Реферат на тему:

Українська греко-католицька церква в період гітлерівської окупації
(1941-1944 рр.) в українській радянській історіографії

Комплекс історіографічних джерел з історії Української
Греко-Католицької церкви в роки німецької окупації, який почав
формуватися ще в часи війни, є доволі об’ємним, малодослідженим [1].

Передусім, потрібно сказати, що церковно-релігійна тематика в радянській
історіографії завжди перебувала на особливому становищі. Це зокрема
можна зрозуміти, оскільки її головна функція була визначена
«антирелігійною», «антицерковною» політикою держави, яка проголосила,
«що релігія є головним ідеологічним ворогом нашої вітчизни».
Розпочинаючи характеристику радянської історіографії, доцільно
зазначити, що українська радянська історіографія розвивалась за умов
цензурних заборон, що суттєво обмежувало можливості дослідників у виборі
тематики та її трактуванні. У зв’язку з офіційною забороною діяльності
УГКЦ в СРСР-УРСР (1946) об’єктивне висвітлення її життєдіяльності стало
неможливим. З цього періоду влада розпочала кампанію нападів на минуле
греко-католицької церкви, всіляко фальсифікуючи та спотворюючи її
історію.

Першою наклепницьку кампанію проти церкви розгорнула преса, а саме
статті  в них В. Росовича (справжнє ім’я Я. Галан, який протягом 30-х
років підписувався під псевдонімом Яга, а в 40-х роках — Володимир
Росович). Який  5-го березня 1944 року в газеті «Радянська Україна»
надрукував статтю «На дні». А через рік, 6 квітня 1945 р., львівська
партійна газета «Вільна Україна» опублікувала  його памфлет «З хрестом
чи з мечем», спрямований проти УГКЦ , її владик і духовенства, які
нібито були прислужниками фашизму. Згодом Львівський обком Компартії
України і бюро ухвалило в триденний термін видати матеріал Росовича —
Галана окремою брошурою тиражем 10000 примірників [2]. Лейтмотив брошури
— звинувачення на адресу греко-католицької церкви (у текстах повсюди
вживаються терміни «унія», «уніатська»). У 1946 році львівське обласне
книжково-журнальне видавництво випустило, а у 1948 році перевидало його
брошуру «Що таке унія» знову ж таки під псевдонімом. В ній переважають
емоції, викривлення і фальсифікація фактів, нехтування суворими реаліями
попередніх століть, зокрема, тим, що релігійні суперечки вирішувалися з
позиції сили, оскільки свободи совісті, віросповідання як таких не було.

Восени 1948 року Я. Галан підготував ще один памфлет «Отець тьми і при
сні», який газета «Советское Закарпатье» опублікувала майже повністю у
кількох числах на початку 1949 року. Критикуючи Ватикан, папу Пія ХІІ,
Я. Галан не міг обійтися без звинувачення УГКЦ, затаврувавши в черговий
раз її начебто антинародну суть та зрадницьку роль в історії краю.
Дісталося і митрополитові А. Шептицькому та його наступникові
митрополитові Й. Сліпому [3. с.623].

Після цього  радянські автори, дослідники із РПЦ опублікували сотні,
якщо не тисячі, монографій, брошур, статей, присвячених здебільшого
нищівній критиці УГКЦ. За підрахунками М. Гайковського, складеними на
основі генеральних каталогів Львівської наукової бібліотеки АН УРСР ім.
В.Стефаника та наукової бібліотеки Львівського державного університету
ім. І. Франка, значиться понад 70 назв цієї літератури, їх тираж складав
понад 2,5 млн. екземплярів [4]. В них зокрема продовжувалась
фальсифікація і перекручення, на свій лад, фактів історії УГКЦ зокрема
її діяльності в роки гітлерівської окупації (1941-1944 рр.).

Насамперед потрібно сказати, що кремлівська верхівка, особисто Й.
Сталін, продовжили реалізацію імперського курсу, робили все від них
залежне для знищення проявів національного життя. Саме Й.Сталін
опублікував великим тиражем збірник промов під заголовком «Про Велику
Вітчизняну війну Радянського Союзу» [5], який задавав основний тон для
досліджень у перші повоєнні роки. В цілому, в цей період не з’явилося ні
однієї справжньої історіографічної праці про корінну проблему історії
УГКЦ. В тих працях, які були надруковані, відчувається слабка база 
документальних джерел. Тому і простежується вузькість тематики,
однобічність публікацій і викривлення авторами справжньої історичної
картини.

