Соціологія (шпаргалка)

1. Актуальність етнополітології.

1. Поліетнічний склад населення планети і абсолютної більшості сучасних
країн. Держави, які виникли останнім часом і виникатимуть в майбутньому,
теж матимуть поліетнічний склад населення.

2. Могутній процес етнічного ренесансу, який охопив більшість
по-ліетнічних держав і виявляється у зростанні етнічної свідомості й
піднесенні етнічних рухів.

3. Політизація етнічностей, тобто вихід етнічних спільнот на арену
політичного життя і зростання їх ролі як головного чинника
легітимі-зації та/чи делєгітимізації режимів та урядів.

4. Вибух націоналізм}’ у Східній Європі та деяких інших регіонах, який
був, є і, мабуть, ще довго буде однією з основних рушійних сил
суспільного розвитку.

5. Світова тенденція піднесення етніцизму, загострення суперництва, а
часом і протиборства між різними етніцизмами та між ними і
націоналізмами.

6. Дезінтеграційні процеси в Східній Європі, внаслідок чого народилось
або відродилось більше двох десятків нових суверенних держав, у тому
числі й Україна.

7. Посилення інтеграційних процесів у Західній Європі і Північній
Америці.

8. Послаблення етнополітичної стабільності в багатьох країнах світу,
виникнення і загострення нових етнополітичних конфліктів, перетворення
багатьох з них на етнічні, а деяких і на міждержавні війни.16

Актуальність етнополітології обумовлена не лише загальними, а й
специфічними чинниками, тобто притаманними конкретній державі

2. Поняття етнополітології та її предмету.

Із врахуванням цього факту, об’єктом етнополітологіїможна вважати
людину, етнонаціональні спільноти (етноси, нації, етнічні групи), які
стали найбільш активними політичними акторами XIX та XX століть, їх
утворення (партії, організації, рухи тощо), етніцизм і націоналізм, які
є одними з рушійних сил суспільного розвитку та етнополітичну культуру,
котра значною мірою визначає ціннісні орієнтації та поведінку широких
народних мас, а також державу та її інститути, їх політику в
етнонаціональній сфері.

етнополітологія – це не просто сукупність певних частин трьох зазначених
вище наук – етнології, націолопї та політології чи сума деяких
теоретичних положень та/чи парадигм інших етнонапрямків, а їх природний
сплав і вищий синтез, внаслідок якого виникла нова, самостійна, загальна
наука, дослідницька концепція і потенційна навчальна дисципліна із
власним предметом і об’єктом дослідження, а також, всіма іншими
необхідними власними атрибутами і ознаками.

З. Об’єкти та суб’єкти етнополітологічного дослідження.

Об’єкти

Етно/національні спільноти

Етно/національно/політи чно свідома людина

Держава та и діяльність в етпонаціона іьній сфері

Етнонаціональна політика

Національна ідея, націоналізм

Етнічність, етніцизм

Етнополітичні конфлікти

Етнополітична культура

Історія розвитку етнополітичноі’ думки

Суб’єкти

Етно/національні спільноти

Етно/національно/політи чно свідома людина

Держава та її органи

Національні рухи

Етнічні рухи

Національні партії та суспільно-політичні організації

Культурно – національні об ‘єднання

4. Структура етнополітології.

1. Історія етнополітичної думки, де вивчаються основні етапи зародження
і розвитку етнополітичної думки з часів Стародавньої Греції і Риму та
Київської Русі

2. Теоретико-методологічні засади, теоретико-концептуальні та
методологічні основи аналізу етнополітичних процесів,

3. Теорія етнічності, аналізуються етнічні форми існування людства, а
також концепції етнічності, індивідуальної і групової етнічної
ідентичності, етнічної стратифікації, етнічної мобілізації та багатьох
інших.

4. Теорія нації, вітчизняні та західні теорії нації, зокрема
психологічна, культурологічна, етнічна, політична та ін.,

5. Теорія етніцизму природа, сутність і характер етніцизму, умови і
наслідки його піднесення і послаблення,

6. Теорія націоналізму, де всебічно досліджується природа, характер,
типи і різновиди націоналізму

7. Теорія етнонаціональної політики, де розглядаються причини й наслідки
політизації етнічностей, їх місце і роль на політичній арені,

8. Теорія національно – державного устрою, де дається порівняльній
аналіз форм устрою поліетнічних держав,

9. Теорія етнополітичних конфліктів причини виникнення, природа і
характер етнополітичних конфліктів

10. Теорія етнополітичної культури, концепція самої етнополітичної
культури, з’ясовуються ії основні риси і критерії, визначаються шляхи
формування високої етнополітичної культури як окремої особи, так і
цілого суспільства.

5. Функції етнополітології

1. Теоретико-пізнавальна функція,

2. Методологічна функція,

3. Критична функція, критичному аналізі теоретичніх положень і практики
етнонаціональної політики.

4. Світоглядна функція,

5. Інтегративна функція, інтеграцію знань,

6. Функція моделювання, розробка формальних, евристичних, математичних
та інших моделей етнополітичних процесів

7. Прогностична функція

8. Прикладна функція, сутність якої полягає у тому, щоб на основі
пізнання закономірностей розвитку етнополітичних процесів виробляти
рекомендації для практичної етнонаціональної політики.

6. Головні категорії та поняття етнополітології

загальнонаукові

етнополітологічні категорії

. Останні, в свою чергу, можуть бути поділені на дві групи: А) ті,
вживання яких поступово звужується і Б) ті, які після відповідного
уточнення продовжують активно слугувати новій науці. До групи “А” можна
віднести такі поняття як: “марксистсько-ленінська теорія націй”,
“національна політика КГЇРС”, “капіталістична нація”, “соціалістична
нація”, “злиття націй”, “пролетарський інтернаціоналізм”, “буржуазний
націоналізм” та ін. До групи “Б” відносяться “нація”, “націоналізм”,
“національна ідея”, “національна самосвідомість”, “національний інтерес”
та багато інших. З нових категорій слід відзначити, перш за все, таю як:
“етнополітологія”, “етнополітичне мислення”, “етнонаціональ-на
політика”, “політизована етнічність”, “етнополітичний ренесанс”,
етнополітичний конфлікт”, “етнополітична стабільність”, “етнополітич-на
культура” та багато інших.

7. Ідейно-теоретичні засади концепції „духу народу” (И.Гердер.
В.Гумбольдт,

И.Фіхте та інш.)

Фіхте, Шлеґелем, Шлеєрмахером, Арндтом, Яном і Мюллером: «органічною
версією». Вона вважає за суб’єкта історії націю – феномен водночас
унікальний, «природний» та об’єктивний. Нація займає місце над і поряд з
індивідами, які її складають, а її членам притаманні спільні, об’єктивно
підтверджувані ментальні характеристики, які відрізняють їх від
не-членів нації. «Природа» сама визначила цю культурну індивідуальність.
Із цих зовнішніх відмінностей ми можемо виснувати «дух» нації – гуртує
частини нації в органічну «цілість».

Саморушійний національний дух виникає лише поступово, із нашарувань
передісторії. сама нація здійснює самовизначення. і забезпечує умови для
власного відродження.

8. Поняття „духу народу” та нації в концепції „духу народу”.

9. Загальна характеристика концепції „духу народу” (основні ідеї,
політико-

ідеологічне призначення та представники),

10. Поняття національної самосвідомості, націоналізму та національної
місії в

концепції “духу народу”.

11. Етнополітигний ідеал та ідеологічна спрямованість концепції “духу
народу”.

12. Діалектика національного та загальнолюдського в культурі нації
(концепція

“духу народу”).

13. Співвідношення прав нації та індивіда в концепції „духу народу”

14. Германофільство, націоналізм і расизм (ідеї представників німецької

філософської та соціально-політичної думки першої половини XLX сг,).

Кант

– про місце і роль протиріч та антагонізмів у суспільно-політичному
житті. Антагонізми в суспільстві – рушійна сила.

– “Антропологія з прагматичної точки зору”

– “народ”, – розуміють об’єднану в тій чи іншій місцевості безліч людей,
оскільки вони становлять одне ціле. Ця безліч або частина її, яка з
огляду на спільне походження визнає себе об’єднаною в одне громадянське
ціле, називається нацією…”45

– концепція світового союзу незалежних правових держав. конфедерацію
вільних і незалежних

– “право всесвітнього громадянства”.

ГЕРДЕР

Праці

– “Про походження мови” (1772 р.)

– “Ідеї до філософії історії людства

Ідеї

– ідею належності кожної людини до якоїсь групи (етнічної, релігійної,
соціальної, професійної тощо). Найбільш природною серед усіх груп і
найпривабливішою для будь-якої особи, на думку німецького вченого, є
етнічна група, народ або нація. Згідно із Гердером, кожна з цих груп має

народний дух (Volksgeist), тобто спосіб життя, почувань і поведінки,
котрі цінуються понад усе лише тому, що вони є “своїми власними”.

– ідея про рівність всіх культур та культурне самовизначення

– головна риса нації – мова. Етнічні і державні кордони мають співпадати

засновник етнічної теорії нації

вперше ввів у науковий обіг термін “націоналізм.

ФІХТЕ

Праці

“Замкнена торговельна держава” (1800 p.).

“Основні риси сучасної епохи”

“Промови до німецької нації”

на території Прусії мала б бути створена централізована замкнена держава
і потім вся Німеччина

– в давнині держави були замкнені і таким чином могли плекати власну
культуру, право і т.д.

– на пізньому етапі схилявся до консервативного націоналізму (критикував
інші народи особливо слов’ян)

– засновник концепції національної держави та теорії сучасного
націоналізму.

ГЕГЕЛЬ

Праці:

“Конституція Німеччини”,

“Феноменологія духу”,

“Філософія права”.

“Філософія історії”

– психологічно-історичної теорії нації. За його твердженням, нація – це
спільність людей, об’єднаних спільністю походженням духу, душі, волі,
самосвідомості, товариськості, яка виявляється в часи національної
небезпеки та існування наявного або уявного ворога тощо.

– Завданням кожної нації – вихід на “сцену історії” і боротьба з іншими
націями за світове панування.

– головна мета народу – стати державою

концепцію історичних і не історичних народів/націй. Історичними, на його
погляд, є ті і тільки ті нації, які мали або мають власну державу,
оскільки світова історія “рахується лише з тими націями, які оформили
себе в державах”.62 Німці – “всесвітньо історичний”, англійці –
“місіонера цивілізації США – “країна майбутнього”.

15. Поняття нації, чинники націогенезу (концепція Е.Ренана).

• Нація – це душа, духовний принцип.

• Мати спільну славу в минулому, спільні бажання в майбутньому,
здійснити разом великі вчинки, бажати їх і в майбутньому – ось головні
умови для того, щоб бути народом.

• спільні терпіння єднають більше, ніж спільні радощі.

• Таким чином, нація – це велика солідарність, утворювана почуттям
жертв, які вже принесено й які є намір принести в майбутньому.

• це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя.

• Для нації ніколи не було справжньої користі в тому, щоб приєднувати
або утримувати країну проти її бажання. Врешті-решт, бажання нації –
єдиний законний критерій, до якого треба завжди звертатися.

16. Основні ідеї суб’єктивістського напрямку в культурологічної
концепції нації

(Е.Ренан. МКарєев).

• Нація – це душа, духовний принцип.

• спільні терпіння єднають більше, ніж спільні радощі.

• це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя.

17. Інтерпретація національної самосвідомості, нації та держава в
суб’єктивістській

культурологічної концепції нації.

• нації – почасти нове явище в історії. Стародавній Світ не знав їх

• Тільки германський наплив упровадив у світ принцип, який став потім
основою цивілізації.

• Насамперед від того, що германські народи прийняли християнство при
перших хоч трохи регулярних зносинах з грецькими й латинськими народами.
Коли переможець і переможений сповідують ту саму релігію, або ще краще,
коли переможець приймає релігію переможеного, тоді вже не може постати
турецька система, себто абсолютне відрізнювання людей через релігії.

• Забута історія, або краще сказати, історична помилка є одним з
головних чинників творення нації

• Сучасна нація – історичний результат цілого ряду факторів

• Ми бачили, як в наші дні Італію з’єднали її невдачі, а Туреччину –
знесилили її перемоги.

• більшість сучасних націй створені родинами феодального походження, які
уклали шлюбний договір з землею і були свого роду осередком
централізації

• Та чи цей закон абсолютний? Звичайно, ні

• Сполучені Штати, які постали через постійне доповнення, не мають
потреби в династіях.

• нація може існувати без династичного принципу і навіть нації,
витворені династіями, можуть відділитися від цих династій, не
перестаючи, однак, існувати.

• крім права династій є право націй

• етнографічні міркування не мали ніякого значення в організації
сучасних націй.

• Суть раси, найголовніше при її походженні, поступово втрачає своє
значення.

• Мова запрошує до єднання, але не змушує до нього.

• людині є щось понад мову: це її бажання. Бажання Швейцарії
об’єднатися, незважаючи на різницю її мов

• Релігія також не могла би дати достатньої підстави для встановлення
сучасної національності.

• Тепер уже нема мас, що однаково вірять. Кожний вірить по-своєму, як
може, як хоче.

• Нація – це душа, духовний принцип.

• спільні терпіння єднають більше, ніж спільні радощі.

• це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя.

• Людина не є рабом ні раси, ні мови, ні релігії, ні течії рік, ані
напрямку гірських хребтів.

• Наскільки ця моральна свідомість доводить свою силу жертвами, що
вимагають зречення особи на користь спільноти, настільки вона законна,
вона має право на існування.

18. Діалектика прав особистості і прав нації, особливості
політико-ідеологічної

спрямованості (суб’єктивістська культурологічна концепції нації).

• нації – почасти нове явище в історії. Стародавній Світ не знав їх

• Тільки германський наплив упровадив у світ принцип, який став потім
основою цивілізації.

• Забута історія, або краще сказати, історична помилка є одним з
головних чинників творення нації

• Сучасна нація – історичний результат цілого ряду факторів

• Ми бачили, як в наші дні Італію з’єднали її невдачі, а Туреччину –
знесилили її перемоги.

• Та чи цей закон абсолютний? Звичайно, ні

• Сполучені Штати, які постали через постійне доповнення, не мають
потреби в династіях.

• крім права династій є право націй

• етнографічні міркування не мали ніякого значення в організації
сучасних націй.

• Суть раси, найголовніше при її походженні, поступово втрачає своє
значення.

• Мова запрошує до єднання, але не змушує до нього.

• людині є щось понад мову: це її бажання. Бажання Швейцарії
об’єднатися, незважаючи на різницю її мов

• Релігія також не могла би дати достатньої підстави для встановлення
сучасної національності.

• Тепер уже нема мас, що однаково вірять. Кожний вірить по-своєму, як
може, як хоче.

• Нація – це душа, духовний принцип.

• спільні терпіння єднають більше, ніж спільні радощі.

• це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя.

• Людина не є рабом ні раси, ні мови, ні релігії, ні течії рік, ані
напрямку гірських хребтів.

20. Поняття нації, типологія націй (австромарксизм).

Карл Каутський. “Нація – це протей, який вмить вислизає у нас з-під рук,
як тільки ми хочемо його схопити, і який продовжує існувати и справляти
на нас могутній вплив

філософи мають нахил вважати націю “культурним союзом

географи зосереджують увагу на значимості для нації території та
природного середовища; психологи аналізують поведінку членів нації,
досліджують їх психологічні риси, свідомість, емоції,

“nasci”- народитись, з якого і виник Іменник “natio”, що означав –
порода, рід або раса.

– Назву “нація” римляни давали групам ‘”чужинців” або “іноземців”, які
за своїм статусом були нижчими за них

– Пізніше „нація” – набуває політичного змісту.

– Е.Ренан, “цілком зрозуміла на перший погляд ідея нації” в дійсності
“викликає небезпечні непорозуміння”.

Класифікація націй

два основних підходи: формаційно-класовий та критичний, або
цивілізаційно-гуманістичний.

розподіл націй на “історичні” та “неісторичні”, а також на
“‘революційні” та “контрреволюційні.

– соціалістичні та капіталістичні

– “корінні” або “титульні” нації.

