контракті цін можуть суттєво впливати різні види
знижок.

•загальна (проста) чи одночасна знижка, що надається до прейскурантної
чи довідкової ціни товару.• знижка за оборот (бонусна) встановлюється за
певною шкалою залежно від досягнутого обороту протягом узгодженого
сторонами терміну (звичайно одного року). • знижка за кількість чи
серійність за умови купівлі заздалегідь визначеної зростаючої кількості
товару;• спеціальна знижка на пробні партії товару та замовлення;•
сезонна знижка за купівлю товару поза сезоном; та ін.

Базисними умови зовнішньоторгового контракту купівлі-продажу називаються
тому, що встановлюють базис ціни залежно від того, чи включаються
витрати на транспортування (та інші витрати) в ціну товару чи ні.

Сьогодні використовується збірник, виданий у 1990 р. під назвою
«ІНКОТЕРМС-90».

Залежно від ступеня розподілу між продавцем і покупцем зобов’язань щодо
поставки товару та відповідальності за ризик пошкодження чи втрати
вантажу і пов’язаних із цим витрат усі умови інкотермс можна поділити на
чотири групи:

Група Е регламентує зобов’язання продавця та покупця при здійсненні
поставки тільки на умові франко-завод. За цієї умови зобов’язання
продавця вважаються виконаними після того, як він представив покупцеві
товар на своєму підприємстві. Продавець не відповідає за повантаження
товару на наданий покупцем транспортний засіб чи очистку товару від мита
на експорт, якщо не обумовлено інше. Покупець бере на себе всі витрати
та ризик, пов’язані з перевезенням товару з підприємства продавця до
місця призначення. Ця умова передбачає мінімальні зобов’язання для
продавця.

Група F містить умови: «Франко-перевізник» – FСА; «Франко – вздовж борту
судна» – FAS; «Франко – борт судна» – FОВ.

Відповідно цих умов продавець вважається таким, що виконав свої
зобов’язання, після того, як він передав товар перевізнику згідно з
інструкціями, отриманими від покупця. Ці умови передбачають, що в
обов’язки покупця входить вибір перевізника, укладення з ним договору
перевезення. Продавець повідомляє покупцеві про готовність товару до
відвантаження, після чого покупець укладає договір перевезення і дає
продавцеві інструкції з приводу того, кому, коли і як передати куплений
товар.

Група С включає такі умови: «Вартість і фрахт» – САF; «Вартість,
страхування і фрахт» – СІF; «Доставка оплачена до …» – СРТ; «Доставка
та страхування оплачені до …» – СІР.

За цими умовами, продавець самостійно укладає договір перевезення,
оплачує перевезення до вказаного у контракті місця прийому товару
покупцем, а також повідомляє покупця про деталі відправлення й
очікуваний час прибуття вантажу в узгоджене місце прийняття поставки. За
контрактами на С-умовах продавець звільняється від відповідальності та
ризику з моменту передачі товару перевізнику у своїй країні, хоч і
зазнає витрат на доставку товару у країну покупця. Продавець
зобов’язаний оплатити перевізнику всю вартість траспор-тування товару
незалежно від того, чи фрахт повинен бути оплаченим до повантаження
товару чи оплата допускається після його доставки у місце призначення .

Група D передбачає умови: «Поставлено на кордон» – DAF; «Поставлено з
борту судна» – DES; «Поставлено з пристані» – DEQ; «Поставлено без
сплати мита» – DDU; «Поставлено зі сплатою мита» – DDP.

Контракти на D-умовах можна поділити на дві категорії. До першої
належать контракти, укладені на умовах «Поставлено накордон»,
«Поставлено з борту судна» та «Поставлено без сплати мита».Відповідно до
цих умов продавець не очищує товар для імпорту. У другу категорію
входять: «Поставлено з пристані» та «Поставлено зі сплатою мита». За
цими умовами продавець повинен отримати усі необхідні імпортні ліцензії,
а також оплатити мито, митні збори та податки. Умови групи D є
найпривабливішими для покупця, оскільки продавець зобов’язаний доставити
товар у вказане місце, беручи на себе всі витрати та ризик щодо поставки
товару. Тому контракти на D-умовах відносяться до групи «доставкових
контрактів», тоді як контракти на С-умовах називаються
«відван-тажувальними контрактами».

35. Система регулювання міжнародних торгових відносин.

Регулювання торгово-екномічних відносин здійснюється на національному,
міжнародному і наднаціональному рівні. Насьогодні склалася розгалужена
система регулювання міжн торгівлі, яка включає 2 групи методів та
інструментів регулювання:

1. тарифні. Митний тариф – систематизований перелік митних податей.
Митна подать – подать, що стягується при перетині товаром митного
кордону.

Існує 3 види митних тарифів : на імпорт; на експорт; транзитний.

3 форми митних тарифів: адвалорний – подать, що розраховується у % до
вартості товару; специфічний – розраховується у вигляді суми з одиниці
товару; змішаний – стягнення адвалорних та специфічних податей.

Крім того у практиці застосовується: максимальна подать – по відношенню
до країн з якими не укладені торг-економ угоди; мінімальна подать – з
країнами в яких режим найбільшого сприяння; преференційна – по
відношенню до імпорту товарів з країн що розвиваються.

В результаті діяльності ГАТТ величина митних тарифів була значно
зменшина протягом останніх десятиріч.

2. нетарифні. До них відносяться:

2.1 пряме обмеження експорту

2.1.1. ліцензування – виданий державою дозвіл на імпорт/експорт товару.
Вирізняють генеральну (автоматичну) ліцензію – дозвіл безперешкодного
імпорту/експорту товару на певний час. Разова ліцензія – дозвіл
імпорту/експорту певного товара певному імпортеру/експортеру з
визначенням кількості і вартості товару, а також визначенням країни
призначення або походження.

2.1.2. квотування – обмеження експорту/імпорту у фізичному або
вартісному виразі на певний термін часу. Існують глобальні
(відкриті)квоти, сезонні квоти і добровільні обмеження експорту – квота,
яка вводитьсяна кордоні країни-експортера під загрозою санкції
імпортера.

2.1.3. мінімальні імпортні ціни – дотримання експортером рівня цін,
встановлених країною-імпортером.

2.1.4. імпортні податки

2.1.5. імпортні депозити – це форма застави, яку імпортер повинен внести
в свій банк в місцевій або міжнародній валюті перед закупкою зарубіж.
Товару.

2.1.6. валютні обмеження – регламентація операцій резидентів та
нерезидентів з валютою.

2.1.7 компенсаційна подать – запроваджується країною-імпортером у
випадку встановлення факту державного субсидування експортера.

2.1.8. антидемпінгова подать – запроваджується країною-імпортером у
випадку демпінгу експортером.

Демпінг буває прямий (продаж на зовн. ринку товарів за ціною нижчою, ніж
на внутр. ринку) і зворотній (придбання заруб. покупцем товару за ціною
нижчою, ніж сплачують внутрішні покупці); одиничний (дискредитація цін
внаслідок випадк. Випуску надлишку продукції), грабіжницький (продаж
товару на зовн. ринку за заниженими цінами з метою усунення конкурентів
і натупному збільшенні цін), тимчасовий (середній стан між одиничним і
грабіжницьким); самостійний (за рахунок власних коштів), субсидиційний,
валютний (за рахунок застосування завищених та занижених валютних курсів
при експортно-імпортних операціях)

2.1.9. адміністративні формальності або національні правила здійснення
експортно-імпортних операцій.

2.1.10.технічні бар”єри – система перевірки відповідності імпортної
продукції міжн., нац., галузевим стандартам.

2.2.інструменти стимулювання експорту: державне кредитування експорту,
змішане кредитування експорту (приватними і державними банками), надання
коштів по каналах допомоги, державне страхування експортних кредитів,
пряме субсидування експорту, надання податкових пільг, дозволи на
створення різних фондів розвитку експорту, які не оподатковуються,
прискорена амортизація, організац-інформ. сприяння експортерам.

Крім того існують інші регулятори міжн торгівлі, серед них: доля
національної участі (передбачає вир-во певної частини кінцевого продукту
в середині країни у вартісній або натуральній формі), стимулювання нац.
вир-ва (умови, що передбачають пріорітет держ. Замовлень національних
виробників над зарубіжними, навіть якщо зарубіжна продукція дешевше)

Використовуючи різні тарифні та нетарифні методи регулювання, кожна
держава проводить відповідну зовн-торгівельну політику, яка в тій чи
іншій мірі є протекціоністською. Протекціонізм – сис-ма
політико-економічних стосунків між суб”єктами міжн відносин, орієнтована
на цілеспрямовану підтримку суб”єктів власної економіки на внутрішньому
та зовнішньому ринках.

36. Тарифне регулювання.

Митний тариф – інструмент торгівельної політики та державного
регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії зі світовим
ринком.

При цьому, крім функцій регулювання зовнішньоторгівельного обороту
(раціоналізація товарної структури, підтримка оптимального
співвідношення валютних доходів і витрат держави і захист внутрішньої
економіки), митному тарифу притаманний суттєвий тісний зв”язок з
податковою системою, як інструментом формування доходів держави, –
фіскальна функція. Митний тариф – зведення митних стягнень, що
застосовуються до товарів, які переміщуються через митний кордон,
систематизоване у відповідності з товарною номенклатурою
зовнішньоекономічної діяльності; конкретна ставка митного стягнення, що
належить до сплати при вивезенні або ввезенні визначеного товару на
митну територію країни.

