Науковий реферат

Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль

З початком ери хрестових походів на Схід віра у містичне таємне царство
очікувачів приходу Месії вибухає з новою силою. Про нього говорять як
про царство пресвітера Іоанна. Воно вважається заснованим послідовниками
апостола Фоми, який проповідував серед парфян та в Індії (інші
дослідники, проте, вважають, що мова йде про несторіанського
східносірійського проповідника Мар Фому чи Фому Кана на Малабарі,
прототипа старця Варлаама, що примандрував у Індію, персонажа книги
«Варлаам та Йоасаф»). Перші свідчення ми зустрічаємо у хроніці Оттона
Фрейзінгенського від 1145 р. Він передає слова сірійського єпископа з
Габали про царя-священника Іоанна, царство якого розташоване за
Персією, а всі піддані — християни. Ці дані Оттон повідомив папі Євгенію
ІІІ на особливій аудієнції. В 1165 р. Альберік у своїй хроніці повторює
дані Оттона. Папу Александра ІІІ цим таємничим царем – священником
зацікавив лейб-медик Філіпп, який повернувся з Азії. Папа написав лист
Іоанну (“Carrissimo in Christo filio Johanni, illustro et magnifico
Indorum regi, sacerdoti sanctissimo”), з яким Філіпп і відбуває з
Венеції. Сам себе, начебто, цей центральноазіатський правитель титулував
як “Johannes presbyter, divina gracia Dominus dominacium omnium, quae
sub coelo sunt ab ortu solis usque ad paradisum terrestrem” («Пресвітер
Іоанн, Божою милістю Володар всіх володарів, котрі тільки є під небом
від Сходу сонця до земного раю»).

З кінця ХІІ ст. у Європі поширився лист (multa admiratione plenas)
пресвітера Іоанна до візантійського імператора Мануїла Комнина, де
перший повідомляв про своє багате і могутнє царство, володіюче “трьома
Індіями”, амазоками, брамінами і навіть десятьма колінами Ізраїлю,
колись полонених Навуходоносором. “Я – Иоанн, царь и поп, над царями
царь; под моей властью три тысячи триста царей. Я поборник православной
веры Христовой. Царство же мое таково: в одну сторону нужно идти десять
месяцев, а до другой дойти невозможно, потому что там небо с землею
встречается… Есть в моем царстве птица феникс… Посреди же моего
царства течет из рая река Эдем, в той же реке добывают драгоценные
камни … Помимо же всего прочего, есть у нас песчаное море, оно никогда
не стоит на одном месте … и из этого моря в нашу землю текут многие
реки, в которых водиться вкусная рыба; в стороне от этого моря, в трех
днях пути, находятся высокие горы, с которых течет каменная река… В
близи от этой реки, на растоянии одного дня пути, есть пустынные высокие
горы… Есть у меня в иной стране звезда именем Лувияарь… Двор у меня
таков: пять дней надо идти вокруг двора моего; в нем много палат
золотых, серебряных и деревянных, изнутри украшенных, как небо звездами,
и покрытых золотом… А еще у меня лежат мощи апостола Фомы… А во
дворце моем сто пятдесят церквей; одни сотворены Богом, а другие
человеческими руками».

Тут слід зазначити, що у творі «Фізіолог» у «Слові і сказанні про
звірів та птахів» говориться, що птах фенікс мешкає біля Індії, в
«Сонячному місті» (вважається, що тут маються на увазі Єгипет і
Геліополь). Раз на п’ятсот років б’є в било ієрей Сонячного міста, і цей
птах іде до ієрея і входить до церкви, де перетворюється на попіл. На
другий день на місці попелу з’являється мала пташка, яка через два дні
стає зрілою. Ії цілує ієрей і вона йде на своє місце на ліванських
кедрах.

Також при описі царства пресвітера Іоанна повідомляється: “Et ibi est
speciale palacium presbiter Johannes et doctorum, ubi tenentur concilia.
Et illud potest volvi ad modum rotae, et est testudinatum ad modem
coeli, et sunt ibidem multi lapides preciosi, lucentes in nocte, ac si
esset clara dies” (“І там є особливий палац пресвітера і вченого
Іоанна, де він має радників. Палац може обертатися і зроблений схожим на
небеса, і там є багато коштовних каменів, котрі сяють так яскраво, що
ніч здається днем»); ”Ibi sunt lapilli qui vocantur midriosi, quos
frequenter ad partes nostras deportare solent Aquilae, per quos
reinvenescunt et lumen recuperant. Si quis illum in digito portarevit,
ei lumen non deficit, etsi si imminuitum restituitur et cum plus
inspicitur, magis lumen aenitur. Legitimo carmine consacrato hominem
reddit invisibilem, etc.” (“Там є камені, які називаються «мідріози»,
котрі часто у наші землі приносять орли, вони сяють і випромінюють
світло. Хто носить їх на пальці, тому завжди вистачає світла, і якщо
він пораниться, то одразу ж рана заживе, і він стане ще здоровішим. Якщо
заклясти камінь належним чином, він зробить людину невидимою»).

В цьому зв’язку цікавим є свідчення безіменного іспанського
ченця-францисканця, автора «Книги пізнання» (1345-1350 рр.), про те, що
царство Іоанна розташовувалося у центрі Азії, називалося Ардеселіб (тут,
як на нас, присутнє арабське слово «ас-саліб» — «хрест») і столицею мало
місто Грасіону («Ерец Сіон» — «Великий Сіон»?). Поряд з Ардеселібом
розташовувася Кара-Китай, що включав провінції Ірканія (іранська
Гірканія) та Готія.

У давньоруській «Билині про Індію багату» розповідається, що її кордони
оберігає Івашко Біла поляниця (а «поляницями» на Русі називали
войовничих дів-амазонок), що дослідники вважають тотожним з іменем
старійшини брахманів Івантом з «Александрії» («Роману про Александра
Македонського»). Слід також додати, що в російській науковій традиції
спеціально займалися проблемою «царства пресвітера Іоанна» дослідники В.
Істрін, Н. Баталін та М. Сперанський.

У палаці Іоанна начебто зберігається чарівний камінь кармакаул,
«господин всем камением драгим, в нощи же светит, аки огонь горит». Цей
камінь, за допомогою якого птах Фенікс відроджується, баварець Вольфрам
фон Ешенбах у своєму творі «Парцифаль» ототожнює з Граалем. Тут з
образом Фенікса, який, як вище зазначалося, живе у царстві пресвітера
Іоанна, слід співставити персонажа давньо-англійської поеми про Фенікса,
що, у свою чергу, є перифразою латинської поеми Лактанція (пом. 340 р.)
«De Ave Phoenice». Її автор належав до оточення імператора Константина і
начебто образом Фенікса змалював християн, котрих очищувальне полум’я
Страшного Суду приведе до вічного життя. У Біблії камінь шохам (онікс?)
знаходиться в землі Хавіла, де також «добре золото» і котру омиває ріка
Фісон («та, що поширюється»), що витікає з раю (Буття, 2611-12), з якою
Р.А. Уолкер та Д. Рол ототожнюють ріку іранського Азербайджану
(Атропатени) Уізхун (Кезель-Узун «густо-золота, червлена»), яка впадає в
Каспій біля порту Раст і де в часі Сасанідів були золоті копальні і єі
поклади лазуриту.

В контекст з магічним і всевидющим каменем пресвітера Іоанна потрапляє й
скандинавська сага про дивні країни — «Нітіда сага» («Nitida saga»,
записана в XVI ст). Начебто Нітіда з Франкланду (Франції), дочка
імператора Рікона, була найславетнішою дівчиною-королем (mey-konungr),
яка якось повідомила своїй матері, королеві Апулії Егідії, що вирушає у
супроводі свого брата Глескйолда у мандри на таємничий острів Вісіо, що
розташований за Холодною Світйод (Швецією), недалеко від краю світу, і
де править обізнаний у чаклунстві мудрий ярл Віргіліус. На тому острові
розкинулося велике озеро, а на ньому – острів Скогабломі («Квітка
лісів»). Прибувши на острів, вона побачила в його центрі кам’яну
посудину з чотирма кутами, наповнену водою, і в ній лежав чародійний
камінь — кожен, хто дивився на нього, міг бачити весь світ. Нітіда
забрала посудину, камінь, чарівні яблука та лікувальні трави і відплила
з Вісіо (який О. Пріцак вважає за землю угро-фінських вепсів, «весі»
руських літописів і йотунів скандинавських саг). Адам Бременський теж
знає весь/вепсів: «алани або альбани, котрі своєю мовою називаються
вісси (Wizzi)» (Adam Brem. IV,19), яких ототожнюють зі згаданими
Географом Баварським «вісунбейрами» (Vuizunbeire), «васінабронками»
(Vasinabroncas) Іордана та «вісу» арабських авторів. Можливе навіть
ототожнення з Вологдою (фін. *valkedha, вепс. vauged «білий») або
Білоозером, де мешкала літописна весь і де був форпост одного з
Рюрикових братів.

Про пограбування аналогічних чарівних речей у країні угро-фінів знає
також сага про Босі («Bosa saga», записана в XV-XVI ст.). Герої Босі,
син Брюнхільд, дочки короля Ноагарду (Новгороду) Агнара, і Геррауд, син
короля Східного Гаутланду, які мали знайти в Бьярмланді (Пермі) в
дрімучому пралісі (eidhiskogr) чарівне яйце стервятника, потрапляють у
великий храм бога Йомалі (Йоманні) зі скарбами, який доглядає могутня
чаклунка Кольвроста, мати короля Герека, вбивають всіх жерців, священних
бугая та стервятника, викрадають золоту корону, оздоблену дванадцятьма
діамантами, та золоте намисто. З колін ідола вони забирають срібну чашу,
таку велику, що навіть четверо чоловік не змогло б її спорожнити, і вона
була наповнена червоним золотом, і зняли величезне покривало, яке
коштувало більше, аніж три вантажі найбагатшого корабля Середземномор’я.
Також вони забрали прекрасну Глейд, сестру короля Глесісвеліра
Годмунда, яку до цього викрала жриця, щоб перетворити її на троля. Сам
храм бога Йомалі грабіжники спалили. Вважається, що тут відбито реальну
подію про відвідини в Бьярмаланді храму Йомалі Карлі з Лангея та Торіра
Гунда Торіссона, про що розповідає історична «Сага про Олава Святого».
Окрім того, виявляється схожість між темами і ономастикою саги про Босі
та билини про Василія Буслаєвича. З іменем правителя острова Вісіо
Віргіліусом із саги про Нітіду виявляє паралель топонім Варгей («Вовчий
острів»), до якого занесло корабель Босі, та й сам топонім Вісіо можна
співставити з іменем героя Босі. Крім того, синами жриці і короля
Бьярмаланду були Гререк і Сіггейр, які служили берсерками при королі
Глесісвеліру Годмундові і вони ж разом з батьком Ге(а)реком визволяють з
полону у Босі красуню Глейд. Пізніше брати-берсерки Гререк і Сіггейр
були вбиті Асмундом, героєм іншої саги — «Саги про Егіля Однорукого»
(«Egils saga einhenda ok Asmundar berserkjabana», записана в 1425 р.),
побратимом їхнього небожа Арана, сина Родіана, короля Таттарії. Після
смерті короля Арана його наступник Геррауд дав Асмундові корабель і той
відплив до короля Русі Гертрюга, щоб врятувати викрадених велетами
Гаутом і Гільдром його дочок Брюнхільду та Беккхільду. Асмунд з
побратимом Егілом, сином короля Грінга із Смалонду, захопили резиденцію
велетів «Галляндібру» («Міст Гялланді»), визволили королівен та
одружилися на них, а Егіль став королем Русі, а Асмунд повернувся в
Галогаланд.

У всьому цьому напрошуються ономастичні паралелі генеалогічних легенд:
Гререк = Рюрик, Геррауд = Ігор Старий, Асмунд = воєвода Асмуд,
вихователь Святослава, Гаут і Гільдір = Аскольд і Дір, Галлянді = Желянь
(поле), Смалонд = Смоленськ, Егіл = Ягілева (дочка). Той факт, що
побратим Асмунда Аран помер несподівано і біля його кургану поставили
коня із сідлом та вуздечкою, наводить на паралель з літописним князем
Олегом Віщим (в інших сагах виявляється паралель з Орваром-Оддом та
Егмундом-Квалланусом, які протистоять один одному, також і порівняймо з
боротьбою вже мертвого Арана і який перебуває на чатах біля його могили
його ж таки побратима Асмунда). Той факт, що один з убивць батька Арана
називався Вісінн (вони прибули на двох красивих кораблях з головами
драконів, хоча називаються вихідцями з Половецького Степу —
Блокуманналанду), наводить на його паралель з вищезгаданим грабіжником
Босі.

В цьому контексті цікавою є розповідь»Повести о стране Вятской» (в
редакції XVIII ст.), де розповідається як в 1174 р. новгородські дружини
після важкої битви захопили біля устя р. Чепці весський сакральний центр
— «Болванське» городище і перейменували місто на Нікуліцин («заради ріки
Никулички», хоча, ймовірно, мова йде про присвячення перемоги над містом
з ідолами святому Миколі), а також захопили інший сакральний центр —
черемиський (марійський) Кошкаров, перейменувавши його на Котельнич. Між
цими двома містами новгородці заснували власну факторію — городище
Хлинов («заради річки Хлиновиці», перейменований в 1781 р. на Вятку), а
потім до цієї вятської колонії новгородців приєдналося городище Орлов
(перші літописні згадки в 1457-1459 рр.). За новими науковими даними не
1174 р., а 1374 р. датується похід новгородських ушкуйників (коли були
захоплені ще й Кострома, Ярославль, Нижній Новгород, а в 1375 р. дійшли
аж до Астрахані, де були розгромлені татарами), що збігається в часі із
наведеними європейськими сагами.

Про мандри дівчини-короля розповідає і «Сага про Олі Плямистого» («Ala
flekks saga»), яка записана в 1400 р. і є начебто переказом якогось
незбереженого кельтського роману. Вона розповідає, що король Англії
Рікард хотів не сина, а дочки, а тому наказав новонародженого Олі
кинути на поталу стихії. Відбувши казкові пригоди, Олі зрештою набуває
здатності перекидатися на вовка і потрапляє до почту дівчини-короля
(mey-konungr) Торнбйорг з Тартарії. Завдавши спочатку поразки своєму
суперникові, ярлові з Індії, Олі одружується з нею. Але згодом герой
захворів від насланих чарів жінки-троля, чиє закляття може бути зняте її
братом-тролем Йєтуноксі, який мешкав десь на краю світу. Хворий Олі
вирушає туди разом із своєю нареченою, яка доглядала його. Вони
відрекомендувалися як Гуннвард і Гуннвьор, діти Гуннбйорна, ярла з
Russia, через що троль їх привітно прийняв, але виставив умовою, що
Гуннвьор/Торнбйорг стане його дружиною. Але як тільки Олі визволився від
чаклунства, він убив троля, який своїми останніми словами наслав на
нього інші чари. Шукаючи порятунку, подружжя потрапляє у країну Свена
Велику Світьйод (Швецію), де королем був Ейрік. Олі проходить через ліс
(skogr) Мюрквід (відомий із «Саги про Хервьор») і пережив багато інших
пригод.

У контексті острова квітів, короля Рікарда і Тартарії цікава сага про
Фльореса («Flores saga konungs ok sona hans», яка записана в 1400 р.),
де розповідається про короля Трактії (Фракії) і всієї Таттарії Фльореса
(лат. flora «квітка»), брат матері якого Рікард був дюком Голмгарда
(Новгорода). Зокрема, Фльорес рушає у мандри в країну Картагія в пошуках
дочки короля Кастуса Єлени, яка таємничо зникає. У «Сазі про Сігурда
Мовчазного» («Sigurdhar saga thogla», записана в XV ст.) розповідається
про короля Флореса, родом з Апулії. Його дружина Бланшіфлюр навернула
чоловіка у християнство, а їх дочка Седентіана славилася надзвичайною
вродою та чародійством. Її руки вирішив просити Халвдан, син короля
Лодовікуса, який страждав від незагоєної рани. Але претендент на руку
королівни отримав негативну відповідь. Тоді молодший брат Хальвдана
Сігурд вирішив помститися гордовитій Седентіані, зумів зачарувати її і в
подобі велета навіть покохатися з нею. Королівна таємно народила сина і
назвала його Флоресом на честь батька. Тим часом Сігурд з побратимом
Рандвером надали допомогу королеві Тартарії, який у подяку запропонував
руку своєї дочки Альбінії і найкраще з своїх королівств. Проте Сігурд
вирішив, що цю нагороду має прийняти побратим, а сам повернувся до
братів Хальвдана і Вільг’яльма і разом з ними прибув у королівство
Седентіани. Вона влаштувала їм гідний прийом з чародійними виставами, де
зображалися її стосунки з братами. Під кінець з’явився юний Флорес і
повідомив Сігурдові, що він його син. Відбулося весілля, внаслідок чого
Франкія, Апулія і Саксланд стали єдиною державою Сігурда. Після цього
брати вирушили в Тартарію і вбили тероризуючого це королівство велетня
Ескруда та забрали собі його скарби, а потім вирушили на допомогу
королеві Русі Віллімату, який воював з королем Вірменії Сародацесом,
претендентом на руку його дочки Флювії. Після перемоги над загарбником
Флювію віддали заміж за брата Сігурда Вільг’яльма. «Сага про Сігргарда
Сміливого» («Sigrgardhs saga froekna», записана в останній чверті XV
ст.) знає короля Гардаріки Рікарда та його дружину Сільвен. Їх син
Сігргард закохався у дівчину-короля Таріції Інгігерду, дочку Гергейра,
яка мала ще двох сестер. Спершу дівчина-король обманула закоханого і він
ледве зміг повернутися до рідної Гардаріки, проте вирішив завоювати її
серце своєю славою, яку почав здобувати у битвах. Його перемога
ідентична тій, яку здобув вищезгаданий Хальвдан із «Саги про Сігурда
Мовчазного»: у морському бою розгромив п’ятнадцять піратських кораблів.
Зрештою, Інгігерд і Сігргард одружилися і стали правити в Таріції.

Також сага про Ремундара («Remundar saga kaisarasonar», записана в XV
ст., в якій наявні й мотиви поеми Кретьєна де Труа «Рицар воза»)
розповідає про те, як синові Рікарда Ремунду приснилася гарна жінка (їй,
до речі, приснилося те ж саме), яка була єдиною людиною, здатною
вилікувати рану від меча, від якої він страждав. Тому герой вирушає на
її пошуки. Нею виявилася Еліна, дочка Йоганнеса, царя Індії (!). Після
свого повернення Ремунд як наступник померлого батька повинен боронити
вітчизну від короля Тартарарікі Мені(е)лауса та його васалів — короля
Кападокії Клібануса та воїнів з Русі. Боротьба з загарбником ведеться
за Місто Жінок (Магдебург). Також від Менелауса боронить прикордонний з
Тартарарікою острів Гедінсей (ототожнюється з островом Гіддензе, на
північ від Рюгена) король Гардаріки Ейрік. Зрештою, Менелаус здобув
перемогу й призначив на острів намісника Соті, який по лінії матері
походив з цього острова, а по лінії батька — з Холмгардаріки. Якщо й
напрошується паралель острова Гедінсей з островом Вісіо, де є чарівне
озеро, та вищезгаданим островом Варгей, що розташований між землею
гуннів та Холмгардарікою, то цікаве ототожнення його О. Пріцаком з
давньоруським Білим озером.

Щодо короля Ейріка (Герека), то про нього розповідає окрема сага
(«Eiriks saga vidhforla», записана в XIV ст.), де повідомляється, що він
вирушив на пошуки Земного Раю (Odains akr ~ Undensakr у Саксона
Граматика) десь на Сході. Спочатку він потрапляє на Русь (Гардаріку), а
потім на прийом до візантійського імператора, від якого вислухав лекцію
з християнської теології та космології. Сучасна їй сага про Берінга
(«Boerings saga») знає іншого мандрівника — саксонського ярла Берінга з
торгового міста Ертінаборг/Артленбург, який стає на службу імператорові
Емануелю (історичний Мануїл, 1143-1180 рр., якому, власне, й було
адресоване послання пресвітера Іоанна!) і допомагає у боротьбі з
самозванцем Гейнреком, у якого на службі були могутні воїни з
Руціаланду, очолені названим братом самозванця Отенеком, великим
воєначальником Русі. Зрештою, Берінг перемагає, а його держава
простяглася від гір Франкланду та Лумбарду (Франції і Ломбардії) до
Кенугарда (Києва) та Данії. В контексті про візантійського імператора та
пресвітера Іоанна цікава також сага про Дамусті («Damusta saga»), в якій
розповідається про аналогічного варяга на службі імператора Каталакта
(історичний Михаїл IV Каталлактос, 1034-1041 рр.), якого відвідав Йон,
король Смальонда (Самланду), який потім з героєм вирушив до Гардаріки
(Русі).

«Сага про Хрольва, сина Гавтрека» (записана в XIV ст.) знає
дівчину-короля Торбйорг вже як дочку вищезгаданого шведського короля
Ейріка та його дружини Інгігерд. Дівчина-король мешкала у замку
Улларакрі і правила третиною країни батька. Щоб одружитися з нею,
гаутський князенко Хрольв змушений взяти її замок штурмом і завдати її
поразки. Далі подружжя допомагає братові Хрольва Кетілю здобути за
дружину Алов, дочку короля Гальвдана, короля Гардаріки, яку охороняли
берсерки, і стати королем Гардаріки (Русі). Цілком можливо, що хвороба
Олі в першій сазі та його жіноча іпостась Алов в другій свідчить про
більш архаїчну версію — жіночу («та, що кровоточить») хворобу
героїв-шаманів (здатних перекидатися на вовка) з почту дівчини-короля.

Власне діва–охоронниця чаші Святий Грааль (латин. sang real “істинна
кров (Ісуса)” > sangreal > Saint graal / sankgreal), яка пов’язана з
єдинорогом, є Репанс де Шуа (Шой; Repance de Schoye) – “Та, що не знає
гніву”. В її імені де Schoye відповідає німецькому звучанню французького
joie “радість”. Як відомо, в католицькій традиції — це П’ять Радостей
Діви Марії: Благовіщення, Різдво, Воскресіння, Вознесіння та Успіння;
пор. з кличем Карла Великого “Монжой, Монт Жуа” – “Гора Радості”, аналог
кличу “Слава!” (пор.: руна wunio є руною Честі, Радості в Битві ~
ст.-англ. wynn «радість», winnan «битва», gewynn «конфлікт»; її портрет,
як на нас, — це і знаменита скульптура Діви з хрестом і чашею Св.
Євхаристії із собору в Страсбурзі (бл. 1230 р.) та аналогічний малюнок
з альбому Віллара де Оннекура.

Вона від брата Персеваля мавра “Лісоруба”–Фейрефіца (ст.-франц. vaire
fiz – «пістрявий син») стала матір’ю “царя–священика”:

Когда же в Индию прибыла.

Судьба ей сына подарила,

Его священником Иоанном звали.

Поздней то имя переняли

Все правившие там цари.

Мы знаем где истоки.

Або:

… Но всесилье

Репанс отныне обрела …

Страною Индия была,

Где Фейрефиц достойно правил…

Господь бездетными их не оставил.

Репанс младенца родила,

Его Иоанном назвала,

(Он людям из восточных стран

Известен как «монах Иоанн».

От монаха Иоанна пошли

Все христиане-короли,

Что правят на Востоке…

Мы знаем где истоки…

(переклад Л. Гінзбурга)

У іншому середньовічному переказі — про паладина Карла Великого Огьера
(Oggier) чи Хольгера Датського (власне, у його німецькій редакції;
варіант «грядучого рятівника, який до часу поринув у глибокий сон»),
розповідається про те, що він мандрує у супроводі майбутніх засновників
двох великих династій — пресвітера Іоанна та Великого Хана.

Відповідно братом пресвітера Іоанна та сином Парцифаля (Персеваля,
Персефаля) був «рицар з лебедем» Лоенгрін (віршована повість Конрада
Вюрцбургського «Рицар з лебедем», бл. 1280; анонімна поема «Лоенгрін»,
бл. 1290 р.; у Ешенбаха він називається Лоерангрін, брат Кардейса).
Лоенгрін рятує від наклепу «душу християнської Європи» — Ельзу
Брабантську, стає її чоловіком (братові Лоенгріна пресвітеру Іоанну,
отже, призначалася роль спасителя «тіла християнської Європи» від
поневолення маврами) і дідом (батьком, предком узагалі) визволителя
Ієрусалиму графа Годфруа Бульонського та першого короля Ієрусалиму
Болдуїна. Але зрештою Лоенгрін повертається на лебеді у свій таємничий
казковий Мунсальваш (Монсальват; Mons Salvationis, Mont Segur “Гора
Спаса”) (повість Конрада Вюрцбургського «Рицар з лебедем»; анонімна
поема «Лоенгрін», 1290 р.). Вольфрам фон Ешенбах зазначає:

Но чтоб в замок этот попасть,

Не нужны ни усердье, ни власть,

Ни удача, ни разум могучий. –

лишь судьбой уготованный случай.

В неведенье священном

Приходят к этим стенам.

Зовется замок Мунсальвеш…

«… Крім того, (Мон) Сальваж співзвучна – паронімічна землі саліїв
(Salii), інакше – сальвінів: давньо-італійського племені в Лігурії,
області на стикові теперішньої південної Франції (Рів’єра, південь
П’ємонта) та північної Італії. Це місце давніх та міцних контактів
італійських народів з Гасконню – Наварою; вона, у свою чергу, є
порубіжжям кельтів та іберів (пор. у Таціта, єдина назва племені –
кельтібери)”. Тут протікають ріки Сальса і Од (що дала назву
департаменту). З ними межує земля еллінізованих кельтіберів-тектосагів
(найвідоміше плем’я яких – бебрики, міста – Тулуза і Нарбонн, а
святилища присвячені Гераклу–Мелькарту, Аполлону–Абелліону,
Артеміді-Беліссені), де розташована ототожнена деякими дослідниками з
Мунсальваш твердиня рицарів-катарів Монсегюр (поряд – гора Табор
“Фавор”; пор. з одноіменною горою – осердям чеських гуситів, в доктрині
яких стояла вимога причастя з чаші і для мирян, а не тільки для
священства, як цього дотримується католицтво). “Munsalvasche”, або
Мунсальвеш (“Munsalvatsche”), як називає Вольфрам фортецю Грааля,
по-німецьки звучить як “Wildenburg” («mont salvaige”; в сучасному
місцевому діалекті “mount salvatge” або ще “moun salbatge”). Цю назву
Вольфрам дав замість “Burg Wildenstein” – подарованого йому графом фон
Вертхаймом в якості ленного помістя. Відома нам і, напевно,
першопочаткова форма – “Monsalbat” (на сучасному місцевому діалекті
“moun salvat” або “moun salbat”), що означає “спасенна гора”. Salvatge
i “salvat” походять від одного і того ж латинського слова “salvatus”.
Близьке значення до “gerettet” (спасенна) має слово “sicher” (надійний,
безпечний) (латиною “securus”, на місцевому діалекті “segur”). Гора
“Salvatge” інакше називається “Salvat”, і вона ж – гора (“Mont”)
“Segur” [тобто гора Монсегюр, — О.Г.]. Вихідна етимологія застосовувана
до наявних у Вольфрама Терредесальвеш (Terre de Salbasche) і Fontane la
Salvasche”.

Також печерою Фонтан ля Сальвеш називається печера пустельника
Тревріцента, який, за Вольфрамом фон Ешенбахом, посвятив Парцифаля в
таємницю Грааля. О. Ран співставив топоніміку переказу Ешенбаха з
реальною топонімікою біля володінь графів-катарів де Фуа, а саме: біля
Юсса-ле-Бен є дві печери – грот Пустельника і Джерельний грот. В
останньому є великий плаский камінь, котрий всі називають Вівтарем.
Також у Вольфрама замок Мунсальваш оточений Броселіанським лісом, а біля
замку Монсегюр ліс називається Прісцилліанським.

Голландський хроніст Вельденер (ХV ст.), як зазначає О. Ран, писав, що
“рицар–лебідь” походить з Граалю (dat greal) – раю на грішній землі, а
саксонська хроніка міста Гальберштадт говорить про Лоенгріна: “Хроністи
вважали, що цей юнак, “рицар–лебідь”, прийшов з гори, де в Граалі була
вміщена і сутність Венери (ісп. venero – “джерело”, — О.Г.)”, яку
конкретизує саме Вольфрам фон Ешенбах:

Земной любовью пренебречь

Обязаны Грааля слуги.

Ни у кого здесь нет супруги

(О том и помышлять грешно!) …

Діаметрально протилежним вищенаведеному сюжету про Лоенгріна та Ельзу є
сюжет про Гвіневеру, яка за кохання з Ланселотом засуджена до страти,
але в останню мить герой рятує її, внаслідок чого гине частина рицарів
Круглого Столу в Камелоті (Camelot, від імені валлійського бога війни
Camalos; пор. з франц. camelot “торговець”, “газетяр” > “волоцюга”,
“молодчик”, пор.: les camelots du roi “королівські молодчики”, назва
організації роялістів) і розпочинається жахлива війна Артура і Гавейна з
Ланселотом, яку перериває чергова зрада Гвіневери, на цей раз із сином
Артура Мордредом (у німецькій версії — Валеріном; Мордред, проте, не
зрадник, а жертва обману, бо, як син Артура, не може бути носієм зла:
«не може добре дерево приносити плоди погані», Матвія, 7:18). Ланселот
стає пустельником. Але й Ланселот не такий вже й був вірний коханці: від
нього Елейна, донька короля Пелеса та внучка короля-рибалки Палама,
народила “білого рицаря» Грааля Галахада (німецький роман Ульріха фон
Цацікховена розповідає про те, як Ланселот вбиває князя Галагамдрайза та
одружується з його дочкою, попередньо її спокусивши, і набуває титул
вбитого, а потім, під час пригод, одружується на інших принцесах,
родичках своїх ворогів — Аді, племінниці Ліньєра фон Ліморса, та Ібліс,
дочці Іверета, ворога Озерної Феї і короля Додону, після смерті якого
королем стає Ланселот). Іспанська ж версія цих подій — «Lanzarote» —
розповідає лише про платонічне кохання між Ланселотом та дружиною короля
Артура Генієврою.

Вольфрам фон Ешенбах свідчив, що використав втрачену поему провансальця
Кіота, джерелом якої слугувала не надто християнська легенда, а арабська
оповідь про Грааль, що була знайдена в іспанському Толедо (Тотелі) та
написана язичником Флегетанісом з «роду Соломона», сином араба. Останній
був астрологом і, начебто, по зірках прочитав таємницю Грааля:

Язычник Флегетан узнал,

Что по движению светил

Он тайну чудную открыл,

И с тайны совлеклась вуаль.

«Святыня, имя ей – Грааль», —

Так он вскричал, когда узрел

Слова среди небесных тел.

Власне в Толедо в ХІІ ст. раббі Авраам бен Давид зібрав усі іудейські
езотеричні тексти і уклав першу кодифікацію Каббали-«Передання», а поряд
з Толедо містик Мойсей де Леон (1250-1305) уклав головну книну Каббали
«Зогар» («Сяйво»), видаючи за твір Сімона бен Йохая.

Крім того, зачинателем Каббали вважається раббі Акіба бен Йосеф, і деякі
езотерики вважають, що мова йде про «духовне батьківство» Йосифа і що
ним був саме Йосиф Арімафейський, який приніс чашу Грааль в Європу,
коли, як свідчить «Хроніка Псевдо-Декстера», після розп’яття Христа
переповнені злобою іудеї посадили на корабель без керма та вітрил Йосифа
Арімафейського, воскреслого Лазаря, Марію Магдалину, Марселлу і
Максиміна (деякі версії називають трьох жінок на одне ім’я Марія і
Марфу, сестру Лазаря, сліпця з Ієрихону Сідонія та Сару Єгиптянку) і
відправили у вигнання, аж доки корабель не прибило до берегів Провансу
(Південної Франції) біля стародавньої римської фортеці Ре, неподалік від
сучаного міста Лес-Сентс-Маріс-де-ла-Мер. Як відомо, тут неподалік, в
заснованому ще єгиптянами місті Арль, існувала значна іудейська община
(і саме тут, в Арлі, коронували двох відомих імператорів — Константин та
Фрідріх Барбаросса, вірогідно, керуючись якимсь переданням про
«царственість» місця), а найімовірніше, передання про прибуття корабля
з Маріями та Йосифом Арімафейським на південь Франції виникло в часі
еміграції значної частини східних християн у Європу (південні Італія та
Франція, Рим, Іспанія) після захоплення значної частини території Сирії
та Єгипту спочатку персами, а потім арабами. На нових землях виникають
численні східні монастирі, духовенство грецького та східного походження
отримувало важливі посади в римській церкві, грецька мова поряд з
латинською була введена в папській канцелярії та латинську літургію. В
цей час з 640 по 752 рр. папський престол займають переважно т.зв.
східні папи — сирійці та греки (Теодор І, Іоанн IV, V, VI, VII, Сергій
І, Сизиній, Константин, Захарій), наявні додаткові ресурси кліру дають
змогу провести інтенсивну християнізацію Західної Європи, розвинути
шотландські та бенедиктинські монастирі, а також організацію церковного
життя в державі франків. Власне «заслузі» прибульців зі Сходу завдячуємо
фактом ліквідації власної традиції у кельтських церквах (постанова
синоду у Вітбі в 664 р.). Тоді ж у Рим прибув з Константинополя
імператор-монофіліт Констанс ІІ, який планував заснувати в Сіракузах
свою нову столицю, що була б близькою до обох частин його імперії.
Надзвичайно значним став на Заході і вплив культу Діви Марії, колискою
якого були близькосхідні християнські церкви.

Крім того, південна Франція дотикається безпосередньо прямого
апостольського Передання: перший Отець Церкви єпископ Іриней Ліонський
(ІІ ст.) був учнем св. Полікарпа Смірнського та св. Папія
Ієрапольського, учнів самого апостола Іоанна, і визнання ним «Об’явлення
Іоанна» істинним мала визначальне значення у наступній суперечці в
Східних Церквах IV-V ст. щодо цього цього тексту, його алегоричного
тлумачення та погляду на грядуче земне Тисячолітнє царство (що
заперечували св. Діонісій Александрійський та св. Єфрем Сірін, і тексту
якого як канонічного не знали такі світочі Церкви як Іоанн Золотоуст,
св. Кирило Ієрусалимський, анафематуваний пізніше вчитель Несторія
Феодор Мапсуестійський, бл. Феодорит, так і общини Антіохії та Едесси).

Робер де Борон у повісті «Йосиф Арімафейський» (кін. ХІІ ст.) пише, що
начебто в 63 р.н.е., в 15-й рік Успіння Богородиці Йосиф Арімафейський з
дванадцятьма учнями прибув з Франції на острів Британія і отримує від
короля-язичника Арвігаруса в дар землю в Ініс Вітрін, біля підніжжя
пагорбу в Гластонбері. На цьому місці архангел Гавриїл наказує Йосифу
спорудити церкву, посвячену Діві Марії, де згодом виникає відоме
абатство, в якому, начебто, і поховано короля Артура і куди пізніше
перенесено мощі покровителя Уельсу святого Давида. Останній разом з
іншим святим Тайло здійснив прощу в Ієрусалим і після повернення в
Британії саджають великий фруктовий сад («від Дола до Кая»), а в Уельсі
шанують джерело св. Тейло, вода якого зцілювала, якщо її випити з черепа
самого святого, піднесеного прямим нащадком сім’ї охоронців цього
джерела (тобто неперервний ланцюг хранителів посудини!).

Європейські автори настоюють, що «… Каббала не виникла серед євреїв,
бо останні отримали свої уявлення від халдеїв і єгиптян». Христиан
Гінсбург наводить таке передання: «…Каббала спочатку була викладена
самим Богом групі обраних Ангелів, котрі утворили богословську школу у
Раю. Після Падіння Ангели дуже милостиво передали цю небесну доктрину
непокірній дитині Землі, щоб озброїти протопластів засобами повернутися
до їх першопочаткового благородства і блаженства». Каббала розповідає
про еманацію Ен-Соф через десять форм (сфер) – «сефіротів», що
уявляються у формі «посудин» різної форми (за Ж. Буше) та про метод
пізнання цього Дерева Сефіротів, сходження на його вершину – «кетер»
(«вінець»). Містично стурбовані дослідники пропонують власне розглядати
пошук Грааля як запис саме такого сходження душі каббаліста («знизу
вверх», така собі єврейська версія арійської «кундаліні-йоги»; а
каббалістичні «кліпот» виявляють дивну тотожність арійським «кальпам»),
де сефіроти символізуються різними рицарськими замками: «… пошуки
починаються від Малхута, місця, де на Землі перебувають ворота смерті,
що ведуть у життя, далі йдуть через Ієсод, ворота Великого Випадку,
потім доводиться обирати одну з трьох доріг: шлях душевних мук, Нецах,
ворота любові; шлях розумових пошуків, Ход, приміщення для отримання
знань; і духовний шлях, що включає у себе два попередніх, але веде далі
за всіх; він єдиний, ведучий в Тіферет, ворота Бачення, Краси, замок, де
перебуває Грааль, що названий середньовічними авторами «чашею жаданого
Раю»…».

Тут також слід згадати відомий дослідникам факт, за яким на гравюрі з
«Книги священного Євангелія» (Відень, 1555 р.) зображений св. Іоанн,
який бачить розіп’ятого Христа, чиї рани проектуються на Дерево Сефірот.
Рані, завданій списом Лонгіна, відповідають дві сефіри — «теферет»
(«величність»), зображена у вигляді сонця і розташована біля підніжжя
«малхут» («царство»), символізованої чашею, тобто Граалем. «… Гравюра
на мові християнської каббали говорить, що Теферет, Серце Серця,
відповідає крові Христа, що містить Його Дух — вмістилище і серце
Універсуму, а Малхут — символізує присутність Божества в матеріальному
світі, — жертовну кров, яка очистила синів Адамових… Рабі ж
Шнеур-Залман з Ляди вчить, що «Малхут є Приховання, вона приховує Світло
Ейн Соф, …, щоб час і простір не позбавилися свого існування навіть на
нижчих». Ціль каббали — «висвітлити» цю сефіру, що відпала від Господа,
перемістити її в невидиму одинадцяту сефіру Даат, що символізує духовну
досконалість. Тим самим, набуття Граалю є «просвітлення» в людині
прихованого в ній божественного начала».

На думку Ж. де Седа, ім’я толедського єврея Флегетаніс і чиїм батьком є
араб (справжнім іудеєм, за «галахою», є тільки той, у кого мати
єврейка; в середньовічній Франції, Англії та Іспанії певний час євреї
вважалися «шевальє», феодалами нижчого рангу. Наприклад, їх видатний
провідник рабейну Там рекомендував іудеям ніколи не приймати запрошення
феодала поселитися в його уділі, якщо їм не буде надано ті ж привілеї,
що й іншим васалам) складається з двох арабських слів Felek Tani
(щоправда, не подаючи їх значення), котрими арабські астрологи позначали
другу концентричну небесну сферу, котра належить планеті Меркурій
(Гермес). Тим самим, начебто, виявляється зв’язок з оккультною традицією
Гермеса Трисмегіста та Чашею Пізнання.

Також слід додати, що назву «Джерело життя» має найвизначніший твір
іспанського філософа-платоніка та поета іудея Соломона бен Габіроля
(1021-1070), відомий латинському світові як Авіцеброн і який прагнув до
знання, яке виводить за межі чуттєвого світу і яке дарує «звільнення від
смерті» і з’єднання із «джерелом життя». Свою концепцію Габіроль
сформулював на основі вивчення ісламського філософа-містика Ібн Масарри
(883-931) та групи енциклопедистів з Басри, відомих як «Братство
чистоти» («Іхван аль-Сафа»). Саме Ібн Масаррі сформулював
містико-езотеричне вчення, «… спрямоване на єднання людини з
«руханійа», або духовною реальністю прихованого буття, яке стверджувало
абсолютну простоту та невимовність рухаючого нерухомого першого Буття і
настоююче на творінні як еманації і на існуванні різних категорій душ
(індивідуальні душі як еманації Душі світу), їх реінкарнації», а сам
процес еманації та творіння — результат Божественної волі і навмисної
дії (всупереч невольової еманації у Платона і гностиків), яка, за
твердженням «Братства чистоти», створила «із нічого» Інтелект («файід»,
«аль-Акль»), еманація якого поступово стала надавати форму існуючому
Всесвіту. Відповідно Ібн Габіроль наводить езотеричну інтерпретацію
біблійних символів (наведена Авраамом ібн Езрою), за якою Рай являє
присутність Бога, ріка, яка витікає з Раю, символізує універсальну
(першу) матерію, котра витікає із сутності Бога. Чотири її потоки —
чотири першоелементи (вогонь, повітря, вода і земля); Адам — це
раціональна душа, Єва — тваринна душа, а Змій — душа рослинна, або
«вожделеющая», який спокушає Адама спробувати плід з дерева пізнання, що
означає запановування нижчої душі над розумом, результатом чого стає зло
і гріх, і людина виганяється із Саду, тобто стає виключно тілесною
істотою. Але єдиним зв’язком між найнижчими рівнями буття та джерелом
життя є універсальна (перша) матерія, виступаюча в образі «вселенської
ріки». А отже, вона є й умовою можливого повернення до Першоджерела.

Також саме поет і філософ Ієгуда бен Галеві (1080-1145) мешкав у Толедо,
вже відвойованому іспанцями, й писав містичні вірші й іспанською. Г.
Гейне зауважував, що «у нього була душа глибша, ніж морська пучина».

У Толедо в 1130 р. архієпископ і великий канцлер Кастилії Раймундо
спільно з архідияконом із Сеговії Гундісальво організував при
Толедському соборі школу перекладачів з арабського, які познайомили
європейців з багатством творів Аверроеса, Авіцеброна та інших. Піздніше
традиції Толдської школи підтримувалися при дворах кастільських королів
Фернандо ІІ Святого (1214-1252) та його сина Альфонса Х Мудрого
(1252-1282). За часів останнього, зі схваленням самого Папи Римського, в
1260 р. був створений латино-арабський інститут, діяла перекладацька
школа в Мурсії. В кінці ХІІІ ст. каталонський письменник Льюль (Луллій)
засновує аналогічну школу-монастир на острові Майорка і сам пише багато
праць арабською.

Толедо згадується у поемі про короля Родріго (ХІ-ХІІ ст.) як місце
таємничого зачарованого палацу «Дім Геркулеса», куди доступ був
заборонений навіть королям. Останній вестготський король Родріго порушив
цю заборону, ввійшов у палац і виявив там скриню, в котрій лежало
полотно із зображенням маврів. Напис під малюнком зауважував, що король,
який відкрив скриню, побачить, як його землю завоюють ці люди.
Спокуcивши Каву, доньку графа Хуліана Сеутського, Родріго став причиною
того, що граф закликав на допомогу мусульман. Справа закінчилася
завоюванням Іспанії маврами, а Родріго втікає в Португалію, сповідається
там одному відлюднику і виконує покуту — заради спасіння своєї душі
лягає у домовину, наповнену зміями, котрі заживо з’їдають його.

Начебто саме Кіот в місті Анжу виявив предків героя Грааля Парсифаля
(Parsifal, Parzival; на нашу думку, походить від франц. par ce val “цією
долиною” (ісп. parama «долина серед гір», півн.-італ. barma «печера»,
хетт. peruna «скеля» ~ слов. «парень» — «той, хто пройшов ініціацію в
юнаки»). Адже «… Принциповою умовою подорожі-в-пошуці сакрального,
умовою шляху до Грааля є вимога йти туди, не знаю куди, щоб найти те, не
знаю що. Ми чітко бачили цю умову і в рицарських романах “Ось їде він
дрімучим лісом, не знаючи дороги …», і в давніх міфах, і в народних
казках»). Пов’язування імені Персефаль з поняттям «проходу через щось»
цікавим чином співставляється з поняттям «ініціація» — «він пройшов
через випробовування» (he got through the examinations).

Інші версії тлумачення імені Персифаля — латин. percer “різати,
свердлити” + bellement; французьке переосмислення Perlesvaus, від
perle “перлина” + (s)vaus (~ нім. See «море», хуррит. ?ewe «вода»,
урарт. ?ue «море, озеро», вірм. cow «море, озеро»).

У Ешенбаха Парцифаль є сином іспанки Герцелойди та анжуйського короля
Гамурета, сина короля Гандіна:

Запомни: сын твой – внук Гандина,

В нем кровь анжуйская течет,

Потомок он Фата-Морганы,

Что, расставляя в сердце раны,

На подвиг рыцарей влечет.

Парцифаль, проте, править в столиці Конвалуа двох інших королівств
(Валезія, Норгальс), які від свого нареченого Кастіса отримала в дар
його мати Герцелойда («скорботна серцем»), найліпша з двадцяти п’яти
“граальських дів”, дочка короля Грааля Фрімутеля. Родовим гербом
Парцифаля було зображення пантери, хоча на час служби його батька маврам
гербом був якір (пор.з топонімічим іранським терміном «лянгар» — «якір,
маятник», «зупинка, стійбище», надзвичайно популярний на півдні
Середньої Азії, в Таджикістані, Афганістані та Ірані, з яким споріднені
хінді langar, грец. agkyra, лат. ancora, нім. anker, рос. «якорь», фр.
ancre, англ. anchor і в один ряд з якими може бути співставлений родовий
для Парцифаля топонім Анжу).

О. Ран та А. Сапковський вважають, що під Кіотом тут мається на увазі
провансальський трубадур Гійот, пов’язаний з Альфонсом ІІ Арагонським
(1162-1196), об’єднувачем Каталонії, Арагону, Валенсії та частини
Провансу, та тамплієрами. Гійот де Провін (Giot von Provins) — автор
“Біблії”, в якій сатирично зображалися різні сторони його епохи. Проте
Ж. де Сед, зазначаючи, що Кіот довідався про Грааль в місті Тотель
(Толедо), схиляється до думки, що під Кіотом Вольфрам фон Ешенбах мав на
увазі каноніка в Сент-Антонені Гійома (Гійота, Гільєма) де Туделя,
геоманта (знавця арабського народного гадання), автора “Пісні про
хрестовий похід на альбігойців”. Він був родом з порубіжжя Наварри і
Арагона, але писав по-провансальськи. Належав до оточення графа Бодуена,
брата вождя альбігойців тулузького графа Раймона VІ.

Проте вірогідніше, як на нас, що в імені Кіота — натяк на «першого
трубадура» Гійома IX Анжуйського, внучкою якого була Алієнора
Аквітанська, яка за першим чоловіком французька королева, а потім
дружина англійського короля Генріха ІІ і мати королів Річарда Левине
Серце та Іоанна Безземельного (в епосі мати Парцифаля теж двічі
заміжня). Багато поетів того часу було пов’язано з двором її дочки Марії
Шампанської.

Щодо Анжу, то саме тут в 851 р. франкський король Карл Лисий був
змушений визнати за вождем бритів Арморики (валлійців, які переселилися
з Британії на континент) Еріспое, сином Номіное, королівський титул
(«Аннали Сен-Бертена»), безперечно, керуючись якоюсь певною традицією
цієї землі могутнього племені венетів. Донька франкського короля була
видана заміж за сина короля Арморики. Останнім бритським королем був
Алан Великий, після смерті якого на поч. Х ст. наступні кельтські
правителі Бретані чомусь могли претендувати тільки на титул герцога і
перенесли свою столицю в легендарний Нант. Саме тут став в 1186 р.
герцогом Артур І, син герцога Жоффруа та внук короля Англії Генріха ІІ
Плантагенета. Саме з ним воскресла надія на відродження кельтської
могутності на обидвох берегах Ла-Маншу, як це було в епоху його
британського тезки короля Артура, племінником якого і був шостий король
Арморики Хоель. Але в шістнадцятирічному віці Артура І підступно вбиває
рідний дядько, узурпатор англійського престолу Іоанн Безземельний.
Спадкоємницю престолу Артура І видають заміж за родича французького
короля П’єра де Дрьо, прозваного П’єром І Моклерком і відомого в історії
як хоробрий учасник Сьомого хрестового походу (1250 р.).

Вважають, що Персифаль відомий валлійцям як Перідур (Прідері). Він
доторкається до чарівної золотої чаші друїда Ллуїда (пор.: король Ллюд
заснував Каерлуд, теперішній Лондон, і визначив центр острова Британія в
Оксфорді). Перідур – свинопас, син Ефравка або син Вдови, а епічний
переказ валлійської “Мабіноги” у своїх Першій та Третій “вітках”
розповідає про короля Діведа Прідері (“Турбота”), сина Пуйлла (pwyll
“мудрість”), короля Аннуна, і Ріаннон (“Велика королева”). Перідур
ворогує з Гвідіоном, сином Дона, зазнає поразки і гине.

Також пошукові Грааля присвячені твори французького трувера Кретьєна де
Труа “Персеваль, або Легенда про Грааль” (присвячена Філіпу
Фландрському; писалася в 1181 – 1191 рр.). Ім’я поета можна перевести
ледь чи не “троянський Боян/християнин”, тобто боягуз, а його герой —
“pucelle”, боягуз-цнотливець, котрий найсмішнішим чином постійно прогаює
можливості, тобто зустрічних на шляху дам та прояснення таємниць. Все це
цікавим чином перегукується з «Обширним, невигаданим і дуже
пріснопам’ятним Життєписом якогось простосовісного, диковинного та
рідкісного бродяги або ваганта на ймення Мельхіор Штернфельс фон
Фуксхейм», виданим якимось невідомим видавцем Йоганном Філліоном в 1669
р. в маловідомому містечку Монпельгарте під редакцією якимось Германом
Шлейфхеймом фон Зульсфортом. Згодом було видано як посмертний твір
останнього продовження книжки під назвою «Затійливий Сімпліціссімус
Continuatio або Продовження і кінець», а ще через кілька років згодом
тим же видавцем були видані аналогічні «подражанія» Сімпліціссімусу.
Реальним автором твору був протестантський бургомістр («претор»)
верхньорейнського містечка Ренхен Ганс Крістоф фон Гріммельсгаузен
(1621-1676). Як і Парсифаль, герой книги вихований в глухому лісі далеко
від нещасть цього світу, і останній теж вторгається у його ідилічний
світ у вигляді рицарів, як і Парсифаль у блазеньскому спорядженні,
Сімпліціссімуса зодягають у одежу блазня — теляча шкура з довгими
вухами. Згодом, пройшовши мандри та випробування у чужих землях,
стикаючись з мудрецями, ворогами та відьмами, як і Парсифаль, набуває
статусу рицаря-ландскнехта, також довідується таємницю свого народження
(син сестри історичного, часів Тридцятирічної війни, шведського генерала
Якоба Рамзая, 1589-1638, коменданта фортеці Ганау, а батько героя —
благородний чернець-відлюдник, який і виховав Сімпліція), одружується, у
нових мандрах дістається сходу (Московії, Татарії, Кореї, Східної Індії,
Туреччини) і після житейської суєти, як і Парсифаль, зрікається світу і
стає відлюдником на Моховій горі біля Рейну, а потім — на незаселеному
острові. Цікаво, що поява «Сімпліціссімуса» контамінується у часі з
пророцтвом протестанта-«розенкрейцера» Філіппа Ціглера, який у своєму
творі «Theatrum Europaeum» (1636 р.) провістив нове пришестя Христа, але
не тілесно, а духовно, і що фізичним виконавцем своєї волі він надішле
нового Давида — пастушка, який переможе Голіафа (папство і Габсбургів),
перегукуючись в цьому з пророцтвом Йоганна Пластраріуса, який у своєму
«Чарівному одкровенні» (1620 р.) проголосив, що з лісів Богемії вийде
«Лев рикаючий» (за іншими пророцтвами — «Білий Лев»), маючи на увазі
Фрідріха Пфальцського, прообразом якого називає гогенштауфенського
імператора Фрідріха Барбароссу, який протистояв папі Інокентію IV і
який до свого «другого пришестя» спить в печері Кіфгейзеру. Після смерті
Фрідріха в 1632 р. від чуми новим левом був проголошений шведський
король Густав ІІ Адольф Ваза (правив у 1611-1632 рр), але після його
загибелі власне постало пророцтво про майбутнього
«імператора-визволителя», який народиться у «низькій» (неблагородній)
німецькій родині.

Ба більше. В цьому контексті героя-простачка виявляється й візантійська
паралель розповідям про Персеваля/Сімпліціссімуса. Це, на нашу думку,
агіографічний переказ про Філарета Милостивого, типологічно
співпадаючого з фольклорним простачком-дурником (буквально слідує за
чужими вказівками, не розуміє простих речей, байдужий до природних
законів, здійснює безглузді добрі вчин ки, що неодмінно приводить до
різноманітних глупств), котрий, як і його фольклорні побратими, зрештою
торжествує, отримує незліченні багатства і родичається з імператорським
домом. Філарет візантійської агіографії виявляється дідом Марії з Амнії
(Пафлагонія), яка стає дружиною імператора Константина VI Багрянородного
(780-797), а друга внучка була видана заміж за лангобардського короля
Аргуса, а син Іоанн став імператорським спафарієм. Сам Філарет, навіть
ставши багачем, приховує це, продовжує вести скромне життя, здійснює
подвиг милосердя і удостоюється Царства Небсного. В часі його смерті в
віці 90 років (у 792 р.) все приміщення наповнилося ароматом.

Образові Грааля присвячені, крім вищезгаданого твору німця Вольфрама фон
Ешенбаха (“Парцифаль”, бл. 1200 – 1210 рр.), твори бургундського поета,
клірика з Франш-Конте Роберта де Борона “Йосиф Аримафейський” («Iosep
Abarimatia»), “Історія Грааля («Estoire dou Graal»)” та “Мерлін і
Персеваль”, анонімні французькі “Perlesvaus Le Haut Livre du Graal”,
“Perceforest”, англійського рицаря Томаса Мелорі “Le Morte d’Arthur”
(“Смерть Артура”, написана в 1469 р., опубл. в 1485 р.), анонімний “Цикл
Вульгати” (“Історія Святого Грааля”, “Історія Мерліна”, “Книга
Ланселота”, “Пошук Святого Грааля” («Demanda del Santo Grial») і
“Смерть Артура”, 1215–1236 рр., де-якими дослідниками авторство «Смерті
Артура» приписується Готьє Маппу, оксфордському архієпископові,
приналежного до свити короля Англії Генріха ІІ Плантагенета), записаний
монахами–цистерціанцями за порадою святого Бернара Клервоського. Тут
слід додати, що «… в молодості святий Бернар молився перед чорною
Богородицею… Святий молився кельтській богині у церкві Сен-Вуарля, і
вона видавила з грудей три краплі молока, котрі скотилися на вуста
майбутнього засновника ордену тамплієрів, і зауважте, саме Бернара
великий Данте розташовує у «Божественній комедії» в раю, в центрі
Троянди …».