– політичні та етнічні нації

– “давні тривкі” (old continuous) та “нові” нації. ”

– “разбудовані” та “недобудовані” нації.

– ‘повнаиасштабні нації” (full-scale nations); 2) “державні” або
“політичні” нації, 3) “етнічні” нації Марсель Vlocc. Особливий інтерес,
на наш погляд, становить його ідея “завершеної” або “досконалої” нації
(complete nation), До “завершених” або “досконалих” надій він
зараховував ті нації, які були достатньо інтегровані й цивілізовані,
мали центральну демократичну владу і суверенітет, мову та національний
характер, який відрізняв їх від інших подібних утворень.

– “територіальні”, “безте-риторіальпі”‘.

– “розколоті” або “розділені” нації (devided nations).

22. Тенденції в розвитку націй при соціалізмі (О.Бауєр)

24. Загальна характеристика нації (історико-економічна концепція
марксизму).

Класики марксизму-ленінізму проблемами теорією нації не займались.

Стрункої завершеної теорії нації основоположники наукового комунізму так
і не виробили.

Для К.Маркса і особливо Ф.Енгельса нація була історичною категорією, яка
виникає внаслідок розвитку капіталізму.

Головною умовою формування нації, її основними ознаками вважались
спільні економічні зв’язки та спільні класові інтереси. До ознак нації
вони також відносили територіальну цілісність та спільну літературну
мову. При чому завоювати політичне панування, піднятись до становища
національного класу, конституюватись як нація міг лише пролетаріат.

Нація була не загальнонаціональною спільнотою, а національною класовою
спільнотою.

Нації бувають за марксизмом (помилкове судження) історичні, неісторичні,
революційні та реакційні.

На Заході більшого поширення набула історико-еконамічна теорія нації,
(соціал-демократ Карл Каутський).

Згідно з цією теорією, нація – це “дуже рухоме суспільне утворення”,
“продукт суспільного розвитку”, “один з найбільш могутніх факторів
суспільного прогресу”.

Націю утворює група людей, які:

• розмовляють однією мовою “незалежно від свого характеру і соціального
становища”.

• проживають на одній території.

• мають міцні, “повсякденні економічні стосунки”.

К. не характеризував націю як соціально-класову спільноту, не вважав
пролетаріат єдиним творцем нації, не абсолютизував жодної із ознак нації
і не намагався довести, що в разі відсутності однієї з них, нація не
виникне чи припинить своє існування.

Зазначена теорія, увібрала в себе чимало положень етнічної теорії нації.
І саме у такому комбінованому вигляді вона проіснувала до середини 80-х
років, спричинившись певною мірою до дезінтеграції колишнього СРСР та
ескалації цілої низки етнополітичних конфліктів.

25. Поняття та ознаки нації в концепції марксизму (Й.Сталін та
радянський

марксизм).

Й.Сталін.

• Засади визначення нації запозичені у Каутського, додавши до них одне з
положень О.Бауера та К.Реннера.

• Нація, – писав И.Сталін 1913 p., – є усталена спільність людей, яка
склалась історично, виникла на базі спільності мови, території,
економічного життя та психічного складу, що виявляється в спільності
культури.

• Лише наявність усіх ознак, взятих разом, дає нам націю.

• Пізніше, вже 1929 p., И.Сталін повторить всі ці міркування /із
незначними змінами /, назве їх “російською /русекой/ марксистською
теорією нації” і оголосить її “єдино правильною теорією”.140 Тим самим
буде накладене “вето” на будь-які дискусії щодо проблем теорії нації на
цілі десятиліття.

Класики марксизму-ленінізму проблемами теорією нації не займались.

Стрункої завершеної теорії нації основоположники наукового комунізму так
і не виробили.

Нація була не загальнонаціональною спільнотою, а національною класовою
спільнотою.

Нації бувають за марксизмом (помилкове судження) історичні, неісторичні,
революційні та реакційні.

На Заході більшого поширення набула історико-еконамічна теорія нації,
(соціал-демократ Карл Каутський).

Націю утворює група людей, які:

• розмовляють однією мовою “незалежно від свого характеру і соціального
становища”.

• проживають на одній території.

• мають міцні, “повсякденні економічні стосунки”.

26. Поняття нації та історичні тенденції в розвитку націй в марксизмі.

Соціалістична й марксистська історичні оцінки. Маркс і Енгельс не
приділяли систематичної уваги цьому феномену; нації – це спільноти,
засновані на мовній і природній спільності, треба підтримати великі чи
«провідні» нації, які пішли далеко вперед по шляху капіталізму, у
їхньому протистоянні таким абсолютистським реакційним державам, як
царська Росія, або малим, відсталим націям, як серби чи чехи; робітничий
клас ніщо не прив’язує до його вітчизни, тому він перш за все мусить
спрямовувати свою боротьбу проти власної національної буржуазії;
націоналізм соціалісти можуть підтримувати тільки у тому випадку, коли
він прискорює повалення феодалізму або знищує домінування буржуазії.
національна незалежність – це передумова соціального розвитку і що (як
проголосив Геґель) тільки ті нації, які збудували в минулому власну
державу, зможуть спромогтися на зміни в майбутньому, відтак саме вони
заслуговують підтримки соціалістів. І

Каутський, Ленін і Люксембург: націоналізм – засіб, що використовується
феодальним і буржуазним класом,

Карл Реннер і Отто Багер: нація – це «спільнота долі», якій притаманні
власні характер і культура. Націю формували матеріальні фактори, але
близькість і спілкування у спільній історії й культурі пов’язували
членів нації навіть сильнішими зв’язками, ніж класові. індивід має право
вибирати свою культурну приналежність до певної нації; поступово це
уявлення еволюціонувало. А 1899 році на Бернському конгресі австрійська
Соціал-демократична робітнича партія вимагала «демократичної
федеративної держави націй», яка розглядалася як культурно-історична
спільнота без територіальних прав.

27. Марксистська інтерпретація взаємодії нації та держави.

Каутський, Ленін і Люксембург: націоналізм – засіб, що використовується
феодальним і буржуазним класом,

28. Марксистсько-ленінська інтерпретація права націй на самовизначення.

Каутський, Ленін і Люксембург: націоналізм – засіб, що використовується
феодальним і буржуазним класом,

29. Діалектика класового, етнічного та загальнолюдського в марксистській

концепції.

Каутський, Ленін і Люксембург: націоналізм – засіб, що використовується
феодальним і буржуазним класом,

30. Основні постулати марксистської програми вирішення національного
питання

Каутський, Ленін і Люксембург: націоналізм – засіб, що використовується
феодальним і буржуазним класом,

32. Загальна характеристика культурологічної концепції нації.

Культурологічна теорія в основу раіумін-ня і трактування нації покладає
головним чином культурну сферу її життя, різноманітність і особливості
її культурного ртвитку.

Її засновником цілком слушно вважається один із відомих теоретиків
австромарксизму Карл Реннер /літературні псевдоніми – Сіноптікус та
ін./. Хоча, заради справедливості, зауважимо, що у нього були досить
талановиті попередники в особі Й.Гердера та Мозеса Гесса. Перший – в
своїх чисельних працях доводив, що нація базується на засадах спільної
культури і особливо мови. Другий – у своїй роботі “Рим та Ієрусалім”
/1862 p./ визначив націю, як значну групу людей, об’єднаних спільною
культурою та/чи культурними цінностями.

Розвиваючи ці ідеї, К.Реннер досить переконливо доводив, що “нація – це
культурне співтовариство”. Для її виникнення потрібна “спільна
літературна мова”, “розвинута національна література” та
“національно-духовна культура”. На думку К.Реннера, бажано, щоб у
державі існувала одна мова. Проте, застерігав він, спроби ввести одну
державну мов} в багатонаціональній країні, буде “проявом панування, а не
рівноправ’я і може викликати в суспільстві ворожнечу та сепаратистські
настрої.

К.Реннер писав: “нація – це союз, однаково мислячих і однаково
розмовляючих осіб. Це культурна спільнота…”

Загалом, за висновком автора, найбільшого поширення культурологічна
теорія нації набула в німецькомовній літературі, де віддавна і по
сьогоднішній день вживається спеціальний термін “культурна нація”
/kultur-nation/.131

Проте аналіз західної літератури показує, що палкими прихильниками
культурологічної теорії нації були і деякі британські та американські
вчені: Ф.Гертць, Е.Кедорі, Г.Кон, К.Гейєс, ГСетон-Уот-сон та ін. Карлтон
Гейєс, наприклад, вважав нацією велику групу людей із спільною
культурою, які об’єднуються для “взаємозахисту і процвітання”. Щоправда,
таку групу людей він, як правило, називав не “культурною нацією”, а
“культурною національністю” /cultural nationality/. Пояснюючи свій
вибір, він відзначав, що вживання терміну “культурна національність”
виключає можливість ототожнення цієї групи з державою. Гью Сетон-Уотсон,
навпаки, вживав термін “культурна нація”. “Культурна нація ,-
підкреслював він, – це спільнота, об’єднана мовою або релігією, або
історичною міфологією, або іншими культурними узами”.

33. Особливості комунікативної концепція нації як сучасного різновиду

культурологічного підходу в теорії націогенезу

комунікативна теорія, – розширення контактів і зміцнення зв’язків між
різними етнічними групами веде більше до зростання взаєморозуміння й
зближення

XX ст., особливо в його другій половині розроблено біля десятка
концепцій інтеграції, найбільш відомими з яких є комунікативна /К.Дойч
та ін./; функціональна /Б.Маліновські, Д.Мітрені, А.Радкліфф-Браун та
ін./; неофункціональна /Е.Гааз та ін./; нормативно-ціннісна/М.Вебер,
Е.Дюркгейм та ін./; уніфікаційна/Е.Ет-ціоні та ін./ тощо.

Комунікативна концепція інтеграції К.Дойча була побудована на принципі
“ізоморфізму” /уподібнення/.

• Процеси комунікації є основою зв’язності (coherence) суспільств,
культур та навіть особистостей

• обмін деякими специфічними товарами не створює суспільство; для цього
мусить бути обмін або поєднання багатьох товарів та послуг.

• Культура у цьому сенсі є екраном або ситом, конфігурацією «історично
створеного селективного процесу, що каналізує реакції людей як на
внутрішні, так і на зовнішні стимули».

• людям, як правило, легше спілкуватися у межах тієї ж самої культури,
аніж поза її межами

• В залежності від того, як спільна культура сприяє комунікації, вона
формує спільноту.

• суспільство, і спільнота постають внаслідок соціального навчання.
Спільнота складається з людей, які навчилися спілкуватися між собою й
розуміти одне одного далеко поза сферою простого обміну товарами та
послугами.

• обсяг втраченої інформації можна виміряти

• Спільнота є спільнотою взаємодоповнювальних (complementary)
комунікативних звичок та засобів

• Єдність полягає у збереженні, пригадуванні, передачі, перекомбінації
та новому застосуванні відносно широкого спектра інформації; а «знаряддя
праці» – це засвоєна (learned) пам’ять про минуле, засвоєні символи,
звички, операційні уподобання та інші засоби, які б достатньою мірою
доповнювали один одного при виконанні згаданої праці. Велику групу осіб,
об’єднаних наявністю саме таких взаємодоповнювальних звичок та засобів
комунікації, якраз і можна назвати народом.

• Членство в народі, по суті, складається з широкої компліментарності
соціальної комунікації. Вона дозволяє членам однієї великої групи
спілкуватися успішніше та щодо ширшого спектра тем якраз між собою, а не
з чужинцями.

• Може бути правдою вислів Дізраелі про «дві нації… бідну й багату»
може відповідати реальному стану справ. За таких умов у людей може бути
більше схожого досвіду та більше взаєморозуміння зі своїми
колегами-робітниками в інших країнах, ніж зі «своїми» багатими
співвітчизниками, які знають цих робітників тільки як прислугу у
передпокоях.

• Соціальні реформи, як знав це ще Бісмарк, можуть міцніше об’єднати
народ; високі зарплати, як помітив Ленін, можуть асимілювати світогляд
робітників зі світоглядом їхніх співвітчизників із середнього класу; а
періоди демократії та суспільного поступу, як передбачав Отто Бауер,
можуть зберігати різні народи внутрішньо більш об’єднаними, але такими,
що різко відрізняються один-від одного.

• Компліментарність (ефективність передачі інформації) є більшою, якщо
дозволяє індивідам успішно спілкуватися незалежно від того, як часто
вони міняють місце проживання або професію.

• Разом зі спрямованістю (alignment) на центр та провідну групу,
національність пропонує своїм членам можливість вертикальних заміщень

• сила націоналістичного або патріотичного процесу може залежати від
двох головних елементів. По-перше, вона може залежати від міри, до якої
сам правлячий клас сприяв цьому процесу національність – це народ, що
змушений винаходити засоби ефективного контролю над поведінкою своїх
членів, до якої правлячий клас лишається відкритим для комунікації з
членами інших класів, доступним для оновлення, приєднання або ж
узгодження (alignment). По-друге, ця сила може залежати від міри, до
якої народні маси були змобілізовані – шляхом співробітництва з
правлячою верствою або без такого співробітництва

• національність – це народ, що змушений винаходити засоби ефективного
контролю над поведінкою своїх членів.

34. Психологічна концепція нації.

Прихильники психологічної теорії вважають нацією – велику групу людей,
об’єднаних спільною національною психологією, національним характером,
національною солідарністю, національною волею, національною свідомістю
та іншими рисами суто психологічного плану.

Її засновником вважається один із лідерів австромарксизму Отто Бауер,
але окремі положення психологічної теорії нації були сформульовані ще
десь у першій половині XIX ст. головним чином представниками
інтелігенції в країнах Західної Європи. А її справжнім засновником був
французький філософ та історик Ернест Ренан/1823-1892 pp./. Про це
свідчить аналіз лекцій, прочитаних ним у Сорбоні навесні 1882 року.
Пізніше ці лекції /під назвою “Що таке нація?”.

“Отже, нація, – це велика солідарність, що встановлюється почуттям
жертв, які вже зроблені та які мають бути зроблені у майбутньому. Нація
передбачає минуле, але у сучасному вона резюмується цілком помітним
фактом: це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя. Існування
нації – це /якщо можна так висловитись/ повсякденний плебісцит, як
існування індивідуума – довічне утвердження життя”.

Отже, за твердженням Е.Ренана, нація – це, перш за все, велика група
людей, об’єднаних духовним принципом, великою солідарністю та моральною
свідомістю.

Подальший розвиток психологічна теорія нації дійсно отримала вже в
працях О.Бауера. Щоправда, при цьому вона набула дещо іншого
забарвлення. “Нація, – писав теоретик австромарксизму, – завжди є “нічим
іншим, як культурною спільнотою”. Але тут під культурою мався на увазі
головним чином національний характер. У свою чергу, національний
характер трактувався як “комплекс притаманних нації фізичних і психічних
ознак, які об’єднують всіх членів даної нації й відрізняють їх від інших
націй”. В національний характер австрійський вчений включав також те чи
інше спрямування волі, а нація визначалась ним і як “спільність долі”.
О.Бауер: Нація – є сукупність людей, спільністю долі з’єднаних у
спільність характеру”. Вона не давала відповіді на запитання, звідки і
як виникає свідомість приналежності до тих, а не інших людей. Врешті
решт, він дійшов висновку, що національна свідомість породжується
національним почуттям, тобто почуттям власної самобутності й відмінності
від інших націй.125 Отже і тут нація зображувалась переважно як
психологічний феномен.

Активними прихильниками психологічної теорії нації були й залишаються
такі відомі західні вчені, як Уолтер Сульцбах, Рупер Емерсон, Уолтер
Коннор та чимало інших. Для У.Сульцбаха, зокрема, нацією була велика
група людей, об’єднаних, перш за все, спільністю національного характеру
та національною свідомістю. Професор Гарвардського університету
Р.Емерсон вважав нацією групу людей, які “відчувають, що вони є нацією”.
“Все, що можемо сказати про націю, – писав він, – це те, що нація існує
тоді, коли активна і досить багаточисельна частина її членів переконана,
що вона існує. Не зовнішні об’єктивні риси, а суб’єктивне переконання є
вирішальним фактором”. При цьому Р.Емерсон стверджував, що “нації можуть
виникати швидко і легко”, оскільки кожна з них є “сплячою красунею,
приспаною злим духом” і якій для повернення до активного життя досить
“належного поцілунку”.