Виділяють експортний і імпортний тариф, в залежності від того, що він
регулює – вивезення або ввезення товару, а також простий і складний, в
залежності від способу розвитку тарифу.

Імпортний тариф представляє собою зведення ставок митних стягнень, що
застосовуються при ввезенні товарів на митну територію
держави.Експортний тариф його метою є: підтримання внутрішньодержавних
цін і цін на світовому ринку.

Простий тариф має на увазі, що незалежно від країни походження, до
всіх товарів які імпортуються, застосовується єдині ставки мита.
Складний тариф він передбачає встановлення двох або навіть більше ставок
мита по кожной номерклатурі в залежності від країни походження товару.

Митний тариф складається із двох основних елементів – товарної
номерклатури і ставок митних стягнень. Систематизація ставок митних
стягнень в тарифі здійснюється у відповідності з диференційованим
списком товарів – товарною номерклатурою. Характерними рисами любої
товарної номерклатури є системність опису товарів і присвоєння коду
кожній товарній позиції.

Митне стягнення (customs duty) – обов’язковий внесок, що стягується
митними органами при імпорті або експорті товару, і є умовою імпорту або
експорту.

Митні стягнення виконують три основні функції:

фіскальну, яка відноситься як до імпортних, так і експортних стягнень,
оскільки вони є однією з статей доходної частини державного бюджету;

протекціоністичну (захихну), що відноситься до імпортних стягнень,
оскільки з їх допомогою держава захищає місцевого виробника від
небажаної іноземної конкуренції;

балансуючу, яка відноситься до експортних стягнень, що встановлені з
метою попередження небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які з
тих або інших причин нижчі за світові.

Класифікації митних стягнень.

За способом стягнення:адвалорні – нараховуються в процентах до митної
вартості оподаткованих товарів;специфічні – нараховуються у
встановленому розмірі за одиницю оподаткованого товару;комбіновані –
поєднують обидва види митного обкладання.

За об’єктом оподаткування:імпортні – стягнення, які накладаються на
імпортні товари при випуску їх для вільного обігу на внутрішньому ринку
країни. експортні – стягнення, які накладуються на експортні товари при
випуску їх за межі митної території держави. транзитні – стягнення, які
накладаються на товари, що перевозяться транзитом через територію даної
держави.

За характером:сезонні – стягнення, які використовуються для оперативного
регулювання міжнародної торгівлі продукцією сезонного характеру,
антидемпінгові – стягнення, які використовуються в разі ввезення на
територію держави товарів за ціною більш низькою, ніж їх звичайна ціна в
експортуючій державі, компенсаційні – стягнення, що накладаються на
імпорт тих товарів, при виробництві яких прямо чи опосередковано
використовувались субсидії,

За походженням:автономні – стягнення, що вводяться на підставі
односторонніх рішень органів державної влади країни. конвенційні
(договірні) – стягнення, що встановлюються на базі двосторонньої або
багатосторонньої угоди, преференційні – стягнення, що мають більш
низькі ставки в порівнянні зі звичайним тарифом,

За типами ставок:постійні – митний тариф, ставки якого одноразово
встановленні огранами державної влади та не можуть змінюватись в
залежності від обставин. змінні – митний тариф, ставки якого можуть
змінюватися у встановлених органами державної влади випадках .

За способом обчислення:номінальні – тарифні ставки, вказані у митному
тарифі. ефективні – реальний рівень митних стягнень на кінцеві товари,
розраховані з врахуванням рівня стягнень, накладених на імпортні вузли
та деталі цих товарів.

Вплив тарифу:тарифи сповільнюють економічне зростання; одностороннє
введення тарифів нерідко призводить до торгівельних воєн; тарифи
призводять до підвищення податкового тиску на споживачів; тариф на
імпортні товари опосередковано підриває експорт країни; тариф веде до
скороченню загального рівня зайнятості; тариф – захист молодих галузей;
тариф – засіб стимулювання вітчизняного виробництва; тариф – важливе
джерело бюджетних доходів.

37. Нетарифне регулювання міжн торгівлі.

До нетарифних методів відносяться кількісні обмеження, інші нетарифні
методи, торгово-політичні методи стимулювання експорту, торгові договори
і угоди. Кількісні обмеження включають в себе квотування і ліцензування.

Квоти – це граничні обсяги певних товарів, які дозволено імпортувати
(експортувати) на територію країни протягом певного терміну. Квоти
бувають індивідуальними, що обмежують ввезення (вивіз) в одну конкретну
країну; груповими, що встановлюють об’єм ввезення (вивозу) в певну групу
країн, а також глобальними, коли імпорт (експорт) обмежується без
вказівки країн, на які це обмеження розповсюджується.

Ліцензії – це дозволи на імпорт (експорт) товарів протягом якогось часу,
що видаються компетентними органами. Ліцензії бувають генеральними, які
представляють собою дозвіл на імпортні (експортні) операції з
визначеними товарами протягом всього терміну дії режиму ліцензування.
Крім того, бувають ліцензії індивідуальні, що дозволяють одному суб’єкту
підприємницької діяльності здійснення однієї імпортної (експортної)
операції по товару, що ліцензується.

Квоти і ліцензії обмежують самостійність підприємців відносно вибору
ринку і об’єму торгівлі.

Крім кількісних, до нетарифних методів зовнішньоторгівельного
регулювання відносяться також ускладнення митних процедур, збільшення
кількості необхідної документації, підвищення вимог до якості упаковки і
маркіровки, та ін. До нетарифних методів відносяться також різні
податоки на імпорт і експорт зверх мита, валютні обмеження, пов’язані з
отриманням дозволу на використання валюти для імпортної закупівлі,
різними зборами.

Держава може вживати заходів також по припиненню несумлінної конкуренції
при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, зокрема у разах
демпінгу, тобто продажу товарів по цінах нижче контрактних на
міжнародний товарних ринках. У разі встановлення факту демпінгу може
бути застосована антидемпінгове мито.

Крім антидемпінгового мита можуть застосовуватися також і компенсаційне
мито, яке стягується у разі встановлення того факту, що експортер при
виробництві товару користувався державними субсидіями, що дозволило йому
занизити ціну на товар.

Держава регулює ЗЕД також шляхом укладення різних торгових договорів та
угод, в яких встановлюються принципи торгових взаємовідносин з
іноземними державами. У торгівлі з іноземними державами можуть бути
встановлені спеціальні режими, зокрема режим найбільшого сприяння, що
передбачає надання митних пільг аж до повного звільнення від імпортного
мита при ввезенні товарів вироблених в країні, що користується режимом
найбільшого сприяння, переваг відносно внутрішніх податків, якими
обкладаються обробка і продаж на внутрішньому ринку імпортних товарів.
Крім режиму найбільшого сприяння може бути встановлений спеціальний
режим, що застосовується до територій спеціальних економічних зон і до
територій митних союзів, в які входить країна на основі міжнародних
договорів.

38. Демпінг і антидемпінгові процедури в сучасних торговельних
відносинах.

Демпінг метод фінансової нетарифної торгової політики, що полягає в
просуванні товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін
більш субнормально рівня цін, існуючого в цих країнах.

Демпінг може здійснюватися як за рахунок ресурсів окремих фірм,
прагнучих заволодіти зовнішнім ринком своєї продукції, так і за рахунок
державних субсидій експортерам. У комерційній практиці демпінг може
набувати одну з наступних форм:

• Спорадичний демпінг епізодичний продаж зайвих запасів товарів на
зовнішній ринок по занижених цінах. Відбувається тоді, коли внутрішні
обсяги виробництва товару перевищують місткість внутрішнього ринку і
перед компанією встає дилема або взагалі не використати частину
виробничих можливостей і не виробляти товар, або виробити товар і
продати його по більш низькій, ніж внутрішня, ціні на зовнішній ринок.

• Навмисний демпінг тимчасове умисне зниження експортних цін з метою
витіснення конкурентів з ринку і подальшого встановлення монопольних
цін. На практиці це може означати експорт товарів по цінах нижче за ціни
свого внутрішнього ринку або навіть нижче за витрати виробництва.

• Постійний демпінг постійний експорт товарів по ціні нижче
справедливої.

• Зворотний демпінг завищення цін на експорт в порівнянні з цінами
продажу тих же товарів на внутрішньому ринку.

• Взаємний демпінг зустрічна торгівля двох країн одним і тим же
товаром по занижених цінах.

У основі демпінгу звичайно лежить ринкова ситуація, при якій
еластичність попиту по ціні на внутрішньому ринку нижче, ніж на
зовнішньому. Це дозволяє фірмам, що мають відносно монопольне положення
на внутрішньому ринку, продавати свої товари по більш високих цінах, ніж
на зовнішньому ринку, де попит більш еластичний по ціні і де конкуренція
вище. Необхідними умовами для здійснення демпінгу є:

відмінності в еластичності попиту на товар в різних країнах – попит
всередині країни повинен бути менш еластичним по ціні, ніж попит
закордоном;

ситуація недосконалої конкуренції, яка дозволяла б виробнику
встановлювати і диктувати ціни;

сегментованість ринку, тобто здатність виробника відгородити внутрішній
ринок, де він продає товар по високих цінах, від зовнішнього ринку, де
він це робить по більш низьких цінах..

Демпінг заборонений як міжнародними правилами в рамках ВТО, так і
національними антидемпінговими законами багатьох країн. Для захисту від
навмисного демпінгу країни використовують антидемпінгове мито.