Альбрехт фон Шарфенберг (1270 р.) продовжив розповідь фон Ешенбаха
«Тітурель» (ім’я хранителя Грааля) у своїй власній поемі «Новий
Тітурель», яку присвячує цареві Іоанну та ролі Грааля в Індії (книга
ІІІ. гл. 40 – 41). Тут, як зазначає Н.А. Бондарко, тенденція
зображення замкнутого сакрального простору, пов’язаного з Граалем,
отримала своєрідну інтерпретацію. Якщо у Вольфрама фон Ешенбаха,
зазначає німецький вчений М. Верлі, зустрічається лиш тільки одна згадка
про храм Грааля (у 16-й книзі) у зв’язку з хрещенням Фейрефіца,
зведеного брата Парцифаля, то у його продовжувача «вольфрамівський замок
став величезною ротондою, котра за допомогою досягнень
візантійсько-іранського зодчества збудована як відображення і осердя
всього тварного космосу, як візіонерська архітектура». Описуючи у всіх
деталях архітектурну конструкцію храму, зазначає Н.А. Бондарко, Альбрехт
опирався головним чином, на два біблійних приклади словесного зображення
сакрального простору — храму Соломона (3 Цар. 5:15-32; 6, 1-38; 7,
13-51; 8, 1 — 9, 9; 2 Пар. 3-7) та Небесний Єрусалим (Об’яв. 21: 10-22).
Зокрема, храм, дарований Тітурелю і його нащадкам Граалем, осмислюється
як аналог (wider wag) храму Соломона: got rainer gir ie gebende waz me
dann si wвr gernde / Do dirre kung so lebende nach wird waz got wert in
stuire wernde / Dw wider wag der gabe salomones / Do er so werdeclichen
stifte tempel domini des trones (Nyholm: 366). Цікаво, що у Біблії є
опис певного ідеального храму, що виник під безпосереднім впливом
реального храму Соломона, а саме, храму з видіння пророка Ієзекіїля
(Ієзек. 40: 1 — 42, 20; 43: 13-17).

«… Альбрехт не тільки «будує» храм Грааля (строфи 298-440), але й
алегорично витлумачує його в промові Тітуреля, зверненій до нащадків
короля (строфи 500-602). У «Молодшому Тітурелі» реалізуються, таким
чином, дві форми середньовічної богословської творчості – вербальне
конструювання ідеального замкнутого простору та алегоричне витлумачення
цього простору». Відповідно вважається, що автор «Нового Тітуреля» при
описі храму Грааля опирався на середньовічну традицію алегоричного
витлумачення храму як-от: 2-га книга «Гомілій на книгу Ієзекіїля»
Григорія Великого (Homiliae XL in Ezechielem; l. II, PL 76, 933-1072),
трактати Беди Високоповажного «Про Храм Соломонів» (Liber de templo
Salomonis; PL 91, 735-808) і «Про Скинію та начиння її» (De tabernaculo
et vasis ejus, ac vestibus sacerdotum; PL 91, 393-498), Гуго
Сен-Вікторського «Про Ноїв Ковчег в моральному сенсі» (De arca Noe
morali; PL 176, 617-680) і «Про Ноїв Ковчег у містичному сенсі» (De arca
Noe mystica; PL 176, 681-704), Ріхарда Сен-Вікторського «На видіння
Ієзекіїля» (In visionem Ezechielis; PL 196, 527-600), завершальний
розділ трактату «Веніамін Старший» «Декілька алегорій Скинії Заповіту»
(Benjamin major. Lib. V: Nonnullae allegoriae tabernaculi foederis; PL
196: 191-202), трактати 1-ий і 2-ий із триптиху «Пояснення труднощів,
котрі виникають під час тлумачення Скинії Заповіту» (Expositio
difficultatum suborientium in expositione tabernaculi foederis; PL 196:
211-242). У всіх цих творах, резюмує Н.А. Бондарко, присутні два
значення храму, нерозривно поєднані між собою: праведна людина (храм —
її душа, де мешкає Бог) і Рай — внутрішній (у душі людини) і зовнішній
(Царство Небесне).

Апофеозом поеми Шарфенберга стає перенесення замку Грааля Монсальват до
Індії на молитовне прохання Парсифаля та пресвітера Іоанна. Через це
Тітурель, який 500 років був охоронцем Грааля, в райському спокої
помирає. Начебто, Парсифаль десять років був царем Індії під іменем
Іоанна. Але через те, що в тузі за сином помирає мати Парсифаля, він
змушений віддати владу превітеру Іоанну. За іншою легендою, романський
цар Мануель (тобто візантійський імператор Мануїл Комнин) прибуває у
царство Іоанна та залишається жити у цій країні.

Старофранцузький роман про Грааль “La Queste del Saint Graal”
розповідає, що Парсефаль (Персеваль, Персиваль) та Галахад (Галаад)
перевозять чашу Грааля у східну країну Саррас, у “духовний замок” –
“palais spirituel”, де надалі поховані і самі герої поеми. Іноді він
називається Chastiax de Joie “Замок (chateau) радості”, Chastiax des
Armes “Замок зброї / герба”, а у Ешенбаха – “Шатель Марвей” (Chastel de
Merveilles “Замок Чуд”, а країна, відповідно, — “Терремарвей”). Іноді
країна називається не Саррас, а Корбенік або Карбонік (від франц. Cors
Benoitt — «благословенний ріг», тобто міфічний ріг достатку). Також у
романі “Grand St.Graal” чаша (chalice > Galicie) переноситься з
Британії до якоїсь східної країну.

Саме в місті Саррас у Спустошеній (Мертвій) землі (Waste Land; у
“Смерті Артура” королевою Спустошених земель є сестра короля Пелінора і
тітка Парсиваля; прихильники “катарської версії” про Грааль вважають, що
тут мається на увазі спустошений від хрестового походу південь Франції)
три шукачі Граалю — Галахад, Персеваль і Борс — потрапляють до в’язниці
за наказом тамтешнього тирана Есторанса, де їх підтримує їжею і питтям
сам святий Грааль, що чудесним чином з’являється (тут містична чаша
Причастя в переказі про рицарів-прочан дивним чином протистоїть сказанню
про «Ходіння за три моря» психотика-московита Афанасія Нікітіна, який в
часах своїх мандрів стурбований лише тим, що не може отримувати в Індії
Причастя!). Це, як на нас, наводить на паралель з «Житія св. Макарія
Римського» (у руській версії — «Хожение трех иноков»), за якою три іноки
— Феофіл, Сергій та Ігіін — прибувають в Індію, до місця, де
закінчується небо біля залізного стовпа, і потрапляють у в’язницю без
їжі та пиття. Але через десять днів тюремники виявили, що вони живі, і,
дивуючись, кам’яними прутами виганяють їх із країни. Також постає згадка
«Мучеництва Артемія» (приписується Іоанну Дамаскіну або Іоанну
Родоському) про трьох отроків, яких замучив імператор Юліан Відступник
(з неодмінним епітетом «тиран») в Антіохії та про дукса Александрії
(тобто префекта Єгипту) аріанина Артемія (друга попереднього
імператора-аріанина Констанція, за наказом якого він доставив у
Константинополь мощі апостолів Андрія, Луки та Тимофія), який, кинутий
на 15 днів у темницю, отримує їжу та розраду від самого Спасителя, який
звертається до нього зі словами: «Раз ти сповідував Мене на землі перед
царями й тиранами, то я увінчаю тебе перед ангелами моїми». А поряд із
життєписом Артемія наводиться у зведенні агіографій оповідь про
мучеників Євгенія та Макарія, і трьох сповідників, зрештою, висилають в
Мавретанію.

Переказ про Йосифа Арімафейського, що відомий в Англії вже з VІІ ст.,
існує також у грузинських та інших східних джерелах, але в них
говориться, що цей проповідник обмежився винятково територією Галілеї та
сірійського Діосполя. А. Веселовський вважає, що легенда про Британію
появилася через нерозуміння переписувачами слова Bethanea (Віфанія) в
тексті про Йосифа Аримафейського, який, начебто, приніс одн із
хрестоносців із близькосхідної Едесси, та ототожнення його за
написанням з Britannia (хоча, можливо, сірійський переказ про чашу
Йосифа був відомий набагато раніше християнським діячам Заходу
Ієроніму, Іларію з Пуатьє та іншим, які здійснювали поїздки в Сірію, де
вони вивчали грецьку, давньо-єврейську та сірійську мови). До того ж
переписувачеві була відома кельтська містерія “гобнія” з магічним
Казаном Переродження Аравна, короля Аннуна (Ханаана?), який добуває
король Артур з друзями, і він вважав, що текстом про Чашу Йосифа
Аримафейського лише “раціоналізував” міф, очистив християнську істину
від язичницьких перекручень.

М. Реріх співставляє переказ про чашу Грааль з легендою в «Джатаці» про
чашу Будди, що зберігалася буддистами в монастирі в Пешаварі
(Пурушаіурі), яку в 400 р. бачив ще китайський мандрівник Фа Сієн. За
його описами, вона була з переважаючим чорним кольором каменя мугаванн і
дуже були помітні лінії країв чотирьох чаш, що увійшли в неї. За даними
іншого мандрівника, Сюан-Цзана чаші вже на 630 р. не було у Пешаварі, а
перенесена була десь у Персію або Карашахр. Тут вона «зникла» і начебто
буде знову явлена з настанням „ери Шамбали”. Перси називали її чашою
Джамшида (тотожного авестійському персонажеві — першолюдині Йїмі). В цій
чаші, начебто, відображалося все, що відбувається у світі. Свого часу
Омар Хайям присвятив їй окремий рубайят:

Джамшида чашу я искал, не зная сна.

Когда же мной земля была обойдена,

От мужа мудрого узнал я, что напрасно

Так далеко ходил — в моей душе она.

«… У культах Зороастра зображається чаша з полум’ям. Та ж палаюча чаша
відчеканена на давньо-єврейських шеклях часів Соломона і давніше. В
індуських розкопах епохи Чандрагупти Маур’ї бачимо те ж саме могутньо
стилізоване зображення… На тібетських зображеннях бодхісатви тримають
чашу, що квіте язиками вогню. Пам’ятаємо чашу життя друїдів. Горіла чаша
Грааля. Не уявою, а саме ділами сплітаються великі вчення всіх віків.
Язик чистого вогню”.

«… Мітраїзм обожнював чотири стихії, з котрих … складався всесвіт.
Часто відтворена алегорична композиція, в котрій лев символізував собою
вогонь, кратер — воду і змія — землю, зображала боротьбу стихій, що
протистоять одна одну і вічно пожирають одна одну… Змія часто повзе до
чаші або навіть залазить на неї, обвиваючи знизу її основу або ручку,
явно для того, щоб випити її зміст. Лев, у свою чергу, часто лежить
перед змією і спостерігає за нею, в інших композиціях він загрозливо
прямує до кратера або кладе на нього обидві лапи, щоб заволодіти ним,
або присідає на задніх лапах, готовий кинутися на ворога, щоб відібрати
у нього їжу».

У Фірдоусі в “Шах-наме” є переказ про те, як Іскандер (Александр
Македонський) під виглядом гінця власноручно викрадає у перського царя
Дарія “золоту чашу”, наповнену коштовним камінням. Також чашу, в якій
вода перетворюється на вино або вино просто не закінчується, Іскандер
отримує в подарунок від таємничого царя Кейда перед походом в Індію на
царя Фура (Пора).

“… Тантала, — говорить глава індійських мудреців Іарх піфагорейцеві
Аполлонію Тіанському (Тантал — лідійсько-фрігійський міфічний володар і,
звісно, близький анатолійському філософові, — О.Г.), — хоча він-то був
праведний і поділився з друзями подарованим від богів безсмертям,
позбавляють їжі та питва… А я бажаю, щоб вони дали йому хлюпатися в
цілому озері нектару, котрим пригощав він інших настільки людинолюбно і
щедро!” З цими словами Іарх показав на статую зліва від себе: на ній
було написано ТАНТАЛ. Статуя ця, заввишки у чотири лікті, зображала мужа
літ п’ятдесяти, одягненого на арголідський лад (у короткий хітон без
рукавів, як у дорійців,— О.Г.), хоча й закутаного в плащ (довгий
гіматій, — О.Г.), як у фессалійців, — він привітливо протягав чашу, за
розмірами вартісну для одного охочого, а в чаші тій вирував, не
переливаючись, однак, через край, якийсь таємничий напій…” (Флавій
Філострат, “Життя Аполлонія Тіанського”, 3: 25). Цей досі непояснений
дослідниками образ індійського Тантала може, на нашу думку, бути
витлумаченим саме в контексті наставника Мінанатхі (Маччханди) — аватари
Шіви Бхагавана, якого називають «хранилищем нектару співстраждання»
(карунамрітаварідхі), який ще наділяється епітетами «милосердний»,
«володар всього рухомого і нерухомого», «той, що сам світиться»,
«буття-свідомість-блаженство», «той, хто дарує звільнення», «чия
сутність — чиста саттва» («Маханірвана-тантра», 1:5-10;
«Куларнава-тантра», 1:2-8).

«… Бхайшаджья-гуру-Якусі — якийсь милосердний лікар, протягом багатьох
життів вирощував у собі «коріння добра», дав «головну обітницю», що якщо
він стане буддою, то буде зцілювати усіх страдаючих. Зображають цього
будду тримаючим в руці горшочок із зіллями, часто у супроводженні двох
бодхісаттв — Сонячного і Місячного світла (яп. Нікко і Гекко), вони
утворюють класичну тріаду будди Якусі. Ці бодхісаттви, котрі у людському
житті були синами нашого милосердного лікаря, символізують, що їх батько
приходить на допомогу завжди — і вдень, і вночі. Саме цю скульптурну
композицію і помістили за наказом імператора Темму…».

“Сузір’я Чаші Вакха розташоване між Раком і Левом, показуючи, що саме
там вперше оп’яніння починає заволодівати душами, котрі потрапляють під
вплив Вакхового напою. Супутник оп’яніння (Вакх) починає проникати в
душу саме в цьому місці” (Макробій, V ст.).

Більшість окультистів вказує на те, що Грааль тут символізує ті блага,
котрі виникають від близького спілкування з «божественними істотами» і
що греки називали «епоптей» («споглядання» — третя і вища ступінь в
Елевсинських містеріях), а причетника (стража, свідка, яким, зокрема, за
Піндаром, був Піфон) — «епопт». Крім того, виступає народна
етимологізація «магістра» (існує навіть рицарський ступінь
«рицар-магістр» поряд з «рицарем-бакалавром») саме як «чашника» (у
короля Артура чашниками Круглого Столу були командири артурової кінноти
— виночерпій Бедуер, намісник Нормандії, і кравчий Кай, намісник
андекавів у «горностаєвій шубі»): у римській традиції magistrer equitum
«начальник кінноти-рицарства» одночасно помічник диктатора, де корінь
magis «більше, більшою мірою» (звідси поняття magnates «вожді,
начальники») співставився із запозиченим грецьким словом magis, род.
відм. magidis «чаша, миска, блюдо» (у Плінія Старшого, І ст. та в
«Digesta», VI ст.).

Під стінами Саррасу перед цим європейські рицарі ховають сестру
Парсиваля, яка загинула на шляху до міста в Мертвому Лісі, бо змушена
стати жертвою “данини крові” (певна володарка замку може вилікуватися,
якщо її вимажуть кров’ю цнотливиці, зібраною на срібному блюді). Т.
Мелорі навмисно зазначає, що даний факт не буде ним пояснений з причини
страшного характеру самої містерії. Проте відомо, що в ритуальному
кровопусканні та недопущенні, щоб кров згорталася (для цього жертву
тримали зануреною у води ріки чи озера), звинувачували катарів. Також,
згідно з європейськими переказами епохи Просвітництва, в 1610 р. була
страчена (замурована живою у замковій горі) якась трансільванська
графиня Елизавета Баторі за те, що, бажаючи продовжити вічну молодість
красу, купалася у крові молодих дівчат.

Цей мотив дав підстави Л. Гарднеру трактувати Святий Грааль саме як Sang
Royal «Кров Королівську», вважаючи, що через шлюб представника
Меровінгів з Сарою, дочкою Марії Магдалини та Ісуса Назарянина, на
західну традицію сходить благословення біблійної традиції.

До цього слід додати, що у біблійній традиції поняття «кров» і «душа»
передаються одним терміном «нефеш» (що навіть породило такий ексцес в
уявленні єговістів як заборону на переливання крові). При посвяченні
Аарона та його синів у жерці здійснювався обряд помазання кров’ю овна,
за яким наносили кров жертви на край правого вуха і великі пальці на
правій руці і на правій нозі (Вихід, 29: 20-21; Лев. 8:23-24. 30).

Антитезою трьом шукачам Граалю виступають три брати — сини графа
Хернокса, які кохаються з власною сестрою та ув’язнюють свого батька.

Через рік після полону рицарів помирає тиран і населення обирає своїм
королем Галахада. Через рік після смерті Галахада чаша Грааля і спис
чудесним чином зникають. Його наступником стає Борс Ганський, а
Персеваль стає монахом. Через певний час Персеваль помирає, його ховають
поряд із сестрою та Галахадом у храмі, а Борс повертається додому в
Логрію.

У Вольфрама фон Ешенбаха володар-тиран — це чародій Клінгзор, який
ув’язнив в «Чарівному Замку» 400 дів, але їх визволяє рицар Гавейн.
Серед них були його бабуся, мати і сестра. Після цього Гавейн перемагає
страшного Грамофланца, вбивцю Сідегаста, коханого Оргелюзи. Власне
зійшовши з розуму з горя, Оргелюза й посилала багатьох рицарів на бій з
Грамофланцем, в тому числі й короля-рибалку Анфортаса, під час якого він
і отримав свою страшну рану. Перемога Гавейна над страховиськом
завойовує серце Оргелюзи і він стає володарем «Чарівного Замку».

Тут цікаво навести паралель з вищезгаданим тиранічним «стражем»
Піфоном, якого перемагає Аполлон, що прибуває з Гіпербореї на білих
лебедях (або верхи на грифоні) і на місці перемоги встановлює
Дельфійський оракул (delfys — «матка», delfax — «свиня» ~ хетт. hwelpis
«молода тварина», санскр. garbhah «тварина») в Афінах, який виявляє в
подальшому тенденцію до зближення з Елевсинськими містеріями.

Сюжет в епосі про Грааль про наступність влади від «пораненого
короля»-охоронця реліквій Грааля цікавим чином перегукується із сюжетом
італійського епосу про Бову д’Антоніо (пор. з тим, що тиран королівства
Грааля Клінгзор — сіцілієць), відомим і на Русі як епос про Бову
(Бавву)-королевича, який бореться за належне йому за правом місто Антон
(наприклад, білоруський текст познанського рукопису кінця ХVI ст.).
Щоправда, “пораненим королем” тут є сам убивця батька королевича — тиран
Додон (натяк на слово “титан” у значенні “богопротивник”; але у романі
Ульріха фон Цацікховена про Ланселота розповідається про короля Додону
Іверета і що на його доньці Ібліс одружується і набуває титул короля
Ланселот Озерний).

Отже, Бова і його друг Террі прибувають до замку під виглядом лікарів,
а заховане неподалік військо за поданим сигналом повинне увірватися у
ворота замку. Бова, щоправда, не вбиває Додона, а проганяє його з
країни. Однак в іншій версії (англо-норманській початку ХІІІ ст.,
старішого за часом запису) Бова страчує Додона (тут це “імператор
Германії”), зваривши його живцем у розплавленому свинці або (в
англійському народному романі) в казані з киплячою сіркою. Тобто тут
використані казково-авантюрні мотиви (пор. з казкою про
Коника-Горбоконика та тим, як цар-тиран, маючи намір стати знову
молодим, кидається і гине у киплячому казані). Власне О.М. Чунакова
співставила цей мотив із перським переказом в книзі “Карнамак” про
засновника держави Сасанідів Ардашира, який аналогічним чином —
розплавленою міддю (roy) — вбиває мешканця драконічного замку Хробака
(“Кірма”). Також дотичність хробака до еліксиру молодості (безсмертя,
зцілення) є “загальним місцем”, “бродячим мотивом” на євразійському
просторі.

Білоруська «Гистория о некоем храбром витязе и о славном богатыре о Бове
Королевиче» (а також російські та українські казкові лубкові версії)
розповідає, що Бова був сином короля Гвідона (Кавідона; білоруська
казкова версія називає Гвідіона «королем на ім’я Великий», а в
російських — Елізар) і Мілітриси, дочки короля Кирбича (Кірбіта). Батько
віддав Мілітрису за Гвідіона проти її волі, сватом був конюший Лічард.
Мілітриса, ненавидячи чоловіка, вступила у змову з королем Додоном: той
з’явився з військом в умовлене місце, туди ж вона відіслала Гвідона на
полювання і Додон зарубав його (пор. з германською сагою про вбивство
Зігфріда). Сінбалда, дядько Бови, розповів йому про те, що трапилося, і
спробував утекти з племінником, але Додон встиг захопити хлопчика, бо
вбивці приснилося, що Бова, озброєний мечем і списом, готовий пробити
йому серце. Довідавшись про цей сон, мати Бови, заради любові до Додона,
вирішила вбити сина, посадила його у в’язницю і не давала їжі. Потім
вона наказала дати йому три отруєні хлібини. Але дівчина, яка принесла
Бові хліб, попередила його і залишила двері тюрми відчиненими. Хлопець
тікає на корабель, потрапляє до короля Зінзовея (Зензевія) і стає у
нього старшим конюхом. Між Бовою і дочкою Зінзовея Дружненою
(Дружневною, версії — Полеміса, Наяна) спалахує кохання, він на турнірі
перемагає суперників — короля Маркобруна і турецького принца Лукапера
Салтановича за допомогою меча-кладенця, подарованого йому коханою, та
богатирського коня, подарованого її батьком-царем. Бова вирушає у
рицарські мандри і потрапляє у полон до царя Салтана, де його дочка
Мільчігрія намагається навернути його в свою віру. В цей час Дружнена
змушена дати згоду на шлюб з Маркобруном, обумовивши лише рік
відстрочки. Бова повертає собі чарівний меч і, не впізнаний нареченою,
йде з нею в конюшню, де прикований його богатирський кінь. Побачивши
господаря, кінь розриває сімдесять ланцюгів і скаче героєві на груди.
Бова відкривається Дружнені, вони втікають, але за ними кинувся в погоню
Полкан (“від пояса до голови людина, а від пояса до ніг пес”), аж доки
принцеса не мирить їх (в англійській версії другом і слугою Бевіса з
Хемптону стає велетень Аскапард). Потім відбувається наступна пригода —
спочатку пропадає Бова, потім — Дружнена з двома дітьми (Скірб і
Волостим). Бова потрапляє власне у рідні місця і, як розповідалося вище,
розправляється з Додоном, пробачає рідну матір («син не повинен бути
суддею матері») та зустрічається з власними дітьми, яких матір
спрямувала на пошуки батька…

Ім’я батька Бови Гвідон та колізії з рідною матір’ю, на наш погляд,
прямо відсилають до кельтського континууму, де присутній валлійський міф
про вихованця мага Гвідіона (сер.-валл. gwydyat «знав») бога-героя Ллеу
(Луга), мати якого, Аріанрод, не бажала дати синові ім’я, щоб він не
носив зброю і не одружився. І саме аналогічним чином, прагнучи
порятувати від рицарської долі, поводить себе із сином мати Персеваля.

Але, на наш погляд, можна запропонувати версію, за якою епоси про
Бову-королевича та рід королів Граалю є ідеологемами протилежних
таборів. Можливо, що в епосі про Бову-королевича під узурпатором
Додоном, вбивцею короля, виступає Галахад, вбивця (або просто наступник)
у свою чергу короля Саррасу (хоча, на думку епосу про Грааль,
незаконного, узурпатора). Це власне пояснює, чому Галахад такий короткий
час займав престол, а його друзі залишають країну.

Можливо, на часі ХІІ ст. епоси про чашу Грааль і казан Додона є
переосмисленнями ранньосередньовічного сюжету на нові історичні реалії,
а саме: протистояння династії Плантагенетів-Анжуйців
(Plantagenet-Anju/Angevin; умовно «Грааль») династії Гогенштауфенів
(Hohenstaufen; умовно «Бова»), які в італійській традиції виступають як
Гібеллінги (Ghibellines), від назви бурга Вайблінген, родового володіння
графів Штауфенів у Швабії з 1079 р.). Суперники останніх — Гвельфи
(Guelphs/Welfs), тобто баварські та карінтійські герцоги Вельфи (від
імені вельфа/Вельфа І, тестя імператора Людовіка/Луїса І, сина Карла
Великого; однією з її германських ліній є Брюнсвіксько-Люнебургзька
династія, відома як Гановерська) також цікаво, що батько першого
руського короля Данила Галицького Роман, князь Галицько-Волинський,
підтримав Гогенштауфенів і в 1205 р. виступив проти союзника гвельфів —
краківського князя Лешко, але загинув). В англосаксонській традиції це
протистояння двох родів трансформувалося у міфологічну боротьбу злих
гоблінів та добрих ельфів. Одним з характерних проявів протистояння
Гвельфів і Гібеллінгів є колізії довкола Сіцілії, коли Фрідріх ІІ
(1220-1250), син імператора Генріха VІ Гогенштауфена (1190-97) і внук
Фрідріха І Барбаросси, завдяки шлюбові з останньою представницею
норманнської династії Констанцією, став королем Сіцілії, цим змусивши
папу римського Інокентія ІІІ (1198-1216) юридично відмовитися від
керування островом. Останнього представника династії
Гібеллінгів-Гогенштауфенів шістнадцятилітнього Конрадіна (племінник
Манфреда, сина Фрідріха ІІ Барбаросси) в 1268 р. наказав спалити на
вогнищі в Неаполі лідер Гвельфів сицилійський король, граф Провансу і
Анжу Карл І (1226-1285), молодший брат французького короля Луїса ІХ,
після того, як папа-француз Климент IV (1265-1268) анафематував
«отруйне поріддя, нащадка зміїного роду Гогенштауфенів».

Отже, якщо Анжуйців-Плантагенетів, які підтримували Гвельфів,
прославляв баварець Вольфрам фон Ешенбах, то Гогенштауфенів-Гібеллінгів
— поет Піетро да Еболі (1160-1220). Знаменно, що саме останній написав
поему про «омолоджувальні (мінеральні) води» Путеолану в Кампанії (“De
Balneis Puteolanis») і у нього були продовжувачі (анонімний “Квіт
лікувального мистецтва”, Арнольд да Вілланова “Салернський кодекс
здоров’я” тощо).

Тож не дивно, що саме напротивагу популярній в середовищі вільнодумства
та скептицизму сіцілійських володарів ідеї “оновлення тіла” (як
зауважував ще блаженний Августин у своїй «Сповіді» (ІХ, 12.32), свого
часу він викупався, щоб позбутися відчаю, викликаного смертю матері, «бо
чув, що лазням тому дано таку назву, що греки говорили «баланейон»,
маючи на увазі, що вона виганяє тривогу з душі») їхні суперники
реанімують їдею “оновлення (очищення) душі” в образі чаші Йосифа
Арімафейського, до того ж, цілком в дусі католицької традиції: «…ця
чаша певною мірою заміщує Серце Христа як вмістилище його крові, вона,
так мовити, займає його місце і стає його символічним еквівалентом.».
Також стає зрозумілим, чому Ешенбах настоює на тому, що контакт з
Граалем на певний час “омолоджує” тіло — цим він претендує вибити у
опонентів їх “козир”, настоюючи, що без очищення душі не може бути
істинного очищення тіла.

Згідно з християнською доктриною, зауважує В. Карпець, на кожній
Літургії Свята Кров відкриває всім і кожному принципову можливість
обоження, тобто реального становлення Христом, за «сіменним логосом»
сакральної генетики: «образ одушевлен Самого Царя Небесного» (преп.
Максим Грек). Наприклад, св. Симеон Новий Богослов розповів про те, як
після причастя Святих Тайн побачив свої руки як руки Спаса; пор. зі
словами Орігена: «Відродження (палінгенезія) є якесь нове народження,
коли творяться нове небо і нова земля посередництвом оновлення їх самих
і передається Новий Заповіт і чаша його». Церковне свято «тіла
Господнього» (Corpus Christi) в місяці червні було введено папою Урбаном
IV буллою «Transituru» 8 вересня 1264 р. на честь того, що під час
літургії в одній з церков міста Больсена на облатці для причастя
виступила кров Христа. Надалі в іконографії та в самій формі гостій ці
краплі крові символізуються червоними трояндами.

Ба, більше! Ми маємо всі підстави стверджувати, що протистояння між
обома поетичними сожетами «очищення душі» та «очищення тіла»
повторюється між Томасом Мелорі та Данте Аліг’єрі, з одного боку, та
Франческо Петраркою і Джованні Бокаччо, з другого. Проте дивне те, що
Бокаччо (1313-1375), народжений у Парижі, флорентієць за громадянством,
але вихованець університету анжуйського Неаполя, одружений на Марії
д’Аквіно (котру він зображав під іменем Ф’ямметти — «Вогника»),
позашлюбній донці неаполітанського короля Роберта Анжуйського, глави
гвельфів, покровителя вчених, поетів та митців, — автор рицарських
романів з використання античних сюжетів, фактично став на бік
Гібеллінгів — у своєму сонеті XV оспівав курорт Байя, який славився
своїми термами та лікувальними мінеральними джерелами і де збирався весь
аристократичний цвіт.

Звісно, апологетуючи «очищення тіла», Гогенштауфени-Гібеллінги аж ніяк
не ставили за мету відродження античних, язичницьких принципів
(щоправда, Юліус Евола саме в грядучому Гібеллінгові бачить месію
європейського «язичницького імперіалізму»). Це був один із тих
«дзвінків», які знаменували грядучу Реформацію з її раціоналізацією
теології — введення у віру замість містики побожності як нового відчуття
життєвих засад («о-мусульманення», за визначенням католиків): «… не
відновлюючи цим самим текст Святого писання, його форму, а створюючи
новий тип суверенної свободи віри. Віра — не згадка Бога, а надія на
Нього, не любов як злиття з Ним у містичному екстазі віри, а життєва
надія. Потреба в Богові за М. Лютером — це довіра до Христа, тобто до
акту віри: «Я ще не знаю хто це. Віруючи, я пізнаю, а значить творю
Бога, адже «все можливе для віруючого» (Мк.9.23). Не бажаючи крамоли
стосовно Бога, М. Лютер своїм змістом категорії «віра» поставив людину
перед Богом, віч-на-віч з ним як суб’єктом абсолютної активності і
започатковуючої дії … Звідси ж початки секуляризації релігійної
свідомості — місце ірраціональної системи віри мусила посісти
раціональна система наук …».

Для протилежного табору актуальне інше: або Бог, або диявол — третього
не дано, і диявол (грец. антонім слову «символ») – «… гібрид, збірна
пародія на всіх язичницьких богів. Біблійні заповіді: не вбий — проти
Марса; не вкради — проти Меркурія; не чини перелюбу — проти Венери. Роги
диявола, ратиці, хвіст, об’ємні груди і величезний фалос — Пан, Діоніс,
Пріап, Деметра, Ізіда разом взяті, тілесна природа, явлена гротескно і
пародійно. Припустимо, слід її перемогти заради спасіння
теоретично-небесно-трансцендентальної душі. Якими засобами? ..
Розділення душі і тіла, аскеза, зречення від плоті, якщо вас кличуть
Франциск з Ассізу. А якщо інакше? Можливо, християнство — містична
доктрина, що доступна дуже і дуже обраним? Суспільство з цим згодитися
не може, як стіна не може погодитися з відсутністю цементу. Залишається
утопія, облаштування земного життя за канонами Царства Небесного…
християнську людину … слід повернути у земний рай, тобто до центру,
з’єднуючого небо і землю. Але перш за все слід загальмувати її
падіння… Все це цілком в стилі християнської алхімії … Що таке
«камінь філософів» в даному контексті? Субстанція, здатна зупинити
«гріхопадіння» …, тобто знищити корозію, окислення, деградацію,
гниття. Щось як «універсальна євхаристія» … Сучасний герметик Ежен
Кансельє йде ще далі: «Чудесна транссубстанціалізація святої Меси, за
суттю — та ж алхімічна трансмутація. У кожному фрагменті «каменю
філософів» перебуває spiritus mundi, в кожному шматочку гостії,
розділеному священиком(,) — Ісус Христос» … Коли християнство
процвітало, таїнства причастя було достатньо для виправлення дефектів і
нормального розвитку особистості. В епоху невір’я, брехливої віри і
морального розпаду слід … допомогти ефектові причастя алхімічним
еліксиром (надалі цей принцип взятий протилежним табором і спрофанований
в ідею трансформації поганого в добре, — О.Г.) … »

Зрештою ідеологічна “артпідготовка” епосом про Грааль призвела до того,
що в 1268 р. Сіцілія була захоплена Карлом Анжуйським, братом
французького короля Людовіка ІХ (до 1282 р.), доки вона не перейшла до
Арагону, а потім була віддана римському престолу в обмін на створене
королівство Корсіки та Сардинії.

Певний час на боці Гогенштауфенів-Гібеллінгів перебувала Візантія. Брат
Генріха VI Філіп Швабський був одружений на дочці візантійського
імператора Мунуїла Ірині, овдовілій невістці Танкреда з Лекки, короля
Неаполя, який, як побічний представник норманської династії Сицілії, теж
претендував на це острівне королівство. Як васали, принесли присягу
Гогенштауфенам князі Малої Вірменії та Кіпру.

Як зазначалося, саме в кінці XV ст. Томас Мелорі відроджує епос про
Грааль у своїй «Смерті короля Артура». Алюзії у відродженому епосі, на
нашу думку, більш ніж прозорі. В 1485 р. на престол Англії сходить під
іменем Генріха VII граф Уельсу Генріх Річмонд Тюдор і одружується на
Єлизаветі Йоркській. Незабаром англійський король отримує пропозицію
обвінчати свого старшого сина Артура на принцесі Єкатерині Арагонській,
дочці правителів об’єднаної Іспанії Фердинанда Арагонського та Ізабели
Кастильської. Другий син англійського короля Генріх готувався стати
римо-католицьким архієпископом, а сестри обох принців Маргарет та Марія
(друга — після короткотривалого шлюбу з перестарілим французьким
королем) були видані заміж відповідно за короля Шотландії Якова IV та
герцога Саффолку, від чого народилася злощасна леді Джейн Грей. Іншими
словами, вимальовувся капітальний європейський римо-католицький альянс,
оспівати містичну єдність якого було справою честі і шляхом до майбутніх
почестей. Залучити тезоіменитих предків, куртуазну традицію та
римо-католицьке передання стало справою таланту Томаса Мелорі.
Щоправда, в 1502 р. спадкоємець престолу Артур помирає, але наступний
король Генріх VIII з дозволу самого Папи Римського одружується на вдові
брата. Від шлюбу, проте, народжується лише Марія, а всі діти чоловічої
статі народжуються мертвими. Вважаючи це божою карою за шлюб із жінкою
брата, король Генріх розрищлває шлюб з Екатериною і одружується на Анні
Болейн, матері майбутньої королеви Єлизавети І.

Щодо розгляду самої назви країни династії Грааля як Саррас, у нас є такі
міркування.

М.-Е. Готьє вважає, що під Саррасом мається на увазі іспанська
Сарагосса, яку визволив від маврів у 1118 р. арагонський король Альфонс
І Войовник (1104 – 1134 рр.) і що мандри героїв Граалю винятково
пов’язуються з іспансько–французькою топонімікою (зокрема, ліс
Серралунг) та аланським (сарматським) культом вершника–рицаря. На
останнє особливо слід звернути увагу, бо цей факт може пояснювати
контамінацію Граалю зі Сходом. Також дослідниця вважає Граалем відомий
артефакт El Santo Caliz — чашу з агату для причастя, яка зберігається у
кафедральному соборі Валенсії. Вона оздоблена в стилі ювелірних майстрів
XIV ст., а ножкою їй слугує чаша з халцедону. На самій чаші наявне
арабське гравіювання, тлумачення якого викликає досі суперечку. До
Валенсії вона зберігалася в каталонському монастирі Сан Хуан де ла
Пенья, потім її подарували арагонському королеві Мартину І у відповідь
на подаровану ним золоту посудину. А за легендою, начебто в Рим цю чашу
привіз сам апостол Петро, а в 256 р. папа Сикст ІІ подарував її святому
Лаврентію, котрий відвіз її в своє рідне місто Хуеска (Huesca).

У “Історії бритів” згадується ворог короля Артура якийсь Серс, володар
Ітуреї, що знаходиться на північний схід від Палестини.

В санскриті saras означає «птаха» — або журавля, або лебедя. Це цікавим
чином може співвіднестися зі знаменитим зображенням Зодіаку в
Гластонбері (місцевість, пов’язана з легендою про короля Артура як місце
його поховання), аналізу якого присвятив спеціальну працю Р. Генон:
птах тут зображений між Полюсом і самим зодіакальним колом (ближче до
першого) і це швидше за все «… лебідь, висиджуючий «Світове Яйце»,
тобто еквівалент індуїстської Хамса (відпочаткової касти, яка
об’єднувала брахманів, кшатріїв та вайшів, — О.Г.)».

Територіально ж, на наш погляд, під Саррасом слід розуміти Сарматію, чи
навіть її частину — Саргатію, заселену сарматським племенем саргатів
(Sargatii < *sal- “схил”, “джерело” + дв.-інд. gatu- “шлях”, звідси ж дв.-інд. sara “водопад”; хоча, більш ймовірно, від литов. sargus "сторожкий", лтськ. Sargat "охороняти", sargs "сторож"), від імені якого виводять назву Сургут (неетимологізовану на угро-фіннській основі). О.С. Стрижак вважає, що від етноніма саргати походить топонім Салхат “Старий Крим” і з ним споріднений гідронім Salis як варіант назви Танаїсу “Дону” (вірніше — Сіверського Дінця та нижної течії Дону): “... на Валу Адріана (що відмежовував сучасні Шотландію та Англію, — О.Г.) стояло дві тисячі вершників родом із ... Сарматії. За римським звичаєм, солдати після закінчення військової служби мали право поселитися в тому районі, в котрому служили. Тому не виключено, що надалі рицарі Круглого Столу пізнавали мистецтво кіннотного бою від нащадків “істинних” кентаврів із сарматських степів, навчених римській тактиці”. Сармати від початку появи на європейській арені славилися як умілі воїни. Овідій, який спостерігав сарматів безпосередньо в дельті Дунаю, говорив про те, що "між ними нема жодного, хто б не носив би налуччя, лука і синюватих від зміїної отрути стріл" (Овідій, V, 7, 12-20). Про "кидаючого величезного списа сармата" пише Валерій Флакк (Флакк, "Аргонавтика", VI, 162), про їх войовничість — Лібаній: "народ кровожерливий і посвячений Арею, який вважає спокій за нещастя". "Сармати не мешкають у містах і навіть не мають постійних місць замешкання, вони вічно живуть табором, перевозячи своє майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовиська або змушують відступаючі або переслідуючі вороги; плем’я войовниче, свобідне, непокірне і до того ж жорстоке і безжалісне, що навіть жінки воюють нарівні з чоловіками" (Помпоній Мела, ІІІ, 33). Окрім того, як зауважує Йордан, у сарматів був звичай носити саме германські імена ('Getica", 58), а сарматки славилися своєю войовничістю та майстерністю їздити верхи поряд з чоловіками (Євстафій Солунський, "Коментарі до "Іліади", 1159,51 (XVIII,514); Іоанн Цец, "Історія", ХІІ, 868; Dion, "Per.", 654). Також крилаті когорти Римом набиралися і зі спорідненої сарматам іраномовної Коммагени (зокрема, Комагеною у "Житії святого Северина Паннонського" називається теперішнє місто Тульн, де розташовувався римський гарнізон, набраний з цієї малоазійської території), з Каппадокії, Кілікії, Понту, де глибоко пустила коріння іранська релігія Непереможного Сонця Мітри, пам’ятки якої простягаються з берегів Дунаю через Германію до гір Шотландії. Наприклад, автор кінця ІV ст. Латиній Пакат Дрепаній писав: "Під вождями та знаменами римськими йшов бувший колись ворог Риму: гот, гунн і алан відгукувався на перекличці, стояв на варті і боявся відзначки про відсутність" (Дрепаній, 32). А єпископ Сінезій із Єгипту писав імператору Константинополя Аркадію: "... Не можна не відчувати страху, бачачи загони молодих воїнів, вихованих у чужих нам норовах, які живуть своїми звичаями і замислюють ворожі щодо нас плани... В кожному маленькому заможному домі знайдемо раба-скіфа... Гідне подиву, що ці біляві варвари, які носять ... розпущене волосся, у одних виконують роль прислуги, а в політичному займають керівні місця". Можливо, що міфологічна оповідь про вторгнення в сусідню Ірландію божественного Племені богині Дану (Туата Де Дананн; валлійцям відома міфічна сім’я Дон, про яку розповідає Четверта «вітка» Мабіногіон) є ніщо інше як насправді експедиція римських легіонерів. Відбулося, як на нашу думку, забуття істинного факту римсько-аланської інтервенції, аналогічно до того, як у часи Прокопія Кесарійського навіть самі римляни не пам’ятали, хто спорудив вали на півночі Британії, а відносили спорудження "стіни" (тобто Адріанових валів) до самих стародавніх мешканців острова, та ще й, явно запозичуючи ці уявлення у нових поселенців на острові (англосаксів), визначали землі за стіною місцем, де мешкають душі померлих, котрих перевозять на кораблях із континенту (Прокопій Кесарійський, "Війна з готами", VIII, 20:42-57). Тим більше, що на зміну Племенам богині Дану, яким вони змушені передати владу над Ірландією — це "сини Міля", в назві яких всі дослідники бачать латинське miles "солдат", тобто на зміну розвідувально-колоніальній експедиції алан як найманців римлян приходять самі римляни. Самі ж римські легіонери були родом з берегів сарматських Дунаю, Дону, Дніпра та Дністра (пор. з ірл. duine “людина”; у ведичній традиції богиня Дану є дружиною парного божества Мітри-Варуни і матір’ю Врітри – ворога героя Індри). Вражає, що хоча племена Дану й овіяні героїчним ореолом та пошануванням в ірландській традиції, проте наявна більш рання позиція, за якою не слід відчувати до них жодної пошани. Зумовлено це явною чужорідністю племені богині Дану для кельтів (хоча Дагда вважається засновником друїдизму) та, зрештою, поразкою від партії радикальних кельтіберніїв на чолі з Мілем. Туата Де Дананн відійшли всередину пагорбів (side) і чародійних місць (sidbrugaib). Але верховний король Племені богині Дану Мананнан (у валлійців: Манауідан) Мак Лір (Мананнан Син Моря) мешкає за морем в Емайн Аблах (Емайн Яблук), аналогічному бритському Аваллону (можливо, мається на увазі острів Мен(-Авалон)). Власне він дарує королеві Кормаку Мак Арту чарівну золоту чашу, яка, якщо над нею сказати три брехні, розпадається на три частини, а якщо сказати три правди,то вона знову стає цілою. Супротивна на землях Ірландії і споріднена Племенам богині Дану група Фір Болг (“Мішкуватий народ”) вважається синами Гумойра, нащадків Данауса і Грека, синів Понта. Відомо, що кельти–галати (три племені: трокми, вольки-тектосаги, "охочі до мандрівок" і толістобоги) в Малій Азії власне успадкували землі, котрі раніше завоювали кіммерійці і ця спадковість у володінні могла відбитися в міфологічній генеалогії кельтів (Гумойр = Кіммерієць), а галати часів апостола Павла цілком могли бути посередниками християнізації Кельтського світу. Також загін кельтських найманців був у понтійській армії Мітрідата (App., Mithr., III) і вважається, що саме їм належали ритуальний кельтський казан, знайдений у кургані Садовому біля Новочеркаська, та кельтський шолом, знайдений біля хутора Веселого (на Нижньому Дону). Також, за Пріском Панійським, значна частина кельтських племен (амілзури, ітимари, тоносури, войски) мешкала вздовж Дунаю (кельт. “Данубіс”) в Паннонії та до північного побережжя Чорного моря і була винищена лише гуннами дядька Аттіли Руї (Ругіли) в 420-х рр. (гунни та готи часто тодішніми європейськими авторами називаються ще й скіфами). В “Битві біля Маг Туіред” з жорстоким і ворожим Племені Дану народом фоморів (Fo-Moire) ототожнюються скіфи, що цілком зрозуміло з історичного протистояння сарматів (носії прохорівської культури) і скіфів (та нащадків останніх — носіїв зарубинецької археологічної культури). Наприклад, Діодор Сицилійський пише: “... Галльські народності найбільш віддаляються на північ і сусідні скіфи настільки люті, що вони пожирають людей; те ж розповідають і стосовно бретонців, населяючих острів Ірін (Ірландію)”. Також: “... Слава про їх [кельтів, — О.Г.] хоробрість і варварство встановилася здавна, бо під іменем кіммерійців вони в минулі часи спустошили Азію. Це вони взяли Рим, зруйнували храм у Дельфах, підпорядкували данині велику частину Європи і Азії, і в Азії, заволодівши землею переможених, утворили змішане плем’я галлогреків” (Diodor Sic., 1:32). Також цікавою в цьому сенсі стає концепція Я. Росен-Пшеворської про скіфське походження кельтських друїдів. Думається, що західно-євразійська схема протистояння “кіммерійці — скіфи — сармати” була накладена як матриця на етнічну історію Ірландії: Фір Болг — фомори — племена богині Дану та на історію германців: йотуни — вани — аси. Аналогічна і, можливо, архаїчніша калька наявна у кавказькому нартському епосі аланського походження: Алагата — Бората — Ахсартагката (останні — нащадки Дзерасси, дочки володаря водяного царства Донбеттира, дружини Ахсартага і матері близнюків Хаміца та Уризмага, і виявляють іменну тотожність з сарматами-акацирами, найманих Римом для оборони Херсонесу від Боспору). Показово, що у кавказьких адигів існує приказка "Ти не чорт і не шармат, звідки ти взявся?", а у грузинській мові слово "царматі" означає "язичник", а у мовах вайнахів (чечени та інгуші) словом "царьмат" називають страшну, чужу людину. Це накладання “матриць” здійснене було саме сарматськими (аланськими) вершниками–легіонерами, і це передання належало до загального контексту посвячення (ініціації) у “вершника” (“рицаря”), як аналогічно, на думку М. Еліаде, належить до такої ініціації сам переказ про Грааль: “...тут завжди присутній мотив довгого і напруженого “пошуку” чарівних предметів, котрий вимагає, окрім всього іншого, проникнення героя в інший світ... У правилах допуску в групу воїнів, якою керує Артур, можна розшифрувати деякі випробування під час вступу в таємне товариство типу “чоловічого союзу”...Багаточисленні випробування, через котрі проходять персонажі артурівського циклу, належать до тієї ж категорії: в результаті пошуків герої виліковують таємничу хворобу Короля і, зробивши це, відроджують “Спустошену землю” або самі стають суверенами. Відомо, що функції влади пов’язані з ритуалом посвячення”. Те, що Грааль неминуче пов’язується з дівою-охоронницею (яка, навіть, попри певні заперечення, теж може “шукати Грааль”), наводить на згадку версію, базовану на археологічних артефактах, ототожнення амазонок, які повернулися з Феміксіри в Малій Азії до степів на північ від Кавказу, із сарматами (савроматами; дв.-іран. saoromant "оперезаний мечем"), які, за Діодором Сицилійським, переселилися з Мідії до Танаїсу, будучи безпосередньо пов’язані із передньоазіатськими походами скіфів. З скіфо-сарматами та їхніми уявленнями про амазонок кельти (галати) могли безпосередньо зіткнутися ще в Північному Причорномор’ї, коли в кінці ІІІ – початку ІІ ст. до н.е., за даними декрета Протогена, у союзі з германцями-скірами загрожували Ольвії, а сусідні землі Великої Скіфії були спустошені сарматами. Власне кельтськими є поселення Бовшів на Дністрі (Ів.-Фр.обл.) та поселення біля с. Залісся в усті Прип’яті. Як наслідок цих контактів постали такі археологічні культури, як зарубинецька та Поянешти-Лукашівка. Проте з приходом у ІІІ ст. н.е. готів (із середовища вельбарської культури західного польського Помор’я аж до Волині) на землі сарматських племен язигів (між Істром і Борисфеном, а далі до Дунаю та Гірканського лісу аж до Паннонії, за Плінієм, IV,80), роксоланів (між Борисфеном і Танаїсом, за Страбоном, VII,3,17, а потім у Буджаку та Молдові, за Плінієм), алан (сусідніх язигам, за Плінієм, IV,80) та аорсів-гамаксобіїв (між Борисфеном і Танаїсом та Каспійським морем, за Страбоном, ХІ,5,7), відбулася трансформація кельто(галато)-сарматського епічного елементу Саррас в готський епічний елемент — Сар. Це ім’я носив брат Амія та Сунільди, про яких розповідає Йордан у своїй “Гетиці”. Сунільда (у “Вольсунга-сазі”: Сванхільда “Лебідь битви”) з племені росомонів була покарана за подружню невірність (втечу). Володар готів Германаріх наказав розірвати її кіньми. За це її брати Амій та Сар проткнули Германаріхові бік мечем (пор. з мотивом рани в переказі про Грааль!). У еддичній “Промові Хамдіра” ці персонажі відомі як брати Хамдір, Серлі і Ерп (останнього вбивають брати, бо він син наложниці, а вони — знатної Гудрун-Крімхільди, дочки Гьюки-Giuka), а світловолоса Сванхільда виступає дружиною Йормунрека (тобто Германаріха). Пор. з мотивом Гвіневери-Геневери-Гіневри-Gwenhwyfar ferch Orgyrvran “Білий привид, дочка Оргірврана (Лодегранса)”, вона ж Wenhaver, Guanhamara, Gvewenour, Guenievere, Guinevere, жінки - зрадниці короля Артура, та порівняймо з жінкою верховного короля Ірландії Еохайда Айрема чарівною Етайн або дружиною короля Конхобара Деірдре, або жінкою короля Марха Ізольдою, або жінкою Фінна Мак Кумаїла Граїн; цікаво, що імена викрадачів схожі: Геневери – Модред (Медраут «Вдаряючий»), Етайни – Мідер, Граїни – Діармуйд О’Дуібне; "... Образ Либеді-Лебеді виступає в двох билинних циклах: про Михайла Потика та про Івана Годіновича, які, за визнанням дослідників, є найдавнішою частиною східнослов'янського епосу. Варіанти існують різні, але основне ядро здається досить очевидним. Історія Либеді — це історія невірної жінки". Саме антропонім Сар (Серлі) “... перекликається з Птолемеєвим ойконімом ?????, лат. Saron, як називається місто над Дніпром (у ІІ ст. – Borysthenes: пор. ще поблизу, над Південним Бугом, — м. Sarbakon, а нижче Сарона, біля Дніпра, — м. Serimon; виразна група назв населених пунктів із компонентом Sar-//Ser-). Нібито той же корінь, що й у слові “сармати”; пор. авест. sarah-, осет. saer “голова”. Тоді ???? (“головний”?) – це, мовляв, сучасний Київ, розміщений нижче мм. Amadoka й Azagarion, а ті, в свою чергу, — нижче “Амадоцьких гір” ..., в основі цього комплексу ... вбачають скіфський етнонім ??????? “сироїди” (від скіф. ?maadaka “ті, що їдять сире”...)... Очевидно, ... що другий брат Сванхільди носить ім’я Аммій ..., яке могло б бути скороченим варіантом від *Амадок – “сироїд”. Можливо, що етнонім Амадок (відомий також фракійський етнонім "амадоки") був витлумачений на скіфо-іранській основі, в той час як мав ту ж індоєвропейську основу, що й англ. hammer “молот”, а отже, переказ, засвідчений Йорданом, має паралель з літописним про Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь як засновників міста русів (росів) Києва. У вірменській версії в "Історії Тарона" Зеноба Глака — Куар, Мелтей і Хореан, засновники міст Куар, Мелтей і Хореан у області Палуні і сини вбитих двох ідолопоклонників-"індусів" Деметра і Гісанея, засновників у землі Тарон міста Вішап і страчених з невідомої причини царем Валаршаком. Переказ про братів вміщений в часи правління імператора Маврикія (582-602 рр.). Візантійська повість "Чудеса Дмитрія Солунського" знає князя Кувера (інші джерела називають його Кувратом), підданого Аварського каганату (був князем слов’ян області Срем, тепер — Хорватія, куди змушений був переселити свій народ з Північного Прикарпаття), який повстав у 635 р. проти поневоювачів. Свого часу він виховувався в Константинополі і був другом майбутнього імператора Іраклія, а після переходу на бік візантійців отримав місто Керамісій і "поле" довкола нього на лівому березі Дунаю (Пелагонія) та сан патрикія. Кувер спробував заволодіти візантійською Фессалонікою, але зазнав невдачі, після чого згадки про нього зникають. Можливо, що в уявленні прийдешніх нащадків архаїчний Кий, будівник якогось центру в межах Імперії, та близчих у часі Куврат-Кувер, будівник якогось меншого міста ("Києвця") на Дунаї, ототожнилися. Тим більше, що в практиці Візантії було поселяти на своїх кордонах для їх оборони союзні племена. Наприклад, імператор Юстиніан І запросив у 540 р. антів поселитися в якості федератів у місті Туррісі (біля сучасного Галацу), щоб обезпечити цю частину дунайського кордону. Якщо київський переказ згадує саме етнонім “хорвати” (початкове, за Н.С. Антошиним, "гърбаты/*gъrbъ+aty" > «хърбаты» > «хърваты», або кельт.
crwth «гора», що в дако-романській вимові дало «карпи», «карпіди»), то
готський засвідчив саме на його місці етнонім “серби” (компонент:
Сар-//Cер-//Ср-), а отже, готський та київський перекази відображають,
відповідно, переказ одного племені, але в редакціях двох його
протилежних фратрій – “сербів” та “хорватів” (і.-є. *ser-v- / *xar-v-
“охороняти” ~ дв.-англ. scytta «охороняти» ~ етноніми «скити» в
іранському масиві та «скотти» в кельтському, дуалом якого є, відповідно,
«готи» та «гойдели»).

