Історія сучасного світу, її місце в гуманітарному знанні.
Предмет і завдання курсу.
Для з’ясування поняття політичної історії, її предмета, місця серед
інших суспільно-політичних наук та значення в підготовці сучасних
фахівців, слід насамперед пригадати, що являє собою політична історія як
наука взагалі. Ще в давнину склалось уявлення про історію як учителя
життя, чиї уроки дають змогу набути мудрості, здатності орієнтуватись у
стрімкому потоці суспільних подій. Існує енциклопедичне визначення
поняття історії як науки, що вивчає цілеспрямовану матеріальну
діяльність людей, визначних осіб різних епох і часів. Іншими словами
історію роблять люди. Діяльність людини є історією суспільства, оскільки
вона завжди має суспільний характер, навіть якщо здійснюється людиною
поза видимим спілкуванням з іншими людьми. Отже, вивчати історію — це
вивчати діяльність людей. Саме діяльність людей є об’єктом історичної
науки. Сама діяльність того чи іншого народу (людини) має складну
структуру, класифікувати яку можна за об’єктами діяльності, тобто за
тим, на що вона спрямована, у якій сфері суспільного життя відбувається.
Можна виділити такі основні сфери (об’єкти) діяльності, як духовна,
наукова, економічна, правова, соціальна, політична, кожна з яких при
всьому їх взаємозв’язку може слугувати предметом спеціального наукового
вивчення. Сфери соціальної, політичної, правової, міжнародної і под.
діяльності і є об’єктом вивчення політичної історії. Серед суспільних
дисциплін — економічної теорії, політології, філософії — політична
історія є самостійною дисципліною, з власним предметом вивчення і
специфічним змістом. Вона має свій інструментарій дослідження, тобто
методи, принципи дослідження, свої завдання, коло джерел. Будучи
самостійною дисципліною, політична історія перебуває в тісному
взаємозв’язку з іншими суспільними дисциплінами, доповнюючи їх і
водночас збагачуючись новітніми досягненнями інших суспільних наук. У
сукупності вони дають можливість відтворити цілісний процес суспільного
і світового розвитку, розкрити основу його єдності і багато подібності,
його спрямованість і гуманістичний зміст. Для політичної історії, а саме
такою вона склалась з часів Геродота і Плутарха, одним з корінних понять
є поняття політики. Політика — це діяльність у сфері відносин між
великими соціальними групами, насамперед класами, а також націями та
народностями всередині держави і між державами на міжнародній арені. До
сфери політики відносять участь у справах держави, визначення форм,
завдань, змісту діяльності держави. Будь-яка проблема набуває
політичного характеру, якщо вона стосується класових, соціальних,
національних інтересів, державної влади. У політичному житті суспільства
велику роль відіграють політичні діячі, які очолюють державу і її
органи, політичні партії і громадські організації, обрані (чи
призначені) на державні посади згідно з існуючими в державі правовими
нормами. Політичні діячі чи лідери партій можуть займати різні позиції —
революційні,
консервативні або реакційні — і проводити відповідну політику. Незалежно
від цього їх діяльність є суб’єктом політичної історії. Суб’єктами
політичної історії є також класи і соціальні групи, нації, партії та
суспільно-політичні рухи. У сукупності об’єкти і суб’єкти політичної
історії становлять предмет її вивчення. У кожній науці предметом
вивчення є певна система об’єктивних закономірностей. Політична історія
як наука не є винятком. Предметом вивчення курсу є закономірності
політичного життя суспільства і його розвитку в межах XX ст. З огляду на
викладене можна дати узагальнене визначення предмета політичної історії.
Це — самостійна історична дисципліна, яка вивчає закономірності розвитку
політичного життя суспільства в конкретних формах і просторово-часових
вимірах, характер, структуру і зміни в політичних системах, діяльність
державних інститутів, політичних партій і громадських організацій, а
також визначних політичних діячів. Важливою складовою предмета
політичної історії є вивчення властивих для того чи іншого суспільства
на різних історичних етапах політичних ідей, поглядів, настроїв, які
істотно впливали на все політичне життя.
Історія людства знає немало форм фіксації історичної пам’яті, набутої
людством протягом тисячоліть досвіду: релігійні міфи, народні перекази,
найпростіші хроніки історичних подій, літописи тощо. Щоправда, їх
недоліком є те, що відомості, які вони містять, надзвичайно складно
відтворювати і передавати від покоління до покоління. Окрім того, їх
виконавці вносили багато свого, що з часом невпізнанно змінювало зміст
історичної інформації.
З розвитком людської цивілізації, з прогресом у галузі освіти, науки,
культури змінюються і форми збереження історичної пам’яті, історичних
знань і форми їх передання новим поколінням: збірки законів, міждержавні
договори й угоди, державні акти, тобто документальні джерела, а сьогодні
ще й фото- і відеозаписи, комп’ютерна техніка тощо.
Вивчаючи історію, пізнаючи її, людина долучається до культури свого
народу, світової культури. Історія виконує чимало важливих функцій.
Насамперед знання історії розширює світогляд людини і межі її знань про
суспільство, умови та шляхи його розвитку, збагачує загальну освіченість
і ерудицію. Не випадково один з найосвіченіших людей свого часу М. Г.
Чернишевський, підкреслюючи значення історії, зазначив, що можна не
знати багатьох наук і бути освіченою людиною, але не можна бути
освіченим, не знаючи історії.
Отже, з цього можна зробити висновок, що однією з важливих функцій
історії, зокрема політичної, є пізнавальна, або
інтелектуально-розвиваюча.
Важливою функцією політичної історії є практично-політична. Вивчення
політичної історії дає змогу з’ясувати, які і чиї інтереси відображає
політика тих чи інших партій, суспільних груп, громадських і політичних
формувань і рухів, їх лідерів, і зіставити соціальні інтереси із
загальнолюдськими, показати пріоритет загальнолюдських на конкретних
прикладах суспільних явищ. Знання історії, а значить розуміння
закономірності розвитку суспільства, допомагає виробити науково
обґрунтований політичний курс, уникнути суб’єктивних рішень, помилок
минулого. Щоб визначити, куди і як іти суспільству у своєму розвиткові,
потрібно знати, з якого стану воно вийшло і який пройшло історичний
шлях.
Необхідно наголосити на практичному значенні вивчення політичної історії
безпосередньо для підготовки фахівців у галузі економіки. Кожному
відомий взаємозв’язок і взаємозалежність економіки й політики,
економічної і політичної історії. Відомо, що саме з питаннями
економічними нерозривно зв’язані найживотрепетніші питання історії та
сучасності і корені цих питань лежать у суспільних відносинах
виробництва.
Виходячи з цього, можна з певністю сказати, що знання закономірностей і
суті політичних процесів дає змогу фахівцю-економісту передбачити,
спрогнозувати можливі варіанти розвитку економічних процесів, уникнути
як непомірного форсування деяких з них, так і зволікання із здійсненням
необхідних радикальних заходів в економічній сфері, що однаковою мірою в
кінцевому підсумку веде до непередбачуваних негативних результатів.
Важливою складовою, елементом суспільної свідомості є історична
свідомість. Історична свідомість передбачає насамперед знання історії.
Але вона не обмежується знанням фактів історії, не ототожнюється тільки
з уявленням про історичний досвід, проте включаючи їх у свій зміст.
Нарешті, історична свідомість містить у собі момент соціального
прогнозування на підставі вивчення реальних суспільних процесів і
властивих їм провідних тенденцій. У цьому розумінні історична свідомість
— це важливий засіб і умова наукового розуміння суті і форм соціального
розвитку в їх історичній перспективі. Формування історичної свідомості,
яка відповідає потребам демократичного суспільства, набуває особливого
значення й тому, що вона є водночас основою політичної культури.
Методологічні принципи, методи вивчення історії сучасного світу.
Кожна наука має свою особливість, властиві їй методи дослідження і
методологічні принципи підтвердження істини. Історична наука не є
винятком. Правдиве, істинне пізнання минулого, як підтверджує весь
досвід розвитку історичної науки, можливе лише з правильних, дійсно
наукових методологічних позицій. Що ж являє собою методологія історичної
науки?
Методологія історичної науки — це теорія пізнання історичного процесу,
сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що
реалізуються в практиці історичного пізнання. У такому вигляді
методологія виступає як загальний метод історичної науки, усіх її
напрямів, як інструмент пізнання.
Ще понад 2 тис. років тому виникли два основні підходи в історичній
думці, які існують і дотепер: ідеалістичне і матеріалістичне розуміння
історії.
Представники ідеалістичної концепції в історії вважають, що дух і
свідомість первинні і важливіші ніж матерія і природа. Тим самим вони
стверджують, що людська душа і розум визначають темпи і характер
історичного розвитку, а інші процеси, у тому числі і в економіці,
вторинні, похідні від духу.
Отже, на їх думку, в основі історичного процесу лежить духовне, моральне
вдосконалення людей, а суспільство розвиває сама людина, оскільки
здібності їй дані Богом.
Прихильники матеріалістичної концепції стверджують протилежне: оскільки
матеріальне життя первинне відносно свідомості людини, то саме
економічні структури, процеси і явища в суспільстві визначають весь
духовний розвиток і інші відносини між людьми.
Ідеалістичний підхід характерніший для західної історичної науки,
матеріалістичний — для вітчизняної.
Зазначимо, що сучасна історична наука заснована на
діалектико-матеріалістичному методі, який розглядає суспільний розвиток
як природно-історичний процес, котрий визначається об’єктивними
закономірностями і на який разом з тим діє суб’єктивний чинник
(діяльність мас, класів, партій).
На які ж методологічні принципи спирається історична наука?
Перший принцип — це принцип об’єктивності, який вимагає спиратися на
факти в їх істинному змісті, не перекручені, не підігнані під схему.
Слід розглядати кожне явище в його багатогранності і суперечливості, у
сукупності як позитивних, так і негативних сторін.
Другим важливим принципом є принцип історизму, що передбачає розгляд
усіх історичних фактів, явищ і подій відповідно до конкретно-історичної
обстановки, у їх взаємозв’язку і взаємообумовленості.
Згідно з принципом історизму події, історичні факти, конкретну особу
потрібно оцінювати не з абстрактних часових позицій, а виходячи з
конкретних історичних умов того часу, коли ці події чи факти мали місце,
бачити, що нового вони принесли і як вплинули на подальший розвиток
подій.
Принцип історизму дає можливість «ужитися» в історію, відчути «аромат»
певної епохи, а також зрозуміти мотиви вчинків і оцінити самі вчинки
історичних діячів, оцінити їх реальний внесок у державну політику й
практику.
Принцип альтернативності визначає ступінь імовірності здійснення того чи
іншого явища, події, процесу на основі об’єктивних реальностей і
можливостей. Визнання історичної альтернативності дає змогу по-новому
оцінити шлях кожної країни, побачити невикористані можливості процесу,
винести уроки на майбутнє.
Глибина і науковість пізнання історичних явищ і процесів забезпечується
застосуванням і цілої низки часткових, конкретних методів дослідження.
Серед них найефективнішими є: логічний, який реалізується через
системний аналіз; порівняльно-історичний метод (метод історичних
аналогій); ретроспективний, або метод історичного моделювання. В
історичному дослідженні застосовуються і спеціальні методи: метод
статистики, математичні методи аналізу процесів тощо. У вивченні
політичної історії, особливо близької нам у часі, дедалі більшого
значення набуває метод конкретних соціологічних досліджень, що дає змогу
визначити стан мас, які здійснюють головний і безпосередній вплив на
розвиток історичних процесів.
Указані як загальні, так і часткові методи дослідження спрямовані на
виявлення історичних закономірностей, осмислення законів історії.
Роль буржуазних революцій у соціально-політичних перетвореннях др. пол.
XIX ст. країн Західної Європи. (+роль промислових революцій)
Як позитивне явище слід відзначити і той факт, що наші історики почали
використовувати, аналізувати праці західних науковців, істориків,
політологів, економістів.
Було б методично правильно почати аналіз першого питання теми з
визначення його хронологічних рамок. Період промислової революції тривав
з 50-х до середини 90-х років XIX ст. Саме на цих хронологічних рамках
слід особливо наголосити, тому що деякі зарубіжні вчені невиправдано їх
розширюють. Так, італійський дослідник К. Чіполла розуміє під
промисловою революцією «всі соціальні, економічні і культурні процеси,
що відбувалися в Європі і частково в Росії з 1750 до 1900 рр.»
Про розвиток промислової революції свідчать темпи зростання світового
промислового виробництва з 3,18 % у 1802—1812 рр. до 58,7 % у 1900 р. З
70-х років XIX ст. почалося масове виробництво сталі, яке стало одним з
найважливіших показників промислової потужності. Світова виплавка сталі
за період з 1870 до 1900 р. зросла з 520 тис. т до 28,3 млн т. Це
зростання в основному спостерігалося в країнах «молодого» капіталізму —
Сполучених Штатах Америки, Німеччині та ін.
Таке швидке піднесення виробництва сталі стимулювало інтерес
європейських країн та СІЛА до регіонів, які мали великі природніг запаси
сировини, необхідної для промислового розвитку країні У результаті
цього, тільки протягом останньої третини XIX ст. понад 15 млн кв. км
площі були приєднані до колоніальних володінь європейських країн.
У провідних країнах Європи й у СІЛА утвердилось панування великої
машинної індустрії.
Наприкінці XIX ст. промисловий прогрес привів до виникнення двох нових
галузей: електротехнічної та хімічної які відкрили широкі можливості для
трансформації промисловості та сільського господарства.
Разючі зміни відбувалися в галузі транспортуй Якщо в 1840 р. загальна
довжина залізничної колії у світі не перевищувала 9 тис. км, то вже в
1870 р. залізничні шляхи простяглися на відстань 210 тис. км. Бурхливо
розвивалась світова торгівля У цей час місто остаточно відокремилось від
села, великі капіталістичні підприємства витіснили ремісничі майстерні,
виникли великі фабричні міста.
Значні зміни відбулися в соціальній структурі суспільства цих країн.
Промисловий робітничий клас став новим елементом соціальної структури
суспільства)* У Німеччині, наприклад, у середині XIX ст. 70 % населення
було зайнято в сільському господарстві, а вже через сорок років у 90-х
роках XIX ст. його кількість скоротилася до 35 %. Швидкими темпами
зростав промисловий робітничий клас.
Суть процесів, які відбувалися, полягала в тому, що створювався і
зміцнювався матеріальний базис нового буржуазного ладу. Буржуазна
промисловість і торгівля становили його підвалини. Інтеграція
індустріальної робочої сили в існуючий лад вела до зміни соціальної
структури суспільства, появи нової буржуазної соціальної структури
суспільства.
Для розуміння другого питання теми ґрунтовного аналізу потребує
положення про роль буржуазних революцій в Європі і СІЛА у XVIII—XIX ст.
У Західній Європі епоха буржуазних революцій охоплює період приблизно з
1789 до 1871 р. Буржуазні революції, що сталися в цей період, відіграли
вирішальну роль у між формаційних змінах, у переході до капіталізму.
Так, необхідно згадати оцінку Великої французької революції 1789 р. як
головної події на шляху встановлення соціального панування буржуазії.
Вона зумовила подальший розвиток по капіталістичному шляху не лише
Франції. За її безпосереднього впливу сталися буржуазні революції в
інших європейських країнах та в Латинській Америці.
Справу, розпочату Великою французькою революцією, продовжили буржуазні
революції 1848—1849 рр., які відбулися у
Франції, Німеччині, Австрії, Італії. Це були найбільші революційні події
XIX ст.. На наш погляд, при трактуванні другої хвилі буржуазних
революцій доцільно звернути увагу на виявлення діалектичного зв’язку
всесвітньо-історичного і локально-історичного процесів, що відбувалися.
Загальним завданням буржуазних революцій того періоду було знищення
феодально-абсолютистських порядків, які гальмували розвиток капіталізму.
З цієї точки зору вони мали типовий характер, єдину мету — упровадження
буржуазних принципів у економічні і соціально-політичні відносини в
країнах. Конкретний зміст соціально-економічних перетворень визначався
специфікою країни.
Так, у Франції, де з феодалізмом і абсолютизмом було покінчено ще під
час революції 1789—1794 рр., об’єктивним завданням революції було
повалення панування самої тільки фінансової аристократії і встановлення
панування класу буржуазії в цілому. У Німеччині на першому плані стояли
проблеми ліквідації політичної роздробленості, досягнення державної
єдності. В Італії вирішення таких самих завдань доповнювалось прагненням
звільнити північну частину країни від австрійського гніту. В Австрії
революція мала покінчити з найреакційнішою монархією в Європі і
звільнити пригноблені народи від національного гніту. Слід підкреслити,
що загалом у революціях того періоду значну роль відігравало національне
питання.
Аналіз показує, що цикл буржуазних революцій в Європі закінчився в
основному в 1848—1849 рр., хоча процес вирішення поставлених ними
завдань тривав аж до 70-х років XIX ст. Першим і головним наслідком
буржуазних революцій, що охоплюють цілу історичну епоху, було те, що
після їхньої перемоги в Західній Європі створилась система буржуазних
держав, головним чином національних.
У сучасній соціально-політичній літературі відзначається, що радянська
історична наука тривалий час була в полоні догматизму і часто однобічно
висвітлювала історичні події. Це стосується й оцінювання результатів
буржуазних революцій. За цілком справедливого висновку, що ці революції
були механізмом зміни формацій, утверджувалась і не зовсім правильна
теза про «повну» перемогу буржуазних відносин Але «повної» перемоги,
повної заміни феодалізму капіталізмом тоді не відбулось. Якісний стрибок
полягав у зміні співвідношення старого і нового формаційних укладів і в
тому, що останній набував панівного становища в соціально-економічних і
політичних структурах. Це і є характерна ознака перехідного періоду не
тільки від феодалізму до капіталізму, а й взагалі всіх без винятку
перехідних епох, Як наслідок такого стану в Західній Європі відкривались
альтернативні шляхи розвитку капіталізму: революційний і еволюційний.
Роль буржуазних революцій полягала в стимулюванні розвитку капіталізму і
бурхливого наукового, технічного та культурного процесів у XIX ст.
Конкретно-історичного аналізу потребує і другий важливий результат
буржуазних революцій — повалення феодально-абсолютистських монархій у
Західній Європі. Під ударами буржуазних революцій захитались могутні
монархічні династії Капетингів (Франція), Гогенцоллернів (Німеччина),
Габсбургів (Австрія). Цікаво, що останнім часом помітно зріс суспільний
інтерес до доль європейських (у тому числі російської) монархій. Це,
очевидно, пояснюється бажанням по-новому уявити минуле, зрозуміти, які
сили визначили історичний розвиток, який вплив на перебіг історичних
подій мали монархи, а також глибше з’ясувати обставини загибелі останніх
представників монархій.
Французька монархія була однією з найдавніших у Європі. У ранньому
середньовіччі поклали їй початок королі з династій Меровингів (448—752
рр.) і Каролінгів (752—987 рр.). Як національна держава вона остаточно
склалася за королів з династії Капетингів, які, починаючи з 987 р.,
правили Францією майже 800 років. За цей час французька монархія
пережила чимало злетів і падінь. За Генріха IV (1589—1610 рр.), Людовика
ХШ (1610— 1643 рр.), Людовика XIV (1643—1715 рр.) монархія досягла
найбільшого розквіту.
Наближення капіталістичної епохи супроводжувалось загостренням усіх
суспільних суперечностей у Франції. Усупереч розрахункам Людовика XVI на
«заспокійливу» роль Генеральних штатів, відкриття їх у травні 1789 р.
стало справжнім детонатором глибокої, всеосяжної і кривавої революції.
Відомо, що депутати 3-го стану проголосили своє зібрання 17 червня 1789
р. Національними, а 9 липня — Установчими зборами. Спроба розгону зборів
викликала народне повстання. Штурм 14 липня 1789 р. Ба-стилії став
початком кінця династії Капетингів. У 1792 р. Конвент виніс рішення про
страту короля Людовика XVI. 21 січня 1793 р. вирок виконано. Були також
страчені дружина короля Марія-Антуанетта, його сестра Єлизавета, герцог
Орлеанський — батько Луї-Філіппа І. У тюрмі згасло життя Людовика XVII.
Майже чверть століття пробули у вигнанні Людовик XVIII, Карл X, Людовик
XIX Луї-Філіпп І. Неодноразові пізніші спроби відродити монархію успіху
не мали.
Наголосимо, що французька буржуазна революція боролась з феодалізмом і
абсолютизмом найбільш послідовно і покінчила з ним рішуче, ніж будь-яка
інша буржуазна революція.
Історіографія, присвячена дослідженню проблеми становлення, розвитку і
занепаду французької монархії, налічує сотні книг, але й сьогодні
історики не відмовляються від аналізу й оригінального трактування подій
того часу. У зв’язку з 200-річчям Великої Французької революції (1989
р.) кількість таких спроб збільшилась.