Антидемпінгове мито тимчасовий збір в розмірі різниці між цінами
продажу товару на внутрішньому і зовнішньому ринках, що вводиться
імпортуючою країною з метою нейтралізації негативних наслідків нечесної
цінової конкуренції на основі демпінгу.

Ставку антидемпінгового мита звичайно визначають одним з наступних
способів:

• Як різницю в ціні, по якій товар реально продається на ринку
експортуючої країни і на ринку що імпортує.

• Як різницю в ціні, по якій товар повинен був би продаватися на ринку
експортуючої країни, і ціни, по якій він реально продається на ринку
імпортуючої країни. Потенційна ціна продажу товару на ринку експортера
встановлюється на базі суми витрат виробництва, загальних витрат,
прибутку на продаж на внутрішньому ринку і вартості упаковки і
транспортування товару в імпортуючу країну.

39. Сучасні інструменти стимулювання експорту.

Сьогодні існує два основних напрямки розширення експорту, які
застосовуються промислово розвинутими країнами.

Один із них – кредитування експорту у різних формах із метою розширення
збуту товарів. У цю групу засобів входять експортні кредити, державні
гарантії щодо експортних кредитів, державні методи фінансування вивозу
товарів за програмами допомоги іноземним державам..

Експортне кредитування може мати форму:

• субсидованих кредитів національним експортерам – кредитів, що
видаються державними банками під ставку процента нижче ринкової;

• державних кредитів іноземним імпортерам при обов’язковій умові
закупівлі товарів тільки у фірм країни, що надала такий;

• страхування експортних ризиків національних експортерів, які включають
комерційні ризики (нездатність імпортера сплатити постачання) і
політичні ризики (несподівані дії уряду, що не дозволяють імпортеру
виконати свої зобов’язання перед експортером).

Експортні кредити бувають:

• короткостроковими на термін до 1 року, використовуються для
кредитування експорту споживчих товарів і сировини;

• середньостроковими на термін від 1 до 5 років, використовуються для
кредитування експорту машин і обладнання;

• довгостроковими на термін більше за 5 років, використовуються для
кредитування експорту інвестиційних товарів і великих проектів.

Другий напрямок у розвитку торгово-політичних засобів розширення
експорту – продаж товарів на експорт за цінами нижчими, ніж ціни,
встановлені конкуруючими монополіями, і нижчими, ніж світові ціни, у
підсумку – за демпінговими цінами.

Субсидування експорту – це форма державної політики, яка дозволяє
продавати на зовнішньому ринку товари вітчизняного виробництва за більш
низькими цінами, які часто є нижчими від цін внутрішнього ринку, а іноді
навіть і від витрат виробництва. У 80-х роках застосування субсидій
промислово розвинутими країнами спричиняло гострі торгово-політичні
конфлікти.

Експортні премії також є одним із торгово-політичних засобів розширення
експорту. Експортні премії можуть бути у прямій чи непрямій формі.

Прямі експортні премії здійснюються шляхом надання експортерам прямих
разових субсидій при експорті товарів. Вони видаються з фондів
державного бюджету і дають змогу експортерам знижувати ціни товарів, що
вивозяться, і таким чином розширювати експорт.

Податкові пільги – це непрямі експортні премії, коли експортерам
надаються різноманітні фінансові пільги. Дуже часто це звільнення
компаній, які експортують товари, від оплати внутрішніх податків чи
надання податкових пільг. Одна з давно практикованих форм непрямих
експортних премій – це система звільнення від мита чи його повернення
компаніям, котрі застосовують імпортну сировину для виготовлення
експортних товарів (т.зв. умовно безмитний ввіз і повернення мита). Суть
цієї системи полягає в тому, що для розширення вивозу товарів
експортерам повертають мито при вивозі товарів, яке було сплачене за
ввіз імпортної сировини чи напівфабрикатів, використаних для
виготовлення цих товарів.

40. Протекціонізм і його сучасні форми.

Державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції
шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торгової
політики.

Прихильники протекціонізму стверджують, що без державного захисту від
іноземної конкуренції розвиток національної промисловості неможливий.
Посилення економічної могутності країни і необхідний для цього перехід
від аграрного методу ведення господарства до створення власної
національної індустрії можуть бути досягнуті лише при встановленні для
національних підприємців привілейованих, найбільш сприятливих умов).

Безмитна торгівля з її гострою конкурентною боротьбою в умовах світового
господарства, відповідно до цього погляду, зовсім унеможливлює створення
власної національної промисловості. Кожна спроба економічно відсталих
країн ліквідувати це відставання наштовхується на протидію пануючих на
ринках іноземних виробників. Можливості та засоби ведення конкурентної
боротьби, якими володіють промислове розвинуті країни, позбавляють
господарське слабкі держави шансу на успіх в їхніх зусиллях вийти із
«зачарованого кола бідності».

Багато держав, декларуючи вільну торгівлю і палко захищаючи переваги
безперешкодної міжнародної міграції капіталів і робочої сили, тим не
менше досить вміло поєднують ці теоретичні концепції з практикою
широкого використання захисних тарифів та інших видів обмежень.
Існування цього протекціоністського частоколу пояснюється необхідністю
проведення певних заходів у відповідь на захисну політику інших держав.

У різні періоди історії зовнішньоторгівельна практика схилялася то в
одну, то в іншу сторону, ніколи, правда, не приймаючи жодну з
екстремальних форм. У 50-60-ті роки для міжнародної економіки був
характерний відхід від протекціонізму у бік більшої лібералізації і
свободи зовнішньої торгівлі. З початку 70-х років виявилася зворотна
тенденція країни стали відгороджуватися один від одного все більш
витонченими тарифними і особливо нетарифними бар’єрами, захищаючи свій
Розвиток протекціоністських тенденцій дозволяє виділити декілька форм
протекціонізму:

• селективный протекціонізм направлений проти окремих країн або
окремих товарів;

• галузевий протекціонізм захищає певні галузі, передусім сільське
господарство, в рамках аграрного протекціонізму;

• колективний протекціонізм проводиться об’єднаннями країн відносно
країн, в них що не входять;

• прихований протекціонізм здійснюється методами внутрішньої
економічної політики.

внутрішній ринок від іноземної конкуренції.

Правда, при цьому сучасний протекціонізм концентрується у відносно
вузьких областях. У відносинах розвинених країн між собою це області
сільського господарства, текстиля, одягу і стали. У торгівлі розвинених
країн з тими, що розвиваються це експорт промислових товарів країнами,
що розвиваються. У торгівлі країн, що розвиваються між собою це
товари традиційного експорту.

41. Світовий товарний ринок.

Дані про товарну структуру міжнародної торгівлі в світі загалом дуже
неповні. Звичайно для класифікації окремих товарів в міжнародній
торгівлі використовується або Гармонізована система опису і кодування
товарів, або Стандартна міжнародна класифікація ООН . Найбільш значущою
тенденцією є зростання питомої ваги торгівлі продукцією обробляючої
промисловості, на яку до середини 90-х років доводилося біля 3/4
вартісного обсягу світового експорту, і скорочення питомої ваги сировини
і продовольства, що займає приблизно 1/4.

Ця тенденція характерна як для розвинених, так і для країн, що
розвиваються і є слідством впровадження ресурсозберігаючих і
енергозберігаючих технологій. У товарній структурі світового експорту
більше за 2/3 доводиться на продукцію обробляючої промисловості, причому
її питома вага збільшується, і біля 1/3 на сировинні і продовольчі
товари Найбільш значною групою товарів в рамках продукції обробляючої
промисловості є обладнання і транспортні кошти (до половини експорту
товарів цієї групи), а також інші промислові товари хімічні товари,
чорні і кольорові метали, текстиль. У рамках сировинних і продовольчих
товарів найбільш великі товарні потоки складають продовольство і напої,
мінеральне паливо і іншу сировину, виключаючи паливо.

Основний об’єм міжнародної торгівлі доводиться на розвинені країни, хоч
їх частка дещо скорочувалася в першій половині 90-х років за рахунок
зростання питомої ваги країн, що розвиваються і країн з перехідною
економікою. Основне зростання питомої ваги країн, що розвиваються
сталося за рахунок нових індустріальних країн Південно-Східної Азії
(Кореї, Сингапура, Гонконга), що швидко розвиваються і деяких країн
Латинської Америки. Найбільші світові експортери в 1994 році (в млрд.
дол.) США, Німеччина, Японія, Франція. Серед країн, що розвиваються
найбільші експортери наступні Гонконг, Сингапур, Корея, Малайзія,
Таїланд. Серед країн з перехідною економікою найбільші експортери
Китай, Росія, Польща, Чехія, Угорщина. У більшості випадків найбільші
експортери є і найбільшими імпортерами на світовому ринку.

Індустріальні країни займають приблизно 2/3 вартісних обєму світового
експорту, тоді як на держави, що розвиваються, включаючи країни з
перехідною економікою, доводиться приблизно 1/3 світового експорту.

42. Світовий ринок послуг, його структура і особливості розвитку.

Класифікація ГАТТ/ВТО, що включає більше за 600 різновидів послуг.
Класифікація послуг заснована на Міжнародній стандартизованій
промисловій класифікації, прийнятій Організацією Об’єднаних Націй і що
визнається в більшості країн світу. І торгівля послугами входить в
рахунок поточних операцій платіжного балансу будь-якої країни.
Переговори про лібералізацію торгівлі послугами ведуться паралельно з
переговорами про лібералізацію торгівлі товарами.