Починаючи з часів хрущовської відлиги, коли доступ до архівних
документів був розширений, з’явились більш ґрунтовні, начебто,
дослідження. Серед них помітне місце займають праці Б. Дудикевича, В.
Замлинського, Г. Кирилюка, І. Миронюка, , І. Тельмана та інших [6]. Але
в них діяльність УГКЦ у досліджуваний період висвітлюється побіжно і
упереджено. Так, М. Олексюк у статті «Олжа в церковнім хорі» стверджує,
що в роки Великої Вітчизняної війни на  тимчасово окупованих територіях
СРСР «уніати нібито активно  підтримували фашистів, брали участь в їх
каральних акціях» [7, c.105]. Одразу ж складається таке враження, що 
колабораціонізм був виключно уніатським явищем. Чомусь  знову автори
прагнули довести, що греко-католицька церква була активним знаряддям
німецьких окупантів в боротьбі проти Радянського Союзу, що саме Ватикан
координував і фінансував цю роботу.

З настанням брєжнівської епохи нове керівництво припинило критику
наслідків культу особи і злочинів Сталіна, відновило практику політичних
репресій, зокрема щодо інакодумців і правозахисників. На зміну часткової
лібералізації культурно-національного життя, зростання інтересу до
української історії партійно-державне керівництво вдалося до тотальної
русифікації України, накидання на українську історіографію нових
ідеологічних парадигм під прикриттям інтернаціоналізації суспільних
відносин. На зміну хрущовській «відлизі» прийшли «заморозки»
брєжнівщини, утвердження авторитаризму, посилення партійного диктату. Не
обминали увагою і історію УГКЦ. Серед цих досліджень найбільшого аналізу
потребують роботи В. Добричевої «У тіні святого Юра» і «Дорогою ганьби і
зради» [8], незважаючи на те що ці  книги написані на основі документів
греко-католицької консисторії, митрополичого ординаріату та особистого
архіву А. Шептицького, більшість яких не була опублікована. В цих книгах
знову ж  надміру галанівських характеристик митрополита Андрея і Церкви,
й далі спостерігається заідеологізована інтерпретація фактів.

Такої ж оцінки заслуговують праці полковника КДБ К. Галльського, більше
відомого читачеві як Клим Дмитрук [9]. Обравши лише чорно-коричневу
палітру, автор не помітив жодного позитивного моменту в діяльності УГКЦ,
«нагородивши» її духовенство такими ярликами як «фарисеї», «оунівські
яничари», «бандити» і тому подібне. Спираючись на деякі зарубіжні
публікації, окремі архівні матеріали та свідчення «очевидців», К.
Дмитрук намагається довести, що керівництво УГКЦ, будучи духовним
наставником ОУН, тісно співпрацювало з нацистським окупаційним режимом.
Таке твердження відповідало тодішній ідеологічній установці — українські
націоналісти та німецькі окупанти однаково ворожі для українського
народу сили у період радянсько-німецької війни.

Саме з цього часу в Україні з’явився ряд кандидатських дисертацій, що
стосувалися даної проблеми в тій чи іншій мірі. «Церковному
націоналізму», наприклад, присвячено кандидатську дисертацію Л.
Маянської «Критика ідейних основ союзу українського буржуазного
націоналізму і уніатської Церкви» [10]. Головною метою авторки було
довести, що саме греко-католицькі церкви і монастирі були місцем
нелегальних зібрань українських націоналістів та німецької агентури, а
священики і монахи були джерелами розповсюдження різних антирадянських
випадах, що саме віроломний напад фашистської Німеччини на СРСР викликав
піднесення в греко-католицькій церкві та активізував антирадянську
націоналістичну діяльність духовенства. Така ж тенденція спостерігається
і в інших працях про німецьку політику і УГКЦ. Зокрема в дисертації
«Антинародна діяльність уніатської церкви напередодні і в роки Великої
Вітчизняної війни» [11], Д. Меньковецький приписує греко-католицькій
церкві ще один злочин — колабораціонізм, зраду батьківщині,
співробітництво з фашистськими загарбниками. Автор прагне довести, що
греко-католицька церква разом з націоналістичними організаціями була
спів організатором формування добровольчої дивізії СС — «Галичина».
Заради об’єктивності потрібно зазначити, що автор використав значний
архівний і статистичний матеріал. Наприклад, він дав співвідношення
кількості капеланів у СС — «Галичина» до їх кількості у вермахті. Однак
тенденційний підхід є переважаючим у цій роботі.

gdEA

ікацій. Книга «Я звинувачую» [12], яка написана колишнім членом
Надзвичайної Державної комісії з розслідування злочинів гітлерівців В.
Бєляєвим, не залишає сумнівів щодо її ідеологічного спрямування. Це було
характерно і для інших праць [13], хоча за оцінкою тогочасних офіційних
історіографів ці книги «переконливо викривали злочинні дії буржуазних
націоналістів і греко-католицької церкви під час війни» [14].Однак на
сторінках цих праць домінували примітивізація та спрощений підхід до
вивчення досить складної проблеми — історії церкви в Україні під час
німецької окупації. Постійне акцентування на одному й тому ж злочинному
аспекті теми не створювало підстав для зіткнення думок і не стимулювало
проведення наукових дискусій чи появи нових підходів при дослідженні
окремих питань проблеми. Все це призвело до значного відставання
радянської історіографії від творчих досягнень з даної теми зарубіжній
історіографії.