Є ще один аспект теми, на який треба звернути увагу. У сучасній
літературі він визначається як контрреволюційний інтервенціоналізм, що
означає об’єднання зусиль феодально-абсолютистських монархій для
придушення буржуазних революцій. Контрреволюційний інтервенціоналізм
виявився одним з головних знарядь європейської реакції, яка намагалася
відстояти свої позиції. Починаючи з коаліцій, утворених
феодально-монархічними державами на чолі з Англією проти Великої
французької революції, через інтервенцію Священного союзу проти
революцій в Італійських державах та Іспанії в 1820—1823 рр., придушення
національно-визвольних рухів у Польщі в 1830—1831 рр., Угорщині та
Італії в 1848—1849 рр. тягнеться низка спроб збройного експорту реакції.
Це була одна з форм боротьби старих панівних класів з новим суспільним
ладом.
Таким чином, можна зробити висновок, що феодально-монархічні кола,
незважаючи на свою історичну приреченість, тривалий час уперто
намагалися втримати владу і прибутки. Революційні події 1789—1870 рр.
були одним з важливих історичних етапів класової боротьби в Європі] Рух
буржуазії проти феодально-абсолютистських сил був у той період головним
стрижнем, основою історичного процесу, його об’єктивним змістом.
Через вивчення фундаментальних наукових досліджень і узагальнень можна
зрозуміти суть третього історичного результату буржуазних революцій —
переходу від абсолютизму до буржуазної держави, від необмеженої монархії
до буржуазної республіки, за якої верховні органи державної влади
повністю або частково обирались на певний строк. Слід звернути увагу на
суть терміна «буржуазний парламентаризм». Буржуазний парламентаризм — це
система правління в буржуазних державах, за якої формально, за
конституцією, законодавча влада належить виборному парламенту.
Взагалі слід зазначити, що проблема держави є важливим теоретичним
питанням сучасної науки. Звертаючись до історіографічних досліджень цієї
теми в різних галузях сучасної історичної науки, можна краще зрозуміти
специфіку підходів до концепції держави, розширення міжгалузевих
зв’язків, опанувати нові методи, методики аналізу цієї складної
проблеми.
Як здійснювався злам старої феодальної влади й утверджувався новий
буржуазний лад, найчіткіше можна уявити за документами Французької
революції. Радимо ознайомитись із збірником «Документи истории Великой
французской революции» (М: МГУ, 1990), який був опублікований до
200-річчя революції. Багато важливих і цікавих документів друкуються тут
уперше. Політичний маніфест революції — «Декларацію прав людини і
громадянина» 1789 р. було покладено в основу багатьох інших декларацій
про права і свободи людини, які приймались пізніше. За конституцією у
Франції встановлювався республіканський лад. Вища законодавча влада
належала Законодавчим зборам — парламенту, який обирали громадяни
Франції; найважливіші законопроекти підлягали затвердженню народом на
первинних зборах виборців. Вища виконавча влада надавалась Виконавчій
раді з 24 осіб. Половина складу цієї ради щорічно оновлювалась.
Конституція проголошувала демократичні принципи.
Підсумовуючи сказане, можна зробити однозначний висновок, що саме
Франція тоді втілювала найпрогресивніші тенденції суспільного розвитку.
У 1789—1870 рр. у багатьох європейських країнах були вперше створені або
значно зміцнені буржуазно-парламентські органи влади. Аналізуючи процеси
розвитку буржуазного парламентаризму, слід звернути увагу на. такі
напрями: 1) виборче право, структура і склад парламентських зібрань,
їхній зв’язок з виборцями; 2) політичні функції зібрань і їхні відносини
з виконавчою владою; 3) історичні традиції і новації в розвитку
європейського парламентаризму.
У країнах Західної Європи — у Великобританії, Франції, Іспанії, Італії —
виборні парламенти визначали характер правління і курси їхніх урядів.
Слід зазначити, що розуміння загальної моделі буржуазного
парламентаризму має пов’язуватись з розумінням індивідуальних рис
демократичного розвитку окремих країн. Наприклад, Франція і
Великобританії в демократичній еволюції формально стояли на одному
щаблі, але Франція була демократичнішою державою, ніж Великобританія,
тому що для французької верхньої палати — Сенату — була характерна
виборність, у той час як у Великобританії членство у верхній палаті було
спадковим. Своїм конституційним розвитком країни Західної Європи різко
відрізнялись від країн Центральної та Східної Європи.
Історики вважають, що сучасний інтенсивний аналіз багатомірного процесу
становлення європейської буржуазної держави має велике не лише
теоретичне, а й суто практичне значення з погляду використання
історичного досвіду для побудови нашої незалежної демократичної держави.
Сьогодні вони працюють над багатьма фундаментальними проблемами,
пов’язаними з вивченням закономірностей функціонування механізму
буржуазної державності. Визначилося і коло дискусійних проблем: роль
парламентарів у реформах і революціях, співвідношення законодавчої,
виконавчої та судової влади за парламентських режимів, парламент і
місцеві органи влади, парламентаризм і партійні системи, особливості
розвитку державності на Заході та Сході тощо.
Завершуючи розгляд цієї теми, поставимо ще одне запитання: а чи була
де-небудь промислова буржуазія при владі одноосібно, тільки як
представник інших власницьких верств суспільства?
Відповідь на це запитання може бути тільки заперечною. Промислова
буржуазія лише допускалась до участі у владі поряд з іншими фракціями
буржуазії і дворянства. Так само, як унаслідок буржуазних революцій
змінювалось співвідношення старого
і нового формаційних укладів, так і зміна балансу сил відбувалася
всередині блоку панівних класів убік поступового зростання ролі
промислової буржуазії. Зауважимо також, що у вітчизняній історіографії
ці аспекти ще недостатньо досліджені і обгрунтовані. Зокрема, у науковій
літературі триває дискусія щодо строків завершення перехідного періоду
від феодалізму до капіталізму в Західній Європі, а з ним тісно пов’язане
і питання становлення ранньобуржуазних держав.
_3робило загальний висновок з розглянутого питання: буржуазні революції
1789—1870 рр. у Західній Європі були об’єктивно орієнтовані на
встановлення й утвердження провідного становища капіталістичного укладу
щодо інших укладів; стали механізмом стимулювання розвитку європейських
держав; спричинили зміни в політичних структурах влади; відкрили простір
для широкого розвитку продуктивних сил)
Що стосується США, то дослідження й аналіз їх розвитку логічно почати з
констатації того історичного факту, що вони стали першою державою світу,
створеною виключно на буржуазних засадах. Американська революція, відома
нам як Війна за незалежність 1775—1783 рр., була антифеодальною і
національно-визвольною, сприяла вільному і швидкому розвиткові
капіталізму в Північній Америці. Вона розгорнулась на фоні промислової
революції, що охопила північно-західну частину країни на початку XVIII
ст. Американська буржуазна революція 1775—1783 рр. стала найважливішою
передумовою розвитку капіталізму в сільському господарстві. Революція
ліквідувала елементи феодалізму в аграрному секторі, скасувала такі
феодальні пережитки, як майорат, невідчужуваність наділу, збирання
напівфеодальної ренти. Революція відкрила широкий простір для
промислового розвитку країн.
Щодо політичних завдань, які стояли перед країною, то стрижневими серед
них були розроблення і прийняття конституції, формування на її основі
владних структур, а також проблеми політичного устрою штатів, власне,
становлення механізму американської федерації. Четвертого липня 1776 р.
Конгрес прийняв складену Джефферсоном Декларацію незалежності і з цього
часу США розпочали свою історію як самостійна державах Першу конституцію
США — «Статті конфедерації і вічного союзу» — затверджено Конгресом у
1776 р. Конституція проголошувала США буржуазно-демократичною
республікою Згідно з конституцією створювались органи державної влади:
Конгрес (сенат і палата представників); феодальні органи виконавчої
влади; Верховний суд і федеральна судова система. Першим президентом США
став Дж. Вашингтон.
Зробимо наголос на тому, що конституція США акумулювала в собі
найпередовіші для свого часу принципи державного устрою, на довгі роки
стала взірцем демократії і створила оптимальні умови для розвитку
приватновласницьких відносин. Усе це відіграло велику роль у тому
швидкому прогресі, який характеризував розвиток американського
суспільства в XIX ст., коли за сто років республіка змогла вийти з
периферії світової співдружності на її передові рубежі, а ще через
півстоліття перетворилася на лідера західної цивілізації.
Важливо зрозуміти, які особливості державного механізму США дали змогу
їм протягом ось уже двохсот років підтримувати високу стабільність,
згладжувати соціальні конфлікти, такі характерні для західноєвропейських
країн. Пропонуємо уважно проаналізувати конкретно-історичні умови
становлення американської держави, виявити основні принципи дії цієї
національної моделі держави та її категорії, провести дискусію з цих
питань.
Як зарубіжні, так і вітчизняні вчені звертають увагу на необхідність
уточнення хронологічних рамок процесу становлення американської держави
та її базових характеристик. Це не другорядне питання. Його належне
висвітлення забезпечує вирішення цілої низки проблем: періодизація
історії США, оцінка ступеня ефективності державних структур,
співвідношення наступності, перемін і сталості у функціонуванні
політичної системи.
Закінчуючи розгляд питання, зауважимо, що американське суспільство кінця
XVIII — початку XIX ст. практично за всіма параметрами відрізняється від
того ж таки суспільства кінця XX ст. Державні структури лише формально
зберегли традиційний вигляд: їхні функції, внутрішня побудова, характер
зв’язків окремих елементів суттєво трансформувалися. Процес адаптації
державних інститутів здійснювався повільно, реформістським шляхом,
включаючи, звичайно, роки громадянської війни. Причини такого явища,
мабуть, треба шукати саме в періоді становлення американської держави,
коли закладалися її підвалини.
3ародження робітничого руху в країнах Заходу, його еволюція й
ідейно-політичні течії. І Інтернаціонал.
Попри значну кількість революцій, у XVIII—XIX ст., у Європі зберігалося
чимало пережитків минулого. Тут утворилося лише три республіки —
Франція, Швейцарія, Сан-Маріно, в інших державах так і залишилася
монархія. У політичному житті важливу роль продовжувала відігравати
родова аристократія, яка складала військову еліту та бюрократію.
Економічні зміни привели до того, що найчисленнішим класом
суспільства стали наймані робітники. На відміну від селян та ремісників
вони були позбавлені власних засобів виробництва, а отже, гарантованих
можливостей до існування. Вони заробляли собі на прожиття, продаючи свою
робочу силу власникам підприємств, та були постійними жертвами
нестійкого, циклічного розвитку ринкової економіки. Втрата роботи була
для них справжнього життєвою катастрофою, відкидала до межі голодного
існування.
Природне прагнення робітників до забезпечення відносних гарантій своєї
соціальної стабільності породило масовий робітничий і соціалістичний
рух, домінуючою ідеологією якого став марксизм.
До початку XX ст. робітничий рух домігся значних успіхів. Майже в усіх
країнах було створено профспілки й соціал-демократичні партії, які
координували свою діяльність у межах 2-го Інтернаціоналу (1889-1914).
Серед соціалістів не було єдності відносно способів боротьби за інтереси
робітників. Ліві течії вважали, що вони можуть бути задоволені лише
знищенням капіталістичних відносин через «соціалістичну революцію»,
«диктатуру пролетаріату» і усуспільнення власності.
Помірковані соціалісти бачили можливість задовольнити основні вимоги
робітників, удавшись до реформування суспільних структур через
представницьку демократію та соціальне законодавство.
Робітничий рух став основною силою в боротьбі за демократію. Політичний
устрій більшості європейських держав був ще далеким від неї. Загальне
виборче право, до того ж тільки для чоловіків, існувало в кількох
країнах. У більшості правом голосу користувалася незначна частка
населення. Представницькі органи відігравали допоміжну роль.
Під тиском робітничого руху в країнах Заходу почалась “епоха
реформізму”. Вона забезпечила відносний соціальний мир з 1870 р. до 1917
р. її ініціаторами були здебільшого ліберальні партії. Завдяки реформам,
що їх пощастило провести, у країнах Заходу міцніли демократичні
інститути й започатковувалось досконаліше соціальне законодавство.
Становлення соціал-демократичних партій у країнах Західної Європи, їх
роль у суспільно-політичному житті. ІІ Інтернаціонал.
У міжвоєнний період, особливо в роки стабілізації капіталізму, а потім
на етапі виходу його з економічної кризи значно зміцніли позиції
європейської соціал-демократії. Європейський соціалізм
(соціал-демократія), відкидаючи крайнощі лібералізму та марксистського
соціалізму, керувався доктриною “панування права” в умовах вільного та
соціально справедливого суспільства, виступав проти насилля над
особистістю, за політичні свободи. Капіталізм він заперечував у тій
мірі, в якій ним порушувалися названі принципи. Враховуючи історичний
досвід, суспільно-політичні реалії, соціал-демократія міжвоєнного
періоду визначилася з основними принципами суспільного устрою, які
суттєво розмежовували її не тільки з ідеологією ортодоксального
марксизму, а й лібералізму:
орієнтація тільки на робітничий клас (диктатура пролетаріату) не має
шансів на успіх у соціально диференційованому суспільстві, до того ж
коли пролетаріат не становить більшості);
соціал-демократична партія має бути відкритою для кожного, хто підтримує
її цілі і політику й готовий до дій заради їх здійснення;
заради досягнення максимальної політичної згоди і з поваги до особистих
переконань соціал-демократи визнають у партії рівними всі обґрунтування
соціалізму;
ринок, який перебуває під громадським контролем, відпові дає інтересам
суспільства в більшій мірі, ніж централізоване планування; відмова від
ринку є стрибком у пустоту.
Ці та інші постулати соціал-демократії з одного боку, мають
забезпечувати умови для ефективно функціонуючої економіки, з іншого —
забезпечувати соціальну злагоду в громадянсько му суспільстві. ‘
Наприкінці 20-х років більшість профспілок, отже, й робітничого класу,
були під впливом соціал-демократії. Остання відстоювала ідею
“організованого капіталізму”, закликаючи трудящих до боротьби не за
знищення капіталістичної системи, а за її реформування, вдосконалення,
за поліпшення свого місця в цій системі. Тому всупереч сподіванням
комуністів економічна криза не стала каталізатором збурення робітничого
руху, не підірвала позицій соціал-демократії, її реформістської
ідеології. Навпаки, соціал-демократи зміцнили своє становище, прийшовши
у середині 30-х років до влади в країнах Скандинавії, у Бельгії,
Франції, Чехословаччині, Великобританії (лейбористи).
У зв’язку з наростанням фашистської загрози відбувалося деяке полівіння
соціал-демократії, зокрема так званого австро-марксизму. Його лідери О.
Бауер і М. Адлер сформулювали концепцію “інтегрального соціалізму”, суть
якого полягала у зближенні двох течій робітничого руху — реформістської
(соціал-демократи) і революційної (комуністи), за умови, що останні
позбавляться сектантських ілюзій.
Взагалі ж соціал-демократія була неоднорідною, спектр її
соціально-політичних орієнтацій був досить широким як у питаннях
внутрішньої, так і зовнішньої політики. Проте саме це (на відміну від
жорстко одномірної, лівосектантської позиції комуністів) об’єктивно
забезпечувало соціал-демократії широку соціальну базу в
суспільно-політичних рухах того періоду.
Розглядаючи друге питання, згадаємо, що наприкінці XIX ст. значний вплив
на розвиток світових соціальних процесів справляли: робітничий рух,
соціалістична ідеологія, соціалістичний рух. Вони розвивалися переважно
на теоретичній базі марксизму, У кінці 70-х — на початку 80-х років
виникли пролетарські партії у Франції, Італії, Швейцарії, соціалістичні
групи й організації в Англії, Росії, Сполучених Штатах Америки. Трохи
пізніше створені пролетарські партії в Австрії, Швеції, Норвегії та
інших європейських країнах. із зміцненням робітничих партій зростало
прагнення до встановлення зв’язків між ними. Значною подією в
соціалістичному русі було створення II Інтернаціоналу. Це відбулося 14
липня 1889 р. в Парижі на марксистському конгресі. У роботі конгресу
взяли участь 400 делегатів від соціалістичних організацій 22 країн, у
тому числі від таких великих і впливових партій, як німецька,
австрійська, французька і двох соціалістичних організацій США та ін. Це
був найзначніший міжнародний з’їзд за всю історію робітничого руху.
Відбулося 9 конгресів II Інтернаціоналу. На них були прийняті важливі
рішення про ставлення робітничого класу до війни, до колоніальної
політики буржуазії, про поєднання політичної і економічної боротьби
пролетаріату, про розв’язання аграрного питання. На останніх трьох
конгресах були затверджені резолюції, що засуджували імперіалістичні
війни і мілітаризм.
Підхід до висвітлення історії II Інтернаціоналу має бути аргументованим,
ураховувати різні погляди. Аналіз опублікованих матеріалів міжнародних
симпозіумів, які відбулися з нагоди 100-річчя II Інтернаціоналу (1989
р.), дає змогу виявити і порівняти концепції, висновки, протилежні
погляди на цю проблему широкого кола вчених з багатьох країн світу.
Молена констатувати, що в сучасній історіографії II Інтернаціоналу чітко
визначились два напрями. Перший спрямований на максимальну реконструкцію
історії II Інтернаціоналу шляхом використання нових джерел і нових
методів дослідження. Другий націлено на нове осмислення, нове розуміння
фактів, явищ, процесів його історії. Але, мабуть, обидва шляхи
взаємопов’язані. Визначились і найбільш дискусійні питання: проблема
національного й інтернаціонального в діяльності II Інтернаціоналу;
теоретична і політична активність різних течій у ньому; механізм його
функціонування і різні аспекти роботи політичних партій, які входили до
складу II Інтернаціоналу тощо.
Візьмемо до уваги, що необхідність нового погляду на історію II
Інтернаціоналу вчені пов’язують з ретроспективним аналізом ситуації, що
склалась на рубежі XIX і XX ст., коли виник і почав діяти II
Інтернаціонал. Саме ця ситуація позначилась на всій його діяльності,
визначила його характерні риси й ознаки. Столітня ретроспектива дає
матеріал для того, щоб оцінити альтернативність, суперечність тенденцій
суспільного розвитку кінця XIX — початку XX ст., зрозуміти однобічність
міркувань і висновків сучасників та ідеологів, які абсолютизували або
еволюційні, або, навпаки, революційні шляхи соціального прогресу, а
відповідно до цього підійти і до аналізу діяльності II Інтернаціоналу.
Водночас важливо підкреслити, що, як це не дивно, наукові дослідження
структури, інтересів, культури, соціальної психології пролетаріату того
часу та інших верств населення є недостатніми. Поступово в сучасній
соціально-політичній літературі виникає нове бачення базису II
Інтернаціоналу, як досить складного, диференційованого, часом полярного
явища, відмова, від традиційних поглядів на пролетаріат як однорідну
масу. Звідси неминуче випливає реалістичніша оцінка різних течій у
робітничому русі, його лідерів, усієї діяльності II Інтернаціоналу.
Нові підходи виявилися і в дослідженнях теоретичної та політичної
діяльності лівого й правого крила соціал-демократії. У нових публікаціях
помітно зросла тенденція до аналітичного розгляду гносеологічних,
теоретичних засад революційної соціал-демократії. Щодо її політичної
діяльності, то тепер її більше пов’язують із специфікою Центральної і
Південно-Східної Європи. Аналіз діяльності правої соціал-демократії в
сучасній соціально-політичній літературі нерозривно поєднується з новим
осмисленням суті діяльності Е. Бернштейна в II Інтернаціоналі, його
концепції, яку революційна соціал-демократія вважала ревізіонізмом.
Аналіз течій соціал-демократії був би неповним, якби ми не сказали ще
про один напрям — австромарксизм. Австромарксизм (О. Бауер, В.
Елленбоген, К. Реннер, О. Нейрат) — своєрідна течія в соціал-демократії,
яка травила глибокий вплив на інші європейські соціал-демократичні
партії .Варто наголосити, що в її теоретичних поглядах і особливо в
практичній роботі є чимало повчального, що привертає до себе увагу
сучасних теоретиків і політиків. Вітчизняні історики поступово
відмовляються від однозначно негативної оцінки австромарксизму як
«прояву міжнародного опортунізму». Філософський світогляд і його
соціально-політичний аспект, які визначали певну політичну орієнтацію
австромарксистів, стали об’єктом сучасного наукового аналізу.
Австромарксисти розробили цілий комплекс положень, спираючись на теорію
неопозитивізму, або логічного позитивізму, якому притаманний
технократичний погляд на суспільство, коли людина становить інтерес
тільки як продуктивна сила. Неопозитивізм визнає за можливе будь-які
сміливі соціальні експерименти, соціальну інженерію без обмежень
морального плану. Такий підхід зумовив1 розквіт «наукового утопізму».
Позитивісти розробляли теорію більш економічного і ефективного
суспільства майбутнього. Це суспільство розглядалось ними в деталях і
являло собою модель державного соціалізму з єдиним керівним центром, з
військовою організацією економіки, командними методами управління, тобто
було економічно замкнуте. Ці ідеї соціал-демократи почали було втілювати
на практиці.