Саме внаслідок невідчутності і невидимість більшості послуг торгівлю
ними іноді називають невидимим експортом і імпортом. Більш того на
відміну від товарів, виробництво послуг часто об’єднане з їх експортом в
рамках одного контракту і вимагає безпосередньої зустрічі їх продавця і
покупця. Однак і в цьому випадку існують численні виключення. Наприклад,
деякі послуги цілком відчутні (розпечатана доповідь консультанта або
комп’ютерна програма на дискеті), цілком видимі (модельна стрижка або
театральне уявлення), піддаються зберіганню (послуги телефонного
автовідповідача) і далеко не завжди вимагають прямої взаємодії покупця і
продавця (автоматична видача грошей в банку по дебіторській картці).

Види послуг: транспорт, поїздки, звязок, будівництво, страхування,
фінансові послуги, компютерні і інформаційні послуги, роялті і
ліцензійні платежі, урядові послуги та ін.

Протягом 70-90-х років частка комерційних послуг в світовому експорті
становила 16-20%, досягши до середини 90-х років приблизно 1 трлн. дол.

Більше за половину вартісного обсягу експорту послуг доводиться на
міжнародний транспорт і міжнародні приватні (туризм) і ділові
(відрядження) поїздки. Біля 75% вартісного об’єму послуг експортується
розвиненими країнами, 24 -країнами, що розвиваються і перехідними і 1 %
міжнародними організаціями. За оцінками секретаріату ГАТТ/ВТО, на
США доводиться 16,2% світового експорту послуг, Францію 10,2, Італію
6,5, Німеччину 6,4, Великобританію 5,5, Японію 5%. Ці ж
країни з порівнянними частками займають лідируюче положення і в імпорті
послуг.

43. Типи і форми міжн маркетингу

Можна виділити чотири критерії типізації маркетингу та шість форм
міжнародного маркетингу.

Залежно від геополітичних меж діяльності суб’єктів виділяються два типи
маркетингу: внутрішній та міжнародний.

Внутрішній маркетинг — маркетингова діяльність, націлена на внутрішній
(основний для фірми) ринок. Міжнародний маркетинг — маркетингова
діяльність фірми за межами національних кордонів.

Маркетинг товарів народного споживання, виробничо-технічного
призначення, послуг, промисловий, аграрний та банківський маркетинг — це
типи маркетингу залежно від об’єкта, тобто суттєвих особливостей товару
та відповідного товарного ринку, які визначатимуть особливості побудови
маркетингового комплексу.

Стратегічний та оперативний — це два типи маркетингу, які характеризують
ступінь ринкової орієнтованості фірми. Стратегічний маркетинг —
маркетингова діяльність щодо створення усталеної (довгострокової)
конкурентної переваги шляхом постійного та систематизованого моніторингу
бізнес-середовища та потреб ринку і формування на цій основі ефективного
маркетингового комплексу.Оперативний маркетинг — маркетингова
діяльність, метою якої є використання певної ринкової ситуації або
швидке пристосування маркетингового комплексу до неї.

Мікромаркетинг та макромаркетннг виділяються за критерієм особливостей
суб’єкта: диверсифікованості діяльності та належності до певного
ієрархічного рівня управління в структурі національної
економіки.Мікромаркетинг — маркетингова діяльність стосовно конкретного
виду товару, що продукується.Макромаркетинг — маркетингова діяльність
відносно широкого кола типів товарів (послуг) або сфер діяльності на
рівні як фірми, концерну, фінансово-промислової групи, так і держави в
цілому.

Міжнародна діяльність грунтується на використанні таких форм
міжнародного маркетингу: 1. імпортний,2. експортний,3.
зовнішньоекономічний,4. транснаціональний,5. мультирегіональний,6.
глобальний.

Імпортний маркетинг — маркетингова діяльність, спрямована на закупівлю
(імпорт) товарів чи послуг із зарубіжних ринків.Експортний маркетинг —
маркетингова діяльність щодо реалізації продукції за межі національних
кордонів, при якій відбувається фізичне транспортування товару з однієї
країни в іншу.

Зовнішньоекономічний маркетинг — маркетингова діяльність, зумовлена
стабільністю чи зростаючими можливостями перебування фірми (у вигляді
представництва, філіалу з продажу …) на зовнішньому ринку, який
включає вже, як правило, декілька країн.

Транснаціональний маркетинг — маркетингова діяльність, що виникла з
практики функціонування транснаціональних корпорацій.

Вирішуючи проблему інтернаціоналізації ринків, ТНК повинна:

* мислити глобально, здійснюючи стратегічний маркетинг;

* діяти локально, здійснюючи маркетинг операційний.

Мультирегіональний маркетинг — форми та методи маркетингової діяльності,
що застосовують фірми, працюючи в окремих регіонах чи в межах
інтеграційних угруповань.

Глобальний маркетинг — маркетингова діяльність фірми, яка розглядає
світовий ринок як єдине ціле («Весь світ— мій ринок!»).

44. Система міжнародних маркетингових досліджень.

Міжнародне маркетингове дослідження — це система збору, обробки, аналізу
та прогнозування даних, необхідних для прийняття рішень у міжнародній
маркетинговій діяльності.

Метою будь-якого міжнародного маркетингового дослідження є зменшення
ризику від рішень стосовно міжнародної активності фірми. Мінімізація
ризику досягається на основі використання висновків міжнародного
маркетингового дослідження в прийнятті рішень. Під висновками
міжнародного маркетингового дослідження розуміється систематизована
інформація про стан та можливі варіанти розвитку об’єкта дослідження.

Проведення міжнародного маркетингового дослідження необхідно для
прийняття рішень з таких питань: • сегментація світового чи зарубіжного
ринку, її необхідність, критерії та умови успішної сегментації;• вибір
ринку, країни для розвитку міжнародної діяльності;• обгрунтування
стратегії виходу на зарубіжний ринок (експортування, спільне
підприємництво чи пряме інвестування);• обгрунтування елементів
міжнародного маркетингового комплексу (товарної та ці нової стратегії,
каналів розподілення, системи просування);• розробка міжнародної
маркетингової стратегії;• створення міжнародного маркетингового плану.

Особливості міжн маркетингового дослідження: 1.Велике поле дослідження.
2. Технічні труднощі збору інформації 3. Висока вартість досліджень,
особливо збору первинної інформації.4. Труднощі порівнянь та пояснень.5.
Проблеми розробки рекомендацій.

Міжнародне маркетингове дослідження має чотири логічно взаємопов’язані,
послідовні стадії:

І. Визначення вимог до інформації;II. Збір даних;III. Аналіз; IV.
Упровадження Визначення вимог до інформації, як перший етап дослідження,
містить в собі проблему ідентифікації цілей та завдань. Якщо маркетолог
(чи замовник дослідження) може чітко сформулювати мету майбутньої
роботи, то завдання стають певними етапами, складовими досягнення цілі.
У цьому класичному підході визначення вимог до інформації формується
зверху вниз: мета, завдання, перелік необхідних показників та процесів,
що необхідно дослідити .

Зміст другої стадії процесу міжнародного маркетингового дослідження
полягає в зборі даних і має такі складові:

– інвентаризація банку даних;- збір вторинної інформації;- планування
дослідження; – проведення дослідження

Найскладнішою стадією є аналіз інформації. Отримана кількісна та якісна
інформація аналізується за допомогою методів статистики, економетрії,
соціометрії, кваліметрії, біхевіоризму. Якщо отримана інформація не
відповідає критеріям якості для прийняття маркетингових рішень
(релевантність, точність, надійність, актуальність тощо), то необхідно
повернутися на попередній етап та оновити банк даних.

На останьому етапі дослідницький колектив представляє результати та
рекомендації.

45. Сучасний міжнародний маркетинговий комплекс.

Міжнародний маркетинговий комплекс— це система інструментів, методів,
прийомів, підходів щодо товару ціни, просування, каналів розподілення,
використання яких має на меті формування конкурентних переваг на
цільовому сегменті або певному зарубіжному ринку.

Елементами маркетингового комплексу є:

• товар,

• ціна ,

• просування ,

• канали розподілення .

Сукупність цих маркетингових елементів та їх адаптація до вимог певного
сегмента дістала назву «концепція маркетинг-мікс»

Залежно від ступеня пристосування міжнародного маркетингового комплексу
до особливостей різних зарубіжних ринків (сегментів світового ринку) в
маркетинговій практиці виділяються три типи маркетингового комплексу:
індивідуалізований (диференційований), стандартизований, комбінований .

Індивідуалізований (диференційований) маркетинговий комплекс передбачає
пристосування всіх його елементів до потреб кожного зарубіжного ринку
(сегмента світового ринку).

Стандартизований маркетинговий комплекс характеризується тим, що всі
його елементи однаковою мірою пристосовуються до всіх зарубіжних ринків
або сегментів (в усіх країнах товар пропонується з стандартними,
однаковими характеристиками, за однаковою ціною, з використанням
однакових систем просування та каналів розподілення).

Комбінований маркетинговий комплекс передбачає одночасну як
диференціацію деяких елементів, так і стандартизацію інших. Наприклад,
стандартний товар може однаково рекламуватися на всіх зарубіжних ринках,
а ціни та канали розподілення бути адаптованими до місцевих умов. Це —
найбільш поширений підхід до побудови та реалізації міжнародного
маркетингового комплексу.