Важливою проблемою, котру не обходив практично жоден радянський автор, є
доказ реакційної позиції уніатського духовенства в його боротьбі проти
революційного руху пролетаріату й селян. У тісному зв’язку з цим іде й
нищівна критика глави греко-католицької церкви митрополита
А.Шептицького.

Наприклад О.Уткін у своїй праці «Клерикально-націоналістичний альянс»
зазначає, що з появою марксизму ієрархи уніатства протиставили релігійне
вчення ідеям наукового соціалізму [15, c.62]. Греко-католицьке
духовенство нібито брало активну участь в організованій Ватиканом
наклепницькій кампанії проти СРСР, закликаючи вірних до «хрестових
походів проти безбожного комунізму», оббріхувало теорію і практику
наукового соціалізму, діяльність комуністичних партій.

Таку критику А.Шептицького продовжує М. Болдижар, який пише, що
митрополит нібито визнавав за краще бути «оксамитовим диктатором»,
розуміючи, що круті заходи проти народу, котрий не раз піднімався проти
насильницької і швидкої латинізації зі зброєю в руках, можуть знов
викликати народні хвилювання та прискорити революційні заворушення в
Галичині. Гнучкі обережні дії щодо здійснення планів Ватикану виглядали
як лібералізм А.Шептицького, його «симпатії до православ’я», але це
тільки сприяло зростанню авторитету митрополита [16, c.115].

Автор І.Гришин-Грищук пише, що одразу після окупації  «митрополит-уніат,
голова Української національної ради  у Львові Андрій Шептицький писав
Гітлерові: «Ми готові якнайтісніше співпрацювати з Німеччиною, щоб 
проводити боротьбу зі спільним ворогом, забезпечити  новий  порядок на
Україні і в цілій Східній Європі» [17, с. 121].

В «Прижиттєвих некрологах галицького митрополита» В.Добричев зображує
А.Шептицького таким собі „душителем  істини», справу якого перервала
лише РСЧА: «22 вересня  1939 року, здійснюючи визвольний похід, Червона
Армія  вступила у Львів.  Владику дедалі  більше  непокоїла  діяльність
тимчасового управління, куди, крім  робітників, увійшли члени Компартії
Західної України — КПЗУ, прогресивні діячі, вчені, письменники і
журналісти, яких  тут   роками переслідували поліція, уніатська церква
та  українська буржуазія» [18, c. 50].

Проте найбільшим злочином митрополита Шептицького, згідно з усталеною
точкою зору, була його участь у поповненні «гарматного м’яса» для
фашистської армії з числа українців Галичини. Глава церкви нібито
спільно з буржуазно-націоналістичними лідерами неодноразово пропонував
створити «галицькі військові підрозділи» у складі фашистської армії.
Нарешті у квітні 1943 року Гітлер дав згоду на формування дивізії СС
«Галичина» [19, c.47].

Всіляко підкреслювався «єзуїтизм», продажність УГКЦ. Історик
Ю.Шульмейстер говорить, що «хитрий єзуїт (так автор називає А.
Шептицького) у  роки війни готував два послужні списки: один для 
переможного американо-англійського Заходу, інший для  переможця
Гітлера». Лише наприкінці війни йому зрадило відчуття реальності:
«Навіть після Сталінграда і Курська, коли опір  гітлерівцям  наростав,
коли партизанські бої розгорнулися  на Львівщині, митрополит не припинив
своєї служби  Гітлеру» [20, c.86-88].

На думку В. Вернюка, ці «каїни» — так він називає  керівництво УГКЦ —
готові були підтримувати будь-кого, хто  боровся б проти радянської
влади: «Уніатська верхівка надавала всіляку допомогу як гітлерівцям, так
і озброєним  бандам» [21, с.27]. Проте повністю свідомо випускається з 
уваги вся та сукупність факторів, які зумовили таке  ставлення до влади,
що двічі опановувала Галичиною. Натомість ще і ще раз наголошується на
«вродженій»  зрадливості уніатської церкви, яка вже під час створення 
була задумана як щось продажне, єзуїтське і взагалі вороже власній
нації.

Радянські автори приділили значну увагу аналізові участі
греко-католицької церкви, її архієреїв та духовенства в Другій світовій
війні. «Орієнтація на антикомунізм і антирадянщину, підкреслює С.Возняк,
привела врешті-решт уніатську церкву в обійми фашизму. В ідеології та
практиці фашизму націоналістичним клерикалам імпонували культ сили,
необмеженої диктатури і, насамперед, непримиренність до комунізму.
Альянс із фашизмом посилив антикомуністичну войовничість клерикалізму і
привів уніатську церкву в роки Другої світової війни до відвертого
співробітництва з німецько-фашистськими загарбниками, участі в злочинній
діяльності гітлерівських окупантів і націоналістичних банд проти
радянських людей, до тотального впровадження терору, зрадництва,
насильства» [22, c.12].

Вже цитований історик К.Дмитрук  в іншому дослідженні пише, що уніати з
нетерпінням чекали нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Дзвонами і
церковними хоругвами зустрічали загарбників отці-уніати й оунівські
бандити. Протягом лише 1941 року духовенство Львова, Станіслава,
Дрогобича, інших західноукраїнських міст і сіл проводило галасливі,
пишні  богослужіння на честь Гітлера та його «славного воїнства», палко
молилося за «перемогу вермахту над Москвою» [23, c.324].

І навіть  більше, як  стверджує М. Легейда, цей «злочинний альянс» не
повинен викликати подиву: «Орієнтація уніатських верховодів на 
фашитську  Німеччину  була закономірною. Вони  нібито постійно шукали
сильних і  надійних хазяїв, яким оптом і в роздріб продавали  українську
землю і народ». Далі автор мало не  проговорився, але тут же виправився:
«Період  війни — одна з  найсумніших і чорних сторінок історії
уніатської  церкви.  Вона  ще  глибше розкрила і оголила уніатське
духовенство і  більшість його душпастирів як зрадників українського 
народу, як активних слуг фашистів [24, c.44-46].

Як бачимо, спільною ознакою перелічених і багатьох інших праць
радянської доби було те, що їх автори подавали події під певним кутом
зору, епатуючи читача і закріплюючи у його свідомості стереотип
негативного ставлення до діяльності церкви уроки війни. Радянська
історіографія негативно оцінювала церковно-історичну спадщину:
ігнорувались національно-культурні ініціативи церкви, її соціальна
політика, екологічна та ін. діяльність. Характерною ознакою цих праць
було утвердження в свідомості радянських громадян войовничого атеїзму,
ігнорування християнської моралі й релігійних традицій греко-католиків.
Утім, опубліковані тоді монографії а особливо збірники документів
містили певну конкретно-історичну інформацію, актуальність та
інформативність якої не втратили актуальності й донині.

Література:

Державний архів Львівської області (далі-ДАЛО), ф.З (Львівський обком
компартії України), Оп.6, Спр.4, Арк. 7.

Галан Я. Твори у чотирьох томах. — К., 1977-1980

Гайковський М. Митрополит Андрей Шептицький у радянській післявоєнній
історіографії // Богословія. — 1991. — Т. 55. — С. 47.

Сталин Й. О Великой Отечественной войне Советского Союза. — Моква, 1952.

Дудикевич Б. Одвічні вороги українського народу. // Під чорними крилами
Ватикану. — Львів, 1955.; Замлинський В. Чорні патріоти. — Львів, 1964.;
Кирилюк Г. Прислужники паліїв війни. // Під чорними крилами Ватикану. —
Львів, 1955.; Миронюк І. Посоромлення Ватикану на Західноукраїнських
землях // Православний вісник. — 1961. — 4.1.; Тельман І. Кладовище
таємниць на Ватиканському горбі.  — Київ, 1960.

Олексюк М. Олжа  в  церковнім  хорі // Жовтень. — 1980. — №9. — С.
105-109.

Добричев В. У тіні святого Юра. Львів, 1970.; Його ж. Дорогою ганьби і
зради. — Львів, 1972.

Дмитрук К. Уніатська церква на службі реакції//Український історичний
журнал. — 1973. — №12.; Його ж. Під штандартами реакції і фашизму. Крах
антинародної діяльності уніатської та автокефальної церков. — Київ,
1976.; Його ж. Приречені. — Львів,1981.

Маянська Л.П. Критика ідейних основ союзу українського буржуазного
націоналізму і української Церкви. Автореф. дис. … канд. іст. наук. —
Львів, 1975;

Меньковецкий Д.Й. Антинародная деятельность униатской церкви в годьг
войньї. Автореф. дис. … канд. ист. наук. — Львов, 1974.

Беляєв В. Я обвиняю. — Москва, 1980.

Похожие записи