Серед сучасних прибічників психологічної теорії нації можна назвати
відомого американського вченого Уолкера Коннора. Він теж вважає націю,
перш за все, психологічним феноменом, оскільки її головною рисою /при
важливості інших рис/ є “інтуїтивні почуття спорідненості та
унікальності”.

37. Ідейно-теоретичні передумови виникнення концепцій етнічності.

Почнемо з того, що наприкінці 50-х років у західній антропології
намітилась методологічна і теоретична криза. Вона, за висновками
автора,, полягала у тому, що ця наука виявилась нездатною охопити,
всебічно дослідити, адекватно висвітлити і дати прогноз розвитку нових
тенденцій в етнічній царині людського буття. Саме тоді починається
бурхливий розвиток такої науки як етнологія, зароджується нова наука
етнополітологія, з’являються нові напрямки – етносоціологія,
етнопсихологія, етноекологія та багато інших . Але і вони певний час не
могли дати коректних відповідей на нові проблеми, пов’язані з етнічним
ренесансом, політизацією етнічностей тощо.

Характеризуючи такий стан справ, професор кафедри антропології
Каліфорнійського університету (Лонг-Біч) Дж. Скотт (молодший) відзначав,
що ще недавно теоретики і практики передрікали, що етнічні меншини
якоїсь нації будуть зрештою асимільовані або “переплавлені”, а етнічні
ідентичності будуть замінені на національні ідентичності. Однак замість
того, щоб послаблюватись і зникати, етнічність стає більш помітною ніж
будь-коли, а традиційна етнічна ідентичність, яка, здавалось, мала б
відмирати в умовах боротьби за соціально-економічну і політичну
рівність, навпаки посилюється, причому навіть тоді, коли етнічна група
домагається домінуючих позицій.16

До честі Заходу; він досить швидко зреагував на виклик часу,
повернувшись лицем до нових проблем, виділивши величезні кошти і
створивши інші сприятливі умови для їх вивчення. Не підвели і західні
вчені: вони відкрили десятки нових дослідницьких центрів і сотні
університетських кафедр, заснували десятки періодичних видань,
підготували й видали тисячі монографій і статей, розробили десятки нових
теорій та концепцій, запропонували чимало різних, суперечливих, а часом
і діаметрально протилежних методологічних підходів тощо.171 майже із
самого початку західне наукове співтовариство розділилось на
кільканадцять шкіл, котрі конкурують і суперничають між собою, не
виходячи при цьому за рамки наукової етики (на відміну від колишніх
радянських, а часом і деяких сучасних вітчизняних науковців).

Найбільший інтерес з науково-теоретичної і методологічної точок зору, на
погляд автора, становлять дві школи: примордіалістська та
інвентціоністська.

38. Пртгордіалістськіш напрямок в етніцизмі.

Одразу ж відзначимо, що назва першої школи походить від англійського
слова “примордіальний” (primordial), що можна перекласти як первісний,
первозданний, споконвічний тощо. Цей досить вдалий термін у науковий
обіг ввів ще 1957 року відомий американський соціолог Едвард Шилз.18
Майже п’ять років цей термін був незатребуваний або піддавався сумнівам
та критиці, що свідчить про певну консерва-

тивність мислення і багатьох західних вчених. Але з початку 60-х років,
із появою надзвичайно цікавої і корисної статті ще одного американського
дослідника Кліффорда Гіртця,19 термін “примордіальний” і похідні від
нього поняття не сходять зі шпальт видань, присвячених етнічним та
етнополітичним процесам.20 За чверть століття, що минула з тих часів,
склалась досить чисельна і впливова школа примордіалістів. Найбільш
відомими її представниками, окрім згаданих Е.Шилза і К.Гіртця, були і
єГ.Айзекс, М.Вебєр, Р.Гамбіно, Е.Грилі, У.Коннор, М.Новак. Е.Смітта
багато інших.

Проведений автором аналіз робіт засновників і прихильників цієї школи,
дає підстави стверджувати, що вони намагаються довести, що:

1) початковими, вихідними “клітинками”, “цеглинками” існуючих
етнічностей є “прадавні кровно-родинні спільноти”;

2) етнічні особливості мають “природжений характер” і передаються із
покоління у покоління;

3) “етнічні узи є найважливішими за будь-які інші узи” і етнічна
ідентичність є головною серед всіх інших ідентичностей;

4) етнічна ідентичність є успадкованою і задовольняє “глибинні природні
людські потреби”;

5) і, взагалі, етнічність – це споконвічний, природний, реальний,
стабільний і загалом позитивний феномен, в основі якого лежить спільне
походження.21

39. Інвентціоналістський напрямок в етніцизмі.

Назва школи – інвентціоналістський – походить від англійських термінів –
“to invent, invented, invention”, що можна перекласти як вигадувати,
вигаданий, уявний, вигадка, уявлення тощо. Інколи цю школу називають
також модерністською чи ситуаціоністською. Засновниками і найбільш
відомими прихильниками цієї’ школи можна вважати таких вчених, як
Б.Андерсон, Ф.Барт, П.Брасс, Е.Геллнер, МГехтер, Е.Гобсбаум, Д.Горовиць,
Дж.Ротшильд, В.Соллорс та багато інших.

Серед їх основних теоретичних положень варті уваги наступні:

1) етнічність є винайденим, уявним, вигаданим феноменом, оскільки “її
члени не можуть бути знайомі особисто чи навіть чути один про одного”;

2) етнічність має мінливий характер, оскільки може і посилюватись, і
послаблюватись, і завмирати, і відроджуватись;

3) етнічність має придбаний і ситуаційний характер, оскільки люди
можуть, залежно від ситуації, приховувати чи демонструвати свою
етнічність, а при потребі й змінювати її;

4) етнічність є чимось похідним від соціального, породженням процесу
модернізації, реакцією на процеси глобалізації, універсалізації та
стандартизації;

5) етнічна ідентичність є лише однією із багатьох ідентичностей,
притаманних людині.22

Більше того, для певної частини інвентціоністів, особливо
неомарк-систського гатунку (Е.Геллнер, Е.Гобсбаум, МГехтер таін),
етнічність -це щось штучне, препароване, підробне, іронічне,
атавістичне, негативне, небезпечне і т. ін.

40. Поняття етносу (сучасні, інтерпретації)

Наведемо кілька прикладів найбільш типових визначень етносу. Видатний
німецький соціолог Макс Вебер писав: “Ми будемо називати “етнічними
групами” /етносами-О.К./ ті людські групи, які підтримують суб’єктивну
віру у своє спільне походження… Не має значення, існують чи не існують
реальні кровні зв’язки”.61

Канадський етносоціолог Деніель Жуто-Лі відзначав, що етнічні групи,
тобто етноси, є “сумою всіх тих осіб, які мають спільну етнічність,
тобто спільні атрибути” або “даності”, зокрема такі, як “біологічна раса
та родові зв’язки чи елементи матеріальної культури, способи дій та
поведінки”.62

Відомий західнонімецький вчений Андрій Білинський підкреслю-

вав, що “народ /у розумінні етносу-О.К./ – біологічна єдність. З цього
можна зробити висновок, що народ – природне, біологічне явище, явище,
дане природою. Народ – це не будь-яка група людей, а група, поєднана
кровними, біологічними зв’язками”‘.63

На думку авторів популярної на Заході колективної монографії “Етнічні
конфлікти у сучасному світі”, етнічна група або етнос – “це така група,
члени якої відрізняються від членів інших груп одним або кількома
характерними рисами /раса, мова або релігія/ і звичайно відчувають
почуття солідарності з іншими членами своєї групи та почуття відмінності
від членів інших груп /почуття ‘”ми – вони”/.6’

Видатний англійський етносоціолог і етнополітолог Ентоні Сміт
стверджував, що етнос /тут він вживає французьке слово “ethnie”/ – це
спільнота, яка має:

1) спільну назву;

2) низку міфів про спільне походження;

3) певну спільну історичну пам’ять;

4) спільну “історичну територію” або батьківщину, або зв’язок з однією
із них;

5) один або кілька елементів спільної культури – мова, звичаї чи
релігія;

6) “почуття солідарності між членами спільноти”.65

М.Гумільов переконливо доводить, що етнос – “це форма колективного
буття, притаманне лише людині”, що “це специфічна форма існування виду
Homo Sapiens та його осіб, яка відрізняється як від соціальних утворень,
так і від чисто біологічних характеристик, якими є раси” і, що “поза
етносом немає жодної

людини”. За визначенням Л.М.Гумільова. “етнос – це колектив, який j
відрізняється від інших етносів стереотипом поведінки і який
протиставляє себе іншим”. При цьому він зосереджує увагу і неодноразово
підкреслює кілька надзвичайно важливих характерних рис і особливостей
етносу.

Перше. “Етнос – це система людських організмів… саме система, а 1 не
сума”, “не поголів’я “двоногих без пір V, як назвав людину Платон.

Друге. “Етнос – явище географічне та біофізичне”, яке “завжди прибране в
ту чи іншу соціальну оболонку”. “Поширену думку про те, що етноси нібито
зводяться до тих чи інших соціальних явищ, ми вважаємо гіпотезою
недоведеною”,- підкреслював Л.М.Гумільов. “Отже, – підсумовував він. –
етнос не біологічне явище, так само, як і не соціальне. Ось чому
пропоную вважати етнос явищем географічним, завжди пов’язаним з
ландшафтом, в якому він перебуває, який годує адаптований етнос. А
оскільки ландшафти Землі різноманітні, різноманітні й етноси”.

41. Поняття етнічності.

Слово “етнічний” походить від грецького слова “етнос” (ethnos). що
означає “нація” або “раса” і завжди використовувалось для визначення
“сторонніх” осіб чи груп (outsiders).27

В новітній західній науковій і довідковій літературі є чимало спроб
визначити сутність цього терміну. Згідно всесвітньо відомого і найбільш
поширеного “Вебстерівського словника”, “етнічне – це: (а) те, що
стосується спільних фізичних та духовних рис, які мають члени групи, що
є наслідком їх спільної спадковості та культурної традиції; (б) те, що
має або походить від расових, лінгвістичних чи культурних зв’язків зі
специфічною групою (негритянською, ірландською, італійською або іншими
етнічними групами)”.28

Інший всесвітньо відомий “Словник американської спадщини англійської
мови” дає таке визначення: “етнічне – це: (1) те, що стосується
соціальної групи в середині культурної та соціальної системи, яка
домагається або має спеціальний статус на підставі складних, часто
варіативних рис включно із релігійними, мовними, спадковими або
фізичними особливостями; (2) в більш широкому розумінні особливість
релігійної, расової, національної або культурної групи”.

У редакційній статті першого номеру журналу “Етнічність”, який почав
виходити у Нью-Йорку з 1974 р. було дано визначення етнічності у
вузькому смислі, яке і досі залишається одним з найбільш вдалих за своєю
глибиною і точністю. “Термін “етнічність”, – наголошував журнал, –
стосується поєднання багатьох рис або компонентів, що належать до
природи будь-якої етнічної групи. Таким чином, етнічність – це
сукупність спільних цінностей, вірувань, норм, смаків, самосвідомості,
усвідомлення спорідненості в групі, спільної групової пам ‘яті та
лояльності, певних структурних взаємовідносин в середині групи та
стремліпня до продовження існування”.38

Суттєве уточнення у поняття “етнічність” вносить визначення, яке дає
американський етносоціолог Вернер Соллорс. На його думку, “етнічність” –
це не річ, а процес”, процес визначення індивідуальної та/чи групової
ідентичності, розуміння етнічної приналежності, що замінює видимі,
конкретні спільноти і який може мобілізувати людей.39 Загалом, вважає
він, етнічність є не успадкованим від минулого феноменом, а компонентом
модернізму, символічною конструкцією, “побудованою на згоді, сучасності
та виклику”.40

Варте уваги й уточнення маститого американського етнополітолога Ричарда
Шермергорна про те, що “етнічність – це не абсолютна характерна
особливість, яку має або не має група, а мінлива і надзвичайно чуттєва,
вразлива суміш певних рис”.41

Отже, в сучасній західній етнології “етнічність” у вузькому її розумінні
розглядається як дивовижний феномен, що стосується, перш за все,
специфіки самого буття та особливостей будь-якої етнічної спільноти.

42. Етнічна трупа та нація, (концепції етнічності)

Етнічна група, – стверджує Е.Кешмор, – жодною мірою не є сукупністю
людей або частиною населення, а є самосвідомим зібранням людей,
об’єднаних або тісно пов’язаних спільним досвідом”.75 Під досвідом тут
мається на увазі спільність походження та інтересів.

“Етнічна група, – пише американський етносоціолог та етнополітолог
РШермергорн, – це організм у середині більшого суспільства, який має
справжнє або уявне спільне походження, пам’ять про спільне історичне
минуле і зосередження на одному або кількох символічних елементах
культури, визначених як уособлення її національності”.76 Такими
символічними елементами можуть бути релігія, мова /діалект/, свідомість
тощо.

На думку авторів колективної монографії “Соціальне походження
націоналістичних рухів”, “етнічна група – це соціальна система із
незалежною і окремою культурою”, яка “розвинулась більш або менш
незалежно від інших культурних систем великого суспільства”. При цьому,
культура трактується як “форма досвіду, думок, цінностей, знань і
відносин”. “Культура етнічної групи може відрізнятись від домінуючої
культури одним чи кількома характерними рисами, серед яких …

система національних символів, мова і релігія є найбільш важливи-

ми”.77

Не важко помітити, що головні ознаки й риси, якими характеризуються
етнічні групи майже ідентичні тим ознакам і рисам, котрі притаманні й
етносам.

Та найбільш вдале визначення, як на автора, дав відомий американський
етнолог Мілтон Иїнгер: “етнічна група – це частина – більш широкого
суспільства, члени якої вважають /або інші так вважають по відношенню до
них/, що спільним для них всіх є їх походження, що вони мають однакові
ділянки спільної культури і що, окрім того, вони беруть участь у
спільній діяльності”. Критеріями визначення етнічної групи за
М.Иїнгером, є:

1) решта суспільства вважає дану групу відмінною від інших за певне
поєднання таких рис, як мова, релігія, раса, батьківщина предків і
пов’язана з нею культура;

2) члени групи також вважають себе відмінними від інших;

3) вони беруть участь у спільній діяльності на засадах їх /реального або
міфічного/ спільного походження та спільної культури.78

Враховуючи вищеназване, автор пропонує наступне визначення: етнічна
група – це частина якогось етносу, котра в силу різних обставин /зміна
кордонів, еміграція, депортація тощо/відірвалась від нього, опинилась у
“чуясій країні” /стала структурним елементом її суспільства/ і,
перебуваючи в іншому етнічному середовищі, зберігає свої особливості й
часто діє як організована спільнота. Слід особливо підкреслити, що
етнічні групи – це не просто частини населення якоїсь країни та/чи
механічна сума, сукупність носіїв певних етнічних рис і ознак або уламки
зарубіжних етносів. На справді вони є, з одного боку, дійовими
структурними елементами або підсистемами великих суспільств – країн
свого проживання та їх націй, а з іншого – природними частинами свого
“рідного”, але віддаленого етносу.

Яскравим прикладом тут можуть служити українські етнічні групи У країнах
близького і далекого зарубіжжя. За різними підрахунками, поза межами
сучасних кордонів України проживають від 11 до 15 млн. українців.
Найчисленнішою є східна українська діаспора – від 6.8 до 10 млн.
чоловік. У західній діаспорі живе від 4 до 5 млн. українців і осіб
українського походження.

Західні вчені, перш за все, відзначають, що коріння терміну “нація”
лежать у латинському дієслові “nasci”- народитись, з якого і виник
Іменник “natio”, що означав – порода, рід або раса. Тут варто нагадати,
що в давні часи люди спочатку згуртовувались за етнічними ознаками,
зокрема, спільним походженням та культурою. Нація – це певна група людей
яка має свою державу.