Як зазначає Константин Багрянородний, балканські серби і хорвати
переселилися із землі білих сербів та білих хорватів, званій у них бойки
(Boiki), тобто сучасна Бойківщина (охоплююча прикарпатську Україну —
Галичину, тобто Galicie, і частково Закарпаття; ріка Тиса, що омиває
ареал закарпатської частини Бойківщини, перетнувши Угорщину, тече прямо
в Сербію; пор. горонім Карпати з ірл. “глуан карпат” – “вигин [для
проїзду] колісниць”; пор. етнонім «англи» з пра-і.-є. *ank-, ang-
«гнути, згин, зкривлення» ~ праслов. *angъlъ > «уголъ»; гідроніми Буг і
етнонім «бужане» < герм. biegen/bog/gebogen "згинати"), походження назви якої пов’язують із кельтським племенем боїв (від нього походять ще й назви Богемія та Баварія). В пізніших часах ця територія була підконтрольна германським етносам гепідів та квадів (пор. з ірл. cuad "бити", "боротися", латин. cudo "б’ю, стукаю", литов. kuati "бити", "вбивати", "вражати", "ковати", kova "боротьба", слов. *kovati). А отже, можна говорити про різноетнічні субстратні, адстратні та суперстратні елементи в мові та духовній культурі слов’ян, та ще й своєрідним чином та химерно переінтерпретовані (т.зв. "народна етимологія") за нових етно-історичних реалій. Крім того, значна частина слов’янської лексики добре етимологізується на грунті германських і кельтських мов, в той час як у праслов’янській вона стоїть ізольовано. "... Важкість вивчення цього впливу, проте, полягає у тому, що від кельтських мов середньої та східної Європи не залишилося майже жодних слідів. Ми змушені виносити судження про ці мови на основі західних кельтських мов, котрі, звичайно, вже у кінці дохристиянської ери мали суттєві відмінності від східних". Відомо, що поширений білінгвізм серед прадавніх племен був породжений причинами різноетнічного походження жіночої та чоловічої фратрій, коли фратрія "А" віддавала заміж своїх дочок у фратрію "В", а брала для себе дружин з фратрії "С" (т. зв. "жіноча" і "чоловіча" мови, мови жерців-шаманів і воїнів-мисливців, мови ремісників та селян тощо). Можливо, що слов'янське слово "ячати" на означення мови лебедів (що, як правило, виступають тотемами шаманів та "жіночих" фратрій) засвідчило саме побутування серед слов'ян та частини германців (свеви) кельтської мови в якості мови сакральної та релігійного застосування з 500 р. до н.е., коли кельти в силу свого скотарського заняття відтиснули в 332 р. до н.е. значну частину слов’ян із Середнього Подунав’я та Чехії на північ — за Судети, Татри і Карпати. "... Протягом тривалого часу основним населенням провінції Норик були кельти, котрі у перші століття християнської ери зазнали глибокого впливу римської цивілізації та латинської мови. Саме тут римляни впроваджували політику інтенсивної урбанізації, внаслідок котрої все місцеве населення було романізоване... Романізоване населення із Норику пізніше пересунулося на схід і заселило Верхню Паннонію... Не слід забувати, що майже скрізь романські мови сформувалися на кельтському субстраті. Інтенсивна і глибока романізація північної Африки не призвела до створення тут романських мов... Мовні сліди кельтського субстрату через романську мову проникли в багато мов карпатського ареалу. Кельтське походження ряду карпатизмів не викликає сумнівів. Одначе у деяких районах карпатської зони кельтський вплив міг бути безпосереднім (не через східнороманську мову). Добре відомо, що у перші віки н.е. кельтський вплив мав місце на території південно-західної Польщі та Верхньої Сілезії. Ще сильніше та інтенсивніше воно було у Богемії, де перші слов’янські поселенці застали ще багаточисельне кельтське населення...". “… Не випадково, що … саме серед Бретані поширені танцювальні мелодії, структури яких точно відповідають карпатським коломийкам. Заслуговують на увагу й відомості про те, що скрипка, яка походить у Європі від кельтського інструмента “крота”, особливо поширена у народному побуті на Прикарпатті. Іншу фольклорну паралель можна вбачати у деяких особливостях використання обрядових предметів, зокрема у тій ролі, яку відіграють в українців та у кельтів стрічки та рушники для прикрашання”. Як констатує В. Сєдов, "... в останньому часі виявилося, що культові споруди північно-західної (венедської) частини ранньосередньовічних слов’ян ведуть походження від храмового будівництва кельтів Середньої Європи". Самі групи кельтів-носіїв латенської культури (з ІІІ ст. до н.е.) чим далі на схід були нечисельнішими (племена, роди), вони замешкали серед місцевого населення, зумовили сильний вплив своєю вищою матеріальною культурою і виробничими навиками у порівнянні з розвитком місцевого населення. Кельти занесли на Балкани латенську археологічну культуру, осіли на Буковині, Галичині, у Трансільванії та Олтенії, поступово змішуючись із місцевим населенням. Саме вони зумовили значний вплив на місцеві культури, сприяли подальшому розвиткові чорної металургії та обробці заліза, принесли гончарний круг, сало та фібули. Як зауважує Н.С. Широкова, значні конгломерати кельтів, озброєних залізною зброєю та зі стадами великої рогатої худоби і супутніми групами ремісників та ковалів, найінтенсивніше проникали в Україну з 390 до 207 рр. до н.е. Наприклад, бiля Мукачевого в Закарпатті містився кельтський металургiйний центр (другий за величиною у Європi), опiдум-городище Галiш і Ловачка (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст.н.е.). Тут робилися монети, тут же знайдено близько тисячі iнструментiв, майстернi (ювелiрнi, кузнi), ножицi для стрижки овець, окуття гiрських човнiв, коси, зернотерки, мечi, млинки, ковадла, щити, фiбули, срiбнi монети. "...Внаслідок такого взаємопроникнення у ІІІ-ІІ ст. до Р.Х. складається кельто-слов’янська етнічна група з явною перевагою кельтських рис. В.В. Седов вважає, що найсильніший вплив кельтів на слов’ян відбувався у ІІ ст. до Р.Х. Він був настільки імпульсивним і визначальним на подальший розвиток слов’янського етносу, що у археологічній науці він складає цілу нову "Пшеворську культуру"... Внаслідок такого входження кельтів у території слов’ян пройшла асиміляція кельтського населення. Поглинання слов’янами кельтів відбувалося, як вважають дослідники, до V ст. Р.Х., після чого кристалізувалася суто слов’янська культура... На середньому Дністрі в курганах поблизу сіл Новосілки, Серватинці, Завадівці поруч з кельтськими знахідками зустрічається скіфська кераміка... На кельтській пам’ятці біля с. Бовшів окрім кельтської кераміки зустрічається кераміка фракійського гальштату... В похованні біля с. Колоколин разом з кельтськими речами присутня кераміка липицької культури... У пшеворських могильниках, поблизу сіл Гринів, Звенигород і інших присутні кельтські фібули, нові види кельто-слов’янської зброї: двосічні мечі, наконечники списів, півсферичні умбони щитів, остроги, нові види сокир, бритв, ножів та інших як військових, так і громадсько-господарчих речей поруч з місцевою керамікою... Дослідження останніх десятиріч показали, що слов’янське ковальське ремесло І тис. Р.Х. по своїх особливостях і технологічній культурі було найближчим до металообробної системи і виробництва кельтського світу (а не римського чи скіфського світів, — О.Г.) ... Кельтські старожитності в Подніпров’ї відзначаються непоодинокими знахідками, ... що дає право вважати, що кельти мали тут свої торгово-економічні, а можливо і політичні опорні пункти ... в ІІІ-ІІ ст. до Р.Х.... Кельтський світ ... збагатив слов’ян металургійною, сільськогосподарською та політичною термінологією, зокрема словами: коньк, коназ, конязь, князь... ". Також зафіксована писемними джерелами римська факторія Karrodounon (кельт. karr- "камінь") цілком контамінується з Кам'янцем-Подільским (на місці якого також фіксуються Птолемеєм Camenae), а також, можливо, це загальна назва для тутешніх факторій, що в пізніші часи дало місцеві топоніми з коренем "городен-/городн-" (Городенка, Городниця, різні сільські присілки Городища). Чекають також своєї локалізації сусідні Карродунону кельтські факторії (Маетоніум, Вібантаваріум і Ерактон), згадані Птолемеєм. За деяким археологічними даними кельти (носії латенської культури) освоїли не тільки українські Потисся, Верхнє Подністров’я та Подунав’я, але й просунулися безпосередньо у Середнє Подніпров’я (бронзова маска із с. Пекарі біля Канева, кремаційне поховання біля гирла Прип’яті в с. Залісся та ін.). "... Порівняно скромний обсяг археологічного матеріалу з території Правобережної України не йде ні у яке порівняння зі значною кількістю збережених тут гіпотетично кельтських топонімів... Зокрема, вражає виявлення кельтських етимологій для 54 лексичних основ 230 назв селищ на витоках річок України... Виявлення кельтських топонімів у багатьох випадках підтверджується очними свідченнями на місці ... Як один з прикладів К. Тищенко наводить гідронім Радоробель (Житомирська обл.), який він виводить від кімрського (валлійського) rhaedrawl – "порожиста, каскадна; гучна, як водоспад". Під час спеціального топонімічного відрядження було підтверджено, а згодом і завірено відповідним науково-дослідним актом, що біля гирла висохлої річки Родоробель характер течії р. Уборть свідчить про наявність порогу, бо вода вирує і шумить". Археологічні дані про перебування кельтів на території України та Білорусі з кожним роком все збільшуються. Як зауважує К. Тищенко, "... раніше на землях деревлян була поширена зарубинецька культура з сильним латенським (кельтським) впливом", а надалі стала субстратом для милоградської культури, носії якої розглялаються М. Брайчевським як безпосередні предки літописних деревлян і сусідували останні (атрибуйовані К. Тищенком як "кельто-неврське" утворення) з "кельто-балтійським племенем ятвягів та "нурцями-кельтами землі Болохівських князівств", де наявна "Деревська волость з м. Деревич і р. Деревна. Власне, це і є південна околиця Деревлянської землі". Власне на гіпотезу щодо слова "ячати" як означення сакральної мови в середовищі праслов’ян наштовхнула нас наведена К. Тищенком така кельто-слов’янська лексична паралель: слов. "язик", "ячати" / кімр. iaith, дв.-ірл. icht, бретон. yezh "мова, язик, народ, нація, родина" < брит. *iek-, *iekti- "говорити, мовити" ~ дв.-верх.-нім. jicht "твердження, сповідь", jehan, gehan "мовити, казати, сповідатися", латин. iocus "приказка, жарт. дотеп" (~ дв-інд. vac-/vak- "говорити" < *yek- "урочисто оголошувати" < "урочисто оплакувати"). Феномен таємних (ритуальних) мов, іноді зовсім відмінних лексично та граматично від мови щоденного вживання, був доволі поширений на Євразійському просторі в епоху розкладу первіснообщинного ладу (це, зокрема, стало сприятливим грунтом для того, що в якості сакральних мов легко прийнялися народами-неофітами мови таких світових релігій як латинь, арабська, санскрит власне виключно для ритуального вжитку). Як вважає К. Тищенко, проявами кельтської сакральної мови у слов'ян є словотвірні аналогії: plant-plentyn "діти-дитина", pysgod-pysgodyn "риба-рибина", ad-new-yddu "од-нов-ити" тощо. Культова сакральна мова праслов'ян, на думку Є. Лазарєва, збереглася до ХІХ ст. в районі Мещери (Волго-Окського межиріччя) у формі таємної мови мандрівних "коробейників" (міняйл товару на товар) — "офенська", "афінська" мова чи просто "феня" ("ботать на фєнє"), в якій, поряд з іншими мовними пластами, виділяється й суто кельтський. Та й у самій кельтській традиції під цією назвою виступає "мова феніїв" (ірл. berla na fene), відокремленої від решти особливої групи мандрівних воїнів (ірл. fianna < дв.-ірл. fine < venja "спорідненість, рід"), очолені героєм Фінном ("білий", "світлий"; у валлійців Уельсу — Гвін ап Нуд), вони ж “фенни” античних писемних джерел, як носії культури західнобалтійських курганів так і, на наш погляд, "кривичі" давньо-руських літописів (ірл. craobh [kri:v] "дерево, гілка", кімр. cryf, cryfaidd "міцний, сильний, кріпкий" ~ слов. "деревляни/кривичі", балт. "крів-крівайтіс", Крієву-калнс "Кривицька гора" (найвища вершина Курляндії), литов. krievs "росіянин, східний слов’янин", пізньо-латин. arborici) та полянська фратрія "хорив" (дв.-корн. erw, дв-бретон. ero, кімвр. erw "оранка, поле, борозна"). Група феніїв, без сумніву, має стосунок до феномену чоловічих союзів, які мали таємний чи напівтаємний характер (його класичним прикладом є полінезійські "ареої"). Генетично вони тотожні хеттським "панкус" ("царська гвардія"), ведичним "пані" — групі войовничих суперників Індри та античним "панам" — войовничим духам зі свити фракійського бога Діоніса. Найвірогідніше, що й слов'янське "пан" — "дородний член суспільства" (він же leoch "воїн, герой" > слов. «лех/лях») теж походить
від визначення члена-«кума» (ірл. cum-e «однаковий, такий же (в даному
випадку, як батько)»; співставмо з цим збережене румунами визначення
похресника — fin) цього чоловічого союзу «панів/феніїв», який очолював
озброєний посохом (брет. bazh «посох, палиця, кий» ~ галиц. антропонім
«Базьо/Бадзьо») «князь-мал» (ірл. ceannasach «головний, основний» (~
германське «конунг», з яким пов’язують слов’янське «князь», не має
надійної германської етимології (згідно із саг, від імені Кон, значення
якого невідоме) + дв.-ірл. mal, кімвр. mael «князь, вождь», брет. mael,
mell «молот, кий; священний молот» ~ валл. mellt «блискавака», дв.-ісл.
myollnir «палиця громовержця», рос. «молния», хетт. mallat «назва
знаряддя, зброї», укр. «молот» // і.-є. *me(le)- «молоти»: лит.
milinys «мелен», «ручка жорна», рос. «мелен», польск. mlon) тут
напрошується аналог з готською династією Амалів; одним з останніх, як
зауважує К. Тищенко, є древлянський князь Мал Ніскиня, з іменем Neagh,
варіантом імені бога Луга, а столиця якого Іскоростень має форманти іs-
«під» та crioch- «межа, край, земля» або cuirin dearg «смородина
червона» ~ слов. міфічна р. Смородина як межа між світами).

В союз приймалися всі охочі тубільці (не тільки чоловіки, але й жінки,
пор.: брет. maouez «жінка» ~ укр. «мава, мавка» — «міфічна оргаїстична
істота»), але для цього вони мусіли були пройти для отримання
езотеричного знання ініціальні випробування (здійснені «деверем»;
diamhair «таємничий»), гомосексуальні (про що згадує Арістотель; Arist.,
Pol., II,9,7) та іноді бузувірські — випробування холодом (Arist., Pol.,
IV,17,2), канібалізм (вбивство і пожирання своїх дітей на знак
відданості союзу) та тортури, що, наприклад, у казках збереглося як
розповідь про виривання пасів шкіри зі спини ініціанта. Але для того,
хто пройшов випробування, приналежність до «таємного союзу» (слов.
«дружба», «дружина», «дроунгарь» < ірл. drong "загін") ставала великим привілеєм ("молодець" < ірл. moladh "похвала"), "шляхетністю" (дв.-ірл. slacc "меч", slachta "побитий, вдарений", "той, хто пройшов ініціацію" < і.-є. *slak- "вдаряти"; ~ герм. *slah-/slag-/slog- "бити, вдаряти; у рицарі посвячують, вдаряючи плазом мечем по плечу" > англ. slay
«вбивати», дв.-англ. slean < *sleahan "вдаряти, бити", нім. schlagen "бити", гот. slahan, дв.-ісл. sla "бити, вдаряти"). "Союзяни" носили найбагатший одяг і коштовності ("грейди" < greithe; "дороге, дорогоцінність" < dearg "червоний"; "коштовне" < валл. coch "червоне"; як відомо, у кельтів були поширені скляні браслети різних барв, бо при скловарінні використовували домішки різних металів, кісткове борошно, що й надавало виробам різного забарвлення), вважали себе вищими навіть за племінних та родових вождів ("небіж" < ірл. noib "святий" ~ дв.-перс. naiba "красивий"), фарбували волосся винятково в червоний (помаранчевий) колір (ірл. deargе, валл. coch "червоний"). Як правило, діяльність "панів" носила сезонний характер, пов’язаний з поверненням стад з пасовищ та збиранням урожаю. Фенії мали певні регіональні сакральні центри (ірл. rhad "укріплене місце", кімвр. ban "притулок", rhwyg, rhych "ущелина, розколина, розлам" ~ численні топоніми в Україні, Польщі, Прибалтиці та Німеччині, етимологізовані частково К. Тищенком та нами, на *rad- як от Радом, Радомишль, *ban-, як от Баня-Лука, *rog-, як от Рогатин, Рогатка, Рогачів, а також: Варшава < брет. war "на"+ ?; Корсунь < кімвр. korsen "очерет", Оскол < бретон. askol "чортополох", Овруч, Вруч < brug "вереск", Бар < bar(r) "голова, верхівка", Єзупіль < "Під Беленусом", Ніжин < Neagh "одне з імен бога Луга", Чернігів, Чернівці < кімвр. teyrn "монарх" або ірл. caer "замок, фортеця", Болохів, Болехів < кімвр. boloch "руїни", Диканька < кімвр. dihangfa "рятунок, втеча", Ковель < брет. kavel "колиска", Орел, Орель < ірл. airgialla, oriel "підлеглі, що дають заручників", Галич, Галац < ірл. cloch "камінь" або gealach "Місяць", Кішенів < cisean "корзина, кишеня", Каунас < ciunas "спокій, відпочинок, мовчання", Крехів, Крихівці < брет. krech "верх, верхній", гідронім Кама < ірл. cam "кривий", Крути < ірл. crwth "гора", Кодино < валл. coed "дерево, ліс", Фастів < кельт. fasach "пустеля", "гора"; Сколе, Оскол < ірл. scal "дух", Гута < ірл. guth "голос"), що визначалися як "скарбниці" ("кошелі", caislean; пор. також: coimead "зберігати" ~ "комод"; coimirce "захист" ~ "комірка") і були східними версіями галльських oppida (поряд із туземними "селами" < saol [se:l], [si:l] "життя; період життя; велика кількість людей; всі присутні"). Тут, як свідчать казки, заправляють карлики-"зелені Охи" (ірл. abhac [auk]; в кельтській казковій традиції Бретані популярні "карлики джерел" — "коррігани", викрадаючі саме юнаків), які керували залогами охоронців-"кафарів" (cafarr "шолом"), вихованих із викрадених або отриманих в "жертву-податок" хлопчиків. Казка про Оха та закляття "Огій на тебе!" найпопулярніші на Поділлі, де у Немирівському городищі скіфського типу виявлено безліч предметів гальштатської культури кельтів (Ефор називав кельтів сусідами скіфів). Але самі члени "союзу" не мали постійного місця проживання і переїжджали з місця на місце, рекетуючи місцеве населення (кімвр. talaf "платити" ~ слов. "доля" як "плата, викуп", "теля" — "те, чим розплачувалися") та влаштовуючи оргаїстичні святкування-"ігри" (кімвр. gra "любов"; брет. ebat, ebatou "веселощі, пустощі" > франц. ebats «розвага», сер.-ірл.
fess, feiss «coitus» > слов. «пустощі, пустувати»), пов’язані з вірою в
переселення душ (Цезар, VI,14; Діодор, V,28). Зовні члени союзу
виглядали як бродячі комедіанти-«скоморохи» (ірл. screach «пронизливо
кричати, репетувати, верещати», від ірл. scornach «горло»; у «Житії
святого Северина» та Іордана вони виступають як паннонські
розбійники-«скамари/скамери»). Кульмінаційним їхнім святом було
«купала» як правило, вистави (з декламаціями та піснями — брет. gwerzeen
~ слов. «вірші»). Забави-ігрища («клехи»-cluiche) влаштовували нижчі
члени союзу («морицани»-marcach, тобто верства «конюхів», та
«кіти»-ciotai, тобто верства «лівих», пор. семантично з балто-слов.
«кріве/кривичі»), на відміну від вищих-boaire, «бояр/баронів» (з часом
відбулося народноетимологічне випрямлення у зв’язку з приходом тюрків:
тюрк. paj-/baj- + er/ar «багатий муж», тобто «маючих стада великої
рогатої худоби» ~ хінді gosayin «власник корів» > слов. «хозяин» —
«господар») та «дісів»-«друїдів» (ірл. deis, франц. droite «права
сторона» < і-є. *dek «правий» (лат. dexter, гр. dexios, сл. desnъ та ін.) ~ тюркське dik/dek «прямий», «рівний» (туркм. dikan «прямий», тур. dik «вертикальний», чув. tik?s, узб. tekis «рівний»). "Пани" не підпорядковувалися законам суспільства (кімвр. rhydd "свобідний" ~ слов. "рій"), кражі, гвалтування та грабіж їм були дозволені (ірл. neart "сила" > укр. «нуртувати» ~ осет. nart «герой,
нарт», дв.-англ. geneorth «задоволений») і мотивовані ореолом
недоторканості та святості. — ірл. fear «(справжня) людина» > слов. «вор
(в законі !)». Землероби (ірл. sclabhai [skla:vi:] «раб, робітник») та
їх сім’ї не рідко залишалися без засобів існування. Наприклад, король
Ірландії Аед, син Айнміре (пом. 598 р.) змушений був боротися з
пережитками «філідів», до складу яких входила мало не третина жителів
острова і які від свята Самайна (1 листопада) до Бельтайна (1 травня)
перебували на «утриманні» ірландців, у яких філіди, за звичаєм, мали
право просити для себе будь-яку річ. Тобто фактично й поводилися як
«вовки» (і.-є. *uel- > *ulk-/*ulp-), «лютий» (табуйована назва вовка у
слов’ян < кімр. llid закінчення «-ко» у
відіменних прізвищах, або ж «профани»: кімр. drwg, множ. dryg(i)au
«погана, зіпсована, ледача людина», «поганого роду», «нечемна людина» >
рос. «дурак»; ірл. droch «поганий» > «дряхлий» (К. Тищенко співставляє
це з етнонімом «дреговичі» та топоніми Дриг-/Дриж-; але одночасно, як на
нас, може бути атрибуйоване як «причетний не до Кельтського світу, а до
Германського»: гот. driugan «служити солдатом», англо-сакс. dryht
«народ», ґот. triggws «вірний»; також, як на нашу думку,
реінтерпретацією «дрегович»-«поганий» в середовищі кельто-балтських
ятвягів ми повинні завдячувати й появі сучасного етноніму: литов.
biaurus, латиськ. blaurs «гидкий» > білорус, початково «дрегович» і
потім «народноетимологічне» пояснення із забуттям справжньої
етимології). Відповідно, належні до «панського/вовчого» атрибуйовуються
опонентами як «невірні/облудні» (ірл. brech «вовк» > «брехня»).

Ненависть місцевого населення до «панів»-«ворів»-«бандитів» була велика
(слов. «вред(-ні)» – «прибульці із заходу»< ірл. farthar "захід") ще й в силу культивування людських жертвопринесень: фенії, проходячи в танці довкола прив'язаного ланцюгами (кайданами, caighdean) до стовпа-ідола ("болвана" < гот. balwjan "мучити") приреченого-"діра" (ірл. daor, фонетичне dir — "раб, приречений, засуджений") чи полоненого-"сараки" (ірл. saraigh "захоплювати силою, порушувати щось"), символізуючого "священного посланця"-"байду" (ірл. buaidh, кімвр. budd, галл. bodi, фр. butin, норв. byte "перемога" ~ дв.-ірл. baid < *baeti "вмирає"), кидають у нього дротики (відгомін в германській міфології — смерть Бальдура під час ритуального кидання богами в нього дротика зі стебла омели) або ж спалюють на повільному вогні, і мета не вбити одразу, а продовжити його муки якомога довше (що збереглося в традиції шляхти Польщі та Литви до XVII ст.). Надалі здійснювали ворожіння за нутрощами нещасного (дв.-англ. reada/aedre "нутрощі" > слов. «рада» — «тлумачення,
розгадування», першопочатково — ворожінняна нутрощах жертви). Як
визнають самі представники кельтського етносу, людські жервопринесення
(див. про це: Caesar, B.G., IV,16,5; Strabo, IV,4; Diodor, V,31,4,
Cicero, De re publica, II, 9,15) є найбільш жахливою плямою на репутації
кельтів.

На місці жертвопринесень споруджували наземні будівлі-«дома» (tuama
«могила, могильний камінь»), «карни» (згадані у «Слові о полку»; ірл.
charn < дв.-ірл. cairn "карн, кам'яний насип"; за повір'ям кельтів, померлих злочинців засипали камінням, а праведників — землею, кельтським аналогом слов'янського "ізгой" було "людина з-під карну", а аналогом клятви "щоб я провалився" — "щоб я був під карном"; хоча одночасно, зустрівшись із могилою нагло померлого, слід проявити жаль за ним і поставити ще один камінь на його карн; ~ дв.-англ. hearg "язичницьке капище", дв.-ісл. horgr < прагерм. *har(u)gaz "купа каміння, кам'яний вівтар, місце жертвопринесення"; дв.-ірл. carn > венет. caranto «гора» >
Карінтія), «треби» (< і.-є. *treb- "житло, домівка" ~ ірл. tref "місто" < "садиба, будинок з ділянкою", кімвр. tref, tre "місто; домівка, житло, садиба, ферма, квартал, сільце, плем'я", корн. trea, дв.-брет. treb, брет. treff "частина парафії", а також литов. troba "будинок", дв.-англ. thorp, нім. Dorf "ферма, село"), але іноді — на деревах, для надгрунтових поховань (т.зв. "заложні покійники"; пор. ірл. giall "заложник", "челюсть" і giolla "посланець (в тому числі — й на "той світ")". Найбучніше відзначали свято-жертвопринесення на Йвана-Купала (брет. iawn hopal "дуже + вереск, крик"; ~ валлійський рицар Овайн ап Уріен, господар замку Джерела, прототип "Рицаря з левом" Кретьєна де Труа; пор.: укр. Телесик ~ валл. Таліесін), де вже в профанаційну посткельтську епоху людину замінив кінь: "У ніч на Івана Купала, — пише Д. Зеленін, — молоді хлопці надівають приготовлену кінську голову на тичку завдовжки з півтора сажні, тичку забивають у землю, кладуть довкола неї гілля з дерева і запалюють", а потім каміннями чи палками кидали в череп, аж доки не збивали його у вогнище. До речі, любов "панів" оточувати свої житла жердинами з настромленими на них головами жертв залишилася як згадка в казках, зокрема про Василису Мелентіївну, де аналогічне явище присутнє довкола хати Баби-Яги. Також члени союзу примушували населення до крупномасштабних робіт, як-от у "ткацько-шевських цехах" (plethu "плести"), зокрема — виготовлення особливих "ковдр-плащів" (слов. "лень", кельт. leun, liun) та видів одежі (слов. "гуня", gunja < кімр. gwn, корн. gun, ірл. fuan), на ланах (гаел. lann "огороджене, визначене місце"), у "броварнях" (brach "брага, пиво, солод"; "тісто" < ірл. tais, кімр. toes), кузнях (слов. "горн" < кімр. haern "залізо"), у "релігійних центрах" (ірл. "деайр"-"монастир" > слов. «двір»), на лісозаготівлях та мисливських і
рибальських угіддях (кімр. coed «ліс» > «чадь»; валл. eorc «форель» >
«верша») чи до спорудження «Змієвих валів» (зораних казковими ковалями
Кузьмою та Дем’яном за допомогою заярмленого Змія).

Без сумніву, в слов’янському фольклорі колізії долі в умовах терору
«панів/феніїв» відбилися в казках та легендах про боротьбу зі Змієм
Гориничем, де саме слово «Горинич» і гідронім Горинь є безсумнівними
згадками про верховного бога (кімвр. div, брет. duw «божество» ~ слов.
Див) кельтів Гране (grian «Сонце», ірл. Гріан Айн ех)-Тараніса (бог
блискавок; його символи — блискавка в центрі сонця та змія, що виповзає
з черепа коня; його культ, за Лукіаном відзначався неймовірною
жорстокістю; одночасно він — іпостась такого ж жорстокого верховного
бога Єзуса, Aesus). Винятково до кельтського кола належить уявлення про
триголову божественну істоту, яка в грецькій міфології відома як
триголовий Геріон (Hesiod., Theog. 287), а у слов’янській — Змій
Горинич. Cпогад про сам союз «феніїв» (який за певних умов здійснював і
охоронні функції) наявний у казках про Гориню, Дубиню та Усиню,
Котигорошка та Літаючий Корабель.

Також генетично до цього ж кола належать Калін-цар (cailin «дівчина»),
виступаючий в образі діви-войовниці, билинні «каліки перехожі»
(cailleach «старий», «відьмак»), «чорт» (ceart «право, вірність») чи
«Савур-могила» (де здійснювалося літнє жертвопринесення; samhradh,
фонетичне saur «літо»). Музика знаменитого танцю «Аркан» (від латин.
arcanus «таємний», і, як стверджували самі римляни, це слово запозичене
від кельтів), який здійснюють члени аналогічного карпатського чоловічого
союзу опришків-«басарабів» (oppressare «пригноблювати, давити» ~ тур.
bassara «давити») і який, за легендою, принесли таємничі витязі, які
спустилися з гір, повністю ідентична музиці кельтської застільної пісні
про сидр (ірландська «Ev Sistr» та бретонська «Ev Chistr ‘Ta, Laou!»).
Цілком можливо, що у Східній Європі назва союзу «феніїв» збереглася у
фольклорі як Кудеяр (від kathu «бій, сутичка» + aire «піклування»). На
Чернігівщині засвідчено таке передання: «… Розповідають, що в давнину
жив якийсь народ, кудеярами називався; народ був злочинний, безбожний, з
нечистою силою знався… ось ті кудеяри і кургани насипали».

Відгомоном про протистояння людиноненависницькій релігії «феніїв» є
слов’янсько-литовська казка (зафіксована на Вятчині, Смоленщині,
Пінщині, Волині, Закарпатті, у боснійців-мусульман, південно-східній
Польщі, біля околиць Вільнюса) про рогатого пташиного короля Кука (< валл. coch "червоний"; у сербів — ћук "сич", у поляків — kucha, у литовців — Кукас, Кукіс або Скукас), який пожирає безліч птаства або навіть велетнів, щоб з його кісток збудувати собі палац (гніздо). Звірі змовляються і за сигналом зозулі Сокіл вбиває узурптора (або тиран гине під час Ноєвого потопу). Також за "феніями" скрізь мандрувала велика група їх слуг (пракельт. slougo-; пор. з литов. slauga "доглядати") — чоловіків та жінок, як правило, разом з чередами великої рогатої худоби (слов. *korva < "karava < кельт. car(a)vos "олень, рогатий", автентичне слов'янське слово мало б не "кентумний" вигляд *sorva) та табунами коней (ірл. kapall "кінь" >
слов. «кобила») і власним богом-покровителем Велесом (< дв.-ірл. filid "віщун, поет"). "... Великі стада худоби швидко поїдали і витоптували траву, а тому вимагали постійної зміни пасовиськ. Це зумовлювало перманентні конфлікти з сусідами за місця випасу худоби. До того ж кочове господарство настільки ефективна галузь господарства, що один чабан випасав стадо, яке могло прогодувати кілька сімей. Надлишок чоловіків при постійній загрозі військових сутичок перетворювався у фахових воїнів (а за мирних часів — в учасників обрядово-театралізованих дійств, — О.Г.). Продуктивна скотарська економіка давала змогу суспільствам кочовиків утримувати численні збройні сили (та ритуально-шаманські колективи-ордени, — О.Г.)". Саме вони були рознощиками туберкульозу (як відомо, людський туберкульоз первинно є зоонозом, тобто хворобою тварин, а саме великої рогатої худоби). Туберкульоз кельти сприйняли як кару за неналежне пошанування божества води та джерел (кімвр. tardd ~ пор. з топонімами, які містять форманти "турйя" чи "турья", що перебуває поряд з кельтськими археологічними пам'ятками на Закарпатті; пор. з кельтіберською переінтерпретацією римської Венери на богиню джерела, що дало іспанське venero "джерело"), в результаті чого містичне одкровення, яке сталося десь в V-IV ст. до н.е., сподвигло їх рознести цей культ (кельт. *krab "релігія, набожність" ~ тох. А klop "небезпека", англ. help допомагати", дв.-рус. "холоп" як букв. "помічник", рос. "глупий" як букв. "застиглий в релігійному екзстазі, той, хто боїться божества") з придунайсько-східнофранцузького центру пізньогальштаттської культури по всій Європі, знаходячи і встановлюючи вівтарі біля джерел (брет. an andon "(мешкаючі біля) джерел" > «анти») не тільки річок, але й струмків
та потічків. Як встановив К. Тищенко, на витоках великої кількості річок
України фіксуються саме кельтські назви селищ.

Сучасні цим подіям елліни глузували з вірування кельтів, кажучи, що
більше кельтів втонуло, ніж загинуло у битвах (Strabo, IV,4,6).
Релігійний аспект власне й відбився на їхній самоназві, яка містить той
же і.-є. корінь, що й у хетт. halija «кланятися; стояти на колінах»
(пор. з гот. halths, дв.-верх.-нім. hald «схилений», санскр. crayami
(шраямі), грец. klino, латин. clino «схиляти, нахиляти, опускати»).
Крім того, звісно, міграційний процес мав і економічне підгрунтя — як
випасання величезних стад великої рогатої худоби, так і прагнення
контролювати родовища бурштину та шляхи його експорту. Для здійснення
останнього відбулася міграція кельтів і до Балтики у ІІІ – ІІ ст. до
н.е., зайнявши Малопольщу (відомо принаймні п’ять кельтських городищ в
області Кракова та чітко кельтського походження назви тамтешніх рік
Ніда, Раба, Сан, Мрага, Мієн, Іза та гори Прієніна), Мазовію (на захід
від Бресту, басейн р. Норив-Нарви, т.зв. мілоградська культура) та
Сілезію. В Карпатській котловині, на р. Тиса кельти безпосередньо
зіткнулися зі Скіфським світом, а в Оковському лісі, де беруть початок
Західна Двина, Дніпро та Волга — з Фінно-угорським світом.

Саме причиною туберкульозу та під впливом тубільців слід, на нашу
думку, пояснювати ту причину, чому кельти надзвичайно швидко в IV ст. до
н.е. в Карпатській улоговині змінили власний поховальний обряд
(трупопокладення) місцевим поховальним (трупоспалення), що свідчить і
про швидкий процес інтеграції кельтів до населення культури підкльошових
поховань. Дещо пізніше обряд кремації охоплює всі кельтські землі, і
сліди його не фіксуються археологічними методами. «… Отже, саме
кремація була домінуючим поховальним обрядом у часи найбільшої
активності кельтів на українських землях (ІІ-І ст. до н.е.), а тому не
варто й очікувати знайдення на наших теренах латенських поховань іншого
типу».

Щодо населення культури підкльошових поховань, то воно постало внаслідок
інфільтрації (з 550 р. до н.е.) за два століття поморської культури у
лужицьку, носіями якої були квади (свеви), своєрідний представник
італо-венедо-праслов’янської спільності. Ці скельтизовані квади під
іменем “віктогали” (де в етнонімі є кельт. компонент -cail «отара
овець») населяли Прикарпаття. На схід від них жило гірське плем’я
котінів — спеціалістів із добування заліза, які Тацітом визначаються не
германцями, а такими, що говорять галльською мовою (тобто використовують
кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури).
Як вважається, слідами кельтського перебування на Прикарпатті є скельні
ритуальні комплекси — Вижницьке святилище, Писаний камінь, Лисівський
камінь та інші, де на вершинах відкрито круглі заглиблення, кількість
яких вказує на їх календарно-культовий зміст, та зображення «солярних
знаків» кельтського типу (трискелії, спіралі, кола та колеса). Також, на
думку Г.Ю. Марченка, відомий Збруцький ідол (знайдений на Тернопільщині
під горою Соколиха) є прямим аналогом кельтської стели зі святилища
Ентремонт (ІІІ-ІІ ст. до н.е.) на півдні Франції, кельтський
Вюртемберзький ідол з двома головами, Беблігенський ідол з обличчям за
стилем виконання дуже подібним до Збруцького ідола, та членований на
яруси кельтський стовп із Вальденбуха, а також Ставчанський ідол
черняхівської культури. До цього цікаво додати археологічні дані М. С.
Бандрівського про кельтський гальштат в Прикарпатті. Можливо, що
початково етнонім «хорвати», який локалізується тут писемними джерелами,
походить від кельтського означення жителів гір (ірл. crwth «гора»).

Щодо прабалтів, то кельти не відіграли жодної ролі у процесі їх
етнічного творення (можливо, вплинувши лише на західних — куршів та
ятвягів), поступившись у цьому лісо-степовим іраномовним племенам.

Дещо раніше, в 300-х рр. до н.е. відбулася могутня експансія кельтів на
південь — у Південну Францію, Південну Німеччину, Іспанію та Італію,
значно підірвавши іберійську та етруську цивілізації (в 387 р. до н.е.
галли Бренна взяли Рим, і вистояла лише цитадель — Капітолій). Лише в
197 р. галльське плем’я боїв (ірл. bui «помаранчевий колір»), столицею
яких була Болонья, було витиснуте з Північної Італії на північний схід —
в уже кельтські Паннонію та Моравію. Там вони були перемогли в 113 р. до
н.е. германське плем’я кімврів, але були розбиті в 60 р. до н.е.
дакським царем Буревістою і частина їх переселилася в Північне
Прикарпаття, а друга, після короткого союзу з гельветами, була поселена
Юлієм Цезарем в Галлії, в землі едуїв. Цікавим явищем кельтської
(гальської) генези у Римському світі виявився культ пророчиць Сивілл,
назву яких можна витлумачувати як «даючі надію» (ірл. suill «надія»).
Кельти славилися серед римлян творцями нових речей та винаходів,
законодавцями мод.

Також Страбон у своїй „Географії” зазначає, що північнобалканські гети,
на відміну від оточуючих і споріднених їм фракійських даків, є значною
мірою змішаним з кельтами народом (Strabo VII,II,2), що підтверджується
й археологічними дослідженнями. Також для гетів, на відміну від решти
фракійців, був характерний звичай, за яким правитель мав
„радника-віщуна”, посередника між людьми і богами, що проживав у
віддаленому скиті і контактував лише з панівною верхівкою, а самими
гетами „шанувався як бог” (Strabo VII,II,5). Наприклад, за часів царства
Буребісти таким „живим богом” був Діціней (Декіней), який, за
переданнями, навчився волхвування під час мандрів у Єгипет і заснував
касту жерців-„покритоголових” („піллеатів”), навчав їх логіці, етиці та
механіці небесних сфер, запровадив поклоніння богам та святилища,
заборонив вживання вина. Вважається, що Діціней, якого згадує і Йордан у
своїй „Гетиці” (67-74), походив з кельтського племені боїв, яких, разом
із таврисками, підкорив Буребіста в 40-60 р.н.е.

З. Маді на основі етнографічних особливостей, засвідчених у писемних
джерелах, ідентифікує саме прикарпатське плем’я бастарни як кельтське
(кельт. taran «грім, блискака», Тараніс «бог-громовержець», а також
кельтськими є імена бастарнської знаті, згадувані у джерелах, та звичаї
бастарнів, про які повідомляє Тит Лівій (XL, 59)) і носіїв зарубинецької
культури (з часом її представники з прип’ятської групи мігрували аж у
Повісляння у пшеворський ареал, де залишили змішану черниченську групу
пам’ятників), хоча сучасні науковці трактують бастарнів як, свого роду,
“перехідний” етнос між балтами та дако–фракійцями, який, до того ж,
зазнав могутнього кельтського впливу, а матеріальна культура яких була
ідентична германській (бастарни тривалий час перебували в союзі з
германськими скірами), що дало підстави Страбону, Тациту і Плінію
вважати бастарнів саме за германців, в той час як Тит Лівій і Полібій
вважають їх кельтами.

Найзвитяжнішою подією в історії бастарнів була їх експансія в Македонію.
Свого часу бастарни як “кентумний” народ, відокремлювали германців від
слов’ян та балтів і основним його заняттям стало скотарство (пор.
праслов. *korva, литов. kerve; литов. pekus, прус. pecku; праслов.
cherda, литов. kerdzius; праслов. gonsь; латиськ. kuna). На березі
Балтики інший симбіоз — поморців з наступними хвилями новоприбулих
кельтів — зумовив появу оксивської культури. Ще один симбіоз — поморців
як із безпосередніми вихідцями з Адріатики (венето–праслов’янами) та
германськими носіями ястфорської культури (між Рейном і Ельбою), так і
вже створеним симбіозом ясторфців з поморцями — т.зв. “губінська група”
(на Одері – Нейсі) — привів до формування пшеворської культури
(вважається компліментарним симбіозом германських вандало-лугів та
слов’янських венедо-лужичан), що одразу ж спрямувала своїх представників
на північ, де в якості каталізатора дозволила оксивській культурі
остаточно викрасталізуватися та тримати Балтійське побережжя під своїм
контролем.

Сама ж шамансько-жрецька соціальна група, яка діяла поряд з напівтаємним
чоловічим союзом «феніїв/панів» (іноді виступаючи як його опонент),
визначалася у слов’ян як «волхви» — тобто «кельти, кельтські». «Волохи»
< галл. volcae пов'язані з тотемом вовка (табуйована назва "північний звір", "звір, що приходить опівночі" — folcha, від cle "північна сторона"), переосмислений на гелл. folachd "феод, кровна спорідненість", ірл. fuil "кров", род. відм. fola. Надалі відбулося осмислення волохів як румунів і молдаван у зв'язку зі зникненням з історичної арени Центральної Європи кельтів та фактом заснування кельтами-галатами в Румунії міст Галац, Новіодунум і Аліобрікс; пор.: Богемія, від boi haemum “вітчизна боїв” ~ Баварія, від bai (u)varii “жителі країни боїв (тобто маркомани, які під проводом Марбода в 8 ст. до н.е. завоювали ці землі)”, ~ Бойківщина, від, на нашу думку, boi civium, назва етнографічної території в районі Прикарпаття і Підкарпаття), а їхнє релігійне вчення — "толк" (кельт. tolc – "сила" >
«сила сказанного слова, заклинання» > анг. talk «розповідь, казка,
пояснення, лекція»), а його прихильники — «толковини».

Не в останню чергу кельтські волхви були представниками т.зв.
«дарувального ритуалу» («дажьбога»), аналогічний меланезійському «кула»,
описаному Б. Малиновським і охарактеризованого Й. Хейзінгою: «… Кула —
це церомінальне плавання (у нашому випадку — проща, мандрівка, — О.Г.),
в яке вирушають у строго визначений час із однієї з острівних груп…;
причому пливуть у двох протилежних напрямках, одні одним назустріч. Мета
цієї мандрівки — обмін між племенами, що стали партнерами по звичаю,
певними дарунками, які не мають ні господарської, ні практичної
вартості, але високо цінуються в якості коштовних та уславлених прикрас.
Це — намиста із червоних та браслети із білих мушель. Багато з них мають
свої імена, подібно до діамантів із історії Заходу. В системі кули ці
прикраси тимчасово переходять від однієї групи до іншої, котра,
прийнявши дари, тим самим бере на себе зобов’язання передати їх, коли
сплине певний час, до наступної ланки ланцюга, яким є кула. Ці предмети
мають священну цінність, вони наділені магічною силою, і з них кожен
славиться своєю власною історією: як-то його вперше здобули й таке інше.
Декотрі з них до того дорогоцінні, що їхнє включення до цього
дарувального циклу стає справжньою сенсацією. Весь цей звичай
супроводиться всілякими формальностями, пересипаними бенкетами та
магією. Все дійство відбувається в атмосфері взаємних зобов’язань і
довіри. Тут панує така щира гостинність, що наприкінці церемонії кожен
її учасник відчуває, що сповна зажив належної йому честі й слави. Саме
плавання часто буває сповнене пригод і небезпек. Із комплексом кули
переплетена вся культурна скарбниця причеттних до цього звичаю племен,
включаючи й різблені прикраси на їхніх каное, і їхню поезію, і кодекс
честі й манер. Під час кули буває і сяка-така торгівля корисними речами,
але вона зовсім не обов’язкова… Тут змаганнєвість виявляє себе в
образі такої нескаламученої чистоти, якої, здається, годі шукати серед
подібних звичаїв інших… І ми аж ніяк не помилимося, коли добачимо, що
корениться це священне дійство у незнищенній людській потребі жити в
красі. А задовільнити цю потребу можливо тільки у формі гри». Одразу ж
напрошується згадка про священні дари гіпербореїв, які передавали від
племені до племені (за Б. Рибаковим, саме вздовж знаменитого
«Бурштинового шляху»), аж доки вони не досягали певного грецького храму!

Активністю волхвів, зокрема, слід пояснювати той факт, чому відбувається
т.зв. «… «кельтський ренесанс» у матеріальному виробництві та
поховальному обряді черняхівської культури ІІІ-IV ст. н.е., наявність
кельтського антропологічного морфотипу на деяких її могильниках, а також
дивні кельтські ремінісценції, зафіксовані у давньо-руській культурі».
Не дивно, що слов’янське поняття на означення достатку, гармонії і
блаженства явно контамінується з епохою впливу кельтів (валл. llad
«блаженство» > слов. «лад»), «віками Трояновими» (ірл. trean «сильний,
хоробрий», treine «влада»)

Прихід римлян до Галлії був одночасно і вивільненням материкових кельтів
з під терору місцевих таємних орденів (узагальнено названих римлянами
«друїди») і переведенням їх під владу лояльних Римові олігархічних
республік, керованих магістратами («вергобретами»-«суддями») з наданням
галльській знаті (equites) римського громадянства та римської освіти.
Звісно, що інтереси світської знаті та «друїдів», які були звільнені від
податків і являли собою економічно потужний прошарок суспільства, не
могли не перетинатися. Зрештою в Галлії спалахує війна між помаранчевим
(bui bratach, «бібракта») стягом галло-римлян («бібрактів»-гутуатерів,
жрецької категорії служителів елітарного культу бога-захисника, які
обслуговували духовні потреби аристократії) та біло-синьою (ban-daite)
хоругвою «друїдів» («бандитів»-багаудів). Місто Бібракта на пагорбі
Бавре (тепер – м. Bievre або Мон-Бевре) була столицею едуїв (Aedui,
Haedui), народу в Галлії між Луарою (Лігером) та Соною (Араром). З часом
новою столицею став Августодун, де в 12 р. до н.е. була заснована
найбільша в Галлії римська школа для кельтів, куди запрошувалися
латинські ритори та граматики. Помаранчева «Оріфлама» як стяг римської
Галлії і римських франкських імператорів (зберігався у монастирі святого
Дені, а бойовим кличем рицарів було «Сен-Дені Монжуа !»). Тут вождь
повсталих галлів Верцінгеторікс проголосив себе верховним правителем.
Поряд з бібрактами на західному березі Луари жили бітуріги, столицею
яких був Аварик (тепер — Бурже). Мешкала там і якась частина бойїв зі
столицею в Горгобині південніше Аваріка (у всіх трьох етнонімах —
компонент bui «помаранчевий колір»). Групи багаудів, які розфарбовували
своє тіло в синій колір (робили татуювання ?), відомі ще як «пікти»
(Мавр сервій Гонорат у своїх поясненнях до Вергілія виводить їх від
агафірсів, які, за Геродотом, теж розфарбовували в синій колір своє
тіло), були найняті британськими королями для боротьби з
скоттами-шотландцями, переселилися на острів Британія, де засновували
свої королівства (самоназва — cruithni). Аналогічно в Ірландії знать
піднімає для протистояння «друїдам та філідам» на щит нову релігію —
християнство, що й пояснює таке його динамічне просування у Кельтському
світі.

Іншою групою народів, з якими контактували кельти на Сході Європи, були
скіфи, між якими, як свідчать античні джерела, відбувалися конфлікти та
витіснення кельтами скіфів з Подністров’я та Подунав’я. Зокрема, цікавим
у цьому сенсі є виявлення крупного святилища біля с. Долиняни
Хотинського району на Буковині. Його розмір становить десь 23 м, по
колу було поставлено у ямах 36 дерев’яних стовпи, коло з яких було
оточене колами кам’яних брил, поставлених на ребро, і начебто 36 стовпів
тут символізують єгипетський (згадаймо вищенаведену розповідь про
гетського жерця Децінея!) деканальний зодіак, а схема святилища була
своєрідним астрономічним годинником, яким фіксували синодичні періоди
видимих планет, сонячний та місячний роки. Саме святилище розташоване на
скіфському поселені, але поряд з ним на відстані 200 м в різні сторони
були могильник та поселення пов’язаної з кельтами культури
Поянешти-Лукашівка (ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.).

У Східній та Центральній Європі духовними спадкоємцями кельтів стали
“фісоніти”, тобто “жителі Фіси/Тиси”, які мешкали у Олтенії, Банаті та
сусідній Трансильванії, а згодом заселили і Хацег. У цій зоні, за
свідченням румунського етнолога Б.П. Хашдеу, населення складалося з
“гетерогенних елементів” – романізованих арабів (переселенців з Єгипту,
що й принесли з собою культ пророкування Тарот), персів, галлів тощо.
«…Завоюавши Дакію, імператор Траян потурбувався про те, щоб Дакія була
перетворена в провінцію з римським веденням господарства, римською
юриспруденцією, латинською мовою в законодавстві та побуті… Природно,
все римське в Дакії сприймалося легко і міцно закріплювалося. Цьому
сприяло те, що населення Дакії під час завоювання було у великій
кількості знищено і в країну прибуло дуже багато різноплемінних, але
романізованих солдат, чиновників, купців, промисловців, ремісників і
різного роду шукачів пригод та щастя. Одним словом, Дакія була в той час
наводнена римлянами; можливо, 50% населення Дакії складали римляни…».
Ця територія іменувалася, за Євтропієм, orbis Romanus, або pascua
romanorum «римські пасовиська», а її мешканці – “пастухами римлян”, ac
pastores Romanorum, звідки й походить самоназва нащадків цього
різноетнічного конгломерату – roma (romale). Вони відомі як “цигани”
(угор. szegeny “сегень”), бо субстратом став (передавши й індоарійську
мову) придунайський осколок колись могутніх меото-кіммерійців – етнос
сігінів: “… про одну тільки народність за Істром (Дунаєм, — О.Г.) я, —
пише Геродот у своїй “Історії”, — можу отримати свідчення: ця народність
– сігіни. Одягаються вони у мідійський одяг. Межі землі сігінів
(кочовиків, — О.Г.) простягнуться аж до енетів на Адріатичному морі
(сучасні Словенія та Венеція, — О.Г.). Вони вважають себе (нащадками)
мідійських переселенців. А як вони потрапили туди з Мідії, я не можу
пояснити… Сіггінами, зрештою, лігії, які живуть на північ від Массалії,
називають дрібних торговців, а жителі Кіпру – списи”.

Факт збереження цього прадавнього кіммерійського етносу пояснють
етнологи його замкненим характером та обов’язковістю ендогамних шлюбів.
Певний час термін «цигани» в європейській традиції застосовувався до
маніхеїв, в тому числі й македонців, які його дотримувалися. Як відомо,
розділення єдиної циганської мови датується ХІІІ-ХІV ст. (а розділення
мови європейських циган і вірменських-боша датується 650 р., що дало
навіть підставу вбачати у європейських циганах павликіан, переселених із
Вірменії на Балкани), а їх повторне розселення на північ — виходом з
грецької Мореї в 1406 р. під тиском турецької інвазії. Окрім того
глоттохронологічний метод переконливо довів цілком окремішнє місце
циганських діалектів в індоарійській мовній сім’ї (розходження непалі і
келдерарського діалекту циганської мови — 640 р. до н.е., хінді і
північно-руського діалекту — 140 р. до н.е., а давніші дані свідчать про
контакти прациган з дардами Гіндукушу).

Як вважає А.К. Шапошніков, сігіни являли собою групу носіїв
сіндо-меотської мови, яка відділилася від загальноарійської прамови в
першій чверті ІІ тис. до н.е. в Закавказзі (Колхіда і Геніохія), де
меоти законтактували з пракартвельськими племенами (в мові яких
збереглися пережитки апелятивних лексичних запозичень з сіндо-меотських
діалектів) і претендували на заволодіння північно-західною частиною
Іранського нагір’я (Мідія). Саме сіндо-меотів А.К. Шапошніков вважає
міфологічними Пандавами, котрі після перемоги на Курукшетрі (поле Куру,
тобто берег ріки Кура) над Кауравами (знаменитий могильник Тріалеті в
Грузії) зникли в Засніжених горах (сіндо-меоти переселилися на Західний
Кавказ, заселили береги Меотиди (Азовського моря) і всього Північного
Причорномор’я аж до Добрудж, Нижнього Дунаю, Сави і Драви (де відомі
стали як сігіни), а в подальших перипетіях історичної долі дійшли із
сарматами аж до Піренеїв (іспанські цигани-кальдероне).

Як на нас, етнонім сігіни (сігінни) одного кореня з дав.-сканд. THegn,
дв.-верх.-нім. degan “хлопець”, дв.-англ. thegn, thegn > theyn, thane
«слуга, васал, послідовник, посадова особа, вільний воїн» >
“землевласник”, “дворянин” (пор. з нім. Degan “шабля” > “воїн”), англ.
thegn, ст.-грец. ?????? “молодець”. Можливо, що в один семантичний ряд
лягає і латинське sicco “висушувати”, “доїти”, “витискати” (> “той, хто
ссе” > “хлопець”), що одразу ж наводить на згадку про епітет кіммерійців
як “доярів кобилиць”.

Синонімом цьому індо-європейському кореневі є слов. * xol- (*xolp
“холоп”, *xolstъjь «холостий»), так і герм. *skol- (гот. skalks,
англ.-сакс. scealc , дв.-сакс., дв.-верх.-нім. scalc “слуга, раб”), де
простежується еволюція семантики від вікової до соціальної
недостатності, де вихідним значенням слов. *xol- та герм. skal- було
значення молодості та неповноліття. Етимолог О.В. Назаренко пов’язав це
з переданням про походження етноніма “сколоти” від імені наймолодшого
родоначальника скіфів Колаксая.

Від романомовних пастухів–волохів (vlah) цигани, ці “пастухи римлян”,
відрізнялися ще одним іменем – “чорні латиняни / римляни” (Nigri Latini,
???????????, Morlachi, Morlacci, Murlachi), і ця назва протрималася до
ХІХ ст. для характеристики населення біля підніжжя гори Велебіт, а
іменем «каракачани» (тур. «чорні кочівники») досі називають грекомовну
етнографічну групу пастухів-вівчарів та конярів, мешкаючу в Болгарії.

Щодо т.зв. “справжніх, “білих” волохів, то формотворчим ядром їх були
нащадки італійців – утікачів від франкських колонізаторів у VІ – початку
VІІ ст. (гот. walhs, дв.-верх.-нім. walah, walh, сер.-верх.-нім. walch
“чужинець; кельт; романець”, від гаельск. folc “бадьорий, жвавий”), з
яких Аварський каганат створив особливі військові поселення на Дунаї та
Сереті, т.зв. “окольні” (ai periks; ?? ?????) поселення. Аналогічно
чинили й православні візантійці з розбитими в 872 р.
єретиками–павликіанами: їх помістили на кордоні з Болгарією для несення
прикордонної охорони. Як наслідок — з маніхео–маркіонітської доктрини
павликіан виникло балканське богомільство поряд із суто маніхейською
слов’яномовною Македонією зі столицею у Скоп’є (грец. “Верховина”).
Говорити про пряму кровно-антропологічну спадкоємність волохів (сучасних
румун) від даків–фракійців (гетів) узагалі не доводиться. Фракійські
расові признаки у румун зумовлені лише тим, що північні італійці
асимілювали свого часу (ще в часи розквіту античного Риму) фракійське
племя енетів, що мешкало на землях північно-східної Італії і мало центр
біля Венеції. Наступне відокремлення волохів від італійців хорутанами
(словенцями), хорватами, угорцями не призвело до появи такого феномену,
який спричинили “окольні” русичі–козаки (українці). Поляки досі чітко
визначають пряму спорідненість румунів та італійців, визначаючи саме
останніх “волохи”, а Італію — “Влохія”. Ті ж волохи, які залишилися на
місцях своїх давніх поселень, утворили й досі існуючі “своєрідності”
(нації) — аромуни, мегленіти (в Греції), істроромуни (п-ів Істрія в
Словенії) та вимерлих на ХІХ ст. далматинців. До того ж слід пам’ятати,
що термін волохи (влахи, влехи, валахи) є поняттям також із соціальним
змістом. У межах балканського ареалу влахами (“власі”) називають всіх
пастухів, які здійснювали зі стадами відгін на пасовища (трансюманс),
незалежно від їх власне етнічної належності (ще їх називали і
албанцями–“арбанасі”). Наприклад, в українських Карпатах села за
«волоським правом» були винятково пастушими та саме з їхнього середовища
походили опришки, які здійснювали рекет стосовно землеробських сіл із
«руським правом».