З цієї точки зору цікавий феномен О. Нейрата, члена СДПА, автора
програмного документа Віденського гуртка «Наукове світорозуміння» який
поєднував у собі ідеї австромарксизму, неопозитивізму і освітянства в
робітничому середовищі. О. Нейрат ще 1918 р. запропонував проект
соціалізації в Баварській республіці, де обіймав посаду президента
Центрального економічного управління, але зрозумів безперспективність
«чистої» соціальної інженерії, якщо вона не спиратиметься на міцну
політичну підтримку з боку партії, і звернувся до масових організацій
робітників. Австромарксисти вважали умовою утвердження робітничого класу
засвоєння ним гуманітарної науки, оскільки лише в цьому випадку (думали
вони) можливо буде встановити демократичний соціалізм, вільний від
будь-яких авторитарних тенденцій. Тому австромарксисти великого значення
надавали культурно-освітянській діяльності Вони створили міцну і
розгалужену систему культурно-освітянських організацій, яка об’єднувала
в собі народні університети, мережу робітничих і партійних шкіл тощо.
Аншлюс 1938 р. поставив крапку на цьому широкому суспільному русі.
Таким чином, можна зробити висновок, що наприкінці XIX — У на початку
XX ст. соціалістична ідеологія, соціалістичний рух були дуже поширені і
мали значний вплив на маси робітничого класу, усіх трудящих. Цьому
сприяла діяльність II Інтернаціоналу — міжнародної організації
соціалістичних партій, д
Розуміння процесів розвитку на рубежі історичних епох уже з позиції XX
ст. дає змогу реалістичніше оцінювати історичну ретроспективу.
Актуальною проблемою сучасної історичної науки є аналіз
суспільно-політичних ідей, політичних течій того періоду під кутом зору
сучасності, звернення до минулого для виявлення в ньому тих тенденцій,
що властиві сучасності.
Реформізм в міжнародному соціал-демократичному русі, його ідейний
розкол. Е. Бернштейн.
Відомо, що наприкінці 90-х років у II Інтернаціоналі стався розкол.
Німецький соціал-демократ Е. Бернштейн, який поряд з К. Каутським зробив
значний внесок у справу утвердження марксизму в німецькому робітничому
русі, спробував критично переглянути ортодоксально-марксистську теорію.
Він не брав під сумнів цільові настанови соціалізму на зміну суспільного
ладу. Але шляхом емпіричних досліджень дійшов висновку, що твердження
про неминучість краху капіталізму, про зубожіння народних мас, а також
спрощення класової структури суспільства шляхом його поляризації на
буржуазію і пролетаріат, не відповідають фактичному розвиткові подій.
«Кінцева мета — ніщо, рух — усе» — це суть системи суспільно-політичних
поглядів Е. Бернштейна. До останнього часу інтерпретація цієї формули
марксистами зводилась до того, що її автор відкидав соціально-економічні
основи соціалістичної революції, протиставляв їй курс на реформи,
спрямовані на поліпшення економічного становища пролетаріату в умовах
капіталізму Як правило, проголошення боротьби за реформи пов’язувалось з
опортуністичною теорією мирного вростання соціалізму в капіталізм. Ця
система поглядів характеризувалась як прояв інтересів вузького прошарку
робітничої аристократії кінця XIX — початку XX ст.
Модель «бернштейніанства» стане зрозумілішою, якщо навести кілька тез з
надрукованих праць Е. Бернштейна. «Якщо під побудовою соціалізму, —
писав він, — розуміти виникнення суспільства, в якому управління у всіх
галузях буде послідовно комуністичним, то я не вважаю за потрібне,
приховувати, що воно лежить, на мій погляд, у досить далекому
майбутньому. Навпаки, я твердо переконаний, що покоління, яке живе
тепер, побачить здійсненими багато соціалістичних вимог, якщо не під
цією назвою, то фактично… Я відкрито зізнаюсь, що дуже погано розумію
і дуже мало цікавлюсь тим, що звичайно мають на думці під «кінцевою
метою соціалізму» Ця мета, що б вона не являла собою, для мене — ніщо,
рух же —-усе. Під рухом же я розумію як загальний розвиток суспільства,
тобто соціальний прогрес, так і політичну та економічну агітацію і
організацію для здійснення цього прогресу… Над чим вона
(соціал-демократія) має працювати тривалий час, — так це над політичною
організацією робітничого класу в дусі демократії, а також вона має
боротись за різного роду державні реформи, які здатні піднести становище
робітничого класу і перебудувати державу в дусі демократії . Е.
Бернштейн ставив питання саморозвитку капіталізму, зміни суті класової
боротьби, демократизації капіталістичної власності і держави,
спроможності реформування втілити в собі суть революції. Він писав, що
під усуспільненням засобів виробництва розуміє «створення громадських і
товариських підприємств», а не одержавлення засобів виробництва, яке
«мало б наслідком безмежну витрату продуктивних сил, безглузде
експериментування і безцільне насильство, оскільки політичне панування
робітничого класу в дійсності могло б проявитися завжди лише у формі
диктаторської революційної центральної влади, підтримуваної
терористичною диктатурою революційного клубу».
Зауважимо, що саме практичні аспекти бернштейніанства стали на межі двох
епох основними об’єктами критики марксистів, біля витоків якої стояли:
П. Лафарг, Ф. Мерінг, Р. Люксембург, Г. В. Плеханов, В. І. Ленін. Не
вдаючись в історію добре відомої нам критики основ бернштейніанства,
зазначимо, що її полемічна загостреність цілком зрозуміла. Вона
пояснювалась різким розходженням позицій, діаметральною протилежністю
поглядів, філософських і політичних теорій і принципів. Маркс, Енгельс,
Ленін розглядали шлях до соціалізму через соціалістичну революцію. Цей
найбільший в історії соціальний переворот у контексті сукупності їхніх
поглядів не міг мати іншого характеру, ніж революційного. Гостра
теоретична боротьба лівого і правого крила соціал-демократії була
проявом революційного напруження кінця XIX — початку XX ст.
У більшості партій II Інтернаціоналу, у тому числі й у партії німецьких
соціал-демократів, теорія Е. Бернштейна викликала запеклий опір. І
тільки останнім часом, у зв’язку з кризою традиційного уявлення про
соціалізм на Заході і на Сході, почалося переоцінювання цієї концепції.
Які ж сучасні погляди на основні положення теорії Е. Бернштейна?
Наведемо думки доктора X. Хаймана (Німеччина), викладені ним на
міжнародній конференції, присвяченій 100-річчю II Інтернаціоналу
(травень 1989 р.). «Був спростований історичний детермінізм наукового
соціалізму…, — сказав він. — Бернштейн поставив під сумнів не тільки
революційну стратегію, а й економічну концепцію соціалізму. Він уважав
неможливим створити якісно нове і краще суспільство в результаті
революційного акту, який здійснюється протягом короткого часу. Тільки в
результаті тривалих реформ рух може поетапно наближатися до
соціалістичних цілей. А крім того, усуспільнення засобів виробництва не
можна більше розглядати як гарантований шлях до здійснення кінцевих
цілей соціалізму… Традиційна економічна концепція: «соціалізм —
усуспільнення — планова економіка» перетворилась через 100 років після
створення II Інтернаціоналу у віджилу модель, яка зазнала остаточної
кризи. І жоден лікар, яким би він не був ідеологічно і діалектично
підготовленим, не врятує її».
Зробимо деякі узагальнення з наведених поглядів. По-перше, у широкому
плані мова йде про докорінну зміну методологічних підходів до оцінок
концепцій, до таких принципів, як класовий підхід, партійність,
формаційна теорія, в основу якої покладено принципи детермінізму
історичного процесу. Тепер існує і плюралізм методологій, і плюралізм
думок. Можливо, що це нормальне явище для науки. По-друге, хоча прогнози
Бернштейна базувались не на глибокому вивченні відповідних проблем, а на
виявленні суперечностей і слабких місць у теорії марксизму, але чимало
його прогнозів підтвердилися на сучасному етапі розвитку. По-третє,
загальне визнання тісної взаємодії реформи і революції, характерне для
сьогодення, можна пояснювати по-різному: як «повернення» до Бернштейна і
як сходження теорії ще на один історичний щабель розвитку.
Підкреслимо, що історія II Інтернаціоналу — це історія динамічної,
суперечливої, взаємопов’язаної єдності, в якій втілилися протиборство і
взаємодія різних течій у робітничому і соціалістичному русі, що було
зумовлено суперечностями епохи.
Особливості капіталістичної еволюції Росії в др. пол. XIX- початку XX
ст.
У пореформений період (з 1861 р.) внаслідок економічного розвитку,
насамперед у промисловості, остаточно склалася система російського
капіталізму. На межі XIX—XX ст. Росія з відсталої аграрної держави стала
аграрно-індустріальною, за обсягом промислової продукції ввійшла у
п’ятірку наймогутніших держав (Англія, Франція, США і Німеччина) і
дедалі більше втягувалася в світову систему господарства.
На межі століть світовий капіталізм вступив у монополістичну стадію
розвитку. Для Росії також було характерним формування монополістичного
капіталізму: створення промислових монополій та фінансових союзів,
зрощування промислового і фінансового капіталу. Вони диктували ціни й
обсяг продажу, регулювали рівень виробництва, їхнім інтересам
підпорядковувалася внутрішня і зовнішня політика держави.
Особливостями монополістичного розвитку у Росії були збереження
поміщицького землеволодіння, селянське малоземелля, невисокий рівень
вивезення капіталу, значне інвестування іноземним капіталом.
+++++
Реформи 60-х рр. XIX ст. створили умови для швидкого розвитку
капіталістичних відносин у Росії. Але тут вони мали свої особливості.
Росія залишалась аграрною країною. Розвиток капіталістичних відносин у
сільському господарстві відбувався на прусський кшталт — поміщицькі
господарства переходили на товарне капіталістичне виробництво. Це
забезпечувало в Росії формування капіталістичних відносин за
недостатнього первинного нагромадження капіталу. Грабіжницький характер
селянської реформи і відіграв роль первинного нагромадження, а також
створив умови для забезпечення промисловості дешевою робочою силою.
Проте, цей процес стримувався рядом чинників. Було збережено, зокрема,
селянську «общину», що гальмувало процес майнового розшарування.
Промисловість, яка тільки-но створювалася, не могла забезпечити роботою
велику кількість робітників. До того ж, у Росії стався демографічний
вибух: до кінця XIX ст. населення подвоїлось. Розвиток капіталістичних
відносин відбувався на тлі збереження феодальних методів експлуатації
селян (відробіток, здольщина) і навіть патріархального укладу
господарювання.
Незважаючи на сповільнений розвиток капіталізму, в сільському
господарстві були помітними нові явища. Соціальне розшарування селян
супроводжувалось зростанням кількості сільськогосподарських найманих
робітників. У 70-х рр. їх було 700 тис, а у 90-х — близько 3,5 млн.
Збільшувалося виробництво товарного хліба.
Капіталістичні відносини на селі успішно розвивались у тих районах, де
існувало традиційно розвинене селянське чи поміщицьке товарне
господарство, і в новоосвоєних районах (південь України, Північний
Кавказ, Казахстан).
У Росії пізніше за інші великі держави завершився промисловий переворот,
тобто перехід на машинне виробництво. Це сталось у 90-х рр. XIX ст.
Проте, він відбувався одночасно з індустріалізацією, що зумовило високу
концентрацію виробництва і швидкі темпи розвитку. На 5 % підприємств
працювало 54,1 % робітників. Початок індустріалізації характеризувався
також прямим державним втручанням. Робилося це у формі державного
фінансування залізничного будівництва і фінансової підтримки галузей
важкої промисловості, особливо металургії та машинобудування. Значну
роль у проведенні індустріалізації відіграв іноземний капітал, якому
створили сприятливі умови.
Проте, розвиток промисловості був нерівномірним у різних районах країни.
Найбільш швидкими темпами розвивались Україна (Донбас, південь),
Петербург, Москва, Польща, Прибалтика; дещо повільніше — промисловість
Уралу.
За період з 1866 р. по 1903 р. кількість підприємств збільшилась із 3
тис. до 9 тис.-Виплавка чавуну 1902 р. зросла до 159 млн. пудів (1867 р.
його виробили лише 17 млн. пудів). Видобуток вугілля досяг 1902 р. 1
млрд. пудів (1867 р.— 159 млн. пудів).
Великого розмаху набуло залізничне будівництво. Довжина залізничної
мережі зросла з 1488 км 1861 р. до 52 тис. км наприкінці XIX ст.
Незважаючи на такі вражаючі успіхи, Росія залишалася переважно аграрною
країною, оскільки питома вага промислової продукції була меншою за
сільськогосподарську.
Розвиток капіталістичних відносин породив протиріччя в суспільстві між
працею і капіталом, між підприємцями і найманими працівниками, між
новими економічними відносинами і старою політичною системою. Усі ці
проблеми накладалися на старі. Зокрема, в країні не було по-новому
розв’язане аграрне питання. Це зумовлювало високу соціальну напруженість
протягом 1861 —1917 рр.
На економічний розвиток Росії негативно вплинула світова
валютно-фінансова та економічна кризи 1899—1903 рр. Відразу різко
скоротився приплив іноземних інвестицій. Нестача капіталів призвела до
концентрації виробництва і до появи в Росії монополій “Прода-мет”,
“Продвагон”, “Продпаровоз” та ін. За 1899—1908 рр. кількість підприємств
скоротилася на чверть, а виробництво подвоїлося. Переважним типом
монополій були картелі й синдикати. Єдиною повністю монополізованою
галуззю стало нафтодобування.
У кризі 1899—1903 рр. яскраво проявилась інша особливість промислового
розвитку Росії — збіг у часі процесів індустріалізації та монополізації,
періодів розквіту та обмеження вільної конкуренції.
Значну частину російської промисловості становило кустарне виробництво,
в якому було зайнято майже 4 млн осіб. Тим часом промисловий пролетаріат
складав близько 3 млн душ. До того ж, -лише 10 % із них були кадровими
робітниками. Росія знаходилася на початковому етапі становлення
індустріального суспільства.
З 80-х років XIX ст. в Росію активно проникав іноземний капітал.
Російське законодавство створило сприятливі умови для цього. Іноземні
інвестиції спрямовувалися у найприбутковіші галузі промисловості —
нафтову, кам’яновугільну, металургійну, машинобудівну. Особливо цей
процес посилився на початку XX ст. Значні природні ресурси і дешева
робоча сила давали високі прибутки. Загалом іноземним власникам належала
в Росії третина капіталу промислових компаній і майже половина капіталу
10 найбільших банків. Також царський уряд щедро користувався зовнішніми
кредитами, особливо французькими і бельгійськими, що впливало на вибір
зовнішньополітичного курсу. Загальний зовнішній борг Росії на 1913 р.
складав 7,5 млрд. крб.
Основні напрямки розвитку суспільно-політичних течій в Росії у
пореформений період.
Соціально-політичними особливостями Росії цього часу були необмежене
самодержавство, станова нерівність, політичне безправ’я широких мас,
національне гноблення. Характерним для Росії було і те, що держава
захищала інтереси і поміщиків, і великої монополістичної буржуазії. У
соціально-класовій структурі поєднувалися риси нового і старого.
Розвиток капіталізму привів до формування буржуазії та пролетаріату,
проте селянство було найчисленнішим і найбезправнішим станом. Буржуазія
поступово ставала Провідною силою в економіці, але у політичній системі
не відігравала значної ролі, як це було в західноєвропейських країнах.
Значними темпами формувалося робітництво, проте його інтереси практично
ніхто не захищав, воно не мало професійних спілок. У соціальній
структурі та політичному житті Росії особлива роль належала чиновникам і
духовенству. Так, православне духовенство ідейно обслуговувало інтереси
самодержавства і стежило за моральним станом суспільства. Інтелігенція
походила з різних соціальних верств і не мала спільних економічних і
політичних інтересів. Проте саме вона стала двигуном створення перших
радикальних політичних партій (соціал-демократів і соціалістів-
революціонерів). 1903 р. у Лондоні було прийнято програму і статут
Російської соціал-демократичної робітничої партії. Програма передбачала
спочатку повалення самодержавства і проголошення демократичної
республіки.
Серед соціал-демократів не існувало єдності. Більшість членів партії
(більшовики) на чолі з Володимиром Ульяновим (Леніним) наполягали на
здійсненні соціалістичної революції в Росії й встановленні диктатури1
пролетаріату, обстоювали принцип організації партії централізованого
типу за участю професійних революціонерів. Меншість членів партії
(меншовики) не вважали Росію підготовленою до соціалістичної революції.
Вони також виступали за співробітництво з усіма ліберально-опозиційними
силами.
1903 р. було засновано партію соціалістів-революціонерів (есерів), що
орієнтувалися переважно на селян, хоча мали значний вплив і на
робітників та інтелігенцію. Есери вимагали експропріації капіталістичної
власності, ліквідації приватної власності на землю і передачі її
селянам. Тактикою боротьби ця партія обрала терор. Більшовики й есери
співробітничали в боротьбі з царизмом.
Становлення та розвиток соціал-демократичного. руху. в Росії, його
основні напрями
Криза народництва, розгортання робітничого руху призвели до поширення в
Росії ідеології марксизму.
Першу марксистську організацію — “Групу визволення праці” заснували в
Женеві у 1883 р. російські революціонери, які відмовилися від
народництва (Г. Плеханов, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич та ін.).
Діячі групи вважали своїм завданням підготовку умов для розвитку
соціал-демок-ратичного руху в Росії. Вони переклали російською мовою
деякі праці
Маркса і Енгельса та поширювали їх у Росії, розгромили ідеологію
народників, довівши її хибність. Особливо велика заслуга на цьому полі
діяльності належить Г.Плеханову (1856-1918). Крім нищівної критики
народників, він обгрунтував необхідність заснування в Росії
марксистської партії, в 1883-1885 рр. склав перший проект її програми.
У 80-х рр. XIX ст. у промислових і політичних центрах Росії почали
виникати марксистські гуртки.
Восени 1895 р. майже два десятки петербурзьких соціал-демо-кратичних
гуртків об’єдналися під орудою В. Леніна в “Союз боротьби за визволення
робітничого класу”. На той час Леніну виповнилося 25 років. У березні
1897 р. таку саму організацію створили київські соціал-демократи (Ю.
Мельников, Б. Ейдельман, П. Туганський та ін.). Київський “Союз”
налагодив випуск і поширення загальноросійської “Рабочей газетьі”. Такі
союзи виникли і в інших містах Росії.
Консолідація гуртків була кроком до створення загальноросійської
соціал-демократичної партії.
І з’їзд Соціал-демократичної робітничої партії відбувся на початку
березня 1898 р. в Мінську. Були присутні 9 делегатів від б організацій.
З’їзд проголосив створення РСДРП, визнав “Рабочую газету” її центральним
органом та обрав Центральний комітет РСДРП. Але вже 12 березня ЦК і
значну кількість соціал-демократів було заарештовано, а друкарню
“Рабочей газетьі” розгромлено.
На початку XX ст. відродити РСДРП запропонували Ленін, Мартов та ін.
Ленін виїхав за кордон, де за підтримки діячів групи “Визволення праці”
організував випуск загальноросійськоїсоціал-демокра-тичної газети
“Искра”. Вона, за його задумом, повинна була підготувати
ідейно-політичні та організаційні передумови відтворення
соціал-де-мократичної партії. Редагували газету Ленін і Плеханов.
Сподівання справдилися. У багатьох містах було організовано іскрівські
групи.
Тим часом у країні наростав революційний рух. Навесні 1902 р. сталися
масові селянські виступи у Полтавській і Харківській губерніях. Улітку
1903 р. робітничий рух на півдні Росії набув форми загального
політичного страйку.
У липні — серпні 1903 р. у Брюсселі, а згодом у Лондоні відбувся II
з’їзд РСДРП. Переважна частина делегатів підтримувала платформу
“Искрьі”. Найважливішими її елементами були тези про “диктатуру
пролетаріату” і про побудову партії на засадах “демократичного
централізму”.
Незгодні з платформою “Искрьі” делегати — “економісти” та бундівці
(єврейська соціал-демо-кратична організація) залишили з’їзд і тим
забезпечили іскрівцям абсолютну перевагу. Одначе, самі іск-рівці
розкололися на “твердих” і “м’яких”. Суперечності виявилися щодо питань
організаційної побудови партії та деяких теоретичних положень програми,
стосовних до специфічних умов розвитку Росії. “М’які” на чолі з Мартовим
виступали за побудову соціал-демокра-тичної партії на кшталт
європейських партій парламентського типу. “Тверді” на чолі з Леніним
наполягали на створенні партії “нового типу” з “залізною” дисципліною,
яка складалась би з “професійних революціонерів”.