Нація – це велике, модерне, динамічне, цивііізоване співтовариство
громадян, часто поліетнічне, але об’єднане навколо якогось одного
етносу, із національною мовою державного рівня/та можливо однією чи
кількома локальними офіційними мовами/, як правило, із власною
територією, спільними інтересами, назвою, національною культурою /як
синтезом кількох етнічних культур/, волею бути єдиним ц’тим,
усвідомленням спільності /а подекуди і самобутності/ минулого, сучасного
і особливо майбутнього.

43. Нація та держава, (сучасні культурологічні та еіагнсіські концепції)

Слід відзначити, що сьогодні більшість вчених є прихильниками політичної
теорії нації. їх часто називають “етатістами’Увід франц. etat – держава
/ або стейтістами /від англ. state – держава/, “оскільки вони визначають
націю як територіально-політичне утворення”.123

Отже, згідно політичної теорії, нація – це, перш за все. політична
/соціальна/ спільнота, яка об’єднує всіх громадян якоїсь однієї держави
незалежно від їх етнічного та соціального походження, культурно-мовних
та інших особливостей. Недарма, таку спільноту західні вчені давно
називають “соціальною нацією”, “нацією-державою” та/чи “політичною
нацією”. Але, і це добре видно із вищенаведеного, політична нація – то
не просто населення якоїсь країни і не просте співгромадянство, а дійсно
спічьнота, об’єднана /часто, але не завжди/ спільною мовою, спільними
символами, спільною лояльністю до держави та її законів, спіі ьною
волею, спіч ьними інтересами, спільними надіями на майбутнє тощо.

Ще одним прикладом включення етнічного та/чи етнокультурного фактору до
характерних рис політичної нації може служити її тлумачення англійським
вченим Е.Смітом. За його твердженням, нація – це група людей з
наступними рисами: 1/ культурними відмінностями; 2/ відносно великою
чисельністю; 3/ досить великою суміжною територією; 4/ зовнішніми
політичними відносинами конфлікту або союзництва із

подібними групами; 5/ значними груповими почуттями і лояльністю; 6/
рівними громадянськими правами; II вертикальною економічною інтеграцією
навколо спільної системи праці.

44. Поняття “етнічній ренесанс” та “політизація етнічності”.

На початку 70-х років у працях Д. Белла, Н. Глейзера, Д. Мойнігена, Е.
Сміта і багатьох інших західних вчених ця тенденція світового розвитку
отримала, на наш погляд, досить влучну назву “етнічного відродження^ або
“етнічногоренесансу”.

Мабуть, найбільш коректне і вдале визначення цього процесу дав метр
західної етносоціології та етнополітології Ентоні Сміт. За його
твердженням, “етнічний ренесанс – це спроби віднайти й зберегти своє
етнічне минуле і водночас трансформувати його у дещо сучасне, побудувати
новий тип життя на стародавніх підвалинах, створити нову людину,
сформувати нове суспільство через відродження старої етнічної
ідентичності та зберегти кільця у ланцюгу поколінь”.34 Слід особливо
підкреслити, що при цьому йдеться про відродження оновленої етнічності.
Ось як тлумачить її добре відомий фахівець з цих проблем, професор
Сіракузького університету /США/ Майкл Новак: “Нова етнічність
відрізняється від старої етнічності тим, що вона не є племінною, а є
голодом на моральний образ, на власну аутентичність, на можливість бути
собою і не бути такими, як всі інші”.35

Етнічний ренесанс – це процес відродження етнічних почуттів, накопичення
етнічного знання, посилення індивідуальної й групової етнічної
самосвідомості та зростання етнічної солідарності Його сутність – пошуки
свого етнічного коріння, відродження свого етнічного “Я”і “Ми”,
утвердження й оновлення своєї етнічної особливості та своєрідності.

Світові й громадянські війни, соціальні революції та міжетнічні
конфлікти. Саме вони пробуджують і підносять індивідуальну й групову
етнічну самосвідомість і призводять до вибуху націоналізму та етніцизму.

Як свідчить історичний досвід, процес етнічного ренесансу різко
посилюється при розпаді імперій, народженні нових держав та формуванні
нових націй. Величезний вплив на етнічний ренесанс справляють процеси
глобалізації та модернізації, а також поширення т.зв. “масової
культури”, уніфікації та стандартизації всіх сфер людського життя, що їх
супроводжують.

У вітчизняну науку термін “політизація етнічності” було привнесено
зовсім недавно – десь наприкінці 80-х років і чіткого розгорнутого
визначення він ще не має. Проте, у західній етнополітології вже є кілька
спроб аналізу самого процесу політизації етнічності. Найбільш вдалими з
них є вже згадувана робота Дж.Ротшильда “Етнополітика: концептуальні
рамки”, яка, на наш погляд, заслуговує на те, щоб стати настільною
книгою кожного етнополітолога та політичного діяча, а також праці
Д.Белла , В.Ісаїва, Дж.Келласа, УНьюмена, УПетерсона та деяких інших.

Як же розуміти процес політизації етнічності? Відповідаючи на це
запитання. Дж.Ротшильд зокрема слушно зазначав, що політизувати
етнічність – це:

1) переконувати людей, що “політика є корисною справою для здоров’я їх
культурних цінностей”;

2) “стимулювати їх зацікавленість і стурбованість цим зв’язком”;

3) “мобілізувати їх, тобто перетворити на самосвідомі етнічні групи”;

4) спираючись на ці усвідомлення, стурбованість і групову свідомість,
спрямовувати їх поведінку на діяльність на політичній арені”.

“Така політизація етнічності, – підкреслює класик західної
етнопо-літології, – в кінцевому підсумку може прискорити, загальмувати
або взагалі зупинити політичну інтеграцію держав, може легітимізувати
або делегітимізувати їх політичні системи та стабілізувати або підірвати
їх режими й уряди.

45. Етнічна стратифікація, етнічна мобільність та мобілізація
етнічності.

Мобілізація етнічності, під якою розуміється перетворення етнічностей із
психологічного, культурного або соціального чинника на політичну силу І
метою ціни або зміцнення систем структурної нерівності між етнічними
спільнотами.

Етнічна стратифікація, етнічна мобільність, етнічна мобілізація (на
русском).

Этносоциальная стратификация проявляется только в полиэтничных
обществах. Таким образом, под этносоциальной стратификацией имеется в
виду неравенство различных этносов. Признаками неравенства служат
классические критерии социальной стратификации, такие как доход,
престиж, объем власти, уровень жизни, перспективы социальной мобильности
и т.п. В качестве особого индикатора статусной позиции в системе
этносоциальной стратификации следует рассматривать безопасность и
стабильность физического существования представителей этнических групп.

В Советском Союзе исследования этностратификационных проблем тормозились
в силу государственного регулирования этнических отношений. Хотя уже в
80-е годы началось изучение в методологическом ключе проблем
межгрупповых отношений. Демократизация общества в немалой степени
способствовала как активизации этносоциальных процессов, так и их
исследованиям. В поле внимания ученых попали, прежде всего, вопросы
политической активности этносов, которая привела к актуализации проблем
федерализма.

В современных многосоставных обществах, этностратификационная система
проходит реально по цивилизационной границе: доминирующее положение
занимают этносы, достигшие индустриальной фазы социально-экономического
развития, доминируемое – аграрные этносы. Формирование стратификационной
системы по этническому основанию определяет условия социальной
мобильности. Она возможна либо с переходом этнофоров на принципы
достигательной мобильности, задаваемыми доминирующей этногруппой, либо с
изменением социального статуса собственной этногруппы. В первом случае
наблюдается процесс ассимиляции, во втором – революционное
переетруктурирование социума и его архаизация, поскольку теперь
доминирующее положение занимает цивилизационно отстающая этногруппа.

Каким образом осуществляется стратификация по этносоциальным
характеристикам? В основе подобной дифференциации лежит механизм
этнической самоидентификции. Иными словами, дифференциации социального
окружения на «своих» и «чужих». «Свои» обладают набором устойчивых,
формируемых под воздействием целого ряда факторов (территория
проживания, традиции, язык общения, культурные практики и т.п.),
признаков, по которым их можно отличить от «чужих».

Однако подобная дифференциация сама по себе еще не приводит к
возникновению этносоциальной иерархии. Последнее является результатом
действия двух факторов .

Во-первых, этносоциальная стратификация имеет место тогда, когда
административно-политическая власть посредством законодательного и/или
часто легитимного права номинации ставит разные этносы в неравное по
отношению к себе положение. Одни рассматриваются как опора
государственной власти, другие — как явные или скрытые ее противники,
оказываясь соответственно на вершине и на нижних этажах социальной
иерархии.

Во-вторых, в условиях рыночной экономики разные этносы, обладая,
вследствие разного рода культурных факторов (традиций, ценностей, норм и
т.п.), неравной степенью приспособляемости к требованиям рынка,
оказываются на разных этажах социальной иерархии. Наиболее ярко данный
вид этно-социальной стратификации проявляется в так называемой сфере
этнического предпринимательства. «Китайские кварталы» и «итальянские
пиццерии» в крупных городах мира, феномен «предпринимателей-южан» в
России во многом свидетельствуют о существовании значительной разницы
между этносами в возможностях «интернализации» требований внешней среды.
Корни этого явления, очевидно, следует искать не в зомбартовском делении
народов, берущем свои истоки из теории Ж.Гобино, на «героев» и
«торговцев», сопрягаемых с расово-биологическими и
природно-климатическими причинами, но скорее в том, что называется
«совокупностью нравов и обычаев данного народа, этноса».

Превращение этничности в международном масштабе из культурного и
расового показателя в фактор, генерирующий экономическую,
профессиональную, политическую подструктуры общества, произошло под
влиянием процессов глобализации, вызвавших как проникновение элементов
модернисткой западной культуры в традиционные общества третьего мира,
так и массовые миграции представителей третьего мира на территорию
Запада. Конфликты, порожденные столкновением Запада и Третьего мира
стимулировали исследование проблемы “стратификации и этничности”.
Глубокое исследование по проблеме статусов этнических групп было
проведено Л.Хагендорном.

В самом демократическом государстве наличие официально провозглашенного
или фактически существующего государственного языка выступает как мощный
инструмент этносоциальной стратификации. В простейшем случае эта
официальная иерархия имеет два уровня: государственный и прочие языки. В
более сложных случаях иерархия имеет несколько этажей:
общегосударственный, официальный региональный, а порою и субрегиональный
язык, прочие языки, не имеющие официального статуса.

Изучение межэтнических конфликтов ввело в научный оборот понятие
этнического статуса, указывающего место индивида или группы в системе
межэтнических отношений на личностном и групповом уровнях. Если
индивидуальный социальный статус достигается, или “завоевывается” в
современном обществе, то этнический – наследуется. В некоторых случаях
он, разумеется, может быть сменен путем формального изменения
национальной принадлежности. Этнический статус представляет собой
атрибут любого неизолированного этноса или этнической группы , и человек
обладает им лишь постольку, поскольку принадлежит к определенной
общности.

Рассматриваемый статус имеет сложную структуру. Он обусловлен
объективными факторами (включенность представителей того или иного
этноса в систему управления, уровень их доходов, образование и т.д.). Но
в еще большей степени этнический статус определяется феноменами
группового сознания (самооценка этноса в целом, различных групп и слоев
внутри этноса, а также отзывы со стороны контактирующих общностей по
целому ряду критериев, например, степени внутренней солидарности).
Этнический статус в полиэтничных регионах является важнейшей
составляющей социального самочувствия человека. Низкий его уровень
порождает чувство национальной ущемленности, что подтверждают многие
исследования.

Б) В индустриальном обществе увеличивается мобильность населения. “По
самой природе своей производственной деятельности индустриальное
общество является огромным, анонимным, мобильным и нуждается в хорошей
коммуникативной системе для общения независимо от ситуации”.

Невозможно представить себе, даже гипотетически, ситуацию в которой
нормально функционирующий индивид отрезан от общества и его основных
социальных институтов. Такова современная культура. Индивид постоянно
вступает во взаимодействие. Вследствие чего индивид может достаточно
легко сменить свое социальное положение. Исходя из этого, можно сделать
вывод: стираются различия между культурами, между индивидами. Вполне
логичным оказывается кризис идентичности, и вполне нелогичным
оказывается сохранение, и более того- обострение этнической идентичности
и этнического самосознания. Парадокс! Однако тот факт, что этнические
проблемы волнуют практически весь мир, не позволяет утверждать, что
подобные явления являются особенностью некоторых стран: Франция,
Великобритания, Канада, Югославия, Турция, практически все пост
советское пространство и другие части мира, на своем примере утверждают,
что проблема этнической идентификации актуальна и глобальна.

В) Под этнической мобилизацией – понимается процесс усиления групповой
сплоченности на основе преобладания этнической идентичности перед иными
социальными солидарностями, что обеспечивает группе целостность,
согласованность действий и определенным образом противопоставляет
этническую группу иным социокультурным общностям. Этническая мобилизация
оказывается мощным фактором и инструментом в борьбе за политическую
власть. Этническая мобилизация предполагает эмоционально-ценностное
отношение к прошлому, которое воображается и конструируется
этноориентированными интеллектуалами. Анализ деятельности
культурно-просветительских организаций показывает, что происходит
активное освоение этнической культуры, главным образом, языка,
возрождаются религиозные праздники и даже прежде забытые культы, идет
апелляция к далекому прошлому как источнику легитимности или
несправедливости сегодняшнего состояния.

ALOUO?atha?o¬o®o°o?oBo?y?F

–”

??”

В социокультурных условиях, когда все более обнаруживает себя глобальный
конфликт между христианско-европейским и исламско-восточным мирами, все
чаще зоны непосредственного, интенсивного межэтнического взаимодействия
становятся взрывоопасной территорией, чреватой нарастанием конфликтных
ситуаций, эскалацией этнической нетерпимости. В таких зонах происходит
явная или латентная этническая мобилизация.

47. Національна самосвідомість, її стрлтстура та роль в ешополігачних
процесах.

[Спочатку нація – це продукт, потім – суб’єкт нац. свідомості. Щоб стати
суб’єктом дії, потрібно отримати самосвідомість].

Нац. самосвідомість – складова частину суспільної (общественной)
свідомості, в якій відображаються зміст об’єктивного історичного процесу
формування і розвитку нації, тобто пізнається національне буття.

Нац. самосвідомість – ідеологічний атрибут нац. життя і найбільш
характерний його прояв (выражение), усвідомлення своєї нац.
приналежності, ідентифікації. Самоідентифікація є частиною національної
самосвідомості і не сприймається як щось індивідуальне, а навпаки – як
колективне.

Структурні елементи нац. самосвідомості (Колдорчан – радян. академіч.
вчений радник ЦК КПРС ):

1) усвідомлення (сознание) етнічної спільності і ставлення (отношение)
до інших етносів (етнічна ідентифікація);

2) прихильність (приверженность) до нац. цінностей – мова, територія,
нац. цінності;

3) усвідомлення соц. – державної спільності;

4) патріотизм;

5) усвідомлення спільності в нац.-визвольній боротьбі.

48. Національний характер, ного спещіфіка та структура.

В марксизмі нац. хар-р. (як і нац. психологію) вважали достатньо
впливовим, але в той же час другорядним фактором.

Нац. хар-р. – це психологічне явище, яке виникає в процесі спільної
життєдіяльності членів нац. спільності.

Нац. хар-р за допомогою «суспільної (общественной) психології»
відображає сутність буття нації в свою чергу стаючи невід’ємним
елементом його існування.

Нац. хар-р – сукупність рис, які визначають поведінку людини.

Нац. хар-р – суперечливий соц.-психологічний феномен, в якому
поєднуються нац. специфічне і загальнолюдське, а також соц.-класове і
виражається в культурі, традиціях, націях (в західній автурі –
менталітет). Нац. хар-р не означає типовість, але в захід. автурі –
якраз це мається на увазі.

Карл Дойч (засновник теорії соц. комунікації) – нац. хар-р – набор
коррелированных (дополняемых) медленно изменяющихся особенностей соц.
коммуникации и кооперации в каждом индивиде. Такие особенности включают
язык, происхождение, модели обучения, модели получения знаний,
антипатии, способы реакции на переживания.

Дж. Коррер – Нац. хар-р – связанный комплекс характеристик и образцов
поведения приписываемых и имеющихся у значительного числа этой группы, а
также одобряемый или принимаемый большинством остальных.