“Чорні” (сігіни) та “білі” валахи вели замкнений цикл кочівництва за
відрегульованими маршрутами. Цими традиційними шляхами пересувався у
відповідності з рухом овечих отар весь людський контингент, що не мав
постійних поселень. Зимовий період вони проводили в низинах біля
побережжя Адріатичного та Іонічного морів. На постійно використовуваних
зимових посселеннях зводили тимчасові поселення, що складалися з хатин
напівсферичної форми, сплетених з гілля та покритих повстяними кошмами
та солом’яними матами. Худобу тримали на підножному кормі. З настанням
літа (з дня св. Георгія) всі люди знімалися з місця, повантаживши в’юком
на мулів все майно. Повільно просувалися отари гірськими дорогами, йшли
люди з навантаженими мулами. Тривалість стоянок була великою через
потребу забезпечення водою і продуктивним рослинним покриттям. Зрештою
досягали високогірних пасовищ, де залишалися весь теплий період часу (до
дня св. Дмитрія). Там споруджували двоскатні курені, криті
сірувато-бурими вовняними полотнищами. Після закінчення літнього випасу
овець починалося перекочовування у зворотньому напрямку. Досягнувши
приморських пасовищ, впорядковували зимові побудови, життя в них
відновлювалося. Тут у зимовий час займалися й ремеслом – виготовленням
домашнього начиння (в Албанії цигани називаються “виробники сит” —
shoshare > південноукр. “шушара”), ковальством, обпаленням черепиці,
дрібною торгівлею та ворожінням.

Кельти називали «дудлібами (дулібами)» тих праслов’ян (костобоки
писемних джерел, які зберегли свою архаїчну назву зі значенням
«древляни»; пор. із санскр. kastha «дерево, палиця, кий» + bhaga
«тримати»), котрі на час «місіонерства» кельтів перебували під
безпосереднім ідеологічно-господарським «пресом» південних,
ілліро-фракійських (гето-дакійських) племен, як от носіїв культур
куштановицької у Закарпатті і карпатських курганів у Прикарпатті (у
Греції, наприклад, внаслідок різночасової ідейної інвазії фракійців
виникли такі явища, як культи Ареса, Діоніса та Орфея), які на І ст. до
н.е. – 50 р. н.е. стояли на cтадії своєї найбільшої могутності (держава
одріссів) та після римського завоювання Дакії і Мезії відійшли на північ
та колонізували території Закарпаття, Прикарпаття та Південної Волині.
Саме тут археологи виявляють факт раптової появи величезної кількості
медальйонів римських імператорів, золотих монет ранішої в часі чеканки
(тобто вони передавалися у спадок), срібних та скляних речей римського
походження, фібули дунайського типу. «… Фракійці, за повідомленнями
Платона й Тіта Лівія, водили козу, зовсім як слов’яни на Дніпрі, у свято
нового місяця, котре супутнє зимовому сонцестоянню у сузір’ї Стрільця.
Звичай цей до сьогодення був живий на Україні. Культ Сонця у Фракії грав
головну роль. Фракійці вірили у безсмертя душі, обожнювали природу, що
відроджується, приносили в жертву тварин. Яскраві, в маскарадних одежах,
кукерські ігри. народний одяг, прикраси, зустрічі пір року — все це
збереглося на території Фракії і було передано пізнішому болгарському
населенню, стало елементами його культури. Ті ж основні риси фракійської
культури характерні для багатьох слов’янських племен — і це, без
сумніву, естафета, передана фракійцями після їх переселення на нові
землі… Зображення двох коней з людиною посередині (коні обернені
головами до людини, — О.Г.) характерні для Фракії і особливо для
лівобережжя Дунаю. На вишитих слов’янських рушниках … присутній той
самий сюжет …». «… Зв’язки між слов’янами і фракійцями були
тривалими і достатньо тісними… Слов’янське az і фракійське ??,
слов’янське briti і фракійське ?????? «цирюльник», слов’янське zajencь
(zajenkъ) і фракійське ????? «заєць», слов’янське pivo і фракійське
?????…». Окрім того, саме до фракійського спадку належить концепція
„безсмертя душі”, яку, начебто, сформолював гето-дакійський пророк
Залмоксіс (начебто, учень і раб Піфагора) і яку прийняли й кельтські
друїди після експансіоністських походів кельтів на Балкани та в Малу
Азію. Частина візантійських авторів, як от Феофілакт Сімокатта,
усвідомлюючи релігійно-світоглядну належність відомих йому слов’ян до
Фракійського світу, прямо іменує їх «гетами».

Костобоки-праслов’яни-«ду(д)ліби» (стрижівська, городоцько-здовбицька,
підкарпатська і середньодніпровська субкультури культури шнурової
кераміки та бойових сокир) свого часу власне вклинилися, а потім
розірвали чинний з ІІІ тис. до н.е. культурно-релігійний симбіоз
дако-фракійців (представлених на Волині культурою кулястих амфор, що
охоплює всю Центральну Європу аж по Дніпро) з прабалтами (на Волині —
культура лійчастого посуду; писемні «будини», які на той час населяли
Правобережну Україну та Північне Прикарпаття, Південну Польщу та
Словаччину), частково асимілювавши, а частково відтиснувши прабалтів на
північ.»Будини народ багатолюдний зі світло-блакитними очима і з рудим
волоссям» (Геродот. IV,108). «Будини тубільці в цій країні, ведуть
кочовий спосіб життя… Гелони навпаки, землероби, застосовують у їжу
хліб, займаються садоводством і не схожі на будинів ні тілобудовою, ні
кольором шкіри», «Початково гелони були теж еллінами, які віддалилися
від торгових міст і розселилися серед будинів. Одні з них говорять
скіфською мовою, інші — еллінською», «хоча будини ведуть такий же спосіб
життя, як і гелони, але говорять особливою мовою»; «в землі ж їх
(будинів) є дерев’яне місто на ім’я Гелон … стіна висока, вся з
дерева, так само як і будинки і храми будинів. Там є святилище
еллінських божеств з кумирами, вівтарями і храмами з дерева, і в честь
Діоніса влаштовуються там кожні два роки святкування з оргіями». Отже,
під будинами можна вважати прабалтів, а під гелонами — якихось східних
фракійців (культ яких схожий до культу грецького Діоніса Фракійського і
побут та мова яких має значні еллінські «домішки» (що виникло уявлення
про них, як деградованих еллінів). Також саме неврів, які «через змій,
що розплодилися у їхній землі», вторглися з півночі в землі будинів і
раз на рік «перекидаються вовками», можна трактувати саме як
праслов’ян, пізніших писемних костобоків.

В етнонімі «дуліби» перша частина назви споріднена з дв.-ірл. tuath
«народ, плем’я, країна», кімр. tud «країна» (пор.: дв.-верх.-нім.
deota/diota «народ» > diutisk / у латин. передачі: teodiska > Deutsch ~
гот. thiuda «народ», дв.-англ. theod, дв.-ісл. thiuz «народ» < і.-є. *teuta "народ" < *teu-/tu- "набухати" ~ оск. touto "місто", литов. tauta "народ", дв.-прус. tauto "країна", хетт. tuzzi "військо"). Як вважає Д.Б. Атегнатос, даний етнонім відбиває ім’я індоєвропейського предка-тотема: у германців, за Тацітом, це — Туісто, батько Маннуса, предка німців, у індоаріїв — Тваштар — бог-ремісник, нащадком якого був першопредок Ману ("Рігведа", Х 17: 1-2). Синами Тваштара є Індра і Вішварупа-Врітра, які ворогують між собою (символи двох гілок індоєвропейців). Також етноніми та топоніми з формантом "Дуліб" фіксуються у Центральній та Східній Європі, колонізованій саме свого часу кельтами: сербохорв. Duliba — "велика долина у Велебиті"; "гора в Боснії"; словен. Du(d)lieb — "місцевість у Західній Карінтії"; ст.-чеськ. Dudlebi — "плем’я на півдні Чехії"; Dodleba — "назва гідроніму"; дв.-рус. "дулЪби" — "плем’я на Пд. Бузі", Дулеба — "ріка в басейні Березини" тощо. Як вважається, саме вторгнення вандалів, бургундів та лугіїв у 170 р., представників пшеворської культури, розділило колись єдину праетнічну спільність нащадків носіїв липицької культури (І – ІІІ ст. н.е.), на ізольовані частини, однією з яких стали майбутні мешканці Побужжя "волиняни" (народноетимологічне пояснення як *Dudl-eiba "країна волинок" > «Волинь» забутої або кельтської назви, або її германського
витлумачення як *daud-laiba «спадок померлого»). Угорці від своїх
попередників у Паннонії взяли визначення слов’ян словом tot (як
інваріант імені «дуд-ліб»). Деревом тотів, тутовим деревом досі
називається шовковиця, початковою назвою якої є «морва», що одного
кореня з гідронімом Морава, котрий, як на нас, означав спершу особливу
смолу (глей), схожу на ту, яку пізніше у країнах середньовічної Європи
називали “камедь” — “тутові сльози”, кальцієва сіль, очевидно,
бурштинової кислоти. На цій основі етнонім “моравани”, “тоти”, “червени”
(сербохорв. crven, црвен ~ балкан. bauko, bhauko, boko «червоне» > слов.
«бук, дерево з червоною серединою», нім. Rothbuche «fagus silvatica»,
отже: Буковина ~ «Червенська земля», яка на заході від пасма Буковиці на
Сянощині, західній межі лемків-українців до Буковини та Мараморощини, де
засвідчені лемківські типи говіркових явищ українців-русинів, як от
орудний множини прикметникової відміни на -ыма) семантично тотожні
етнонімам балканських, польських та давньо-руських слов’ян “смоляни”,
“смоляки”, “смоленці” тощо.

Дуліби, просунувшись на Волинь, асимілювали перебуваючі тут в II-V ст.
залишки готського та гепідського населення — носіїв вельбарської
культури, що не знало землеробства, а вело приселищне тваринництво та
промисли. Вірніше, дуліби повернули Слов’янщині ті землі, з яких свого
часу готи вигнали мезокефальних високоголових і широколицих
прасловян-нащадків вісло-дніпровського блоку культур
гребінцево-накольчастої кераміки та культури кулястих амфор (на ареалі
цих культур зосереджені дуже архаїчні слов’янські гідроніми, деякі з
яких є похідними від індо-європейських праоснов) на Верхнє Подністров’я,
внаслідок чого, як констатує археологія, збільшуються площі
волино-подільських поселень, викликані приходом переселенців із Волині
(найближчі антропологічні аналогії Середнього Подністров’я, Буковини та
Прутсько-Дністровського межиріччя, які населяли уличі та тиверці,
знаходяться в ареалі древлян; древляни та волиняни спільно з
мазовшанами, західними кривичами та балтськими ятвягами, латгалами і
земгалами утворюють т.зв. групу «масивних північних європеоїдів»). Отже,
дійсно, Волинь — це «праслов’янська колиска, а тим то треба її вважати
за вогнище, з якого випромінювалася ця раса на цілий Схід».

На нашу думку, етнонім «дуд-ліби» зазнав на Волині народноетимологічного
витлумачення в «діди» і зафіксований в ритуалі культу предків на
території від Устилуга до Сокаля, тобто винятково Західної Волині, а
також у східній Польщі: «… Новорічні обходи тут репрезентує обрядове
дійство «Діди». Заходячи до хати, перебранці в масках дідів показово
виявляють свою сакральність тим, що лупцюють один одного по натоптаних
соломою горбах дерев’яними довбнями». Пізнішою інвазією на північ з IV
ст. дуліби (які самоозначувалися як „бужани” < „беугене” < „певкіни”, вони ж подільські бастарни писемних джерел) асимілювали рештки гото-гепідського континууму Волині (вельбарська культура). Саме з того часу, як вважаємо, у традицію дулібів-волинян увійшов скандінавський обряд „коструб” (дв.-ісл. kostr „вибір, перевага” або kost-gripr „скарб”). На відміну від пшеворців у Мазовії, Підляшші та Галичині, де місцеве населення фракійського та сарматського походження стало сусідувати з новоприбулими (в 170 р.н.е.) германцями (східногерманські скіри, лугії, вандали, бургунди та західногерманські лангобарди-вініли) і симбіозом германців та дако-фракійців постала культура карпатських курганів (писемні карпіни/карпи/карпіди), Волинь була повністю залишена попереднім населенням (культурою кулястих амфор; дако-фракійські племена), яке переселилося на Верхнє Подністров'я, внаслідок чого, як констатують археологічні дані, збільшуються площі наявних тут поселень волино-подільського типу. Таке могло трапитися лише з єдиної причини — некомпліментарних стосунків між релігійними системами волинських гото-гепідів та тубільців (фракійців). Саме гото-гепідська група дотримувалася своєрідного нордичної генези „культу пророків та провіщувань” („... творяче божество ототожнювалося зі звуком та словом, слід співставити англ. god „бог” та ірл. guth „голос”, кімрськ. gweddi „промова, oratio”, дв.-англ. gedd „proverbium, parabola”. Пор. також рос.діал „гад”-„пророкувач”, рос. „гадать”. До цього ж кореня належать і англ. good, нім. gut „добрий”...”), на відміну від фракійсько-балтської обрядово-ритуальної релігійності (за якою лише слід дотримуватися раз і назавжди даних богами настанов і табу і не турбувати їх своїми домаганнями; божества мовби „німі” до людей, не доступні для спілкування з ними; германці цей світоглядний тип означували si?-venja „обряд ванів”; окрім того, фракійці та іллірійці, як і кельти, на відміну від інших індо-європейців, вірили в перевтілення душі після смерті). Наприклад, як зауважує В. Стецюк, ядро готів на Волині та Поліссі містилося в районі Шацьких озер, де засвідчено велику кількість давньо-германських топонімів (назва озер може походити від дв.-верх.-нім. scaz, “гроші, худоба”, нім. Schatz “скарби”; назви села Пулемець та Пулемецького озера можна розшифрувати як “повна міра зерна” (нім. volle Metze, дв.-верх.-нім. fulle mezza ); р. Прип’ять - дв.-англ. frio “вільний”, pytt “яма, калюжа, джерело”; р. Рихта, лп Тростяниці, пп Ірші - да. riht, ryht “правий, прямий”; с.с. Ходори, Ходорків, Ходурки Житомирської області – дв.-англ. hador “бадьорий, жвавий"; назву іншого озера - Люцемер слід розуміти як “мале море” (нім. luett, luetz, дв.-верх.-нім. luzzil “малий”, дв.-верх.-нім. mer, нім. Meer, “море”; назва села Вельбівно (Вельбовно) у Рівненській області на правому березі Горині складається з двох давніх німецьких слів welb-en “виводити склепіння” і ovan “піч” (пічка у вигляді склепіння, викладена з каменю, цілком природна річ, але вона могла мати і спеціальне призначення — для виплавки заліза з болотної руди); поруч з Вельбовним розташоване місто Нетішин, назва якого походить з дв.-верх.-нім. net означає “рибальська сітка” (в сучасній німецькій мові Netz), де друга частина назви з дв.-верх.-нім. asc- “посуд”, яке могло мати значення “човен”, бо зафіксовано двн. ascman “матрос”, тобто "нетішин" — Рибальські човни", або ж “ясенева верша” (нім. Esche “ясень”), бо гнучкі ясеневі гілки дуже добре надаються для вироблення верш); м. Киверці - нім. Kiefer, свн. kiver "челюсть, підборіддя", хоча не виключене і чеське походження назви (ч. kivir - “вид капелюха”); м. Ковель - нім. Kabel “доля, жереб”, сер.-ниж.-нім. kavel-en - “тягти жереб”; с. Мосир на північний захід від Володимира-Волинського, с.с. Мосир Новий і Старий на південний захід від Рожища Волинської обл. - дв.-верх.-нім. masar “клен”; с. Невель на південний схід від Пінська (Білорусь) - нім. Nebel “туман”; с. і оз. Нобель на захід від Зарічного Рівненської обл. - нім. Nabel, двн. nabalo “пуп”; село розташоване на півострові, що заходить в озеро; с. Паре на протоці Прастир - нім. Fahre “пором, переправа”; с. Растів західніше Турійська - дв.-верх.-нім. rasta “місце стоянки”; р. Стир, пп Прип’ті - нім. Stor, дв.-верх.-нім. stur(e) “осетер”; с. Хобултова східніше Володимира-Волинського - нім. Kobold “демонічна істота”; р. Цир, пп. Прип’яті і с. Цир - нім. Zier “прикраса”, дв.-верх.-нім. zieri “гарний” тощо. Аналогічно можуть бути проінтерпретовані топоніми Галицького (і ширше – Карпатського) регіону: с. Свалява (Закарпат.обл.) – гот. swaljawa „ластівка”; с. Бринь (Галицький р-н Ів.-Фр.обл.) – гот. brunjo, дв.-ісл. br?nja „зброя, панцир, кольчуга”; пор. ісланд. топонім Brynjudalr „Кольчужна долина”); Сваричів (Рожнятівський р-н Ів.-Фр.обл) – гот. swaran, дв.-герм. *swarjan „давати клятву, клястися” (пор. з прізвищем Зварич; б від якого походить і дв.-ісланд.vararganga „людина, що йде давати клятву” *(s)varar- „той, що клянеться” + gang „йти” > „варяг”);
урочище Качків (де стоїть Галичина могила) — дв.-англ. chough „галка”,
р. Луква — дв.-ісл. l?kr „потік”; Лукань (прізвище) – гот. ga-l?kan
„закривати”, Діброва (місцевість за великим урвищем на захід від княжого
Галича) – дв.-ісл. djupr „глибокий”, р. Мозолів потік (впадає в Лукву і
яруга якого захищає княжий Галич зі сходу) — дв.-ісл. mosi, дв.-англ.,
дв.-верх.-нім. mos, англ. moss, нім. Moos мох, швед. mosse, дат. mos,
mose „мох, болото”, галицьке урочище Прокаліїв Сад – дв.-ісл. brok
„штани” та ін.

Іншими словами, саме на Волині готи стали разом з кельтами та сарматами
адстратом праслов’ян (як аналогічно вони є субстратом таких народів, як
німці, французи, англійці, іспанці, тунісці та ін.), на відміну від
решти остготів, які створили в Північному Причорномор’ї могутню імперію
Германаріха. Коли ж остання впала під ноги гуннської кінноти слов’яни як
союзники останніх цілком законно заволоділи землею свох готських дідів
та дядьків. Темі готського субстрату присвячена цікава праця Ю.
Палійчука, де (щоправда, на англійському лінгвістичному матеріалі) він
етимологізує проблемні українські топоніми: Козятин (англ. cosy
«затишний», town «місто», від tun «загорожа», «поселення»), Фастів (fuss
«метушливе, базарне»), Ворохта (vertex «вершина»), Делятин (dale
«долина»), Гусятин (gush «сильний потік», на р. Збруч, bruk «струмінь»),
Сатанів (sough «шелест, дзюрчання»), Корнин, Корнич, Коршів, Корсунь
(corn «зерно»), Потуторів (potter «гончарні вироби»), Селятин (sale
«продаж, торгівля»), Снятин (snake «змій»), Літин (lee «укриття»),
Гайсин (hide «схованка»), Крилос (cry «кричати», lost «загиблий»),
Гологори (hole «яма», gori «кровопролитний»), Стебник (stab «удар чимось
гострим»), Жуків (joke «жарт, піддражнювати»), Жабокричі, Жабокруки
(jabber «базікати», crook «брехун»), Канів (canvas «полотно»), Бершадь
(bear «ведмідь», shot «стрілець»), Шполе (spoil «награбоване добро»),
Ніжин (niggard «скупий»), Бучач, Бучачки, Буча (butcher «забійник
худоби»), Хотин, Отинія, Отиня (hoe «мотика, сапа»), Путивиль, Путила
(put «ставити, зводити дім», valley «долина»), Пирятин, Перечин (peer
«намісник»), Смотрич (smout від smite «розбиватися»), Рось (rous
«бурхливий»), Буг (bog «болото»), Трубіж (trouble «перешкода») та ін.

Можливо, саме міфогенетичний персонаж слов’ян Щек символізує германський
складник предків: дв.-англ. secg «чоловік-воїн», а також пор.: дв.-англ.
beorn «муж, герой» (пор. зі згаданим у сагах володарем Гардарікі-Русі
Бйорном з Ладоги/Альдебйоргу) ~ слов. «парень», hreoh «жахливий» ~ слов.
«гріх», maere «славний» ~ слов. «-мир» (компонент в іменах), гот.
waila, дв.-ісл. vel, val, дв.-англ. wel, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. wela,
wola «добре, як слід» ~ слов. «вила/самовила» (добрий жіночий дух,
демон), гот. warmjan «гріти» ~ слов. «верм’яний» (червона барва),
дв.-англ. del «лісиста долина, лощина» ~ топоніми з формантом «-діл»,
дв.-ісл. huntari «частина області, краю» ~ слов. «хутір», дв.-англ.
heleth, нім. Held, дв.-сканд. holthr «воїн, герой, здоровий, цілий» ~
Галич, дв.-ісл. roths, рунічне ruth «військо» ~ слов. «рать», дв.-ісл.
leidan «корабельна округа» (2-3 десятки «третини», де в одну «третину»
входило чотири обійстя і від «третини» виставлявся воїн) ~ слов. «лодія»
(окрім того, лодіями завжди опікувалися селяни і захоплені варягами
лодії теж неодмінно визнавалися часткою здобичі, належної селянам),
дв.-англ. reysen «здійснювати військовий похід, набіг», дв.-верх.-нім.
reison «готуватися, споряджатися», reisa «військова експедиція» ~
літопис. «руси отримали свій етнонім внаслідок походу» на Візантію в 860
(842) р., дв.-англ. levedi/hlefdize (>lady) «та, що місить хліб» >
«господарка, пані» ~ Либідь (ми не приймаємо тлумачення О.М. Трубачова,
за яким Либідь — «та, що либиться», «посміхається» як характерна ознака
полян-брахікефалів), гот. hoha «плуг» ~ слов. «соха» (в той час як
дв.-інд. sakha «вітка, гілка», литов. saka «вітка») тощо.

Існує навіть версія про те, що ці готи були саме готами-тервінгами
(«деревлянами»; пор.: «костобоки» ~ санскр. kastha «дерево, палиця, кий»
+ bhagas «тримати»; латиськ. mezs «дерево» ~ «мазури»; лит. medynas
«дерев’яний, лісовий, дикий» ~ с. Мединя (біля Галича); морд. «вирьнеже»
— «лісовий захист» ~ м. Воронеж; ірл. ros «дерево» ~ «росомони» —
«плем’я, підвладне готам» / «роси» — «грецький еквівалент етноніма
руси»), харизматичні королі яких належали до роду Амалів (а його останні
представники — деревлянський князь Мал, його донька Малуша, «ключниця»,
тобто фрейліна-заложниця, княгині Ольги та внук Святослав-Helgihrothr,
син Малуші та князя Ігоря-Ingvar). «…З’ясувалась, — пише В. Алєксєєв,
— не зовсім зрозуміла, але цікава й важлива деталь — древляни
антропологічно відрізнялись від решти слов’ян, вони були крупнішими,
масивнішими, обличчя у них були ширшими. А коли виміряли черепи
сучасного населення України, з’ясувалося — це саме той краніологічний
тип, який властивий і сучасним українцям. Отже, краніологія підказала —
фізичними предками сучасних українців були древляни, вони зіграли
вирішальну роль у формуванні антропологічних особливостей українського
народу, в їхній культурі слід шукати джерела етногенезу й культурного
розвитку українців».

Поряд з готами-тервінгами на території України мешкали — як складова
частина черняхівської культури — остготи-грейтунги (Gruituggos «жителі
(берегів) піщаної гальки»; гот. *greuta, дв.-ісл. grjot, нім. Grei, фр.
greve «галька, гравій»; пор. можливе „народноетимологічне” пояснення
власне тубільними слов’янами: тервінги — «деревляни» та грейтунги —
«галичани»; пор. із близьким їм норв. grav, англ. grave, нім. Grab
„могила” і епічним мотивом готів-охоронців священних могил), яких ще
називають „берегові готи” і, можливо, саме їх нащадки називаються
Баварським Географом Х ст. sittici, (пор.: дв.-ісл. si?a, дв.-англ.
s?de, англ., дат, норв. side, д-в-н. s?ta, нім. Seite, шв. sida
„сторона, берег”), поряд із маючими велику кількість укріплених городищ
тубільцями — «стадичами», stadici (дв.-ісл. sta?r, гот. staths,
дв.-англ. stede, англ. stead, дв.-верх.-нім. stat, нім. Stadt, Statt,
швед. Stad, д., нор. sted „місце, житло”), і саме Stadici Козьма
Празький (Cosm. I, 5) називає батьківщину чеського князя Пржемисла, та
«свірянами», Zuireani/Zerivani (від р. Свирь, лівої притоки верхнього
Дністра, біля устя якого розташований Галич). Останніх Географ
Баварський єдиних називає у своєму списку «королівством» (regnum) і
зауважує, що «воно настільки (велике), що з нього походять всі
слов’янські народи і ведуть, за їх словами, своє начало».

Від імені готів-грейтунгів — *Hreithgotar, Reithgothi А. Будилович та
М. Брайчевський виводять етнонім «русь» (< гот. hreith — "слава"~ ірл. greithe "цінність, коштовність, грейд" + droth „військо, рать, натовп”). Якщо Ф.А. Браун критикує цю версію, то її, навпаки, поділяє Г. Ловм’янський: ”... купцями, що посередничали між середнім Подніпров’ям (Руссю) і Естонією, були готи, котрих фінни вважали представниками Ruotsi. Більше того, якщо Русь у готський період лежала на північних окраїнах володінь готів, фінни могли називати всю готську державу за іменем найближчої їм області. Потім цю назву було перенесено на заморських купців готського і взагалі скандинавського походження і в кінцевиму результаті локалізовано у Швеції, коли торгівельні стосунки з подніпровською руссю перервалися. Зате в устах шведів першопочаткова назва Русі, ... зберегла відпочаткове значення території слов’ян ... Першопочаткова назва могла бути слов’янською, то слід рахуватися з тим, що в її поширенні на північ відіграли роль готи, а в південному напрямку, можливо, іранці ”. Географ Баварський фіксує аж п’ять слов’янських етнонімів із формантом –rozi (Sebbirozi, Attorozi, Vuillerozi, Sabrozi, Chotirozi) та етнонім Ruzzi. Вірогідніше, що ядром черняхівців були саме готи-грейтунги, тобто "побережні", від імені яких — *Hreithgotar, Reithgothi А. Будилович та М. Брайчевський виводять етнонім "русь" (< гот. hreith — "слава" ~ ірл. greithe "цінність, коштовність, грейд"), а О. Відеман — етнонім "кривичі". Також на чолі слов’янської держави в Моравії стояли германці з харизматичним вождем Само (Самуїлом). Можливо, що в цій ситуації готам вдалося здійснити й духовне "визволення" слов’ян від кельтської традиції, внаслідок чого вони стали усвідомлювати себе належними не до Кельтського світу (з яким генетично їх пов’язував і сам етнонім "венеди/венети": К.Т. Вітчак запропонував реконструкцію імені саме для цієї спільноти, зафіксованого у зв’язку з розселенням, за Г. Ловм’янським, лише на периферіях Давньої Європи: венети < *wenHtoi < і.-є. bhrghntoi “великі, високі”, *bhregh- "високий; гора"; *bhereg- "світлий, блискучий" як спадок від давнішої (реліктової) індоєвропейської спільноти, з чим погоджується А. Брюкнер: “Це єдина первісна племінна назва (назва аріїв, можливо, стосується тільки індійців та іранців)”[Цит. за:]; пор. з кельт. богинею урожаю і достатку Бригітою, хеттською Паргою, авестійською Хара Березайті, етнонімами бріги/фріги/фракійці та бургунди і ряд європейських топонімів та гідронімів ~ синонімами є такий ряд: Arduinna "Висока; кельтська богиня, тотожна Бригіті і епонім Арденн", лат. arduus, іран. aredvi "висока"). Все це не повинно дивувати, адже саме готи були кістяком південної і сусідньої дулібам черняхівської культури (приписуваної нащадкам дако-карпів, германців — носіям поморсько-мазовецької та пшеворської культур, слов’янізованим та іраномовним сарматам). Черняхівці залишили територію між Дунаєм та Правобережжям Дніпра біля 400 р., в той час як слов’яни-анти, носії пеньківської культури, зайняли їхні землі лише з 500 р., коли, власне, й датується поява ранньослов'янських святилищ карпато-дністровського типу, а в часовому проміжку тут виявляються лише гуннські поховання; але тут також в Середньому Подніпров’ї залишилися й, за В. Сєдовим, слов’янізовані сармати, які піддалися подальшій слов’янізації прибульцями з півночі, але зберегли свій черняхівський обряд (релігійний світогляд), внаслідок чого поховання наступників черняхівців на цій території виявилися ідентичними — трупоположення в курганах з грунтовими ямами та й антропологічний склад населення — мезодоліхокранний вузьколиций тип — не було перервано. Як зауважив В. Сєдов, саме слово "дуліб", яким називалося слов’янське населення Волині та Прип’ятського Полісся, а потім від них утворилися волиняни, древляни, поляни й дреговичі (а може, навпаки, дані племена визначали себе як "ду(д)ліби" саме в релігійному сенсі, тобто послідовники певного віровчення ?), має західнонімецьку основу і склався від сусідування саме із західнонімецьким населенням. Могло це відбутися саме в районі Сілезії та верхньої течії Вісли, де з ІІ ст. до н.е. кельти всебічно впливали на пшеворську культуру, атрибутовану як симбіоз правандало-лугіїв, якоїсь групи праслов'ян-"лужичан" (венедів) та якоїсь групи північних іллірійців (праалбанців, що підтверджують дані мовознавства, за якими назви великих рік лужицького ареалу, Ельби, Одера та Вісли, етимологізовані з іллірійської прамови). Останні, вірогідно, мають стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров’я – алазонів, на кордоні яких зі скіфами-аротерами (орачами) в районі зближення рік Дністер та Буг проходив знаменитий „Священний шлях” - Ексампей (IV,52,81), яким гіпербореї передавали священні дари храмові бога Аполлона на острові Делос. Найвірогідніше, мова йде про іллірійське плем’я (т.зв. східний гальштат, VII-IV ст. до н.е.), яке й дало первинну назву Галичиній могилі: „Галич” < албан. gjalliqes „воскресіння (< gjallё „живий” ~ гот. *qius „живий” > „Київ” як місто
готів-росомонів із горою Кия)” (урочище Воскресенське із
ротондою-квадрифолієм і похованням княжої доби, розташованою на пагорбі
правого боку Мозолевого потоку через яр біля урочища Качків, де
безпосередньо стоїть Галичина могила; пор.: Карпати < албан. karpё „скеля”; Кодри < алб. kodёr „пагорб”; Уж (гідронім) < алб. ujё „вода”; Лімниця (гідронім) алб. < lumё „ріка”; Kути (поселення) < алб. kuti «вмістилище»; Крак (епонім міста Краків) < алб. krah „плече; рука”; ліс < алб. lis „дуб”; мур < алб. mur „стіна; „неня” < алб. nёnё „матір”; „бояри” < албан. bujar "благородний, щедрий", bujari "благородство, щедрість", burrё „муж” ~ кельт. boaire „власники стад худоби). Слід узяти до уваги слова А.В. Десницької, що запозичення у східнослов’янські мови з палеобалканських, датовані другою пол. І тис. н.е., в основному пов’язані саме з культовими реаліями, здійснювалася шляхом живого спілкування у народному середовищі. Окрім того, наявні факти гідронімних елементів іллірійського походження (верхня частина басейну Дністра і південна смуга правобережного Полісся, а також розріджені прояви на правобережній Наддніпрянщині) свідчать і про тривалі міжетнічні контакти, що мали різний характер у різні епохи. Існування якихось „північних іллірійців” підтверджують дані мовознавства, за якими назви великих рік лужицького ареалу, Ельби, Одера та Вісли, можуть бути етимологізовані тільки з іллірійської прамови. Прийшли мовні праслов’яни, у вигляді невеликих потоків переселенців-родовичів, сюди з північного регіону Білорусії від верхньої течії Дніпра, Десни до Угри (група Колочин-Тушемля-Мощина), звідки вони свого часу витіснили угро-фінів та сарматів і де спільно з бастарнами ("кентумним" етносом, що сформувався в балтському милоградському ареалі і став носієм пшеворської культури) сформували зарубинецьку культуру. Ці групи зарубинців, яких Таціт і називає "венедами" та "рискаючими заради грабежу", вступили в симбіоз з верхньодністровськими пшеворцями (бастарнами). На місця ж праслов’ян прийшли з північного заходу балти (голядь), які з VIII ст. змушенні були піддатися асиміляції з боку слов’ян, "які повернулися". Свого часу Н. Антошин зауважував: "... Для загальнослов'янської мови, що існувала не менше 500 років, був характерний, наприклад, закон відкритого складу, котрий змінив всю фонетичну систему та граматичний лад мови, до того ж ці зміни охоплюють всі слов'янські діалекти. Це могло бути тільки у тому випадку, коли слов'яни займали невелику територію, всі слов'янські племена були взаємопов'язані економічними відносинами, мали єдині центри господарської та політичної діяльності". Крім того, деякі дослідники вважають, що саме там, в часі побутування наших мовних предків у верхів'ї Дніпра, і сформувався етнонім "слав'яни" як "люди ріки Славути" (Славута, "слов'янська назва Дніпра" < *slovot "текучий" < і.-є. *kleu- "текти"). Готи Вінітарія ("переможця венетів"!), перебивши антських 70 старійшин на чолі з "рексом" (королем) Боозом ("перехрещений" нашими романтиками від історії на Божа, хоча ім’я його явно кельтське і власне слов’янським його варіантом є "бевзь/белзь", яке після наївної довіри готам його носія стало "іменем загальним"; цікаво, що у говорах Рязанської, Орловської, Тверської, Ярославської та Костромської та Псковської областей та у мові поволзьких комі аналогом слову "бевзь" виступає "дулеб", "дулебий", "дулеп", а також це слово застосовується для означення "сліпий", "косий", "різноокий", "із фізичною вадою"), переорієнтували слов’ян з участі в кельтському ушкуйництві — набігах на римські провінції, про що розповідає Таціт ("Венеди перейняли багато з їх таланів, бо заради грабежу вештаються лісами і горами, які тільки не існують між певкінами та феннами ... пересуваються пішо, і до того ж з великою швидкістю"), — на торгівлю з Римом, який мав величезну потребу у зерні та у продуктах тваринництва. З часу приходу готів, з II ст. н.е. у слов’янському Подністров’ї, як констатує Д. Козак, спостерігається прогрес у землеробстві, а саме: застосування орних знарядь плужного типу, удосконалення знарядь збору врожаю та його переробки, запровадження ротаційних жорен замість зернотерок, споруджуються млини, окремі домогосподарства об’єднюються у сусідські общини ("верві"). Як наслідок — через посередництво готів у торгівлі з Римом створений додатковий продукт обмінюється на ремісничі товари, предмети розкоші, вино і монети. "... Плуг і хліб — основа слов’янської цивілізації. Селянське орне землеробство стало тим могутнім фундаментом, на котрому відбулася консолідація "праслов’янських" племен, що забезпечила і динамічний господарський здвиг, і бурхливий демографічний ріст, і швидкий соціальний розвиток". Тим самим прихід готів зумовив появу серед слов’ян релігії типу меланезійського "карго" та витворення провінційноримських культур (пшеворської та черняхівської, тобто які об'єднали, відповідно, германських вандало-лугів та гото-гепідів зі слов'янськими конгломератами, внаслідок чого Певтінгерові таблиці називають цей компліментарний симбіоз "венедами сарматами"). Інші або залишалися вірними "вірі предків" (пам'ятки типу Етулії в пониззі Дністра, Дунаю і Пруту; у Певтінгерових таблицях тут вказані "венеди", і саме з ними пов'язують титул римського імператора Волузіана, 251-253 рр., "Венедський") та навіть інкорпорувалися у "Кельтський світ" (постзарубинецька київська культура), або ж запалювалися пасіонарними потугами самих готів, алан, гунів, протобулгар та авар (культури празько-корчакська, пеньківська, суково-дзєдзіцька (в межиріччя Вісли та Одри слов’яни розселилися тільки в VI-VII ст., про що свідчить поява тут напівземлянок), тобто склавіни, анти та пізні венети-пралехіти та неатрибуйовані етнонімно жителі Самарського Поволжя), або ж, як ільменські словени (культура довгих курганів), які відірвалися від решти праслов’янського масиву та, перебуваючи в певній ізоляції від решти споріднених етносів (про це, наприклад, свідчить відсутність у давньо-новгородському діалекті ефекту другої палаталізації), асимільовували тубільне (Тушемлі-Колочіна і Іменьківська та постзарубинецька культури) прибалтійсько-фіннське чи скіфо-сарматське населення. Як уже зазначалося вище, прихильники кельтської релігійної системи (дв.-ірл. fili "поет, який займався й ворожінням, пророкуванням під час обрядів та принесення жертв" > слов. veles/velet ~ герм. Ullr), в якій
значне місце відводиться вгадуванню, витлумаченню волі богів (на думку
В. Іванова та В. Топорова, ця ірландсько-слов’янська відповідність
узгоджується зі згадкою про волхва–жерця Волоса в архаїзуючому
«Сказанні» про побудову церкви у Ярославлі, де говориться, що волхв
після спалення жертви провіщував від імені Волоса), визначаються нами
саме як «толковини» (присутнє навіть у «Слові о полку Ігоревім» як
«погані толковини», тобто «нехристияни», а священнодійники цього «толку»
— «волхви», на відміну від автентичних слов’янських «жерців»). М.
Брайчевський вважає, що літописне означення «іже суть толковини», дане
руським літописцем, стосується не тільки слов’янського племені тиверців
(Поділля), але й дулібів («волинян») та білих хорватів (Прикарпаття).
Як зазначають І. Винокур та Б. Тимощук, територія, яку, за свідченням
літописів, заселяли дуліби, уличі, тиверці, білі хорвати, древляни,
поляни, в археологічному відношенні відповідають єдиній культурі
Лука-Райковецька, в яку в VII ст. об’єдналися, втративши основні свої
риси, пеньківська та празько-корчацька (анти та склавіни писемних
джерел) культури. Крім того, як встановлено антропологами, саме ці
етноси брали більш-менш однакову участь у творенні сучасного
українського етносу: з полянами українців ріднить конфігурація носової
області, з древлянами, волинянами, тиверцями та уличами — розміри
обличчя.

Межуючі з тюркськими етносами (печеніги, протобулгари) «толковини»
могли бути названі «уличами» (від огуз. angla — «тлумачити, зрозуміти»)
саме через народноетимологічне пояснення місцевого етноніму («угличі»;
начебто прауличі-представники зарубинецької культури, вони ж —
бастарни-певкіни (в назві яких вбачають наступну назву територіального
підрозділу тих же уличів, зафіксованого як окреме плем’я: «бужани» < "беугене" < "певкіни"), спочатку мешкали на Лівобережжі в басейні Ворскли-Орелі, де Орель з тюркських мов пояснюється як "кут", а потім були відтиснуті на Правобережжя в І ст. до н.е. — І ст.н.е. сарматськими племенами аорсів та аланами) та співставлення з тим, що вони є "толковинами". А ті "толковини", хто безпосередньо потрапив під готсько-гепідський вплив — власне як "тиверці" (пор.: топонім Тиврів Вінницької обл.): від дв.-герм. taufr, taubr — "червона фарба, вохра, кров" > «магічна сила (написаного) заклинання» (руни, які видряпували,
для набуття ними «сили» їх затирали червоною фарбою), дв.-ісл. taufr —
«чародійство», дв.-сакс. tover — «чародіяти», дв.-англ. tiber, tifr —
«жертва», дв.-сканд. tiffur — «бог», нім. zaubern — «чародіяти»,
англ.діал. tiver — «вохра, фарба» (в ірландській традиції джерелом
добування магічної червоної фарби була рослина вільха, яку «Книга
захоплення Ірландії» називає ro-eim «та, що робить обличчя червоним»).
Можливо, що ще Геродоту предки тиверців та пшеворців були відомі як
„розфарбовуючі (себе) агатірси” (picti Agathyrsі, де Тірас – грецька
назва Дністра).

В.Бер-Петров-Домонтович виявив на знаменитому карпатському «Писаному
камені» знаки, близькі до германських рун, і на їх основі сформулював
концепцію, за якою готи започаткували етногенез карпатських гуцулів
(«готів-уличів»?; пор. з вищезгаданим схожим етнонімом жителів Карпат
«котіни»; також на етногенез гуцулів, окрім різноманітних субстратних
елементів, про які ще згадаємо, вплинули германські племена вестготів на
чолі з Атанаріхом, які в 376 р. мігрували у Карпати, не бажаючи
капітулювати перед Візантійською імперією (Амміан Марцеллін, ХХХІ,
4,12), та гепідів, які після розгрому їх в 568 р. аварами, відійшли на
верховини Карпат), у культурі яких значне місце посідає різьблення
сакральних знаків (опредмечених рун) на речах побутового вжитку. Відомі
артефакти черняхівської культури — ритуальні чаші з с. Ріпного на
Львівщині та с. Військового на Дніпрянщині, з написами, схожими на
рунічні. Одразу ж згадується переказ про чашу Грааль, на якій з’являвся
сакральний напис — ім’я майбутнього короля.

Залишається лише відкритим питання про те, чи був слов’янський переказ
про чашу-потір пов’язаний з колом засновників міста, бо чаша не згадана
в германській версії. Можливо, мають рацію ті, хто припускає
витлумачення назви Києва в грецьких хроніках «Самбатас» як означення
кельтської християнської місії «Сан-Бадас» — «Священна Купіль» чи «Святе
Джерело», початково місця ритуального поклоніння іраномовних сарматів та
скіфів.

Як на нас, переказ про чашу (джерело) як явно іранська ремінісценція про
«чашні» — «ритуальну їжу вогнепоклонників» (вона також потрапила у
вірм. «чашак» — «чаша») трансформувався в київському колі в образ
київсько-полянського Аскольда та в куявсько-польського Попеля
(дв.-верх.-нім. ask «блюдо, посудина, чаша», швед. Asker «невелика
посудина» < дв.-сканд. askr "дерев'яний посуд, кошик, короб", "ясень" / ashr "попіл, зола" ~ слов. "ящик" / шотл. asek "кошик для попелу; small vessell; box"; пор. з іменем Лоенгрін; фр. loin gris “далеко сірий”, ірл. liath "сірий, сивий"). Можливо, як на нас, на цю трансформацію вплинув археологічно засвідчений елліністичний культ Сарапіса, наявний в цьому регіоні (Волинь) за домінування в ІІ-ІІІ ст. н.е. вельбарської культури (готи), так і в Північному Причорномор’ї (Ольвія, Тір). Його культ свого часу ввів в Александрії засновник єгипетської династії Птолемей І Сотер (305-283 рр. до н.е.) і в ньому було об’єднано образи Осіріса та Апіса. Характерною рисою зображень даного божества є "калаф" — головний убір, який символізував родючість, багатство, виражав хтонічну силу бога. Як правило, калаф зображали у вигляді округлого кошика, призначеного для плодів, квітів, зберігання сиру. Такий самий головний убір був у Гекати та Артеміди. Особливої популярності Сарапіс набув за часів імператорів Марка Аврелія та Антоніна Пія, які шанували його як покровителя військової справи, його зображали на світильниках (стоїть на вівтарі між двома зміями), які клали у могили воїнів, та кубках. Аскольд був вбитий разом із братом-співправителем Диром (ірл. daor, фонетичне dir — "раб, приречений, засуджений" або ж це представник угорської залоги Дьєрдь-"Юрій") варягом-регентом "Хельгі"-Олегом Віщим (відображення знаходимо у “Сазі про Ньяла”, де “всіма чудесами Христа” вмовляє якогось Флоссі відомстити за вбивство Хьоскульда /“Сивоголового” його жона Хільдігунна; цей Хьоскульд Годі Білого Мису вважався сином Траіна (!), сина Сігфуса і внука Сігвата Рудого, а вбивство Траіна та його сина Хьоскульда організував Хельгі, син Ньяла та внук Торгейра Голльніра, сина Торольва; чи не є київський князь Аскольд/Хьоскульд сином Трояна.Траіна, його вбивця – Олег/Хельгі, якому відомстив Велес/Флоссі?). Проте в “Історії бритів” Гальфріда Монмутського кравчим на бенкеті (тобто розпорядником за столом) виступає друг короля Артура Кай, “намісник андекавів”, “у одежі з горностая” (у “Хрестоносцях” С. Коссак-Шуцької бард Роберта Нормандського співає пісню про “Кеуса, доброго виночерпія”, хоча виночерпієм у "Історії бритів" називається намісник Нормандії Бедуер, а Кай — кравчим; у баваро-австрійському епосі “Кудруна” володар датчан Хорант теж є розпорядником застілля на бенкеті у свого короля Хетеля Хегелінга; в премордіальній традиції "виночерпій" виконує певну сакральну функцію: так виночерпій Сак у мідійського царя Астіага, за Ксенофонтовою "Кіропедією", є калькою ассірійського титулу "виночерпія" — ?aqya, а тже, династія Будди Шакьямуні має певний стосунок до цієї традиції). В текстах Артурівського циклу цей персонаж відомий як сенешаль Кей (Кей-Сенешаль, Senesciall, Steyward), син вихователя Артура Ектора Окраїнного (Ector de Maris; брат батька — Ланселот, Lannynnauc “Білорукий”, а дід — Аграваден Окраїнний). У валлійських версіях він іменується сином Кініра (ap Kynyr) та наділений магічними властивостями, які ірландці приписують своєму героєві Кухуліну. Тобто Кей–сенешаль певним сенсом тотожний Ку-Хуліну (Cu Chulainn “Пес Кулана”). Сином Кеуса (Кау) в деяких джерелах називається Гільдас Премудрий (490-570 рр.), який спочатку мешкав у Ірландії та Уельсі, а в кінці свого життя — в континентальній Нормандії, де заснував монастир Руес. Саме Гільдас є автором історичної праці "Про розорення Британії", в котрому викриває гріхи своїх сучасників. Знаменитий історик Беда Достойнохвальний широко використовував не тільки фактологію Гільдаса, але й її благочестивий пафос. Генетично ім’я Кая пов’язане з індоєвропейським означенням людини, дотичної до особливого магічного ремесла: ст.-грец. koeo — "розумію", латин. caveo — "остерігаюся, бережусь", дв.-англ. havian — "споглядаю", дв.-інд. kavis — "ясновидець, мудрець", іран. kavus — "мудрець, жрець, знавець сакрального знання"; согд. kw, kwy, сер.-перс. ky "жрець — ворог Заратустри", грец. koi?s "жрець містерій", укр. "коваль" — "спеціаліст із таємничого ремесла — "кузні", від "къзнь" — "мистецтво", "техніка", "кознь" — "хитрість, таємничість, підступність". Російське "колдовать" виявляється спорідненим з латиськ. kaldit "ковати" та церк.-слов. "кладиво" — "молот". Назва речі, що виступає знаком професії, містить той же корінь: дв.-рус. "кый" ( < праслов. *kyjь), литов. kujis, прус. cugis "великий молот". Саме в казкових мотивах фіксується міфологема про те, як два брати-ковалі хитрістю перемагають демонічного Вогненого Змія. Також у іранському епосі коваль Каві перемагає демонічного змія Ажі-Дахаку. Тут також хочеться нагадати про роль кузні у казковому сюжеті про протиборство Івасика-Телесика (явний натяк на кельтського Талієсіна) та Баби-Яги (як образ балтів?). З допомогою кравчого Кая (Саi) і виночерпія Бедуера (Bedwyr), сина Грифона (ap Gryffyn), володаря еструзійців, король Артур на горі святого Михаїла переміг чудовисько – велетня з Іспанії, який викрав і вбив Єлену, племінницю володаря арморикан Хоела (Howel ~ Ковель). Відрубана голова іспанського велетня стала знаменитим трофеєм Артура (у “Історії бритів” підкреслюється циклопічний характер та людожерство ворога Артура; також наявна версія в “Мабіногіон” про перемогу короля Артура, свата героя Кілоха, та його друзів Кея і Бедівера над циклопом Глогом Іспадденом Пенкавром, батьком красуні Олвен) і з нею співставляється інший сакральний предмет валлійських міфів, який після довгих пошуків здобув герой Передур (валлійський аналог Персеваля), а саме – відрубана, кровоточуча голова на таці, котру несуть дві діви. Її ототожнюють з бретонською міфічною головою Брана – “Утер Бен”, яка пророкувала і попереджала про напади ворогів. Ім’я ірландського бога Кромм Круаха, дещо схожого на нашого Кощея (але на відміну від слов’янського аналога, він то добрий, то злий), перекладається як “Кривава голова” (проте дв.-ірл. cenn "голова", ірл. dichned "обезголовлення") й ідола якого знищив святий Патрік (389-491). У ірландській сазі "Друга битва біля Рівнини Стовпів" (Маг Туйред) розповідається про те, як відрубана голова переможеного короля фоморів Балора була поставлена на кромлех (кам'яний стовп), який від отруєної крові розпадається, а із самої крові утворюється озеро. Також у германському епосі відрубана голова Гуннара (Гунтера) стає умовою повернення золотого скарбу Нібелунгів (franci nebulones – “нижніх франків”). У візантійській іконографії святий Георгій Побідоносець зображався стоячи на молитві з власною відрубаною головою в руках (як на іконі в Історичному музеї в Москві). Якщо ж брати до уваги, що образ Георгія — малоазійського походження, а до появи християнства її населяли кельтські племена галатів-скотарів, то цілком можна вбачати генетичні витоки образу Георгія з кельтського міфосвітогляду. Слов’янам він став відомий як "Зелений Юрій", а мусульмани його шанують як праведного Хадіра ("зелений"). Його свято — 23 квітня — відзначається у Східній Європі та на Близькому Сході як сезонний рубіж скотарського календаря: в цей день вперше худобу та коней виганяли на пасовиська, заколювали перше весняне ягня, співали особливі пісні. Також з мотивом відрубаної голови пов'язаний життєпис святого Дені (Діонісія), єпископа Парижу, який був охрещений апостолом Павлом, благословлений на місію серед галлів папою Климентом І і був страчений разом з двома святими — Рустиком та Елевтерієм. Його тіло чудесним чином піднялося на ноги, взяло свою відрубану голову і віднесло на те місце, де воно було поховане і котре тепер називається "Гора мученика" — Монмартр (Montmarte). Пізніше останки святого Дені були поховані в монастирі Святого Дені, де французькі королі зберігали королівські регалії, а клич "Сен Дені Монжуа!" став гаслом французьких рицарів. В принципі відсічення голови виявляється, як правило, єдиним дійовим способом страти святих у численній християнській агіографії, коли з інших мук вони виходять неушкодженими. У "Історії готів" Прокопія Кесарійського також міститься розповідь про те, як якось королю Італії Теодоріху (він же Дітріх Бернський, тобто Веронський, ряду західноєвропейських переказів) здалося, що на таціі він побачив голову Сіммаха, лідера сенату, котрого він несправедливо стратив разом з патрицієм і філософом Боецієм, зятем Сіммаха ("...чоло його обплутали струною і так мучили доти, поки у [Боеція] не вивалися очі", — констатує Анонім Валуа; згодом Теодоріх не побоявся стратити навіть Папу Римського Іоанна, а за намовою іудеїв почати підготовку до різні аріанами католиків). Налякавшись і повний розпачу, тридцятисемирічний король-гот помирає від викликаної психологічним стресом дизентерії (в 497 р.). Також італійці вірять, що в день літнього сонцестояння на сонячному дискові можна розгледіти голову Сан-Джовані, яка купається у золотій чаші. В християнській церкві також відоме передання про голову мученика-імператора Візантії Юстиніана ІІ, вбитого узурпатором-єретиком (монофілітом) Барданесом. Відрізану голову імператора привезли до Риму, де вона була виставлена на публічний огляд, але папа Константин Сирієць (708-715 рр.) не визнав узурпатора, заборонив чеканити його зображення на монетах і промовляти його ім’я під час богослужіння. В ісламській малайській "Повісті про Царя-Черепа" розповідається про те, як мандруючи сірійською пустелею пророк Іса (Ісус) побачив череп. Іса попросив Бога, щоб той дозволив йому поговорити зі своєю знахідкою. Здобувши дар мови, череп розповів, що він був царем Єгипту та Сірії, володів воїнами, підданими, жінками, верблюдами, слонами, кіньми і мисливськими псами і, хоча був справедливим царем, йому ніяк не вдавалося молитися належні п'ять раз в день. Проживши 400 років, він тяжко захворів і до нього явилися вогнені ангели та Ангел Смерті. Померши, за належні гріхи він був підданий тортурам і кинутий у пекло. Далі цар описує різні пекельні муки для нечестивців. Зрештою ті милостині, які він давав бідним та вченим людям, допомогли йому порятуватися від пекла і повернутися живим на землю і де прожив ще 60 років, зрікся влади і посвятив себе служінню Богові, внаслідок чого набув такої святості, що коли надягав свою шапку набакир, то всі пагорби Сирії та Єгипту нахилялися у цей же бік; коли він клав поклони в молитві, то аналогічне робили й дерева. Тут хочеться згадати голову розтерзаного Орфея, яку шанували в містеріях орфіків як предмет пророкування, голову демонічного асура Раху, пожираючого сонце, концепції "ацефала" ("безголового") у гностицизмі ("безголовий" — це Сиф, третій син Адама і Єви, який "не бачить і не чує, бо залишився в раю..., зняв з пліч свою голову як знак довіри до Бога Живого") та у Жоржа Батая (члени товариства "Ацефал" збиралися довкола спаленого в лісі блискавкою дуба в департаменті Рамбуйє і мовчали, підносячи цим своє "серце" над "рефлексією") та містичну голову Фюрера (Хельгі-Аватара), яка в езотеричному гітлеризмі Мігеля Серрано та Савітрі Деві наділена особливим сенсом. J ¤ ¬ Ue e 8 @ X ` ????????Також у таврському культі Діви, як про нього повідомляють античні автори, існує як ритуал відрубання голови жертви, котра прибула з моря (але не суходолом!), так і зображення змієдіви з відрубаною бородатою головою в руці. Територіальна та етнокультурна близькість до сіндо-меотського масиву дозволила М. Семенову прояснити семантику цього культу, співставивши його з нартським епосом, де чудовисько-орач (!) Еминеж наказує своєму сторожеві гори — викраденій разом з священним насінням проса нартській дівчині — відрубати у порушика кордону нарта Сосруко голову і насадити її на частокіл, та ведичним переказом про перемогу над Врітрою не Індри, а богині-діви Сарасваті (VI, 61, 7). У Авесті ж Ардві Сура Анахіта дає сили Тхраетаону перемогти чудовисько Ахі Дахаку (Абан-яшт, V, 33, 34). Херсонесько-дорійська Діва (Партенос) наділяється Евріпідом епітетом elafohtuyos — "та, що вбиває лань" (Eur. I T. 1113), і іноді її співставляють із загальноеллінською богинею Артемідою, за наказом якої пси розірвали перетвореного в оленя мисливця Актеона (хоча це пізніша версія, що виникла власне після знайомства з дорійською Дівою, а початково Актеон змагався в коханні із самим Зевсом, за що був перетворений на оленя і розірваний власними псами). Також у шиваїстських храмах можна побачити улюблений сюжет — "хіростаунс" — "самовідсічення голови" як акт жертвопринесення. Мотив відрубаної голови присутній і у ведичній розповіді про здійснення найпершого жертвопринесення, котре організував Дакша. Розгніваний бог Рудра ("Ревучий"; контамінується з оленем або лосем, "місяцем ревіння" яких є вересень) відрубує голову Праджапаті, котра возноситься на небо, будучи пронизана стрілою, і стає сузір'ям Mrga-siras "голова антилопи" (Оріон). Праджапаті вважається упорядником жертвопринесень, прабатьком жерців і патріархів, від котрих пішов увесь людський рід. Рудра вважається божеством зорі Ardra на правому плечі Оріона. У грецькій міфології Оріон — це мисливець з помічниками Великим і Малим Псами (сузір'я Canis Major i Canis Minor). У евенків Оріон — це мисливець, який переслідує сузір'я Лося (Ursa Major). У кеттів Оріон — це сузір'я або Голови Оленя (Сельд) або Лисиці (Коон). Іншими словами, поєднуються образи жертовної тварини і здобичі та хижака і мисливця-жерця. «Досліджуючи символізм «голови», «відрубаної голови» або «черепа», — пише О. Дугін, — ми зібрали безліч міфологічних сюжетів, що мають стосунок до декапітації, «голів, що говорять» тощо. Аналіз цих сюжетів завів нас доволі далеко в хитросплетіння традиційного символізму, бо у кожній конкретній традиції вихідний сюжет має своє міфологічне та ініціальне навантаження. Наприклад, черепи неодмінно присутні у шіваїстських культах, особливо у шакті Шіви — Дурги, Парваті, Калі, а також у тібетському буддизмі та ваджраяні, де «відрубані голови» означають ініціальний перехід від профана до посвяченого, символізуючи «ініціальну смерть». Такий же смисл черепа і при посвяченні в перший ступінь "учня" в масонському обряді. Клаудіо Мутті підмітив зі свого боку, що у деяких суфійських таріках видіння власної декапітації уві сні є знаком досягнення однієї з перших містичних «зупинок» («макам»), тобто езотеричних ступенів духовної реалізації посвяченого. Аналогічні теми зустрічаються і в шаманських ініціаціях.... Євгенові Головіну ми зобов’язані вказівкою на ... забутий нами аспект символізму “голови”. Він звернув нашу увагу на той простий факт, що голова символізує “мозок”, ментальність, тобто раціональну спосібність індивіда... Іншими словами, відрубана голова може бути взята як образ десакралізованого, розсудливого світу як образ царства людського розуму... Зауважмо, що в езотеричній традиції голова однозначно співвідноситься з Місяцем, з місячним принципом, ... мозок тільки відбиває (як Місяць відбиває промені сонця) світло ідей, що б’є з центру людської душі... Євген Головін звернув нашу увагу на важливий сюжет, викладений у “Звільненні Ієрусалиму” Торквадо Тассо, де мова йде про бесіду хрестоносця-християнина (sic! — О.Г.) з відрубаною, але живою головою сарацина. Їх діалог може слугувати ключем до взаєморозуміння таємної боротьби двох оденів — “Ордену Мертвої Голови” (“Ордена Місяця”, — О.Г.) та “Ордену Живого Серця” (“Ордену Сонця”, — О.Г.). Хрестоносець прославляє Серце, котре, за його словами, змушує рицаря бути цілком безстрашним у бою, не думаючи про наслідки і здійснюючи духовні подвиги. Голова сарацина, навпаки, настоює на важливості розсудливого мислення, аналізу тощо. Ця бесіда може бути взята як пардигма ... окультної метафізичної війни... Так декапітація виявляє інший символічний бік. Якщо у випадку креаціоністського ордену акцент падає на “промовляючу мертву голову”, то маніфестаціоналісти з "Ордену Живого Серця", навпаки, виокремлюють факт життєздатності обезголовленого тіла (далі у своїх писаннях О. Дугін формулює теорію ворожого до надбань цивілізації Модерну індивіда-“ацефала”, “безголового”, щоправда, не вказуючи, що саме поняття і саму теорію сформулював засновник “сюрфашизму” Ж. Батай, — О.Г.). Таким чином індуїстський сюжет про Дакшу (і Ганешу, — О.Г.), “чию голову боги досі не можуть знайти” (Дакші приставляють голову антилопи, а Ганеші – слона, — О.Г.), має стосунок саме до образу Безсмертя та Вічності. Нагадаємо у цьому зв’язку, що сузір’я “Мріга-шірша” (“Голова антилопи”, — О.Г.), тобто Оріон, стародавні єгиптяни називали “Озірісом”, богом, розчленованим і знову повернутим до життя...”. У індуїзмі теж знаходимо аналогічний пасаж: “... Найбільший із тлумачів Вед, Вьяса, сказав: Якщо Вішну є все, хто вб’є його? Я вчу вас цьому, грунтуючись на Ведах. Згідно з Ведами, Вішну є тим, хто вбиває, і тим, кого вбивають. У жертвопринесенні битви вбивати або бути вбитим однаково не має значення... Я однаковою мірою шаную війну, жертвопринесення і поклоніння Вішну”. Найпопулярнішим аватарою Вішну є Парашурама – “Рама із сокирою”, де він вигублює майже всю варну кшатріїв (воїнів) за те, що вони узурпували те, що приналежне варні брахманів (жерців). Вважається, що еллінським його аналогом є Персей, який на крилатому коні Пегасі переміг Дракона за допомогою відрізаної голови Медузи Горгони (мешкала у землі гіпербореїв) та врятував ефіопську принцесу Андромеду. Також серед рицарів Круглого Столу був ще Кей-Чужинець, якого вбив Ланселот під час визволення Гвіневери. Також відомий якийсь Кай Хір (порівняймо з вищезгаданим датським Хорантом), соратник Трістана за валлійським рукописом ХVІ ст. Він приносить радісну звістку Ессілт (Ізольді) про перемогу Трістана над Марком, за що отримує за дружину свою кохану Голуг Хавдід (“обличчя літнього дня”), служанку Ессілт. В цьому валлійський епос тотожний з германським епосом “Кудруна”, де Хільдебургу, служанку Гудрун (Хільди), правнучку ірландського короля Гере (внука Хагена і дочки хегелінга Хетеля), видають в знак примирення заміж за скандінава Хартмута, щоправда, винуватця страждань героїні епосу, її викрадача, що спричинило війну між нареченим Кудрун Хервігом та викрадачем. Існують також інші версії міфу, архаїчніші – герої Хьяльм-Гуннар і Агнар (у ірландській версії – Гвін ап Нуд і Гвітір ап Грейдаул) щороку мусять воскресати і вести непримиренну битву за оволодіння коханою. Кай (Кей) наділений характерною ознакою: Кей-сенешаль, чьё злоязычье Переходило в неприличье... Язык ваш – враг заклятый ваш, Коварный раб, неверный страж; Он ваши тайны расточает, Сердца друзей ожесточает, Посредством ядовитых фраз, И ненавидят, сударь, вас. Як на нас, тут мається на увазі десакралізоване на час раннього Середньовіччя уявлення про Кая, який насправді використовує з метою захисту поезії від "помилки, неправильної форми" (anocht) поетичний прийом, котрий в середньовічному ірландському трактаті "Auraicept na n-Eces" визначається як "обезголовлення" (dichned), а саме — поет віддавався звуковому аналізові слів, що ставало його звичайним заняттям. Тобто здійснював сакральний принцип етимологізації певних ключових імен (вони ж і апелятиви) — розсічення слова, деформацію його частин, вставку порожніх за змістом елементів тощо. Наприклад, у середньо-ірландській традиції такий принцип визначався як berla etarscartha "роз'єднана мова", тобто роз'єднання та розтягування слів (як от: ros "дерево" >
roi.oiss «долина оленів»). Аналогічна наука про вимовну форму слів була
причиною особливих якостей індійських співців-kavis: «… поет
віддавався звуковому аналізові слів, що ставало його звичайним заняттям:
ця наука про промовлену форму (forme vocale) слів була причиною (з
найдавніших індо-європейських часів) зверхності, особливих якостей
kavis». В ірландському епосі про феніїв в цьому Каєві ідентичний герой
Конан Мак Морна, який має також стосунок як до банкетного столу сідів,
так і до вірності королю: клан Морна підтримав верховного короля Тари
Кайрбре Мак Кормака Мак Арта (!) у війні проти феніїв.