Інтернаціоналізація світового господарства, тенденції до його
глобалізації, а також безумовні фінансові та організаційні переваги
стандартизації роблять стандартизований підхід до створення міжнародного
комплексу маркетингу найбільш ефективним. Але на заваді швидшого
розповсюдження такого підходу до всіх ринків стоять особливості
економічного, соціально-культурного, політико-правового середовища
країн. Світовий досвід показує, що в стандартизації міжнародного
маркетингового комплексу існують певні стадії. Спочатку на всіх
зарубіжних ринках пропонується стандартизований продукт. На другій
стадії до цього додається однакова система просування. Третя стадія
доповнює стандартизацію однаковим рівнем цін та ціновими стратегіями.
Завершує стандартизацію використання однакових каналів розподілення .

46. Розробка міжнародної маркетингової стратегії.

Після вибору найбільш адекватного конкурентним перевагам та потенціалу
фірми зарубіжного ринку логічно постає питання щодо форм присутності на
цьому ринку, а отже, і стратегій виходу на нього. Міжнародна бізнесова
практика виділяє три основні стратегії виходу на зовнішній ринок:

1.експортування,2. спільне підприємництво,3. пряме інвестування.

У випадку стратегії експортування виробництво залишається на
національній території, що має свої недоліки та переваги. Спільне
підприємництво та пряме інвестування потребують вже організації
виробництва за кордоном. При цьому деякі форми спільного підприємництва
реалізуються на основі укладення контрактів, без додаткових інвестицій,
а спільне володіння та пряме інвестування передбачають інвестиції, тобто
довгострокові вкладення капіталу в підприємства, соціально-економічні
програми, підприємницькі та інноваційні проекти. Це зумовлює виділення
контрактних та інвестиційних форм стратегій виходу на зовнішній ринок
Експорт— вивіз за кордон товарів, які продані іноземним покупцям з метою
їх безпосереднього споживання, продажу або для перероблення.Непрямий
експорт — продаж товарів на зовнішньому ринку за допомогою незалежних
маркетингових посередників. Прямий експорт — продаж товарів на
зовнішньому ринку самостійно.

Спільне підприємництво — об’єднання зусиль партнерів щонайменше з двох
країн з метою організації спільної комерційної справи. Ліцензування —
форма спільного підприємництва, яка базується на тому, що ліцензіар
(продавець) передає ліцензіату (покупцеві) право на використання
виробничого процесу, патенту, товарного знака в обмін на гонорар або
ліцензійний платіж.

Підрядне виробництво — форма спільного підприємництва, за якої
національний виробник (продавець) укладає угоду із закордонними
виробниками на виготовлення своєї продукції. Управління за контрактом —
форма спільного підприємництва, за якої національний експортер передає
зарубіжному партнеру «ноу-хау» в галузі управління, а той забезпечує
необхідний капітал. Спільне володіння — форма спільного підприємництва,
за якої об’єднуються зусилля зарубіжних та місцевих інвесторів з метою
створення місцевого комерційного підприємства, котрим вони володіють та
керують спільно. Пряме інвестування — розміщення капіталу у власні
закордонні складальні або виробничі підприємства, збутові філії.

Кожна із розглянутих вище стратегій виходу фірми на зовнішній ринок має
свої недоліки та безумовні переваги, які треба розглядати в контексті,
насамперед, особливостей товару. Водночас доцільно зіставити стратегії
за такими критеріями:

• контроль ринку (близькість до споживача, можливість швидко реагувати
на зміни потреб, контролювати тенденції попиту та пропонування);

• гнучкість (можливість швидко та адекватно адаптувати діяльність до
елементів бізнес-середовища, що змінюються);

• ресурсні вимоги (необхідність мати певну кількість фінансових,
матеріальних та трудових ресурсів для організації та розвитку
діяльності);

• ризик (загроза виникнення непередбачених втрат очікуваного прибутку,
доходу або майна, коштів у зв’язку з випадковими змінами умов
економічної діяльності або інших обставин);

• причетність до міжнародного маркетингу (необхідність та ступінь
використання концепції міжнародного маркетингу в організації діяльності
фірми) Проблема вибору стратегії (стратегій) виходу фірми на зарубіжний
ринок виникає в таких ситуаціях: при вироблені міжнародної маркетингової
стратегії фірми; при виникненні можливості (або необхідності) розвитку
діяльності на певному зарубіжному ринку.

Перше рішення є стратегічним, а друге — тактичним. В обох випадках на
остаточне рішення щодо стратегії виходу фірми на зовнішній ринок впливає
сукупність внутрішніх до зовнішніх (відносно фірми) чинників .

48. Міжнародний рух капіталу і характеристика його форм.

Капітал є одним з факторівв виробництва – ресурсом, який необхідно
затратити, щоб виробити товар, і являє собою весь накопичений запас
коштів в продуктивній, грошовій і товарній формах, необхідних для
створення матеріальних благ. Міжнародний рух капіталу заснований на його
міжнародному поділі як одного з факторів виробництва – історично
склавшомуся або придбаному зосередженні капіталу, що склалося в різних
країнах, що є передумовою виробництва ними певних товарів, економічно
більш ефективного, ніж в інших країнах. Міжнародний поділ капіталу
виражається не тільки в різній забезпеченості країн накопиченими
запасами матеріальних коштів, необхідних для виробництва товарів, але і
у відмінностях історичних традицій і досвіду виробництва, рівнів
розвитку товарного виробництва і ринкових механізмів, а також просто
грошових і інших фінансових ресурсів. Наявність достатніх заощаджень
(капіталу в грошовій формі) є найважливішою передумовою для інвестицій і
розширення виробництва.

По джерелах походження капітал, що знаходиться в русі на світовому
ринку, ділиться на офіційний і приватний капітал.

• Офіційний (державний) капітал – кошти з державного бюджету, що
переміщують закордон або що приймаються із-зі закордону за рішенням
урядів, а також за рішенням міжурядових організацій. У цю категорію руху
капіталу відносяться всі державні позики, позики, дари (гранти),
допомога, які надаються однією країною іншій країні на основі
міжурядових угод. Офіційним також вважається і капітал, яким
розпоряджаються міжнародні міжурядові організації від імені своїх членів
(кредити МВФ, Світового банку, витрати ООН на підтримку світу і ін.).
Джерелом офіційного капіталу є кошти державного бюджету, тобто в
результаті гроші платників податків. Тому рішення про переміщення такого
капіталу закордон приймаються спільно урядом і органами представницької
влади (парламентом).

• Приватний (недержавний) капітал кошти приватних (недержавних) фірм,
банків і інших недержавних організацій, що переміщують закордон або що
приймаються із-зі закордону за рішенням їх керівних органів і їх
об’єднань. У цю категорію руху капіталу відносяться інвестиції капіталу
закордон приватними фірмами, надання торгових кредитів, міжбанківське
кредитування. Джерелом походження цього капіталу є кошти приватних фірм,
власні або позикові, не пов’язані з державним бюджетом. Але, незважаючи
на відносну автономність фірм в прийнятті рішень про міжнародне
переміщення капіталу, що належить їм, уряд звичайно залишає за собою
право його регулювати і контролювати.

По характеру використання капітал ділиться на:

• Підприємницький капітал кошти, що прямо або непрямо вкладаються у
виробництво з метою прибутку. Як підприємницький капітал, частіше за все
використовується приватний капітал, хоча або сама держава, або
підприємства, що належать державі також можуть вкладати кошти закордон.

• Позиковий капітал кошти, що позичаються з метою отримання процента.
У міжнародних масштабах як позиковий капітал в основному
використовується офіційний капітал з державних джерел, хоч міжнародне
кредитування з приватних джерел також досягає вельми значних об’ємів.

По терміну вкладення капітал ділиться на:

• Середньостроковий і довгостроковий капітал вкладення капіталу
терміном більш ніж на 1 рік. Всі вкладення підприємницького капіталу в
формі прямих і портфельних інвестицій, так само як і позиковий капітал у
вигляді державних кредитів, звичайно є довгостроковими.

• Короткостроковий капітал вкладення капіталу терміном менш ніж на 1
рік. Переважно позиковий капітал в формі торгових кредитів.

Найбільше практичне значення для аналізу міжнародного руху капіталу має
наступний його функціональний розподіл.

По меті вкладення капітал ділиться на:

• Прямі інвестиції вкладення капіталу з метою придбання
довгострокового економічного інтересу в країні вкладення капіталу, що
забезпечує контроль інвестора над об’єктом розміщення капіталу. Вони
практично цілком пов’язані з вивозом приватного підприємницького
капіталу, не рахуючи відносно невеликих по об’єму зарубіжних інвестицій
фірм, що належать державі.

• Портфельні інвестиції вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що
не дають інвестору права реального контролю над об’єктом інвестування.
Такі інвестиції також переважно засновані на приватному підприємницькому
капіталі, хоч і держава часто випускає свої і купує іноземні цінні
папери.

Якщо протягом останніх десятиріч превалююче значення мали прямі
інвестиції, то з початку 90-х років сталося різке зростання ролі
портфельних інвестицій серед інших форм міжнародного руху капіталу. У
1993 році на розвинені країни доводиться 96% прямих і 97% портфельних
інвестицій, а на всі країни, що розвиваються, включаючи країни з
перехідною економікою, відповідно 4 і 3%. Правда, останнім часом в
зв’язку з розвитком процесів приватизації і бурхливим становленням
фінансових ринків в деяких з цих країн їх частка в міжнародному русі
капіталу збільшується.