??? Дюйкер, Фрийда – люди принадлежащие к одной нации обладают
особенностями типичными для всех ее представителей и нетипичными для
представителей другой нации. Западные авторы говорят о том что нац.
хар-р определяет тип личности.

Структурні елементи нац. хар-ру:

1) ставлення (отношение) до навколишнього світу, сусп.-політич. подій
(напр. незацікавленість німців);

2) ставлення до праці, суп.-трудової діяльності;

3) ставлення до представників своєї нац.-психол. спільності;

4) ставлення до речей, предметів повсякденного життя.

49. Національна ментальність: поняття та основні функції.

В англ. і фр. мовах – різне значення: “ментальність” (“менталітет”) фр.
mentalite – духовність; англ. mentality – спрямованість, склад розуму. В
укр. і рос. науковій публіцистиці термін “менталітет” використовується
як синонім (аналог) до слова “ментальність”.

Ввели у науковий обіг представники школи “Анналів” в середині 50-х рр.

Жан Дюбі (школа “Анналів”) використовує поняття “ментальність” і
“менталітет” у схожому значенні. Різним націям притаманні різні риси.
Ментальність – це система (!!! саме система) в русі, при чому всі її
елементи тісно між собою пов’язані.

Ментальність – це система образів, уявлень, які в різних групах чи
стратах, що складають суспільну формацію, поєднуються по-різному, але
завжди лежать в основі людських уявлень про світ і про своє місце в
ньому, що в свою чергу визначає поведінку і вчинки людини. Усі
взаємостосунки у суспільстві безпосередньо залежать від подібної системи
уявлень. Ціль – ідеал – дія – результат. (поняття ментальність
доповнюється поняттям нац. самосвідомості).

Ментальність –продукт історичного розвитку народів, феномен
духовно-суспільний і культурно-психологічний (це і колективне без
свідоме, і соц. хар-р, й індивідуальність етносу).

Складові менталітету: способи відчувати і мислити, система цінностей,
ідеологій, права, звичаїв і т.ін.

Функції (за А.В. Фурманом):

1) поглиблює взаємостосунки людей;

2) полегшує кооперацію діяльності і групове співіснування;

3) сприяє адаптації особистості до природного оточення і соціуму;

4) дає можливість відрізняти “своїх” від “чужих” за символом, знаком,
етикетом;

5) створює атмосферу емоційного спорідненості (родства);

6) формує образ “МИ”;

7) об’єднує людей в таких формах духовності як моральна та етична;

8) обумовлює смислове наповнення ідеалів і цінностей на етнонаціон. та
груповому рівнях об’єднання;

9) наповнює емоц.-духовне життя індивіда;

10) сприяє психологічному комфорту;

11) визначає поведінку індивіда у групі та соц. середовищі.

50. Націоналізм, ксенофобія, інтернаціоналізм, патріотизм.

Национализм (Nationalism) – Политический принцип, утверждающий, что
политическое и национальное составляет единое целое. Это политический
идеал, с точки зрения которого для каждой нации государственность
является оптимальной формой политической организации. Национализм как
таковой следует отличать от требований политической или культурной
автономии. Националистические программы призывают к национальной
однородности через (насильственную) ассимиляцию, а также в некоторых
случаях к депортации или даже убийству людей другой национальности, или
к ирридентизму (воссоединению). При низком уровне этнической
однородности в большинстве государств, националистическая политика
наносит вред меньшинствам. (Словарь по правам человека).

Ксенофобия (Xenophobia). Происходит от греческих слов “ксенос”
(незнакомый, иностранный или иностранец) и “фобия” (боязнь). Ксенофобия
– это любая постоянная, иррациональная или чрезмерная боязнь (или
ненависть) к иностранцам или незнакомцам, не обязательно оформленная,
поощряемая, терпимая или стимулируемая властями. (Словарь по правам
человека).

Термин «ксенофобия» имеет два значения: 1) навязчивый страх – боязнь
незнакомых лиц; 2) враждебность ко всему чужому, иностранному (образу
жизни, идеям, мировоззрению).

Ксенофобия – это одна из черт массового сознания, которая носит
преимущественно стихийный характер. Под ксенофобией (иногда говорят
ксенофобиями) обычно понимаются различные проявления интолерантности
(нетолерантности) по отношению к группам, которые воспринимаются
массовым сознанием как «чужие». Сам термин ксенофобия как раз и означает
настороженность и недоброжелательство (т. е. фобии) к чужим. Ее
разновидностью является этнофобия, которая может быть направлена как
против конкретных этнических общностей, так и против некоего слабо
дифференцированного в массовом сознания конгломерата «чужих» народов
(«кавказцев», «южан», «инородцев»).

Интернационализм – по общепринятому определению – «принцип солидарности
и сотрудничества народов или социальных групп, основанный на общности их
интересов, равноправии и независимости» (Современный словарь иностранных
слов, М., 1992).

Термин «интернационализм», однако, часто используется для оправдания
агрессивной, шовинистической политики. Один из неотъемлемых принципов
анархизма, как и социализма вообще.

Понимание интернационализма демократическими левыми классически изложено
в «Манифесте коммунистической партии» Маркса и Энгельса: пролетариат
мыслится как единая всемирная «нация» людей, не имеющих отечества.
Эксплуатируемых, независимо от языка, религии, культуры и т.п.
объединяет единство экономических и политических интересов.
Интернационализм обретает плоть и кровь исключительно как
наднациональная солидарность эксплуатируемых в борьбе против
власти-капитала.

“Патриотизм, – сообщает Словарь русского языка под редакцией С.И.
Ожегова, – это преданность и любовь к своему отечеству, к своему
народу”.

“Патриот, патриота, м. (греч. patriotes – земляк). человек, преданный
своему народу, любящий свое отечество, готовый на жертвы и совершающий
подвиги во имя интересов своей родины”. Словарь Ушакова.

“Патриот, патриотка, любитель отечества, ревнитель о благе его,
отчизнолюб, отечественник или отчизник. Патриотизм – любовь к отчизне”.
Словарь Даля.

51. Поняття “етнічного конфлікту”.

Испокон веков в обществе существуют конфликты. В зарубежной социологии
ХХ века доминирует точка зрения, что конфликт является неизбежным
явлением в истории человеческого общества и стимулом социального
развития. Существуют различные формы социальных конфликтов: классовый,
религиозный, расовый, межгосударственный и др. Этнический или
национальный конфликт – одна из разновидностей социальных конфликтов –
1) Льюіс Козер “боротьба за цінності і претензії на певний статус, владу
і ресурси, боротьба, в якій цілями супротивників є нейтралізація,
нанесення збитків або знищення суперника”; 2) “зіткнення двох або більше
різноспрямованих сил з метою реалі¬зації їхніх інтересів в умовах
протидії”. Всякий конфликт без сомнения вызывается рядом причин,
этнополитический конфликт – не исключение.

52. Причини та прояви етнічних конфліктів у сучасному суспільстві.

Среди причин этнических конфликтов в качестве главной следует обозначить
территориальные проблемы, территориальные споры. Для обоснования
территориальных претензий используются, как правило, исторические факты.
В качестве доказательств применяется принадлежность той или иной
территории определенному этносу в прошлом.

Социально-экономические факторы. (Второй важнейший фактор) Сюда следует
отнести борьбу этносов за материальные ресурсы, разделение труда,
идеологические проблемы, проблему власти и т.д.

Роль религии в этнонациональных конфликтах.

Переход от тоталитаризма к демократии в полиэтническом и
поликонфессиональном обществе чреват усилением этнонациональных
противоречий, ростом национальной и конфессиональной нетерпимости. (В
соответствии с концепцией С.Хантингтона, все объясняется якобы
культурной несовместимостью народов, принадлежащих к разным
цивилизационным группам прежде всего к евро-христианской и
азиатско-мусульманской).

Средства массовой информации как фактор межнациональной дестабилизации.
При помощи СМИ интеллигенция, а точнее, интеллектуальная элита, может
влиять на умы, стимулируя рост национального самосознания. Существуют
убедительные доказательства того, что эскалация этнических конфликтов
больше зависит не от тяжести исторических невзгод и обид, пережитых тем
или иным народом, а от способности узкой группы людей, действующей от
имени нации (зачастую самозванно) манипулировать массовым сознанием,
актуализируя реальные и мнимые обиды народов, превращая эти настроения в
политические лозунги, мобилизующие соплеменников с целью захвата власти
или ее удержания.

Есть и концепции, пытающиеся увязать всплеск конфликтов с глобальным
процессом распада колониальной системы и борьбы “малых” народов за
национальное самоопределение.

Сужение прав меньшинств в социально-политической и
социально-экономической сферах способствует еще большей латентной
самоорганизации этнической группы, когда ее интересы становятся
преобладающими над интересами личности.

Законодательная дискриминация национальных меньшинств резко сужает
возможность их легального существования, а ксенофобии и отсутствие
толерантности в обществе возводят еще один барьер между ними и
большинством.

54. Українська політична нація (інтерпретація поняття та проблеми
становлення).

і Іоган !, ГЕРДЕР – Мова і національна Індивідуальність

Джузеппе Мацціні – Звернення до ггалійців

місія Риму – поширити втретє серед націй євангеліє цивілізації,
євангеліє тієї моральної єдності. «Ця Єдність,- італійці, – лише із
вашої країни, і тільки ви можете її написати на прапорі, якому
призначено високо майоріти над Капітолієм і Ватиканом. Рим Цезарів
приніс Єдність цивілізації, яка силою була нав’язана Європі. Рим Пап
приніс Єдність цивілізації, яку священний Авторитет нав’язав більшій
частині людського роду. Рим Народу принесе Єдність цивілізації Людства,
прийняту за вільною згодою націй». Ми ж дивимоcя на Рим як на сповиток
Нації, звідкіля, завдяки наперед визначеній місії, прийшло до Людей
послання, яке спонукає до єдності і нашого почину у світі.

Без спільної віри, без розуміння ідеалу, який згуртує нації і кожній з
них розкриє її особливу функцію заради загального добра сьогоденний світ
потрапляє під владу примх та егоїзму. Новонароджені у колисці Доби,
Італія і Рим покликані здійснити його інавгурацію, якщо тільки вони
пізнають своє призначення і моральну міць, яка за ним стоїть.

Єдність у своїй оселі та новий поступ цивілізації на зовнішніх теренах –
ці дві умови вміщують цілу програму нашого видання.

Та усі великі питання зводяться до проблеми, яким чином можливо перейти
зі сфери ідей у сферу фактів.

Коли народ визначився зі своєю власною місією і втілив у собі принцип,
який утворює суть його життя; якщо він керується формою врядування, що
домінувала упродовж тривалого історичного розвитку цього принципу ~ тоді
той народ має перед собою таку перспективу реформ, яка збільшує
практичне застосування цього суттєвого принципу або ж поступово елімінує
недоліки, невіддільні від кожної системи соціальної політики. Форма
врядування, яка досі домінувала й представляла, добре чи погано, старий
лад життя і настанови старої системи, неспроможна кермувати раптовим,
спонтанним рухом і перетворюється на перешкоду в досягненні ідеалу.
Жодна форма врядування досі не репрезентувала й не може ніде у світі
репрезентувати два різних принципи. Нові події – нові форми врядування:
нові форми врядування – нові люди.

Європа теперішніх часів шукає нового принципу, нового ладу, оскільки
старий лад себе вичерпав. проблема національності, яка сьогодні домінує
над усіма іншими і вказує на звільнення трудящих класів

Монархія постала колись , аби збороти і зруйнувати феодалізм, систему
територіального розчленування, яка перешкоджала усім об’єднавчим
можливостям у країнах, приречених сформувати нації. Щодо наших часів, то
феодальна організація назавжди зникла і разом з нею функція, яка
життєтворила монархічну ідею. Нове розуміння, яке ґрунтується на
Божественному Законі Прогресу призводить до загибелі Папства. Світ шукає
не матеріальної солідарності, а животворного духу, що спрямовуватиме
їхнє життя до мети; він шукає моральної єдності, яка може базуватися
лише на асоціації рівних і вільних людей та націй. Монархія, оперта на
доктрину нерівності, на привілей індивіда або сім’ї, ніколи не в змозі
забезпечити цю єдність.

форма врядування повинна являти собою загальну підсумкову суму суттєво
невід’ємних для країни складників, повинна представляти думку, що є її
душею, усвідомлення ідеалу, до якого інстинктивно тягнуться мільйони
людей, згуртованих всередині певних природних кордонів.

уряд буде розумом Нації, народ його органом, а освічений і вільний
індивід –провісником майбутнього прогресу.

Форма врядування веде або до добра, або ж розбещує. Італ народ Повинен
спрямувати свою потугу до єдиної мети, – перетворитись на народ, який
задумується над шляхом, що він ним має прямувати, над шляхом, який
спричинить прийняття у братерське коло націй або ж відмову в цьому.

Нація – щось більше, ніж сукупність індивідів, народжених, аби
вирощувати й споживати збіжжя, підвалини її існування полягають у
побратимстві через віру, усвідомленні спільного ідеалу, поєднанні усіх
спромог працювати у злагоді й успішно задля цього ідеалу.

Італія піднімається за єдиним спонтанним покликом в ім’я притаманного
народові Обов’язку і Права витворити себе як Націю вільних і рівних
братів та домагатися того щаблю, який по праву їй належить серед уже
сформованих націй. Наступна умова – це декларація про корпус релігійних,
моральних і політичних принципів, у які за наших днів вірить італійський
народ, про спільний ідеал, до якого він прагне, про особливу місію, яка
відрізняє його від інших народів та якій він наміряється себе присвятити
заради власного добра та добра Людства. Й остання умова – визначити
методи, які слід використати, та людей, яким країна має делегувати
функцію розробки національної концепції буття, а також застосування
практичних висновків до різноманітних галузей суспільної діяльності.

Доки люди не навчаться одностайності і побратимству, то якраз почин і
визначає характер засадничо важливих дій, до яких закликають маси.

помилки, занесені до нашої Демократії із чужоземних шкіл мислення,
змусили італійський інтелект відхилитися від правильного шляху.

Тільки за цієї умови може здійснитися наша Національна Революція.

Ми віримо у Бога.

У Єдність Закону шляхом виявлення обох форм життя – колективної та
індивідуальної.

У Свободу, завдяки якій тільки й існує відповідальність, усвідомлення й
поцінування прогресу.

У послідовне і щораз більше об’єднання усіх людських здібностей і
спромог як єдино нормальний засіб прогресу, водночас колективного й
індивідуального.

І, виходячи з цього, ми віримо у панівну ідею Обов’язку, єдине мірило
життя. Людство є частиною Всесвіту, а також храмом, зведеним Богові,
який створив Всесвіт, храмом, що має наближати до Нього. Обов’язок
велить нам сприяти прогресу інших, який може вплинути і на наш прогрес,
а також нашому власному прогресові, що може бути корисним для інших.

І насамкінець, ми віримо не у сьогочасні доктрини, а у грандіозне
релігійне оприявнення. Рим пізнає свою місію.

Мета політики – це застосування морального Закону до громадянського
витворення Нації, одночасно у внутрішній і зовнішній діяльності. Мета
економіки – застосування того самого Закону до організації праці у двох
аспектах – виробництва й розподілу.

Нації – це індивіди Людства. Внутрішня національна організація є
інструментом, за допомогою якого Нація виконує у світі свою місію.
Національності священні і провіденційно створені, аби представляти, на
теренах Людства, поділ чи розподіл праці на користь усіх народів на
кшталт того, як поділ чи розподіл праці у межах держави мають бути
здійснені заради найбільшої вигоди усіх громадян.

Суверенітет перебуває ні в «Я», ні в «Ми»; він перебуває в Богові, який
є джерелом Життя; у Прогресі, який життя визначає; у Моральному Законі,
який визначає Обов’язок.

Знання ідеалу нам дане – тією мірою, якою його зрозуміло сторіччя, в
якому ми живемо, – нашим розумом, якщо його надихає любов до Добра і він
виходить із Традиції Людства запитувати свою власну совість й узгоджує
ці два єдино правдивих критерії Істини.