На виборах центральних органів партії більшість голосів набрали
“тверді”, які згодом почали називатися більшовиками, а “м’які” —
меншовиками. З часом розбіжності між двома фракціями зросли настільки,
що фактично утворилися дві партії: РСДРП(б) і РСДРП(м). Ленін і Плеханов
розійшлися в багатьох важливих питаннях стратегії та тактики робітничого
руху. Плеханов, який пристав до меншовиків, головними вважав
парламентські форми боротьби, а не збройне повстання, провідною силою —
ліберально налаштовану буржуазію. Він доводив несвоєчасність
соціалістичної революції та неможливість побудови соціалізму в Росії.
Переможцем у цій суперечці вийшов Ленін.
Передумови та початок революції 1905-1907 рр. її характер, рушійні сили
та основні етапи.
Причини її корінилися в економічному і соціально-політичному устрої
Росії. У своїй внутрішній політиці царизм не зміг задовольнити запитів
практично жодної соціальної верстви. Після скасування кріпосного права
І861 р. не було вирішене аграрно-селянське питання, були відсутні
елементарні демократичні свободи при поліцейсько-чиновничому свавіллі.
Навіть російські поміщики були незадоволень, оскільки, на їхню думку,
влада-виявилася нездатною захистити ні себе, ні їх. Тому
консервативно-монархічна частина населення виступала за створення
політичних чи громадських організацій для боротьби з революціонерами і
ліберальною опозицією.
Прискорило революцію значне погіршення матеріального становища широких
мас. через економічну кризу 1900—1903 рр. та російсько-японську війну
1904—1905 рр.
Розв’язуючи війну з Японією, царський уряд сподівався запобігти
революції. “Щоб попередити революцію, нам потрібна маленька переможна
війна”, — говорив міністр внутрішніх справ. Внаслідок
соціально-економічної відсталості Росії, бездарності командування, а
також непопулярності цієї війни у народі російські війська зазнали
багатьох поразок. Зокрема, впала твердиня Росії на Далекому Сході —
Порт-Артур.
Революційно-радикальні партії та організації мали на меті повалити
самодержавство, встановити демократичну республіку, знищити поміщицьке
землеволодіння і наділити селян землею, встановити 8-годинний робочий
день, добитися рівності всіх народів, які населяли імперію.
Ліберально-опозиційні сили виступали за проведення політичних і
економічних реформ та встановлення конституційної монархії, обмеженої
парламентом.
У здійсненні цих основних завдань були заінтересовані широкі верстви
населення: середня і дрібна буржуазія, робітники, селяни, солдати,
матроси, службовці.
Історики виділяють три основні етапи революції.
Перший (9 січня — кінець вересня 1905 р.) —- початок і розвиток
революції по висхідній лінії, розгортання її вглиб і вшир.
Січнево-лютневі страйки і демонстрації в ряді промислових міст були не
лише відповіддю на “Криваву неділю”, а й пройшли під гаслом “Геть
самодержавство!”.
Весняно-літні виступи робітників у Москві, Одесі, Ризі, Баку, Варшаві,
Лодзі та інших містах імперії стали поштовхом для руху демократичної
інтелігенції, міської середньої та дрібної буржуазії і селян. Значною
революційною подією стало повстання матросів на панцернику “Князь
По-тьомкін-Таврійський”, що було підтримано матросами інших кораблів.
Хвиля революційних виступів охопила Прибалтику, Польщу, Україну,
Білорусію, Закавказзя.
Царизм змушений був піти на першу поступку: 6 серпня цар оголосив про
створення Державної думи. Проте намагання створити законодавчий орган зі
значно обмеженими виборчими правами населення в умовах піднесення
революції закінчилося провалом. Революційно-радикальні партії та
організації закликали маси до бойкоту думи.
Другий етап (жовтень — грудень 1905 р.) характеризувався найвищим
піднесенням революції. Загальний всеросійський жовтневий страйк (2 млн
учасників) примусив царя видати Маніфест 17 жовтня “Про вдосконалення
державного порядку” (запровадження ряду політичних свобод і заснування
не законорадчої, а законодавчої думи на основі розширення виборчих
прав). Обіцянки царя не спинили революції: відбулися
виступи в армії та на флоті, серед яких найзначнішим було повстання в
Севастополі під керівництвом лейтенанта Петра Шмідта. Робітництво,
революційно паї троєні солдати, подекуди і селяни самочинно створювали
Ради робітничих депутатів. ‘
Налякані розмахом революційного руху і сподінаючись на надання
політичних свобод, ліберали створили політичні партії. У жон і мі
сформувалася Партія народної свободи (кадетів), що відображала інтереси
міської буржуазії та інтелігенції, ставила за мету встановлений
парламентського демократичного ладу у формі конституційної монархії,
досягнення загального виборчого права, поступового запровадження
8-годинного робочого дня, права робітників на страйки і профспілки. У
національному питанні кадети не пішли далі надання автономії Польщі та
Фінляндії.
Інтереси великих промисловців, фінансової буржуазії та заможної
інтелігенції відображав “Союз 17 жовтня” (октябристи). Вони намага- \
лися встановити конституційну монархію з сильною виконавчою владою
імператора і законодавчою думою, зберегти єдину і неподільну Росію без
надання автономії народам імперії.
Інтелігенція, службовці створювали професійно-політичні спілки
(учителів, адвокатів, статистів, службовців залізниць і пошти та ін.).
Консервативно-монархічні кола для боротьби проти революційних і
демократичних сил організовували чорносотенні організації.
У грудні 1905 р. царизм придушив збройні виступи, а у розпал збройного
повстання у Москві було видано указ про зміну порядку виборів до нової
Державної думи.
Третій етап революції (січень 1906 — червня 1907 р.) характеризувався
спадом революції. Однак і тоді продовжувалися боротьба пролетаріату і
селян, виступи в армії та на флоті, посилився національно-визвольний рух
у Польщі, Фінляндії, Прибалтиці, Україні. Проте основним стало питання
про вибори до Державної думи.
Розраховуючи на монархічну схильність селян та їхні думські ілюзії, для
них було встановлено високу норму представництва у думі. -Для міських
жителів встановлювався високий майновий ценз, щоб забезпечити на виборах
перевагу великої буржуазії. Радикальні партії бойкотували вибори. Тому
ліберальні партії (кадети і октябристи) здобули в думі 51% депутатських
місць, селяни — трудовики — 23, соціал-демократи — 4% місць.
Центральним у думі стало аграрне питання, законопроекти з якою
запропонували кадети і трудовики. Обидва законопроекти передбачали
створення державного земельного фонду з казенних, монастирських
надільних і частини поміщицьких земель. Якщо кадети планували вирішити
аграрне питання за рахунок селян, то трудовики — за рахунок поміщиків.
Дума запропонувала програму демократизації Росії, проте царизм відкинув
усі вимоги думи і розігнав її.
І хоча під час виборів до II Думи царизм обмежив виборчі права
робітників і селян, однак вона виявилася лівішою за першу. Трудовики —
селяни, соціал-демократи і соціал-революціонери створили Лівий блок і
завоювали 43% місць. Як і в попередній думі, основним було аграрне
питання: трудовики знову наполягали на здійсненні свого плану, а
соціал-демократи вимагали цілковитої конфіскації земель.
Як і раніше, депутати від національних окраїн обстоювали право народів
на автономію, на рідну мову, освіту тощо.
Лівий блок думи, його вимоги, особливо щодо земельного питання, налякали
уряд. ЇЇ також було розпущено. Маніфест царизму від 3 червня 1907 р.
проголосив, що майбутня дума має бути “російською за духом”.
Перша революція в Росії зазнала поразки, проте царизм був змушений дещо
змінити соціально-політичну систему, встановити демократичні свободи.
Почали діяти професійні та інші спілки, легальні політичні партії,
більш-менш вільна преса, зокрема і національними мовами. Царизм уже не
зміг спинити поступового процесу демократизації Росії.
Особливості російської революції 1905-1907 рр. Її відмінність
від буржуазних революцій в країнах Заходу.
Розглядаючи друге питання лекції, спинимося насамперед на відмінностях
російської буржуазної революції від буржуазних революцій у країнах
Заходу.
Революція 1905—1907 рр. у Росії належить до запізнілих буржуазних
революцій. Від англійської революції XVII ст. її відокремлювало понад
250 років, від Великої Французької революції — понад 150 років, а від
європейських революцій 1848—1849 рр. — понад півстоліття.
На початку XX ст. в Росії виник новий тип революційного руху, в якому
переплелися три суспільні сили: робітничий рух, рух селянства за аграрну
революцію і національно-визвольний рух народів національних окраїн.
Перша буржуазно-демократична революція в Росії розпочалася подіями 9
січня 1905 р., а в грудні 1905 р., під час збройного повстання в Москві,
вона досягла кульмінації. Потім відбувався спад революції, який тривав
до перевороту 3 червня 1907 р.
Революція в Росії відбувалась за умов гостріших класових суперечностей і
на вищому рівні зрілості класових сил, ніж у країнах Заходу часів перших
буржуазних революцій. За своїм об’єктивним змістом революція в Росії
залишалася буржуазною. Вона ставила завдання ліквідувати монархічний лад
у вигляді самодержавства, залишки кріпосницько-феодальних відносин
(розв’язати принаймні аграрне питання) і встановити в країні
демократичну республіку.! Але розстановка класових сил у нову епоху
розвитку капіталізму була іншою, ніж у країнах Заходу.
У буржуазних революціях на Заході брали участь два політичні табори:
урядовий, що захищав старий лад, і демократичний, прогресивний, куди
входила і буржуазія.
У Росії були не два, а три політичні табори: урядовий,
буржуазно-ліберальний і революційно-демократичний.
Охарактеризуйте стратегічні та тактичні настанова партій різних
політичних таборів щодо революції 1905-1907 рр. в Росії
У Росії були не два, а три політичні табори: урядовий,
буржуазно-ліберальний і революційно-демократичний. Урядовий табір на
чолі з царем спирався на поміщиків-кріпосників, духовенство,
бюрократичний державний апарат. Він прагнув будь-якою ціною зберегти
самодержавство, придушити революцію. В урядовому таборі були й
«ліберальні бюрократи», які прагнули розширити і зміцнити соціальну базу
монархії, домогтися союзу дворянства з верхівкою торгово-промислової
буржуазії. До них (про що ми говорили раніше) належав і С. Ю. Вітте.
Загалом урядовий табір у період революції був ще досить сильним, маючи у
своєму розпорядженні військово-поліційний апарат, засоби ідеологічного
впливу на маси, підтримку міжнародного фінансового капіталу.
Ліберально-буржуазний табір об’єднував торгово-промислову буржуазію,
частину поміщиків та верхівку буржуазної інтелігенції. Вони намагалися
стримати розвиток революції, підмінити її реформами, спрямованими на
встановлення в країні конституційної монархії.
Соціальною базою лібералів була не лише велика буржуазія, а й
дрібнобуржуазні верстви населення. Велику буржуазію називали ліберальною
чи ліберально-монархічною, дрібнобуржуазні верстви міського населення,
певні групи селян і робітників, які підтримували лібералів, називали
демократичною буржуазією.
Позиція лібералів у революції була нестійкою. Після подій 9 січня 1905
р., особливо влітку того року, вони виступали найрішучіше на боці
революції. Після ж Маніфесту 17 жовтня російський лібералізм
перетворюється на противника революційних партій. Але, незважаючи на
хитання лібералів і їхній ухил управо, вони залишалися складовою
визвольного руху. У цьому русі поряд з головним,
революційно-демократичним потоком було завжди і реформістське крило,
опозиційні виступи якого в кінцевому підсумку послаблювали старий режим
і сприяли політичному пробудженню народу.
Революційно-демократичний табір згуртовував навколо себе всі верстви
трудового населення. Його керівником у роки революції став пролетаріат.
Зауважимо, що в буржуазних революціях на Заході провідною силою
виступала буржуазія. Головним союзником пролетаріату в російській
революції було майже 100-мільйоннє населення (селянство), яке під
впливом революційних подій переборювало свою психологію, політично
активізувалось і поступово втрачало наївну віру в царя.
Усередині революційно-демократичного табору були також суперечності і
незгоди, що часто-густо породжувались різницею в економічному становищі,
рівнем свідомості і соціальної психології певних верств населення/Але
всю революційну демократію об’єднувала ненависть до самодержавства,
поліційного свавілля, до поміщицького землеволодіння, урядової
бюрократії. А це були головні передумови для єдності дій всіх
демократичних сил у боротьбі з царизмом.
Назрівання буржуазно-демократичної революції в Росії прискорило
політичне розмежування суспільства, утворення політичних партії та
вироблення ними відповідних програм. Дослідники вважають, що в період
першої російської революції в країні існувало майже 50 політичних
партій, які залишили свій слід в історії. Кожна з них захищала інтереси
певних класів і політичних сил.
Урядовий табір репрезентувала група поміщицько-монархічних партій та
організацій: «Союз руського народу», «Союз Ми-хаїла Архангела»,
«Народно-монархічна партія». їхні ідеологічні засади найповніше виражав
«Союз руського народу» на чолі з О. І. Дубровіним, В. М. Пуришкевичем,
М. Е. Макаровим та ін. Вони ставили своїм завданням захист необмеженої
самодержавної влади, приватної власності, «єдиної і неподільної» Росії.
Ці організації, які в прогресивних колах суспільства називали «чорною
сотнею», були твердинею, оплотом найжорстокішої реакції. Навіть захисник
самодержавного ладу С. Ю. Вітте презирливо назвав «Союз руського народу»
«зграєю мерзотників і головорізів».
Чорносотенці для збільшення своїх лав широко використовували соціальну
демагогію, спекулювали на патріотичних почуттях, розпалюючи націоналізм.
Є документальні свідчення того, що в чорносотенні організації записували
цілі села, «купували» членів цих організацій за винагороду та різні
пільги.
У ліберально-буржуазному таборі провідну роль відігравала
конституційно-демократична партія (кадети), до якої входили насамперед
представники дворянської та буржуазне-ліберальної інтелігенції.
Провідними діячами цієї партії в період революції були великий
землевласник П. Д. Долгоруков — голова ЦК, ироф. В. Д. Набоков, проф. В.
І. Вернадський, популярний адвокат В. О. Маклаков, колишній «легальний
марксист» П. Б. Струве та ін. Головним теоретиком, а пізніше лідером
кадетської партії був талановитий історик (учень В. О. Ключевського) П.
М. Мілюков. Видавництво політичної літератури в Москві в 1991 р.
випустило книгу спогадів П. М. Мілюкова. У своїх спогадах він висвітлює
події російської революції, діяльність різних політичних партій і течій
на початку XX ст., змальовує політичні портрети сучасників — П.
Столипіна, С. Вітте, П. Струве та ін.
Для вивчення історії кадетської партії, яка була створена в жовтні 1905
р. на установчому з’їзді в Москві, велике значення мають протоколи ЦК
цієї партії, опубліковані на сторінках журналу «Вопросн истории» за 1990
р. Вони містять цінну наукову інформацію про всі три політичні табори,
про діяльність основних політичних партій. Водночас протоколи ЦК дають
можливість усвідомити досить складний процес гострої боротьби різних
течій усередині кадетської партії.
Програма кадетів, що була прийнята на з’їзді в жовтні 1905 р.,
проголошувала широкі політичні вимоги. Зокрема, крім свободи слова,
зборів, совісті та віросповідання, ставилися вимоги скасування будь-якої
цензури, право створення спілок і товариств, свобода пересування і
виїзду за кордон тощо. Значна увага в програмі приділялася діяльності
суду, гласності і рівності всіх перед судом. Спеціальний розділ програми
передбачав організацію народної освіти.
Проте програма кадетів мала яскраво виражений характер захисту інтересів
панівних класів, про що свідчать, зокрема, її соціальні розділи.
Положення програми, що стосувалися аграрних питань, не передбачали
повної ліквідації земельної власності, а головне — безкоштовного
передання селянам поміщицьких земель. Багато прогресивних пропозицій
щодо робітничого законодавства в програмі мали різні застереження, які
зводили їх нанівець. Так, найважливіша вимога — 8-годинного робочого дня
відкладалася на невизначений час. У практичній діяльності кадетів легко
простежуються розбіжності з їхніми програмними заявами та обіцянками.
Зокрема, вони проголошували свободу слова, зборів тощо. Проте це не
завадило кадетам в 1906 р. виробити і провести через Думу законопроекти,
які дістали в лівих партіях назву «каторжних». За цими законами поліція
могла вільно розганяти збори, а за порушення цензурних правил
передбачалися навіть каторжні роботи.
Проміжне становище між монархічними партіями і кадетами займала масова
буржуазна партія «Союз 17 октября». її лідерами були О. І. Гучков, М. В.
Родзянко та ін. Програма октябристів багато в чому збігалася з урядовим
курсом П. Столипіна і відбивала інтереси тих заможних поміщиків і
представників великої торгово-промислової та фінансової буржуазії, які
були зацікавлені у здійсненні поміркованих реформ. «Союз 17 октября»
вимагав збереження царської влади, «єдності й неподільної держави».
Росією мав би правити «конституційний монарх в єдності з народом, у
союзі з землею».
Інтереси революційно-демократичного табору обстоювала насамперед
політична партія пролетаріату — РСДРП, яка завершила своє об’єднання на
II з’їзді в 1903 р. Своїм найближчим завданням вона визначала здійснення
буржуазно-демократичної революції за гегемонії пролетаріату. Але
всередині РСДРП довгі роки точились гострі суперечки між більшовиками і
меншовиками з питань стратегії і тактики революційної боротьби.
Однією з найчисельніших і найвпливовіших (особливо на селянські маси)
партій у революційно-демократичному таборі була партія
соціалістів-революціонерів (есерів). Есери вважали себе політичними
спадкоємцями народників, проголошували об’єднання всіх трудящих, але
головною своєю опорою вважали селянство. Вони приваблювали селян,
головним чином, своєю аграрною програмою, яка передбачала конфіскацію
поміщицької землі, перетворення її на загальнонародне надбання (а не на
державну власність) і рівний поділ між усіма, хто хоче і може обробляти
землю власною працею.
У період першої російської революції есери мали місцеві організації
більше ніж у 500 містах та населених пунктах 76 губерній і областей
Росії. Вони об’єднували у своїх лавах понад 60 тис. членів. Керівними
діячами есерів у роки революції були В. М. Чер-нов (головний теоретик),
керівник бойової організації Є. Ф. Азеф (він виявився провокатором),
його помічник Б. В. Савинков. Серед видатних діячів цієї партії були
учасники народницького ру-.: ху минулого століття — М. А. Натансон, К.
К. Брешко-Бреш-ковська, а також молодші за віком — Г. А. Гершуні, Н. Д.
Авксен-тьєв та ін.
Проте партія есерів не була єдиною. Ліве її крило в 1906 р.
відокремилось у самостійний «Союз
соціалістів-революціонерів-максималістів»^ Вони висловлювалися за
«соціалізацію» не лише землі, але й усіх заводів і фабрик. Праве крило,
у якому перева-; жали колишні ліберальні народники, обмежувалося
вимогами відчуження поміщицьких земель за «помірну винагороду», а також
заміни самодержавства конституційною монархією^ У 1906 р. праві есери
створили легальну Трудову народно-сбціалістич-ну партію (енеси), яка
стала виразником інтересів заможного селянства.
У Революції 1905—1907 рр. виявив себе як політична течія анархізм.
Анархісти розуміли революцію як загальний комуністичний переворот, як
стрибок із світу насильства і гноблення в суспільство рівності і
справедливості, де не буде ні класового поділу, ні державнії Головним
ідеологом анархізму був П. О. Кро-поткін. Основою тактики анархістів
були терористичні акти, експропріації, повне заперечення
парламентаризму, нехтування демократичними свободами. Анархістські
організації («Хліб і воля», «Бунтар», «Чорний прапор» та ін.)
сформувались переважно з екстремістськи налаштованої частини
дрібнобуржуазних верств населення, декласованих елементів, а також з
робітників, студентів, учнів, які виявили незадоволення існуючим ладом,
але не мали ясного уявлення про шлях боротьби з ним.
Під час революції повністю розкрився суперечливий характер усіх наявних
класів і партій, хоча в цілому вони відбивали ті реальні альтернативи,
перед якими стояла країна на початку XX ст.
Піднесення українського національного руху та його вплив на процес
становлення національних партій.
Яким же було становище України наприкінці XIX — на початку XX ст.? На
цей час Україну було поділено між двома імперіями — Російською та
Австро-У горською. Землі на схід від Збруча належали до Росії, а
Галичина, Буковина, Закарпаття входили до складу Австро-Угорщини.
Соціально-економічне становище українських земель у складі Росії мало
чим відрізнялося від напівколоніального. Царизм розглядав Україну як
ринок збуту для російської промисловості, стримуючи вільний розвиток її
економіки.
Проте природні умови України, успадковані одвічно завзятість, живий
розум і працьовитість українського народу сприяли перетворенню України
на один з найрозвинутіших економічних районів Російської імперії.
Наприкінці XIX ст. Україна стала основним вугільно-металургійним районом
імперії. У 1900 р. вона давала майже 65 % загального видобутку кам’яного
вугілля, понад 58 % сталі, понад 53 % чавуну.
Однак робітничий клас, що забезпечував розвиток цих та інших галузей
промисловості в Україні, зазнавав жорстоких економічних та політичних
утисків. Низька заробітна плата, надмірні штрафи, каліцтва, професійні
захворювання, жахливі житлові умови, безробіття були постійними
супутниками життя робітників.
Переважну більшість населення України становило селянство. Тут, як і в
Російській імперії загалом, ще існували пережитки
феодально-кріпосницьких відносин, зберігалося велике поміщицьке
землеволодіння. Реформа 1861 р. в Росії не розв’язала найважливішого
питання сільського трударя — питання про землю. Після проведення реформи
220 тис. селян України залишилися безземельними, близько 100 тис.
одержали наділ до однієї десятини і 1600 тис. — від однієї до трьох
десятин. Майже 94 % селянських господарств України після реформи мали
наділи до п’яти десятин, що не забезпечувало умов навіть для
прожиткового мінімуму селянської родини.
Соціально-економічні умови в Галичині, Буковині й Закарпатті були не
кращими. На цих землях, які перебували під владою Австро-Угорщини,
панували злидні, земельний голод, а трудящі зазнавали різних форм
соціального гніту. Рівень життя українського народу на цих територіях
становив лише одну десяту від загального рівня життя решти населення.
Населення України (як на сході, так і на заході) перебувало під
подвійним економічним тиском: як з боку монархічних кіл Російської та
Австро-Угорської імперій, так і з боку своєї панівної верхівки.
Водночас нещадно придушувались прояви самосвідомості українців, ідеї
свободи, братерства і рівності народів. Особливих утисків зазнавав
український народ за своє прагнення встановити демократичні свободи,
запровадити українську мову в усі сфери суспільно-політичного і
культурного життя.
Національний рух у кінці XIX — на початку XX ст. розвивався в різних
формах і мав різні шляхи, але охоплював всю Україну — і Східну, і
Західну.
Відбувається процес політизації українського національного руху. На
ґрунті суспільно-політичних течій у Галичині утворилися перші політичні
партії з їх програмами та політичними гаслами. Програми цих партій
ставили за кінцеву мету здобуття культурної, економічної й політичної
самостійності українського народу, об’єднання українських земель.
З початком XX ст. політизація національного руху охоплює і
східноукраїнські землі. Як зазначають автори навчального посібника
«Історія України» за редакцією В. А. Смолія, «загалом «українське
питання» було в центрі суспільного життя Наддніпрянської України перших
десятиріч XX століття».
У 1891р. група молодих патріотів (В. Боровик, І. Липа, М. Ко-ноненко, В.
Степаненко, В. Самійленко, Є. Тимченко, М. Міх-новський, М. Коцюбинський
та ін.), відвідавши Тарасову могилу в Каневі, організували «Братство
тарасівців», яке ставило своїм завданням захищати інтереси українського
народу. Але вже в 1893 р., після арешту кількох членів товариства, воно
припинило свою діяльність. З ініціативи членів цього товариства 1900 р.
в Харкові формується Революційна українська партія (РУП). її
засновниками були Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич та ін. У Харкові,
Києві, Полтаві, Львові та деяких інших містах партія мала свої осередки,
що називалися «вільними громадами». РУП видавала журнал «Гасло», газету
«Селянин», поширювала відозви, листівки, прокламації, в яких лунали
заклики до революції. Уже на початку своєї діяльності РУП висунула ідею
самостійності України. За своїм складом РУП була неоднорідною і в умовах
наростання революційного руху розкололася. Відверто шовіністичні
елементи на чолі з харківським адвокатам М. Махновським вийшли з РУП і
заснували Народну українську партію (НУП).
У грудні 1904 р. з РУП вийшла група, очолювана М. Меленев-ським, яка
створила Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»).
Вона стала на меншовицькі позиції і потім влилася до складу
меншовицького крила РСДРП як автономна українська секція.
Члени РУП, що залишилися після виходу з неї груп Махновського та
Меленевського, у грудні 1905 р. на своєму з’їзді перейменували РУП на
Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами
стали В. Винниченко. С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич. УСДРП
висловлювалася за автономію України у складі Російської держави,
проголошувала поділ соціал-демократичної партії за національною ознакою.
УСДРП разом з Українською партією соціалістґв-революціо-нерів
відігравала важливу роль у створенні Української держави в 1917 р.
Одна з дрібнобуржуазних партій — Українська партія
соціалі-стів-революціонерів (есерів) створена в 1906 р. колишніми
рупів-цями. Проте установчий з’їзд, на якому офіційно було затверджено
програму партії, відбувся лише у квітні 1917 р.
Напередодні першої російської революції в Україні діяло майже 25
більшовицьких груп,- Українські соціал-демократи (більшовики) поряд з
вимогами соціального захисту проголошували право народів на
самовизначення, скасування всіх обмежень щодо мови і культури
українського та інших народів.
Початок XX ст. характеризувався активізацією діяльності й ліберальних
сил української буржуазії. 1904 р. в Києві з ліберальних елементів
організовано Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О.
Лотоцький, Є. Тимченко та Є. Чика-ленко/ Восени цього ж року частина
членів партії вийшла з неї і заснувала Українську радикальну партію
(УРП) на чолі з Б. Грін-ченком та С. Єфремовим. Обидві ці партії були
нечисленними, обстоювали в основному ідею автономної України та
виступали з вимогою вільного користування українською мовою в школах і
адміністративних установах.
Підсумовуючи сказане, зауважимо, що наприкінці XIX ст.. особливо
напередодні Революції 1905—1907 рр., в Україні загострилися
соціально-економічні та політичні суперечності, значно активізувався
український рух. У боротьбі за соціальне і національне визволення дедалі
чіткіше окреслювалися програмні вимоги основних політичних сил, спроби
вирішення економічних, політичних та національних проблем України.
Суспільно-політичне життя та національний рух активізувалися в Україні
під час першої російської революції. Розвиток революційних подій, що
призвели до Всеросійського політичного страйку в жовтні 1905 р., змусив
Миколу II видати 17 жовтня Маніфест про «громадянські свободи» і
скликання законодавчої Думи. Це дещо послабило в Україні тиск на
політичні організації, на українські школи, мову та ін. Українські
політичні партії взяли участь у виборах до 1 та II Державних-дум. У
першій Думі була створена українська думська громада, що складалася
приблизно з 40 осіб. Очолив її адвокат і громадський діяч із
Чернігівщини І. Шраг. Для висвітлення діяльності в Думі громада
заснувала журнал «Украинский вестник», у якому співробітничали М.
Гру-шевський та І. Франко, хоча вони й не були депутатами Думи. У
журналі була надрукована національна програма української думської
фракції, розроблена М. Грушевським. Проте програму не вдалося
проголосити в Думі, оскільки на початку липня 1906 р. Микола II
розпустив Думу. У другій Думі, яка була лівішою за першу, українська
думська громада нового складу налічувала 47 членів. Вона видавала
україномовний журнал «Рідна справа — Вісті з Думи». Був підготовлений
законопроект про запровадження української мови в школі. Громада
відстоювала програму, розроблену М. Грушевським. Вона домагалася
автономії України, місцевого самоврядування, української мови у школі,
органах влади й управління. Проте українській громаді не вдалося і в II
Думі відстояти свої задуми.
Після розгону ІІ-Ї Думи і третьочервневого перевороту 1907 р. настала
доба реакції. Але і в наступних Думах українське питання висувалося на
передній план захисниками українського національного відродження. У 1908
р. 37 депутатів від України внесли проект про українську мову навчання в
початкових школах, але він був відхилений. У наступному році Дума
відхилила також питання про українську мову в судах України, висунуте
професором Київського університету І. Лучицьким.
IV Дума, скликана в 1912 р., виявилася дещо лівішою попередньої. Але
новий виборчий закон позбавляв селянство України можливості посилати
своїх представників до Думи. Позиції робітничого класу та селянства
України в Думі відстоювали робітничі депутати Г. І. Петровський (від
Катеринославської курії) та М. К. Муранов (від Харківської курії).
На початку XX ст. наростає національний рух на західноукраїнських
землях. Активні діячі цього руху ведуть боротьбу за українські школи, за
розвиток виаі,ої школи для українців, за повноправне представництво
українців у галицькому селі. У справжню академію наук перетворилося
Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, очолюване М. Грушевським. З 1897
до 1913 р. члени товариства підготували близько 3 тис. томів різних
видань з українознавства, у тому числі 8 томів монументальної праці М.
Грушевського «Історія України-Руси».
Гостра боротьба велася за український університет у Львові, оскільки він
був полонізований. Українські студенти виступили з протестом і поставили
вимогу створити окремий український університет. У 1907 р. відбулося ряд
демонстрацій проти університетських властей. Студентів підтримували
різні верстви населення, у тому числі й селяни. Питання українського
університету не знімалося з порядку денного до 1918 р.
Політичну та національну свідомість мас піднімали культурно-освітні
осередки, зокрема товариство «Просвіта», яке до 1914 р. мало в краї 78
філій, 2944 читальні та 109950 членів.
V роки першої російської революції відбувся короткочасний розквіт
українського національного життя в Наддніпрянській Україні. Це було
пов’язано з Маніфестом 17 жовтня 1905 р., із скасуванням Емського указу
1876 р., а також з активізацією пропаганди та агітації українських
політичних партіш Були відкриті нові кафедри українознавства в Одеському
та Харківському університетах. У містах України (Києві, Катеринославі,
Одесі, Чернігові, Кам’янець-Подільському та ін.) за галицьким прикладом
розгорнули діяльність осередки культурно-освітньої організації
«Просвіта». Вони поширювали українські книжки, журнали і газети,
відкривали бібліотеки-читальні, організовували лекції, музичні вечори,
етнографічні свята та ін. У їх діяльності брали активну участь
національно свідомі представники української інтелігенції. Серед них —
Борис Грінченко, Леся Українка, Микола Лисенко — у Києві; Михайло
Коцюбинський — у Чернігові; Панас Мирний — у Полтаві; Дмитро
Яворниць-кий — у Катеринославі. Просвітянський рух, виступаючи як
опозиція царизму, відігравав велику прогресивну роль.
У 1905 р. в Лубнах з’являється перша в Російській імперії україномовна
газета «Хлібороб». А незабаром почали виходити газети українською мовою
в Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві та інших містах. Виходять з
друку перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін»,
«Українська хата», «Рідний край», «Село» та ін. Усього протягом
1905—1907 рр. видавалися 24 україномовні видання. Проте всі ці видання
були під підозрою адміністрації і часто виходили лише перші номери.
Підсумовуючи сказане, зауважимо, що напередодні та в роки революції в
Україні загострилися соціально-економічні та політичні суперечності,
значно активізувався український національний рух. Дедалі чіткіше
окреслюються програмні вимоги основних політичних сил. Українське
національне питання, як і інші суспільно-політичні питання, не було
розв’язане революцією.
АБО
Царизм розглядав Україну як ринок збуту для російської промисловості,
стримуючи вільний розвиток її економіки. Наприкінці XIX ст. Україна
стала основним вугільно-металургійним районом імперії.
Однак робітничий клас, що забезпечував розвиток цих та інших галузей
промисловості в Україні, зазнавав жорстоких економічних та політичних
утисків (низька заробітна плата, надмірні штрафи, каліцтва, професійні
захворювання, жахливі житлові умови, безробіття).
Соціально-економічні умови в Галичині, Буковині й Закарпатті були не
кращими. На цих землях, які перебували під владою Австро-Угорщини,
панували злидні, земельний голод, а трудящі зазнавали різних форм
соціального гніту. Населення України (як на сході, так і на заході)
перебувало під подвійним економічним тиском: як з боку монархічних кіл
Російської та Австро-Угорської імперій, так і з боку своєї панівної
верхівки.
Особливих утисків зазнавав український народ за своє прагнення
встановити демократичні свободи, запровадити українську мову в усі сфери
суспільно-політичного і культурного життя.
Національний рух у кінці XIX — на початку XX ст. розвивався в різних
формах і мав різні шляхи, але охоплював всю Україну — і Східну, і
Західну.
Відбувається процес політизації українського національного руху. На
ґрунті суспільно-політичних течій у Галичині утворилися перші політичні
партії з їх програмами та політичними гаслами. Програми цих партій
ставили за кінцеву мету здобуття культурної, економічної й політичної
самостійності українського народу, об’єднання українських земель.
З початком XX ст. політизація національного руху охоплює і
східноукраїнські землі.
У 1891р. група молодих патріотів (В. Боровик, Є. Тимченко, М.
Міхновський, М. Коцюбинський та ін.), організували «Братство
тарасівців», яке ставило своїм завданням захищати інтереси українського
народу. Але вже в 1893 р., після арешту кількох членів товариства, воно
припинило свою діяльність. З ініціативи членів цього товариства 1900 р.
в Харкові формується Революційна українська партія (РУП). У Харкові,
Києві, та деяких інших містах партія мала свої осередки, що називалися
«вільними громадами». РУП видавала журнал «Гасло», газету «Селянин»,
поширювала відозви, листівки, прокламації, в яких лунали заклики до
революції. Уже на початку своєї діяльності РУП висунула ідею
самостійності України. Відверто шовіністичні елементи на чолі з
харківським адвокатам М. Міхновським вийшли з РУП і заснували Народну
українську партію (НУП).
У грудні 1904 р. з РУП вийшла група, очолювана М. Меленевським, яка
створила Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»). Вона стала на
меншовицькі позиції і потім влилася до складу меншовицького крила РСДРП
як автономна українська секція.
Члени РУП, що залишилися після виходу з неї груп Міхновського та
Меленевського, у грудні 1905 р. на своєму з’їзді перейменували РУП на
Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами
стали В. Винниченко. С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич. УСДРП
висловлювалася за автономію України у складі Російської держави,
проголошувала поділ соціал-демократичної партії за національною ознакою.
Одна з дрібнобуржуазних партій — Українська партія
соціалістів-революціонерів (есерів) створена в 1906 р. колишніми
рупівцями.
Українські соціал-демократи (більшовики) поряд з вимогами соціального
захисту проголошували право народів на самовизначення, скасування всіх
обмежень щодо мови і культури українського та інших народів.
1904 р. в Києві з ліберальних елементів організовано Українську
демократичну партію (УДП). Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко та
Є. Чикаленко. Восени цього ж року частина членів партії вийшла з неї і
заснувала Українську радикальну партію (УРП) на чолі з Б. Грінченком та
С. Єфремовим. Обидві ці партії були нечисленними, обстоювали в основному
ідею автономної України та виступали з вимогою вільного користування
українською мовою в школах і адміністративних установах.
Наприкінці XIX ст., особливо напередодні Революції 1905—1907 рр., в
Україні загострилися соціально-економічні та політичні суперечності,
значно активізувався український рух. У боротьбі за соціальне і
національне визволення дедалі чіткіше окреслювалися програмні вимоги
основних політичних сил, спроби вирішення економічних, політичних та
національних проблем України.
Суспільно-політичне життя та національний рух активізувалися в Україні
під час першої російської революції. Микола II видав 17 жовтня Маніфест
про «громадянські свободи» і скликання законодавчої Думи. Це дещо
послабило в Україні тиск на політичні організації, на українські школи,
мову та ін. Українські політичні партії взяли участь у виборах до І та
II Державних дум.
На початку XX ст. наростає національний рух на західноукраїнських
землях. Активні діячі цього руху ведуть боротьбу за українські школи, за
розвиток вищої школи для українців, за повноправне представництво
українців у галицькому селі.
Гостра боротьба велася за український університет у Львові, оскільки він
був полонізований. Українські студенти виступили з протестом і поставили
вимогу створити окремий український університет. Студентів підтримували
різні верстви населення, у тому числі й селяни.
Політичну та національну свідомість мас піднімали культурно-освітні
осередки, зокрема товариство «Просвіта».
У роки першої російської революції відбувся короткочасний розквіт
українського національного життя в Наддніпрянській Україні. Це було
пов’язано з Маніфестом 17 жовтня 1905 р., із скасуван
ням Емського указу 1876 р., а також з активізацією пропаганди та
агітації українських політичних партій. Були відкриті нові кафедри
українознавства в Одеському та Харківському університетах. Розгорнули
діяльність осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». Вони
поширювали українські книжки, журнали і газети, відкривали
бібліотеки-читальні, організовували лекції, музичні вечори, етнографічні
свята та ін.
Підсумовуючи сказане, зауважимо, що напередодні та в роки революції в
Україні загострилися соціально-економічні та політичні суперечності,
значно активізувався український національний рух. Дедалі чіткіше
окреслюються програмні вимоги основних політичних сил. Українське
національне питання, як і інші суспільно-політичні питання, не було
розв’язане революцією.
Причини поразки і підсумки першої буржуазно-демократичної революції в
Росії.
Як відомо, перша російська революція з багатьох причин за-зналачюразки.
Головна причина була в тому, що сили революції були ще недостатньо
згуртовані й організованії Не досягнуто згоди млж класами і партіями,
які бор’олися за повалення самодержавства. Не було єдності і в кожній з
революційних партій.
Однак перша російська революція мала велике значення. її перемоги і
поразки дали трудящим країни повчальні уроки для наступної боротьби
проти самодержавства, проти соціального і національного гноблення. У
результаті революції здобуті певні свободи, царизм мусив відтоді
рахуватися з вимогами широких масі навіть скликати Думу як
представницький орган. Незважаючи на обмаль у ній представників
трудящих, — це був важливий зародок парламентаризму. Жоден закон не міг
бути тепер прийнятий без схвалення Думи, а коло виборців передбачалося
значно розширити в майбутньому.Маніфест 17 жовтня 1905 р. і обіцянки
царського уряду запобігли негайному падінню самодержавства. Буржуазія
здобула можливість почати легальну організацію своїх політичних партій.
Та врятувати самодержавство не могли вже жодні політичні сили. Про це
свідчили події наступного десятиріччя.
Вплив першої російської революції на світовий визвольний рух на початку
XX ст.
Розглядаючи перше і основне питання лекції, відзначимо, що початок XX
ст. пов’язаний з новим етапом у розвитку демократичних рухів і
буржуазних революцій/Він зумовлювався загостренням суперечностей як у
всьому світі, так і в кожній країні зокрема. У країнах, де буржуазні
революції ще не відбулися, ці суперечності пояснювалися існуванням
феодальних відносин, у багатьох азіатських країнах — їхньою колоніальною
залежністю. Найгостріше ці суперечності виявилися в Росії, де царське
самодержавство намагалося всіма силами зберегти своє неподільне
панування. Та об’єктивні історичні чинники активізували класові й
політичні сили в країні, що призвело до першої російської революції.
Вона, про що вже йшлося в попередній лекції, активізувала демократичні
рухи в інших країнах, започаткувала цілий ланцюг наступних демократичних
та антиімперіалістичних революцій у країнах Західної Європи, Америки та
Азії.
Аналізуючи історичні процеси та події, варто врахувати наявність
синхронності й асинхронності як у всесвітньо-історичному, так і в
локально-історичному розвитку. Синхронність цих процесів, тобто
буквальний збіг у часі історичних подій у різних країнах та регіонах і
повторення основних складових цих процесів, пов’язана з рівнем
соціально-економічного і політичного розвитку країн та регіонів,
гостротою суперечностей тощо.
Російська революція викликала великий резонанс у всьому світі. Але її
вплив на інші країни правомірно розглядати не як пряме запозичення чи
копіювання, а як критичне осмислення досвіду, його використання з
урахуванням умов кожної країни і тих завдань, які стояли там перед
визвольним рухом. Кожна революція мала свої причини, відповідні форми
організації та проведення, розвиваючись під впливом насамперед
об’єктивних внутрішніх чинників. О
Революція 1905—1907 рр. у Росії сприяла значному «полівінню»
соціалістичних та соціал-демократичних сил мас у країнах Європи. Карл
Каутський ще в 1902 р. в статті «Слов’яни і революція» (надрукована в
газеті «Искра») передбачав можливість того, що майбутня російська
революція не може не справити впливу на Західну Європу, що російський
пролетаріат стане в авангарді світового революційного руху. У праці
«Стара і нова революція» К. Каутський порівнює Революцію 1905 р. в Росії
з «двома великими революціями всесвітньої історії» — англійською XVII
ст. та французькою XVIII ст. Він виявляє надзвичайну зовнішню схожість і
одночасно глибоку відмінність між ними. У російській революції вперше у
всесвітній історії промисловий пролетаріат виступив як самостійна
політична сила. Революція 1905 р. виявила тісний зв’язок революційних
процесів, що відбувалися в Росії, з міжнародним революційним рухом.
Навколо революційного досвіду російського пролетаріату в
со-ціал-демократичному русі точилася гостра ідейна боротьба. Праві
соціал-демократи стверджували, що 1905 р. не вніс нічого нового в
тактику робітничого і визвольного руху взагалі. Проти цього виступали
ліві, які вимагали використати досвід російської революції. І праві, і
ліві соціалісти в II Інтернаціоналі в оцінюванні революції припускалися
помилок. Але послідовно інтернаціоналістські позиції з цього питання
захищали К. Лібкнехт, Р. Люксембург, К. Цеткін в Німеччині, Г.
Ролан-Гольст у Голландії, П. Лафарг у Франції, Е. Сабо в
Австро-Угорщині, «тісняки» в Болгарії. Вони закликали до застосування
«російських методів» боротьби.
Праві в керівництві II Інтернаціоналу запекло опиралися вивченню, а тим
більше застосуванню революційного досвіду Росії. Англійські лейбористи
відмовились навіть від парламентських методів боротьби. Розмежування між
правими і лівими в II Інтернаціоналі під впливом російської революції
виявилося в окремих країнах у посиленні революційного синдикалізму. В
Італії революційні синдикалісти на чолі з Артуро Лабріолою відстоювали
роль революційного насильства і загального страйку.
В Америці «Індустріальні робітники світу» виступили проти правого
керівництва реформістських профспілок, чим забезпечували пропаганду
досвіду російської революції.
Хоча революційні події початку XX ст, розвивались під впливом
об’єктивних внутрішніх чинників кожної країни, у них все ж простежуються
загальні тенденції демократичних революцій. Сам факт, що в Росії народ
сміливо піднявся проти могутнього царизму — оплоту європейської та
азіатської реакції — стимулював небачене пробудження революційних сил в
інших країнах.
У 1905 р. вперше в історії робітничий клас став гегемоном у народній
революції, об’єднавши навколо себе всі трудові верстви населення,
насамперед селянство. Це був наочний приклад для робітничого класу інших
країн.
Поглиблення загальнонаціональної кризи в Росії було зумовлене поразкою у
війні з Японією. У пошуках виходу із загальнонаціональної кризи
розкрився взаємозв’язок боротьби проти царизму з боротьбою проти війни і
мілітаризму. Революційна боротьба народів інших країн також поєднувалася
з виступами трудящих проти світової війни, що насувалася.
Особливості та результати антифеодальних революцій в ряді країн Європи,
Азії та Латинської Америки.
Хоча революційні події початку XX ст, розвивались під впливом
об’єктивних внутрішніх чинників кожної країни, у них все ж простежуються
загальні тенденції демократичних революцій. Сам факт, що в Росії народ
сміливо піднявся проти могутнього царизму — оплоту європейської та
азіатської реакції — стимулював небачене пробудження революційних сил в
інших країнах.
У 1905 р. вперше в історії робітничий клас став гегемоном у народній
революції, об’єднавши навколо себе всі трудові верстви населення,
насамперед селянство. Це був наочний приклад для робітничого класу інших
країн.
Поглиблення загальнонаціональної кризи в Росії було зумовлене поразкою у
війні з Японією. У пошуках виходу із загальнонаціональної кризи
розкрився взаємозв’язок боротьби проти царизму з боротьбою проти війни і
мілітаризму. Революційна боротьба народів інших країн також поєднувалася
з виступами трудящих проти світової війни, що насувалася.
Важливою обставиною було і те, що в ряді країн у процесі революційної
боротьби ще до повалення старої влади виникали місцеві органи
робітничо-селянського самоврядування типу рад. Так було, наприклад, під
час революції в Ірані.
Водночас демократичні революції мали свої особливості, які залежали не
тільки від рівня соціально-економічного розвитку, а й від гостроти
класових суперечностей, позицій політичних партій та течій. У всіх
капіталістичних країнах Європи й Америки посилювався масовий робітничий
рух проти класового гноблення, за демократизацію політичного ладу, за
загальне виробниче право. У багатьох країнах це відбилося в піднесенні
страйкової боротьби. За 1905—1907 рр. у восьми країнах Західної Європи
(Німеччині, ‘ Франції, Австро-Угорщині, Англії, Бельгії, Італії,
Іспанії, Швеції) було проведено майже 22 тис. страйків, у яких взяли
участь приблизно 4 млн трудящих. Ці показники перевищують майже удвічі
кількість страйків та їхніх учасників за попередні три роки.
Західноєвропейський пролетаріат широко застосовував загальний політичний
страйк. У січні 1906 р. в Гамбурзі загальним політичним страйком було
охоплено 100 тис. чол. Він поєднувався з вуличними демонстраціями. 10
жовтня 1905 р. був проведений масовий політичний страйк робітників
Праги.
З весни 1905 р. в деяких країнах Західної Європи під керівництвом
робітничого класу розгорнулася демократична боротьба за загальне виборче
право. У період найвищого піднесення російської революції, у
жовтні—грудні 1905 р., трудящі Німеччини виступили з програмою
демократизації політичного ладу шляхом запровадження загального
виборчого права на виборах у ландта-ги Прусії, Саксонії та інших земель
Німеччини. Свою солідарність з російською революцією робітники Німеччини
продемонстрували проведенням масових зборів, мітингів, маніфестацій у
першу річницю «Кривавої неділі». 1905 р. в Німеччині страйкувало 508
тис. робітників, маже в чотири рази більше ніж у 1904 р. Страйковий рух
охоплював також армію і флот. У липні 1905 р. «під час параду в порту
Кіль матроси німецького крейсера «Фра-ценблот» заарештували офіцерів,
викинули за борт замки від гармат і в присутності імператора підняли на
кораблі революційний прапор.
Надзвичайно гострий наступальний характер мала боротьба трудящих
Австро-Угорщини за загальне виборче право. Боротьбу очолив робітничий
клас, підтриманий селянством і сільськогосподарськими робітниками Чехії
та Угорщини. Завдяки цим виступам в Австрії було запроваджене загальне
виборче право. Але надалі, коли страйкова хвиля пішла на спад, уряд
відмовився від своїх обіцянок, хоча перемога робітників і селянських мас
була незаперечною. На осінь 1905 р. припадає і широкий розмах
революційних виступів трудящих у західних українських землях, які в той
час перебували під колоніальним гнітом австро-угорської монархії.
Революційні виступи робітників і селян на початку XX ст. були
характерними і для інших європейських країн. Так, страйк туринських
текстильників в Італії весною 1906 р., коли поліція застосувала проти
робітників зброю, охопив найбільші промислові центри країни і, власне,
перетворився на загальний. У Румунії 1907 р. широкого розмаху набуло
селянське повстання, але внаслідок недостатньо революційного керівництва
і відсутності союзу з робітниками перемогли реакційні сили. Більших
успіхів було досягнуто в скандинавських країнах, де в результаті виступу
трудящих було розірвано шведсько-норвезьку унію 1814—1905 рр. і Норвегія
домоглася національного визволення. Ісландія, що перебувала під
пануванням Данії протягом багатьох століть, набула в її складі статусу
автономії.
Помітний слід у розвитку буржуазно-демократичного руху на початку XX ст.
залишила португальська революція 1910 р. Вона була викликана
незадоволенням робітників, селян, військових панівною верхівкою в
країні, яка намагалася зберегти монархічну форму правління.
Антимонархічні настрої, а потім і виступи проти уряду найбільш виразно
виявилися в армії та на флоті ще в 1902 та 1906 рр. Король Карлуш І,
заляканий цими виступами, розпустив парламент і за допомогою закликаного
до влади лідера партії «Відродження» Жуана Франка вдався до репресивних
заходів. За наказом Жуана Франка війська розстріляли демонстрацію на
вулицях Лісабона. Такі дії уряду викликали гнівний протест
республіканців.
1 лютого 1908 р. Карлуш і його син, спадкоємець престолу, були вбиті
анархістом у королівському екіпажі. Новий король, яким став молодший син
Карлуша І, Мануель II намагався зупинити наростаючу революційну хвилю
дрібними поступками. Але це не допомогло. Організація офіцерів, на чолі
якої став переконаний республіканець Машаду душ Сантуш, у ніч з 3 на 4
жовтня 1910 р. підняла повстання. Повстанців підтримали жителі Лісабона,
моряки військово-морського флоту. Урядові війська капітулювали, король і
його прибічники втекли з Лісабона. До влади прийшли республіканці.
Португалію проголошено республікою.
Створений тимчасовий уряд на чолі з популярним у народі поетом Теофілом
Брагою, прийняв низку прогресивних законів, відбулися вибори до
Установчих зборів. У серпні 1911 р. в Португалії була прийнята
конституція, яка на той час уважалася однією з найпрогресивніших.
Законодавчу владу здійснювали палата депутатів і сенат, а президент
разом з призначеним ним урядом здійснювали виконавчу владу. Конституція
проголошувала демократичні свободи, робітники одержали право на страйки,
установлювався 8-годинний робочий день. Проте багато проголошених у
конституції свобод залишалися на папері. Не відбулося глибоких
соціально-економічних перетворень, залишалося поміщицьке землеволодіння
та гніт у колоніях.
Події російської революції мали відлуння і на американському континенті.
У червні 1905 р. установчий з’їзд масової організації американського
пролетаріату «Індустріальні робітники світу» висловив моральну підтримку
і готовність надати матеріальну допомогу борцям проти царизму в далекій
Росії. А 1 травня 1906 р. на масовому мітингуй Нью-Йорку за ініціативою
Соціалістичної робітничої партії було прийнято резолюцію, яка закликала
американських робітників наслідувати російських пролетарів.
Проте найяскравішою серед революційних подій на американському
континенті стала мексиканська революція 1910—1917 рр.
Революційно-демократичні рухл на початку XX ст. в країнах Латинської
Америкр мали чітко виражені особливості. Це була особлива група країн,
які формально вважалися самостійними, а
насправді були обплутані густим павутинням фінансової та політичної
залежності.
У більшості латиноамериканських країн на той час панував режим
терористичних диктатур. Рух народних мас у Чилі, Бразилії, Аргентині,
Уругваї, Мексиці, на Кубі об’єднував як виступи робітничого класу,
селянства проти капіталізму, так і виступи землевласників, усього народу
проти засилля іноземних монополій та антидемократичних режимів.
Мексиканська революція 1910—1917 рр. була за своїм характером
буржуазно-демократичною. її головним завданням було повалення диктатури
Порфиріо Діаса, проведення аграрної реформи, упровадження
буржуазно-демократичних порядків, установлення конституційного ладу,
стримування економічної інтервенції СІЛА. Проти уряду Діаса, його
внутрішньої і зовнішньої політики виступили спільно буржуазія,
робітничий клас і селянство, патріотична інтелігенція. Головною силою
цієї революції були партизанські армії селян під командуванням Панчо
Вільї та Еміліано Сапати. Проте політичним лідером революції стала
буржуазія. Підсумком мексиканської буржуазно-демократичної революції
стало прийняття в лютому 1917 р. конституції. За цією конституцією
запроваджувалось прогресивне трудове законодавство, 8-годинний робочий
день, визначались умови і мета аграрної реформи, принципи зовнішньої
політики та ін.
Головним завоюванням мексиканської революції стало повалення реакційної
диктатури Діаса, ліквідація феодально-реакційних порядків, проведення
економічних перетворень, усунення залежності від СІЛА. Революція
розчистила шлях для розвитку національного капіталізму, пробудила
інтерес широких мас до політики. Глибокий народний характер цієї
революції ставить її поряд з російською буржуазно-демократичною
революцією 1905—1907 рр.
Щодо революційних подій і визвольних рухів початку XX ст. особливе місце
належить Азії. В азіатських країнах вищий етап розвитку капіталізму
зумовив два паралельні і взаємопов’язані процеси: становлення місцевого
капіталізму (отже, і формування буржуазії та пролетаріату) і посилене
проникнення в економіку, фінанси і політику іноземних монополій. Ці
процеси відбувалися в порівняно відсталих феодальних чи напівфеодальних
суспільствах, яким були притаманні політична незрілість мас і збереження
найбільш деспотичних і монархо-абсолютистських форм державного
управління. Через це на перший план висувались завдання боротьби за
елементарні демократичні свободи проти середньовіччя та іноземного
гноблення. Такі цілі об’єднували
найрізноманітніші верстви населення від зубожілого селянина до заможного
буржуа-ліберала. У цьому, головним чином, і полягала специфіка
революційних процесів у країнах Азії.
У грудні 1905 р. розпочалася буржуазна революція в Персії (Ірані), що
тривала до кінця 1911 р. Рушійними силами цієї революції були трудові
маси міста і села, міська дрібна буржуазія, нижче духівництво. У
1905—1906 рр. у революції брали участь також торгова буржуазія поміщики,
вище духівництво.
Іранська революція була антифеодальною й антиімперіалістичною буржуазною
революцією. Але в окремих провінціях події набули характеру
буржуазно-демократичної революції. Проте в цілому революційний процес не
перетворився на загальну народну революцію. Широкі народні маси ще не
мали вирішального впливу на перебіг і форми боротьби, на результати
революції. Робітничий клас в Ірані почав лише формуватися, а
соціалістичні, соціал-демократичні організації були ще нечисленними і
надто слабкими. Окремі виступи селян не переросли в аграрну революцію.
Керівні позиції в революції посіла ліберальна буржуазія, що стала на
шлях згоди з імперіалізмом і феодальною реакцією.
Але народний характер іранської революції був досить помітним. Уже в
1905 р. країна була охоплена мітингами протесту проти шахського режиму.
У 1905—1906 рр. у Тегерані, Кермані, Гебризі, Ширазі відбулися стихійні
масові демонстрації і робітничі страйки, що вимагали скликання меджлісу
(парламенту) і прийняття конституції.
У березні 1906 р. революційна ситуація склалася в Іранському
Азербайджані, що був найбільш населеною і найрозвинутішою частиною
країни. Масові виступи селян у цьому регіоні одержали підтримку
робітників Закавказзя. Революційно-демократичні, дрібнобуржуазні сили
організували таємні воєнізовані секти товариства муджахідів («борців за
віру»). Соціальною опорою му-джахідів були дрібні торговці та ремісники,
міська’біднота, селянство. Муджахіди вимагали реформи
феодально-деспотичної системи влади, передачі селянам шахських земель,
упровадження демократичного законодавства. Проте вони не вимагали
ліквідації монархічного ладу та встановлення республіканської форми
правління. їхня позиція була по с^ті радикально-буржуазною. Ситуація в
країні настільки загострилася, що шах Муззафар ед Цін для запобігання
подальшому загостренню ситуації 5 серпня 1906 р. видав указ про
запровадження конституції і скликання меджлісу. Порівнюючи ситуацію в
Ірані з революційними подіями в Росії восени 1905 р., можна провести
певні паралелі. Указ іранського шаха був за своєю сутністю варіантом
царського Маніфесту від 17 жовтня 1905 р. в Росії. Як і в Росії, такий
маневр урядових кіл спричинив політичне розмежування в країні.
У вересні 3906 р. в Тербизі відбувся загальний страйк, виник перший в
Ірані енджумен (об’єднання виборців). З розвитком подій створюються
енджумени в інших місцях. Це були своєрідні революційні організації
місцевої влади, що перетворювалися на організації самоврядування. За
формою і змістом діяльності вони багато в чому нагадували російські
ради. Але на відміну від рад енджумени очолювали в переважній більшості
торгово-буржуазні елементи, а не представники трудящих.
У січні 1907 р. на престол в Ірані вступив шах Мохаммед Алі. Його
правління із самого початку позначилося гострою боротьбою уряду проти
революційних мас селянства, дрібної буржуазії та дрібнобуржуазної
інтелігенцій. З допомогою російської козачої бригади новий шах Ірану в
червні 1908 р. здійснив контрреволюційний переворот. Меджліс було
розпущено, а конституцію скасовано. В Ірані розпочався новий період
революційної боротьби, пов’язаний у багатьох місцях із збройними
виступами мас.
Найвищою точкою революційного піднесення в Ірані було повстання в
Тебризі в 1908—1909 рр. Воно проходило під гаслом відновлення
конституції і скликання нового меджлісу. У ньому взяли участь найбідніші
верстви населення. Керівники повстання — селянин Саттар, робітник Багір
і лідер муджахідів Алі Мосью — мали зв’язок з робітниками Закавказзя.
Останні не тільки передавали їм зброю та літературу. Окремі групи із
Закавказзя брали безпосередню участь у збройній боротьбі на боці
повсталих трудових мас Ірану. Слід зауважити, що керівники повстання не
змогли об’єктивно оцінити події, що відбувалися. Вони помилково
оцінювали буржуазну революцію в Ірані як реакційний рух. На Іран
механічно переносились ті оцінки ролі буржуазії у демократичній
революції, які були правильними для Росії, але не відповідали
розстановці класових і політичних сил Ірану, де буржуазія і пролетаріат
могли спільно виступати проти імперіалізму і монархії. У цьому полягала
одна з найсерйозніших причин поразки збройного повстання в Тебризі.
Тільки в липні 1909 р. іранська революція перемогла. Шах Мохаммед Алі
вимушений був зректися престолу на користь свого малолітнього сина
Ахмеда. Конституцію 1906 р. було відновлено. У цьому і полягав головний
успіх революції, її демократичних сил, але незабаром буржуазні лідери
взяли владу у свої руки і перейшли на контрреволюційні позиції.
Остаточний розгром революційно-визвольних сил відбувся з участю
англо-російської інтервенції, що прийшла на допомогу контрреволюції. У
грудні 1911 р. меджліс знову розпущено, а дію конституції зупинено. Було
розігнано енджумени і добровільні військові загони, закрито ліві газети.
Однак, незважаючи на поразку, іранська революція підірвала панування
феодально-монархічного ладу і знищила реакційну феодальну династію
Каджарів. Країна вступила в новий етап свого розвитку — етап переходу
від феодалізму до капіталізму.
Через кілька років після початку іранської революції відбулася революція
в Туреччині, де зберігався режим середньовічної тиранії. Своєрідність
становища цієї держави полягала в тому, що вона перебувала в
напівколоніальній залежності від Великобританії, Росії та Франції.
Наприкінці XIX ст. в Туреччину став активно проникати німецький
імперіалізм. Одночасно Османська імперія панувала над багатьма іншими
народами та територіями проводила жорстоку політику їхнього поневолення
й експлуатації. Серед поневолених нею були народи Болгарії, Албанії,
Македонії, Криту, Сірії, Лівану, Єгипту, Іраку. Економічне і політичне
життя в цих країнах розвивалося по-різному, але під тяжким гнітом
турецького панування. Це викликало гнів і обурення поневолених народів,
які прагнули до своєї незалежності й вели боротьбу проти султанської
деспотії.
Антифеодальна боротьба в Османській імперії розпочалася стихійним
повстанням в армії та на флоті ще в 1905 р. її підтримав
національно-визвольний рух у турецьких провінціях Македонії, Албанії.
Найактивнішим антифеодальний та антиімперіалістичний рух у Туреччині
став у 1908—1909 рр. Цей рух очолили різні нелегальні групи та
організації, в авангарді яких стояла партія «Єдність і прогрес»
(младотурки). У кінці 1907 р. в Парижі відбувся з’їзд младотурків
спільно з буржуазно-революційними організаціями деяких народів
Османської імперії. З’їзд закликав до підготовки збройного повстання. У
країні виникла глибока революційна криза, що активізувала маси.
Повстання в армії в 1908 р. проти кривавого режиму султана Абдул-Хаміда
II завершилось поступкою султана, і в країні було проголошено
конституційну монархію. Після придушення спроби контрреволюційного
заколоту феодальної реакції у квітні 1909 р. Абдул-Хамід II був скинутий
і до влади прийшли младотурки. Але слабкість турецької буржуазії,
відсутність у неї справжньої демократичної соціальної програми зумовили
поверховий характер революції. Младотурки вдалися до компромісу,
домоглися обмеження влади
султана на користь буржуазії. Надалі вони використали цю владу для
боротьби з революційним народом.
Незважаючи на обмеженість, Младотурецька революція мала, однак,
незаперечні позитивні наслідки. У країні стали можливими страйки, були
створені перші профспілкові організації, 1910 р. в Стамбулі навіть
організовано Османську соціалістичну партію. Відбулися певні зрушення в
розвитку антифеодального та антиімперіалістичного руху. Під впливам
Младотурецької-революції посилився національно-визвольний рух в Албанії.
За допомогою європейських держав Албанія здобула незалежність від
Туреччини, хоча фактично і потрапила під її протекторат.
Характеризуючи початок XX ст., не можна не використати словосполучення,
породжене самим життям азіатських країн, — пробудження Азії. Воно
знаменувало новий етап у боротьбі народів цих країн як з феодальним
середньовіччям, так і за національне визволення.
Найдемократичнішою з національно-визвольних революцій в / Азії на
той час була китайська революція.
“^Наприкінці XIX — на початку XX ст. Китай виявився фактично поділеним
на сфери впливу західних держав. США проголосили доктрину «відкритих
дверей», намагаючись потіснити своїх конкурентів і завоювати в Китаї
чільні позиції.
Китай залишався економічно відсталою країною: переважали -феодальні
порядки, відсутня була єдина грошова система, не було єдиного ринку. У
надзвичайно тяжких умовах перебувала більша частина населення країни —
селянство, яке ледь животіло. Робітничий клас лише зароджувався — у 1904
р. загальна кількість промислових робітників, залізничників не
перевищувала 250 тис.
З політичного погляду Китай був феодальною державою з гострими
міжусобними суперечностями. Маньчжурська династія, яка перебувала при
владі з XVII ст., здійснювала капітулянську політику щодо
імперіалістичних держав і всіма засобами пригнічувала народні маси.
У 1895 р. в Китаї створюється перша революційна політична організація
«Союз відродження Китаю», яка поставила собі за мету повалити
маньчжурську династію. На чолі цієї організації стояв
революціонер-демократ Сунь Ятсен.
Влітку 1905 р. кілька революційних організацій в еміграції створила
«Об’єднаний союз» («Тунминхой»), який очолив Сунь Ятсен. З листопада
1905 р. почала виходити газета «Міньбао» (орган «Союзу»), яка відіграла
важливу роль у розмежуванні ліберальних і демократичних елементів у
національно-визвольному русі.
Ідеологічним підґрунтям китайської революції стали три принципи Сунь
Ятсена: націоналізм, демократія, народний добробут. Перший принцип —
націоналізм — полягав у прагненні до повалення маньчжурської династії і
завоювання країною незалежності. Другий — народовладдя, демократія —
закликав до перетворення Китаю на буржуазно-демократичну республіку.
Третій — народний добробут – – передбачав розв’язання аграрного питання
шляхом забезпечення «рівних прав на землю», практичне виконання якого
означало фактично націоналізацію землі. Програмні принципи Сунь Ятсена
відповідали віковим прагненням народних мас.
У 1906- -1910 рр. у різних провінціях Китаю неодноразово спалахували
збройні повстання робітників, солдатів, селян проти маньчжурського
панування. Імператор змушений був іти на певні поступки, “іа проведення
деяких реформ і обіцяв запровадити конституці’:о. Але боротьба не
припинилась.
У вересні 1911 р. в провінції Сичуань спалахнуло велике народне
погСтання, а в жовтні цього ж року під керівництвом членів «Об’єднаного
союзу» повстало м. Учан у центрі Китаю. Ці події поклали початок
Сіньхайській революції (1911 р. — рік «сіньхай» за китайським
календарем). На кінець листопада 1911 р. 15 провінцій проголосили свою
незалежність від маньчжурського уряду.
У Нанкіні 1 січня _1912 р. було урочисто проголошено створення
КитайськоТТеспубліки. її тимчасовим президентом став Сунь Ятсен. З його
участю була створена «тимчасова конституція», яка вперше встановлювала
рівні права для всіх громадян; свободу слова і друку, організацій,
віросповідання; недоторканність особи тощо.
Китайська революція відкривала шлях до прогресу. Але уряд Сунь Ятсена,
сформований в основному з буржуазних лібералів, став на шлях обмеження
революції. Під тиском прибічників компромісу Сунь Ятсен у лютому 1912 р.
був змушений відмовитися від президентської посади на користь генерала
Юань Шикая, якого активно підтримували реакційно-поміщицькі верстви та
імперіалістичні держави. Наступні спроби Сунь Ятсена виправити свою
помилку, підняти війська проти Юань Шикая не здобули підтримки мас.
Результатом китайської революції 1911—1913 рр. було повалення феодальної
монархії і встановлення республіки. Проте основні завдання революції
залишилися нерозв’язаними. Ліберальна буржуазія на чолі з Юань Шикаєм
загальмувала подальший розвиток революції, послідовне проведення
демократичних політичних і соціальних перетворень. Збереглося феодальне
гноблення і засилля іноземних колонізаторів. Маньчжурську династію
замінила диктатура китайських мілітаристів. Однак китайська революція
зробила багато для пробудження народу, для завоювання свободи і
створення послідовно демократичних установ.
У 1905—1908 рр. відбулося піднесення демократичного і революційного
рухів в Індії. Вони мали антиколоніальне спряму-‘ вання і відбувались
під гаслами «свараджа» («власне управління») і «свадеші» («власне
виробництво»). Боротьбу розпочав робітничий клас Бенгалії, підтриманий
населенням інших районів. Антифеодальна та антиімперіалістична боротьба
робітничого класу, селянства і буржуазії проти місцевих експлуататорів і
англійських колонізаторів стихійно перетворилася на загальнонаціональний
рух за незалежність і демократичні свободи. Очолила цей рух партія
індійської буржуазії — Національний конгрес. Під впливом народного руху
почалося політичне розмежування всередині партії.
Національно-революційні елементи на чолі з Тілаком виступили за
національну незалежність країни. Праві елементи Національного конгресу,
захищаючи інтереси великої буржуазії, прагнули зміцнити її позиції за
рахунок феодалів. ‘
Найвищим піднесенням революційної боротьби в Індії став загальний страйк
100 тис. робітників Бомбея в червні 1908 р., спричинений арештом Тілака.
Під час страйку відбулися сутички з поліцією, сталися перші барикадні
бої. Проте на тісний союз з «низами» індійська буржуазія йти не хотіла.
Соціальне визволення мас у розрахунки буржуазії не входило. Вона
намагалася втягнути народ в антиколоніальну боротьбу під своїм
керівництвом, але не давала трудящим піднятися до самостійних соціальних
виступів проти експлуатації.
У XX ст. значно активізувались революційно-демократичні і
національно-визвольні рухи в Афганістані, Кореї, Монголії та Індонезії.
Ці виступи мали антиімперіалістичний Характер.
Для народів Африки початок XX ст. став продовженням запеклої боротьби
проти колоніального режиму та загарбання африканських держав
європейськими колонізаторами. Найактивніше політику колонізації
африканських народів проводили Англія, Франція, Німеччина, Італія,
Бельгія та деякі інші країни. Активну боротьбу протягом десятиріч вели
зулуські племена Південної Африки проти англійських завойовників, які
прагнули заволодіти алмазними запасами на цій території. А внаслідок
англо-бурської війни на початку XX ст. англійські колонізатори здолали
опір африканських племен Південної Африки — Трансвааля, де були знайдені
до цього величезні запаси золота. Народи Південно-Західної Африки
(гереро і готтеноти) протягом двох десятиріч
вели боротьбу проти німецьких колонізаторів. Із 100 тис. гереро під час
повстання загинуло 75 тис, а інших перетворили в напів-рабів. Подібна
доля спіткала також народи Конго, які не змогли здолати потужний наступ
англійських та бельгійських колонізаторів. Сім років з 1897 р. вели
боротьбу проти французьких поневолювачів народи Мадагаскару. Мужній опір
англійським, французьким та італійським колонізаторам чинили повстанці
Сомалі, яких очолив Мухамед-бен-Абдула, прозваний Муллою, їм вдалося
витіснити колонізаторів із внутрішніх районів країни. Боротьба велась з
1899 до 1920 р. і закінчилась перемогою англійських військ лише після
застосування проти повстанців військових літаків та танків. Єдиним
африканським народом, який вийшов переможцем у боротьбі за свою
незалежність, були ефіопи. їх незалежність змушена була визнати Італія.
Зазнаючи поразок, африканці не припиняли боротьби, набували дальшого
досвіду, почали використовувати європейські форми, такі як політична
опозиція, національно-культурний рух, страйки та ін. У 1912 р. на півдні
Африки виник Африканський національний конгрес, який очолив боротьбу
африканських народів за свої права. Проте деколонізація африканських
народів відбулася лише після Другої світової війни, а роком незалежності
Африки став 1960 р.
З наступом імперіалізму в країнах Азії, Латинської Америки й Африки
визначались два основні взаємопов’язані процеси, про які вже говорилось
раніше. Забезпеченню послідовних і вирішальних успіхів визвольного руху
перешкоджала поляризація класових і політичних сил, що призводила до
глибоких внутрішніх суперечностей. Найгостріше вони виявились між
буржуазією і трудовими верствами населення.
Демократичні революції початку XX ст., як і попередні буржуазні
революції, були породжені внутрішніми суперечностями феодального ладу.
Революція 1905—1907 рр. у Росії поклала початок демократичним революціям
XX ст. Вона, як і наступні демократичні революції в інших країнах,
відбувалася в нових історичних умовах, коли капіталізм вступив у вищу
стадію свого розвитку. Це відбилося на розстановці класових і політичних
сил у кожній країні. Демократичні революції в країнах Латинської Америки
та Азії стимулювалися першою російською революцією. Це були революції,
першочерговим завданням яких було об’єднання всіх класових і політичних
сил у боротьбі проти іноземного засилля, імперіалістичного поневолення.
Жодна з буржуазних революцій початку XX ст. не закінчилася повною
перемогою. Але значення цих революцій недооцінювати
не можна, вони залишили помітний слід в історії кожного народу й у
світовій історії. Вони підірвали сили колоніалізму і феодалізму.
Відбулося політичне пробудження мас.
Вплив буржуазних революцій початку XX ст. на піднесення антиколоніальної
боротьби.
У XX ст. значно активізувались революційно-демократичні і
національно-визвольні рухи в Афганістані, Кореї, Монголії та Індонезії.
Ці виступи мали антиімперіалістичний Характер.
Для народів Африки початок XX ст. став продовженням запеклої боротьби
проти колоніального режиму та загарбання африканських держав
європейськими колонізаторами. Найактивніше політику колонізації
африканських народів проводили Англія, Франція, Німеччина, Італія,
Бельгія та деякі інші країни. Активну боротьбу протягом десятиріч вели
зулуські племена Південної Африки проти англійських завойовників, які
прагнули заволодіти алмазними запасами на цій території. А внаслідок
англо-бурської війни на початку XX ст. англійські колонізатори здолали
опір африканських племен Південної Африки — Трансвааля, де були знайдені
до цього величезні запаси золота. Народи Південно-Західної Африки
(гереро і готтеноти) протягом двох десятиріч вели боротьбу проти
німецьких колонізаторів. Із 100 тис. гереро під час повстання загинуло
75 тис, а інших перетворили в напів-рабів. Подібна доля спіткала також
народи Конго, які не змогли здолати потужний наступ англійських та
бельгійських колонізаторів. Сім років з 1897 р. вели боротьбу проти
французьких поневолювачів народи Мадагаскару. Мужній опір англійським,
французьким та італійським колонізаторам чинили повстанці Сомалі, яких
очолив Мухамед-бен-Абдула, прозваний Муллою, їм вдалося витіснити
колонізаторів із внутрішніх районів країни. Боротьба велась з 1899 до
1920 р. і закінчилась перемогою англійських військ лише після
застосування проти повстанців військових літаків та танків. Єдиним
африканським народом, який вийшов переможцем у боротьбі за свою
незалежність, були ефіопи. їх незалежність змушена була визнати Італія.
Зазнаючи поразок, африканці не припиняли боротьби, набували дальшого
досвіду, почали використовувати європейські форми, такі як політична
опозиція, національно-культурний рух, страйки та ін. У 1912 р. на півдні
Африки виник Африканський національний конгрес, який очолив боротьбу
африканських народів за свої права. Проте деколонізація африканських
народів відбулася лише після Другої світової війни, а роком незалежності
Африки став 1960 р.
З наступом імперіалізму в країнах Азії, Латинської Америки й Африки
визначались два основні взаємопов’язані процеси, про які вже говорилось
раніше. Забезпеченню послідовних і вирішальних успіхів визвольного руху
перешкоджала поляризація класових і політичних сил, що призводила до
глибоких внутрішніх суперечностей. Найгостріше вони виявились між
буржуазією і трудовими верствами населення.
Демократичні революції початку XX ст., як і попередні буржуазні
революції, були породжені внутрішніми суперечностями феодального ладу.
Революція 1905—1907 рр. у Росії поклала початок демократичним революціям
XX ст. Вона, як і наступні демократичні революції в інших країнах,
відбувалася в нових історичних умовах, коли капіталізм вступив у вищу
стадію свого розвитку. Це відбилося на розстановці класових і політичних
сил у кожній країні. Демократичні революції в країнах Латинської Америки
та Азії стимулювалися першою російською революцією. Це були революції,
першочерговим завданням яких було об’єднання всіх класових і політичних
сил у боротьбі проти іноземного засилля, імперіалістичного поневолення.
Жодна з буржуазних революцій початку XX ст. не закінчилася повною
перемогою. Але значення цих революцій недооцінювати не можна, вони
залишили помітний слід в історії кожного народу й у світовій історії.
Вони підірвали сили колоніалізму і феодалізму. Відбулося політичне
пробудження мас.
Боротьба провідних країн за світове лідерство та формування блокової
системи міжнародних відносин. Створення військово-політичних союзів.
1. Співвідношення сил у Європі
Поразка Росії в Кримській війні 1853—1856 рр., об’єднання Німеччини та
Італії, поразка Франції у франко-прусській війні 1870—1871 рр. призвели
до зміни співвідношення сил на Європейському континенті й до загострення
міжнародних відносин.
Поява в центрі Європи нової, могутньої, мілітаризованої, агресивної
Німецької імперії викликала занепокоєння всіх сусідніх європейських
держав.
У той час зовнішньополітичний курс Німеччини визначав Отто Біс-марк,
який прагнув утвердити повну гегемонію своєї країни в Європі. Незважаючи
на поразку у франко-прусській війні, Франція залишалася головною
перешкодою для Німеччини, і щоб забезпечити перемогу в наступній війні
необхідно було заручитися підтримкою інших держав для ізоляції Франції.
Зростання могутності Німеччини підштовхнуло Австро-Угорщину до зближення
з нею, хоч Австрія зазнала поразки у війні проти Пруссії 1866 р. До
такого кроку Австро-Угорщину спонукали обставини. Це, зокрема, етнічна
близькість німців та австрійців, нестабільне становище двоєдиної
монархії, прагнення заручитися підтримкою німецької дипломатії в
експансії на Балканах, зростання економічної залежності від Німеччини.
Тим часом Бісмарк прагнув заручитися нейтралітетом Росії, яка в 60-х рр.
докладала зусиль для скасування статей Паризького договору 1856 р.
Відкривалися сприятливі перспективи для російсько-німецького зближення.
У 1873 р. зусилля Бісмарка дали позитивні результати. Між Німеччиною,
Австро-Угорщиною та Росією було укладено “Союз трьох імператорів”. Але
ця дипломатична перемога Бісмарка була примарною. У 1875— 1877 рр. Росія
не підтримала Німеччину під час франко-німецьких воєнних “тривог”, тобто
на ділі виступила як гарант безпеки й незалежності Франції. Це не
залишилося непоміченим у Парижі, що згодом привело до франко-російського
зближення.
Тим часом антиросійська позиція Великобританії давала надію Німеччині
утримати Росію в нейтральному стані. Англія була головним противником
розширення російських володінь на Середньому й Далекому Сході та
поширення російського впливу на Балканах.
Так, через рішучу протидію Англії та Німеччини, Росія не змогла повною
мірою використати наслідки перемоги в російсько-турецькій війні 1877
—1878 рр.
Міжнародні відносини 70-х рр. XIX ст. характеризувалися тим, що кожна з
великих держав прагнула не допустити одноосібного посилення жодної з
країн.
2. Утворення блоків. Підготовка до світової війни
На початку 80^х рр. у міжнародних відносинах сталися кардинальні зміни.
Почалось формування військово-політичних союзів, спрямованих проти не
реального, а гіпотетичного (хоч і визначеного) противника, які мали на
меті не просто перемогу над якоюсь окремою країною, а завоювання
світового панування.
Перший крок у цьому напрямку зробила Німеччина. 7 жовтня 1879 р. у Відні
було укладено ав-стро-німецький союз. Одночасно Бісмарк не полишав надій
на утримання Росії на рівні нейтральної держави. У 1881 р. було
відновлено “Союз трьох імператорів”, а 1887 р. укладено
російсько-німецький “перестрахувальний договір”.
Але це не виключало Росію з числа головних суперників Німеччини. Того ж
року Німеччина відмовилася надати кредити Росії. У 1882 р. Німеччина,
Австро-Угорщина та Італія уклали між собою Троїстий союз на 5 років,
який кожні 5 років поновлювався і проіснував до 1915 р.
На тлі загострення російсько-німецьких відносин відбувалося
російсько-французьке зближення. У 1887 р. Франція надала Росії значний
кредит. Почалися переговори про укладення союзу. У липні 1891 р.
відбувся візит до Кронштадта французької ескадри. Наступного місяця було
підписано франко-російський консульський пакт. У 1892 р. підписано
військову конвенцію, яку було ратифіковано 1893 р.
Отже, в Європі утворилися два ворогуючі військово-політичні союзи. Проте
залишилась одна велика держава — Англія, від позиції якої залежала
перевага котрогось із блоків.
Наприкінці XIX ст. Англія все ще проводила політику “блискучої ізоляції”
(непряме втручання у справи європейських країн). Єдиною турботою Англії
було розширення та утримання її колоніальних володінь. Зберігалися
напружені відносини з Францією через розподіл колоній в Африці та Азії.
У 1902 р. було укладено англо-японський союз, спрямований проти Росії,
що дало Японії можливість у 1904—1905 рр. перемогти її у війні.
Але в англійських політичних колах зростало розуміння того, що головна
небезпека для Великобританії йде від Німеччини, яка стала на шлях
підготовки до війни за переділ світу
(почалося будівництво могутнього океанського флоту). Так, англо-німецьке
суперництво в економічній та військовій сферах призвело до перегляду
зовнішньої політики Англії. 8 квітня 1904 р. в Лондоні було підписано
англо-французьку таємну угоду. У ній розмежовувалися сфери впливу між
двома державами в Африці. Англія визнавала право Франції на Марокко, а
Франція — право Англії на Єгипет. Ця угода отримала назву “Сердечна
згода” — Антанта.
Після поразки Росії в російсько-японській війні, а також подій революції
1905—1907 рр., які ослабили країну, Англія вже не сприймала її як
небезпечного конкурента. Більше того, тепер вона мала підстави вважати
Росію своєю союзницею в боротьбі проти Німеччини та
національно-визвольних рухів народів Азії. Ініціаторами зближення між
двома державами став міністр закордонних справ Англії Е. Грей (ліберал)
і міністр закордонних справ Росії О. Ізвольський. Це призвело до
укладення 31 серпня 1907 р. англо-російської конвенції про розмежування
сфер впливу в Ірані, Афганістані й Тибеті. Так було завершено створення
Антанти.
Але єдиної угоди між трьома державами не існувало. її уклали лише на
початку першої світової війни.
Отже, підсумком розвитку міжнародних відносин на зламі століть став
поділ Європи і світу на два ворогуючих військово-політичні блоки —
Троїстий союз і Антанту.
Основним змістом політики великих держав у складі названих союзів була
підготовка до світо вої війни за переділ уже поділе ного світу. Перші
такі війни та конфлікти розпочалися наприкінці XIX – на початку XX ст.:
іспано американська (1898 р.), англо бурська (1899—1902 рр.),
російсько-японська (1904—1905 рр.) марокканські кризи (1905, 1911)
боснійська криза (1908), італо-турецька (1911-1912), балканські війни
(1912-1913).
Локальні війни початку XX ст. – пролог першої світової війни.
Основним змістом політики великих держав у складі названих союзів була
підготовка до світо вої війни за переділ уже поділе ного світу. Перші
такі війни та конфлікти розпочалися наприкінці XIX – на початку XX ст.:
іспано американська (1898 р.), англо бурська (1899—1902 рр.),
російсько-японська (1904—1905 рр.) марокканські кризи (1905, 1911)
боснійська криза (1908), італо-турецька (1911-1912), балканські війни
(1912-1913).
Міжнародні кризи та конфлікти на початку XX ст.
У 1905 р. Німеччина вирішила скористатися із захоплення Францією
Марокко, щоб посварити англійців з французами. Вільгельм II, імператор
Німеччини, заявив, що Марокко має бути незалежним. Однак Велика Британія
підтримала Францію, Марокко залишилося незалежним лише формально,
фактично ж там хазяйнували французи.
У 1908 р. внаслідок захоплення Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини
вибухнула “боснійська криза”. Росія намагалась активним втручанням
допомогти Сербії у її протидії Австро-Угорщині, однак 1909 р. була
змушена піти на поступки. Результатом “боснійської кризи” було
загострення суперечностей між союзниками — Італією та Австро-Угорщиною.
Того ж 1909 р. Італія укладає таємний договір з Росією, спрямований
проти Австро-Угорщини.
У 1911 р. знову загострилося марокканське питання у зв’язку з повстанням
проти султана Марокко. Німеччина направила до марокканського берега
крейсер “Берлін” і канонерку “Пантера”. І знову на підтримку Франції
виступила Велика Британія. Погрожуючи Німеччині війною, вона змусила
останню відмовитись від втручання у марокканську проблему.
1911 р. відбулася італо-турецька війна. У вересні італійські десанти
висадилися в Північній Африці і в результаті бойових дій з турецькими
військами захопили Триполітанію та Кіренаїку, які становили італійську
колонію Лівію.
3. Балканські війни 1912-1913 рр.
Балкани на початку XX ст. називали “пороховим погребом Європи”. Це
пояснюється тим, що саме тут стикалися інтереси великих держав,
розділених на два військово-політичні блоки. Основними суперниками в
цьому регіоні були з одного боку — Росія, з іншого — Австро-Угорщина та
Німеччина. Росія прагнула створити союз Бал-канських держав, вбачаючи в
ньому запоруку успішної боротьби за свою гегемонію на Балканах.
Тогочасне міжнародне становище сприяло планам Росії. Після
молодотурецької революції 1908 р. і, зокрема, після поразки Туреччини у
війні з Італією за володіння Лівією (1911 — 1912 рр.) Росія, правлячі
кола балканських держав вважали ситуацію, що склалася, сприятливою для
розподілу європейських володінь Османської імперії. Щоправда, становище
ускладнювалося взаємними протиріччями між Балканськими державами.
Напередодні війни з Туреччиною між Балканськими державами відбулися
тривалі дипломатичні переговори про створення військово-політичного
союзу. Ще у квітні 1911 р. сербський уряд запропонував Болгарії укласти
угоду про розподіл сфер впливу в Македонії. Ця пропозиція успіху не
мала, по-заяк Болгарія претендувала на всю Македонію.
У жовтні 1912 р. переговори відновились, і 29 лютого було укладено
болгарсько-сербську угоду про дружбу і союз, яка мала таємний додаток.
Договір підтверджував взаємні гарантії державної незалежності й
територіальної цілісності Сербії та Болгарії, надання допомоги в разі
іноземної агресії або війни з Туреччиною. У таємному додатку
закріплювався територільний розподіл тогочасних турецьких володінь. До
Сербії відходили частина Македонії та Північна Албанія з виходом до
Адріатичного моря. Болгарії дісталася більша частина Македонії та
Фракії. Долю північно-східної частини Македрнії мав вирішити російський
цар.
Болгарсько-сербський військово-політичний союз був доповнений угодою з
Грецією та Чорногорією. Болгарсько-грецькі переговори велися за участю
Англії та завершилися підписанням у травні 1912 р. договору. Але
кордонів Македонії визначено не було. Восени 1912 р. формування
Балканського союзу завершилося. Залишалося знайти привід для початку
війни. Влітку 1912 р. на території Албанії вибухнуло повстання; його
жорстоко придушили турецькі війська. Це прискорило оголошення війни
Туреччині. Бойові дії почались у жовтні 1912 р. Болгарська армія
розгорнула успішний наступ у Східній Фракії та в напрямку на Стамбул
(Константинополь). Турецькі війська відійшли на заздалегідь підготовлені
позиції Чаталжа за 40 км від Константинополя. Сербська армія вступила до
Скопле (найбільше місто Македонії) та через Албанію вийшла до
Адріатичного моря. Це занепокоїло Австро-Угорщину, яка зосередила свої
війська на кордоні з Сербією. Греція захопила місто Салоніки. Чорногорія
взяла в облогу фортецю Скадар (Шкодер).
У листопаді 1912 р. Туреччина запросила перемир’я. Болгарський цар
Фердинанд цю пропозицію відхилив. Болгарська армія почала штурм
укріплень Чаталжа, але невдало. Це змусило сторони сісти за стіл
переговорів у Лондоні. У них узяли участь представники великих держав,
які фактично й вирішували балканське питання.
Поки його обговорювали дипломати, у Туреччині в січні 1913 р. стався
державний переворот. Новий турецький уряд, підбурюваний Німеччиною та
Австро-Угорщиною, ухвалив рішення про продовження війни. Але в березні
1913 р турецькі війська зазнали поразки. Болгари захопили фортецю
Адріанополь.
Туреччина знову запросила перемир’я, яке було укладено у квітні 1913 р.
Під час переговорів розгорілася гостра дискусія між Болгарією, з одного
боку, і Сербією та Грецією — з іншого. Приводом до цього стала проблема
розподілу територій у Македонії. Справа дійшла до того, що болгарський
цар Фер-динанд дав згоду на ведення переговорів про створення
болгарсько-турецького союзу.
Нарешті, у травні 1913 р.’сторони підписали Лондонський мирний договір,
за яким Туреччина поступалася своїми володіннями на захід від лінії
Мідія — Енос і деякими островами в Егейському морі. Розподіл
відвойованих територій мав відбутися згодом.
Після укладання Лондонського мирного договору розбіжності між Болгарією,
Сербією та Грецією набули виняткової гостроти. Німеччина та
Австро-Угорщина докладали значних зусиль, щоби посилити ці протиріччя.
Головною їх метою був розвал проросійського Балканського союзу. Зрештою,
так і сталося. У травні 1913 р. було укладено таємний
сербсько-грецький союз, спрямований проти Болгарії. Сербія та Греція
домовилися між собою про поділ Македонії.
У червні 1913 р. болгарські війська напали на своїх колишніх союзників.
Почалася друга Бал-канська війна. Сербська армія зупинила болгар і
перейшла у наступ. Грецька армія також вела успішні бойові дії в
Егейській Македонії. Війну Болгарії оголосила й Чорногорія. Болгари були
змушені відійти до старого кордону. Відтак на Болгарію напала Румунія,
яка претендувала на Південну Добруджу, а також Туреччина, яка знову
захопила Східну Фракію з Адріанополем. Болгарський уряд запросив миру,
він був підписаний 10 серпня у Бухаресті. Згідно з договором західна й
центральна частини Македонії відійшли до Сербії, південна (Егейська)
— до Греції, Добруджа — до Румунії, а Східна Фракія дісталася
Туреччині. У складі Болгарії залишилася частина Македонії (Пиринська).
Внаслідок Балканських війн кардинально змінилося становище на
Балканському півострові. Туреччина, позбувшись усіх своїх європейських
володінь, втратила значення як європейська держава. Терени й населення
Сербії та Чорногорії зросли майже вдвічі. Македонію поділили на три
частини. З’явилася нова держава — Албанія (1912 р.), що позбавило
Сербію можливості мати вихід до Адріа-тичного моря. Крім Туреччини,
найбільше постраждала Болгарія. Це підштовхнуло її до союзу з
Німеччиною. Тим часом Сербія потрапила в залежність від Антанти, що
відразу загострило стосунки з Австро-Угорщиною.
Отже, Балканські війни не розв’язали пекучих проблем. Атмосфера
ворожнечі та втрачених надій стала приводом для нових дипломатичних
інтриг, що перетворило Балкани на “пороховий погріб” Європи, який
вибухнув 1914 р,
Початок першої світової війни, її причини і характер, ставлення до війни
різних класів і політичних партій.
Виникнення Першої світової війни (серпень 1914 — листопад 1918 рр.)
було не випадковим. Вона була закономірним результатом гострих
суперечностей між великими світовими державами. Ще в 1879 р. Німеччина
уклала_військовий союз з Австро-Угорщиною, а в 1882 р. — з Італією. Так
виник Троїстий союз, до якого згодом приєдналася Туреччина. У 1904 —1907
рр. сформувався союз Англії, Франції і Росії — Антанта.
Головним був англо-німецький економічний, військово-морський і
колоніальний антагонізм. Німеччина мріяла захопити значну частину
колоній Англії. Обидві країни, ведучи боротьбу за перевагу на морях,
нарощували свої військово-морські сили. Франко-німецькі суперечності
почалися через землі, відібрані у Франції після франко-прусської війни
1870—1871 рр.
Особливої гостроти набули суперечності великих країн на Балканах і
Близькому Сході. Німеччина намагалася розширити тут сферу свого впливу,
а Австро-Угорщина після анексії Боснії та Герцеговини готувалася
захопити Сербію. Росія прагнула зберегти і розширити свої політичні
позиції на Балканах, захопити протоки і Константинополь, Західну
Україну.
Безпосереднім приводом до розв’язання світової війни стало вбивство
спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда 28
червня 1914 р. у боснійському місті Сараєво. Цей замах був терористичним
актом помсти за пригнічення, якого зазнавало слов’янське населення від
Австро-Угорщини. Зразу після сараєвського вбивства Німеччина посилено
підштовхувала Австро-Угорщину до війни проти Сербії. Австро-Угорщина
пред’явила Сербії ультиматум. І хоча п цілому його було іірий нято,
Австро-Угорщина оголосила Сербії пійму. У нідиоиідії Росія, як імр.шт
незалежності Сербії, розпочала загальну мобілізацію, після чого
Німеччини оголосила їй війну. Далі у війну вступили Англія та Франція.
У перші дні війни про свій нейтралітет оголосили Болгарія, Греція,
Іспанія, Португалія, Голландія, Данія, Швеція, Норвегія, СІНА, Італія,
Румунія, Туреччина, а також більшість країн Латинської Америки. Проте
Туреччина на другий день війни підписала таємний договір з Німеччиною і
пропустила через Дарданелли два німецьких крейсери і кілька допоміжних
суден, що значно посилило турецький флот на Чорному морі.
Як тільки розпочалася війна в Європі, Японія дійшла висновку, що настав
час для вторгення в Китай і встановлення панування на Тихому океані.
Спочатку вона пред’явила Німеччині ультиматум, щоб та відвела з
японських і китайських вод німецькі військово-морські сили. Так як
Німеччина відмовилася прийняти ультиматум, Японія оголосила їй війну й
обложила фортецю Циндао, яку та орендувала в Китаї. Японія також
захопила у німців Маршалові, Каролінські та Маріанські острови.
Таким чином, війна стала світовою. Понад чотири роки тривала ця жахлива
бійня, в яку були втягнуті 36 країн з населенням понад 1,5 млрд чоловік,
тобто 75 % населення земної кулі. В армії воюючих країн було
мобілізовано понад 73 млн чоловік.
Стратегічні плани кожної держави у цій війні визначалися її
військово-економічним потенціалом і цілям, які дана країна намагалася
досягти. Німецький план виходив із неминучості війни на два фронти —
проти Франції та Росії. Його основна ідея полягала в тому, щоб спочатку
розбити Францію. На Східному фронті основний тягар боротьби з Росією
мала нести Австро-Угорщина до того часу, поки не буде розгромлена
Франція.
Стратегічний план Франції базувався на розумінні військової та
економічної переваги Німеччини. Тому цей план в основі своїй був
пасивно-очікувальним. Але Франція намагалася повернути Ельзас і
Лотарингію, і це штовхало її до активних дій. Звідси і непослідовність
оперативно-стратегічних дій.
Англійський генеральний штаб передбачав надіслати в Європу незначну
експедиційну армію. При цьому дії союзних військ не були погоджені, що
давало можливість Німеччині наносити удари противникам поодинці.
Росія насамперед прагнула розгромити Австро-Угорщину, тому проти неї
було кинуто чотири із шести розгорнутих активних армій. Другим завданням
були наступ у Східній Пруссії і вихід на допомогу союзній Франції.
Перша світова війна велася у багатьох регіонах земної кулі. Утворилося
до двох десятків фронтів, проте основними були Західноєвропейський
фронт, де німецькі війська вели війну проти англо-французьких військ, та
Східноєвропейський, де російські війська протидіяли австро-угорській і
німецькій арміям. Всі інші фронти (Балканський, Закавказький,
Аравійський, Австро-Італійський та ін.) були другорядними.
+ ставлення, цілі
Особливо активну боротьбу за світове панування і переділ колоній
проводила Німеччина. Прагнучи до світового панування, вона ставила перед
собою завдання загарбати англійські та французькі колонії, частину
території Росії, а також підкорити своєму впливові країни Балканського
півострова. Австро-Угорщина також домагалася встановлення свого
панування на Балканах і відторгнення частини території Російської
держави.
Великобританія сподівалася відібрати колонії в Німеччини, захопити
нафтові райони — Месопотамію і Палестину, закріпитися в Північній
Африці; Франція — повернути Ельзас і Лотарін-гію, захопити Саарський
вугільний басейн і німецькі колонії; Росія — оволодіти Константинополем,
чорноморськими протоками, частиною Туреччини і Галичини.
Італія намагалася збільшити свої колоніальні володіння, загарбавши
значну територію на Балканах. Вона, хоча й була пов’язана союзом з
Німеччиною та Австрією, і формально належала до Троїстого союзу, з
початком війни залишалася нейтральною, а в 1915 р. перейшла на сторону
коаліції (Антанти), сподіваючись відібрати в Австрії прикордонні землі.
США до війни не підтримували жодного з європейських угруповань, але,
безперечно, не були байдужими до європейської політики. З початком війни
вони вважалися нейтральною державою, однак відкрито підтримували країни
Антанти. А 6 квітня 1917 р. США оголосили про вступ у війну на боці
Антанти.
Напередодні війни дуже гострими були політичні кризи і класові бої в
самих капіталістичних країнах. Відбувалися тривалі страйки робітників у
Великобританії, Німеччині, Італії, почастішали заворушення серед селян.
Росія переживала період нового революційного піднесення, яке розпочалося
влітку 1910 р. Посилився національно-визвольний рух пригноблених народів
Європи: ірландців — проти англійського гніту; чехів, хорватів, сербів та
інших слов’янських народів — проти австро-угорського панування; поляків
і ельзасців — проти насильного понімечення.
Імперіалісти вважали, що війна відверне увагу народних мас від
революційної боротьби, намагалися розколоти єдність міжнародного
пролетаріату, знищити його значну частину і тим самим придушити або хоч
ослабити революційний натиск трудящих.
Отже, треба мати на увазі дві групи причин Першої світової війни:
економічні (головні, корінні) — боротьба за новий переділ світу, за
ринки збуту, за сфери впливу, і соціально-політичні — намагання
буржуазії придушити революційний рух пролетаріату, відвернути увагу
трудящих від революційної боротьби і внутрішніх політичних криз.
Перша світова війна, породжена всією системою імперіалістичних відносин
між великими державами й розв’язана монополістичною буржуазією в ім’я її
класових, антинародних цілей, була за своїм характером несправедливою,
загарбницькою для всіх воюючих держав.
Схід зауважити, що Перша світова війна стала суворим випробуванням для
всіх класів і політичних сил. Яким же було ставлення до війни різних
класів і політичних партій?
Панівні класи та їхні політичні партії кожної воюючої країни робили все
можливе, щоб зняти з себе відповідальність за початок воєнного
конфлікту. Вони штучно насаджували в масах «патріотичні» та шовіністичні
настрої, створювали ілюзію «національної єдності» в ім’я розгрому
ворога.
Могутня хвиля шовінізму охопила всю Європу. Не обійшла вона і Росію, у
тому числі і її опозиційні партії. Частина російської колонії в Парижі
вирішила навіть добровільно вступити до французької армії «для захисту
демократії та культури від варварства». На 21 серпня 1914 р. до неї
записалося 9 тис. російських емігрантів. Республіканський загін, до
якого ввійшли більшовики, соціал-демократи, есери, бундівці та
анархісти, налічував 70—80 чоловік, у тому числі 11 більшовиків.
Більшовицький комітет закордонних організацій у Парижі розпався. У Росії
більшість політичних партій підтримала царизм в імперіалістичній війні.
Головні партії російської буржуазії — октябристи і кадети виступали
єдиним фронтом з самодержавством і монархічним дворянством. Вони без
застережень схвалили зовнішню політику царизму і проголосили гасло
«війна до переможного кінця».
Більшість есерів і меншовиків по суті також стала на бік самодержавства.
Відверто шовіністичні позиції зайняв Г. В. Плеха-нов. Уважаючи Німеччину
основним винуватцем війни, Г. Пле-ханов всіляко захищав Францію та
Великобританію і фактично заперечував агресивні наміри царизму. У 1915
р. Плеханов прямо вимагав віх меншовицьких депутатів Думи голосувати за
воєнні кредити.
Невелика група меншовиків-інтернаціоналіетів на чолі з Мар-товим, а
також Троцький, на словах виступали проти війни, а насправді були в
згоді з відвертими соціал-шовіністами.
На підтримку імперіалістичної війни виступили і політичні партії
України. На ці позиції стали Товариство українських поступовців (1908
р.), частина Української соціал-демократичної робітничої партії, яку
очолював Симон Петлюра. Керівники західноукраїнських національних партій
з початку війни зайняли виразно антимосковську позицію.
На початку війни у Львові з представників трьох політичних партій —
національно-демократичної, радикальної й соціал-демократичної — було
засновано Головну українську раду на чолі з Костем Левицьким. Це була
організація австрійської орієнтації. Вона ставила завдання охороняти
інтереси українців в Австрії і закликала всіх українців стати на боці
Австрії у війні. Рада створила військову організацію — добровільний
легіон Українських січових стрільців для боротьби з російськими
військами.
У серпні 1914 р. група політичних емігрантів з України (Наддніпрянщини)
заснувала у Львові «Союз визволення України» який у таборах
військовополонених українців на території Австро-Угорщини пропагував
ідею самостійності України.
На початку Першої світової війни стався ідейний і організа- . ційний
крах II Інтернаціоналу. Під крахом II Інтернаціоналу слід розуміти
передусім зраду більшості офіційних соціал-демокра-тичних партій своїм
переконанням урочистім заявам і рішенням, що були прийняті міжнародними
конгресами в Штутгарті (1907 р.), Копенгагені (1910 р.) і Базелі (1912
р.). На цих конгресах діячі II Інтернаціоналу виступали проти війни.
Насправді ж, з самого у початку війни, німецькі, французькі,
англійські, бельгійські та
інші соціал-демократи голосували у своїх парламентах за військові
кредити, активно підтримували воєнні заходи буржуазних урядів.
Опортунізм партій II Інтернаціоналу переріс у соціал-шовінізм. На
виправдання своєї зради соціал-шовіністи слідом за буржуазними урядами
посилались на нібито оборонний характер війни.
На відміну від більшості партій II Інтернаціоналу рішуче і послідовно
проти тактики оборонства, проти імперіалістичної війни виступила партія
більшовиків. Уже 26 липня 1914 р. більшовицька фракція в IV Державній
думі, яку тоді підтримали і меншовики, виступила проти війни,
відмовилась голосувати за воєнні кредити і залишила засідання. На жаль,
незабаром депутати-мен-шовики змінили свою позицію.
Виходячи з власного розуміння характеру війни, більшовики у своїй роботі
керувалися такими основними тактичними гаслами:
1) перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську;
2) поразку свого уряду в імперіалістичній війні, 3) повний розрив
з II Інтернаціоналом, що зазнав краху і створення нового, III Ін
тернаціоналу.
Першими кроками на шляху реалізації цієї тактики мали бути: відмова від
голосування за воєнні кредити, повний розрив з політикою «національного
миру», створення скрізь нелегальних антивоєнних організацій, братання
солдатів ворогуючих армій на фронтах, підтримка масових виступів
робітничого класу проти війни.
На початку вересня 1915 р. у Циммервальді (Швейцарія) відбулася перша
конференція інтернаціоналістів, у якій взяли участь 38 делегатів від 11
країн. Під час роботи конференції було створено ліву групу з 8 делегатів
та Інтернаціональну соціалістичну комісію (ІСК) — фактично новий
міжнародний соціалістичний центр.
Друга міжнародна соціалістична конференція, яка відбулася у квітні 1916
р. у Кинталі (Швейцарія), не схвалила тактику більшовиків, проте
політика тимчасових компромісів, що здійснювалась у Циммервальді та
Кинталі, сприяла більшому згуртуванню соціалістів-інтернаціоналістів
різних країн.
Назрівання революційної ситуації в європейських країнах в умовах першої
світової війни, її ознаки.
Вивчаючи друге питання, студентам необхідно усвідомити, ідо Перша
світова війна різко загострила внутрішні суперечності в країнах —
учасницях війни, створила там кризову ситуацію.
Політична обстановка в Європі під час війни дедалі більше
загострювалася. Тягар війни, що спричиняв значне погіршення становища
трудящих, призвів до посилення страйкового руху. У Німеччині кількість
страйків зросла з 137 в 1915 р. до 240 в 1916 р., а кількість їхніх
учасників із 14 тис. до 129 тис; у Франції кількість страйків зросла з
98 до 314, а їхніх учасників — з 9 тис. до 41 тис. Маси почали відкрито
виявляти незадоволення війною.
Якою ж була обстановка в Росії?
Світова імперіалістична війна, як і слід було очікувати, украй погіршила
і без того тяжке становище трудящих Росії. Поразки царської армії на
фронті, розвал економічного життя країни, голод, епідемії та інші біди,
що їх породила війна, усім тягарем лягли на плечі народу.
На ґрунті загострення економічних труднощів, починаючи з 1915 р.,
зростають революційні настрої, з місяця на місяць посилюється
революційний рух. Протягом цього року в Росії відбулося 900 страйків, у
яких брало участь понад 500 тис. робітників.
У 1916 р. революційний рух значно посилився. До боротьби пролетаріату
Петрограду і центральних промислових губерній приєдналися робітники
Уралу, Донбасу та інших пролетарських центрів. У 1916 р. в Росії
відбулося понад 1400 страйків, у яких брало участь понад 1 млн осіб. На
підприємства українських губерній припадало майже 220 страйків, або 15 %
загальної кількості. У них брало участь понад 190 тис. промислових
робітників (приблизно 1/6 страйкарів Росії). Багато страйків
супроводжувалося демонстраціями, що мали яскраво ви&#