50. Міжнародне портфельне інвестування…

З початку 90-х років сталося безпрецедентне зростання об’ємів
міжнародних портфельних інвестицій. Міжнародні операції з цінними
паперами, які складали не більше за 10% ВНП в найбільш розвинених
країнах світу, зросли по вартісному об’єму до 100% і більше за ВНП цих
країн в середині 90-х років. Швидке переміщення портфельного капіталу
між країнами стало причиною найглибшої економічної кризи в Мексіці на
початку 1995 року і в ряді інших країн.

Портфельні інвестиції вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що
не дають інвестору права реального контролю над об’єктом інвестування.

Такі інвестиції переважно засновані на приватному підприємницькому
капіталі, хоч і держави нерідко купують іноземні цінні папери. У рамках
міжнародної економіки вивчаються тільки міжнародні портфельні
інвестиції, тобто інвестиції в іноземні цінні папери. Тому класифікація
цінних паперів, прийнята в рамках міжнародної економіки, дещо інша в
порівнянні з теоріями внутрішнього фінансового управління. Міжнародні
портфельні інвестиції класифікуються так, як вони відбиваються в
платіжному балансі. Вони розділяються на інвестиції в:

• акціонерні цінні папери грошовий документ, що обертається на ринку,
який засвідчує майнове право власника документа по відношенню до особи,
що випустила цей документ;

• боргові цінні папери грошовий документ, що обертається на ринку,
який засвідчує відношення позики власника документа по відношенню до
особи, що випустила цей документ.

Боргові цінні папери можуть виступати в формі:

• облігації, простого векселя, боргової розписки грошових
інструментів, що дає їх утримувачу безумовне право на гарантований
фіксований грошовий прибуток або на змінний грошовий прибуток , що
визначається за договором;

• інструменти грошового ринку – грошових інструментів, що дають їх
утримувачу безумовне право на гарантований фіксований грошовий прибуток
на певну дату. Ці інструменти продаються на ринку зі знижкою, розмір
якої залежить від величини процентної ставки і часу, що залишився до
погашення. У їх число входять казначейські векселі, депозитні
сертифікати, банківські акцепти і інш.;

• фінансових деривативів, що мають ринкову ціну похідних грошових
інструментів, що засвідчують право власника на продаж або купівлю
первинних цінних паперів. У їх числі опціони, ф”ючерсы, варранти,
свопи.

Для цілей обліку міжнародного руху портфельних інвестицій в платіжному
балансі прийняті наступні визначення:

• Нота/боргова розписка – короткостроковий грошовий інструмент (3-6
місяців), що випускається позичальником на своє ім’я за договором з
банком, що гарантує його розміщення на ринку і придбання непроданих нот,
пролонгацію кредиту або надання резервних кредитів. Найбільш відомі ноти
Евроноти.

• Опціон договір (цінний папір), що дає покупцеві право купити або
продати певний цінний папір або товар по фіксованій ціні після
закінчення певного часу або на певну дату. Покупець опціону виплачує
премію його продавцеві в обмін на його зобов’язання реалізувати
вищезгадане право.

• Варрант різновид опціону, що дає можливість його власнику придбати у
емітента на пільгових умовах певну кількість акцій протягом певного
періоду.

• Ф’ючерс обов’язкові для виконання стандартні короткострокові
контракти на купівлю або продаж певного цінного паперу, валюти або
товару по певній ціні на певну дату в майбутньому.

• Форвардний курс угода про розмір процентної ставки, яка буде
виплачена у встановлений день на умовну незмінну суму основного боргу і
яка може бути вище або нижче поточної ринкової процентної ставки на
даний день.

• Своп угода, що передбачає обмін через певний час і на основі
узгоджених правил платежами по одній і тій же заборгованості. Своп по
процентних ставках передбачає обмін платежу відповідно до одного типу
процентної ставки на інший (фіксований процент на плаваючий процент).
Своп по обмінному курсу передбачає обмін однієї і тієї ж суми грошей,
вираженої у двох різних валютах.

Більше за 90% портфельних зарубіжних інвестицій здійснюються між
розвиненими країнами і ростуть темпами, значно випереджувальними за
прямі інвестиції. Вивіз портфельних інвестицій країнами, що розвиваються
дуже нестабільний, а в окремі роки спостерігався навіть нетто-стік
портфельних інвестицій з країн, що розвиваються. Міжнародні організації
також активно купують іноземні цінні папери.

Міжнародний ринок портфельних інвестицій значно більше по об’єму
міжнародного ринку прямих інвестицій. Однак він значно менше сукупного
внутрішнього ринку портфельних інвестицій розвинених країн. Оборот у
внутрішній торгівлі цінними паперами оцінюється в більш ніж 1 трлн. дол.
в день, що в чотири рази більше, ніж в середині 80-х років. Протягом
всієї історії портфельних інвестицій портфельні інвестори віддають
абсолютну перевагу купівлі національних цінних паперів в порівнянні з
іноземними.

Американські інвестори тримають 94% своїх капіталів в американських
цінних паперах. Для Японії, Великобританії і Німеччині цей показник
перевищує 85%. У числі причин концентрації портфельних інвестицій на
внутрішньому ринку розвинених країн – велика ясність національного
законодавства по цінних паперах, значно розвинена інфраструктура ринку,
наявність великих гарантій виконання контрактних зобов’язань, більш
висока ліквідність національних цінних паперів, більш високі витрати на
проведення міжнародних операцій з цінними паперами. За оцінками, не
більше за 5-10% портфельних інвестицій реально виходять за межі
національних кордонів і вкладаються в іноземні цінні папери.

51. Офіційна допомога розвитку. Основні донори і реціпієнти технічної
допомоги.

Международные программы технического содействия осуществляются как по
линии международных организаций, так и на двусторонней основе. Они
направлены прежде всего на оказание технического содействия
развивающимся странам и странам, находящимся в переходном периоде, с
целью ускорения создания основ развитой рыночной экономики. Техническое
содействие (которое иногда называют технической помощью) направлено на
повышение технологического уровня стран-получателей. Техническое
содействие — предоставление странам содействия на возмездной или
безвозмездной основе в сферах технологии процессов, продуктов и
управления более часто техническое содействие предоставляется в области
разработки программ экономического развития. С точки зрения степени
вовлеченности получателя технической помощи в процесс ее распределения
можно выделить несколько организационных видов технической помощи. •
Технологические гранты— безвозмездная передача развитыми странами
технологии, технологически емких товаров или финансовых средств на
покупку технологии, обучение и переподготовку персонала. Гранты
предусматривают предоставление донором в рамках проекта ТС технологии и
оборудования, командирование специалистов .В этом случае получатель
выполняет чисто организационные функции по приему и размещению
технической помощи. Донор обычно имеет право участвовать через своих
представителей в распределении помощи и надзоре за эффективностью ее
использования. • Софинансирование ТС предусматривает более серьезное
участие и ответственность ее получателя, который в соответствии с
соглашением об оказании технической помощи должен не только
организационно обеспечить ее получение, но и нести некоторое бремя ее
финансирования. Обычно финансовое участие получателя, хотя и составляет
меньшую долю стоимости проекта, рассматривается как свидетельство
заинтересованности правительства в эффективном использовании
предоставляемой его стране технической помощи. Механизмы технической
помощи: • Двустороннее ТС осуществляется по соглашениям между
правительствами страны-донора и страны — получателя помощи. В бюджетах
большинства развитых стран предусматриваются специальные средства на
оказание технического содействия развивающимся странам. В большинстве
случаев техническое содействие на двусторонней основе предусматривает
некоторое участие страны-получателя в финансировании проектов. Однако во
многих случаях такая техническая помощь оказывается • Многостороннее ТС
включает осуществление совместных проектов ТС несколькими странами в
отношении одной страны — получателя. В этом случае страны — поставщики
ТС на основе многостороннего договора предоставляют отдельные компоненты
технологии или технологического оборудования. К разряду многостороннего
относится и ТС по линии международных организаций, финансируемой счет
взносов стран—членов программы оказания технического содействия, другим
членам, которые в ней нуждаются. Международные организации могут
командировать своих штатных сотрудников, которые обладают экспертными
знаниями в определенных областях, либо попросить правительства своих
стран-членов подыскать специалиста из числа национальных кадров, который
мог бы быть командирован на определенный срок за счет международной
организации 8 развивающуюся страну.

Одной из первых международная организаций, которая стала оказывать
техническую помощь развивающимся странам, стала Программа развития ООН.
Большие программы технической помощи осуществляют МВФ, Мировой банк,
ОЭСР и практически все другие международные организации.

52. Система факторів міжнародного інвестування.

Ми можемо виділити певні фактори, що впливають на розвиток міжнародного
інвестування. Вони можуть бути за певними класифікаційними ознаками:

і.глобально-економічні фактори. До них ми відносимо:*стан розвитку
світової економіки, міжнародних факторних ринків; *стабільність світової
валютної системи; *рівень транснаціоналізації та регіональної
інтеграції; *розвиток міжнародної інвестиційної інфраструктури.

2.політико-економічні фактори. До цієї групи належать: *політична
стабільність; *ступінь втручання уряду в економіку; *відношення до
зарубіжних та іноземних інвестицій; *дотримання дво- і башатосторонніх
угод.

3.ресурсно-економічні фактори: *наявність природних ресурсів;
*демографічна ситуація; географічне положення.

4.загально-економічні фактори: *типи економічного росту; співвідношення
споживання і заощадження; *ставка позикового відсотка; *норма чистого
прибутка; *рівень і динаміка інфляції; *конвертованість валюти; *стан
платіжного балансу.

53. Міжнародний кредит, його функції та різновиди.

Однією з основних тенденцій розвитку сучасних світогосподарських
зв’язків є значне поширення міжнародних розрахунків у кредит. Причому ця
тенденція значно посилилась останніми десятиріччями. Надання кредитів
імпортерам є сьогодні досить звичним засобом реалізації продуктів на
світовому ринку, однією із найпоширеніших форм сучасних
світогосподарських зв’язків. Тому не випадково на світовому ринку
експортні кредити є нерідко більш дійовим засобом боротьби за ринки
збуту, ніж ціна, якість товару чи терміни поставок.

Міжнародний кредит це надання у тимчасове користування
грошово-матеріальних ресурсів одних країн іншим. На практиці він
здійснюється через надання валютних і товарних ресурсів на умовах
зворотності та виплати відсотків, переважно у вигляді позик. Залежно
від: і.об’єктів кредитування: * комерційні (це первинна форма кредиту, в
тому числі в зовнішній торгівлі, що називається також фірмовим кредитом
або кредитом постачальним, де позикова операція поєднана з
купівлею-продажем товару, а рух позикового капіталу — з рухом товарного
капіталута фінансові. проте внаслідок обмеження фінансових можливостей
ця форма кредитування практично не використовується при взаємних
поставках інвестиційних товарів, які призначаються в основному для
модернізації та реконструкції виробництва, оновлення його технологічної
структури.) *Фінансовий кредит (це надання коштів у грошово-валютній
формі: облігаційні позики, що розміщуються на міжнародному та
національному ринках позикового капіталу за допомогою банків, можуть
надаватись у валютах країни-кредитора та країни-боржника, а також у
третіх валютах. 2.кредитора:* приватні (надаються приватними фірмами та
банками і, в свою чергу, поділяються на фірмові та банківські),
*урядові((міжурядові, державні позики) надають урядові кредитні
установи); *кредити міжнародних і регіональних організацій( можуть бути
надані переважно через Міжнародний валютний фонд, структури Світового
банку, Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), регіональні
банки розвитку країн “третього світу” та інші кредитно-фінансові
інститути. Причому МВФ та СБ виступають не лише як великі кредитори, а й
як координатори міжнародного кредиту); *змішані(беруть участь приватні
підприємства, компанії і відповідні державні органи).3.цільове
призначення:*виробничі призначені для розвитку економіки країни, що їх
одержує: для закупівлі промислового обладнання, матеріалів, ліценцій,
ноу-хау, оплати виробничих послуг, забезпечення внутрішньоторговельних
операцій та інших господарських потреб.);* невиробничі(використовують на
утримання державного апарату, армії, закупівлі зброї, погашення
зовнішньої заборгованості за раніше одержаними кредитами); 4.строкі: *
короткострокові (до і року); середньострокові (від і до 5
років);довгострокові (понад 5 років). 5. умови використання: *разові (
які надаються на певну суму і погашаються у визначений строк), *
поновлювальні(визначається ліміт кредиту і загальний термін користування
ним, а погашена частина автоматично поновлюється); 6. способом
погашення:* пропорційні (погашення кредиту здійснюється рівними частками
протягом певного терміну),* прогресивні (суми погашення наростають) і
одночасні (погашення кредиту здійснюється в один визначений строк. 7.
способу забезпечення:* забезпечені (кредити, коли формою їх забезпечення
е товари, товарно-розпорядчі документи, акредитиви, виставлені на
користь експортерів, акцептовані імпортерами тратти чи векселі,
гарантовані третіми особами, гарантії промислових і торговельних
компаній);*бланкові(не мають забезпечення).

55. Показники зовнішньої заборгованості країн. Характеристика сучасної
світової боргової кризи.

Зовнішня заборгованість — це сума фінансових зобов’язань країни
іноземним кредиторам, що підлягають погашенню в обумовлені терміни.
Найгостріше проблема зовнішньої заборгованості стоїть перед країнами, що
розвиваються. Її причини охоплюють усю систему відносин з приводу руху
капіталів, товарів і послуг. Тому криза заборгованості має трактуватися
не просто як криза фінансово-кредитних відносин розвинутих країн з
молодими державами, а як найбільш узагальнюючий прояв кризи всієї
системи світогосподарських відносин між ними. Загальний обсяг зовнішньої
заборгованості країн, що розвиваються, на кінець 90-х років перевищив 2
трлн. дол. США. Проте тягар заборгованості визначається навіть не
стільки абсолютним обсягом боргу, скільки сумою платежів по його
погашенню, їх відношенням до ВНП і експорту. Погіршення умов
кредитування молодих держав останнім часом супроводжувалося більш
швидкими темпами збільшення виплат з обслуговування боргу, особливо
відсотків, ніж зростання самого боргу. Саме ця обставина в поєднанні із
різким скороченням експорту, погіршенням умов торгівлі, зростанням
масштабів нееквівалентності в обміні та посиленням протекціоністських
дій ТНК не дала змоги країнам, що розвиваються, своєчасно сплачувати
заборгованість. З кожним роком молоді держави змушені витрачати все
більшу частину своїх експортних надходжень на відшкодування боргу і
оплату відсотків, що істотно обмежує можливості імпорту потрібного цим
країнам виробничого устаткування та технології і негативно позначається
на перспективах їхнього економічного розвитку. У деяких країнах, що
розвиваються, платежі з боргу навіть перевищують експортні надходження.
Це не лише стримує економічний розвиток молодих держав, а й практично не
дає змоги підтримувати навіть той рівень споживання в багатьох з них,
який було досягнуто в 70-ті роки. Усе це гальмує і навіть паралізує
економічний прогрес країн, що розвиваються, блокує підвищення життєвого
рівня населення, відкидаючи його нерідко на багато років і навіть
десятиріччя назад. Країни, що розвиваються, економічно не спроможні
сплатити величезні борги і відсотки по них. Водночас ситуація, що
склалася, реально загрожує і кредиторам, оскільки може викликати
ланцюгову реакцію банкрутств, практичний розвал усієї
фінансово-кредитної системи, а тому змушує уряди і керівників
міжнародних фінансових кіл здійснювати певні заходи щодо лібералізації
фінансово-кредитних відносин із країнами, що розвиваються. Країни з
розвинутою ринковою економікою також мають зовнішні борги (а деякі і
досить значні), проте у зв’язку з їх відносною економічною стабільністю
зовнішня заборгованість не набула тієї гостроти, як для країн, що
розвиваються, та держав Східної Європи. У високорозвинутих країнах, як
правило, більшому чи меншому державному боргу протистоїть більший чи
менший борг інших країн-дебіторів. Оцінюючи платоспроможність окремих
країн, використовують показник норми обслуговування державного боргу
(НОБ), який визначається відношенням суми платежів, яку країна має
виплатити іноземним державам за певний період(СП), до суми іноземної
валюти, отриманої від експорту товарів і послуг (СВ): НОБ = СП : СВ •
і00% .У міжнародній практиці прийнято вважати, якщо НОБ перевищує 20%,
країна є неплатоспроможною.

56. Сучасна світова фінансова криза, її причини і наслідки для різних
країн.

Першопричиною сучасної світової валютно-фінансової кризи прийнято
вважати нафтові шоки, які розпочалися з і970 р. і призвели до
переростання заборгованості окремих країн, в основному країн, що
розвиваються, у глобальну кризу заборгованості. Перший нафтовий шок і970
р. викликав різке збільшення дефіцитів поточних платіжних балансів усіх
країн — імпортерів нафти. Це, в свою чергу, призвело до великих
запозичень на міжнародному ринку капіталів. Розпочався сучасний етап
глобалізації і фінансової інтеграції. Другий нафтовий шок з і979 по і98і
рр. ще більше ускладнив ситуацію. За і974—і98і рр. сукупне негативне
сальдо за поточними рахунками промислове розвинутих країн до-сягло і54,2
млрд. дол. США, а країн, що розвиваються, — 330 млрд. Водночас сукупне
позитивне сальдо країн ОПЕК становило 393 млрд. дол. США. Третім
вирішальним поштовхом до глобальної валютно-фінансової кризи послужила
світова економічна криза початку 80-х років, яка одночасно започаткувала
і сучасну міжнародну кризу зовнішньої заборгованості. За цих умов навіть
країни — члени ОПЕК мали дефіцит за поточними статтями платіжного
балансу з і982 по і989 рр. Першим симптомом сучасної глобальної
валютно-фінансової кризи як продукту новітньої світової фінансової
системи стала криза в Мексиці у і995 р. Мексика стояла перед загрозою
колапсу всієї економіки, що мало б руйнівний вплив на весь Американський
континент. Треба було вживати термінових заходів. Президент США прийняв
рішення: Мексиці було надано 76 млрд. дол. США. Мексику вдалося втримати
на поверхні. Щодо інших країн Латинської Америки, то Чилі, наприклад,
зазнала втрат у зв’язку з банківською кризою, які перевищили 30% від
ВВП. Проте почався новий етап. Криза спочатку вразила Японію (падіння
ВВП в і998 р. становило більш як 2%).Однак у лютому і998 р. стало
очевидним, що спочатку Таїланд, згодом Індонезія, Малайзія, Філіппіни,
Південна Корея подібного удару не витримають. І це незважаючи на той
факт, що темпи зростання ВВП цих країн впродовж останніх тридцяти років
становили п’ять і більше відсотків на одного жителя. Валюти країн
Південно-Східної Азії знецінились щодо американського долара на 40—72%
залежно від країни, значних втрат зазнала реальна економіка цих країн,
особливо постраждав приватний сектор.За прогнозами, докризового рівня
економіки країни Південно-Східної Азії можуть досягти у кращому разі
близько 2001 р. Спочатку вважалося, що валютно-фінансова криза матиме
виключно регіональний азіатський характер. Однак невдовзі, в серпні і998
р., вона досягла Росії, згодом України та інших держав СНД . Наприкінці
і998 р. криза знайшла відгук у Бразилії (було здешевлення реала на 27.
Як показує світовий досвід, країни, які залучають значні обсяги
приватного капіталу, більш вразливі у разі несподіваної зміни рівня
довіри інвесторів, що можуть суттєво дестабілізувати їхню власну
економіку і негативно позначитись на економіці інших країн. Саме країни
Південно-Східної Азії і Латинської Америки пережили серйозні фінансові
кризи, коли інвестори втратили довіру до їхньої економіки, а великий
приплив капіталу змінився масовим відпливом.

57. Характеристика понять “валюта”, “валютний паритет” та “валютний
курс”. Конвертованість валют.

Законодавством України дається таке визначення поняттю “валюта” – це
такі валютні цінності, по відношенню до яких валютним законодавством
країни встановлено особливий режим обігу на території країни та при
перетині її корду. У перекладі з італійського валюта – цінність,
вартість. Це грошові знаки іноземних держав, а також кредитні та
платіжні документи в іноземних грошових одиницях, що застосовуються в
міжнародних розрахунках. До іноземної валюти також належать кошти у
грошових одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до
банківських установ за межами України, та міжнародні розрахункові
одиниці.

Валютний курс як економічна категорія являє собою ціну грошової валюти
однієї країни, виражену в грошових одиницях іншої країни. Він є
об’єктивним економічним показником, якій відображає тенденції
внутрішнього економічного розвитку певної країни та стан і перспективи
зовнішньоекономічних відносин. На нього покладене виконання певних
функцій: *сприяння інтернаціоналізацїї грошових відносин; *сприяння
об’єднанню та стабільному розвитку фінансових ринків; *порівння рівнів
та структури цін, а також результатів виробничої діяльності в окремих
країнах; *порівняння національної та інтернаціональної вартості на
національних та світових ринках; *перерозподіл національного продукту
між окремими країнами; *інтернаціоналізація господарських зв’язків…

Види: і.форма конвертованості: *вільно конвертовані( не існує ніяких
обмежень на поточні операцїї ($, DM)); *частково конвертовані (існують
валютні обмеження на певні валютні операції або тільки для нерезидентів
(більшість валют західноєвропейських країн); *неконвертовані ( повінстю
зберігаються валютні обмеження на всі валютні операції). 2.режим:
*фіксований (передбачає наявність певного зареєстрованого паритету, який
підтримують органи державного валютного контролю); *плаваючий;
*змішаний.

Основою визначення та порівняння валютних курсів є співвідношення
купівельної спроможності окремих іноземних валют. Під купівельною
спроможністю розуміється вартість певного набору товарів та послуг, які
можна придбати за відповідну грошову одиницю у порівнянні з базовим
періодом. Співвідношення купівельної спроможності окремих валют до
певної групи товарів та послуг у двох країнах

58. Національна та міжнародна валютні системи і їх основні елементи.

Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна
система. Розрізняють національну та світову валютні системи. Світова
валютна система розвивається на регіональному та глобально-світовому
рівнях. Історично спочатку виникли національні валютні системи, які були
закріплені національним законодавством з урахуванням норм міжнародного
права. Національна валютна система є складовою грошової системи країн,
хоча відносно самостійною, оскільки виходить за національні рамки. Її
особливості визначаються ступенем розвитку і станом економіки та
зовнішньоекономічних зв’язків країни. Національна валютна система – це
форма організацїї економічних відносин країни, за допомогою яких
здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються
валютні кошти держави. Основні елементи національної валютної системи
визначаються національним законодавством.

Її елементи: *національна валюта – грошова одиниця країни; *валютний
паритет як основа валютного курсу; *режим курсу національної валюти;
*організація валютного ринку; *національні органи, що обслуговують та
регулюють валютні відносини країни; *умови обміну національної валюти на
золото та інші валюти – конвертованість валюти.

На основі національного законодавства встановлюється механізм взаємодії
національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, рейтинг та
регулювання валютних курсів, формування та використання міжнародної
ліквідності. До складу національної валютної системи входять відповідні
інфраструктурні лданки – банківські та кредитно-фінансові установи,
біржі, спеціальні органи валютного контролю.

Світова валютна система – це форма орагнізацїї міжнародних валютних
відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю.
Це сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за
допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у
рамках світового господарства.

Її елементи:*світовий грошовий товар (виступає носієм міжнародних
валютно-грошових і приймається кожною країною як еквівалент вивезеного з
неї багатства (векселі, чеки..)); *валютний курс; *валютні ринки (першим
такім ринком був ринок золота як грошового товару, де золото продавалось
на основі офіційної ціни, що була закріплена міжнародним договром);
*міжнародні валютно-фінансові організації.

Сівтова валютна система базується на функціональних формах світових
грошей. Головним завданням світової валютної системи полянає в
ефективному опосередкуванні платежів за еспорт і імпорт товарів,
капіталу, послуг…

59. Характеристика етапів розвитку світової валютної системи.

Валютна с-ма (ВС) – форма організації і регулювання валютних відносин,
закріплена нац чи міжнародним законодавством. Вирізняють нац, міжнародну
регіональну і світову ВС (,,СВС)

Сучасна СВС виникла не зразу, а пройшла в своєму розвиткові ряд етапів:
*С-ма золотого стандарту (Паризька) (1870-1914, 1925-1931)*С-ма
золотовалютного стандарту (Генуезька) (між І та ІІ св в)*Бреттон-Вудська
(1944-1971, офіційно до 1976) *Ямайська (1976-до тепер)

Перші 2 часто об’єднують в с-му золотого стандарту: кожна національна
грошова одиниця мала певний золотий (Au) вміст, тобто була забезпечена
певною фіксованою ваговою кількістю Au. Курс НВ визначався на основі Au
паритету. (Так, якщо золотий вміст англійського фунта стерлінга складав
1/4 унції золота, а долара США — 1/20, то це значить, що 1 фунт стерлінг
= 5 доларам США). Існував порядок вільного продажу та купівлі Au. Банки
були зобов’язані обмінювати паперові гроші на відповідну кількість Au.
Позитивне: досить жорстка, але раціональна с-ма, що забезпечувало фін
стабільність нац е-к, не дозволяла д-вам фінансувати свої витрати шляхом
емісії та інфляції, обмежувала вал спекуляції. Недоліки: її могла
використовувати тільки д-ва, що мала Au запаси в якості офіційних
резервів; д-ви не могли проводити незалежну грош і вал політику; не
забезпечувала зростаючого торговельного оборту.

Бреттон-Вудська ВС: Базою цієї системи був золотовалютний стандарт на
основі золота і двох валют – долара США і фунта стерлінгів (ці валюти
розглядалися як еквіваленти Au і могли бути офіц. резервами). Проте, на
практиці, під тиском США утворився золотодоларовий стандарт. Залишались
фіксовані паритети і гарантія обміну валюти на Au (на практиці тільки
через долар, бо USD був єдиною валютою, що зберігала зовн
конвертованість у Au). Було заборонено вільно купляти і продавати Au
(можна тільки на рівні ЦБ). Режим фіксованих вал. Курсів (могли
коливатися в межах 1%). Створено орган міждержавного вал рег-ня – МВФ та
МБРР (зараз СБ), який повинен був слідкувати за нормальним
функціонуванням світової валютної системи. В кінці 60 у зв’язку із
зростанням фін потоків непов’язаних з реальними потоками, відпливом
кап-лу зі США та перевищенням маси USD над Au запасами США, США
розірвала зв’язки USD з AU, а в 1971 встановила плаваючий ВК. Після
наради в Кінгстоні (Ямайка) в 1976 р. організовано Ямайська ВС. Введено
стандарт СДР (мав стати осн. резервом), курс якого визначається на
основі валютного кошика (к-сть валют, що до нього входять змінювалася
кілька разів і зараз складає 5:$, DM, ?, Y, французький франк).
Проголошено повну демонетизацію Au у сфері вал відносин. Припинено
конвертованість вал в Au. Розширено повноваження МВФ. Дозволено як
фіксовані так і плаваючі курси. Зруйновано держ та міждерж контроль над
ринками Au.

60. Світовий фінансовий ринок та його структура.

Особливості фінансового ринку: *великі масшаби. .. Це зумовлено
діяльністю позикового мультиплікатора – коефіцієнта, який показує
зв’язок між депозитами та збільшенням позикових операцій шляхом
створення міжбанківських депозитів., *відсутність чітких просторових та
часових меж. Фінансовий ринок безперервно функціонує, преодолевая
обмеженість годинних поясів у пошуку оптимальних умов для
кредитно-фінансових операцій. *інституційна особливість. З інституційної
точки зору світовий фінансовий ринок – це сукупність фінансових установ,
крізь які здійснюється рух позичкового капіталу у галузі МЕВ. *обмеження
доступу кредиторів на світовому ринку позичкових капіталів. Головними
кредиторами на цьому ринку є ТНК, держави, міжнародні валютно-кредитеі
та фінансові орг