З вищенаведеної оповіді про Кая, володаря андекавів, явно напрошується
паралель з Києм, володарем антів–киян, з натяком літописця на його
незнатне походження (“перевізник”; можливо, тут наклалося слов’янське
«поляни» та іран. pol-e «міст», або етнонім «анти» співвіднісся з грец.
vantai «гребці, матроси, перевізники»), який був прийнятий з посольством
у якогось невідомого могутнього правителя (літописець лише зазначає, що
йому відомо про посольство, але невідоме ім’я великого правителя,
вважаючи того візантійським імператором) та переказом про братів, що
мстять Германаріхові за сестру, страчену через звинувачення у зраді чи
то її самої, чи то її чоловіка (братом Кая є Ланселот, який визволяє
королеву Гвіневеру, звинувачену у подружній зраді). Але «незнатність»
Кия виявляється лише з профанічної позиції — у Ведах родоначальник аріїв
Ману має епітети «Лоцман» і «Рульовий», а в езотеричному ордені
«Пріорат Сіону» ступінь «Навігатор» (перс.-араб. «нахуда» — «капітан»,
«навігатор») є найвищим, та й у переказі про Грааль король іменується
«Рибалкою», а батько Персефаля під час служби маврам носить на своєму
щиті як герб зображення якоря. Також праведні халіфи у суннітів
наділяються епітетом «знаючі шлях» (араб. «раушдон»), що походить з
іранського «ар-рахданія» («ар-разанія»), від якого О. Пріцак власне й
виводить назву «Русь», щоправда, як означення консорції купців
(аналогічно пізнішій «Ганзі»), що здійснювала у певних факторіях
Середземного та Чорного морів закупівлю рабів у норманських конунгів.

В “Історії бритів” Кай, який командує загоном кінноти, і Бедуер гинуть у
битві з римлянами. Бедуера ховають у місті його предків Байокі, а Кая
(Кеудона) у збудованому ним місті Кам (від франц. campagne “поле,
рівнина”, “похід, компанія”). Слід зазначити, що Гальфрід Монмутський
(1100 – 1154), який здійснив редакцію відомих йому передань про короля
Артура (з історичним кельто–бритським королем Артуром VІ ст. н.е.
передання співвідносить події кінця V – початку ІV ст. до н.е.), власне
зробив “прив’язку” топонімів та етнонімів героїчного епосу до
відповідних, на його думку, історичних реалій довкологалльського
континууму. Зокрема, народ Кая андекави (пор. з ірл. andee “не-боги” як
ознака верстви землеробів-trebhta, аналогічної індійським вайшам, в той
час як ремісники, друїди, поети та королі належать до верстви dee “боги”
(~ санскр. asura “клас богів, що визначалися як “не-дева” і sura “клас
богів, що визначався як “дева”); можливо, відбулося переосмислення більш
давнього брет. an andon «(мешкаючі біля) джерел») розташовується
традицією на правобережжі нижньої Луари (на північ від Луари і Алльє
також мешкало кельтське племя «анди»), поряд з бітурігами та частиною
боїв.

За іменем андекавів отримала назву область Франції Анжу (Angeoy/Angers
> Anjou; тепер – департамент Мен-і-Луара), яка славна своєю Долиною
Луари (le Val de Loire; пор. з версією тлумачення імені Персеваль як
“Проникаючий долиною”), куди вони, вірогідно, переселилися, мандруючи
вздовж Дунаю (на Дунаї, за руськими літописами, Кий побудував Києвець),
Рейну та Луари до Біскайської затоки: “… Західний край Євразії –
істинний рай. Моря омивають її з трьох боків; клімат помірний, нема
холодних зим, спеки, багаті ліси, родючі землі. Не дивно, що туди рушили
люди зі степів”. Йшли вони тим же шляхом, що й в 600 р. до н.е., яким
вирушили з прирейнських областей кельти-галаїки: Пуатьє — Анжер — Бордо,
звідси через ланди, порослі дроком (генетом), до Байонни та
Ронсевальської ущелини. Звідси дорога йшла до Памплони і до долини ріки
Ебри та на захід вдо Галісії. Саме цим фактом переселення праслов’ян та
алан у Галлію слід, на думку О. Стрижака, пояснювати появу тут назв з
компонентом Рус- (Русіана, Руссільон, Русціно, Русітон та ін.) у досить
показовому оточенні: «… Ідеться, насамперед, про ойконім Breucomagus,
назву одного з міст племені «трибоки» (лат. Triboci; пор. нп
«Трибоківці» на Львівщині). Згаданий ойконім походить від етноніма
«бревки» (Breuki), носії якого в ІІ ст. жили над Середнім Дунаєм (у
Паннонії), західніше гирла р. Тиси (тодішній Tibiscus). Дивно, але факт,
що в бас. р. Десни, лівого допливу Дніпра, є потамонім «Бревський
Колодязь»… Не менш цікавою є також назва поселення в районі верхнього
Надрейня Augusta Rauricum (на схід від Базеля, — О.Г.),
адміністративного центру племені рауріки (лат. Raurici). Цей етнонім на
слов’янському грунті дає етнофоронім, сприйнятий як антропонім, «Рюрик»
(Дещо раніше О. Стрижак згадує про галльське м. Triuer,
AugustaTreverorum, тепер — Трір, назва якого нагадує літописного
третього брата Рюрика «Трувора», — О.Г.)…Імовірніше, що в …
генеалогічній легенді (московських царів, які виводили себе від
імператора Августа, — О.Г.) відбився топонім «Августа Раурікум»…Якщо ж
ми повернемося до гирла Рейну й попрямуємо за картою Птолемея, відомою
під назвою «Tabula Evropae III», уздовж Mare Germanicu(m), Mare
Britanicum, а також Mare Aquitanicum, то завітаємо до племен Morini
(див. с. Моринці на Україні), Calletue (пор. прізвище «Калета» на
Краківщині, Польща), Veneli (є прізвище «Венелін» на Закарпатті), Veneti
(сюди ж етнонім «венеди», з яким пов’язують етногенез слов’ян) та ін.
Над Середземним морем жили Rutheni; пор. наших книжних (чи тільки?)
«рутенів»… із галльського Ruth-//Reuth- (пор. кельт. reuth «поле», а
також д.-р. «поляне, яже нині зовомая Русь»)…» (пор. з дв.-інд.
kshetra «поле», «район, область» > «кшатрії» — «каста воїнів»). О.
Пріцак наводить зауваження дослідника Дж. С.П. Тетлока про те, що фризи
і фламандці у «Історії бритів» виступають під іменем «рутени» і що їх
вперше згадує Юлій Цезар, з берега яких він і побачив острів Британію.
В уельській повісті про короля Артура «Brut y Brenhinedd» земля фризів
відома під іменем Rwytwn, Rutein, а порти Саутгемптон та Річборо у
деяких джерелах також називаються портами рутенців. У пророцтвах Мерліна
(VII, 4) рутени виступають як морський народ, друг і соратник короля
Артура і Кая Голдінус (явна паралель до рутенського Галича!) декілька
раз називається «князем рутенів» (dux Rutenorum), а рутени утворювали
окрему адміністративну одиницю (ducatus) у складі Аквітанії, яка разом з
Белгікою та Лугдуненсісом (Ліон) утворювали т.зв. «довговолосу Галлію»
(Gallia Comata). Столицею рутенів був Сегодунум, згодом перейменований
на Rutena чи Rutenis, від чого походить сучасна назва Rodez., включений
римлянами у мережу торговельних шляхів. Славнозвісне місто Альба,
столиця катарів-альбігойців, було центром саме південної частини
Рутенії.

Як зауважив О. Пріцак, саме торговельними шляхами трансальпійської
Галлії поширювався популярний в середовищі офіцерів римських легіонів
виріб – аретинські чаші (від міста Арреція, сучасна Аррецо в долині
Тоскани) з особливою декоративною пластикою, запозиченою з
металопластики — т.зв. terra sigillata («глина зі штампованими
малюнками»), де, крім міфологічних та побутових сцен та
рослинно-квіткового орнаменту, наносили на боках штампи з назвами
фабрики та іменем художника. В часі імператора Тіберія (14-37 рр.) центр
виробництва цих чаш та іншого аретинського посуду перемістився саме з
італійського Ареццо на багату глиною, водою та деревом територію
рутенів, зокрема у Кондатомагус («торжище при злитті двох річок», тепер
— Мілло, Millau) на рівнині Ла Грофсенк (Graufesenque), а потім — і в
прирейнський регіон (Лезу, Lezoux), де потрапляє в орбіту
германців-фризів. Тексти (графіті) на посуді писані були вульгарною
латиною та рутенською кельтською мовою, а багато написів містить корінь
Rut-. Про надзвичайну популярність рутенського посуду свідчать його
знахідки в Італії, Іспанії, Африці, Англії, Данії, Східній Німеччині,
Польщі, Болгарії, Україні (Звенигород, Ольвія) і навіть Палестині.
Звісно, таке потужне виробництво у замиреній Галлії могла здійснити лише
могутня консорція капіталовкладників. Як вважає О. Пріцак, це були
священники Риму фламени, які одночасно виступали й протекторами
окупаційних легіонів і работорговцями. І що саме работоргівля, на його
думку, десь аж до часу занепаду епохи норманів процвітала завдяки
консорції (colluvies) фризів/рутенів/русів, які постачали свій товар
(слов’ян і тюрків) від Кордови до Хазарії.

Компоненти назви місцевості Graufesenque виявляють схожість з тими, які
присутні у визначенні «Святий Грааль» (латин. sang real “істинна кров
(Ісуса)” > sangreal > Saint graal / sankgreal), і факт, що на Граалі
з’являються провіщувальні написи, наштовхує нас гіпотезу, що в переказі
про Грааль можемо мати справу саме з осмисленням чаші з Грофсенка
(Graufesenque), адже протягом століть аж до ретельних археологічних
досліджень, населення знаходило тут артефакти під час оранки, а сам
Грофсенк є одним з найбільших промислових архівів, відомих аж до
пізнього Середньовіччя (ХІІ-ХІІІ ст.).

Також частина «мігруючих антів» по дорогою в Анжу осіла в Баварії, де
їхнім форпостом став Андекс (Andechs), поселення на 14 км від
Штаренбергу, на озері Аммер (пор. з англ. hammer «молот, кий») і
резиденція могутнього і древнього баварського роду графів Андекс. Вони
згадуються вже в ІХ ст., володіють замками в Ечі та в Інні, а в 1204 р.
отримали у володіння ще й герцогство Меран. Але вже в 1248 р. рід
припинився по чоловічій лінії і їхні володіння перейшли до тірольських
графів. В 1458 р. мюнхенським графом Альбрехтом ІІІ замок Андекс був
перетворений у бенедиктинський монастир (закритий у ХІХ ст, але пізніше
баварським королем Людвігом відновлений).

Реальними археологічними підтвердженнями міграції «антів-андекавів» є
поховання постчерняхівського кола, котрі зустрічаються в досить
обширному регіоні. В Подунав’ї це — поховання в Задьварекаші біля
Сольнока, в Тапе Малядок при злитті Тиси і Муреша тощо. Саме тут, між
ріками Тиса і Темеш посол імператора Максиміна до Аттіли Пріск в 448 р.
засвідчив назву напою «медос», а Іордан, у свою чергу, додає як назву
поминального ритуалу «страва», так і слов’янську форму гідроніму —
Патісус, Партіскус (грец. Падісос, від фрак. Патіс), що надалі зазнало
народноетимологічного витлумачення як «По-Тисся», в результаті чого
вібулося зближення з пізнішим аварським (пвн.-кавказьким) «тІса» —
«свинець»: Тісас/Тігас > Тиса. Також в Центральній Європі сформувалася
винятково постпшеворська культура празького типу, яка виникла у VI ст.
та простягнулася від Житомирщини (Україна) до межиріччя Лаби та Заале
через Чехію, Моравію та Словаччину. Але етнічно на цих
західноєвропейських територіях домінували германські етноси лангобардів
(які в 568 р. переселилися в Італію) та гепідів, що свідчить про взаємну
толерантність («компліментарність»). З відходом германців з Паннонії та
приходом туди авар значно збільшилася тут кількість слов’ян, які були
переселені сюди як союзники каганату (але, звісно, відбулася й
асиміляція ранніших слов’янських поселенців пізнішими).

Можливо, що «анти-кияни» (андекави, поляни-«анти Кия») заховані у
свідченнях сучасників у збірному етнонімі «алани» (аналогічно у Візантії
слов’ян спершу іменують «гетами» (Феофілакт Сімокатта, «Історія», III,
4,7; VII, 2,5). У Амміана Марцелліна алани (halani), «… аналогічно до
персів, поширили своє ім’я як благородне, на всіх решту»
(Res.Gest.libri, XXXI). А також: «… Їм не відомо, що таке неволя. Тому
що усі вони благородної крові». Як вважає О. Пріцак, алани були
специфічним типом кінноти, які послуговувалися східноіранською «лінгва
франка». Алан в 445 р. під проводом Гохара чи Гоара найняв Аецій для
боротьби з багаудами Арморики (а саме межиріччя Сени та Луари) —
союзниками гуннів. Але, наприклад, Прокопій з Кесарії відносить алан
разом з германським племенем скірів (яке свого часу разом з
кельтами-галатами штурмувало Ольвію, а в 449 р. їх володар Едіка чи
Едекон належить до дружини Аттіли) до «готських племен» («Війна з
готами», І, 1). Це свідчить про те, що римляни та ромеї не дуже
орієнтувалися у етнічній пістрявості новоявлених західно- і
центральноєвропейських етносів, що вийшли з черняхівської (з проявами
скіфсько-сарматської традиції) та пшеворської культур, різноетнічних за
своїм характером.

Свого часу алани розірвали союз із гуннами, перейшли кригою Рейн в 406
р., зайняли Північно-Західну Галлію та долини Луари, Рони і Аквілею,
спільно з вандалами та свевами перейшли в 409 р. Піренеї, захопили
Лузитанію (тепершня Португалія), в 412 р. перейшли на бік Риму, а в 429
р. їх частина разом із вандалами переплила в Африку. В кінці 30-х років
V ст. алани як союзники Риму були поселені в Галлії, а після смерті
Аттіли відбувається рух алан на схід — вони захоплюютьНижню Мезію і Малу
Скіфію, саме з їх середовища вийшов історик Іордан, представник
аланської знаті (його дід був секретарем аланського царя Кандака, а сам
Іордан служив у свиті царського племінника). Надалі західна група алан
дотримувалася винятково провізантійської орієнтації, в той час як східні
алани (автохтони Кавказу) змінювали свої позиції залежно від потреби
моменту. Південно-західних алан в 558-572 рр. консолідує цар Сарозій
(Сародій, Сарой, від сармат. sar- «голова», пор. з тадж. sar «голова,
верх, вершина, початок», фрак. Saraparai «головорізи»; у франкомовному
середовищі повинно було б перекластися як tete — «голова», «вершина
гори»; або антропонім містить той же корінь, що й у санскр. saras,
авест. zrayah, дв.-перс. drayah, фін. sar «море», «озеро» ~ пор. з
іранським мотивом про те, що сім’я роду грядучого царя-месії
зберігається у водах священного озера-моря), держава якого охоплювала
верхню Кубань, П’ятигор’я і сучасну Балкарію і контроювала перевали,
непідвладні Ірану. Власне діяльність Сарозія, на думку В. Ковалевської,
призвела до появи в кінці VI і на початку VII ст. серії поселень із
системою ретельно продуманої організації оборони — невеликих
білокам’яних фортець через кожні 2-3 км — всіма гірськими долинами, що
вели до перевальних шляхів.

Чи не стосується первинно саме Аланії епічна назва «Саррас»? Чи не
свідчить факт узурпації в Саррасі влади чужинцем той факт, що на певний
час у 70-х рр. VI ст. Аланія, за даними Менандра, потрапила під
політичну залежність від тюрок (хазар) Турксанфа? Можливо, що саме у
середовищі останніх відбулася народна етимологізація імені Саррас (тобто
земля Сарозія) на Сарису (тюрк. «жовта вода» < тюрк. "сары", "сарыг", монг. "шірга", "шіра", угор. sarga, япон. siroi — "жовтий", чуваш. "шура" — "світлий", "сара" — "жовтий", але дв.-япон. „сіруо” — „білий” < пра-алтайськ. *sir- „світлий, білий”), що прикріпилася до ріки на кордоні аланської держави Сарозія і тюрків (тепер — р. Цариця, звідки — Царицин, тепер — Сталінград/Волгоград), а первинно — між тюркським та іранським світами. Саме на цій міфічній межі — ріці Сари — перебуває, згідно з переданнями, могила дружини богатиря Салор-Казана Абульгазі, одна серед семи жінок, які були володарками огузів. Іншою богатиршею була Барчин-Салор, донька Кармиш-бея і жона Мамиш-бея (тобто Алпамиша), яка, проте, вже похована на Південній Сари — Сир-Дар’ї біля стародавнього Сигнакаї, а її мавзолей узбеки називають "Блакитне житло Барчин" ("Барчинин Кок-кесене"), хоча інколи виникає плутанина, і мавзолей визначають як поховання Абульгазі (принаймні, так виходить із синтаксису повідомлення В. Жирмунського). Можливо, й слід пов'язувати з розумінням назви "Сарас" як "Жовта земля" визначення наступних спадкоємців цієї території куман як "жовтих" (угор. palosc, рус. "половцы"). Окрім того, на лівому березі Волги присутній й топонім Саратов < тюрк. saratau "жовта гора". Вже надалі в оточенні "езотерично стурбованих" виникла спроба переосмислити заповітне місце у відповідності зі своїми хворобливими уявленнями: "... Сталінград (колишній Царицин) — сакральне місце. Тут колись знаходився священний центр Хазарського каганату — його державна столиця, що протидіяла Русі й загрожувала Європі. Гітлер знав про це, й оволодіння цим стратегічним пунктом вважав принципово важливим етапом у своїй антиєврейській боротьбі. Адже СРСР був для нього новою хозарщиною, країною єврейських комісарів. Ось чому Сталінград став символом протистояння...". В цьому контексті цікава й група топонімів "Самара", присутня на даній території: містечко Самара (тепер — Новомосковськ Дніпропетровщини) на р. Самара (ліва притока Дніпра) і м. Самара в Середньому Поволжі на р. Самара (ліва притока Волги. Ймовірно, дані топоніми маркують західні та східні межі певної державно-етнічної території (царства Сарозія; нагадаймо вищезазначене, що Біловоддя також у прочан екзотерично визначалося як "Самарська губернія") і є перекладами місцевих назв з аналогічною функцією: киргиз. samar "чаша" < тюрк. samar "таз, глек, велика чашка, блюдо". Це наводить на паралель про пов’язане з цим лісостеповим та степовим регіоном скіфське генеалогічне передання про золоті царські інсигнії, даровані з неба, серед яких — і золота чаша. Ними заволодів третій син Таргітая Колаксай, який розділив своє царство Паралатію на три царства та інсигнії передав на збереження найбільшій з них, яке, як каже Геродот, отримало назву “Те, в якому зберігається золото”. Ці три частини Паралатії були, відповідно, царствами скіфів–басилеїв (“царських”), скіфів–аротерів (“орачів”) та скіфів–георгоїв (від іранського “пастух”, що невірно пов'язували зі старогрецьким словом “георгіос” – “землероб”), вони ж – борисфеніти (“подніпровські”), як їх називали греки-ольвіополіти Гіпанісу (Бугу). За Геродотом, ці три групи скіфів третього скіфського царства Паралатія називали самі себе “сколоти” від імені свого родоначальника Колаксая, з яким ми співвідносимо ім'я литовського бога урожаю Скальсу, що у перекладі означає те саме побажання, що й українське “Дай, Боже!”. Для академіка Б. Рибакова логічним видається зберігання золотих інсигній сколотів–“дажьбожичів” у Середньому Подніпров'ї, де існує природний захист для жителів простору, обмеженого Дніпром, Росавою та Россю. На його думку, головним святилищем Сколотської імперії було Трахтемирівське городище біля Переяслава, що колись становило з цим містом єдине ціле. Саме в Переяславі була руська митрополія, що потім була перенесена до Києва. Отже, це може означати, що Трахтемирів–Переяслав в уявленнях давніх русичів був наділений властивістю священності. Трахтемирівське городище було назване так на честь батька Колаксая, Арпоксая та Ліпоксая витязя Таргітая. Він же – старець-богатир російських казок Тарх Тарахович, який жив на горі Сіян і домігся любові Баби-Яги. А Геродот розповідає як Геракл–Таргітай був зваблений борисфенітською дівою Єхидною, від якого та народила родоначальників скіфів. Поряд з Трахтемировом — місто Канів з розкопом сколотського городища. Поряд — місто Мошни (“капшуки”) на березі правої притоки Дніпра ріки Золотоношки. А також – місто Золотоноша, котре вже на Лівобережжі. Лівий берег Дніпра також був заселений георгоями–сколотами, і межували вони зі Степом по ріці Ворскла – Пантікапа, котра впадає у Дніпро на 220 км нижче Трахтемирова. На жаль, Б. Рибаков не перевів погляд на Лівобережжя, де розташована Золотоноша. Перенесення “золота” – “слави” на Правобережжя, у Переяслав – Трахтемирів пояснюється тим, що лівий берег Дніпра став зазнавати інтенсивної агресії кочівників зі Степу, і з часом вони захопили його (крім Чернігівщини та Сіверщини) та перетворили його на плацдарм подальшої агресії. Назву території “Золотоноша” у скіфів (виходячи з індоєвропейської мовної спільноти) могла звучати як Паралатія (на відміну від іранського Зарнуматі “Золотоносна”, з чим, можливо, тотожне й поняття Сарматія), бо першому компонентові “пара-“ ідентичне латинське aurum “золото”, а “-латія” виявляє схожість з latens “прихований”. До речі, від цього слова походить етнонім латини та назва їхньої мови як латинь. Саме латини єдині з італійських індоєвропейських племен перебрали від етрусків – “расенів” звичай споруджувати у центрі міст, на майданах–“агорах”, величезні ями–сховища для міського скарбу. З окупацією кочівниками-тюрками лівобережне “Золоте царство” перетворилося на “Жовту землю”, бо втратило священність через перенесення золотих інсигній на Правобережжя. А жителі Жовтої землі стали “половцями” – стюркізованими слов'янами. Їх етнонім погодить від старослов'янського слова “половий” – “жовтий”, “червоно-жовтий”. Згідно з легендою у літописах, Переяслав отримав свою назву через те, що якийсь слов'янський отрок Ян Усьмович Кожум'яка “перейняв” славу у двобої з тюрком–печенігом. Тому ті, хто повернули “золото” – “славу”, отримали право іменуватися “роси” (“золоті”), що споріднене зі словами інших індоєвропейських мов: санскритським haris “золотистий”, старогрецьким hrisos “золото”, haris “краса, любов”. Потрапивши у сферу практичної географії, “Золоте царство” (Рось) як епічно–міфологічний етнонім для слов'ян “побутується”, надається певній території — Правобережжю і стає частиною її топографії. І навпаки, реальний етнонім “с(к)лавени”, котрий означає певне історичне плем'я, тісно пов’язане з пізнішим Аварським каганатом, залучається у епічний контекст і втрачає безпосередній зв'язок з дійсністю. Середньовічний історик Псевдо-Захарія свідчить, що роси називали себе “герос” (hros). Греки при передачі етноніму на письмі ототожнили роський придиховий звук -h- зі своїм густим придиховим -h- , котрий вимовлявся після приголосного (наприклад. rh), але на письмі позначався (?) перед приголосним на початку слова (??). Транслітерація hros як ???? призвела до об'єднання правила грецької орфографії з вимовою етноніму його носіями, внаслідок чого штучно постало * hrhos, де друге h за фонетичними законами старогрецької мови стало вимовлятися як ks, внаслідок чого постав суто грецький витвір - ??????????? (латинське Rhoxolani) "роксолани" не без співставлення з іранським roxs “світлий”, “білий”. Самі “роси” (германці називали їх “росомони”) могли використовувати засвідчене Птолемеєм ім'я “аланорси” (alanorsoi), де компонент “алан” походить з тюркських мов і пояснюється як “рівнина, поле, долина, горб, гірка”. Саме поляни мешкали на Київських горах, що їх Нестор – літописець визначив як “русь”. Поняття “поле” вміщувало у собі категорію обмеженого кінечного простору, який уявлявся у вигляді горба, кургану (на санскриті “укхрайя” – “пагорб, курган”). У зв'язку з цим стає зрозумілою причина, чому літописець декілька раз акцентував на тому, що поляни — слов'янського походження, тобто слов'янізовані, хоча у його часи пам'ятали про їх іранське (аланське) походження, спорідненість із прямими мовними нащадками скіфів – басилеїв (“царських”) – іраномовними осетинами, що були на Русі відомі під іменем “яси” (по-санскритськи yasas “слава”), що у грецькій вимові отримало вигляд “оси”, “ози”, звідки й назва “осетини” (самоназва – “ірон”), Озівське море. Саме осетини також засвідчили передання про трьох синів-родоначальників нартів (~ санскр. nrti “танцівники”, “герої”), — Ахсартагкат (від "ахсар" – "сила, хоробрість" ~ "акацири"), Алагат та Бората (від "бурафіарниг" – "багатство") Як підмітив Г. Вестберг, у західноєвропейських джерелах під іменем “слав’яни” розумілися у багатьох випадках власне осетини (на відміну від “слов’ян”), а європейські мандрівники Плано Карпіні, Рубрук та Йосиф Барбаро свідчили, що алани – праосетини називали себе “аси”. Етнонім “аси” слід пояснити на основі іранської священної книги “Авести” (щоправда, вона була основою релігії південних іранців, в той час як північні іранці Середньої Азії та Кавказу, так звані “туранці”, не прийняли реформи Заратустри і залишилися вірними “славі” предків). У ній наявна богиня Асі (Аші чи Арті), персоніфікація успіху, “плотське втілення великої слави”, яка володіє багатьма землями, золотом, сріблом, жонами та дочками. Вона переховується від грабіжників у золотому руні (!). У осетинській міфології Аші відома як Асирухс чи Ацирухс — і як дочка Сонця, і як жона витязя Сослана. Їй ідентична, у германському епосі, богиня (по-давньо-германськи “бог” –“асс”) – діва Герд. У обидвох богинь з рук виходить світло, осяваючи склепіння неба і води. Французький академік Ж. Дюмезіль пояснює теонім Ацирухс як “священне світло” та вважає його за епітет богині вогню і домашнього вогнища, яку, за Геродотом, царські скіфи - предки алан, називали Табіті, а ведичні арії – Тапаті, “Гріюча, Тепла”. Вона мала епітет “цариця скіфів”, її вогнями клялися перед греками, зазвичай, скіфські царі. Можливо, власне “мати царів” Табіті вважалася дарителькою священних золотих символів влади (чаші, сокири та ярма). Геродот ототожнив її з грецькою богинею Гестією, богинею домашнього вогнища. Чоловіком Табіті–Гестії скіфи вважали бога ріки Дніпро Бористена, походження якого невідоме. Але якщо звернути увагу на те, що чоловіками Ацирухс був Сослан, а Герд — Фрейр, то ми можемо з’ясувати і родовід самого скіфського Бористена. Осетинський герой-нарт Сослан народився зі скелі, заплідненої пастухом (Мітрою), котрий побачив оголену Сатану, доньку бога чоловіків Уастирджі (святого Георгоя – “Пастуха”, перетлумаченого на греко-християнського Георгія), народжену вже мертвою Дзерасою. Коваль Тлепш (пор з укр. "телепень" із конотацією "сила є — розуму не треба") видобуває зі скелі Сослана та загартовує хлопчика у вогні. Чи не алегорія це на Дніпро: витікання ріки з каменю і на пороги як гігантські ковадла? Діяння Сослана аналогічні діянням грецького Прометея та українського Котигорошка – “охоронця від змій гнізда грифа”. Демонічний народ нарти гострим колесом перерізає Сосланові ноги і живим закопує героя у землю. Сослан щовесни прагне вирватися на землю, але вона не може знести його тягара. Чи не паралель до билинного Святогора Горинича? Германський аналог Сослана-Бористена Фрейр під своїм титулом “інгві” став родоначальником династії Інглінгів. За його правління на землі були найбагатші урожаї, а сам він після смерті був оголошений мешкаючим у великому кургані, з якого три роки поспіль виходили золото, срібло і залізо. Фрейра називали богом миру, достатку та мудрості. Перекази датчан стверджують, що земним втіленням Фрейра був конунг Фрото (“Мудрий”), за якого на землі був “золотий вік достатку”, але якого вбив демонічний морський конунг Мюсінг. У кельтів існує міф про короля Артура (“Ведмедя”), сина Ігрейни та Утера Пендрагона, про деградацію та фатальну загибель його царства, не зважаючи на пошуки очищувального контакту з Граалем, певним універсальним принципом. Загибель і зникнення тіла короля Артура є в той же час явищем тимчасовим, і світ очікує його нової появи. Артур начебто веде постійне “дике полювання” на вепра Турх Труйту, видіння якого виникають на небі під час гроз. Цей Турх–вепр все тікає від погоні, залишаючи за собою загибель та руїну. Саме за ним женуться геральдичні герої “Погоні” Литви та Литвинії (Білорусії). Легенда розповідає, що литовський князь Вітен Арусович взяв за свій герб “Погоню”, бо по-литовськи “виті” – “гнатися, переслідувати” одного кореня з іменем князя і слов'янським “витязь”. Іранські, у тому числі й скіфські (і навіть пізніші сарматські та польські) королі обиралися внаслідок перегонів претендентів на конях. Хто першим досягне фінішу, той і стає володарем священних золотих інсигній. Український фольклор так пояснює семантику міфу боротьби з вепром: “Стрітилася Зима з Літом – Стрітилася свиня з Вітом”. Свято Стрітеня відзначають 15 лютого, а слово vitt у мові хеттів, що найперші виокремилися з праіндоєвропейської спільності і зберегли найбільше архаїзмів, означає “рік”, “доба”, “стик”, “рубіж”. У мові албанців – це vjet, у греків – “етос”, ???? (архаїчне – “ветос”), на санскриті – vatsas, по-литовськи – “ветушас”, у слов'ян – “ветхий”… Віт слов’ян – це ніхто інший, як аналог Аполлона – Змієборця, вбивці Піфона, на знак перемоги над яким бог встановив Піфійські ігри. Саме Аполлон уклав календарний цикл та керує ним за допомогою струн своєї ліри. Скіфи шанували його під іменем Гойтосир, де другий компонент “сура” означає “герой, бог”, а перший “гойто” споріднений з “віт”, “отець”, і можливо, з англійським haunt “переслідувати”, “з'являтися (як привид)”, литовським gi?ti “гнати (стадо)”, давньо-прусським hantas “бити”, давньо-ісландським honthr “боєць”, а у слов'ян – з етнонімом “анти”, українським “гнати”… Тут слід зауважити таке: " зодіак очолює те сузір’я, верхня (денна) кульмінація якого збігається з весняним рівноденням. Між 4400-2200 роками до Р.Х. це був Телець, якому протистояв Стрілець-Скорпіон (колись єдине сузір’я, у греків частину його, Скорпіона, об’єднували з Дівою, - О.Г.) або Вепр... Але між 2200-1700 роками до Р.Х. ситуація почала змінюватися: Вепр поступився Терезам". Вепр Турх явно споріднений зі скіфським персонажем Таргітаєм (пор. з наявністю численних зображень вепра у скарбах зі скіфських курганів), індійським демонічним Таракі (вбитий Скандою-Кумарою, братом Ганеші) та іранським Фарідуном (Траетоною). Від останнього красуня Арнаваз (колишня сестра та жона Йїми, прабатька людства), яку витязь визволив з полону демонічного Ажи–Дахака, народила трьох синів-родоначальників іранців (персів), туранців (скіфів, массагетів, сарматів) та ромейців (візантійців). За саму ж столицю Саррасу, як на нашу думку, може слугувати центр притягань Донецько-Волзького межиріччя та побережжя Озівського моря (Меотського озера) ще з епохи Сарматії — легендарне античне місто Танаїс (біля хутора Недвигівки Ростовської обл.), що належало до Боспорського царства і управлялося спеціальним "посланцем"-"пресбевтом". Виник Танаїс як рибальське поселення, довкола якого влаштовували зимові пасовища скотарі-кочівники (схоже відбувалося на Дніпрі біля Кам'янського городища неподалік від Нікополя). Згідно з легендою, наведеною Квінтом Курцієм Руфо, місто засноване за наказом Александра Македонського якимсь Бердою (Перідасом) на прохання тамтешніх абіїв, а потім сам Александр розбудував його стіни і заселив відпущеними військовополоненими, але через певний час скіфський вельможа Картасій захопив місто (Q. Curtii Rufi, De gestis Alexandri Magni, VII, 6,11; VII, 6,28; VII, 7,1). Птолемей розташовує біля устя Танаїсу якісь таємничі "Александрові вівтарі" (Geogr., III, 5,12), і можливо, це — т.зв. Кам'яна Могила Північного Приазов'я. Саме тут в межиріччі між Дніпром і Доном вперше фіксується сарматське плем’я роксолан (за Страбоном, VII,3,17), а в IІІ-V ст. н.е. у Танаїсі відбувся значний притік нового населення із заходу — носіїв черняхівської культури, пов'язаної із германськими племенами (готами). Саме в районі Танаїсу та Меотійського болота давні германські генеалогічні легенди розташовують одну з проміжних "прабатьківщин" германців. Зокрема, "Космографія Етика" та "Книга історії франків" розповідають про ворожнечу з аланами та побудову тут предками франків міста Сікамбрія, назва якого, начебто, означає "Меч і лук", звідки вони й почали свій героїчний похід на Захід. Також у 253 р. шляхом перевороту в Боспорському царстві монархові Рескупоріду V (240-267 рр.) було нав’язано у співправителі представника проготської партії Фарсанза, внаслідок чого Боспор надав у використання готам власний флот для набігів на Візантію і Кавказ. Перший такий морський похід в Малу Азію відбувся у 255/256 р., а другий — у 257 р. В 262 і 263 рр. остготи з Боспору двічі нападали на Ефес, у 264 р. – на Каппадокію, в 266 р. р. – на Віфінію, в 267-268 рр. – на Елладу, але в 269 і у 275 р. були розбиті римлянами. Новий цар Боспору Тейран (276-278 рр.) добив готів. Пізніше імператор Діоклетіан наймає їх і готів-тетракситів як союзників для оборони Херсонесу від зростаючої гегемонії Боспорського царства, а частина з них відійшла на Північний Кавказ, де стала відома під іменем готів-акацирів, які в нартському епосі виступають як блондини Ахсар і Ахсартаг. Переказ розповідає про те, як брат Ахсар, щоб не спокусити дружину брата Дзерассу, дочку володаря водяного царства Донбеттира, кладе на ліжку між собою і нею меч. Проте через підозру з боку брата у насиллі над Дзерассою гине (на доказ невиновності вистрілює у себе з лука), а брат, довідавшись про його невинність, сам вчиняє самогубство, кинувшись на оголений меч. Над їхньою могилою споруджено вапняковий дольмен. Нещасна Дзерасса змушена рятуватися від переслідувань Уастирджі, вершника на триногому коні, а потім народжує у хліві свого чоловіка близнюків-героїв Хамица і Уризмага. Даний переказ про Ахсара і Ахсартага певними елементами тотожний германському переказу про Сігурда/Зігфріда та Гуннара/Гунтера (Сігурд ставить на ложе між собою і Брюнхільдою оголений і змащений трутою меч, сварка-підозра між героями та їх взаємна загибель, сватання до вдови з боку кроля гуннів Етцеля). Вражаючим у сенсі нашого дослідження є те, що саме в ІІ-ІІІ ст. у Танаїсі, на відміну від решти Причорноморського регіону, відбувся бум моди на особливий посуд, належний до т.зв. "пергамського кола виробництва", — червонолаковані чашки, тарілки та посудинки круглої форми. Зроблені вони з глини жовто-брунатого кольору з дрібними рідкими золотистими блескітками слюди, що створює немовби напис. Узагальнено північний кордон поширення червонолакованої кераміки сягає лінії Львів—Київ—Харків—Саратов. Також найпопулярнішим релігійним культом в Танаїсі був культ богині Афродіти Апатури (покровительки поселенців), найбільше свято якої пов'язане з міфом про переслідування богині гігантами та визволення її шляхом обману (культ явно місцевого походження, бо на часі колонізації культу Афродіти іонійські міста не знали). Хоча увазі під містом Саррас може розумітися й будь-яке інше місто цього ж регіону. Наприклад, більш вірогідно, це — знаменита Фанагорія, розташована поряд із Гермонассою на березі Таманської (Корокондамітської) затоки Азовського моря в дельті ріки Кубані (Антикіта). Заснована вона в 543 р. до н.е. саме втікачами з малоазійського міста Теоса, які не підкорилися перському цареві Кіру ІІ Великому (Геродот, І, 168), та вихідцями з фракійської Абдери. Сама ж Фанагорія як столиця азіатської частини Боспорського царства славилася експортом соленої риби та вина. Знаменита Фанагорія була й величезним храмом Афродіти та віротерпимістю. Вже в ІІІ-V ст. тут з’являються християни — в їх похованнях зустрічаються червонолакові тарелі із зображенням хреста на дні, як правило, привезені із Середземномор'я, з Карфагену. Славнозвісним було релігійне братство Афродіти Апатури, на могилах членів якого встановлювалися стели (найвідоміша — стела Агафа) із зображеннями богині, яка в простягненій правій руці тримає кубок з вином (канфар), а в лівій — чашу (фіалу). Біля постаті богині часто зображали двох вершників в парадній одежі. Останні, начебто, свідчать про сарматизацію населення Боспорського царства. Дійсно, численним та органічним було у місті саме сарматське населення, активно, що активно сприймало боспорську культуру і разом з тим зберігало традиції свого етносу. Останній факт сприяв тому, що в умовах занепаду самого Боспорського царства Фанагорія стала процвітаючою і фактично економічною столицею Сарматії. В епоху гуннської навали на Боспорське царство в 70-х рр. IV ст. (Амміан Марцелін, ХХХІ,3,1) Фанагорія, як і Танаїс та інші міста, була зруйнована й існувала надалі як невеличке містечко, але з часом знову розрослася. Надалі місто стало в 630-рр. столицею Приазовської Булгарії, повсталої під проводом хана Кубрата проти західних тюркютів (хазарів), і її героїчно обороняв син Кубрата і сташий брат засновника балканської Болгарії хана Аспаруха хан Бат-Баян в 660 р. За О. Пріцаком, саме булгари в Фанагорії вперше сформували новий тип військ — загони морських піхотинців, які стали відомі як "склав(ін)и" < тюрк. sqlaw-in <*saqla-w-in < saqla-gu-in "вартовий, страж" ~ іран. "хорват", тип яких перейняли потім авари у Подунав’ї, проти яких візантійці з аланів та інших племен сформували в 545 р. в північнодунайському місті Турріс загороджувальні загони – "антів" < іран. ant-ya "прикордонник". Саме тут, як на нас, в давньо-булгарську мову та подальше її відгалуження — чуваську мову — увійшла велика кількість латинських слів, наявність яких досі філологи не пояснють: лат. abbas “абат” - чув. apas “жрець”,лат. alga “водорость” - чув. yalkha “твань”; лат. amicuc “друг” - чув. діал. ami “друг”, брат”, лат. arca “ящик” - чув. arca “скриня”, лат. artemisia “полин” - чув. armuti “полин” (нім. Wermut “полин” теж сюди), лат. barda “сокира” - спільне тюрк. balta “сокира”, лат. cito “швидко” - чув. xyta, карач., балк. qaty “швидкий”, лат. cocles, власне “кривий” - чув. kuklek “кривий”; лат. codex “стовбур, пень” - тур., гаг. kutuk “стовбур, пень”, лат. cura “піклування” - чув. khural “захист”, лат. cursarius “пірат” - чув. xarsar “сміливий”, карач., лат. farnus “ясен” - чув. verene “клен”, лат. faux "горло" - гаг. buaz кирг. buvaz, тур., каз., карач., балк. bogaz та ін. “горло, глотка”, лат. imber “злива” - туркм. jagmyr, чув. cumar, тат. jan,gyr, узб. jomgyr, тур. yagmur “дощ”, лат. ius, iuris 1. право - чув. jaras “прямий”, тур. yasa “закон, статут”, карач. dzoruq закон та ін., лат. ius, iuris 2. юшка - чув. jaska - загальна назва перших страв, juskan мул, твань", лат. lama “болото, багно” - чув. lam “вологість”, лат. mactare, macto “прославляти”, “приносити в жертву” - сп. тюркське (туркм. magtamak, чув. muxta карач., балк. maxtarga, узб. maqtamoq “хвалити”, якут. maxtan “дякувати”, лат. ordo “ряд”, “стрій”, “військо”, “загін” - сп. тюркське (туркм., каз. orda, чув. urta тур., аз. ordu та ін. “армія”), лат. sapa “сік” - чув. sapakh “сочитися”, лат. sarda, sardina “види риб” - чув. cartan “щука”, лат. (сабінське) teba “горбик, гірка” - спільне тюрк. (чув. tupe, тур. tepe, каз. tobe і под. “гора, вершина”), лат. torta “круглий хліб” - чув. tarta “вити, мостити гніздо”, лат. torus “узвишшя” - чув. tara “вершина”,лат. usus “користування” - чув. usa “користь”, лат. vulgus “нарід”, “отара”, “натовп”, лат. vulgaris “звичний, звичайний” - чув. pulkka “стадо”, “зграя”, Bulgar — давня назва тюркського племені, предків чувашів. Сюди ж нім. Volk, анг. folk, шв. volc “народ” (дане зведення складено Валентином Стецюком, http://www.geocities.com/valentyn_ua/TurGrLat.doc, щоправда, він вважає, що прототюрки принесли свою лексику в Європу в епоху бронзи як "носії культури бойових сокир та шнурової кераміки", що, звісно, науково не доведено). Пізніше Фанагорією заволоділи Візантія, Хазарія, Тмутаракань і остаточно була знищена в ХІІІ ст. монголо-татарами, після чого ця столиця "азійської Сарматії" вже не відродилася, перетворившись у "безплідну землю". Саме про останнє, як на нас, й розповіли в Європі, найімовірніше, як генуезькі та венеціанські колоністи Криму та Тамані XIII-XIV ст. — генуезцям належало Капітанство Готія, а венеціанцям — м. Тана, теперішній Азов (монголо-татар. місто Азак, яке було одним з головних портів Орди, доходи від якого йшли на утримання особистої гвардії -"кешик/кешиг" великого хана, які переважно були християнами-несторіанами і складалися з чотирьох-"доірбайн/дурбан" племен. Коли в 1395 р. Тімур заволодів Азаком, то наказав вирізати лише всіх мусульман, а інших полонених відпустив і саме 1395 р. вперше згадується у грамоті слово "козакъ"-"вільна, свобідна людина"). У Матрагі-Тьмутаракані, Солхаті-Старий Крим, Чембало-Балаклава були могутні італійські гарнізони, які змушені були втікати зі спустошеного турками в 1475 р. Криму за союз з Польщею та Великою ордою хана Ахмата, завдяки чому вели торгівлю з Китаєм (!), так і емігранти-члени численної іудейської общини Фанагорії та власне іудейського поселення Джудекка (або Codencha). Цікаво, що за деякими версіями в генуезькій колонії в Криму служив навігатором Христофор Колумб, офіційний перший спогад про якого датується 1473 р., коли йому було двадцять два роки, і якого венеціанський морський суд називає "піратом Коломбо", що перебуває на службі у анжуйського герцога Рене. Сам Колумб, "син ткача", але неодноразово називає себе нащадком аристократичного роду (можливо, Колонні, впливовий римський рід в ХIV-XV ст. з родовим маєтком Палестрина і з якого походить римський папа Мартин V) і вільно розмовляв кількома іноземними мовами, а його брат Бартоломе у Лісабоні був власником картографічної майстерні. Власне побутування столиці Саррасу на березі Азовського моря пояснює причину, чому правитель царства Граалю названий Королем-Рибалкою: скіфи називали Азовське море "Рибним озером" (Карачулак), в той час як вже слов’яни — Сурозьким ("синім"), араби — Бар-аль-азов ("темно-синє"). Відомо, що правитель Венеції (Дож республіки Святого Марка) ставав легітимним під час т.зв. "обручення з Морем" (Sposalizio del Mare) на свято Вознесіння, кидаючи з корабля "Бучченторо" ("Букентавр") у море перстень. Пов'язано це з популярною легендою про те, як три мандрівники попросили одного венеційського рибалку відвезти їх у найсильніший шторм у відкрите море. Тут вони зустріли човен, повний демонів, які пливли до міста, щоб зруйнувати його. Три мандрівники, які виявилися святими Марком, Георгієм та Миколаєм, вигнали демонів і врятували Венецію. Шторм після цього стих, а Марк віддав свій перстень рибалці і попросив передати його дожеві як доказ чуда. Аналогічно "Перстень рибалки" носить Папа Римський і прикрашений він зображенням апостола Петра, який витягує сіті. Також, як зауважує О. Пріцак, після падіння імперії Аттіли з колишнього боспорського добробуту залишився тільки рибний промисел і що правителі міст Боспор і Таматарха (іудейське Семкерч) мали офіційні тюркські титули "балігчі" — "рибалки". Але можлива версія, за якою тут присутня забута гра слів, що йде з гуннських часів, а саме загальнотюркські омоніми balyq "місто" i balyq "риба" (що дало українське "балка") — міста засновують "рибалки", тобто "піші", на відміну від "кінних". Цікаво, що у верхів’ях ріки Обь розташоване місто Камбалик, де відомий мандрівник Марко Поло мешкав аж 17 років. Від цього міста до Великої Китайської стіни — 99 денних переходів. В сенсі реальних балто-іранських контактів на Дніпровському Лівоборежжі (басейн рік Десна і Сейм; пограниччя юхновської культури і культури зольників) є сенс шукати сліди архаїчного Саррасу у балтській лексиці (латиськ. sargat — "охороняти, сторожити, оберігати", sargaties — "стерегтися, берегтися", sargs — "сторож, страж"; пор. з іран. horvat "сторож, охоронець"). Власне роксолани ("світлі алани")-саргатії, поряд з просто аланами, населяють, за Птолемеєм, після відходу на захід язигів, верхнє лівобережжя ріки Лік (Lycus fluvius) на крайніх східних схилах Аланських гір (Донецький кряж). Останнє, на думку О. Стрижака, було перетлумаченням вже забутого "меотського" (індо-арійського) означення битого шляху, яким йшли азійські народи в глибини Європи: *sal-gat- (*sala- "схил", "джерело", дв.-інд. sara "водопад" і дв.-інд. gatu "шлях", за аналогом із Салхат "Старий Крим" та гідронімом Салгір, де другий компонент дв.-інд. giri "гора"). Але, як на нас, можлива й більш глибша ретроспекція. І пов'язання назви Саррас із Сарагосою, і сарматами-аланами-саргатами, і царством Сарозія тощо — все це були в певні історичні епохи спроби народноетимологічного витлумаченння (і перепризначення) більш давнього, архаїчного поняття, котре стосувалося території Північного і Східного Приазов'я аж до ріки Волги (Ра, Раси, Ранхи) на сході та до Кавказьких гір на півдні. На нашу думку, мова йде про хурритський мовний спадок в назві Саррас: від ?arra-??i ("шарра-шші") — "царство". Хуррити як носії старосільської археологічної культури перебували в етнічно-культурному симбіозі з індоарійськими ямно-кемі-обинськими племенами Північного Причорномор’я, що, відповідно, відбилося й на мовному характері обох етнічних конгломератів, внаслідок чого Г.Б. Джаукян навіть запропонував розглядати мови хурритів та урартів як індоєвропейські (з ним погоджується і Ю.Л. Мосенкіс, додаючи до цього переліку хаттську мову Анатолії, лінійне письмо А на Криті та мову етрусків Італії). Як тут не згадати хуррит. xa?ari “масло” < пра-східнокавказ. *HrVj?E “товстий, жирний” з якого виводять ведичний образ запозиченого аріями Сури та, відповідно, сурів (Адітьї, тобто племена інгульської культури) та асурів (Данавів та Дайтьїв, племена катакомбної культури). Сура, жінка бога Варуни, згідно з міфами, вийшла з океану під час його пахтання (збивання океану ступою до стану масла). Аналог магічної чаші Грааль зустрічаємо у прямих мовних спадкоємців алан — у осетин, у їх епосі про нартів (чаша Амонг роду Алагата), а звідти — у його абхазьку версію, де розповідь про неї й була записана: "... Найбільшим, великим дзбаном вважався Вадзамакят. Він уміщував шістсот звичайних нартівських дзбанів, що використовувалися для води. Треба сказати, що Вадзамакят був не простим глиняним дзбаном. Він відзначався властивостями, таємницю яких не розкрито і досі. Варто знати, що Вадзамакят виготовляли в особливий спосіб. Як і хто, теж невідомо. Вино Вадзамакята мало особливу силу: випивши його. нарти ставали ще більш могутніми. Кажуть. що в цей дзбан клали розрубану червону змію. Але де водиться ця змія, нікому невідомо. Ось ще одна дивна властивість Вадзамакята: скільки не черпай вина з нього, а його не меншало. Все це, зрозуміло, створювало велику славу цьому нартському дзбану. Якщо нарти поклялись біля нього, то вже так і буде: ніяких поступок! Так, священний був дзбан Вадзамакят!". Як дослідив В. Петрук, назва казана у абхазів є спотвореною осетинською (W)ac(y)among — "Вацамонг" ("Виявляюча (чаша)"), вважаючи що греки теж невірно передали назву як Ексампай — "Священні шляхи" (компонент "пай" аналогічний занесеному аланами у французьку мову pays — "країна, місцевість"; можливо, теж іраномовні скіфи перетлумачили по-своєму первинну назву, адже О.Трубачов реконструював як індоарійське a-ksama-payas "непридатна ріка", за переказом, казан скіфського царя Аріанта розташовано біля джерела притоки Гіпанісу, вода якої непридатна для пиття). Внаслідок суперечок за оволодіння дзбаном нарт Сасриква (Сосруко, Сослан) скинув його з гори і він розбився, а з насінин винограду, що були на його дні, з’явилися чарівні виноградні лози (кабардинська легенда розповідає, як герой, який був на бенкеті у небесних духів, скидає на землю посудину з чарівним вином). Цікаво, що кабардино-черкеською назвою м. Кисловодськ є Нарцане, тобто "нартівський напій" (кабард. "сане" — "напій", адиг. "сане" — "вино", черк. "сане" — "смородина" ~ р. Смородина, на якій міст — арена боротьби слов’янського героя зі зміями). Осетини — чіткі представники кавкасіонського антропологічного типу, в той час як алани — представники цілком іншого типу — вузьколицього варіанту європеоїдної раси. Відмінності між осетинами та аланами за скуловою (вилицевою) шириною максимальні в межах європеоїдної раси, тобто генетичної спорідненості між ними нема. Прийшле аланське населення лише передало тубільному населенню свою мову, зумовило вплив на його культуру. Також безпосередні нащадки алан (ясів) досі компактно проживають в області Ясшаг на сході Угорщини. Писемні джерела завжди чітко розрізяють алан і сарматів, ніколи не ототожнюючи їх. Вірогідно, що Птолемею вони відомі як “аланорси” (alanorsoi), де компонент “алан” походить з тюркських мов (alan, alang, jalan), і пояснюється як “рівнина, поле, долина”, “горб, гірка” та, зокрема, запозичений в угро-фіннські мови (фін. alanko “низина”, ест. alango “низина, долина” ~ цікаво у зв’язку з цим співставити тлумачення імені героя Персеваль у самому епосі про Грааль як “проникаючий долиною”!). Саме поляни мешкали на Київських горах, яких Нестор–літописець визначив, що вони – “русь” (лат. rus, кельт. reuth “поле”). Поняття “поле” вміщувало у собі категорію обмеженого кінечного простору, який уявлявся у вигляді горба, кургану (на санскриті ukhraiia – “пагорб, курган”). Також, зауважує М. Покровський, "... у осетинській мові "поле" означає як місце полювання, так і саме полювання (асоціація за суміжністю)... В епоху судових поєдинків у давній Русі "поле" означало місце поєдинку і сам поєдинок". Для скептиків додамо свідчення самого Амміана Марцелліна, за яким алани "отримали свою назву від гір" та що "... вони, аналогічно до персів, поширили своє ім’я як благородне, на всіх решту" (Res.Gest.libri, XXXI). У зв'язку з цим стає зрозумілою причина, чому літописець декілька раз акцентував на тому, що поляни — слов'янського походження, тобто слов'янізовані, хоча у його часи пам'ятали про їх іранське (аланське) походження (тобто про спорідненість їх із прямими мовними нащадками скіфів — басилеїв-"царських” — іраномовними осетинами, що були на Русі відомі під іменем “яси”, по-санскритськи yasas “слава”, що у грецькій вимові отримало вигляд “оси”, “ози”, звідки й назва “осетини” при самоназві “ірон”, Озівське море), а саме — з причин як зміни виду харчування, так і замешкання на гірських породах — "Київських пагорбах", поляни-рільники з кочових іранців-доліхокефалів трансформувалися у брахікефалів. Як зазначає В. Сєдов, "... група середньодніпровських слов’ян, котра ховала померлих в ІХ-ХІІ стт. в грунтових могилах під курганами, сформувалася в наслідок слов’янізації місцевих іраномовних племен (далі В. Сєдов конкретизує їх як носіїв пеньківської культури, спадкоємниці північного варіанту черняхівської культури, - О.Г.). Іншими словами, слов’яни, які залишили середньодніпровські курганні трупопокладання в грунтових ямах, у значній мірі були нащадками місцевих скіфо-сарматських племен". Надалі певна частина середньодніпровських племен мігрувала на захід і колонізувала землі Верхнього та Середнього Подністроав’я, про що свідчать кургани (наприклад, курган "Настасина могила", що у с. Крилос, який є давнім Галичем) та поодинокі знахідки, що пов’язані з даною культурою. "... Сліди іранського впливу на східнослов’янські мови виявляються не тільки в матеріалах лексики, але проявляються у фонетиці та граматиці. В.І. Абаєв показав, що зміна вибухового g, властивого загальнослов’янській мові, у задньопіднебінний фрикативний h відбулося в ряді слов’янських мов (в тому числі у південній частині східнослов’янського ареалу) в умовах скіфо-сарматського впливу. Оскільки фонетика, як правило, не запозичується у сусідів, дослідник стверджує, що у формуванні південної частини східного слов’янства (майбутні українські та південноруські наріччя) приймав участь скіфо-сарматський субстрат. Той же дослідник припускає, що наслідком скіфо-сарматського впливу були також поява у східнослов’янській мові генетива-акузатива та близькість східнослов’янської з осетинською у перфектувальній функції превербів. В числі язичницьких богів, котрим поклонялися східні слов’яни, літописи називають Хорса і Симаргла, іранське (скіфо-сарматське) походження котрих беззаперечне. В.І. Абаєв виявляє також семантичну та етимологічну паралель між східнослов’янським божеством Родом та осетинським Naf (Рід) [пор. з слов. Навь — "Дух предка", — О.Г.]... У язичницькому пантеоні західних та південних слов’ян божества іранського походження невідомі". Також не повинно дивувати, що на сарматському походженні настійно наголошували польські генеалогічні джерела. Саме поляки були західною групою полян (Птолемеєві Boulanes, у нім. джерелах — Pulani, Pulanes, Poleni, Poleni, Poloni, Bolana, Bolanen, Bolani, Boloni), очоленою Popielem (Jaskotel, Jasczold ~ Аскольд, сканд. "попелястоголовий"), яка мігрувала на захід у лехітські землі в Куявію, де лежить знамените озеро Гопло, на березі якого і є місто Крушвиця, батьківщина Попеля. Київські ж поляни зберегли переказ про якесь протистояння, пов’язане з даним персонажем, перенісши його події до більш ближчих часів. Виходячи з літописної традиції, що “нарцы (варіанти: норцы, норицы) еже суть словене» і слов’яни походять з подунайського Норику та тим, що ряд вчених ототожнюють їх зі згаданими Геродотом мешканцями Бугу неврами та з начебто кельтським племенем нервіїв та згаданими Тацітом начебто германцями, нервіянами, слідом про побутування слов’ян у Галлії є топоніми сучасної Франції — ріка Ньевр, місто Невер, департамент Ньевр. Неврів у складі гуннської експедиції в Галлію, яка закінчилася битвою на Каталунських полях (Шалон на Марні), згадує Аполлінарій Сідоній. Після загибелі Аттіли значна частина варварських племен перейшла на бік Риму і імператор Майоріан в 458 р. використав їх для остаточної ліквідації сепаратизму галло-римської знаті (за словами Аполлінарія Сідонія, імператорові ніс військову службу "весь Кавказ і п’ючий скіфську воду Танаїс") та загрози з боку вестготської Іспанії. В 469 р. вони під проводом Павла розбили вестготів, але внаслідок загибелі самого Павла вся територія між Сеною та Луарою опинилася під військовою владою союзника Риму — вождя салічних франків Хільдеріка, батька Хлодвіга. Надалі Рим збільшував у Галлії та Італії кількість варварів, головним чином з Паннонії, як противагу вестготам та бургундам. Зокрема магістром армії в Галлії імператор Юлій Непот призначив уродженця Паннонії руга Ореста, колишнього секретаря Аттіли. Але Орест підняв заколот, проголосив імператором свого сина Ромула (прозваного Августулом), а начальником гвардії — Одоакра, сина свого друга Едекона, з яким служив ще Аттілі. У свою чергу в 476 р. Одоакр вчинив переворот і вбив Ореста і скинув Ромула. Від цього часу в історії прийнято вести відлік падіння Римської імперії та торжество варварських королівств. В цій ситуації Галлія визнала імератором Непота, який втік у Далмацію, а після його смерті — візантійського імператора. Північно-західну Галлію, між Сеною та Луарою, очолив Сіагрій, син Егідія, резиденцією якого був Суасон, куди він стягував найманців з усієї Галлії (аналогічно чинив і Одоакр, нанявши для оборони кордонів Італії з остготами булгар на чолі з ханом Бузаном та гепідів на чолі з королем Трапстілою). В 486 р. він був розбитий королем франків Хлодвігом і втік до вестготського короля Аларіха, але був виданий і страчений. Проте, католицьке населення (наприклад, Лютеції-Парижу, Вердена та Нанту), яке зблизилося з прийшлими аланами, неврами та іншими варварами із Сарматії та римськими військовими гарнізонами, утворило етнічний симбіоз — "арборихи" (за Прокопієм Кесарійським, "Війна з готами", І, 12, 13-16), різко виступило проти франків, про що говорить "Житіє Женевьєви", "Житіє Максима", "Житіє Ремігія", Григорій Турський та Прокопій Кесарійський. Франкські окупанти-язичники відповідали жахливим терором не тільки мирян, але й монахів та служителів церкви. Як наслідок, почалася розруха, шаленіли голод та епідемії, населення заганялося на примусові роботи та в каменоломні. В 480 р. на допомогу арборихам виступили вестготи-аріани Іспанії, які вибили франків з Арля та Массілії, а згодом — з усієї Провінції (Провансу). Але в 506 р. франки на чолі з Хлодвігом (Людовіком І) розбили вестготів біля Вульє (біля Піктави, тепер Пуатьє), де загинув і їх король Аларіх ІІ, а його син Амаларіх втік в Іспанію (цікаво, що французи досі називають атмосферне явище, відоме у нас як "дике полювання", незрозумілим словом Gallery, тобто іменем Аларіх). Хлодвіг увійшов у Тулузу і заволодів скарбами вестготських королів. На допомогу вестготам прийшли остготи Теодоріха Амала (на цей час вони вже заволоділи Італією і скинули Одоакра та номінально визнавали візантійського імператора), які відкинули франків за Рону. Королем вестготів був проголошений внук Теодоріха Амаларіх (507–531 рр.), а скарбниця, що перебувала в Каркассоні, була перевезена в Равенну. Нова політична ситуація призвела до того, що франкські окупанти пішли на союз із арборихами (ще раніше з потреби боротьби із саксами франки змушені були укласти з непокірними арборихами договір про ненапад) у війні з бургундами-аріанами, які загравали з місцевим католицьким населенням, відновлюючи їх юридичний статус як "римлян", дозволяючи змішані шлюби, встановлювали судову рівноправність між місцевими жителями та бургундами, захищаючи майнові права. В 496 р. франки-язичники прийняли християнство католицького обряду, резиденцією короля проголосили Париж, отримали від візантійського імператора багряну туніку і хламиду та розпочали підготовку до війни з вестготами-аріанами. В цій ситуації населення Галлії розділилося на прихильників франків та вестготів. В останньому випадку навіть не бралося до уваги їх аріанство та тривала ворожнеча (наприклад, місто Овернь). В битві на полях Вугле біля Піктави (Пуатьє) вестготи зазнали поразки, а франки розширили свої межі до кордонів Бургундії. Але дальшому просуванню франків перешкодили остготи (самоназва — "грейтунги", Gruituggos "жителі (берегів) піщаної гальки"; гот. *greuta, дв.-ісл. grjot, нім. Grei, фр. greve "галька, гравій"; пор. тервінги — "деревляни" та грейтунги — "галичани"), які окупували Нарбонн. Лише протягом тривалих війн франки на середину V ст. підступами завоювали Нарбонн та Бургундію. Щодо "арборихів" та їх союзу з вестготами ми висловлюємо наступні зауваження. Можливо, тут основу складала ідеологічна єдність готів та алан (і слов’ян) із північнокавказькою фратрією, засвідчена в генеалогічних легендах гуннів та сарматів: походження від войовничих і демонічних амазонок (іран. ama-zen "всі жінки") Степу. Сам етнонім був перекладом на розмовну серед галлороманського населення латинь — arbor "дерево" — самоназви тої частини праслов’ян Галлії, яка входила до союзу (політичного або релігійного) з вестготами (пор.: "русичі" — "ті, хто в союзі з русами-норманами"), самоназвою яких було "тервінги": гот. tairwiggos "мешканці лісів" ~ дв.-рус. "древляне" (пор.: ст.-сл. "древо" ~ галл. dervo, Dervus "дубовий ліс", лит. derva "сосна", англ. tree "дерево", ст.-грец. drys "дуб" ~ дв.-сканд. drots, готськ. drauhts, дв.-ісл. drot, дв.-англ. dryht, др.-в.-н. truht "дружина, військо", дв.-ісланд. drottinn, дв-англ. dryhtin, дв.-верх.-нім. truhtin "володар", ісланд. drottning "княгиня" < *dreu- "міцний, твердий"), польск. Drzewianie, нім. Drawein, Dravenische, (поряд з синонімами Wenden, Wendland, Polabische; древани – Waldbewohner заселяли Ганноверську провінцію ще в ХVIII ст., і далі їх спіткала доля пруссів). Етнонім "сармати" пояснюють як народноетимологічне витлумачення дв.-іран. saoromant- "оперезані мечем" на "жінкопідвладні" (іран. sar- "голова" + mat- "жінка" ~ пор.: "башкорт" — "башкири", від "баш" — "голова" + "кортка" — "жінка"). Башкирський епос "Конгур буга", розповідаючи про звитяжну боротьбу башкірського царя Миная ("Стрільця") з хуннськими тюрками (тобто гуннами), зауважує, що на чолі башкирського війська, вказуючи шлях і узгоджуючи його з "космічним шляхом", — знак зірки Венери (Тиндаса). А етнонім “гуни (гунни)” походить саме від дв.-герм. cuna “жінка” (укр. жона < праслов. *gen?, прус. genno, гот. qino, gens, дв.-верх.-нім. quena, дв.-ниж.-нім. quan, quena, англ. queen , дв.-англ. cw?n, дв.-ірл. ben , авест. ??na, дв.-інд. jani-, gna, вірм. kin, ст.-грец. ????, беот. ????, тохар.?aen, тохар. В ?ana < і.-є. g uena <*g?en “народжувати” < ранньо-і.-є. GwXy- “жінка, виношувати, голосиста”), бо “… слово, яке означало “рід”, означало так само “жінку” (мати)” (пор.: іспан. сuna “колиска”, “родина, рід, сім'я”, що, вірогідно, збереглося ще з часів побутування свевів–квадів у Піренеях). З часом, під тиском протобулгар Північного Кавказу сарматські племена перейшли на правий берег Дону і уклали військово–політичний союз із гуннами, внаслідок чого теж отримали на своє політичне означення термін “гуни”. Про відмінність між тубільцями та прийшлими гуннами говорив грецький географ Маркіан Гераклійський, що жив через сто років після Птолемея. Пізніше термін “гуни” поширювався й на інші, різноманітні за походженням, етноси, що входили до гуннської імперії, що в зносинах із Західною Європою виступала під офіційним іменем “Скіфія”. Власне адигська Жиг-Гуаша ("Дерева господиня" ~ адиг. "жиг", "чъыгы" — "дерево" > чехи «аварська назва західних деревлян»; до приходу авар від
теперішньої Чехії до Дніпра простягалася єдина Липецька археологічна
культура, атрибуйована як слов’янська), мудра богиня (аналог мудрої
Сатаней у епосі про нартів), яка наполовину із срібла, а наполовину — із
золота (пор. з мотивом «золотої баби»), мешкає на морському побережжі,
її оточують тхаухуди (красиві діви-войовниці). Вона народила від коваля
Тлепша (який зустрів її під час пошуку знань) сонцесяйного сина, який
успадкував її мудрість і навчив нартів орієнтуватися в походах
Чумацьким Шляхом.