Якщо виходити з того, що втіленням принципів є союз віри й братерства,
то таким тлумачем Закону може бути тільки народ, Нація.

Бог і Народ: лише ці два слова наповнюють життям аналіз елементів, що їх
подають різні школи як основу соціального єднання.

Вимоги

Місцева свобода.

Закриття усіх установ, які за теперішніх часів орієнтовані на здійснення
неправомірного впливу уряду на різні локальні округи.

Зменшення числа державних службовців і рівніша оплата за їхні послуги.

Скасування політичних присяг. :

Загальне виборче право як започаткування політичної освіти.
Законодавство, спрямоване нате, щоб нарощувати інтелектуальний та
економічний прогрес тих класів, які цього найбільше потребують;

Загальна система оподаткування з тим, щоб звільнити життя від усіх
обтяжливих затрат, а також пропорційно охопити податками зайвину й
уникнути надмірного витрачання нагромаджених коштів.

Усунення всіх перешкод вільному обігові продукції всередині країни та
поза нею.

Економічна система, яка базується’на убезпеченні від усіх марних витрат
та на прогресивному зростанні виробництва.

Визнання кожного боргу Нації відповідно до укладеної у минулому угоди.

Спрощення акту передання землі.

Скасування монополій.

Відповідальність кожного, хто на громадській службі.

Міжнародна політика має регулюватися моральним принципом, який керує
Нацією.

Союзи мають базуватися на однаковості спрямувань і цілей.

Особливу прихильність слід виказувати кожному рухові, який може
по-братерськи поєднати Італію з елементами майбутніх або щойно
утворюваних Національностей, з греками, румунами, слов’янськими
народами, яким долею призначено вирішувати проблему Східної Європи.

55. Джон С МІЛЛЬ – національність і представницьке врядування

Національність – якась група людей є національністю, якщо цих людей
об’єднує взаємне почуття симпатії, якого не існує між ними та людьми
іншої національності, і тому з більшим бажанням вони поєднують свої дії
між собою, ніж з людьми іншої національності, прагнуть підлягати одному
і тому ж урядуванню і домагаються, щоб воно було або самоврядуванням,
або врядуванням якоїсь частини людей з-поміж них самих. (воно зумовлене
спільністю раси та походження, проживання у даних географічних межах,
спільність минулих політичних подій, спільність національної історії).

Коли почуття національності досягає певної сили, постає питання про
об’єднання всіх членів даної національності під одним урядуванням й
урядуванням окремим саме для людей даної національності. Вільні установи
майже неможливі в країні, що складається з різних національностей. У
даному разі не існуватиме найважливішої і найбільш ефективної гарантії
як крайнього засобу проти урядового деспотизму – взаємної симпатії армії
та народу. Армія, що складається з різних національностей, знає тільки
один різновид патріотизму – вірність прапору. Єдине, що пов’язує їх, –
це їхні командири та уряд, яким вони служать; і єдиною ідеєю
громадянського обов’язку, якщо вони взагалі мають таку ідею, є виконання
наказів.

У варварських суспільствах це питання розв’язувалося дещо інакше: уряд
зацікавлений, щоб якось послабити взаємну антипатію між племенами, аби
зберегти мир і полегшити керування країною.

На основі сказаного можна стверджувати, що загальною необхідною
передумовою вільних установ є збіг державних кордонів з національними.
Але існують деякі обставини, які перешкоджають практичному здійсненню
цього загального принципу. По-перше, його застосування часто наражається
на географічні перешкоди. Навіть в Європі існують місцевості, в яких
різні національності настільки перемішані, що вони не можуть мати
окремого врядування.

Якщо б навіть географічні вимоги якимось чином могли бути задоволені, то
напрошуються інші – моральні та соціальні – аргументи. Досвід
підтверджує можливість вливання однієї національності в іншу чи
поглинення цієї національності іншою; і якщо ця національність була
перед тим нижчою та відсталішою частиною людства, таке поглинення є

дуже корисним для неї.

Хоч би що насправді спонукало національності до змішування та злиття
своїх атрибутів й особливостей в одному об’єднанні, це є благодаттю для
людства.

Національності, об’єднані в одній державі, можуть бути приблизно рівними
за своєю чисельністю та силою або ж бути дуже нерівними. Якщо вони
нерівні, то менш чисельний із двох може бути або більш, або менш
цивілізованим. Ситуація є благодатною або лихою залежно від того, досяг
чи не досяг підкорений такого стану, коли він відчуває обурення тим, що
він не керується за допомогою вільних установ, та залежно від того,
використовують чи не використовують завойовники свою владу для
переведення підкорених на вищий рівень досконалості.

56. Лорд АКТОН – Національність

Національність грунтується на довічному верховенстві колективної волі,
необхідною умовою якої є єдність нації та перед якою будь-який інший
чинник повинен відступати. Нація є ідеальним цілим, що спирається на
засади раси, виказуючи одверту зневагу до дії зовнішніх причин, традиції
та існуючих прав. Нація верховодить правами й бажаннями мешканців,
поглинаючи в уявній єдності їхні розбіжні інтереси, жертвує їхніми
індивідуальними схильностями й обов’язками заради вищих вимог
національності та нищить усі природні права й свободи з метою
свмоствердження.

Вигнання – це колиска національності, подібно як пригнічення – школа
лібералізму.

Національність є суттєвим елементом у визначенні різновиду держави.

Відмінність між національністю і державою проявляється в особливостях
патріотичної відданості. Наш зв’язок із красою є всього-на-всього
природнім або фізичним, у той час як обов’язки щодо політичної найії
мають етнічний характер.

Важливим елементом на якому тримається нація є патріотизм.

У політичному житті патріотизм – це теж саме, що віра в релігії,
оскільки він підтримує почуття до рідної домівки й тугу за батьківщиною,
подібно як віра тримає фанатизм та упередженість. Патріотизм полягає у
переростанні інстинкту самозбереження у моральний обов’язок , який може
піднятись до вамопожертви. Самозбереження є як інстинктом, так і
обов’язком; воно природне й неусвідомлене, з одного боку, і в той же час
морально зобов’язане. Завдяки першому аспекту виникає родина; завдяки
другому – держава. Коли б нація могла б існувати без держави,
підпорядкована лише інстинкту самозбереження, вона б не спромоглася на
самозречення, самоконтроль або самопожертву.

Велике значення національності у державі полягає в тому, що вона є базою
створення політичних можливостей . характер нації значною мірою визначає
форму й життєдатність держави.

57. Крнест РЕНАН – Що таке нація?

• нації – почасти нове явище в історії. Стародавній Світ не знав їх

• Тільки германський наплив упровадив у світ принцип, який став потім
основою цивілізації.

• Забута історія, або краще сказати, історична помилка є одним з
головних чинників творення нації

• Сучасна нація – історичний результат цілого ряду факторів

• Ми бачили, як в наші дні Італію з’єднали її невдачі, а Туреччину –
знесилили її перемоги.

• Та чи цей закон абсолютний? Звичайно, ні

• Сполучені Штати, які постали через постійне доповнення, не мають
потреби в династіях.

• крім права династій є право націй

• етнографічні міркування не мали ніякого значення в організації
сучасних націй.

• Суть раси, найголовніше при її походженні, поступово втрачає своє
значення.

• Мова запрошує до єднання, але не змушує до нього.

• людині є щось понад мову: це її бажання. Бажання Швейцарії
об’єднатися, незважаючи на різницю її мов

• Релігія також не могла би дати достатньої підстави для встановлення
сучасної національності.

• Тепер уже нема мас, що однаково вірять. Кожний вірить по-своєму, як
може, як хоче.

• Нація – це душа, духовний принцип.

• спільні терпіння єднають більше, ніж спільні радощі.

• це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя.

• Людина не є рабом ні раси, ні мови, ні релігії, ні течії рік, ані
напрямку гірських хребтів.

58. Юджин Каменка – політичний націоналізм: еволюція ідеї

Починаючи з часів Французької революції, історія Європи являє собою
історію піднесення і розвитку політичного націоналізму.

Однак націоналізм є надзвичайно складне і важке для визначення явище.
воно наче асоціюється з і патріотизмом або національною свідомістю, з
другого – з фашизмом та антиіндивідуалізмом.

людство постає перед нами поділене на популяції або племена зі своїми
окремими мовами чи діалектами, зі специфічними формами організації
громадського життя, культурними та релігійними ритуалами. Це прагнення
розрізнити «своїх» і «чужих» простежується протягом усієї історії
людства. Однак протягом усього відомого історикам часу, від 500 року до
н. е. до приблизно 1700 року н. е., приналежність до племені чи нації у
освіченої людини не пов’язувалася з вірністю їм чи патріотизмом.

Отож не тільки націоналізм, а навіть трайбалізм, локалізм і національна
свідомість являють собою специфічні історичні явища, не просто
абстрактні вирази людського духу, а імпульси й почуття, що виникли на
специфічній соціальній та історичній основі.

Концепція нації і національної держави, як ідеальної, природної або
нормальної форми міжнародної політичної організації, поширюється тільки
тоді, коли настає сприятливий для цього історичний період. Вона виникла
– повільно – в Європі, на руїнах Римської імперії.

Тільки в XII сторіччі ідея ця стала впливовою.

Від XIV сторіччя до XVIII в Європі відбувався процес піднесення
національної свідомості і стверджувалася думка, що нації являють собою
основні осередки розвитку громадського і культурного життя суспільства.

Між XII і XVIII сторіччям національна свідомість у Європі зростала на
диво швидкими темпами. Націоналізм був новим словом і новим поняттям, це
слово було вперше вжите 1798 року Оґюстеном Баррюелэм: нац-м – ставить
своєю метою скинути законні уряди, які встановилися або Божою волею, або
на підставі спадкового права; він пов’язав її з огидним, на його погляд,
духом масонства і просвітництва, який є виплодом егоїзму.

Соловйов: « у самій цій особі одна з істотних особливостей – пряме
продовження та розширення її індивідуальності – є її народність. Це
фізичний факт, психічне й моральне визначення. належність даної особи до
певної народності закріплюється її власним актом самосвідомості і волі”.

Французька революція: концепція «нації» виходить на перший план як
фундаментальна політична категорія.

згідно з концепцією загальної волі, яку висунув Руссо, народ,
проголосивши себе джерелом усієї влади, починає сам себе обожествляти.
Отож, підносячи ідею громадянина, Французька революція підносила ідею
нації.

Для Фіхте, Гердера, Новаліса і Шлеєрмахера, а потім для Совіньї : Нації
були організмами, а особа була частиною цих організмів, підпорядкованою
їм; існувати поза ними вона не могла. Таким чином розмежування між
націями було наслідком природного поділу людства, подібного до того
поділу на види, який існує в тваринному царстві. Таке розмежування було
встановлене і визначене Богом і природою; опиратися йому людина не
спроможна. Кожна нація твориться своєю мовою і своєю історією. Найперше,
чого прагнула Німеччина, була єдність, відродження «німецького духу».
Рудольф Гесс: „Німець був посланий у цей світ Богом як німець і Бог
відповідно поклав на нього як на німця обов’язки, від яких він не може
відмовитися, бо інакше виявить непослух волі Провидіння. Не країни чи
континенти, не підсоння чи довкілля, а кров і раса визначає світ ідей
німця».

Німецький націоналізм виступив у ролі борця не тільки за створення
німецької нації як політичного організму, а й за чільну роль цієї нації
серед європейських держав.

Нація виникає завдяки історичній випадковості, тобто внаслідок різних
чинників, не пов’язаних між собою конечною необхідністю. Неправда, що
люди на світанку своєї історії були вже розділені на нації і що

кожна з цих первісних націй від самого свого початку містила в собі своє
призначення. Народи і раси утворювалися під впливом специфічних
обставин, географічних і соціальних. Мова, територія, віра, економічні
зв’язки, політична влада і расове походження, – всі ці чинники справили
вплив і залишили свій слід; проте жоден із них не можна вважати
вирішальним. Думка, що ідейні переконання визначаються «кров’ю» і що
«раса» не піддається впливу навколишнього середовища, є хибна.

Ернест Ренан: нації не можна визначити просто як етнографічні чи
лінгвістичні спільноти. нація будується на двох підвалинах: усвідомлення
спільної історії, зокрема збереження пам’яті про спільно пережиту біду,
яка здається важливішою, ніж незлагоди і чвари, що теж являють собою
частину історії, і бажання цього народу жити вкупі.

найчастіше нації утворювалися на лінгвістичній основі;

На зміну концепції влади правителя, який отримав її Божою милістю чи
волею історії, приходить концепція влади народу; концепція громадянина
заміняє концепцію підданого.

там, де люди гостро відчувають, що існує розбіжність між тим, як вони
собі уявляють нормальне громадське життя, і сучасною їм політичною
дійсністю, саме там політичний націоналізм стає твердою надійною основою
для вимог установити народовладдя. націоналізм намагається пристосувати
ідеал громадського життя до економічних та політичних реалій, вдаючися
до ірредентизму і/або, застосовуючи найпотужніший ідеологічний тиск.

З історичного погляду сучасний політичний націоналізм твориться в
процесі стабілізації чи уможливлення переходу від автократичного до
демократичного або принаймні народного способу правління.

Ганс Кон: «Націоналізм – являє собою політичне кредо, яке обумовлює
взаємозв’язок сучасних суспільств і узаконює їхнє право на владу.
Націоналізм вважає, що переважна більшість населення повинна бути
віддана душею і серцем національній державі ». Французька революція
політизувала національну свідомість, зробивши її логічною підставою для
того, щоб підданого перетворити на громадянина.

Соціалісти і ліберали: націоналізм має дві сторони – темну і світлу,
реакційну і прогресивну. для тих націй, які твердо володіли своєю
територією і які вже давно створили свою державу, націоналізм був
реакційним явищем, що знаменував собою повернення до первісних чвар; для
націй, які політичне ще не стали націями, які були пригнічені
націоналізм був необхідним кроком на шляху прогресу. націоналізм ніколи
не був кінцевою метою: він був засобом, що мав посприяти розвитку
людства.

59. Ентоні д. Сміт – Доктрина та її критики

На Заході сьогодні переважає, головним чином, негативний образ
націоналізму. націоналізм вважається руйнівним щодо існуючих соціальних
структур і політичних устроїв, то до нього ставляться зі зростаючою
підозріливістю.

У країнах, які розвиваються, націоналізм все більше перетворюється на
пішака у глобальній боротьбі між симпатиками комунізму маоїстського
різновиду та прихильниками проамериканських традиційних режимів. Мілль:

«Загальною необхідною передумовою вільних установ є збіг державних
кордонів з національними… „

60. Консервативна критика.

Найперше – лорд Актон. У своєму нарисі про національність (1862):

«Національність не опікується ні свободою, ні процвітанням; їх обох вона
приносить в жертву заради імперативної необхідності перетворення нації
на матрицю й мірку держави»

Кедурі вважає націоналізм застарілою недоречністю, доктрина націоналізму
є глибоко руйнівною щодо всього політичного ладу. Згідно з Кедурі,
раніше конфлікти виникали через суперечності щодо території; вони були
конфліктами інтересів і тому швдними компромісам. Тепер націоналізм
«змальовував політику як боротьбу за принципи, а не як нескінченну
перекомбінацію конфліктуючих вимог». Націоналізм змішує принципи з
інтересами. Наслідки націоналізму здебільшого негативні: замість миру,
процвітання й свободи «він творив нові конфлікти.

Націоналізм, вважає він, є логічно абсурдним. Адже він вимагає, щоб
кордони держави збігатися з кордонами групи людей що говорять однаковою
мовою. Держава має бути домірною «нації», І «нація» може бути
встановлена лише за лінгвістичними критеріями.

Це незаконно, коли політичні зобов’язання залежать від культурного
критерію.

Ніколи раніше мова не була політичною справою, і зробити її такою
означає зробити впорядковане функціонування поєднання держав вкрай
утрудненим, тому що це відкриває шлях «двозначним вимогам та сумнівним
ситуаціям».

Ачад Ха’ам: Нація «є те, що індивіди відчувають нацією у своїх серцях»,
дух національності не залежить від «зовнішньої чи об’єктивної
дійсності”.