Але, крім того, власне слов’янське слово «древо», як зазначає І.
Срезневський, означало ще й «палиця, кий»…

Отже, андекави як найманці дійшли саме до кордонів Вандеї, що отримала
назву від кельтсько-слов’янського племені венедів (венетів).
Праслов’яни-“венети” просувалися у багаті та пожвавлені суспільним та
культурним життям області побережжя Північного моря, а звідти – на схід,
південь та захід. “…Процес цей характерний для всіх індоєвропейських
народів того часу, і виключати з нього представників праслов’ян, одного
з могутніх етнічних масивів Європи, нема підстав”. У західній традиції
під іменем “венеди” знають власне слов’ян: “…серед кельтів часто
зустрічався змішаний тип нордичних доліхокефалів і альпійських
брахікефалів, так званий тип кельто-слов’ян, котрий значно поширений у
Європі від Англії до Росії. На думку А. Юбера, саме цей тип являють
статуї галатів з Пергаму, такі, як галл з капітолійського музею або галл
з музею Терм… [вони] скопійовані з натури і скопійовані дуже
точно…”.

Проте, подальша доля слов’ян в цьому регіоні виявилася незавидною,
особливо після падіння від ударів мусульман їх покровителів —
вестготського королівства в Іспанії. Слов’яни стали доброю статтею
доходу для франків як продані у рабство через посередництво іудеїв
(особливою «славою» в цьому користувалися іудеї Вердену). Як правило,
чоловіків-слов’ян вивозили в Іспанію, де кастрували і продавали у
рабство у Єгипет. В арабомовних джерелах рабів-слов’ян іменували «хасі»
(«кастрат»), «хадім» («слуга») і навіть «устад/муалім/шейх» («вчитель»).
Вони славилися своєю верховою їздою, стрільбою з лука та талантами, що
дозвляло досягати їм вершин влади.

Той факт, що Кай-сенешаль має стосунок до легендарної війни Артура з
Римом за оволодіння світом, наштовхує на здогад вбачати в Артурі
острівних кельтів (цікаво, що саме на захід від Анжу епос розташовує
столицю бритського короля армориканський Нант, давній Маннатіс) саме
героя германського епосу Етцеля, тобто Аттілу історичних гуннів, ім’я
якого чомусь готське (attila “батечко”), а за деякими версіями
автентичне його ім’я було саме Кий.

А також факт смерті Артура через жінку (зраду Гвіневери) тотожний
переданню про смерть Аттіли через жінку – за історичними легендами (під
час весілля з Ільдіко-Хільдою) та «Піснею про Нібелунгів» (через свою
дружину, бургундську принцесу).

До кельтських островів доходили лише нечіткі перекази про ворогування
гуннів та римлян, тож не дивно, що розповіді симпатизуючих гуннам галлів
(гунни, наприклад, підтримували вождя багаудів Арморики лікаря Евдоксія)
впали на вдячний грунт і трансформувалися в переказ про короля Артура і,
можливо, надалі співвіднеслися з реальним королем кельтів Британії та з
певним фактом походу на Рим в 382 р. британських легіонів вихідця з
Іспанії (кельтібера) Максима, сподвижника Феодосія, що, ймовірно, в
якійсь кельтській ієрархії належав до «Ведмедів»: Артур – кельт.
«ведмідь» (~ баск. hartz «ведмідь») як народноетимологічне витлумачення
більш давнього слова, збереженого в ірл. Ard-Ri «верховний, високий
король» (Artur latine sonatursum horribilem — “Артур латинською означає
страшний ведмідь”, зауважує Ненній). Коли Максим у багряній одежі
висадився в усті Рейну, галльські війська, місцева бюрократія і навіть
мавританська кіннота підтримала прибульців. Після розгрому і вбивства у
Ліоні Граціана Максим був проголошений саме імператором Британії, Галлії
та Іспанії (тобто Кельтського світу), а Феодосій визнав Максима
співправителем з резиденцією у Тревах. Ведучи переговори з міланським
двором Валентиніана ІІ через свого сина Віктора, Максим одночасно
розпочав жорстокі гоніння проти єресі присцилліан та самодурства
місцевих рабовласників. В 387 р. він здійснює похід в Італію під
приводом боротьби з прихильниками аріан Валентиніаном ІІ та його матері
Юстини. Таємно йдучи за Домніном, котрий отримав у нього допоміжний
загін проти варварів, що живуть у Паннонії, Максим підійшов до Мілана.
Юстина з родиною втекла в Фессалоніку до Феодосія, де видала за нього
свою дочку Галлу. Тому, коли Максим вступив у Паннонію, Феодосій швидко
виступив проти нього, рекрутувавши вестготів, остготів, алан та гунів.
Війська Феодосія були споряджені як гунни і являли собою кавалерійські
ескадрони стрільців з лука. В першій же битві на ріці Саві Максим був
розбитий, але прибула допомога на чолі з його братом Марцелліном. У
битві біля Петавії були розбиті і ці війська. Частина перейшла на бік
Феодосія, сам Максим втік у Аквілею, але там його наздогнали та вбили.
У валлійській фольклорній традиції Максим відомий як Максен Вледіг,
батько героя Овейна (герой «Івейна» Кретьєна де Труа). Одна з дочок
Максима на ім’я Севера стала жінкою верховного короля Британії
Гвортігірна (Вортігерна) Гвортінеу (420-440 рр), і їхній шлюб
благословив сам святий Герман. Але після смерті Севери король згвалтував
свою власну дочку і одружився на Ровені, дочці короля саксів-язичників
Хенгеста, за що святий Герман прокляв його.

З Максимом пов’язується й доля самого святого Патрика. Коли всі основні
сили кельтського імператора переправилися з острова на материк, садиба
його декуріона Кальпурнія, сина священника Потіта, зазнала нападу
розбійників (піктів або скоттів), внаслідок чого п’ятнадцятилітній
Патрик потрапляє у полон, і згодом його продають у рабство в Ірландію.

Соратник і друг Максима Конан Меріадек захопив Арморику і був
проголошений в 388 р.королем легіонерами, які за походженням були
ірландцями, валлійцями та армориканцями. Саме Конан став родоначальником
всіх суверенів Арморики-Бретані.

Також із Максимом пов’язується в історіографічній традиції виникнення в
Шотландії царства піктів, яких вважають за «агатірсів», найнятих
римлянами для висадки в тил бритів (Гіральд Уельський, «Про навчання
правителів», частина перша, ХІІ ст.).

Довідавшись про вторгнення вандалів та алан в Галлію, британські легіони
(Другий в Рутипії, тепер Річбор, та Шостий в Еборакумі, тепер Йорк)
проголосили імператором спочатку Марка, потім Граціана, а через чотири
місяці, вбивши попередніх, — Константина ІІІ (407-411 рр.). Новий
імператор висадився в Боннонії (Булоні), розбив варварів і відновив
оборону Рейну та союз із франками та алеманами. Його також визнали
галльські когорти та знать, він розташувався в Арлі, допоміг звільнитися
від влади римлян Арморіці та іншим провінціям Галлії і виступив проти
равенської армії, яку очолював остгот Сар. Хоча Сарові вдалося
розгромити розрізнені підрозділи нового імператора, але в спину вдарили
альпійські багауди. Син Константина ІІІ Констант був проголошений
цезарем і на чолі дев’яти когорт завоював Іберію. Равенський правитель
Гонорій змушений був визнати Константина ІІІ співправителем в Галлії та
Британії. Надалі Констант був проголошений імператором і на чолі армії
вирушив у похід в Італію, але під загрозою, що вестготи вдарять йому в
тил, відступив. В Іспанії Геронтій, намісник Константина ІІІ підняв
заколот і вбив Константа, проголосивши імператором свого сина Максима.
Проти Константина ІІІ виступили равеннські полководці Ульфіла і
Констанцій. Імператор заховався в базиліці Арля, прийняв сан пресвітера,
але був полонений і по дорозі в Равенну вбитий. Також Геронтій був
вбитий, а Максим втік до Південної Іспанії.

Аналогічно переселилися франки Меровінгів на захід з легендарної
“Аркадії” (“Ведмежої країни”, вірніше зі східної частини Візантійської
імперії, яка дісталася у спадок від Юстиніана синові Аркадію) — за
«Хронікою Фредегара» (ІІ, 4-6) франки були троянцями, яких Оддіссей
відпустив на волю і вони під проводом свого вождя Франція переселилися в
Європу, — вздовж Дунаю (країни Меруве; пор. з р. Морава) та за Рейн у
Бельгію в район Арден (названо в честь галльської богині Ардуіни,
аналога Артеміди), де вони називалися franci nebulones (“нижні франки”),
тобто Нібелунги (епічні власники певного «сакрального набутку»), а
потім, після поразки Константина ІІІ, як колишні його васали, захопили
всю Австразію з її центром Лангедоком. Також в 568 р. в Італію зі
своїми сім’ями та всім домашнім скарбом, втікаючи від гепідів та аварів,
на чолі великого племінного союзу германських, сарматських, булгарських
та слов’янських племен переселилися вініли, прозвані «довгобородими» —
«лангобардами» (див.: Павло Диякон, “Історія лангобардів”), ставши
творцями етнографічної групи італійців — ломбардців.

Пізніше, будучи поставлені в умови виживання під тиском навколишніх
германських племен, вони обрали собі за союзників арабів (ті називали їх
«сакалаба», тобто «склавіни»; у писемних джерелах цей етнонім вперше
згадується в 525 р. у Псевдо-Цезаріуса і походить від кельтського sluag
“спільнота, община, родичі, свої” та wene “венеди”) і славилися як
хоробрі моряки (в 768 та 777 рр. арабський флот під командуванням Абдала
бен Габіба ал-Сакалабі вдало штурмував портове місто Барселону). У
Кордовському халіфаті при дворі Абдуррахмана ІІІ нараховувалося більше
трьох тисяч пажів та євнухів слов’янського походження, а слов’янська
гвардія відігравала важливу роль в усобицях. Наприклад, був у Кордові
відомий вчений муж слов’янин Фатін, після смерті якого залишилися велика
книгозбірня та рукописи, а інший слов’янин на ім’я Габіб (ХІ ст.)
написав працю “Чіткі та переможні докази проти тих, котрі заперечують
чудові якості слов’ян”, де наводилася історія слов’ян в Кордові та
зразки їх народної поезії.

Саме в землі андекавів Анжу, як ми знаємо, і виявив провансалець Кіот
сліди почутого ним у Толедо (Іспанія) переказу про Грааль, а від нього —
Вольфрам фон Ешенбах (у нього назва країни – Anschaue, натяк на нім.
Anschauen “дивитися”; типологічно пор. зі слов’янським гідронімом
Смотрич – лівою притокою Дністра, на якій розкинувася
Кам’янець-Подільський, та горою Смотрич в карпатській Чорногорі)…

Додамо, що Анжуйська династія правила в Англії та Нормандії саме в
часі Хрестових походів і називалася ще «Плантагенети» 1154–1399 рр. (ця
гілка династії, заснована Готфрідом V де Шато-Ландон де Гатіне, вийшла з
могутнього дому Гатіна, до яких титул графів Анжу перейшов через
Ерменгарду, сестру останнього представника династії по чоловічій лінії
— Готфріда ІІ Мартелла, пом. 1060 р.), після якої престол займали її
бокові гілки – Ланкастерів (1399–1461 рр.) і Йорків (1461-1485 рр.),
гілка Ланкастерів – валлійські Тюдори (1485–1603 рр.) та династія
шотландських королів Стюартів (1603–1649, 1660–1714), що породичалася з
Тюдорами, та споріднена зі Стюартами Ганноверська династія (1714–1901
рр.). Граф Анжуйський Роберт ІІ Сильний (пом. 866 р.) був прадідом Гуго
Капета, засновника королівської династії Франції Капетінгів (987–1328),
гілкою якої є наступна династія Валуа (1328–1589). Дядьком Роберта був
граф Орлеанський Ед, син безіменної сестри Вітбурги, дружини епічного
героя Гільома Оран(ж)ського, графа Тулузи (надалі – католицький святий
Гільом Желлонський), і отже, двоюрідним братом сина якого (Бернара
Септиманського) Ед був. Власне об’єднане пізніше з в єдине графство з
Анжу та Анжером графство Турень (Тура) існувало з VI ст. (в 560 р.
графом був якийсь Альпен) , а в 861 р. її вищезгаданий граф Роберт ІІ
Сильний став ще й графом Парижу і засновником династії Робертинів (і
відповідно й Капетінгів; син Роберта Едд був королем Франції в 888-898
рр.), а у Анжері, столиці наступних об’єднаних Анжу, Анжера і Тура,
перший віконт Флор згадується під 540 р., а в 839-844 рр. віце-графом
тут був якийсь Рорікон (чи не легендарний це варяг-шукач престолу
Рюрик?). Після того, як віконтом Анжера побував граф Тура Роберт ІІ
Сильний, віконтом згадується (після Гуго Аббата) Інгельгер (879-886
рр.; його дружина — Аделаїда д’Амбуаз де Нант де Тур), батько першого
власне анжуйського графа Фулько І Рудого (пом. 941 р.; граф Анжу де
Нант де Тур).

1. Фулько (Фолькет) I Рудий, син Інгельгера (888 — 938 рр., граф Анжу з
929 р.).

2. Фулько II Добрий, син (938 — 58 рр.).

3. Джефре (Готфрід) I Грізгонель (Сірий Плащ), син (958 — 87 рр.).

4. Фулько III Нерра (Чорний), сын (987 — 1040 рр.).

5. Джефре II Мартель (Молот), син (1040 — 60 рр., граф Вандому з 1031
р.).

Ерменгарда, сестра + Альберік, граф Гатіне (пом. 1057 р.).

6. Джефре III Бородатий, син (1060 — 68 рр., пом. 1097 р.).

7. Фулько IV, брат (1068 — 1109 рр.).

Джефре IV, син (співпр. 1094 — 1106 рр.).

8. Фулько V Юний, син (1109 — 31, король Ієрусалиму 1131 — 42 рр.).

9. Джефре V Плантагенет, внук (1131 — 51, герцог Нормандії 1144 — 51
рр.).

10. Генріх (Анрі), син (1151 — 89 рр., з 1154 р. король Англії Генріх
II).

11. Карл I Анжуйський, син Людовіка VIII (1246 — 85 р., граф Провансу з
1267 р.,

король Неаполю з 1265, король Ієрусалиму з 1277 р.).

12. Карл II, син (1285 — 89 рр., пом. 1309 р.).

13. Карл Валуа, син Филипа III (1289 — 1325 рр.).

14. Филип, син (1325 — 28 рр., король Филип VI 1328 — 50 рр.).

15. Людовік I, внук 12 (1350 — 84 рр., герцог з 1360 р., король Неаполю
1382 — 84 рр.).

16. Людовік II, син (1384 — 1417 рр., король Неаполю 1387 — 99 рр.).

17. Людовік III, сін (1417 — 34 рр., герцог Калабрії 1423 — 34 рр.) .

18. Рене, брат (1434 — 80 рр., граф Провансу 1434 — 80 рр.).

1480 р. до королівського домену.

19. Анрі, син Генріха II (герцог Анжу 1569 — 74 рр., король Генріх III
1574 — 89 рр.)

20. Франсуа, брат (герцог Анжу й Алансон 1576 — 84 рр.).

Гільом д’Оранжа (Guillaumе d’Orange; варіанти написання імені: Гільом,
Гільйом, Гійом, Вільгельм, Вільям (лат. Guilielmus, Gulielmus, ст.-фр.
Guillaume, Ghigelmo, Guilielm, фр. Guillaume, італ. Guiglielmo, ісп.
Guillermo, порт. Guilherme, норм.-фр. Willaume, ср.-верх.-нім.
Vuilhelmus, нім. Wilhelm, дат. Vilhelm, англ. William, слов. Viliam < дв.-верх.-нім. Willehelm, Willihelm < willo “воля, бажання” + helm “шолом” ~ слов. Желян(ь)), внук Карла Мартела і граф Тулузи, на прізвисько “Залізна Рука” (героїчне) та “Короткий чи Горбатий Ніс (alcorbitans)” (сміхованське) був вчителем сина короля Карла Великого Людовіка (типологічно Гільом співвідноситься з давньо-руським героєм Добринею, богатирем билин та вихователем великого князя Володимира Красне Сонечко) та засновником разом з аббатом Бенедиктом Аніанського монастиря (на півдні Франції біля Монпельє) Желлонської Пустині на стрімкому березі ріки Еро (пор. з Желянською Пустинею біля Києва). Монахом на Русі стає побратим Добрині Нікітича — богатир Ілля Муромець < Guillaume-Гамурет (король Анжу, батько Персеваля !), можливо, епітет “гамурет” (пор. з франц. muret(te) – “невелика стінка”, murer “оточувати кам’яною стіною”, “замуровувати”, “приховувати”) тут в сенсі того, що один з подвигів Гільома стосується оборони Оранжа під час облоги сарацинами, як-от Ілля Муромець обороняє Руську землю?!). Вольфрам фон Ешенбах описав пригоди Гільйома у своїй поемі "Віллехальм", де розповідається про одруження героя Віллехальма на язичниці Гібурк, чоловіка якої, Тібальта, він переміг, але зазнав поразки від його батька Террамера. Потім герой втікає в Оранж до короля Лойса, де разом з побратимом велетнем Ренневартом, зрештою, перемагає язичників. Свого часу Рене Анжуйський (1408–1481 рр.; він же — граф де Бар, Провансу, П’ємонту, де Гіз, герцог Калабрійський, Лотаринзький, король Угорщини, Неаполя і Сицилії, Арагона, Валенсії, Майорки і Сардинії, король Ієрусалиму, його підданою була Жанна д’Арк, яку підтримувала мати Рене Іоланда, сприяє Христофору Колумбу, любить романи про короля Артура та рицарів Круглого Столу, його власний астролог–каббаліст Жан де Сен-Ремі, дід Нострадамуса) оголосив, що набутий ним у власність у Марселі кубок з червоного порфиру є саме тим, який був на весіллі в Кані Галілейській, коли Христос явив своє перше чудо. Він надежав до т.зв. “кубків Ядвіги”, за ім’ям дружини герцога Сілезії (1173 – 1243), який володів таким кубком. Вони відомі в Польщі (Краків, Вроцлав, Ниса), Голландії (Амстердам), Бельгії (Намюр), Німеччині (Мінден, Гольберштадт, Ассенбург, Гота, Кобург, Нюрнберг та один у Тюрингії). У російській археологічній традиції вони відомі як новогрудські кубки (з Чорної Русі), і вважаються імпортованими з Єгипту у часі хрестового походу 1147 – 1149 рр. На стінках кубків зображені лев, грифон і дерево життя. Зокрема, священне дерево в оточенні зооморфних фігур відоме на шоломі царя Сардурі (Урарту), на ножнах мечів із Мельгунівського та Келермеського скіфських курганів (біля Кам’яної могили), на рельєфах із Адільджевазу тощо. Власне священне дерево виступає як символ родючості і пов’язане з образом володаря, царя, якого якоюсь мірою вважали умовою родючості землі (пор. зі сталим мотивом “Безплідної землі” Саррасу у зв’язку з відсутністю роду королів Грааля). Зацікавлених також відсилаємо до чудового зводу даних про галло-римські чаші й тарелі Ж. Шене. Вольфрам фон Ешенбах, починаючи оповідь про рід Персеваля як королів Грааля, зазначає: “...І охороняти Грааль закликали тільки людей, що мають високі заслуги. Кіот, мудрий учитель, пошукав тоді в латинських книгах, де міг жити народ досить чистий і в достатній мірі схильний до життя віддаленого від мирського, щоб стати охоронцем Граалю. Він читав хроніки королівства Бретань, Франції, Ірландії і багатьох інших країн, поки в Анжу він не знайшов те, що шукав. У дуже правдивих книгах він прочитав історію Мазадана. І він знайшов продовження його роду». Далі Вольфрам фон Ешенбах говорить, що саме Грааль був переданий під охорону від ангелів до людського роду Мазадана: сином Мазадана (від фр. masse / massue “дубина, палиця, кий”, “булава”) і Терделашой “(terre choisie – “обрана земля”) був Лазільєз (le sillon “борозна”, “нива, поля”), який є предком Тітуреля (titiller “лоскотати”, рос. “щекотать” ~ слов. Щек, брат Кия, Хорива і Либеді), батька Фрімутеля (фр.frimas “паморозь” = англ. Hoarfrost ~ Хорив; пор.: franc-masons, freemasons “вільний каменяр”), діда Персеваля (par cette vallee “цією долиною”) і прадіда “рицаря-лебедя” Лоенгріна (loin gris “далеко сірий”; пор.: Аскольд “Сивоголовий”). Від Фрімутеля Грааль переходить під оберігання Анфортаса, який для товариства охоронців обирає символом голуба, а назву — templeise. Проте останнє означає аж ніяк не тамплієрів (історичний орден рицарів Храму Гробу Господнього), а походить від латинського templum "заповітне (рос. "сокровенное") місце, простір, храм". Імена обраних у товариство таємничим чином виникають на самому Граалі, ці охоронці, незалежно від статі і віку, прибувають з різних країн і можуть посилатися з певними місіями у різні кінці світу (як от Лоенгрін та пресвітер Іоанн). На нашу думку, французьке la Perche-valuer можна перекласти як “Жердина/Шест/Кий/Окунь-Хоробрий” і на цій основі можуть розглядатися як один персонаж переказу про Грааль, що роздвоєний подальшими інтерпретаторами: Персеваль та Кай-сенешаль (пор. valet “слуга”, латин. sclavus “слуга, слов’янин»; «Кий Долини (ріки Луари)" – La Perche de la Vallee” (а слов’янский Кий є князем племені полян, що живуть на Київських горах, тобто у гірських долинах) Інший французький епос теж знає соратника героя, начебто, незнатного походження (приналежного навіть до «кухні», як-от і виночерпій Кай), зброєю якого є кий. Мова йде про епос «Алісканс» (“Aliscanc”, 1165 р.), пов’язану з вищезгаданим головним героєм іншого епосу — «Пісні про Гільома» — де є герой “Ренуар з києм” (Rainouart або Renouart au tinel; тобто аналог анжуйського Мазадана-"Кия"). Король Людовік купив велетня Ренуара у работорговців і відправив його на кухню в допомогу кухарям. Насправді ж він був сином кордовського короля Дераме і братом Гібур(Гібор)-Орабль – дружини-сарацинки Гільйома (Гільома) Оранського. Побачивши надзвичайну силу Ренуара, Гільом випрохав його у короля. Він стає хоробрим воїном у війні з сарацинами. В оповідях про нього героїка переплітається з гротеском (його зброя – спочатку коромисло, потім поліно та довбня). Зрештою Ренуар одружується з дочкою короля Людовіка і Бланшефлор чарівною Аелісою (або Ерментрудою, що вже не належить до королівського роду). Гадаємо, названий персонаж більш давнього походження як самостійний персонаж галльсько-франкських переказів (щось на зразок “прирученого Голіафа”) і лише був заново прив’язаний до епосу про Гільома, а сама “Пісня про Гільома” Ренуара з києм не знає (сам Гільом наділений іменем “Залізна Рука”). Думаємо також, що вірним є зауваження більшості дослідників, які вважають, що під поняттям «сарацини» слід розуміти власне «нехристияни», тобто це і галло-романські попередники франків, артефакти яких наявні на території Франції. Наприклад, в районі Оранжу було зведено римські терми, театр та тріумфальну арку в пам’ять про перемогу Марія над тевтонським вождем Тевтободом (102 р. до н.е.), і саме у французьких реаліях, на думку А. Грегуара, ім’я велетня-тевтона, зображеного на арці, трансформувалося (Teutobodus — Theobaldus — Thibaud) в Тібо, ім’я сарацинського короля, першого чоловіка Гібор-Орабль (наступної жони Гільома). Аналогічно сарацинський вождь і суперник Гільома емір Корсольт пояснюється як натяк на галло-римлян (що протиставляли себе галло-франкам за походженням) місцевості теперішнього департаменту Кот-дю-Нор, біля Дінану, де є місто Corseult, біля якого руїни римських будівель, що вважалися в часи раннього середньовіччя будовами “сарацинських велетнів”. Вражає, що Гільом Оранський звільняє Рим від німецького узурпатора аналогічно тому, як звільнив Персеваль Саррас від влади незаконного тирана. Також, як і Персеваль, Гільом наділений простакуватим характером. А.Д. Михайлов подає наступну епічну схему роду Гільома. Засновником роду є буйноголовий і жорстокий Саварі Аквітанський. У нього та його дружини Флори (дочки Тьєррі Павійського, короля лангобардів; вони, начебто, одружуються одначасно із весіллям короля Піпіна Короткого та угорки Берти Великоногої, батьків Карла Великого – “Шарлемана”) було декілька синів, в тому числі якийсь Антьом, чия дочка Кларисса вийшла заміж за відомого епічного героя Рево де Монтобана. Найбільш відомим сином Саварі (крім двох близнюків) був Гарен де Монглан. Він народжений королевою у лісі, коли її вигнав чоловік, повіривши брехні коханки Ідерни, і вихований, як і Персеваль, в невіданні про перипетії рицарської боротьби за честь матері між батьком і дідом; біля колиски немовляти Гарена з’являється зі своєрідним благословенням сестра короля Артура; допомагають Гарену чарівник Пердігон та веселий велетень Робастр; надалі Гарен звільняє столицю батька від узурпатора Дріамаданта Тарентського та його дружини Ідерни). Гарен і його дружина Мабіль — батьки чотирьох синів: Ернальта Боландського, Жирара Вьєннського, Реньє Женнського та Мілона Апулійського. Всі вони прославилися своїми подвигами у війні із сарацинами. Власне дітьми Реньє були Олів’є і Альда, відомі з “Пісні про Роланда”. У старшого з чотирьох братів, Ернальта, був син Емері, муж Ерменгарди та батко семи синів (Бернара Бребанського, Ернальта Жеронського, Бева де Комарші, Гільома Оранського, Гарена Ансеюнського, Аймера Кволого та Гібера Андренського) та п’яти дочок (одна з них – Бланшефлор, дружина короля Людовіка). Всі діти, крім Гільома, мали багаточисельне потомство і багато племінників (найвідоміший – Вів’єн) згадується у оповіданнях про Гільома. Зокрема правнук Бланшефлер, внук її дочки Аеліси та велетня Ренуара і син Маллефера рицар Реньє прославився як побратим Гільома та батько (від принцеси Ідуани) Танкреда, реального історичного учасника першого хрестового походу. Власне авторами німецької переробки легенд про Гільома є один з авторів епосу про Грааль Вольфрам фон Ешенбах та його учень Ульріх фон Тюргейм. Їхній твір називається “Віллехальм” (німецький варіант імені Гільом; перша половина ХІІІ ст.). У них, зазначає А.Д. Михайлов, спостерігається прагнення створити зв’язну оповідь, об’єднавши дані різних поем, подолати протиріччя і довести її до “кінця”, тобто до народження історичного Танкреда. Тому у “Віллехаймі” значна увага приділена велетневі з києм Ренуару (Ренвальду), чоловікові Аеліси, та його нащадкам, особливо Маллеферу. У католицькій традиції склався культ святого Ренуара. Власне у Бріудському монастирі, де він закінчив свій життєвий шлях, в якості реліквії зберігався кий, яким він громив “невірних”. Як доблесний християнський войовник святий Ренуар згаданий у “Божественній комедії” Данте (“Рай”, пісня XVIII). Іспанський переказ розповідає про те, як святий Грааль був врятований від полчищ Люцифера його охоронницею Есклармондою (“Світоч світу”), феєю замку Монмур, в глибоких надрах гір, а сама вона перетворюється на голубку та відлітає в гори Азії. Відома історична Есклармонда де Фуа (Esclarmonde de Foix), сестра графа–інфанта Тулузи Раймонда Друта, з якою був знайомий вищезгаданий прототип іспанського передавача переказу про Грааль Кіота – Гійот де Провін (також відома племінниця Есклармонди де Фуа – Есклармонда д’Аліон де Солт, de Sault < латин. saltus “гай, Hein, bocage”). Старофранцузька поема «Гугон з Бордо» розповідає про Есклармонду з країни Фуа та її чоловіка, короля Гугона, котрого король ельфів Оберон (у німців: “король альвів” – гномів Альберіх), підтримує у боротьбі проти брата–заколотника. Вони на човні досягають чарівного замку Оберона Монмур (Монмар). Тут соратникам була пожертвувана чаша з вином та кільце і замість вмираючого Оберона королем ельфів обирають Гугона за допомогою «корони і списа». Оскільки історична Есклармонда була «охрещена духом» патріархом катарів Гільабертом в 1204 р., то дослідники, які дотримуються погляду на Грааль як символ катарської (альбігойської, оксітанської) єресі, вважають, що місцем переховування Граалю слід бачити саме печери Сабарте біля замку Монсегюр — останньої твердині катарів. Ряд дослідників, проте, безпідставно вважають катарську єресь (вчення про тлінність тілесного начала і переселення душі в нові тіла та можливість звільнення від цього вічного закону через мученицьку смерть – “любов") апогеєм вчення кельтських друїдів з їх міфологемою священного казана, суть якого, як констатує Г. д’Арбуа Жюбенвіль, у вченні про палінгенезію (грец. paliggenesia “відродження”) душі через доторк до сакрального предмету (чаші чи казана Аннувна), але жодні історичні документи не дають підстав на таке ототожнення. Навпаки, археологічні дані свідчать про проникнення в середовище еллінізованих кельтіберів східних культів — Астарти, Ісіди, Мітри та навіть елементів буддизму (т.зв. “голова Будди” зберігається в музеї Ренна), а в часі прийняття християнства — маніхейської версії галісійця, любителя апокрифів Прісцілліана. Вона була засуджена на соборах у Цезареавгусті-Тарраконі в 380 р., у Сарагосі в 381 р. та Бордо в 384 р., але ще в 561 р. собор у Бракарі вказував на небезпеку популярності прісцілліанства, а за деякими версіями об’єкт прощі в Сантьяго-де-Компостела є насправді могилою Прісцілліана. Начебто поряд у священному озері в жертву Абелліону кельтібери втопили золото, награбоване ними у Дельфійському храмі Аполлона під час походу Бренна (279 р. до н.е.) (Paus., X, 21,22). Аналогічний «подвиг» вчинили в 170 р. н.е. костобоки, зруйнувавши храм містерій в Елевсині, про що розповідають Елій Арістід в своїй «Елевсинській промові» та Павзаній (Х, 34,5), а 396 р. це ж вчинили з Елевсином вестготи Аларіха. Біля Требеніште було знайдено поховання галлів-учасників цього походу, де виявлено дещо з награбованих речей. Але частина дельфійського золота з храму іберійського божества в Тулузі (Толозі), як пише історик Юстин, була привласнена консулом Сціпіоном в 70 р. до н.е. На цій основі вважають, що під чашою Грааль слід вважати жертовну золоту чашу з храму в Дельфах, пожертвувану Аполлонові Діонісом після походу останнього в Індію (див. нижче). Як на нас, Граалем могла бути й чаша містерій з Елевсину, яким заволоділи ті ж таки вестготи Аларіха в 396 р. явно не без допомоги місцевого глави мітраїстів Фестія, який, крім того, ще й став ієрофантом саме елевсинських містерій Кори та Деметри (пор. з мотивом «Спустошеної землі» і Граалем та мотивом неродючості землі в часі перебування Кори-Персефони в Аїді). Власне перший ієрофант Елевсину Триптолем зображався з чашею напою кікеону (“суміші”) в руках (у гімні Деметрі говориться: ?????? ?’?????? ?????? ?? ?? ????? ????????, dexato d’aiolon haggos, ei oi kykeon enekeito — “вона прийняла сяючу посудину з кікеоном”). Він поширив хліборобство і культ Деметри у світі і, як особливо акцентують передання, саме у Сірії. Після смерті Триптолем став праведним суддею у потойбіччі. Тут хочеться згадати про жертовну чашу-кратер спартанського царя Павсанія, встановлену на честь богів у гирлі Понту Евксинського біля міста Візантія на честь перемоги над персами саме у Дельфах. Геродот (VI,81), згадуючи цю чашу, зазначає, що скіфський казан царя Аріанта, що встановлений біля джерела гіркої притоки Гіпанісу в Ексампаї, ушестеро більший (і вміщує шістсот амфор) від кратера Павсанія. Також свого часу перський цар Дарій подарував храму в Дельфах два кратери: золотий стояв праворуч від входу до храму, а срібний — ліворуч. В другому греки змішували вино з водою на свято теофаній (Геродот, "Історія", І, 51). Інші дослідники (Ж. де Сед, М.-Е. Готьє, Р. Лей, М. Байджент, Г. Лінкольн) вважають, що чаша Грааль належить до “скарбівниці Соломона” з пограбованого римлянами Тіта Флавія Веспасіана Ієрусалимського храму. Свого часу, значно раніше, награбовані в ієрусалимському храмі чаші використовувалися на бенкеті останнього вавилонського царя Валтасара, сина і співправителя царя Набоніда, сина Навуходоносора. В розгар бенкету, коли прославлялися вавилонські боги, якась таємнича рука зробила на стіні напис, який зумів прочитати лише за порадою цариці іудейський мудрець Даниїл, — "Мене, мене, текел, упарсін". Він пояснив значення цих слів і дав їм тлумачення, передбачивши загибель Валтасара і розділення Вавилонського царства між персами та мідянами. Пророковане збулося (Дан. 5). Відомо також, що син царя Соломона Ровоам (926-910 рр. до н.не.) змушений був відкупитися від окупації єгиптян, віддавши все золото скарбівниці Соломона фараону Шешонку (Сусакім) і замінивши, наприклад, у Храмі золоті щити на мідні. Розглядалося це як покара за поклоніння Ровоама та його матері аммонітянки Наами ідолам. Решту ж, що залишилося від скарбниці Соломона і Давида, внук Ровоама Аса змушений був подарувати сирійському цареві Венададу за те, щоб він став союзником у боротьбі з північним (Ізраїльським) царством, за що цар проклинається пророком Ананією. Цю "скарбівницю Соломона", здобуту римлянами, начебто, привіз до Риму, як зауважує Прокопій з Кессарії, король вестготів Аларіх в 410 р. В 507 р. король Аларіх ІІ перевіз скарб у Каркассон. Більшу частину цих багатств пізніше регент Теодоріх (він же епічний герой Дітріх Бернський) перевіз у столицю аріан Равенну, потім вони потрапили у руки аріан-вандалів, звідки знаменитий полковедець Юстиніана Велізарій перевіз частину їх у Візантію, де імператор подарував їх різним храмам у Ієрусалимі (Прокопій Кесарійський, "Війна з вандалами", ІІ, IX : 5-9), а частину повернув собі король вестготів Амаларіх після досягнення повноліття. Але частина “скарбів Соломона” залишилася в Каркассоні і, за даними арабських джерел, тут був і “стіл Соломона”. Вважається, що свідчення про чашу (блюдо) Грааль зі "скарбу Соломона" наявне саме в "Історії франків" Григорія Турського. В 523 р., коли сини Хлодвіга Меровінга Дітріх і Глотар перебували в поході проти германського племені турингів, Дітріх вирішив позбутися брата та заволодіти його "скарбом". Він покликав брата у свою візок, розташувавши за запоною воїнів. Глотар побачив з-під короткої запони ноги, зібрав свою дружину і прибув озброєний. Дітрих, щоб виправдатися, подарував братові дорогий срібний диск (блюдо). Глотар забрав подарунок, але Дітріху стало його шкода і він почав жалітися на свою долю. Нарешті він послав до Глотаря свого сина Теодоберта. Той випросив у дядька подарунок. Тут стосовно слова "диск" слід додати у контексті вищезгаданого спостереження М.Покровського ототожнення понять "блюдо" і "стіл" наступне (цитата перекладена нами дослівно, вірогідно в оригіналі було допущено коректорські помилки, але суть залишається зрозумілою): "... історія слів, що позначають "стіл" і "блюдо", показує, що різні народи першопочатково не робили круглої форми в романських і гермаських мовах позначало не тільки "стіл", але також "тарілка": іт. desca, ст.-фр. deis, dois "стіл", рум. disc "тарілка", "піднос"; нім. Tisch означає "стіл", але у дв.-верхнім. tisc та дв.-англосакс. означало також "піднос" ...". Окрім того, якщо слов. (укр.) "таця" означає "піднос", "блюдо", то однокорінні йому нім. Tasse і франц. tasse означають "чашка, чаша" (в той час як англ. cup "чашка" співвідноситися з іншим слов. "куб, кубок"). Після поразки християн в битві біля Херес де ла Фронтера (711 р.) “скарби Соломона” потрапили до рук арабів і перебували у Толедо (де, як відомо, Кіот, начебто, виявив книгу про Грааль). Проте франкський історик Фредегар і арабський аль-Масін, що ретельно описали скарби вестготських королів, захоплених Хлодвігом Франкським у Тулузі і сарацинами в Толедо, не згадують жодного предмету, що стосується до ієрусалимського храму. Але вважається, що історики лише описали одну частину скарбівниці королів, а саме казну, в той час як була ще й т.зв. “Стародавня скарбниця”, до якої, зокрема, належало золоте блюдо з чистого золота вагою 500 фунтів, що було подароване готському королеві Торісмундові римським воєначальником Аецієм ("Хроніка Фредегара", ІІ,53). Свого часу вестготські змовники пообіцяли його франкському королеві Дагоберту за війну з тираном Свінтилом. Після успішного військового походу франки отримали цей дар, але по дорозі посольство перепинили самі готи і відібрали блюдо, компенсувавши його двостами тисяч солідів. Перипетіям довкола долі і пошуків “скарбу Соломона” в регіоні Окситанії (в Ренн-ле-Шато, що було під іменем Разе центром графства до 1361 р., у вестготську епоху — Редою, Редезіумом, однією зі столиць, поряд з Толедо, а за римлян — Аереда) присвячена спеціальна праця Жирара де Седа. Тож цілком, як на нас, серед цих скарбів міг бути Грааль, який у деяких версіях визначається не як чаша або камінь, а саме як блюдо. А саме мову слід вести про "стіл Соломона": "... не всі народи розрізняли і розрізняють між столом і блюдом: у деяких східних народів роль того й іншого досі відіграє піднос або дошка, котрі розташовуються на підлозі перед гостями; і ось у тих народів (напр. вірмен і осетин), у котрих спостерігається дане культурне явище, обидва даних поняття регулярно позначаються одним словом...". Стіл у грецькій традиції визначається саме як "трапеза" — "стіл на чотирьох ножках (на відміну від звичайних для греків та візантійців триніжків)", тобто мова йде про предмет містерій. Також слід брати до уваги той факт, що зазвичай рицарі складали свої обітниці над стравою з якоїсь птахи, поданій на бенкеті. Наприклад, французька поема Жака Лонгьона "Обітниці павича" (XIV ст.) та її іспанська редакція розповідає про те, як соратники Александра Македонського клянуться над смаженим павичем відомстити за свого померлого царя, і в поемі зображалося здійснення цієї помсти. Власне з родом Соломона пов’язує Вольфрам фон Ешенбах іудея – “язичника” Флегестана, якому, начебто, відкрилася таємниця Грааля, а також розповідає про те, як пустельник Тревріцент у своїй печері Фонтан ля Сальвеш показав Парцифалю збережений “скарб” – Грааль. Керуючись вказівками Вольфрама фон Ешенбаха, що “храмовники ті, хто Грааль охороняли”, “Святого Мунсальвеша стіни храмовники або тамплієри – Рицарі Христової віри – І вночі оберігають і вдень: Святий Грааль зберігається в ньому!”, Г. Лінкольн та Ж. де Сед, вважають, що “скарб Соломона” (Грааль) був врятований в 1285 р. групою арагонських “Бідних рицарів Христа і Храму Соломона” (“храмовників”-тамплієрів) з Русільйона, котра прибула в Шампань, у околиці Ренн-ле-Шато і засновує на землях феодалів А-Ніорів та графів Бланшфорів командорство Кампань-сюр-Од (d’Aude) на вершині гори Безю, де будують каплицю та укріплення. Офіційно це відбулося, начебто, для охорони паломників на дорозі до Сантьяго-де-Компостели. Як свідчать сучасники, більшість рицарів–катарів Лангедоку під час Альбігойського хрестового походу була прийнята до ордену тамплієрів. Під час репресій проти тамплієрів у 1307–1314 рр. це командорство слуги короля Філіпа Красивого “оминули” і передали у підпорядкування сеньйора де Гота, родича Бертрана де Гота (єпископа Бордо, а потім папи під іменем Климент V). Матір’ю останнього була Іза де Бланшфор, родичка великого магістра тамплієрів Бертрана де Бланшфора (1153 – 1170 рр.). Власне спеціалісти з середньовічної французької літератури вважають, що анонімний твір "Перлесваус" ("Perlesvaus Le Haut Livre du Graal") був твором тамплієра: «...Дійсно, рицарі Тевтонського ордену підтримували і сприяли багатьом анонімним поетам, і, без сумніву, так чинили тамплієри, адже деякі фрагменти в романах звертають до себе увагу тим, з яким винятковим знанням справи описані військова дійсність, зброя, екіпірування, маневри, стратегія та отримані рани. Сумніватися не доводиться: автор добре був знайомий із полем битви і сам мав військовий досвід. Як би то не було, але навіть якщо роман і не був написаний тамплієром, скрізь відчувається тінь рицарів: замок, де перебуває не Грааль, а конклав «посвячених», церемонія, на котрій Персеваля прийняли два «майстри», плескаючі в долоні і оточені тридцяттю трьома іншими чоловіками, «зодягненими у біле і що носять на грудях червоний хрест (червоний хрест на білій хоругві зображався виключно на іконах Архістратига Михаїла, — О.Г.) і здаються одного віку»; зрештою, твердження одного з цих таємничих «майстрів» про те, що йому добре відомий рід Персеваля і що він особисто бачив Грааль — привілей, котрого удостоєні були тільки де-які... Крім поля, битви анонімний автор «Перлесвауса», здається, добре знає і магічний світ заклинань та замовлянь. Наприклад, можна прочитати там — і це дивно — багаточисельні натяки на алхімічну працю, а саме: на двох мужів, «зроблених із міді, завдяки мистецтву нігромансії»; тут явно присутній відгомін деяких тайн, оточуючих тамплієрів; потім слова, звернені до Персеваля, одного з «майстрів», зодягнених у біле, нагадуючі про загадкову голову з ритуалів ордену: «Є голови, зроблені із срібла, і голови, зроблені зі свинцю, і тіла, котрим ці голови належали; я говорю тобі, що ти повинен викликати сюди голови Короля і Королеви». Без сумніву, це натяки на магію, а також на єресі та язичництво. І не тільки Персеваль позначений таким, як «син вдови», але вся дія роману цілком розгортається в атмосфері дивних церемоній, неочікуваних для християнського контексту: король принесений у жертву, його діти засмажені та з’їдені — злочин, у якому часто звинувачували тамплієрів (катарів і ранніх християн, — О.Г.) — над лісом піднятий червоний прапор, чарівну білу тварину на очах у Персеваля роздирають на шматки собаки; потім на сцену виходять рицар і дівчина, вони несуть золотий посуд і збирають в нього знівечені шматки м’яса, перш ніж поцілувати хрест і зникнути. Що стосується Персеваля, то він схиляє коліна перед хрестом, а потім, як і всі решту, цілує його. Це ставлення до хреста дуже нагадує звинувачення, висунуті проти тамплієрів, записані у різних протоколах процесів Інквізиції; але він нагадує також дуалізм катарської думки, що заперечує хрест, і ще гностичну філософію; і та, й інша поширюються тут і на сам Грааль..., у “Перлесваусі” він набуває зовсім інші й дивні розміри, містячи в собі ідею таємниці, що стосується Ісуса і відкриту лише для невеликої кількості людей. «Ти не повинен розкривати таємниць Спасителя, — говорить священик Івейну, — і тих, кому вони були довірені. і ти теж повинен приховувати їх». Так, коли Івейн, зрештою, знаходить Грааль, то спочатку «йому здається, що в центрі нього він бачить дитину», потім «Грааль у плоті», а потім, як він думає, «коронованого Царя, прицвяхованого до хреста»...». Зрештою, саме Фульк Анжуйський був тамплієром і в 1131 р. одружився на легендарній Мелузині (Мелізанді), племінниці Годфруа Бульонського, який став королем Ієрусалиму. Підглядання за Мелізандою, начебто, відкриває певну недопустиму таємницю (виражену в її "нелюдській" сутності). Було навіть запропоновано, не без підстав, версію про те, що справжня мета експедиції Колумба до Індії — перенесення на Схід, врятування від католицької інквізиції Грааля. Начебто саме така місія була покладена на баска Хуана де ла Коса, власника четвертого корабля експедиції — каракки "Гальєги" (при офіційних трьох каравеллах — "Нінья", "Пінта" та "Санта-Марія", і що саме остання була перейменована з "Гальєги", четвертий корабель згадується в листі посланця неаполітанського короля в Барселоні, виявленому в архіві Модени) та двох єретиків-болгар — безіменного та Драгана Паламарова. Проте, на думку М. Бейджента, Р. Лі та Г. Лінкольна, після краху тамплієрів “скарбом Соломона” заволоділа не католицька церква, а “внутрішній” (“езотеричний” стосовно до зовнішніх, “екзотеричних”, орденів тамплієрів та “Товариства Підтримки Веселої Науки (La Gaie Science)”, тобто трубадурів) орден. Вважають, що це — “Сіонська община” (Prieure de Sion; він же – “Орден Богоматері Сіону”, або “Ормус”, від франц. orme “в’яз, die Ulme”, що, на наш погляд, є “екзотеричною” назвою “езотеричного” грец. ormos “якір”, “рятівник”; пор.: “якір” був гербом батька Парцифаля анжуйського короля Гамурета “як символ плавань, мандрів та стійкості серед випробувань”), мета якого – відновлення на престолі династії Меровінгів. А саме: після вбивства короля Австразії Дагоберта ІІ 23 грудня 679 р., начебто, його син Сігіберт IV був врятований святою Ірміною і переховувався як герцог Резесу та граф де Реде (стара назва Ренн-ле-Шато, родового маєтку його матері, вестготської принцеси Жізель де Разес) під іменем Плантард — "Полум’яний відросток". Але якщо дійсно не можна говорити про те, що прямий королівський рід Меровінгів був врятований реально (див.:), проте заперечувати те, що таке уявлення могло побутувати та надихати його послідовників неможливо. Цікаво, що також в ісламському світі майже одночасно із загибеллю останнього Меровінга у битві біля Кербели 10 жовтня 680 р. був вбитий Омейядами імам шиїтів Хусейн, молодший брат Алі, зятя пророка Мухаммада. Окрім того, істориків досі ставить в глухий кут факт прийняття польським королем Мєшко-Мечиславом Пястом з Гнєзно (Gnesen) після хрещення меровінгського імені Дагоберт та одруження з дочкою чеського короля Болеслава І Дубравою. Також за легендою, наведеною у Хроніці Адемара де Шабанна, імператор Оттон подарував сину Мєшка-Дагоберта Болеславові золотий трон Карла Великого, начебто знайдений в 997 р. в могилі останнього в Аахені після поїздки імператора в Гнєзно, що дало підстави нащадкам Мєшка іменуватися "цісарем". Також цікавим є той факт, що францисканський монах, доктор теології та генерал Товариства з викуплення невільників Войцех Демболенцький видав у 1633 р. у Варшаві книгу про права Польського (Скіфського) королівства, де говориться про перенесення предком Поляхом „трону світу” з гір Лівану в Польщу і що грядуть часи, коли трон польським, або аквілонським, королем, після перемоги над турками, знову буде повернутий в Сірію, а над всім світом розправить свої крила геральдичний „білий орел”. Окрім того, в часі правління династії Попелів на свято "постриження хлопчика" Земовита, прадіда Мєшка і сина Пяста, власне потрапили два прочанина з місії Кирила та Мефодія, про що оповідає Галл Анонім, і можливо, що серед прочан був архієпископ Моравії Горазд, наступник Мефодія, бо в часі правління Моймира ІІ південь Польщі з Краковом належав Моравії, і ця легенда, як на нас, легітимізує "таємного короля" Польщі, як колись Давид був таємно помазаний на царство ще за життя живого царя Саула. Підтверджує цю нашу позицію сам автор епосу про Грааль Вольфрам фон Ешенбах. У своїй останній поемі "Віллехальм" ("Willehalm"), що присвячена Гілльєму де Желлону, меровінгському за походженням главі маленького князівства біля Піренеїв. У ній він прилучений до сімейства Грааля і, єдиний з усіх персонажів поеми, може бути ідентифікований в історичному ракурсі. І зокрема Вольфрам фон Ешенбах у своїх творах показує себе на диво точним. В цьому випадку, як здається, він посилається на декількох реальних осіб, а не міфічних або вигаданих, на "сім’ю", що є насправді довкола Гілльєма де Желона. На думку деяких, окрім буквальної місії захисту нащадків династії Меровінгів, "Пріорат Сіону" призначений для зберігання певної "Сакральної Істини". До “Сіонської общини” хранителів таємниці Меровінгів, начебто, належать роди герцогів та графів Бульонських, Бланшфор, Жізор, Сен-Клер (Сінклер), Монтескью, Монпеза, Лузіньян, Плантар, Габсбург-Лотаринзькі та інші. Осередком “Общини” було єрусалимське аббатство Нотр-Дам-дю-Мон-де-Сіон, а титулом великого магістра було “навігатор”, іменем – Іоанн (начебто, під іменем Іоанн ХХІІІ Анджело Ронкаллі був одночасно навігатором і римським папою, автор енцикліки про дорогоцінну кров Христову 1960 р. та ініціатор ІІ Ватіканського Собору). Також, начебто, двадцять третім за рахунком "навігатором" ордену був письменник-сюрреаліст і пропагатор опіуму Жан Кокто. Власне це “езотеричне братство”, на думку Р. Генона, “фільтрувало” інформацію про Грааль для екзотеричного (зовнішнього) кола: “... Схоже, мова йде про раптову появу чогось такого, чому ми не можемо навіть спробувати дати точне визначення; це щось появилося неочікувано і настільки ж неочікувано повернулося у тінь”. І далі: “... Якщо за спинами співців Грааля стояла якась організація посвячених, вона могла постійно керувати ними так, що вони про це навіть не здогадувалися; можливо, деякі з її членів повідомляли поетам деталі сюжету, щоб ті втілювали їх у своїх творах, і деталі ці посередництвом навіювання або ж іншого впливу гіпнотичного чину, менш відчутного, однак не менш реального і ефективного”. Більшість вважає, що суть "Сакральної Істини" в тому, що Меровінги походять безпосередньо від Сина Вдови — сина Сари, дочки Ісуса та Марії Магдалини, та Урсуса (Урсо, латин. "Ведмідь"), короля племені сікамбрів (або принца з їхнього міста Ехте), котрі входили у франкський союз. Франкське генеалогічне передання розповідає, що жону короля сікамбрів Клодіо (Хлодіона) викрав “звір Нептунів, на Квінотавра подібний” ("Хроніка Фредегара", ІІІ,9). Після її повернення народився син двох батьків Меровей, засновник династії Меровінгів, у тілі якого об’єдналися сакральна кров титанічної стихії та королівська, яку виводять з іудейського коліна Веніаміна ("син правої сторони", "син півдня"), останнього сина Іакова і єдиноутробного брата Йосифа Прекрасного. Саме з коліна Веніаміна походять ізраїльський цар Саул та апостол Павло (Рим. 11:1). "...Згадаємо хоча б про один роман, в якому виводиться образ Магдалини в якості коханоії Ісуса — це "Магдалина" Кароліни Слоте. А Ліз Грін ... створила генеалогічне дерево нащадків Ісуса, описане нею в опублікованому в 1980 р. романі про Нострадамуса — "Мріючий про Вино"...". Опоненти зауважують, що саме про них говориться у Об'явленні Іоанна: "... але вони не іудеї, а збіговисько сатанинське" (2:9), "з сатанинського збіговиська, з тих, які говорять про себе, що вони іудеї, але не є ними" (3:9), адже гербом столиці Меровінгів Стене було зображення голови Сатани ("бога з ріжками"). Це, начебто, натякає на "нелюдське" походження династії — Меровей народився після того, як його матір було визволено з печери чудовиська, за Жераром де Седом ("La Race Fauleuse", 1973), або ж "... Меровінги — це нащадки змішаних шлюбів між деякими знатними древніми ізраїльськими родами і расою позаземних прибульців із Сіріусу". Прославлена волосатість Меровінгів, начебто, пов'язана не скільки з магічністю волосся (пор. із біблійним Самсоном), а з тим, що вони приховували певну характерну особливість черепа представників династії (як от ріжки анатолійського царя Мідаса). Інші ж відносять "Сакральну Таємницю" ("Вам дано знати таїни Царства Небесного, а їм не дано ... бо огрубіло серце людей цих", Мф. 13:11-17 + 10:11) з грядучою "нареченою Агнця", яка вступить з ним у священний шлюб в часі Його другого пришестя, а поки що перебуває прихованою (на небі або ж на землі разом з апостолом Іоанном) і шанується в іпостасі Софії — крилатої жінки на "семистовпному" троні, з вогненим (пурпурним) обличчям, в царській одежі, з сувоєм у лівій руці і царським посохом — в правій, перед нею, схиливши голови, стоять Богородиця та Іоанн Предтеча, з неба злітають архангели Михаїл та Гавриїл, над її головою в круглому медальйоні — поясне зображення благословляючого Христа, над яким розпростерте Святе Письмо. Безпосереднє посилання апологети цієї таємниці могли вбачати в словах Євангелія: "Воцарився Господь Бог вседержитель. Зрадіємо і звеселімося і віддамо Йому славу, бо настав шлюб Агнця. І жона Його приготувала себе... блаженні звані на шлюбну вечерю Агнця" (Откр. 19:6-9); "І Дух і Наречена говорять: Прийди! І чуючий нехай скаже: прийди!.. Гей. Гряди, господи Ісусе!" (Откр. 22:17.20). "Мудрість (Софію) ж ми проповідуємо між досконалими, але мудрість (Софію) не віку цього і не властей віка цього минаючих, але проповідуємо Премудрість Божу, таємну, сокровенну, котру призначив Бог перше віків для слави нашої, котрої ніхто з властей віка цього не пізнав; бо якби пізнали, то не розп’яли б Господа Слави" (1 Кор. ": 6-8). Начебто Наречену Агнця символізує й дорогоцінна візантійська перегородчата емаль "Розпяття" Х-ХІ ст. (яка, начебто, прикрашала престол у константинопольскому Соборі святої Софії, потім була перенесена з перипетіями історії в грузинський монастир в Шемокмеді (тепер — у Тбіліському національному музеї). На ній — справа від Розп’яття жіноча фігура з чашею, в яку виливається кров Христа (це ж зображення наявне на панагії першого московського патріарха Іова, 1589 р.), а зліва — так само зодягнена жінка, що вже відходить (тобто зображено різночасові моменти, як це зазвичай у іконографії). Деякі мистецтвознавці трактують сюжет алегорично: церква створюється, а синагога відходить. Але для візантійських авторів така алегорія була немислима (вона більш-менш була б допустима в католицькій традиції і її засновником у християнській екзегезі вважається Оріген, вперше віднявши у Святих книг "пряме тлумачення") і навіть невідомою для східнохристиянського іконописця. Напис на емалі — на грецькій: "мати, се син твій, сине, се мати твоя" (які, як відомо, звернені розіп’ятим Ісусом до Богородиці та апостола Іоанна) — прямо відсилає до уявлення про прихований стан апостола Іоанна на землі до другого пришестя Спасителя, під опікою якого й перебуває "наречена Агнця". Хто знає, може, саме з нею, з жінкою з палаючими очима і величною, аж до неба, розмовляє у своєму славнозвісному трактаті "Втішання Філософією" останній неоплатонік і батько схоластики Боецій (V ст.). Саме їй, Софії, як Нареченій Агнця, спорудили величні собори — в Константинополі імператор Юстиніан (пом. в 565 р.), до муляра якого явився ангел з шаром в руці і наказав посвятити храм Софії, та в Йорку, на своїй батьківщині, святитель Алкуїн, друг і вчитель імператора Карла Великого (VIII ст.). Начебто, саме її, насправді, шанували масони-якобинці як божественний Розум в соборі Паризької богоматері (цим, начебто, намагаючись "виманити її в яву"). Інші дослідники, опираючись на передання про те, що тамплієри, після падіння християнських королівств у Палестині, переховували в дерев’яному ковчезі якийсь сакральний артефакт, ототожнили його саме з Граалем, що, зрештою, проявилося у сюжеті відомого німецького кінофільму "Кров тамплієрів". Проте, думається, в даному випадку щодо речей, що містяться у ковчезі, малися на увазі т.зв. "Ієрусалимські ассізи" — звід законів, які у відповідності зі звичаями Святої Землі записані за наказом першого короля-хрестоносця Готфріда Бульонського: "... ці ассізи, звичаї і моралії (usages, coutumes) були переписані, кожне окремо, великими титульними буквами, перша ж початкова буква позолочена, а рубрики написані червоним. І так були віддані і ті та інші ассізи, як Палати громадян, так і Верхньої палати; до кожної хартії прикладалася печатка і підпис короля, патріарха та ієрусалимського віконта; називалися ж ці хартії Листами Гробу Господнього (Lettres dou Sepulcre), бо вони були покладені у Гробі, у великому ковчезі (huche). І коли якось відбувалася суперечка у Палаті про який-небудь звичай або ассіз і треба було подивитися написане, то відкривали цей ковчег у присутності дев’яти осіб. Саме, при цьому повинен був перебувати король, або, замість нього, хтось із його баронів і два його васали, і патріарх або пріор Гробу і два каноника, і віконт Ієрусалиму і два члени Палати громадян. Таким чином, ті вищезгадані ассізи, звичаї та моралії були встановлені і збережені... володар, перш ніж отримати від Господа помазання і посвячення у королі, клявся зберегти їх у всій силі і підтримувати у своїй державі, і щоб його васали і васали його васалів зробили те ж саме; і ... барони ... зобов’язані бути суддями у своїх судах, повинні судити справедливо за ассізами та звичаями...". Деякі стурбовані конспірологією антисеміти вважають, проте, що "Сакральною Таємницею" ордену Сіону є іудеофільська політика (саме їм приписується авторство «Протоколів Сіонських мудреців»), а значною перемогою цієї «іудеофільської політики» було визнання Папським Престолом метафізичної єдності традицій іудаїзму та християнства, в той час, як за ісламом визнається тільки, що його послідовники — лишень «ті, котрі вважають, що дотримуються віри Авраама», тобто Ібрагіма. О. Дугін, зауважуючи, що метафізичні та ініціальні центри і ордени ніколи не влаштовані на зразок звичайних профанічних товариств або соціально-політичних структур, то більш вірним буде визначити «Пріорат Сіону» як умовну, конвенціальну узагальнену назву іудейсько-семітського «конспірологічного полюсу», котрий намагається реалізувати на різноманітних рівнях «антропологічний максималізм» щодо Христа, заперечений християнською ортодоксією, починаючи від єресей ебіонітів, аріан і до несторіан та неояковитів. Коли ж “екзотерики”-тамплієри намагалися заволодіти Сакральною Істиною, їх через посередництво катара-перебіжчика Еск’ю де Флуарана “здають” світській владі. Формуються нові “зовнішні” ордени (як-от розенкрейцери, ілюмінати, масони, «Світліший Орден суворого дотримання заповітів» — “нові тамплієри”, “Двір і Орден Дракона” – «апостоли Меровея», «Церква Ісуса Христа святих останніх днів» – «мормони») які, якщо підходять до забороненої для них межі, або “розпускаються” (ліквідовуються), або ж вдатно спрямовуються у зовсім протилежний від Істини бік. Вважається, наприклад, що такою структурою, що вийшла занадто далеко за межі дозволеного, були альбігойці, що перетворилися в самостійну церкву катарів від союзу з балканськими маніхеями – богумилами (доктрина чітко викладена в 1165 р. під час диспуту в м. Ломбер, що біля Альби, Сікардом, Селлерьє та Олів'є: визнання тільки Нового Завіту і Псалтиря, все видиме, матеріальне створене Люцибелом-Яхве, богом Старого Завіту; Ісус не міг зцілювати від тілесних страждань, бо, начебто, вважав тіло перепоною до звільнення душі, а отже його чудеса нереальні; протистояння між Добром і Злом не вічне, в кінці світу Люцибел буде переможений Богом і той розкається і як блудний син повернеться до свого Творця, а всі душі людей стануть ангелами, вічного осудження не буде, бо воно несумісне з абсолютною Любов'ю; Божа Матір і Хрест — вигадки невігласів, Таїнства нічого не варті; а що в маніхеїв існує доктрина переселення душ, то смерть не розглядається порятунком, спастися можна тільки вбивши в собі всі бажання — зненавидіти життя, а для цього треба всіляко отруювати його собі і для інших, схвалювалися найбрудніша розпуста, брехня, лжесвідчення, зрада)... Щоправда, інші дослідники вважають навпаки, що лише половина альбігойців стала катарами (вперше згадується в 911 р., коли вчитель реймської школи Герберт, вступаючи в сан архієпископа, змушений дати клятву, що не розділяє вчення катарів), решта ж дотримувалася "протопротестантської доктрини". Також, ймовірно, не останню роль відіграв факт перебування протягом кількох десятиліть Півдня Франції під владою арабських та берберських племен, які були "кадаритами", тобто дотримувалися вчення про напередвизначення (кадар). Опоненти, зокрема Зайд ібн Алі звинувачував кадарів у тому, що "гріхи свої підкидають Аллаху", Ібн Кутайба зауважує, що вони вчили, що Аллах творить добро, а диявол — зло, їх навіть називали "зороастрійцями в ісламі". Крім того, як на нас, відбулося "народноетимологчіне випрямлення" в "катарів" — "чистих" (в Євангелії від Св. Іоанна: "Через Слово, що Я вам говорив, ви вже чисті", 15:3) з первинного передроманського *kataro- "Bach, Wassergreben", що дало в інших мовах: рум. codreana "Schonheitsgottin", іллір. *codr- > рум. codru «foret», албан. kodre
«Hugel, пагорб».

Власне до останніх належить «Рух Грааля», заснований Абд-ру-шіном
(Оскаром Ернстом Бернгардтом). Він народився 18 квітня 1875 р. в
Бишофсверді (Саксонія). Здобувосвіту в галузі комерції і рано почав
письменницьку діяльність. В 1915 р. був інтернований в Англії,
звільнений в 1919 році. В 1924 р. почав писати працю «Послання Грааля».
В 1928 р. Абд-ру-шін поселився в Фомперберзі, в Тіролі (Австрія), де й
написав свою книгу «В Світлі Істини». В 1938 р. був висланий з Австрії.
Помер 6 грудня 1941 р. в Кіпсдорфі (Рудні гори). Його послідовники
заснували організації у багатьох країнах: «Керівництво Грааля»
(Фомперберг, Тіроль, Австрія), Фонд «Послання Грааля» (Штутгарт, ФРН),
видавництво «Мир Грааля» (Москва, Росія) тощо.

Доктрину Грааля використовують і послідовники руху Алістера Кроулі
(«Телемське абатство»), і ми наведемо для ілюстрації цікавий текст його
прихильника Георгія Осіпова (мовою оригіналу):

КНИГА ХЕТ или ЗАМОК АБИЕГНИ

(LIBER CHETH vel VALLUM ABIEGNI

sub figura CLVI)

Сие есть тайна Святого Грааля, который священный сосуд Нашей Леди,
Багряной Жены, Бабалон, Матери Мерзостям Земным, Невесты Хаоса, той, что
ездит на нашем Господине Звере.

Ты соберёшь всю кровь твоей жизни в золотую чашу Её блуда.

Смешаешь свою жизнь с жизнью Вселенной, не утаив ни единой капли.

И тогда онемеет твой мозг, и смолкнет стук твоего сердца, и жизнь
полностью выйдет из тебя, и ты будешь вышвырнут на помойку, где птицы
воздуха станут клевать твою плоть, и твои кости будут белеть на солнце.

Вот тогда сойдутся вместе Ветры и вознесут тебя, как будто горстку праха
на полотне о четырёх углах, и они предадут тебя стражам бездны.

И стражи бездны позволят Ангелам Ветров пройти, поскольку не будет в
твоём прахе жизни.

И Ангелы опустят твой прах в Городе Пирамид, и не станет у него больше
имени.

Теперь, раз уж ты сумел выполнить Ритуал Святого Грааля, ты должен
избавить себя от того, что имеешь.

У тебя есть богатство; так раздай его тем, кто, имея в нём нужду, к нему
не стремится.

Есть у тебя здоровье; умерщвляй себя в пылу самоотречения ради нашей
Леди. Пусть твоё мясо свисает с костей, и твои глаза мреют неутолимой
похотью к бесконечному, твоей страстью к Неведомой, к той проклятой, что
по ту сторону Познания.

Есть у тебя любовь; вырви свою мать из сердца, и наплюй в лицо своему
отцу. Пусть твоя нога топчет живот твоей жены, и пусть младенец у её
груди станет добычей собак и грифов.

Ибо если не сотворишь ты этого своей волей, тогда мы это сделаем помимо
твоей воли. Так, чтобы ты сподобился Причастия от Грааля в Часовне
Мерзостей Земных.

Но смотри! Если ты втихомолку придержишь у себя хоть одну твою мысль,
тогда быть тебе брошену в бездну навсегда; и станешь ты одинок, станешь
пожирателем навоза, обиженный в День Быть-с-Нами.

Да! Воистину, сие есть Правда, сие есть Правда, сие есть Правда. Будут
тебе пожалованы радость, здоровие и мудрость, и богатство, но лишь
тогда, когда ты не будешь более ты.

Будешь ты бесчинствовать на ярмарке с гуляками, и девы будут метать в
тебя розами, и купцы, преклонив колени, поднесут тебе золото и пряности,
молодые мальчики также будут лить для тебя чудесные вина, а певицы и
танцоры станут тебе петь и плясать.

И всё же тебя там не будет, ибо ты будешь позабыт, пыль, затерянная в
пыли.

Так же и в целом Эоне не окажется тебя, ибо приготовит из твоего праха
белый пепел Гермес Невидимый.

И это будет гнев Бога, что всё так произойдёт.

И это будет милость Бога, что всё так произойдёт.

По этой причине и было поручено тебе придти ко Мне в начале, ибо если
тобою сделан хотя бы один шаг на этом Пути, ты неизбежно будешь должен
достигнуть Его конца.

Сей Путь по ту сторону Жизни и Смерти, Он также по ту сторону Любви, но
ты об этом не знаешь, так как не знаешь Любовь.

А конец этого Пути неведом даже Нашей Леди, ни Зверю, который под Ней,
ни Деве, её дочери, ни Хаосу, её законному Повелителю, но Коронованное
Дитя знает? Неизвестно, будет ли об этом известно.

Поэтому будет Слава Хадиту и Нюит в Конце и в Начале, именно так — в
Конце и в Начале.

Перевёл Писарь 666. Фратер Инкубон».

Також вдатно спрямованою у «протилежний бік» була група англійських
«нових тамплієрів», що вірила у «світло зі Сходу» та «повернення Чаші
Грааля на Схід», які у 1724 р. офіційно виступили як «Справжній
благородний орден Гор-Моголів», заснований начебто якимось китайським
імператором на декілька тисячоліть раніше до появи біблійного Адама.

Стосовно надр гір як хоронителів Чаші можна запропонувати версію, за
якою ім’я дотичного до неї короля-хранителя як Рибалка (Kynge Pecchere,
Pecheur) може бути фонетичним зближенням зі слов’янським “печера” (нім.
die huhle; франц. la caverne; англ. the cave; пор. корінь *cav- з
компонентом “кав-” у етнонімі андекави та “ки(ї)в”), а саме з
Печерською Лаврою Успіння Богородиці в Києві та версією про
кельто-ірландських печерників-місіонерів на Русі з Нінської єпархії на
Балканах (див. також популярну у Західній Євразії топонімічну основу
«ки(ї)в», системне зведення якої здійснено К. Тищенком). Зокрема їх
могло надихати «Житіє св. абата-ірландця Колумбана Молодшого» (І, 27),
якому у видінні ангел явив кулеподібний сяючий предмет («таріль» ?) із
зображенням замешканого світу перед тим, як святий бажав піти
провіщувати святе Євангеліє альпійським слов’янам (венетам). Свого часу
він користувався покровительством саме династії Меровінгів і заснував в
591 р. три печерні монастирі в Бургундії, але в 610 р. змушений був
залишити Франкію і замешкати в Брегенці на Боденському озері,
просвітлюючи алеманів. Поразка його покровителя короля Теудеберта ІІ в
травні 612 р. спонукала його до спроби вирушити до слов’ян, але зрештою
він обирає Ломбардію, де й помирає в монастирі міста Боббіо 23 листопада
615 р.

Італійське Боббіо разом з Монцо прославлене запровадженням особливої
традиції на рубежі ХІ-ХІІ ст. – своєрідної масової моди на особливого
типу палестинські евлогії (т.зв. «ампули Монци», які замінили язичницькі
фляжки-«слізниці»), наповнені дорогоцінним миром, котрі у свої скити та
храми привозили паломники з Єгипту та Палестини, святі місця яких стали
доступними внаслідок Першого хрестового походу (1096 р.). В VI-ІX ст. ці
посудини прикрашалися рельєфними сюжетними зображеннями або розписом,
надалі ж просто прикрашалися слідами рифлення на горлі та стінках, а
виготовляли їх з безколірного скла. Деякі дослідники саме їх вважають
прообразами Чаші Святого Граалю.

Певний час абатом монастиря в Боббіо був аквітанський бенедиктинський
чернець Герберт (940-1003), який закінчив не тільки християнські
університети в Барселоні та Реймсі, але й мусульманський в Севільї, стає
радником і наставником імператорів з роду Людольфінгів Оттонів І, ІІ і
ІІІ, ідеологом відродження Священної Римської імперії та об’єднання
Італії та Німеччини, професором і наступником славнозвісного теолога
Адальберона, архієпископом Реймсу, Равенни і зрештою — папою римським
під іменем Сильвестра ІІ, про якого ходила слава як про алхіміка та
чорнокнижника, творця гомункулусів.

Також вважається, що візантійську традицію печер-скитів на Русь принесли
носії салтово-маяцької культури християни-алани (яси, ози, осетини) та
булгари, про що є археологічні свідчення (своєрідні північнокавказького
типу могили та інвентар сирійського та єгипетського типу у них) в
середині Х ст. Зокрема, їм належить багато печерних комплексів Подоння
(серед цікавих – Маяцьке поселення з печерами Великих Див та
Свято-Троїцький скит біля с. Холок Новооскольського р-ну Білгородщини,
храм Калачіївської печери та шестистовпні підземні храми у Великих та
Малих Дивах). Про присутність в Києві осетинських емігрантів-християн
говорить константинопольський патріарх Фотій у своєму «Окружному
посланні» 867 р. Як відомо, в той час в Києві княжила покровителька
християн свята рівноапостольна Ольга (Олена). Переселенці-алани втекли
на Чернігівщину, рятуючи віру, коли хазарські Ашини змусили Аланію в 932
р. зректися православ’я, і заснували в Чернігові Іллінський печерний
монастир, де розташоване найдревніше християнське кладовище при
печерному храмі (надземна Іллінська церква була збудована лише в 1072
р.). Саме навпроти печер, в притоці Десни (озеро Прикал) у Святій Рощі
30 серпня 992 р., на відстані в 3 км від поселення, а не біля стін
древнього міста, відбувалося хрещення всіх чернігівців. Сюди ж в
Іллінський печерний монастир з Чернігівського Єлецького Успенського
монастиря Богородиці перебрався протостратор (засновник) всього руського
чернецтва преп. Антоній Печерський, тут прийняв постриг Феоктист-Ілля,
який пізніше став архімандритом Києво-Печерської лаври (на 1106 р.), а
потім архієреєм в Чернігові (1106 – 1123 рр.). Саме в печерному
кімітирії («костниці») Антонієвих печер в Іллінській церкві в Чернігові
виявлені фрагменти згаданої вище евлогії («ампули»), що свідчить про
паломництво у Святу землю одного з монахів Ільїнського печерного
монастиря (можливо, самого ігумена Даниїла, автора відомого «Хожденія»,
де описуються головним чином 32 печерні святині Ієрусалиму та Святої
землі, порівнюючи, наприклад, р. Іордан з р. Снов біля Чернігова).
Принесена евлогія-«ампула» зі святим єлеєм дісталася у спадок ігумену
Іову. Цікаво, що саме ігуменським вважається знайдений на площадці
тераси перед входом у келію Іова (над якою і написано ім’я власника,
потім перетворена в «костницю») срібний перстень з тризубом на щитку
(тобто ознака т.зв. «княжого ігумена»). Аналогічний золотий перстень
було знайдено в резиденції архімандрита або вікарного єпископа
сусіднього Єлецького монастиря.

Також, як зауважує Ю. Стефанов, дослідник-антропософ С. Прокофьєв «…
детально прослідковує символічні паралелі між образом Св. Грааля і його
відображенням у давньо-руській архітектурі і літературі, наводячи в
якості прикладів храми володимирської Русі і знамениту легенду про
невидимий град Кітеж: «Вид залитої сонцем, світлом перекинутої чаші
купола і голуба, що здіймається з неї. В точності відповідав астральній
імагінації Грааля: вознесеній вгору Священній Чаші і Святому Духові, що
сходить до неї, з духовних висот в образі білого голуба. А в легенді про
Кітеж «саме здійснення граду невидимим, тобто процес сходження до вищого
духовного прообразу в результаті нового зв’язку людської душі з Істотою
Христа, також відбувається через посередництво «пильнуючої та
зберігаючої» небесний град Марії-Софії»…».

Ісламські сліди в переданні про Грааль, зафіксовані рядом дослідників,
можуть мати пояснення лише в стосунку з Київськими печерами.

Саме тут у печерному скиті-ханака (ханасах) у самотній келії
(«саума’а»; пор.: слов. «чертог» — «келія монаха» < тюрк. kartak / gardah < перс. gardak "кімната"; пор.: і.-є. *kai-ur-t «печера», «яма» (лат. cavea, гр. kaiata, д.-інд. kevata та ін.) - туркм. govak «печера», тур. kovuk «дупло», «нора», чув. x?v?l «дупло») з однодумцями ("мурідан") на певний час замешкав великий булгарський містик-дервіш, імам ("мамай") рахіб Шамс (840 р.), який у 820 р. навернув чорних булгар Лівобережжя України в іслам. Думається, що до цього часу слід відносити проникнення в слов’янську мову (через діалектну тюркську вимову) арабських слів "мудрець" (< араб. "мударріс"-"тлумач, вчитель"), "жупан" (< араб. "субхан"-"хранитель/охоронець"), "мамай" (< араб. "імам"), "кацап" (< араб. "кассаб"-"м’ясник"), "могила (як поселення мертвих)" (< араб. "махалла"-"поселення"), "фата" (< араб. "фута"-"наголовна пов’язка"), "обід (як добра їжа)" (< араб. "абід"-"благочестивий"), "килим-самоліт" (< молитовний килимок мусульман), "тазик" (< араб. "тазкійя" – "очищення"), "миска (залізна)" (< араб "загартоване (залізо)"); "лакомий" (< араб. "лахм"-"м’ясо"), "вуста" (< араб. "аль-вуста"-"середина"), "найм" (< араб. "на’ім"-"рай"), "сутка" (< "саъат"-"годинник"), рус, русич (< араб. "руус"-"голови"), Бог (< араб. "Баха"-"красивий"), Велес/Волос (< араб. "фуляз"-"залізо" ~ норд. "вьолсі/вольсунги"), Див (кличе вверху "древа"; в "Слові о полку Ігоревім") (< араб. Дауа "поширення мусульманами своєї релігії", заклик-аззан муедзінів до молитви з високих споруд; слов’янські землі були "Дар ад-Дауа"-"земля поширення ісламу" і "Дар аль-Муахада"-"земля торгівлі"), "хліб і сіль" (< араб. "халіббі василь" – "все виконаю заради гостя/прибулого"), "йди на ..." (< "хіді нахіййа" –"відійди в сторону"), "морока" (< араб. "маарака"-"боротьба"), "зубр" (< араб. "зубр"-"пеніс"), жіночі імена, що сприймаються тепер як скорочення: Нюся (< араб. "ан-нуса/аніса" – "жінка"), Нюра (< араб. "ан-нур" – "світло"), Тіна (< араб. "земля"; також потрапило у рос. "тіна"–"намул"), "Ягілева дочка (архаїчний український фольклорний образ)" (< араб "агіль" – "знаючий, розумний, розуміючий"), чоловічі імена: Ярополк (араб. "Анвар"), Лев (араб. "Асад", "Усама"), Святослав (араб. "Махмуд"), Назар (араб. "далекоглядний). Походив Шамс з роду індійського купця Синджа-дяу (Синджа-Диу, Тиньтяу), який осів у Хорезмі. Через це всіх його нащадків прозивали "сіндійцями". Пізніше його нащадки замешкали у Хазарському каганаті, де батько Шамса мулла Габдулла був суддею (каді) мусульман Семендера та вождем антихазарського повстання в 810 р. Сам Шамс певний час був секретарем хана чорних ("північних") булгар у Балтаварі (тепер — Полтава), а опісля передав цю посаду своєму синові, народженому у Києві, — муллі Микаїлю Башту Ібн-Шамс Тебіру, літературним псевдонімом якого було Шамсі Башту, а величним його твором, який дійшов до нас, є "Легенда про доньку Шана" ("Шанкизи дастани"). Під час протистояння Хазарії та Чорної Булгарії Київ під проводом начальника залоги варяга Жир-Аса (Діра давньо-руських літописів) повстав. Для переговорів із новою державою від булгар і прибув Мікаїль, друг дитинства Жир-Аса, який залагодив справи на користь обом народам і залишився в Києві в якості посла, одночасно будучи муллою головної київської мечеті "Ель-Бейда". Але в 863 р. співволодар Жир-Аса християнин Аскольд (Феофан згадує послів царя герміхіонів Аскіла в 563 р.; з VIII ст. відомий народ "аскл/ашкал/есгель", споріднений з булгарами і межуючий з мадярами; зрештою, згадується цар Аскал, який підпорядковувався царю волзьких булгар Алмушу, а останнє ім'я аналогічне імені угорського вождя, батька Арпада) влаштував погром мусульман, внаслідок чого мулла Микаїль змушений був усамітнитися у скиті-ханака батька. У 870 р. Мікаїля київський володар обміняв на варязьких бранців і надалі мулла був секретарем ряду булгарських ханів, ведучи активну просвітницьку (переклав булгарські письмена "куніг" на арабську мову, відкрив сотні мечетей та медресе) та географічну діяльність. У 900 р. він вирушив в місіонерську подорож на Урал, але втонув під час бурі на ріці Нукрат-Ідель ("Срібна річка"; Агідель, тепер — ріка Кама) біля аулу Шам-Чачак, неподалік міста Яр Чалли (тепер — Набережні Човни). Язичники виловили його тіло з ріки і повісили його на дереві (пор. з тим як пізніше русичі розправлялися тут же з місцевими волхвами; пор. тюрксько-маніхейським звичаєм обмотувати труп шнурами, підвішувати на дерево і залишати так гнити). Син Мікаїля Абдаллах Ібн-Башту поховав батька у заснованому ним мусульманському скиті Дебер на ріці Свіяга. Син поета, якого тричі згадує у своєму творі відомий арабський мандрівник того часу Ібн Фадлан, стає начальником канцелярії хана Волзької Булгарії і в 931 р. створює власний дастан "Кисекбаш кітабі", підписаний псевдонімом Тебірзі. Життєпис поета та історія створення епосу викладені у зведенні булгарських літописів "Джагфар таріха", складеній Бахші Іманом в 1680 р. за наказом Сеїда Джагфара, і в ХІХ ст. сам літопис опинився завдяки булгарським емігрантам у казахському місті Петропавловську, де був відкритий вченими. Саме в Київському печерному скиті-ханака у 865 р. Мікаель Шамсі Башту і написав дастан "Шанкизи", в основу якого поклав легенди тюрків, іранців, угрів та слов'ян. Зокрема тут розповідалося як син алпа Бояна (сина Сонця і Місяця, який втік від батьків і став правителем племені Імен-"Дубів"; пор.Уральські гори як "Імеонські" у візантійських хроніках та з іменем кагана авар Баяна) Іджик, володар хонів (гуннів), був народжений богинею-рибою Бойгал (звернімо увагу на образ риби-праматері династії!), через що булгарки любили прикрашати себе срібними монетами (танка), символізуючими її луску, як нащадки Іджика кочували берегами ріки Кубан (Хуанхе), а потім відійшли у Сакланські (Сако-Аланські) степи Сули (Дунаю), Кашану (Молдови), Бурі-Чаю (Дніпра), Нукрату (Сіверського Дінця), Ширу (Дону) та Ітилю (Волги). Героями булгар виступають друзі-ельбіри Ата, або Аудан-Дуло (тобто історичний Аттіла з роду Дуло та Автанділ з поеми Шота Руставелі "Витязь у тигровій шкурі"), Арбугу (Тарвіля) і Шамси Тат-Ірана (Татра). Злий дух підземного світу Албастий викрадає наречену Аудан-Дуло Боз-Бі, доньку бека Шан-Албана Риштава, а інший демон — однорогий Аджаха — наречену Арбуги Танбіт. Друзі рятують спочатку Танбіт, а потім і Боз-Бі. Водночас герої перемагають у різних підземеллях та печерах полчища нечистих духів-йорегів (чуваш. "святих", тюрк. iduq, варяз. helgi "святий; Олег"). Щасливі переможці поселяються в місцевості Атіль ("Кінська стоянка") на ріці Ітиль (Ідель), де засновують царство Булгар (відома готському історику Йордану як Athaul, мешканці якої платили данину готському імператору Германаріху, надалі — це історичний Ітиль, столиця Хазарського каганату). Нащадок героя Аттіли з роду Дуло по-матері хан Курбат (Кубрат, Кубар), син Аскала (за хронікою Менандра Протиктора, Аскел — тюркютський хан, який надіслав у 563 р. посольство у Візантію), дає у володіння своєму молодшому братові Шамбату гори Куянтау ("Заяча гора"), де в 631 р. будують фортецю Башту, яку потім назвали Шамбат (натяк на назву Києва у Константина Багрянородного як "Самбатас" — "Пристань для човнів"; існує версія на угорське слово Szombathely, де hely означає "місце" і означає саме "Угорське урочище", куди прибув князь Олег Віщий і де похований Аскольд і де перед цим був західний форпост іудейської Хазарії, представлений салтово-маяцькою археологічною культурою (пор. топоніми Каховка та Одеса з іврит. "ках хов” — „візьми мито” і „адаса” – „вереск (степова рослина)”), а сам васальний від Хазарії "Руський каганат" з ймовірною столицею в Києві (у Ібн-Фадлана цар Аскал був васалом Булгарії, у свою чергу васала Хазарії; пор. з іврит. „ке ав” – „як батько”, що могло бути іудейським переосмисленням місцевого топоніму) вдійсності охоплював ареал волинцевської археологічної культури, обіймаючи Лівобережжя Дніпра та межиріччя Дніпра і Дону (і навіть досягали басейну Оки: пор. топоніми Москва, Муром, Ростов, Самара, Сімбірск та іврит. „мас кева” – „податок/мито”, „мером” — „з висот”, „рош тов” — „добра голова”, „шаморім” — „самаряни (жителі Самари)”, „сім біра” — „пивоварня”); гіпотеза І. Хайнмана пов'язує термін Самбатас з позначенням у руських билинах Дніпра як Ізрай-ріки та Сафат-ріки, тобто ріки Іосафата, яка протікає, згідно з переказами Агади, по землі, де живуть втрачені десять колін Ізраїля і одночасно контамінується з долиною Йосафата руських апокрифічних передань, де, начебто, за Книгою Іоїля, повинен відбутися суд над народами; як на нас, то термін Самбат/Йосафат може бути перетлумаченням вже забутого Шамбат). Царство Шамбата стало називатися Дулоба (натяк на дулібів-волинян; пор. з іншими назвами племен булгар і слов'ян — ердимчі/радимичі, себерчі/сіверяни, бугильчі/бужани, барини/берендеї, агачіри/акацири, ульчії/уличі, табірчі/тиверці тощо), а булгари Шамбата почали іменуватися "відтяті", "украяні" — "киї" (koy < kid-; як переосмислення слова "куян", kuyan < kodan), через що і прифортечний град Шамбата, який заселили тюркські ульчиї ("крикуни") та "сакланське" (тобто сако-аланське) плем'я русів, став називатися Київ (від Kiyi Ev "низовина, берег річки + місце поселення" або Iki Ev "другий дім", пор. з хазар. Карч-Ев > Керчів > Керч). Сам Шамбат зазнав гніву від
верховного володаря булгар Кубрата за те, що пішовши в похід на фарангів
(франків), раптово повернув назад, цим прирікши решту булгар на поразку.
Власне про війну франків і булгар розповідає хроніка Фредегара (VII
ст.), коли після смерті аварського хана Баяна в Паннонії спалахнула
війна між власне аварами та булгарами-кутригурами. Останні втекли до
франкського короля Дагоберта Меровінга, який спочатку радо прийняв їх,
відвівши для поселення теперішню Баварію. Цим пояснюється, зокрема те
лінгвістичне явище, як взаємні германсько-тюркські запозичення,
виявленні щонайбільше в лексиці чуваської мови, безпосереднього нащадка
давньо-булгарської (зведення складено Валентином Стецюком).

Потім з невідомої причини Дагоберт наказав їх вирізати, чим накликав на
себе і свій рід Меровінгів прокляття великих шаманів Євразійського
степу. Булгари з великими втратами відступили за Карпати, де слов’яни і
язиги-сармати радо прийняли їх як захисників від аварської сваволі.

На пагорбі Куянтау було встановлено ідола Кам’яна Голова (Таш-Баш, тобто
натяк на слов’янського Дажьбога), увінчаного великою кам’яною чашею (!)
і йому в пожертву купці приносили аналогічні чаші («ташаяки») з
написаними угодами, зобов’язаннями, проханнями чи клятвами. Тут же у
казані було зварено в жертву захопленого у полон булгарами хазарського
кагана. На горі Куянтау свого часу помер, відпочиваючи від пригод,
хоробрий кінь богатиря Ату (Аттіли) Тулпар, і коли герой зійшов на гору
подивитися на кості побратима, то раптово помер від задухи (що співпадає
з переказами про «смерть від коня» руського князя Олега та варязького
конунга Одда).

Проте Київ-Шамбат був лише релігійним центром, а столицею царства
Дулоба став Хорисдан (тепер — Коростень, місце поклоніння алпу худоби
Малу-Велесу). Свого часу Шамбат, та інший син Кубрата Аспарух (Ісперіх
мешкаючий у Буруджан-Батавилі («Ставка», тепер — Путивль) протистояли
проти булгар-утигурів старшого сина Кубрата кана Бат-Баяна, столицею
якого була Фанагорія на Таманському півострові (місце культу алпа вогню
Хурса-Хорсу) (про цю міжусобицю розповідає також історичне джерело —
написаний у 1226-1249 рр. літопис «Газі-Барадж Таріхи»). З цього
скористалися інші алтайські етноси — хазари та печеніги, об’єднані
династією Ашинів («Вовків»; родове знамено — золота голова вовка на
блакитному полотнищі), для яких булгари були «поганими псами»
(«кутригури»). Спочатку в 670 р. було захоплено релігійну столицю чорних
булгар Балтавар (Полтаву), через що булгари цього племені (чорні
булгари) переселилися в Башту, а після смерті Шамбата — на Балкани і
заснували в 681 р. на Дунаї Болгарське царство, потім розбив самого
Бат-Баяна, народ якого бурджани з часом був підкорений хазарами і
частково змушений був переселитися в 894 р. у верхів’я Волги, де спільно
з місцевими язичниками-сабанами утворили нову державу — Волзьку Булгарію
(тепер — Татарстан), і туди ж переселилися й чорні булгари з Лівобережжя
Дніпра, а ті ж, які залишилися в Передкавказзі, стали ядром формування
балкарців (їхня самоназва «таулу» — «горці», можливо, ідентична назві
царського роду Дуло, до якого належав Аттіла), карачаївців та кумиків. В
737 р. араби розгромили хазар і змусили їх дозволити, щоб підлеглі їм
етноси прийняли іслам. Небіж останнього балтаварського хана Габдулли
Джильки на ім’я Угер Лачині став князем Києва і відомий як «Ігор
Рюрикович», а родовий знак «балтавар» став знаком династії і відомий як
«тризуб». Один із синів власне волзькобулгарського хана Алмиша Арбат
(Арпад) спільно з уграми та каварами (халісіями, західним хазарським
племенем; від євр. hwr «городяни», відмінні від селян-«хазерів», євр.
haser «селище», самоназва ж була однокорінна з узбец. «хашар» —
«допомога, спілка, толока») переселюється у Паннонію, де виникає
Угорщина (сином верховного вождя каварів Шаба і невідомої на ім’я дочки
короля Іштвана І був король Угорщини Самуїл Аба, який правив у 1041-1044
рр.). Ті ж чорні булгари, які залишилися в Донецько-Чернігівській землі
стали під іменем берендеїв та ковуїв васалами Київської Русі.

У сенсі стосунку із «печерою» напрошується співставлення литов. rausis
«печера», rusas «погріб», rushus «діяльний», швед. rusa «викопувати» з
етнонімом «руси» ~ шевченківський мотив Русі як «розритої могили»,
можливо, належить до часу його побутування у Вільно і цілком можливо, що
литовці передавали йому гру слів в оцінці окупантів — «русскіє» —
«розорювачі, спаплюжувачі могил».

Також порівняймо з санскр. guha «печера» < guh "ховати, заховувати" та скандінавське Гьюкі, засновник бургундської династії Гьюкунгів-Гібіхунгів, вони ж Нібелунги, — Гунтера та його братів, які вбили Зігфріда і заволоділи скарбами альва Альберіха та дракона Фафніра). Відповідно із перенесенням Грааля на схід всі пошуки рицарями Артурівського циклу приречені на поразку, а надалі, як вважає Р. Вагнер, пошуки Грааля замінилися пошуком скарбу Нібелунгів і далі – гробу Господнього в Ієрусалимі. Поряд з чашею Грааля та магічним Списом герої святого Граалю (Галахад, Борс і Персифаль) заволодівають під час подорожі човном і пливуть до Володарки Озера Вівіан (Німуе; пор.: валл. Essylt Vinwen > Ізольда)
Мечем Давида (пор. з мечем Артура “Ескалібуром” < “Калібурн”, “Каледвульх” < Caledvwlch “Ріжучий сталь”). Аналогічно у валлійських міфах дарує меч (валл. cleddyf, ірл. claideb “меч” ~ пор. з дв.-рус. “меч-кладенець”) героєві Ллеу Ллау Гіфесу ("Лев Важка Рука") його мати, богиня Аріанрод, якого вона народила від власного брата Гвідіона. Генетично ст.-франц. brant, італ. brando, нім. Brand “меч” < “великий (довгий) меч (яким зручно битися тільки вершнику, запроваджений у європейське рицарство іраномовними аланами; в той час як піхотинці озброювалися короткими мечами: ірл. colg, брет. kalc’h, грец. machaira, нім. Schwert, англ. sword)” ~ дв.-інд. brhant- “високий, великий, поважний” ~ кельт. Brigantes “кельтське плем’я в Британії” (пор. з іменем богині Brigit) ~ Brigantii “плем’я в Реції на Боденському озері” ~ герм. Burgundai (< дв.-верх.-нім. Purgunt-) “мігруюче плем’я” ~ авест.berezant- “високий” < і.-є. *bhrghntoi “високі, великі”. У Вольфрама фон Ешенбаха Грааль – це камінь з написами (зелений ізмарагд; lapsit exillas, пор. з латин. lapis exilis “зниклий камінь (епітет “філософського каменя”)”; походить з Откр. 2:17; у масонській традиції він ототожнюється з ініціальним каменем з написом V.I.T.R.I.O.L. — "відвідай утробу землі і, спрямувавши свій шлях, ти знайдеш таємний камінь"). Вважається, що під "каменем" (дв.-євр. even) хрестоносці власне розуміли камінь, який був кришкою над печерою, яка стала Гробом Господнім; як розповідає літописець, у ХІІ ст. Добриня Едрейкович привіз цей камінь у Великий Новгород і потім, після того, як він став архієпископом Новгорода, святиня зберігалася у храмі Святої Софії під вівтарем. Саме з метою його "визволення" й боролися хрестоносці з Александром Невським та Іваном Грозним. Поряд з цим на Русі відома ще одна інсигнія – Вінець із Животворящого хреста (вірніше, стружка з хреста, викладена у формі вінця), а також „Пояс Богоматері” (ним, зокрема, вилікували молодого Володимира Мономаха, аналогічно – дружину імператора Льва Мудрого). Як свідчить Києво-Печерський патерик, її привіз варяг Шимон, родич конунга, який мандрував на Схід, і цього Шимона-Симона ототожнюють із Семундом Господинею, родичем (фріянд) і наступником конунга Сігурда Афрікана (Хрестоносця), який після зруйнування вендами (слов’янами) Конунгхелла пустився у мандри („Сага про Магнуса Сліпого та Гаральда Хіллі”) У Кретьєна де Труа, Альбрехта фон Шарфенберга та у “Вульгаті” Грааль – це блюдо (escuelle < лат. scutella "піднос" < scutum "щит"; фр. ecuelle, італ. scodella). Існує у певних езотеричних колах версія, за якою династією Грааля як escuelle є шведський дворянський рід Uexkull — бокова гілка династії візантійських імператорів-космополітів Кантакузінів (борців із династією фундаменталістів-зелотів Палеологів). З часом представники шведської гілки вступили на службу до російських імператорів, внаслідок чого отримали маєтності в землі комі-зирян і відомі як Єшкілєви. У Роберта де Борона Грааль – це чаша (chalice) для причастя (потір). А. Платов пропонує розглядати власне чотири святині Грааля – Чаша, Спис (колізії довкола нього детально описані Т. Равенскрофтом), Меч (з’єднати частини якого може тільки той, хто знайде Грааль; "Давньо-єврейське слово Herev (меч), яке вказує також на гору Horeb (Хорив), містить небезпечну силу, ... відбиває енергію, яка руйнує, спустошує, висушує і нищить...", і тут можна зауважити, що коли Месія говорить про те, що не мир Він приніс, а меч, то слід розуміти, що пріоритет віддається не земному царству Ієрусалима — "Міста миру", а духовному царству Сіона на горі Хорив) і Камінь (в кельтській традиції використовується для легітимації короля) з фольклорно-міфологічною “четверицею” світобудови (наприклад, чотири міста ірландського Племені Дану – Фаліас, Горіас, Муріас і Фіндіас, з яких принесли, відповідно, камінь (cloch) Ліа Фаль, спис Луга, казан Дагда, меч Нуаду; чотири фортеці, чотири башти), додаючи ще “п’ятий" (центральний) елемент (згадаймо фантастичний фільм "П’ятий елемент" з Брюсом Віллісом та Міллою Йовович!) – принцип Роду (престол Сарраса). У анонімній французькій поемі «Перлесваус» (“Perlesvaus Le Haut Livre du Graal”) під час літургії Грааль постає у п’яти різних образах, про котрі ніхто не має права говорити, бо таємниці цього таїнства не повинні бути розкриті, і говорити про них має право тільки той, кому Бог довірив їх. Король Артур бачить п’ять різних перетворень, і останнє з них — Потір (чаша)”. В епосі "Сер Гавейн та Зелений Лицар" племінник короля Артура вирушає назустріч долі зі щитом із зображенням пентаграми, тобто п'ятикінцевої зірки: "... Бо символ пентаграми. — резюмував Дж. Р.Р. Толкієн, — в цій поемі очевидний, принаймні, в головному... Вона, як зазвичай, символізує "досконалість", але в даному конкретному випадкові — саме релігійну (християнську) досконалість у благочесті і моральності, а також у виходячої з них "почтивості" у стосунках між людьми; досконалість у всіх частковостях, що стосуються цих доброчинностей, досконалий і непорушний зв'язок між високим та низьким. Так Гавейн і виїжджає з камелоту — з цим знаком на щиті (і, як ми довідаємося пізніше, ще й на плащі)". І далі у примітках зазначається: "...Кути пентаграми символізують кожен свою "п'ятирицю" якостей, без котрих нема досконалого рицаря і котрі притаманні Гавейну або складають його ідеал. Перший кут — Fyue wyttez (п'ять почуттів): почуття рицаря повинні бути чисті ... Другий кут — Fyue fyngres (п'ять пальців): символізують фізичну силу і спритність. Третій кут — Fyue woundez (п'ять ран Христа): на поклонінні ранам Христа заснована віра, без котрої нема істинного рицаря... Четвертий кут — Fyue joyes (П'ять Радощів Марії): у католицькій традиції — Благовіщення ..., Різдво, Воскресіння Христа, Вознесіння Христа і Успіння (смерть Діви Марії: Син забирає Матір з собою).... П'ятий кут — Fyft Fyue ("п'ята п'ятірка"), об'єднує головні "суспільні" доброчинності: fraunchyse ("щедрість", "великодушність"), felaзschyp ("дух товариства", "братська любов", "доброта"), clannes ("чистота", "цнота"), cortaysye ("куртуазія", "лицарство", "почтивість") та pyte ("жаль", "співстраждання", "набожність")...". Щоправда, є й інше тлумачення: "... Червона п'ятикутна зірка пов'язана з трояндою (як шестикутна — з білою лілією) і, взагалі, є символом жіночого статевого органу. Її п'ять променів відповідають п'ятьом зовнішнім частинам вульви: великим і малим статевим губам і кліторові. Клітор, який не має парного собі органу, символізується центральним променем зірки, що не має симетричного собі". У ірландській "Старині місць" розповідається про те, що до народження Конна (Chuinn) Ста Битв не були відомі "п'ять шляхів" древнього володаря, які власне й знайшли (через те, що вони самі себе виявили, "маніфестували"), як говориться в "Анналах Чотирьох майстрів", в ніч народження героя (A noidche geine Cuinn forrith cуicc prнomhrуid). Одночасно з цим з'являється ріка Бойн, богинею якої є богиня Брігіта (ірл. brigaid "показувати, виявляти" < "висвічувати, виносити на світло"). Як на нас, то А. Платов, проте, не звернув увагу, що “святим” Грааль називається тільки в циклі про короля Артура і, найвірогідніше, автор циклу Д. Мелорі цим натякає саме на “п’ятий” елемент, бо, як ще зауважив Ж. де Сед (щоправда, в зовсім іншому контексті) по-французьки “святий” (saint) звучить майже як “п’ять” (cinq), тобто: “П’ятий (- це) Грааль”. Щоправда, А Платов не вказує джерело свого здогаду — монографію А. і Б. Ріс, які розглядають замок Грааля в контексті арійських “п’яти сторін світу”, продовжуючи цим дослідження Р. Генона щодо п’ятичленного поділу Ірландії. Так само і О. Дугін не вказує на дійсного автора свого наступного твердження: «... Цей же символічний комплекс поміщено і в головному сакральному знакові християнської традиції — у Хресті. Езотеричне тлумачення Хреста подібне за смислом зі значенням чотирипелюсткового, серцевого лотоса в індуїзмі. Хрест — це чотири орієнтації простору, чотири елементи, чотири ріки раю тощо. На перетині цих компонентів перебуває унікальна точка — точка Вічності, звідки все виходить і куди все повертається. Це — полюс, центр, земний рай, Божественний правитель реальності, Король Світу. Особливим чином цей «п’ятий”, інтегральний елемент, Божественна присутність, “вище Я”, проявлений у символі “хреста, що обертається”, тобто Свастики, котра акцентує нерухомість Центру, Полюса і динамічну природу периферійних, проявлених елементів. Свастика, однаково як і Розп’яття, була одним з символів християнської традиції, і особливо вона характерна для “еллінської”, арійської, маніфестаційної лінії. Але й саме Розп’яття має сутнісно те ж саме езотеричне значення. П’ятий елемент тут — сам Христос, Бог-Слово, Іманентна іпостась Божества, Еммануїл, “З НАМИ БОГ”...”. Аналогічно римський середньовічний поет Рутілій у своїй поемі “De reditu” (“Про повернення”) ставить римський престол на “полюсі світу”: Внемли этим словам, о царица прекрасная мира, Рима богиня, чей трон в полюсе звездном стоит. Внемли, великая мать и людей и богов изначальных. Храмы твои к небесам смертных приблизили нас. Буду тебя воспивать до последнего часа, богиня; Тот, кто дышит и жив. разве забудет тебя!.. (Пер. І. Голєніщева-Кутузова). Т.зв. “тронний камінь” (Fal; тобто один з чотирьох елементів) є не престолом короля, а предметом, лише надаючим йому легітимність – він “впізнає” істинного короля і “скрикує” під ним ("... Потім на цей острів приплив Симон Бреет, молодший син короля Іспанії, який привіз із собою камінь, на котрому коронувалися королі Іспанії, а отримав він цей камінь від свого батька на знак того, що коли-небудь стане королем, — адже саме цього сина батько любив більше за всіх своїх дітей. Цей Симон завдяки дочці Скоттів став королем Ірландії і поставив згадуваний камінь у найкрасивішому закутку Ірландії, котрий досі називається королівське Місце. Після нього один із синів одного з королів Ірландії, нащадків Скотти, а звали його Фергус, син Ферфейєра, відбув у найвіддаленішу країну... І вони замешкали там, до того ж всі вони були ірландцями, і досі називаються скоттами, а країна їх — Скоттія... Фергус привіз із Ірландії королівський камінь і розташував його там, де тепер розташоване абатство Сконе. На ньому коронувалися, сиділи і правили королі Шотландії до того часу, доки король Англії Едуард І після завоювання не наказав доставити його звідти в Лондон, у Вестмінстер, і він тепер слугує престолом священика біля верхнього вівтаря", — пише датована 1280 роком "Хроніка піктів і скотів"). Як зауважують А. і Б. Ріс, аналогічний “палладій” царської влади існує в Індії – це камінь-лінгам Шіви. “...Той же символізм, — пише Ю. Евола, — втілений у пірамідальному ассіро-вавилонському зіккураті з плоским дахом, у схемі міста іранських верховних правителів (як у Екбатані [тобто парфянських Аршакідів, — О.Г.]) та ідеальному образі царського палацу Чакравартина: так у архітектурі втілюється порядок світу, з його ієрархіями та підпорядкуванням неодмінному центрові. Просторовому розташуванню цього центру у будівлях відповідає те місце, де перебуває трон володаря. І навпаки, як і в Елладі, в Індії форми ініціації, в котрих використовують обряд т.зв. мандал, драматизують прогресивний перехід посвячуваного з профанічного і демонічного простору у сакральний, аж до досягнення центру; а головний ритуал, що носить ім’я mukatabisheka, складається з покладання корони або тіари – той, хто досягає “центру” мандали, коронується як цар, бо він підноситься над грою сил нижчої природи. Крім того, цікаво відзначити, що зіккурат, сакральна будівля, підноситься над містом – державою і є його центром, у Вавилонії називали “наріжним каменем”, а в Ларсі “кільцем між небом і землею”; теми “каменя” і “мосту” – ... далекосхідна формула “третьої влади між Небом і Землею” Власне колізії валлійського прототипа рицаря пошуку Грааля Персеваля - Прідері та його батька Пуйлла - зосереджені довкола “тронного пагорба” (валл. gorsedd; має ще значення “двір”, “зібрання”; ірл. sossad “ложе”, “пагорб”, “укріплення”, “відкритий простір”), що височів посередині кладовища (тобто оточений предками; пор. з мотивом “Галичиної могили” у “Галицько-Волинському літописі”, сидіння на якій вже означає княжіння в Галичі; "Галич" < албан. gjalliqes "воскресіння", Карпати < албан. karpe "скеля"; пор.: Arturs Seat "Трон Артура, пагорб біля Едінбурга" < гаел. "пагорб лучників"). Племінні королі (вожді) в Ірландії називалися “королями вершин” (ri benn), а назва верховної столиці Ірландії Тари (Темри) походить від temair «пагорб» (пор. із селищем Темерівці на Прикарпатті). «... Ідея філософського каменю, — пише К.Г. Юнг, — має з цим декілька пунктів доторку. У «Філософському розаріумі» камінь стверджує: «Я випромінюю світло, але і темрява походить з мене. Отже, ніщо, варте родючості, не може заквітувати у світі, не зрушене мною і не з’єднавшись з моїм сином” (“Ego gingo lumen, tenebrae autem naturae meae sunt... me igitur et filio meo conjuncto, nihil melius ac venerabilius in mundo fieri potest”)... У наступному уривкові із “Золотого трактату” ... (камінь, — О.Г.) народжується в лоні матері-міста та ідентичний увінчаною короною та вкритою вуаллю Монаді”... “Король” стосується до каменя. Те, що камінь є правителем, очевидно з наступної цитати Гермеса у “Філософському розаріумі”: “Філософ — не майстер каменя, але швидше його міністр” (“Es sic Philosophus non est Magister lapidis, sed potius minister”). Схожим чином кінцевий продукт каменю у вигляді увінчаного короною гермафродита називається “загадка влади” (aenigma regis)...”. Також у курдській національній релігії — єзидизмі (від іран. "язат" — "божество") — основна щоденна церемонія полягає у тому, щоб на сході сонця всі віруючі ходили довкола каменя, що лежить на землі і на якому написано “Малік Таус”, тобто “Ангел Павич”. Згідно з віруваннями, це — падший ангел Азраїл, який, проте, буде прощений (або вже прощений) Богом. У повісті Лампрехта про Александра Македонського розповідається про те, як дійшовши до стін земного раю, воїни Александра отримують через вікно в стіні від якогось старця невеликий чорний камінь. Вчений єврей зі свити царя наказав принести терези і на одну шальку поклав цей камінь, а на іншу наказав класти золото та коштовності. Скільки їх не клали, маленький камінь залишався важчим від них. Тоді мудрець кинув на камінь жменю землі, і чаша з каменем злетіла вверх. "Камінь цей — людське око, — сказав мудрець, — ні золото, ні коштовності не можуть його наситити, доки він відкритий; але коли його закриє жменя землі, йому вже нічого не потрібно". Згідно з уявленнями мусульман в основі гори полюсу світу, де мешкає могутній ангел Каф (Коран, 77:3), лежить чарівний зелений ізмарагд, колір якого й відображається небом (Мутаххар б. Тахір ал-Макдісі, Йакут ал-Хамаві, Закарийя ал-Казвіні, Ібн ал-Варді). За легендою, сам Грааль був виготовлений із ізмарагду, який випав з корони Люцифера, коли архангел Михаїл скинув його з неба. Начебто, епітетом Люцифера саме було “Ангел Корони”, по-єврейськи hakathriel, що, як зазначає Р. Генон, теж означає число 666. Дослідник ототожнив це передання з ведичною традицією зображення перлини urna на чолах божеств, зокрема – Шіви (звідки перейшла у буддизм), що явно наштовхує на можливість бачення у цьому міфі відображення протистояння амореїв-хабіру (протоіудеїв) з мітаннійськими хуррито-арійськими племенами (євр. naharaim, дв.-єгип. naharina). Також варіант Вольфрама фон Ешенбаха, за яким Грааль є каменем, Ф. Камперс співставляє зі східним переказом про камінь Чінтамані: «... деякі особливості індійської легенди про Чінтамані і особливості нашого переказу про Грааль дуже схожі; в цьому камені бажань, що випускає денно і нощно світло, що дає кожному їжу і пиття в достатку і який зберігається у палаці п’ятисот богинь у королівського сина Гедона, можна розглядіти навіть прообраз нашого переказу про Парцифаля”. Також цей камінь Грааль можна співставити з грецькою “Повістю про Варлаама та Йоасафа” (яка певними елементами про народження та юність подібна до переказу про Будду Шак’ямуні; Йоасаф < Будасаф < “бодхісатва”): пустельник із Сенаару Варлаам під виглядом купця постає перед індійським царевичем Йоасафом і розповідає, що володіє чарівним коштовним каменем (“камикъ”), який виліковує усі хвороби. В розмові з царевичем він розкриває, що цей камінь – християнська віра. Грецька версія є переказом більш ранньої, персько-пехлевійської, відомої по книзі Фіхріст, від неї походять арабська “Білаухар і Будасаф”, грузинська “Балавар та Іодасаф” та сірійські уривки. Академік К.С. Кекелідзе встановив, що ця “Повість” вперше появилася в Індії в VІІ ст. на сірійській мові і створена в індійській метрополії церкви несторіан. Проте Б.І. Кузнєцов дотримується іранської версії походження “Повісті”, вказуючи на популярний східний сюжет про царя-язичника і його сина (дочку) – сповідника істинної віри. Зрештою, згідно з переказом, ізмарагдом з корони Люцифера заволодіває Seth, котрий є, на думку дослідників, персоніфікацією Єгипту. З часом із ізмарагду виготовляють чашу Грааль і, зрештою, вона потрапляє до Йосифа з Арімафеї, стає чашею Таємної Вечері, здійсненої в домі Симеона Прокаженого, в яку потім Йосиф зібрав кров розіп’ятого Ісуса (пор.: «Чашу Спасіння прийму та Ім’я Господнє покличу» , Пс. 115: 4). Як вважає священик П. Жуков, власне один із творців Священної літургії, великий Отець Церкви, святитель Іоанн Золотоустий (347-407 рр.) сформулював вчення про Чашу Спасіння. Парадокс полягає в тому, що ніхто з дослідників не звернув уваги на фігуру Сета (Seth) у переданні про Грааль, яка є, на нашу думку, однією з ключових, що творить контекст подальших подій, тобто “циклізацію” самого передання. Звісно, мова не йде про давньо-єгипетське божество, яке протистояло сонцесяйному богові Гору (Гор з головою сокола зі списом, яке вбиває крокодила, який трансформувався у святого Георгія в одязі римського імператора, з головою сокола, вражаючого списом дракона; в канонічному житії святий Георгій вгамував дракона беззбройним, лише прочитавши над ним молитву; в Анатолії ж святий Георгій та вірменський Мхер, зображені як вершники на білих конях, успадкували іконографію Мітри). Тут скоріше за все – біблійний патріарх Сиф, третій син Адама і Єви, який народився після вбивства Авеля та вигнання Каїна і від якого походить людство. Сиф (Сет), як сказано в коптському тексті, «... мешкає в сокровеннішій ніші Плероми (грец. «Повноти», — О.Г.), міста з чотирма воротами (схожими на індуїстське місто Брахми на світовій горі Меру). В кожних воротах – Монада... Монада – це іскра світла і образ Отця, подібний Моногену. Моноген стоїть на тетрапезі, подібній тетраморфу, основі церкви, площині з 4-ма колонами, відповідними чотирьом євангелістам». Сет в переказі про Грааль – це, на наш погляд, натяк на сірійську християнську пам’ятку “Хроніка Zuqnin” (VІ ст.), яку певний час приписували Діонісію Ареопагіту. Спеціальну увагу “Хроніці” приділив дослідник М. Еліаде. В ній розповідається про те, що було записано пророцтво від Адама про прихід Месії, яке Сет заховав у Печеру Скарбів окультних таємниць. Сет повідомив своїм синам зміст пророцтва і наказав їм кожного місяця сходити на гору та заходити до Печери. І ось дванадцять “царів-волхвів” з країни Шір, “Царі і сини Царів”, слухняно здійснюють ритуальне сходження на Гору, очікуючи виконання пророцтва Адама. Якось вони помітили стовп невимовного світла, увінчаний Зорею, блиск котрої перевершував сяйво багатьох сонць. Зоря проникла у Печеру Скарбів, і Печера засяяла. Пролунав голос, котрий запросив царів увійти. Потрапивши всередину, царі осліплені світлом і опускаються на коліна. Але світло концентрується і незабаром приймає форму смиренної людини, котра повідомляє, що післана Отцем Небесним. Він радить їм взяти скарб, захований у печері (!) їх предками та йти у Галілею. Ведені Світлом, вони потрапляють у вифлиємську печеру, і чудо повторюється: стовп світла і Зоря опускаються і приникають у печеру. Волхви простягаються ниць перед блаженним Немовлям і складають до його ніг свої корони. Ісус вітає їх як “Синів Сходу – [країни] Вищого Світла”, “гідних бачити відпочаткове вічне Світло”. Повернувшись у свій край, волхви розповідають про бачене. Пізніше апостол Іуда Фома прибуває у Шір і волхви одразу ж приймають хрещення, і тоді з Неба опускається Дитя Світла і говорить з ними. Аналогічне передання засвідчене в анонімному “Opus imperfectum”, де ритуал сходження волхвами здійснюється на гору Перемог. Деякі дослідники “Хроніки” вважають, що даний переказ є християнізацією переказу про народження зі світловими епіфаніями іранського пророка Заратустри, який родом з країни Шіз. У "Книзі Марко Поло" розповідається, що ці волхви-царі на ім’я Бельтазар, Гаспар і Мельхіор прийшли з перського міста Сава (Саба), що на південний захід від Тегерану, де вони й поховані у трьох великих чудових гробницях, над кожною могилою квадратна будівля і тіла волхвів нетлінні, "з волоссям і бородами". Вони принесли в дар тринадцятиденному Ісусу золото, ліван (ладан) і смирну (миро), а в подарунок отримали від нього таємничу "закриту скриньку", в якій виявився камінь в знамення того, щоб віра їх була твердою. Волхви, не розуміючи його символіки, викинули його у колодязь, але одразу ж туди з неба зійшов вогонь. Від цього вогню вони взяли частину і принесли його в чудовий храм, де ним здійснють жертви і моляться йому. Схожий переказ зустрічаємо у Ібн аль-Кальбі в «Книзі про ідолів»: після смерті Адама сини Шета (Сифа) поховали праотця в печері гори Нод (Нод-"Кочів'я", земля, де жив Каїн після вигнання) і відвідували її та віддавали там почесті. Тоді із заздрощів нащадок Каїна Кабіль створив перших ідолів на честь п’яти померлих праведників — Вадда, Сува, Іагхута, Іагука і Насра (пор. з Кораном: 71:22), довкола яких живі брати здійснювали святкові процесії. В езотеричній традиції, як констатує М. Серрано, існує уявлення про трьох волхвів-царів як носіїв алхімічних принципів nigredo, albedo, rubedo "чорний, білий і червоний". Сама Алхімія — Царське Мистецтво, Ars Regia, яким спочатку займалися єгипетський Фараон та його маги (М. Серрано, "Воскресіння Героя"). Як розповідає хроніст Вільям Мальмсбері (друга чверть. ХІІ ст.), в 63 р.н.е. учні апостола Філіпа під проводом фарисея Йосифа з Аримафеї, який був поховав Христа після хресної смерті у своїй власній гробниці (Матфея, 27: 57-60), прибувають на острів Британія і там, де тепер Гластонберійське абатство (англ. glastonbury “скляна фортеця” = валл. ynys vytrin “острів скла”), засновують перший храм на цій землі, посвячений Пресвятій Богородиці (товариш Йосифа євангелійний фарисей Никодим вважається засновником Фекамбського монастиря на французькому боці Ла-Маншу; за деякими версіями, саме у цьому аббатстві, яке ще називалося Аваллон, поховано легендарного короля Артура. В "Otia Imperialia" Джервезі із Тілбері Артур описується лежачим нал ліжку у чарівному палаці на пагорбі). Йосиф був хранителем чаші Таємної Вечері, здійсненої в домі Симеона Прокаженого, в яку зібрав кров розіп’ятого Ісуса. Він передав чашу своєму синові Галааду (в деяких версіях він теж називається Йосифом та визначається місцеблюстителем сидіння, на якому ніхто інший не міг сидіти), а той – своєму зятеві, королю-рибалці Брону. У “Вульгаті” в “Історії Сони” (Sone de Nausay) розповідається, як герой Сона і король Норвегії Алан відвідують чарівний острів Галосха (< Galis “первісна форма назви країни Уельс, тепер — Wales”), де монахи володіють двома чарівними реліквіями: нетлінними мощами Йосифа Арімафейського та Святим Граалем. Цей же чарівний острів згадується в ірландській сазі “Плавання Майл-Дуйна”. Іспанська версія, за А. Колле, свідчить, що Грааль був чашею, виготовленою з каменю і мав розмір великого помаранча і привезений був з Азії. Спочатку Грааль перебував у Римі, пізніше потрапив у Арагон: його подарував у ІІІ ст. святому Лаврентію де Уеска папа Сікст ІІ, потім він потрапив до вестготських королів–аріан і в 713 р. єпископ Уески Отберт помістив його в гроті святого Хуана де ла Пенья (на горі Пано біля Хаки неподалік від Монсегюру на південний захід і на захід від Долин Андорри), він залишався там як національна святиня до 1134 р. Перед загрозою нападу Альморавідів король Арагону Альфонс І Войовник наказав переправити реліквію на північ Піренеїв і повернувся у Сан-Хуан де ла Пенья, відбувши проміжне перебування в арагонському замку Монреаль де Со, тільки після розгрому катарів, у часи короля Арагону Мартина Людинолюбного. Цей король виготовив копію Граалю і подарував її папі Бенедикту ХІІ (в миру – Жаку Фурньє, колишньому інквізитору в Мірпуа і Памьє, вів процеси проти альбігойців). Також була виготовлена ще одна копія, яка перебуває в соборі у Валенсії. Справжній Грааль було заховано в печері Монтесінос на річковому острові Баратаріа, які згадуються у “Дон Кіхоті” Сервантеса. Цей твір – ніщо інше, як опис мандрів Граалю. Також у Сан-Хуан де ла Пенья є джерело ріки Ріо Арагон, що дала назву королівству. Власне тут сходили на престол арагонські королі, тут рицар Ініго Аріста заснував Орден святого Іоанна, чиїм гербом стали троянда і хрест. Як вже вище зазначалося, із царством Граалю “Спустошеною землею” Саррас ототожнюється саме визволена Альфонсом І від маврів – спустошувачів Іспанії Сарагоса. Тим самим власник Граалю реконкістою повернув славу королівства візіготів та алан-сарматів, які й були родоначальниками європейського рицарства. В цьому сенсі протистояння Яго (Сант-Яго, тобто Святий Яків — покровитель саме візіготів Іспанії) та мавра Отелло в драмі Шекспіра набуває езотеричного змісту. Латинський запис гластонберійської легенди про Йосифа Арімафейського називався “De Gradalis” (“Поступове сходження”; хоча про чашу Грааль там не згадується), що дало деяким дослідникам підставу невірно вважати, що назва Грааль походить через латинську форму gradalis від грецького crater, cratalis “посудина”, “чаша”, “Чаша (знак зодіаку)”. Проте також по-грецьки слово crather означає “сила”, “влада”, “царська влада”. Існує версія, за якою слово Grail записано рунами Gebo, Raido, Ansuz, Isa, Laguz і означає “Божественний дар, отриманий від богів-асів, що одухотворює матерію” ("Архів ордену Ансузгард"). Внучкою нащадка Йосифа Пелама (у Ешенбаха — Анфортас, латин. "біля випадку"), сина Лабора (кельт. labara “та, котра говорить”; і дочкою Пелеса – Багатого Рибалки, він же валлійський Пуйла, володар потойбічного Аннона чи Аннуна), страждаючого від не заживаючої рани на стегні, завданої Баліном (за Ешенбахом, як покара за гріховну любов до Оргелюзи; пор. з раною короля готів Германаріха, завданою братами королеви росомонів Сванхільди-"Лебеді Битв"), “Вульгата” називає чарівну Елейну, яка від Ланселота Озерного, сина короля Бана Озерного, народила звитяжного рицаря Галахада (< бібл. Гілеад; пор.: Numquid resina non est in Galaad — “Хіба вже нема бальзаму в Гілеаді?”, Ієремії, 8:22). В. Смірнов вважає, що Галахад (Галаад, євр. «Пагорб свідоцтва», «скелястий», поставлений праотцем Іаковом на місці явлення йому уві сні сходин на небеса) є символом ветхозавітного прихованого месії – царя Ізраїлю, нащадка Давида: “...Вважається, що Месія Ізраїлю народжений вже в часі зруйнування Храму (і тексти про Грааль “прив’язують” народження героя саме до цього моменту історії, до 70 р. від Р.Х.), але, нікому не відомий, перебуває прихованим. Заради гріхів свого народу він приречений на вичікування, котре може тривати дуже довго – доки Ізраїль не здійснить покаяння і не стане гідним спасіння... Іудейські джерела оповідають, що місцем прихованого Месії є Рим – як столиця найжорстокіших ворогів Ізраїлю: ”... Ми знаємо, що тамплієри сприяли тамплієрам і контактували з суфіями, з шиїтами та ісмаїлітами. Виконавши місію волхвів і виявивши ... нащадка древнього сакрального роду, кров’ю пов’язаного з Христом, рицарі Ордену Храму могли виробити ... ідеологему Ангелічного “Царя Світу” в образі сіра Галаада. Ось ще у пророка Ієремії сказано: “... говорить Господь Дому Царя Іудейського: Галаад ти у Мене...” (Ієр. 22:6)”, маючи на увазі зал палацу Соломона, в котрому було стільки колон, що він нагадував Галаадський ліс. У традиційних послідовників вчення рава Натана з Гази про "месій-змій" Галахад ототожнюється саме з іудейським месією "Бен Юсефа" ("сина Йосифа"; другим месією є грядучий цар "Бен Давид"), якому дано завдання "піти від самого себе" (тобто від "гой кадош"), зробивши "святим все несвяте, необрізане і свиняче" (алегорично — змії на дні творіння, які копошаться і збирають іскри премордіального кавот, які поневолені решімом-"пневматичним простором", що залишилося під час ""цімцум"). А насправді — очолити все, що вороже "святому" (ідолатрію та нацизм). До певного часу Бен Юсеф і Бен Давид не розуміють один одного, але зрештою відбудеться їх взаємна інтеграція. Бен Юсеф з’явиться аналогічно до того, як з дому Йосифа з’явився перший цар Ізраїлю Ієровоам з коліна Єфрема, який був лише збирачем податків і певний час переховувався від гніву Соломона у Єгипті. В. Смірнов ототожнює Галахада з образом з поезії Данте Veltro (“Гончак ” (сузір’я), від veloce “швидкий”; Feltro “повсть, войлок”), місія якого – покарати “Гіганта і блудницю” (начебто, Рим за розгром тамплієрів, які носили плащі з повсті). Ось як про це говорить Данте у "Пеклі" (І: 91-111): ..."Ти іншу путь обрати маєш нині", — він рік мені, мої уздрівши сльози, — "як вийти хочеш з гиблої пустині: вовчиха, що через її погрози кричиш ти, всіх тут, стрінувши, вбиває, так що ніхто живий пройти не в змозі; її натура дика й зла без краю і робиться вона ще голодніша потому, як поживу пожирає. Багато парувалось передніше із нею звірів, і ще більше буде, та Хорт однак їй смерть завдасть пізніше. Не з грунту, чи фальшифої полуди, але з любові, мудрості й чесноти між Фельтро й Фельтро запанує всюди. Італію він визволить з тісноти, звершивши врешті те, за що Камілла, Тур, Ніз та Евріал померли доти. Вовчиху всюди гнатиме він сміло, аж поки в пекло зажене нечисту, ізвідки заздрість перш її зродила". (переклад М. Стріхи). Цей “Божий посланець” з епітетом «Tra feltro e feltro» (“між повстю і повстю”; саме повстю була оббита скринька для голосування під час обрання імператора Священної Римської імперії), що з’являється “на небі Венери” — таємничий персонаж першої частини “Божественної комедії”: И Фельтро оросит еще слезой Грех мерзостного пастыря столь черный, Что в Мальту не вступали за такой. Можливо, тут мається на увазі не острів Мальта, а старо-італ. malta – “бруд”. М. Стріха вважає, що під «Tra feltro e feltro» мається на увазі Верона, яка розташовувалася між містом Фельтро та замком Монтефельтро. Саме тут, у правителя Кан Гранде (Кангранде) делла Скала, лідера північноіталійських гіббелінів, знайшов притулок вигнаний "чорними гвельфами" представник "білих гвельфів" Данте Алігьєрі. В 10-х рр. ХIV ст. існувала жартівлива пісенька, автором якої був Сіфроні з Риму (або Губбіо), в якій розповідалося, як у палаці веронського володаря збиралися рицарі, трубадури, астрологи, богослови та музиканти найрізноманітніших націй, там тривали вічні бенкети та свята, був чудовий зоопарк тощо. Аналогічне повідомляв історик Феррето з Вінченци. Ю. Евола дає власну інтерпретацію дантівського образу: начебто поет, який був членом таємної традиціоналістської організації “Fedeli d’Amore”, мав на увазі “veltro” — cane levriere (“гончий пес”) — за фонетичною аналогією між словом "cane" ("собака"), іменем італійського вождя гіббелінгів Кан Гранде делла Скала та словом "хан" — титулом вищого правителя монгольської орди, яка, окрім всього, інколи ототожнювалася в уявленні європейців із “царством пресвітера Іоанна” тощо, а її володар оцінювався як мудрий і щасливий монарх, друг християн, хоча і “язичник”. “... Вербальна асиміляція, що зробила із хана Veltro, з’являється, зокрема. вже у німецькій версії Мендевілля: "Heisset der grosse hundt, den man gewonlich nennt Can... der Can ist der oberst und machtigst Keiser den die sunne uberscheinet" ("Велика Собака, котру зазвичай називають Хан, Кан... Хан — правитель, і могутній Імператор, що затьмарює сонце"). Бокаччо, заперечуючи інтерпретацію дантівського Veltro як Великого Хана, вже самим фактом такого заперечення підтверджує існування цієї інтерпретації. Крім того, у давньо-німецькій мові слово "huno" (близьке до “hund”, “собака”) означало господаря, володаря, і цей корінь часто зустрічається в іменах древніх сімейств німецьких аристократів, — наприклад, Хунігер (Huniger) тощо... Все це аж ніяк не абсурдно, як може видатися на перший погляд, і схоже ототожнення взагалі перестає бути чимось дивним, якщо згадати, що в ту епоху титул Великого Хана втілював у собі певну сакральну функцію, не пов’язану з жодною конкретною особистістю та з жодним суто історичним або географічним царством. У Данте мова йде саме про цю функцію, і в образі Хана вона набуває свого символічного, і одночасно, і політичного втілення, пов’язане з вірою в ідеал Імперії і з надією на її реставрацію. Все це досить близьке духові самих творців циклу про Святий Грааль”. А. Сапковський, навпаки, вважає, що ім’я Галахад було не так витвором анонімних ченців – авторів “Вульгати” на противагу катарам (до образу вождя яких Раймона-Роже Тренкавеля був навмисно трубадурами-катарами переінтерпретований Персеваль і для більшого «впізнання» введено образи матері Персеваля Герцелойди та батька Гамурета Доброчесного (Цнотливого), під якими слід було впізнати Аделаїду Тулузьку, оспівану арагонським королем-трубадуром Альфонсом Доброчесним/Цнотливим), а переінтерпетацією валлійського міфічного персонажу Гвалахаведа (Gwalchawed, Gwalhafad) – “Сокіл (Яструб) Літа”, брата Гвалхмеї – “Сокола (Яструба) Травня”, тобто валлійського прототипу Гавейна та їх брата Медраута (Ділана, прототипа сера Мордреда; всі три брати — діти рідної сестри Артура-Гвідіона Гвіар та її мужа Лота-Ллуда, він же Нуд-Ноденс-Нуаду Срібна Рука ірландських міфів). Якщо Гавейн лише спонукає рицарів Круглого Столу шукати Грааль, то Галахад його власне знаходить, а Мордред задовольняється земним щастям — отримує кохання королеви. Додамо, що індоєвропейським народам відомі міфологічні песонажі соколів – добувачів магічного напою – соми (хаоми; на нашу думку — рослина родини сумахових, Sumac, Rhus, що ростуть на Україні в Кримських горах). Остання тотожна з персоніфікацією Влади — царицею (королевою, верховною жрицею). Валлійське «Житіє св. Гільдаса» (ХІІ ст.) розповідає про короля «Літнього краю» (Сомерсету) Мелуаса, який «йшов лісами серед гіллястих стін верхівок дерев». Він викрав дружину короля Артура Гвіневеру і переховував її на «Скляному острові» (Гластонбері). Св. Гільдас умовив викрадача добровільно повернути королеву. У «Рицарі возу» Кретьєна де Труа Мелеагант, володар земель без повернення, на «травневих» змаганнях викрадає королеву. Аналогічне розповідається про Мелеганта у «Смерті Артура» Томаса Мелорі. Відомий рицар Гавейн у валлійській сазі про героя Перідура виступає під іменем Гуальхмей, а у Кретьєна де Труа – під іменем Говена. Його ім’я, відповідно, етимологізується: лат. Walwanus, бретон. Walwein < валл. Gauwain < Gauvain < Galvagin < [Gwry] Gwallta(d)vwyn “[Муж] Золотоволосий”, і в сенсі компоненту Gwry в імені він, на нашу думку, тотожний персонажеві в германському епосі «Кудруна» — ірландському королю Гере (“Муж”), який є батьком Хагена, дідом Хільди та прадідом героїні епосу Кудруни (Гудрун). Рицар Гавейн — син Лота Оркнейського (якого вбив Пелінор), та внук Хоеля Тінтажільського та Іджерни, матері короля Артура, він вбиває підступно родичів Парсифаля – батька Пелінора (у Вольфрама фон Ешенбаха ім’я батька Парсифаля – Гамурет, він, як і герой “Пісні про мого Сіда”, тобто Родріго Діас де Вівар, служить мусульманському володарю — Баруку Благословенному і титулується “сід”, тобто “сайїд”) і брата Ламорака Уельського і цим, на наш погляд, тотожний вищезгадпному германському Хагену (Хьогні, нім. Hahn, гот. hana “півень”; в епосі “Кудруна” Хаген, син Гере, виховується на острові грифів, що ми співставляємо з артуріанським рицарем-виночерпієм Бедуером, сином Грифона, Bedwyr ap Gryffyn), який є вбивцею Зігфріда (Сігурда, сина Сігмунда, сина Вьолсі; Я. де Фріз переконливо доводить кельтське походження епосу про Зігфріда, вважаючи, що тут відбився міф про вбивство сонячного бога Луга внуком бога Дагди Мак Куйлом, який відомстив за вбивство свого батька короля Кермата). Обидва стають причинами пошуку сакрального предмету: Гавейн ініціює пошук Грааля, а Хаген топить у Рейні скарб Нібелунгів. Жінкою Зігфріда є Гудрун (Крімхільда), яка опісля його смерті стає жінкою або володаря гуннів Аттіли (Атлі, Етцеля), де в історичних джерелах виступає під іменем Ільдіко (скорочене від Крімхільда), та героїнею “Пісні про Нібелунгів”, або, за переказами еддичної “Промови Хамдіра”, до того, як вийшла за Етцеля, стає жінкою володаря росомонів Йонакра, дочка котрого вищезгадана Сунільда (Сванхільда) – “Лебідь Битви” була піддана жорстокій карі за зраду, і Гудрун спонукає своїх синів відомстити конунгові Йормунрекові (Германаріхові): "... віроломні россомони, які були у нього (Германаріха, — О.Г.) в рабстві, знайшли наступний випадок погубити його. Одна жінка, на ім’я Сванігільда, з племені россомонів, внаслідок дезертирства її чоловіка, за наказом розгніваного короля, була прив’язана до диких коней і розірвана на частини. Його брати, Сар і Аммій, чинячи помсту за смерть дружини брата, вразили мечем Германаріка у бік; вимучений раною, король продовжував після того жахливе життя. Почувши про слабке здоров’я Германаріка, Баламбер, король гуннів, заволодів частиною володінь остготів; вестготи, внаслідок внутрішньої ворожнечі, відпали від їх союзу. Між тим Германарік, від рани, так і від горя, котрого йому завдавали набіги гуннів, помер на 110-му році життя, в глибокій старості" (Йордан). З братами Гудрун (Хагеном, Гунтаром та Готторма), вбивцями Зігфріда, можна співставити й ірландського Бріана з братами (Іухар і Іухарба), синів богині Дану, котрі вбили сина Діан Кехта Кіана (!) – “Скал Балба”, “Німого Духа”, батька сонячного героя Луга Самілданаха (“людина всіх можливих мистецтв”), тобто аналога рекса-жертви (Палінора-Гамурета, Зігфріда, Германаріка). Традиція Родичі Ірландські міфи Епос про Грааль Пісня про Нібелунгів Дід Дагд Хоель Бургунд Батько Кармат Лот Г’юкі Син Мак Куйл Гавейн Хаген Сестра сина Гудрун (дружина Зігфріда) Жертва сина Луг Палінор-Гамурет Зігфрід Однак Гудрун фігурує і в епосі “Кудруна”, в який перемандрували й безпосередній персонаж “Парсифаля” Вольфрама фон Ешенбаха Вігалоїс (Вігалуа; Вірнт фон Графенберг присвячує йому окрему поему “Рицар із колесом”) та назва країни Ізерланд. У «Кудруні» розповідається про одруження Гудруни (Кудрун), її викрадення та визволення коханим королем Хервігом (Зігфрід тут лише мавр і один з невдах-претендентів на її руку, а Хаген є дідом самої Гудрун). Якщо в германській версії діти Гудрун гинуть, то у давньо-слов’янській стають засновниками Києва (вірніше, міста на Дніпрі, т.зв. Кам'янське городище біля Нікополя, готське Аргеймар, звідки їх нащадки десь в часі Аскольда і Діра переселилися до Києва) — Кий, Щек, Хорив і Либідь (дв.-англ. levedi/hlefdize (>lady) «та, що місить хліб» > «господарка,
пані» ~ Либідь/Сванхільда «Лебідь битви»). У Сноррі Стурлуссона, як на
нас, саме Либідь/Сванхільда згадується як Дротт (давньо-сканд. drott
«пані», «кметка»), дочка конунга Данпа (Дніпра), сина Ріга (бога
Хеймдаля, прабатька різних класів людства). Саме Данп був першим, кого
іменували «королем» (конунгом — «людина божественного походження», від
kunja-) впротивагу готському титулу reiks (тобто тут протистояння між
кровно-династичною традицією, уособлювану першим Рігом і останнім
Германаріхом Амалом (прямим нащадком Германаріка як представника
династії Ільфінгів О. Пріцак вважає датського вольсунга-ільфінга
(«вовкулаки») — ярла Лота Кнута Хельгі Еріксона (891–900), він же
руський князь Олег Віщий (882 – 922?)), та харизматично-королівською,
уособлюваною Йонакром/Данпом та його родом). Сином Дротт/Либеді був
Дюггві, який «… був першим серед своїх родичів, кого назвали конунгом;
до цього їх називали «дроттнами», їхніх жінок «дроттнінгами», а
королівську дружину «дроттами». Однак кожен з роду Інглінгів завжди
називався Інгві або Інгуні, а всі разом — Інглінгами. Пані Дротт була
сестрою конунга Дана (сарматська назва «Дону», тобто Сіверського Дінця)
Гордого, за чиїм ім’ям названо Данію». Інглінги ж виводили свій родовід
зі шведської столиці Уппсали та від бога Інгві-Фрейра, якого пізніший
хроніст Арі Мудрий назвав «тюркським конунгом».

Звісно, всі ці генеалогії в дечому фантастичні, але не слід
перебільшувати міру довільності родоводів, бо, без сумніву, як у інших
генеалогіях Євразії, тут використані імена, котрі зберегла колективна
пам’ять, і, можливо, хроніки, що не дійшли до нас.

Пізніше представники клану Інглінгів відновили свою «тюркську харизму»,
взявши собі за дружин доньок хазарського кагана, який внаслідок боротьби
з насаджуючим іудаїзм майордомом (бегом) і невдалого повстання західних
(«білих») хазарів-каварів (халісіїв; емігрували через Галичину в
Угорщину, на Галичині відомі як етнографічна група «березуни», від іран.
berez- «білий») змушений був емігрувати в район Ростова. Тут і виник у
830-х рр. варязько-хазарський симбіоз — Руський каганат з довколишнім
населенням, приписаним до певних маєтностей (дв.-швед. husaboer / husaby
~ європ. demesnes «маєток» > «кацапи» – «піддані маєтків-ферм»).

Пізніші нащадки поволзьких конунгів Grytingalidhi (< "готи-грейтунги/кривичі" + *galidan "дружинник") виступають у руських літописах вже як "голядь". Вони постали внаслідок асиміляції східно-литовськими племенами (буртасами) місцевогго як угро-фінського (угор. holt “мертвий” > “смертний” > “чоловік”; «гольтескіфи» Геродота
та Йордана у басейні Оки з ріками Упоя та Угра), так і прийшлих слов’ян
і хазар. Вони між собою “гутарили” (від литов. taryti “говорити”). На ХІ
ст. голядь перетворилася на великий анклав, оточений зрусизованими
креолами, що визначали себе прикметником “руські”, на відміну від
автентичних “русичів”. В 1058 р. київський князь Ізяслав Ярославич
(хресне ім’я — Дмитро Георгійович) здійснює великий військовий похід на
непокірний етнос. З того часу гербом території колишньої голяді, а
теперішньої Московщини став образ святого Георгія, який списом вражає
змія. Святий Георгій — це патрон роду Ярославичів, ім’ям якого був
охрещений Ярослав Мудрий, а змій символізує голядь. Вдруге голядь
з’являється у руських літописах через століття та у стосунку до Москви:
в 1147 році у змові з московським князем Юрієм Довгоруким князь Олег
Святославич захопив територію голяді у верхів’ї ріки Поротви, яка
належала до в’ятицької волості Володимира Давидовича, “отчини”
Ольговичів. Останню свого часу відвоював Олег Святославич (“Гориславич”)
у сина Володимира Мономаха Ізяслава за допомогою муромського
креольського населення. Чи не про цей похід розповідає билина про князя
Вольгу та його спільника Микулу Селяниновича? Бо тільки на одній з
угро-фінських мов цього регіону – комі – можливе адекватне пояснення
імені богатиря від сохи: “му кулу” – “духи землі” (див. також:). Проте з
часом голядь відомстила Русі. 12 березня 1169 року Київ було піддано
жахливому розгрому з боку організованої ростово-суздальським князем
Андрієм Боголюбським армії з нащадків голяді, асимільованих русичами, та
союзними дванадцятьма смоленськими (Ростиславичі) та південноруськими
(!) князями Переяславщини та Чернігівщини (серед них – Ігор
Святославович, майбутній герой “Слова о полку Ігоревім”). Військо очолив
Мстислав Андрійович під урядуванням “герцога” (воєводи) Бориса
Жидиславича. Два дні суздальці, смоленці та чернігівці (а серед них –
оспіваний у “Слові” Ігор Святославич!) нищили місто: “…и не бисть
помилования никомуже ни откудуже церквам горящим, крестьяном убиваемом,
другым вяжемым, жены ведома быша в плен, разлучаемы нужею от мужей
своих, младенцы рыдаху зряще материй своих, и взяша именья множьство и
церкви обнажиша, иконами и книгами и ризами и колоколы… и бысть в Киеве
на всих человецех стенание и туга и скорбь не утешимая и слезы
непрестанныя». Запалений був навіть Печерський монастир Св. Богородиці.
Літописець, який про це розповідає, усвідомлював причину покари
обмирщених киян і тому не лише не засуджує організатора погрому та його
сина Мстислава, а навпаки зазначає, що “ …поможе Бог Андреевичю
Мьстиславу с браию и взяша Киев». Ім’я синові Андрій Боголюбський, без
сумніву, дав відповідно з плеканням як своїх мрій про помсту Києву,
«отньою і дідньою молитвою», так з бажанням підданих йому племен, що
потерпали від київської колонізаційної політики. Ненависний Київ впав
без оборони, зраджений боярами Петром Бориславичем, Нестором
Жирославичем, Яковом Дігеньєвичем, а сам великий князь Мстислав
Ізяславович втік до Володимира-Волинського.

А мститися Андрію Боголюбському Києву було за що! І за те, що кияни не
прийняли на престол його батька – Юрія Довгорукого. І за те, що 1155
році він сам втікав з Вишгороду. Щоправда, Андрій Юрійович таємно викрав
ікону Богоматері, яка, за переданням, була написана “з натури”
євангелістом Лукою і нею константинопольський патріарх Лука Хрисоверг
благосовив київського тоді князя Юрія Довгрукого.Після падіння Києва
були всі підстави вважати владу “самовласника” Андрія харизматичною.
Але…

Наступного, 1170 року, Боголюбський двигнув свої полки, які очолив його
син Роман, на другий форпост Русі – на Новгород. Формальною причиною
була суперечка за “двинське мито”, яке отримував Новгород від
угро-фінських племен і яке з 1169 р. двинці почали платити Суздалю. За
це каральні загони новгородського посадника Якуна (Хакона) розбили
суздальців на Білому озері.

Коли об’єднана армія суздальців, муромців, полочан, переяславців та
“усієї землі Руської” 22 лютого 1170 р. підступила під стіни Господина
Великого Новгорода, його архієпископ Іоанн (Ілля) молився вдень і вночі.
На третю ніч він почув голос: “Іди, візьми ікону Богоматері, неси на
стіну міста і побачиш спасіння”. З наступного ранку архієпископ здійснив
перед нею служіння і вона сама зрушила з місця на слізні благання
спасти. Ікону перенесли на міську стіну. Нападники, а вони теж ідуть під
знаменами ікони Богородиці, вкраденої в Києві, випустила на Новгород
хмару стріл. Одна стріла влучила в ікону та обернула її до міста. Сльози
потекли з очей Божої Матері і падали на фелон святителя: вони були
знаменням її молитов і плачу перед Сином і Богом. На військо
Боголюбського раптово нападає жах, і у сум’ятті воїни вражають один
одного. Щоправда, Андрій Боголюбський застосував економічну блокаду
проти Новгорода, через що через півроку новгородці попросили миру і
князя на престол. Але харизма відійшла від суздальців: в 1173 р. їхня
величезна армія (50 тисяч) під проводом Юрія Андрійовича зазнала
нищівної поразки під Вишгородом, святими заступниками якого були Борис
та Гліб, від Мстислава Ростиславича та луцького князя Ярослава
Ізяславича, який після перемоги став великим київським князем. Андрій
Боголюбський 28 червня 1174 р. був вбитий Кучкою у змові з самою
дружиною князя. Існує версія про змову хазарських євреїв, які перед
шаббатом здійснюють ритуальне вбивство-жертвопринесення пристарілого
князя, про що свідчить фраза вбивць «його кров на нас» та триденне
перебування оголеного тіла в обгороженому місці і віддання його на
розтерзання собакам.

Святитель Іоанн встановив свято Чесному Знаменню Богородиці 27 листопада
та заклав Благовіщенський монастир. Парадокс той, що тільки в 1702 році
з політичних міркувань були “виявлені” мощі Андрія Боголюбського і він
був причислений до лику святих (його пам’ять 30 червня). І це при тому,
що узурпатор, плід зв’язку Юрія Довгорукого з половчанкою, розпочав
братовбивчу війну, вигнав свою мачуху – візантийську принцесу та
позбавив своїх молодших братів заповіданих їм батьком княжінь. Узурпатор
свавильно проголосив автокефального від Києва митрополита і зробив ним
єретика Федорця. Тільки на настійну вимогу константинопольського
патріарха Луки та обурення православних всієї Русі він був змушений
відмовитися від ідеї мати власну митрополію, а Федорця, за рік до
падіння Києва, видав на жахливу страту київському митрополитові… До того
ж, як зазначає історик О. Панченко, з московських князів святості
удостоєний тільки засновник дому – Даниїл Олександрович. Навіть Дмитро
Донський, визнаний національний герой, через втручання у духовні справи
(домагався для Москви неканонічної автокефалії, а, як не парадоксально,
противником автокефалії був Сергій Радонезький), виявився поза цим
колом, потрапивши в нього лише в рік тисячоліття хрещення Київської
Русі. Та ще й Русь, і Орда були шоковані жорстокістю та підступністю
московського князя Юрія Даниловича, який за ярлик на московське княжіння
вбив свого двоюрідного вуйка, тверського князя Михайла Ярославича.
Останнього церква причислила до лику мучеників, тим самим виносячи
національне поганьблення Москві.

В 1252 р. в Новгороді стає правителем Олександр Ярославич, прозваний
«Невським», а дев’ятнадцятьма роками пізніше народжується його брат
Михайло Ярославович, який з часом стає Тверським князем. В 1318 р. в
передгір’ях Кавказу татаро-монголи вбивають Михаїла, принісши в жертву
духам його серце. Коли тіло князя везли в Москву, то якось під час
привалу на ніч його залишили в якомусь хліві. Вночі над ним здійнявся на
все небо хрест. Пізніше на цьому місці збудували монастир і місто Святий
Хрест, що тепер відоме як Будьонівськ. На місці ж монастиря за часів
радянського режиму було збудовано лікарню, яка стала відомою як об’єкт
захоплення підрозділами Армії Оборони Чеченської Республіки Ічкерія.
Нащадок Михаїла Тверського і княгині Анни Кашинської Іван Семенович
отримує прізвисько «Путята» і став родоначальником графів Путятіних, чия
родова вотчина розташована в Тверській губернії і де у Вишньому Волочку
Путятіни зводять жіночий монастир. Як встановив краєзнавець В. Урбатов,
від морганатичного шлюбу одного з представників цього графського роду
народжується син, якому дають усічене від графського прізвище Путіни
(пор. Трубецькі – Бецкі та ін.) — внук померлого в 1883 р. адмірала
Путятіна іменується вже Спиридоном Путіним. А відомо, що рід президента
Росії Володимира Путіна походить саме з Тверської губернії.

Похожие записи