націоналізм, зрештою, базується на волі; онак воля не може слугувати за
фундамент держави. Ренан: нація справді є «щоденний плебісцит», і
«політична спільнота, яка провадить щоденний плебісцит, невдовзі повинна
впасти або в постійно невдоволену анархію, або в гіпнотичну
покірливість»”. Із цього Кедурі висновує, що «національне
самовизначення, насамкінець, є визначенням волі, а націоналізм,
щонайперше, становить метод навчання правильному визначенню волі».
Націоналізм знищує свободу на догоду державі.

Портрет націоналізму, намальований Кедурі, різко суперечить
автопортретові націоналіста.

61. Етика націоналізму

запропонований Кедурі портрет націоналістичної доктрини як такої, що
ґрунтується на двох ідеях – мови та волі людей.

Кедурі добирає ті риси націоналізму – руху й ідеології, – і які
увиразнюють такі чинники як таємні змови, тероризм, методи жорстокої
помсти соратникам та, понад усе, непогамовний нігілізм і тоталітаризм.
Кедурі забуває про користь від націоналізму у країнах, що розвиваються,
про той спосіб, яким вони можуть узаконити нові режими. Він також
забуває про приклади націоналізму, який спонукає до конституційних
реформ, про його користь у наданні законної сили радикальним соціальним
змінам і модернізації.

я сподіваюся тут показати, що існує «первинна», або «стрижнева»,
доктрина націоналізму.

Однією із засадничих ідей «стрижневої» доктрини націоналізму є ідея
«природності» націй.

націоналізм з’являється як зовсім небезпідставне застосування принципів
Просвітництва до складних побудов новітніх державних устроїв і
суспільств.

Німецька версія

Ян:

Життя нації – це постійна боротьба, та одного разу досягнувши
суверенного стану державності, нація «реалізує» себе в усій своїй
унікальності. власна автономія індивіда є тільки виявом автономії його
нації-держави.

німецька «органічна версія»: нації володіють «здатністю формувати долю
шляхом історичних звершень національної волі». Вона охоплює три різних
поняття: 1) поняття культурного розмаїття, тобто Гердерову ідею про те,
що світ поділений на унікальні органічні «нації» або мовні групи; 2)
поняття національного самовиявлення через політичну боротьбу та 3) ідею
стосовно того, що індивідуальна воля має бути поглинута волею органічної
держави; обидві останні ідеї становили осібний внесок Фіхте. наголос на
освіті, яка для Фіхте стає політичним засобом впровадження національного
духу,

62. Стрижнева доктрина

Важливим моментом є те, що націоналістичні письменники й націоналістичні
рухи щоразу увиразнювали кожний різновид культурного чи якого іншого
критерію, позначаючи кордони своїх «націй». Націоналісти визнавали, що
вияв індивідуальної «волі» ніколи не в змозі гарантувати спільноті
свободу й стабільність. Люди були вкорінені в історичні «природні»,
спільноти, які розвинули осібні риси й інституції, тобто «національний
характер». Для націоналістів воля і нація ґрунтуються на передіснуванні
нації. Це не ваша воля і не мої прагнення; це воля нації, хоч би в якому
зародковому стані вона була. Для Берка, Руссо, Ціммермана, Джефферсона,
Болінґброка, Монтеск’є, а також німецьких романтиків і теперішніх
африканських та азійських націоналістів нації становлять окремішні й
природні сутності, які внаслідок цього втілюють колективну волю.

Вебер: почуття етнічної належності й національності є водночас
політичним і культурним. мовна спільнота – недостатня основа для
підтримки національної ідентичності, так само, як і віра у спільних
предків. Вирішальною для її визначення є політична дія: Нації
вирізняються за тим фактом, що метою їхньої суспільної діяльності може
бути лише «автономне політичне утворення», їхня власна суверенна
держава; властиве їм почуття спільноти вони виводять з історично
конкретних політичних дій.

нація як конфлікт між групами й носія унікальних культурних цінностей,
це спільнота, об’єднана почуттям, адекватним виявом якого є держава;
нація – це спільнота, яка має цілком умотивовану тенденцію до створення
власної держави».

стрижнева націоналістична доктрина складається з тверджень:

1. Людство природним чином поділяється на нації;

2. Кожна нація має свій самобутній характер;

3. Джерелом усієї політичної влади є нація, колектив в цілому;

4. Задля свободи й самоздійснення люди повинні ототожнювати себе

з нацією;

5. Нації можуть зреалізувати себе тільки у їхніх власних державах;

6. Відданість нації-державі перевершує інші відданості;

7. Найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є

зміцнення національної держави.

Усі люди поспіль стануть націоналістами того дня, коли усвідомлять свою
ідентичність шляхом активної заповзятливості «любові». Націоналізм це
радісне прийняття своєї нації,

у цих спільнотах або «націях», достеменно в них, тільки й спроможні люди
реалізувати свою автономію, як потенційну, так і «сутнісну», і що
визнання цього тягне за собою визнання національних відмінностей.
Братерство індивідів всередині нації має своїм наслідком братерство
націй у світі.

Кеннет Майноуґ – Анатомія націонаїшіу

63. Три ступені націоналізму

Націоналізм є політичним рухом, що прагне досягти й оборонити мету, яку
можна назвати національним єднанням, він прагне «свободи». націоналізм:
це політичний рух, який залежить від почуття колективної образи на
чужоземців.

Націоналістична образа має бути колективною; а колектив має бути нацією.
Та націоналізм вчить, що вже сам собою факт чужоземного правління є
ганьбою для людської гідності.

Образа повинна бути спричинена іноземцями. націоналізм не може бути
цілковито боротьбою внутрішніх угруповань всередині країни.

Ступені нац-му: 1. Це період, упродовж якого певна нація усвідомлює себе
як нація, що страждає від гноблення, це є ступінь витворення легенд. 2.
час боротьби за незалежність. 3. можна назвати консолідацією.

для націоналіста боротьба – щось таке, що має сенс причинно зумовленої
дії, але фактично підсумовує усю повноту розуміння життя.

нація є чимось таким, що можна відшукати, головним чином, у сподіваннях
націоналістів. Вона складається з усіх тих людей, яких переконали, що
вони поділяють почуття національної образи.

Націоналізм забезпечує нам порятунок від тривіальності. нація бореться,
щоб народитися; вона обстоює незалежність супроти своїх ворогів.
Націоналістична боротьба шляхетна, вона сповнює страждання гідністю,
вказує людині обнадійливий напрям, у якому їй слід докладати зусиль.

64. НАЦІОНАЛІЗМ І ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Націоналізм є винаходом європейським. Це новий спосіб розуміння
політики, є могутнім знаряддям політичних змін.

Патріотизм Жан-Жака Руссо

Відчуття спільноти скидалося на тугу за чимось давно втраченим – тугу за
тими традиційними усталеностями, які були підірвані розвитком комерції.
Руссо забезпечив якнайглибше втілення їхнім жаданням, щоб Французька
держава перетворилася на спільноту.

Висновок Руссо полягав у тому, щоб стати патріотом стародавнього світу.

соціальний інженер повинен гарантувати домінування ролі громадянина над
усіма іншими. «формування душі» – це справді те, до чого прагнув Руссо,
і навіть закон тут не становить адекватного засобу.

Руссо вживав слово «нація» – висловлював бажання належати до спільноти,
яку б не перетинала навхрест локальна й класова ненависть, витворити
спільноту, яку він волітиме полюбити.

Для багатьох тверезомислячих французів нація була майже технічним
терміном упродовж довготривалого обговорення питання: хто такі французи?

Сійєс і Французька революція І

Сійєс був раннім представником філософського шаленства.

Концепція «привілею»: Сійєс застосовує поняття нації як таран супроти
цих ретельно укріплених лав привілейованих. Нація – Це «об’єднання
спільників, які живуть за звичаєвим правом і які представляє одна й та
сама законодавча асамблея». У своїй основі ця нація складається із
Третього Стану; однак вона відкрита для всіх французів. Усе, що є добрим
і натхненним громадськими справами, підпадає під поняття «нації»; усе,
що є злим та егоїстичним, припасовується до ідеї «привілею». «Нація
первинна щодо всього. Вона є джерелом всього, її воля завжди законна; це
ж бо сам закон. Первинним стосовно нації та над нею є тільки природний
закон.

Це Раціоналізм, а не Націоналізм. Він шукає ідеальної моделі, придатної
для всього людства. У цьому контексті нація сприймається як політичне
активна спільнота; це моральна субстанція, стосовно якої держава є
просто тінню.

65. Гердер і національна індивідуальність

Як сам Гердер, так і його послідовники віддавали значну перевагу
обговоренню колективних здобутків громади як найкращих ілюстрацій
дієвості Volksgeist (народного духу) – особливо мови, міфів, легенд,
народних пісень і казок. Людям завжди було властиво поділятися на групи,
які розвивали мову й культуру відповідно до навколишнього середовища та
формували свій власний національний характер. Упродовж багатьох поколінь
народ цю культуру виробляє і розвиває; і кожен індивід є тим, чим він є,
завдяки тому, що та чи та культура наклала на нього свій відбиток.
Розмаїття мов розмежовує людей поміж собою, спонукаючи їх до розвитку
їхньої власної унікальної культури та захищаючи їх від значної корупції,
яка виникає внаслідок сліпого наслідування чужоземців. Мова відбиває
національну душу або дух. Структура мови здавалася Гердерові дзеркалом
морального характеру народу: активні народи, на його думку, віддають
перевагу активним дієсловам.

тлумачить мову як сполучну ланку між соціальними класами. Він був
переконаний, що за його часів німецька культура потрапила в залежність
від французької, чий вплив відіграв вирішальну роль у справі
відмежування німецьких княжих дворів від німецького народу.

Саме нижчі верстви спроможні оборонити чистоту мови,

Кант аргументував, що вільна людина є суттєвим чином автономною або
самокерованою. «Самість», яка цікавила Канта, була «самість»
раціональної особистості. Цілком припустимим було б вимагати подібної
автономії і для інших «самостей» чи моральних сутностей, таких як нація
або Volk.

66. Фїхте і німецька нація

Ідея нації Фіхте була цілковито політичною. світ географічне побудований
так, щоб розташувати нації-держави: «Певні частини земної поверхні,
разом із їхніми мешканцями, вочевидь, приречені від природи формувати
політичні утворення». «Ті, що говорять однією мовою вже від природи
зв’язані разом безліччю невидимих ниток іще до втручання людського
посередництва; вони взаємозалежні; вони становлять одне неподільне ціле
з природою».

Він пропонував більш жорсткі засоби, щоб ізолювати націю від чужинців.
«Тільки вчений або митець, мають резон пускатися у мандри поза межі
закритої держави. Не слід дозволяти займатися зовнішньою торгівлею тим,
хто відчуває лише пустопорожню цікавість і бажання розважитися та
розсіяти свою нудьгу по всіх краях». («Промови до німецької нації»)

Фіхте мав піднесені уявлення про те, що означає бути німцем, отож його
шалений гнів на німців, які не діяли відповідним чином, був пропорційним
цій піднесеності. Фіхте підштовхує нас до висновку, що німці стали
жертвами чужоземної підступності. Німецькі чесноти є природними,
німецькі вади-це наслідок сприйняття чужоземних впливів. рушійним
чинником якого є втіха від думки про тріумф стражденного героя.
Структура цього уявлення досконало загальна; Фіхте картає французів як
злочинців, але, як на сучасний або пізніший смаки, то євреїв,
аристократів, британців або іще там когось, хто підвернеться під руку,
можна цілком підставити на місце гнобителів нації.

67. Ентоні Д СМТГ – Націоналом та історики

Націоналізм розглядає світ як результат взаємодії різних спільнот.

Мішле, Берк, Мюллер, Карамзін, Палацький й багато інших заклали моральні
й інтелектуальні підвалини націоналізму, що виник у кожній зі спільнот,
представлених даними істориками.

В основному історики розглядали націоналізм як доктрину, принцип чи
доказ; за незначними винятками уяву майже всіх істориків більшою мірою
збуджував саме націоналізм, а не нація. Іноді націоналізм, навпаки,
ототожнювався з «національним почуттям», почуттям приналежності до нації
й самоідентифікації з нею. У такому випадку прийнято вважати, що нація
задовольняє індивідуальні й колективні потреби тепла, сили й
стабільності, національні зв’язки стають дедалі важливішими, тоді як
родинні й добросусідські втрачаються.

Націоналізм можна зрозуміти лише в історичних рамках. Оскільки стан
сучасної Європи свідчить про розпад її організації, економічного й
політичного порядку, особливий наголос ставиться на фізичних перевагах й
аспектах націоналізму; підвищена увага приділяється тим його функціям,
які особливо важливі для дезорієнтованих особистостей й переміщених
спільнот.

еліти, особливо інтелектуальні, прищеплюють і адаптують західні ідеї
нації й національного відродження.

Вважається: сама нація, сам об’єкт будь-якого націоналістичного
прагнення штучні, концепція й модель соціальної й культурної організації
– продукт зусиль схильності націоналістів до влади Нація- вигадана
категорія; вона не вкорінена ні в природі, це суто сучасна концепція.

Три відповіді історії націоналізму

1. Перші історики трактували націю як основу індивідуальної свободи.
Коли настане епоха братерства, то «не буде ні багатого, ні бідного, не
буде поділу на знатних людей і плебеїв.

Така патріотична релігія є культом людини й рушійною силою сучасної
французької і європейської історії.

Ренан: «Нації – не вічні. Тепер існування націй добре, навіть потрібне.
Існування їх – гарантія свободи ». Для Ренана дух свободи краще визначав
націю, ніж соціально-психологічний принцип, який заперечував будь-які
зміни у формі, або біологічний, лінгвістичний, економічний чи
географічний. Отже:

«Нація – це душа, духовний принцип … нація – це велика солідарність,
утворювана почуттям жертв, які вже принесено й які є намір принести в
майбутньому.” Для Ренана важливими є соціальні й психологічні моменти:
спільний досвід й спільна пам’ять (а також непам’ять).

Актон: теорія національної єдності «перетворює націю на джерело
деспотизму й революції», імперії вищі від націй. Тому теорія
національності – це ретроградний крок в історії».

Каутський, Ленін і Люксембург: націоналізм – засіб, що використовується
феодальним і буржуазним класом,

68. Ернест ҐЕЛНЕР – Нації та націоналізм

Націоналізм – це передусім політичний принцип, за яким політичні та
національні одиниці мають збігатися. Націоналістичне почуття – це або
відчуття гніву, викликане порушенням цього принципу, або ж відчуття
задоволення дотриманням його. Такого типу почуття і спричиняють
будь-який націоналістичний Дyx.

є одна форма порушення націоналістичного принципу, до якої національне
почуття особливо чутливе: коли правителі політичного утворення належать
до іншої нації.

націоналізм – це теорія політичної легітимізаіі яка вимагає, щоб етнічні
кордони не перетинались із політичними і, зокрема, щоб етнічні кордони у
межах даної держави не відокремлюєш правителів від решти громадян.

Націоналістичний принцип може стверджуватися також в етичному,
«універсалістському» дусі.

на землі є велика кількість потенційних націй. На нашій планеті є також
місце для певної кількості незалежних чи автономних політичних утворень.
не всі націоналістичні домагання можуть бути задоволені однаковою мірою
одночасно. Задоволення одних означає страждання інших. територіальне
політичне утворення може стати етнічно однорідним, якщо будуть знищені,
або вигнані, або асимільовані всі чужинці,

69. Держава та нація

держава (Макс Вебер) – установа всередині суспільства, яка володіє
монополією на законне насильство. Сила, як крайній засіб, – серед
різноманітних засобів підтримання ладу – може застосовуватись тільки
певним спеціальним, чітко визначеним і добре централізованим,
дисциплінованим органом всередині суспільства. Такий орган чи група
органів є державою.

Основний принцип Вебера: Держава становить один із найбільш суттєвих і
важливих наслідків суспільного поділу праці. Держава – це інститут або
низка специфічних інституцій, зосереджених на утвердженні порядку (окрім
інших їхніх турбот).

Не всі суспільства є державне оформлені. Якщо немає держави, то,
природно, не виникає питання про збіг державного кордону з межами нації.
Те, що викликало появу націоналізму – це її межі і розподіл влади і,
можливо, деякі інші прерогативи. У своєму історичному розвитку людство
пройшло три основні стадії: доаграрну, аграрну та індустріальну.

аграрні суспільства – хоча і не всі, але більшість – державне оформлені,
форма держави є граничне мінливою. В епоху мисливства і збирання цей
вибір був недоступним.

індустріальні суспільства є надзвичайно великими, і рівень життя, який
став для них звичним (чи який вони ревно І намагаються зробити звичним),
залежить від неймовірно складного загального розподілу праці і
кооперації, тобто від державного регуляювання. проблема націоналізму не
виникає, доки немає держави.

70. Нація

Людина без нації кидає виклик визнаним нормам і тому провокує
відчуження.

У людини має бути національність, як мають бути в неї ніс та два вуха;
Національна приналежність – не природжена людська властивість, але
сьогодні вона сприймається саме так.

нації, як і держави, зумовлені певною сукупністю обставин (contingency),
а не загальною необхідністю. Ні нації, ані держави не існували в усі
часи і за будь-яких обставин. Націоналізм стоїть на тому, що вони
призначені одна для одної; що одна без другої неповна і що це породжує
трагедію. Держава, безперечно, виникла без допомоги нації. Деякі нації
утворились, напевне, без держави.

Певна сукупність (category) осіб стає нацією, якщо і коли члени цієї
сукупності твердо визнають певні взаємні права і обов’язки один щодо
я-одного на підставі їхньої спільної належності до неї.

71. ПЕРЕХІД ДО ЕПОХИ НАЦІОНАЛІЗМУ

Людство безповоротно довірило себе індустріальному суспільству,
виробнича система якого ґрунтується на досягненнях науки і технології.
Його осбливості – той вид культурної однорідності, якої вимагає
націоналізм.

Більшість людства входить до індустріальної епохи з аграрної стадії.
епоха переходу до індустріалізму має також бути добою націоналізму –
періодом бурхливої перебудови, коли або політичні, або культурні
кордони, або те й те воднораз перетворюються так, щоб задовольняти нову
націоналістичну настанову, яка саме в цей час вперше і заявляє про себе.
цей перехідний період має бути шаленим та сповненим конфліктів. В
реальній історії зусилля націоналізму схильні поєднуватися з іншими
наслідками індустріалізації.

Наголос Реформації на писемності та орієнтація на Святе Письмо, її атака
на монополістичне духівництво, її індивідуалізм та зв’язки з мобільним
міським населенням, – усе це надає їй характеру провісника тих
соціальних ознак та настроїв, які, згідно з нашою моделлю, породжують
епоху націоналізму.

Рання індустріалізація означає демографічний вибух, швидку урбанізацію,
міграцію робочої сили, а також економічне та політичне проникнення
глобальної економіки та централізованої держави у досі більш чи менш
зосереджені в собі спільноти.

Існує також зв’язок між націоналізмом і процесами колоніалізму,
імперіалізму та деколонізації.

72. Дикі та садові культури

Культури, як і рослини, можна поділити на дикорослі та доглянуті. Дикі
види зростають та відтворюються спонтанно, як життєві органи людей.

Культивовані або садові культури різноманітні, хоча розвинулися з диких
різновидів. Вони відрізняються складністю та багатством, які
підтримувалися передусім завдяки писемності та наявності
спеціалізованого персоналу, і загинули б, позбавлені особливої підтримки
у вигляді спеціалізованих наукових установ з достатньо численним,
цілковито зайнятим та відданим справі персоналом. Але високі культури
взагалі не визначали межі політичних утворень протягом аграрної доби.

В індустріальну епоху високі культури починають домінувати, принесені
ними типи освіченості та стилі спілкування стають набагато
авторитетнішими та нормативними, стають впливовими й універсальними в
суспільстві.

Але висока культура дуже потребує політичної опори й підтримки. Не кожна
дикоросла культура може стати високою культурою. Там же, де не існувало
узгодженості між наявними політичними кордонами, з одного боку, та
високими культурами з їхніми політичними домаганнями, спалахує конфлікт.

ЩО ТАКЕ НАЦІЯ?

Спочатку були дві особливо перспективних кандидатури на створення теорії
національності: воля та культура.

Якщо ми визначимо нації як групи, що бажають самі зберігатися як
спільноти, бажають об’єднатися на основі спільності культури.

Нації краще визначати безпосередньо у термінах доби націоналізму. З
цього часу культури виглядають природним джерелом політичної
легітимності. І лише відтоді починає здаватись, що будь-яке нехтування
їхніми кордонами з боку політичних утворень є скандальним.

За таких умов нації дійсно можна визначати у термінах як волі, так і
культури, а також виходячи зі збігу цих двох чинників з політичними
утвореннями. Відповідно, держави будуть намагатися поширювати свої
кордони до меж своїх культур і підтримувати та впроваджувати свої
культури у межах своєї влади.

Саме націоналізм породжує нації, а не навпаки.

Культури, які він закликає захищати та відроджувати, часто є його
власним винаходом або перетворені до невпізнання. В націоналістичну добу
суспільства обожнюють себе безсоромно та відкрито, зневажливо відкидаючи
камуфляж.

Основна омана та самоомана, властиві націоналізму, – це те, що
націоналізм є, по суті, загальним нав’язуванням високої культури
суспільству, в якому раніше низькі культури визначали життя більшості, а
в деяких випадках і всього населення. Це означає появу анонімного
безособового суспільства із взаємозамінними атомізованими індивідами,
пов’язаними насамперед культурою цього типу, – замість попередньої
комплексної структури місцевих груп, які спиралися на народні культури,
відтворювані локально та самобутньо безпосередньо мікрогрупами.

Націоналізм, як правило, перемагає під гаслом захисту уявної народної
культури. Та якщо націоналізм досягає успіху, то він усуває чужу високу
культуру; Суспільство більше не обожнює себе, користуючись релігійними
символами; модерна, керована, технічно оснащена висока культура
утверджує себе в піснях і танцях, які запозичує (стилізуючи їх у процесі
запозичення) в народної культури, котру, як їй безпідставно здається,
вона увінчує, захищає й відроджує.

КеннетМАІШО^Т – Тлумачення націоналізму

Роман ШПОР ЛЮК – Комунізм і націонатізлї

Рімард СКЕМЕРГОРН – Етнічність і меншини

Кожне суспільство в модерному світі містить менші утворення чи
підсистеми, що якоюсь мірою відрізняються від більшості населення.

Етнічна група – певний колектив, що є частиною більшого суспільства,
об’єднаний реальним чи гаданим спільним походженням, пам’яттю про
спільне історичне минуле і наголошенням у культурі одного або кількох
символічних елементів, які вважають характерними ознаками саме цієї
народності (моделі спорідненості, фізичні контакти, спільність релігії,
мови або діалекту, належність до племені або нації, фенотипові ознаки).
Необхідним супроводом – є усвідомлення членами групи своєї особливості.

«домінантна група» – певний колектив людей у даному суспільстві, який
займає настільки впливове становище, що виконує роль охоронця та
захисника суспільно значущої системи цінностей та відіграє провідну роль
у розподілі винагород. Ця група може бути більш або менш чисельною.

«група меншості»

Етнічні групи можуть бути або домінантними, або підпорядкованими. у
будь-якому суспільстві може бути тільки одна домінантна група, але
багато підпорядкованих груп, то етнічні групи переважно перебувають у
підпорядкованому, а не панівному становищі;

«меншина» – складає менше половини всього населення даного суспільства,
але є досить значущою підсистемою з обмеженим доступом до важливих ролей
та діяльності в економічних та політичних установах даного суспільства.
Коли етноси (ethnics) складають дійсну більшість даного населення, але
перебувають у статусі підпорядкованості (група С), будемо називати їх
«масовими етносами».

«суспільство». У відповідності з тричленною типологією суспільств
Парсонса, суспільства поділяють на примітивні, перехідні (intermediate)
та модерні2: наша увага буде зосереджена на третій категорії. у модерних
суспільствах цілком доречно визначати суспільство як національну державу
(nation-state) – тобто як суспільну одиницю, яка має визначену територію
стосовно інших таких одиниць, має певну сукупність централізованих
урядових установ, які перебувають під місцевим політичним контролем, і
має повноваження від імені даної одиниці діяти у зовнішніх взаєминах.

Томас ЕРГКСЕН – Етнічність, раса, клас і нація

Пол Р. БРАС – Етнічні групи і формування етнічної ідентичності

Джон ГАТЧШСОН, Ентоні Д СЛПТ – Що таке етнічність

По, І Р. БРАС – Змагання еліт і становлення напій

Фрщріх ЗМ4ҐПЇЕКЕ – Загальний погляд на націю, національну державу і
космополітизм

Г’ю СЕТОН-ВОТСОН – Старі і нові нації

два типи націй, які ми будемо називати старими й новими. Старими –
набули національної ідентичності або національної самосвідомості ще до
сформування доктрини націоналізму. Нові – це ті нації, у яких два
процеси – становлення національної самосвідомості та виникнення
націоналістичних рухів – відбуваються одночасно.

Старими націями в Європі 1789 року були: англійці, шотландці, французи,
кастільці та португальці на заході; данці і шведи на півночі; угорці,
поляки та росіяни на сході. В решті країн Європи було мало ознак
національної свідомості. нові нації формувалися протягом наступного
століття.

Кожна нація має свою історію. Процес формування національної
ідентичності і національної самосвідомості у старих націй був повільним
та неясним. У середньовічній Європі слово natio вживалося цілком
узаконено, але його використовували не в сучасному значенні слова
«нація». В багатьох середньовічних університетах навчалося досить багато
студентів з інших країн. Ці прибульці об’єднувалися в спільноти –
nationes, які одержували назви тих земель, звідки походила більшість
студентів, хоча туди могли включатися й вихідці з інших країн1.

Отож хоча слово natio набувало різних значень у модерних мовах, з
допомогою нього та похідних від нього слів позначали тільки обмежені
категорії людей. Для означення всього населення використовували інші
слова: populus, peuple, people, popolo і pueblo.

Протягом означеного відрізка часу значні групи населення піднялися
вгору, до політичного життя, а усвідомлення належності до національної
спільноти поширилося вниз, углиб народу. цьому сприяли економічний та
соціальний розвій, пожвавлення торгівлі, зростання міст та збагачення
крамарів. Відбувалося, кажучи сучасною мовою, посилення комунікації,
хоча й в обмеженому обсязі.

З часів Французької революції лідери національних рухів за своїми
якостями були людьми, що чітко формулювали ідеї, і їхня пропаганда серед
населення своїх країн, націлена на прищеплений національної свідомості
та здатності до активних політичних дій. Серед нових націй у Європі
кінця XIX – початку XX століття мова стала найважливішим чинником у
творенні національної свідомості. націоналістично зорієнтовані еліти
виявилися здатними домогтися підтримки від селян, крамарів, ремісників
та робітників, бо багато людей, належних до цих прошарків, виявляли
незадоволення політичними та суспільними умовами життя. Незадоволення є
основою для виникнення будь-якого руху; але без націоналістично
зорієнтованих еліт ці рухи не стали б націоналістичними.

Там, де політична і соціальна влада належала групі, яка відрізнялася за
релігією та мовою від більшості населення, і воднораз з населення
формувалась освічена еліта, поставали оптимальні передумови для швидкого
зростання націоналістичного руху.

Джон А АРМСТРОНТҐ – Нації до націоналізму’

Вокер КОННОР – Каїн сформувався нація?

КонстантинСІРлЮНС-СІІМОНОЛЕВІІЧ – Поняття нації: спроба теоретичного

прояснення

Карл ДОЙЧ – Народі , нації та комунікація

Комунікативна концепція інтеграції К.Дойча була побудована на принципі
“ізоморфізму” /уподібнення/.

• Процеси комунікації є основою зв’язності (coherence) суспільств,
культур та навіть особистостей

• людям, як правило, легше спілкуватися у межах тієї ж самої культури,
аніж поза її межами

• В залежності від того, як спільна культура сприяє комунікації, вона
формує спільноту.

• обсяг втраченої інформації можна виміряти

• Спільнота є спільнотою взаємодоповнювальних (complementary)
комунікативних звичок та засобів

Бенедикт АНДЕРСОН – Уявлена спііьнота

Петер АЛЬТЕР – Нація: проблема визначення

НАЦІОНАЛІЗМ: ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ

Націоналізм є політичною силою. Сучасний націоналізм виник наприкінці
XVIII століття у Західній Європі та у Північній Америці. Потім він
поширився на всю Європу та на весь світ.

Він може бути поєднаним як з прагненнями до політичної, суспільної,
економічної та культурної емансипації, так і з відповідними формами
гноблення. У ХІХ-ХХ століттях заклик націоналізму привів до того, що
такі історично сформовані багатонаціональні великі держави як Османська
імперія та Габсбурзька монархія розпалися на велику кількість малих
держав. З одного боку, до націоналізму зверталися, щоб виправдати як
насильне вигнання людей із їхніх постійних місць проживання, так і
завоювання нових територій. З другого ж боку, з ним пов’язували
сподівання на встановлення вільного й справедливого суспільного ладу.

націоналізм не існує як щось єдине, існують тільки різноманітні форми
його проявів. Ось чому було б, мабуть, правильніше говорити про
націоналізми, а не застосовувати слово «націоналізм» в однині.

«націоналістом» називають того, хто беззастережно ставить інтереси
однієї нації – як правило, своєї власної – над інтересами інших націй та
хто готовий знехтувати інтересами цих інших націй заради своєї власної.
За визначенням однієї з популярних німецьких енциклопедій, націоналізм –
це «перебільшена, нетолерантна форма національної свідомості».

ІЩоб уникнути негативного смислового відтінку, пов’язаного зі словом
«націоналізм», принагідне застосовують слово давнішого походження
«патріотизм» – любов до батьківщини.

Як зауважив данський історик Йоган Гейзінґа, патріотизм став означати
«волю оберігати та захищати все, чим володіє людина та що вона цінує».
На противагу до націоналізму патріотизм фактично ніколи не був
агресивною політичною силою.

Слово «націоналізм», (вперше Гердер у 1774 році)

Такими складниками чи ознаками націоналізму є, приміром, усвідомлення
своєї відмінності-самобутності, що грунтується передусім на етнічній,
мовній і конфесійній гомогенності, наголос на спільності
соціо-культурних настанов (Einstellungen) та історичних спогадів,
месіанізм, зневага чи нетерпимість щодо інших народів.

Дойч: визначає націоналізм як «духовну структуру», у відповідності з
якою в суспільній комунікації віддають перевагу «національним»
повідомленням, спогадам та уявленням, які воднораз стають найважливішими
також у прийнятті політичних рішень. націоналіст приділяє найбільшу
увагу передусім тим повідомленням, які містять у собі своєрідну
національну символіку або які можна осмислювати на основі національних
мовних та культурних кодів6. інтенсивна суспільна комунікація як
найважливіша передумова будь-якого почуття національної ідентичності

Лемберґ: «соціологічна теорія націоналізму»: націоналізм як «систему
уявлень, цінностей та норм – образ світу й суспільства – яка забезпечує
великій суспільній групі усвідомлення своєї цілості і об’єднує велику
суспільну групу та виокремлює ЇЇ оточення»8. в ролі консолідуючої
серцевини – «однаковість мови, походження, характеру, культури або
підпорядкованість спільній державній владі».

Шідер: націоналізм є особливою об’єднувальною ідеологією: ця ідеологія
«завжди має на увазі націю, а не суспільну групу, зорієнтовану тільки
релігійне або соціальне»

Новочасний (moderne) націоналізм – починають розуміти і як ідеологію і
як політичний рух, у яких нація та суверенна національна держава
набувають характеру центральних внутрішніх цінностей і які здатні
політич-но змобілізувати народ або велику групу населення. Націоналізм,
отже, значною мірою втілює в собі динамічний принцип, що стає основою
надій, почуттів і дій. Він є засобом об’єднання та активізації людей для
досягнення спільної мети.!

Сучасна людина ідентифікує себе з її історичною й культурною спадщиною
та з формами її політичного існування. Нація (або національна держава)
стає для неї життєвим світом (Lebensraum) та джерелом смислу життя як у
сучасному, так і в майбутньому.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter