.

Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 43922
Скачать документ

Науковий реферат

Царство пресвітера Іоанна і святий Грааль

З початком ери хрестових походів на Схід віра у містичне таємне царство
очікувачів приходу Месії вибухає з новою силою. Про нього говорять як
про царство пресвітера Іоанна. Воно вважається заснованим послідовниками
апостола Фоми, який проповідував серед парфян та в Індії (інші
дослідники, проте, вважають, що мова йде про несторіанського
східносірійського проповідника Мар Фому чи Фому Кана на Малабарі,
прототипа старця Варлаама, що примандрував у Індію, персонажа книги
«Варлаам та Йоасаф»). Перші свідчення ми зустрічаємо у хроніці Оттона
Фрейзінгенського від 1145 р. Він передає слова сірійського єпископа з
Габали про царя-священника Іоанна, царство якого розташоване за
Персією, а всі піддані — християни. Ці дані Оттон повідомив папі Євгенію
ІІІ на особливій аудієнції. В 1165 р. Альберік у своїй хроніці повторює
дані Оттона. Папу Александра ІІІ цим таємничим царем – священником
зацікавив лейб-медик Філіпп, який повернувся з Азії. Папа написав лист
Іоанну (“Carrissimo in Christo filio Johanni, illustro et magnifico
Indorum regi, sacerdoti sanctissimo”), з яким Філіпп і відбуває з
Венеції. Сам себе, начебто, цей центральноазіатський правитель титулував
як “Johannes presbyter, divina gracia Dominus dominacium omnium, quae
sub coelo sunt ab ortu solis usque ad paradisum terrestrem” (“Пресвітер
Іоанн, Божою милістю Володар всіх володарів, котрі тільки є під небом
від Сходу сонця до земного раю”).

З кінця ХІІ ст. у Європі поширився лист (multa admiratione plenas)
пресвітера Іоанна до візантійського імператора Мануїла Комнина, де
перший повідомляв про своє багате і могутнє царство, володіюче “трьома
Індіями”, амазоками, брамінами і навіть десятьма колінами Ізраїлю,
колись полонених Навуходоносором. “Я – Иоанн, царь и поп, над царями
царь; под моей властью три тысячи триста царей. Я поборник православной
веры Христовой. Царство же мое таково: в одну сторону нужно идти десять
месяцев, а до другой дойти невозможно, потому что там небо с землею
встречается… Есть в моем царстве птица феникс… Посреди же моего
царства течет из рая река Эдем, в той же реке добывают драгоценные
камни … Помимо же всего прочего, есть у нас песчаное море, оно никогда
не стоит на одном месте … и из этого моря в нашу землю текут многие
реки, в которых водиться вкусная рыба; в стороне от этого моря, в трех
днях пути, находятся высокие горы, с которых течет каменная река… В
близи от этой реки, на растоянии одного дня пути, есть пустынные высокие
горы… Есть у меня в иной стране звезда именем Лувияарь… Двор у меня
таков: пять дней надо идти вокруг двора моего; в нем много палат
золотых, серебряных и деревянных, изнутри украшенных, как небо звездами,
и покрытых золотом… А еще у меня лежат мощи апостола Фомы… А во
дворце моем сто пятдесят церквей; одни сотворены Богом, а другие
человеческими руками».

Тут слід зазначити, що у творі «Фізіолог» у «Слові і сказанні про
звірів та птахів» говориться, що птах фенікс мешкає біля Індії, в
«Сонячному місті» (вважається, що тут маються на увазі Єгипет і
Геліополь). Раз на п’ятсот років б’є в било ієрей Сонячного міста, і цей
птах іде до ієрея і входить до церкви, де перетворюється на попіл. На
другий день на місці попелу з’являється мала пташка, яка через два дні
стає зрілою. Ії цілує ієрей і вона йде на своє місце на ліванських
кедрах.

Також при описі царства пресвітера Іоанна повідомляється: “Et ibi est
speciale palacium presbiter Johannes et doctorum, ubi tenentur concilia.
Et illud potest volvi ad modum rotae, et est testudinatum ad modem
coeli, et sunt ibidem multi lapides preciosi, lucentes in nocte, ac si
esset clara dies” (“І там є особливий палац пресвітера і вченого
Іоанна, де він має радників. Палац може обертатися і зроблений схожим на
небеса, і там є багато коштовних каменів, котрі сяють так яскраво, що
ніч здається днем”); ”Ibi sunt lapilli qui vocantur midriosi, quos
frequenter ad partes nostras deportare solent Aquilae, per quos
reinvenescunt et lumen recuperant. Si quis illum in digito portarevit,
ei lumen non deficit, etsi si imminuitum restituitur et cum plus
inspicitur, magis lumen aenitur. Legitimo carmine consacrato hominem
reddit invisibilem, etc.” (“Там є камені, які називаються “мідріози”,
котрі часто у наші землі приносять орли, вони сяють і випромінюють
світло. Хто носить їх на пальці, тому завжди вистачає світла, і якщо
він пораниться, то одразу ж рана заживе, і він стане ще здоровішим. Якщо
заклясти камінь належним чином, він зробить людину невидимою”).

В цьому зв’язку цікавим є свідчення безіменного іспанського
ченця-францисканця, автора “Книги пізнання” (1345-1350 рр.), про те, що
царство Іоанна розташовувалося у центрі Азії, називалося Ардеселіб (тут,
як на нас, присутнє арабське слово “ас-саліб” — “хрест”) і столицею мало
місто Грасіону (“Ерец Сіон” — “Великий Сіон”?). Поряд з Ардеселібом
розташовувася Кара-Китай, що включав провінції Ірканія (іранська
Гірканія) та Готія.

У давньоруській «Билині про Індію багату» розповідається, що її кордони
оберігає Івашко Біла поляниця (а «поляницями» на Русі називали
войовничих дів-амазонок), що дослідники вважають тотожним з іменем
старійшини брахманів Івантом з «Александрії» («Роману про Александра
Македонського»). Слід також додати, що в російській науковій традиції
спеціально займалися проблемою «царства пресвітера Іоанна» дослідники В.
Істрін, Н. Баталін та М. Сперанський.

У палаці Іоанна начебто зберігається чарівний камінь кармакаул,
«господин всем камением драгим, в нощи же светит, аки огонь горит». Цей
камінь, за допомогою якого птах Фенікс відроджується, баварець Вольфрам
фон Ешенбах у своєму творі «Парцифаль» ототожнює з Граалем. Тут з
образом Фенікса, який, як вище зазначалося, живе у царстві пресвітера
Іоанна, слід співставити персонажа давньо-англійської поеми про Фенікса,
що, у свою чергу, є перифразою латинської поеми Лактанція (пом. 340 р.)
«De Ave Phoenice». Її автор належав до оточення імператора Константина і
начебто образом Фенікса змалював християн, котрих очищувальне полум’я
Страшного Суду приведе до вічного життя. У Біблії камінь шохам (онікс?)
знаходиться в землі Хавіла, де також “добре золото” і котру омиває ріка
Фісон (“та, що поширюється”), що витікає з раю (Буття, 2611-12), з якою
Р.А. Уолкер та Д. Рол ототожнюють ріку іранського Азербайджану
(Атропатени) Уізхун (Кезель-Узун “густо-золота, червлена”), яка впадає в
Каспій біля порту Раст і де в часі Сасанідів були золоті копальні і єі
поклади лазуриту.

В контекст з магічним і всевидющим каменем пресвітера Іоанна потрапляє й
скандинавська сага про дивні країни — “Нітіда сага” (“Nitida saga”,
записана в XVI ст). Начебто Нітіда з Франкланду (Франції), дочка
імператора Рікона, була найславетнішою дівчиною-королем (mey-konungr),
яка якось повідомила своїй матері, королеві Апулії Егідії, що вирушає у
супроводі свого брата Глескйолда у мандри на таємничий острів Вісіо, що
розташований за Холодною Світйод (Швецією), недалеко від краю світу, і
де править обізнаний у чаклунстві мудрий ярл Віргіліус. На тому острові
розкинулося велике озеро, а на ньому – острів Скогабломі (“Квітка
лісів”). Прибувши на острів, вона побачила в його центрі кам’яну
посудину з чотирма кутами, наповнену водою, і в ній лежав чародійний
камінь — кожен, хто дивився на нього, міг бачити весь світ. Нітіда
забрала посудину, камінь, чарівні яблука та лікувальні трави і відплила
з Вісіо (який О. Пріцак вважає за землю угро-фінських вепсів, “весі”
руських літописів і йотунів скандинавських саг). Адам Бременський теж
знає весь/вепсів: “алани або альбани, котрі своєю мовою називаються
вісси (Wizzi)” (Adam Brem. IV,19), яких ототожнюють зі згаданими
Географом Баварським “вісунбейрами” (Vuizunbeire), “васінабронками”
(Vasinabroncas) Іордана та “вісу” арабських авторів. Можливе навіть
ототожнення з Вологдою (фін. *valkedha, вепс. vauged “білий”) або
Білоозером, де мешкала літописна весь і де був форпост одного з
Рюрикових братів.

Про пограбування аналогічних чарівних речей у країні угро-фінів знає
також сага про Босі (“Bosa saga”, записана в XV-XVI ст.). Герої Босі,
син Брюнхільд, дочки короля Ноагарду (Новгороду) Агнара, і Геррауд, син
короля Східного Гаутланду, які мали знайти в Бьярмланді (Пермі) в
дрімучому пралісі (eidhiskogr) чарівне яйце стервятника, потрапляють у
великий храм бога Йомалі (Йоманні) зі скарбами, який доглядає могутня
чаклунка Кольвроста, мати короля Герека, вбивають всіх жерців, священних
бугая та стервятника, викрадають золоту корону, оздоблену дванадцятьма
діамантами, та золоте намисто. З колін ідола вони забирають срібну чашу,
таку велику, що навіть четверо чоловік не змогло б її спорожнити, і вона
була наповнена червоним золотом, і зняли величезне покривало, яке
коштувало більше, аніж три вантажі найбагатшого корабля Середземномор’я.
Також вони забрали прекрасну Глейд, сестру короля Глесісвеліра
Годмунда, яку до цього викрала жриця, щоб перетворити її на троля. Сам
храм бога Йомалі грабіжники спалили. Вважається, що тут відбито реальну
подію про відвідини в Бьярмаланді храму Йомалі Карлі з Лангея та Торіра
Гунда Торіссона, про що розповідає історична “Сага про Олава Святого”.
Окрім того, виявляється схожість між темами і ономастикою саги про Босі
та билини про Василія Буслаєвича. З іменем правителя острова Вісіо
Віргіліусом із саги про Нітіду виявляє паралель топонім Варгей (“Вовчий
острів”), до якого занесло корабель Босі, та й сам топонім Вісіо можна
співставити з іменем героя Босі. Крім того, синами жриці і короля
Бьярмаланду були Гререк і Сіггейр, які служили берсерками при королі
Глесісвеліру Годмундові і вони ж разом з батьком Ге(а)реком визволяють з
полону у Босі красуню Глейд. Пізніше брати-берсерки Гререк і Сіггейр
були вбиті Асмундом, героєм іншої саги — “Саги про Егіля Однорукого”
(“Egils saga einhenda ok Asmundar berserkjabana”, записана в 1425 р.),
побратимом їхнього небожа Арана, сина Родіана, короля Таттарії. Після
смерті короля Арана його наступник Геррауд дав Асмундові корабель і той
відплив до короля Русі Гертрюга, щоб врятувати викрадених велетами
Гаутом і Гільдром його дочок Брюнхільду та Беккхільду. Асмунд з
побратимом Егілом, сином короля Грінга із Смалонду, захопили резиденцію
велетів “Галляндібру” (“Міст Гялланді”), визволили королівен та
одружилися на них, а Егіль став королем Русі, а Асмунд повернувся в
Галогаланд.

У всьому цьому напрошуються ономастичні паралелі генеалогічних легенд:
Гререк = Рюрик, Геррауд = Ігор Старий, Асмунд = воєвода Асмуд,
вихователь Святослава, Гаут і Гільдір = Аскольд і Дір, Галлянді = Желянь
(поле), Смалонд = Смоленськ, Егіл = Ягілева (дочка). Той факт, що
побратим Асмунда Аран помер несподівано і біля його кургану поставили
коня із сідлом та вуздечкою, наводить на паралель з літописним князем
Олегом Віщим (в інших сагах виявляється паралель з Орваром-Оддом та
Егмундом-Квалланусом, які протистоять один одному, також і порівняймо з
боротьбою вже мертвого Арана і який перебуває на чатах біля його могили
його ж таки побратима Асмунда). Той факт, що один з убивць батька Арана
називався Вісінн (вони прибули на двох красивих кораблях з головами
драконів, хоча називаються вихідцями з Половецького Степу —
Блокуманналанду), наводить на його паралель з вищезгаданим грабіжником
Босі.

В цьому контексті цікавою є розповідь”Повести о стране Вятской” (в
редакції XVIII ст.), де розповідається як в 1174 р. новгородські дружини
після важкої битви захопили біля устя р. Чепці весський сакральний центр
— “Болванське” городище і перейменували місто на Нікуліцин (“заради ріки
Никулички”, хоча, ймовірно, мова йде про присвячення перемоги над містом
з ідолами святому Миколі), а також захопили інший сакральний центр —
черемиський (марійський) Кошкаров, перейменувавши його на Котельнич. Між
цими двома містами новгородці заснували власну факторію — городище
Хлинов (“заради річки Хлиновиці”, перейменований в 1781 р. на Вятку), а
потім до цієї вятської колонії новгородців приєдналося городище Орлов
(перші літописні згадки в 1457-1459 рр.). За новими науковими даними не
1174 р., а 1374 р. датується похід новгородських ушкуйників (коли були
захоплені ще й Кострома, Ярославль, Нижній Новгород, а в 1375 р. дійшли
аж до Астрахані, де були розгромлені татарами), що збігається в часі із
наведеними європейськими сагами.

Про мандри дівчини-короля розповідає і “Сага про Олі Плямистого” (“Ala
flekks saga”), яка записана в 1400 р. і є начебто переказом якогось
незбереженого кельтського роману. Вона розповідає, що король Англії
Рікард хотів не сина, а дочки, а тому наказав новонародженого Олі
кинути на поталу стихії. Відбувши казкові пригоди, Олі зрештою набуває
здатності перекидатися на вовка і потрапляє до почту дівчини-короля
(mey-konungr) Торнбйорг з Тартарії. Завдавши спочатку поразки своєму
суперникові, ярлові з Індії, Олі одружується з нею. Але згодом герой
захворів від насланих чарів жінки-троля, чиє закляття може бути зняте її
братом-тролем Йєтуноксі, який мешкав десь на краю світу. Хворий Олі
вирушає туди разом із своєю нареченою, яка доглядала його. Вони
відрекомендувалися як Гуннвард і Гуннвьор, діти Гуннбйорна, ярла з
Russia, через що троль їх привітно прийняв, але виставив умовою, що
Гуннвьор/Торнбйорг стане його дружиною. Але як тільки Олі визволився від
чаклунства, він убив троля, який своїми останніми словами наслав на
нього інші чари. Шукаючи порятунку, подружжя потрапляє у країну Свена
Велику Світьйод (Швецію), де королем був Ейрік. Олі проходить через ліс
(skogr) Мюрквід (відомий із “Саги про Хервьор”) і пережив багато інших
пригод.

У контексті острова квітів, короля Рікарда і Тартарії цікава сага про
Фльореса (“Flores saga konungs ok sona hans”, яка записана в 1400 р.),
де розповідається про короля Трактії (Фракії) і всієї Таттарії Фльореса
(лат. flora “квітка”), брат матері якого Рікард був дюком Голмгарда
(Новгорода). Зокрема, Фльорес рушає у мандри в країну Картагія в пошуках
дочки короля Кастуса Єлени, яка таємничо зникає. У “Сазі про Сігурда
Мовчазного” (“Sigurdhar saga thogla”, записана в XV ст.) розповідається
про короля Флореса, родом з Апулії. Його дружина Бланшіфлюр навернула
чоловіка у християнство, а їх дочка Седентіана славилася надзвичайною
вродою та чародійством. Її руки вирішив просити Халвдан, син короля
Лодовікуса, який страждав від незагоєної рани. Але претендент на руку
королівни отримав негативну відповідь. Тоді молодший брат Хальвдана
Сігурд вирішив помститися гордовитій Седентіані, зумів зачарувати її і в
подобі велета навіть покохатися з нею. Королівна таємно народила сина і
назвала його Флоресом на честь батька. Тим часом Сігурд з побратимом
Рандвером надали допомогу королеві Тартарії, який у подяку запропонував
руку своєї дочки Альбінії і найкраще з своїх королівств. Проте Сігурд
вирішив, що цю нагороду має прийняти побратим, а сам повернувся до
братів Хальвдана і Вільг’яльма і разом з ними прибув у королівство
Седентіани. Вона влаштувала їм гідний прийом з чародійними виставами, де
зображалися її стосунки з братами. Під кінець з’явився юний Флорес і
повідомив Сігурдові, що він його син. Відбулося весілля, внаслідок чого
Франкія, Апулія і Саксланд стали єдиною державою Сігурда. Після цього
брати вирушили в Тартарію і вбили тероризуючого це королівство велетня
Ескруда та забрали собі його скарби, а потім вирушили на допомогу
королеві Русі Віллімату, який воював з королем Вірменії Сародацесом,
претендентом на руку його дочки Флювії. Після перемоги над загарбником
Флювію віддали заміж за брата Сігурда Вільг’яльма. “Сага про Сігргарда
Сміливого” (“Sigrgardhs saga froekna”, записана в останній чверті XV
ст.) знає короля Гардаріки Рікарда та його дружину Сільвен. Їх син
Сігргард закохався у дівчину-короля Таріції Інгігерду, дочку Гергейра,
яка мала ще двох сестер. Спершу дівчина-король обманула закоханого і він
ледве зміг повернутися до рідної Гардаріки, проте вирішив завоювати її
серце своєю славою, яку почав здобувати у битвах. Його перемога
ідентична тій, яку здобув вищезгаданий Хальвдан із “Саги про Сігурда
Мовчазного”: у морському бою розгромив п’ятнадцять піратських кораблів.
Зрештою, Інгігерд і Сігргард одружилися і стали правити в Таріції.

Також сага про Ремундара (“Remundar saga kaisarasonar”, записана в XV
ст., в якій наявні й мотиви поеми Кретьєна де Труа “Рицар воза”)
розповідає про те, як синові Рікарда Ремунду приснилася гарна жінка (їй,
до речі, приснилося те ж саме), яка була єдиною людиною, здатною
вилікувати рану від меча, від якої він страждав. Тому герой вирушає на
її пошуки. Нею виявилася Еліна, дочка Йоганнеса, царя Індії (!). Після
свого повернення Ремунд як наступник померлого батька повинен боронити
вітчизну від короля Тартарарікі Мені(е)лауса та його васалів — короля
Кападокії Клібануса та воїнів з Русі. Боротьба з загарбником ведеться
за Місто Жінок (Магдебург). Також від Менелауса боронить прикордонний з
Тартарарікою острів Гедінсей (ототожнюється з островом Гіддензе, на
північ від Рюгена) король Гардаріки Ейрік. Зрештою, Менелаус здобув
перемогу й призначив на острів намісника Соті, який по лінії матері
походив з цього острова, а по лінії батька — з Холмгардаріки. Якщо й
напрошується паралель острова Гедінсей з островом Вісіо, де є чарівне
озеро, та вищезгаданим островом Варгей, що розташований між землею
гуннів та Холмгардарікою, то цікаве ототожнення його О. Пріцаком з
давньоруським Білим озером.

Щодо короля Ейріка (Герека), то про нього розповідає окрема сага
(“Eiriks saga vidhforla”, записана в XIV ст.), де повідомляється, що він
вирушив на пошуки Земного Раю (Odains akr ~ Undensakr у Саксона
Граматика) десь на Сході. Спочатку він потрапляє на Русь (Гардаріку), а
потім на прийом до візантійського імператора, від якого вислухав лекцію
з християнської теології та космології. Сучасна їй сага про Берінга
(“Boerings saga”) знає іншого мандрівника — саксонського ярла Берінга з
торгового міста Ертінаборг/Артленбург, який стає на службу імператорові
Емануелю (історичний Мануїл, 1143-1180 рр., якому, власне, й було
адресоване послання пресвітера Іоанна!) і допомагає у боротьбі з
самозванцем Гейнреком, у якого на службі були могутні воїни з
Руціаланду, очолені названим братом самозванця Отенеком, великим
воєначальником Русі. Зрештою, Берінг перемагає, а його держава
простяглася від гір Франкланду та Лумбарду (Франції і Ломбардії) до
Кенугарда (Києва) та Данії. В контексті про візантійського імператора та
пресвітера Іоанна цікава також сага про Дамусті (“Damusta saga”), в якій
розповідається про аналогічного варяга на службі імператора Каталакта
(історичний Михаїл IV Каталлактос, 1034-1041 рр.), якого відвідав Йон,
король Смальонда (Самланду), який потім з героєм вирушив до Гардаріки
(Русі).

“Сага про Хрольва, сина Гавтрека” (записана в XIV ст.) знає
дівчину-короля Торбйорг вже як дочку вищезгаданого шведського короля
Ейріка та його дружини Інгігерд. Дівчина-король мешкала у замку
Улларакрі і правила третиною країни батька. Щоб одружитися з нею,
гаутський князенко Хрольв змушений взяти її замок штурмом і завдати її
поразки. Далі подружжя допомагає братові Хрольва Кетілю здобути за
дружину Алов, дочку короля Гальвдана, короля Гардаріки, яку охороняли
берсерки, і стати королем Гардаріки (Русі). Цілком можливо, що хвороба
Олі в першій сазі та його жіноча іпостась Алов в другій свідчить про
більш архаїчну версію — жіночу (“та, що кровоточить”) хворобу
героїв-шаманів (здатних перекидатися на вовка) з почту дівчини-короля.

Власне діва–охоронниця чаші Святий Грааль (латин. sang real “істинна
кров (Ісуса)” > sangreal > Saint graal / sankgreal), яка пов’язана з
єдинорогом, є Репанс де Шуа (Шой; Repance de Schoye) – “Та, що не знає
гніву”. В її імені де Schoye відповідає німецькому звучанню французького
joie “радість”. Як відомо, в католицькій традиції — це П’ять Радостей
Діви Марії: Благовіщення, Різдво, Воскресіння, Вознесіння та Успіння;
пор. з кличем Карла Великого “Монжой, Монт Жуа” – “Гора Радості”, аналог
кличу “Слава!” (пор.: руна wunio є руною Честі, Радості в Битві ~
ст.-англ. wynn “радість”, winnan “битва”, gewynn “конфлікт”; її портрет,
як на нас, — це і знаменита скульптура Діви з хрестом і чашею Св.
Євхаристії із собору в Страсбурзі (бл. 1230 р.) та аналогічний малюнок
з альбому Віллара де Оннекура.

Вона від брата Персеваля мавра “Лісоруба”–Фейрефіца (ст.-франц. vaire
fiz – «пістрявий син») стала матір’ю “царя–священика”:

Когда же в Индию прибыла.

Судьба ей сына подарила,

Его священником Иоанном звали.

Поздней то имя переняли

Все правившие там цари.

Мы знаем где истоки.

Або:

… Но всесилье

Репанс отныне обрела …

Страною Индия была,

Где Фейрефиц достойно правил…

Господь бездетными их не оставил.

Репанс младенца родила,

Его Иоанном назвала,

(Он людям из восточных стран

Известен как «монах Иоанн».

От монаха Иоанна пошли

Все христиане-короли,

Что правят на Востоке…

Мы знаем где истоки…

(переклад Л. Гінзбурга)

У іншому середньовічному переказі — про паладина Карла Великого Огьера
(Oggier) чи Хольгера Датського (власне, у його німецькій редакції;
варіант “грядучого рятівника, який до часу поринув у глибокий сон”),
розповідається про те, що він мандрує у супроводі майбутніх засновників
двох великих династій — пресвітера Іоанна та Великого Хана.

Відповідно братом пресвітера Іоанна та сином Парцифаля (Персеваля,
Персефаля) був «рицар з лебедем» Лоенгрін (віршована повість Конрада
Вюрцбургського «Рицар з лебедем», бл. 1280; анонімна поема «Лоенгрін»,
бл. 1290 р.; у Ешенбаха він називається Лоерангрін, брат Кардейса).
Лоенгрін рятує від наклепу «душу християнської Європи» — Ельзу
Брабантську, стає її чоловіком (братові Лоенгріна пресвітеру Іоанну,
отже, призначалася роль спасителя «тіла християнської Європи» від
поневолення маврами) і дідом (батьком, предком узагалі) визволителя
Ієрусалиму графа Годфруа Бульонського та першого короля Ієрусалиму
Болдуїна. Але зрештою Лоенгрін повертається на лебеді у свій таємничий
казковий Мунсальваш (Монсальват; Mons Salvationis, Mont Segur “Гора
Спаса”) (повість Конрада Вюрцбургського «Рицар з лебедем»; анонімна
поема «Лоенгрін», 1290 р.). Вольфрам фон Ешенбах зазначає:

Но чтоб в замок этот попасть,

Не нужны ни усердье, ни власть,

Ни удача, ни разум могучий. –

лишь судьбой уготованный случай.

В неведенье священном

Приходят к этим стенам.

Зовется замок Мунсальвеш…

«… Крім того, (Мон) Сальваж співзвучна – паронімічна землі саліїв
(Salii), інакше – сальвінів: давньо-італійського племені в Лігурії,
області на стикові теперішньої південної Франції (Рів’єра, південь
П’ємонта) та північної Італії. Це місце давніх та міцних контактів
італійських народів з Гасконню – Наварою; вона, у свою чергу, є
порубіжжям кельтів та іберів (пор. у Таціта, єдина назва племені –
кельтібери)”. Тут протікають ріки Сальса і Од (що дала назву
департаменту). З ними межує земля еллінізованих кельтіберів-тектосагів
(найвідоміше плем’я яких – бебрики, міста – Тулуза і Нарбонн, а
святилища присвячені Гераклу–Мелькарту, Аполлону–Абелліону,
Артеміді-Беліссені), де розташована ототожнена деякими дослідниками з
Мунсальваш твердиня рицарів-катарів Монсегюр (поряд – гора Табор
“Фавор”; пор. з одноіменною горою – осердям чеських гуситів, в доктрині
яких стояла вимога причастя з чаші і для мирян, а не тільки для
священства, як цього дотримується католицтво). “Munsalvasche”, або
Мунсальвеш (“Munsalvatsche”), як називає Вольфрам фортецю Грааля,
по-німецьки звучить як “Wildenburg” (“mont salvaige”; в сучасному
місцевому діалекті “mount salvatge” або ще “moun salbatge”). Цю назву
Вольфрам дав замість “Burg Wildenstein” – подарованого йому графом фон
Вертхаймом в якості ленного помістя. Відома нам і, напевно,
першопочаткова форма – “Monsalbat” (на сучасному місцевому діалекті
“moun salvat” або “moun salbat”), що означає “спасенна гора”. Salvatge
i “salvat” походять від одного і того ж латинського слова “salvatus”.
Близьке значення до “gerettet” (спасенна) має слово “sicher” (надійний,
безпечний) (латиною “securus”, на місцевому діалекті “segur”). Гора
“Salvatge” інакше називається “Salvat”, і вона ж – гора (“Mont”)
“Segur” [тобто гора Монсегюр, – О.Г.]. Вихідна етимологія застосовувана
до наявних у Вольфрама Терредесальвеш (Terre de Salbasche) і Fontane la
Salvasche”.

Також печерою Фонтан ля Сальвеш називається печера пустельника
Тревріцента, який, за Вольфрамом фон Ешенбахом, посвятив Парцифаля в
таємницю Грааля. О. Ран співставив топоніміку переказу Ешенбаха з
реальною топонімікою біля володінь графів-катарів де Фуа, а саме: біля
Юсса-ле-Бен є дві печери – грот Пустельника і Джерельний грот. В
останньому є великий плаский камінь, котрий всі називають Вівтарем.
Також у Вольфрама замок Мунсальваш оточений Броселіанським лісом, а біля
замку Монсегюр ліс називається Прісцилліанським.

Голландський хроніст Вельденер (ХV ст.), як зазначає О. Ран, писав, що
“рицар–лебідь” походить з Граалю (dat greal) – раю на грішній землі, а
саксонська хроніка міста Гальберштадт говорить про Лоенгріна: “Хроністи
вважали, що цей юнак, “рицар–лебідь”, прийшов з гори, де в Граалі була
вміщена і сутність Венери (ісп. venero – “джерело”, — О.Г.)”, яку
конкретизує саме Вольфрам фон Ешенбах:

Земной любовью пренебречь

Обязаны Грааля слуги.

Ни у кого здесь нет супруги

(О том и помышлять грешно!) …

Діаметрально протилежним вищенаведеному сюжету про Лоенгріна та Ельзу є
сюжет про Гвіневеру, яка за кохання з Ланселотом засуджена до страти,
але в останню мить герой рятує її, внаслідок чого гине частина рицарів
Круглого Столу в Камелоті (Camelot, від імені валлійського бога війни
Camalos; пор. з франц. camelot “торговець”, “газетяр” > “волоцюга”,
“молодчик”, пор.: les camelots du roi “королівські молодчики”, назва
організації роялістів) і розпочинається жахлива війна Артура і Гавейна з
Ланселотом, яку перериває чергова зрада Гвіневери, на цей раз із сином
Артура Мордредом (у німецькій версії — Валеріном; Мордред, проте, не
зрадник, а жертва обману, бо, як син Артура, не може бути носієм зла:
“не може добре дерево приносити плоди погані”, Матвія, 7:18). Ланселот
стає пустельником. Але й Ланселот не такий вже й був вірний коханці: від
нього Елейна, донька короля Пелеса та внучка короля-рибалки Палама,
народила “білого рицаря» Грааля Галахада (німецький роман Ульріха фон
Цацікховена розповідає про те, як Ланселот вбиває князя Галагамдрайза та
одружується з його дочкою, попередньо її спокусивши, і набуває титул
вбитого, а потім, під час пригод, одружується на інших принцесах,
родичках своїх ворогів — Аді, племінниці Ліньєра фон Ліморса, та Ібліс,
дочці Іверета, ворога Озерної Феї і короля Додону, після смерті якого
королем стає Ланселот). Іспанська ж версія цих подій — “Lanzarote” —
розповідає лише про платонічне кохання між Ланселотом та дружиною короля
Артура Генієврою.

Вольфрам фон Ешенбах свідчив, що використав втрачену поему провансальця
Кіота, джерелом якої слугувала не надто християнська легенда, а арабська
оповідь про Грааль, що була знайдена в іспанському Толедо (Тотелі) та
написана язичником Флегетанісом з «роду Соломона», сином араба. Останній
був астрологом і, начебто, по зірках прочитав таємницю Грааля:

Язычник Флегетан узнал,

Что по движению светил

Он тайну чудную открыл,

И с тайны совлеклась вуаль.

«Святыня, имя ей – Грааль», —

Так он вскричал, когда узрел

Слова среди небесных тел.

Власне в Толедо в ХІІ ст. раббі Авраам бен Давид зібрав усі іудейські
езотеричні тексти і уклав першу кодифікацію Каббали-“Передання”, а поряд
з Толедо містик Мойсей де Леон (1250-1305) уклав головну книну Каббали
“Зогар” (“Сяйво”), видаючи за твір Сімона бен Йохая.

Крім того, зачинателем Каббали вважається раббі Акіба бен Йосеф, і деякі
езотерики вважають, що мова йде про “духовне батьківство” Йосифа і що
ним був саме Йосиф Арімафейський, який приніс чашу Грааль в Європу,
коли, як свідчить “Хроніка Псевдо-Декстера”, після розп’яття Христа
переповнені злобою іудеї посадили на корабель без керма та вітрил Йосифа
Арімафейського, воскреслого Лазаря, Марію Магдалину, Марселлу і
Максиміна (деякі версії називають трьох жінок на одне ім’я Марія і
Марфу, сестру Лазаря, сліпця з Ієрихону Сідонія та Сару Єгиптянку) і
відправили у вигнання, аж доки корабель не прибило до берегів Провансу
(Південної Франції) біля стародавньої римської фортеці Ре, неподалік від
сучаного міста Лес-Сентс-Маріс-де-ла-Мер. Як відомо, тут неподалік, в
заснованому ще єгиптянами місті Арль, існувала значна іудейська община
(і саме тут, в Арлі, коронували двох відомих імператорів — Константин та
Фрідріх Барбаросса, вірогідно, керуючись якимсь переданням про
“царственість” місця), а найімовірніше, передання про прибуття корабля
з Маріями та Йосифом Арімафейським на південь Франції виникло в часі
еміграції значної частини східних християн у Європу (південні Італія та
Франція, Рим, Іспанія) після захоплення значної частини території Сирії
та Єгипту спочатку персами, а потім арабами. На нових землях виникають
численні східні монастирі, духовенство грецького та східного походження
отримувало важливі посади в римській церкві, грецька мова поряд з
латинською була введена в папській канцелярії та латинську літургію. В
цей час з 640 по 752 рр. папський престол займають переважно т.зв.
східні папи — сирійці та греки (Теодор І, Іоанн IV, V, VI, VII, Сергій
І, Сизиній, Константин, Захарій), наявні додаткові ресурси кліру дають
змогу провести інтенсивну християнізацію Західної Європи, розвинути
шотландські та бенедиктинські монастирі, а також організацію церковного
життя в державі франків. Власне “заслузі” прибульців зі Сходу завдячуємо
фактом ліквідації власної традиції у кельтських церквах (постанова
синоду у Вітбі в 664 р.). Тоді ж у Рим прибув з Константинополя
імператор-монофіліт Констанс ІІ, який планував заснувати в Сіракузах
свою нову столицю, що була б близькою до обох частин його імперії.
Надзвичайно значним став на Заході і вплив культу Діви Марії, колискою
якого були близькосхідні християнські церкви.

Крім того, південна Франція дотикається безпосередньо прямого
апостольського Передання: перший Отець Церкви єпископ Іриней Ліонський
(ІІ ст.) був учнем св. Полікарпа Смірнського та св. Папія
Ієрапольського, учнів самого апостола Іоанна, і визнання ним “Об’явлення
Іоанна” істинним мала визначальне значення у наступній суперечці в
Східних Церквах IV-V ст. щодо цього цього тексту, його алегоричного
тлумачення та погляду на грядуче земне Тисячолітнє царство (що
заперечували св. Діонісій Александрійський та св. Єфрем Сірін, і тексту
якого як канонічного не знали такі світочі Церкви як Іоанн Золотоуст,
св. Кирило Ієрусалимський, анафематуваний пізніше вчитель Несторія
Феодор Мапсуестійський, бл. Феодорит, так і общини Антіохії та Едесси).

Робер де Борон у повісті “Йосиф Арімафейський” (кін. ХІІ ст.) пише, що
начебто в 63 р.н.е., в 15-й рік Успіння Богородиці Йосиф Арімафейський з
дванадцятьма учнями прибув з Франції на острів Британія і отримує від
короля-язичника Арвігаруса в дар землю в Ініс Вітрін, біля підніжжя
пагорбу в Гластонбері. На цьому місці архангел Гавриїл наказує Йосифу
спорудити церкву, посвячену Діві Марії, де згодом виникає відоме
абатство, в якому, начебто, і поховано короля Артура і куди пізніше
перенесено мощі покровителя Уельсу святого Давида. Останній разом з
іншим святим Тайло здійснив прощу в Ієрусалим і після повернення в
Британії саджають великий фруктовий сад (“від Дола до Кая”), а в Уельсі
шанують джерело св. Тейло, вода якого зцілювала, якщо її випити з черепа
самого святого, піднесеного прямим нащадком сім’ї охоронців цього
джерела (тобто неперервний ланцюг хранителів посудини!).

Європейські автори настоюють, що “… Каббала не виникла серед євреїв,
бо останні отримали свої уявлення від халдеїв і єгиптян”. Христиан
Гінсбург наводить таке передання: “…Каббала спочатку була викладена
самим Богом групі обраних Ангелів, котрі утворили богословську школу у
Раю. Після Падіння Ангели дуже милостиво передали цю небесну доктрину
непокірній дитині Землі, щоб озброїти протопластів засобами повернутися
до їх першопочаткового благородства і блаженства”. Каббала розповідає
про еманацію Ен-Соф через десять форм (сфер) – «сефіротів», що
уявляються у формі «посудин» різної форми (за Ж. Буше) та про метод
пізнання цього Дерева Сефіротів, сходження на його вершину – «кетер»
(«вінець»). Містично стурбовані дослідники пропонують власне розглядати
пошук Грааля як запис саме такого сходження душі каббаліста («знизу
вверх», така собі єврейська версія арійської “кундаліні-йоги”; а
каббалістичні “кліпот” виявляють дивну тотожність арійським “кальпам”),
де сефіроти символізуються різними рицарськими замками: «… пошуки
починаються від Малхута, місця, де на Землі перебувають ворота смерті,
що ведуть у життя, далі йдуть через Ієсод, ворота Великого Випадку,
потім доводиться обирати одну з трьох доріг: шлях душевних мук, Нецах,
ворота любові; шлях розумових пошуків, Ход, приміщення для отримання
знань; і духовний шлях, що включає у себе два попередніх, але веде далі
за всіх; він єдиний, ведучий в Тіферет, ворота Бачення, Краси, замок, де
перебуває Грааль, що названий середньовічними авторами «чашею жаданого
Раю»…».

Тут також слід згадати відомий дослідникам факт, за яким на гравюрі з
“Книги священного Євангелія” (Відень, 1555 р.) зображений св. Іоанн,
який бачить розіп’ятого Христа, чиї рани проектуються на Дерево Сефірот.
Рані, завданій списом Лонгіна, відповідають дві сефіри — “теферет”
(“величність”), зображена у вигляді сонця і розташована біля підніжжя
“малхут” (“царство”), символізованої чашею, тобто Граалем. “… Гравюра
на мові християнської каббали говорить, що Теферет, Серце Серця,
відповідає крові Христа, що містить Його Дух — вмістилище і серце
Універсуму, а Малхут — символізує присутність Божества в матеріальному
світі, — жертовну кров, яка очистила синів Адамових… Рабі ж
Шнеур-Залман з Ляди вчить, що “Малхут є Приховання, вона приховує Світло
Ейн Соф, …, щоб час і простір не позбавилися свого існування навіть на
нижчих”. Ціль каббали — “висвітлити” цю сефіру, що відпала від Господа,
перемістити її в невидиму одинадцяту сефіру Даат, що символізує духовну
досконалість. Тим самим, набуття Граалю є “просвітлення” в людині
прихованого в ній божественного начала”.

На думку Ж. де Седа, ім’я толедського єврея Флегетаніс і чиїм батьком є
араб (справжнім іудеєм, за “галахою”, є тільки той, у кого мати
єврейка; в середньовічній Франції, Англії та Іспанії певний час євреї
вважалися “шевальє”, феодалами нижчого рангу. Наприклад, їх видатний
провідник рабейну Там рекомендував іудеям ніколи не приймати запрошення
феодала поселитися в його уділі, якщо їм не буде надано ті ж привілеї,
що й іншим васалам) складається з двох арабських слів Felek Tani
(щоправда, не подаючи їх значення), котрими арабські астрологи позначали
другу концентричну небесну сферу, котра належить планеті Меркурій
(Гермес). Тим самим, начебто, виявляється зв’язок з оккультною традицією
Гермеса Трисмегіста та Чашею Пізнання.

Також слід додати, що назву “Джерело життя” має найвизначніший твір
іспанського філософа-платоніка та поета іудея Соломона бен Габіроля
(1021-1070), відомий латинському світові як Авіцеброн і який прагнув до
знання, яке виводить за межі чуттєвого світу і яке дарує “звільнення від
смерті” і з’єднання із “джерелом життя”. Свою концепцію Габіроль
сформулював на основі вивчення ісламського філософа-містика Ібн Масарри
(883-931) та групи енциклопедистів з Басри, відомих як “Братство
чистоти” (“Іхван аль-Сафа”). Саме Ібн Масаррі сформулював
містико-езотеричне вчення, “… спрямоване на єднання людини з
“руханійа”, або духовною реальністю прихованого буття, яке стверджувало
абсолютну простоту та невимовність рухаючого нерухомого першого Буття і
настоююче на творінні як еманації і на існуванні різних категорій душ
(індивідуальні душі як еманації Душі світу), їх реінкарнації”, а сам
процес еманації та творіння — результат Божественної волі і навмисної
дії (всупереч невольової еманації у Платона і гностиків), яка, за
твердженням “Братства чистоти”, створила “із нічого” Інтелект (“файід”,
“аль-Акль”), еманація якого поступово стала надавати форму існуючому
Всесвіту. Відповідно Ібн Габіроль наводить езотеричну інтерпретацію
біблійних символів (наведена Авраамом ібн Езрою), за якою Рай являє
присутність Бога, ріка, яка витікає з Раю, символізує універсальну
(першу) матерію, котра витікає із сутності Бога. Чотири її потоки —
чотири першоелементи (вогонь, повітря, вода і земля); Адам — це
раціональна душа, Єва — тваринна душа, а Змій — душа рослинна, або
“вожделеющая”, який спокушає Адама спробувати плід з дерева пізнання, що
означає запановування нижчої душі над розумом, результатом чого стає зло
і гріх, і людина виганяється із Саду, тобто стає виключно тілесною
істотою. Але єдиним зв’язком між найнижчими рівнями буття та джерелом
життя є універсальна (перша) матерія, виступаюча в образі “вселенської
ріки”. А отже, вона є й умовою можливого повернення до Першоджерела.

Також саме поет і філософ Ієгуда бен Галеві (1080-1145) мешкав у Толедо,
вже відвойованому іспанцями, й писав містичні вірші й іспанською. Г.
Гейне зауважував, що “у нього була душа глибша, ніж морська пучина”.

У Толедо в 1130 р. архієпископ і великий канцлер Кастилії Раймундо
спільно з архідияконом із Сеговії Гундісальво організував при
Толедському соборі школу перекладачів з арабського, які познайомили
європейців з багатством творів Аверроеса, Авіцеброна та інших. Піздніше
традиції Толдської школи підтримувалися при дворах кастільських королів
Фернандо ІІ Святого (1214-1252) та його сина Альфонса Х Мудрого
(1252-1282). За часів останнього, зі схваленням самого Папи Римського, в
1260 р. був створений латино-арабський інститут, діяла перекладацька
школа в Мурсії. В кінці ХІІІ ст. каталонський письменник Льюль (Луллій)
засновує аналогічну школу-монастир на острові Майорка і сам пише багато
праць арабською.

Толедо згадується у поемі про короля Родріго (ХІ-ХІІ ст.) як місце
таємничого зачарованого палацу “Дім Геркулеса”, куди доступ був
заборонений навіть королям. Останній вестготський король Родріго порушив
цю заборону, ввійшов у палац і виявив там скриню, в котрій лежало
полотно із зображенням маврів. Напис під малюнком зауважував, що король,
який відкрив скриню, побачить, як його землю завоюють ці люди.
Спокуcивши Каву, доньку графа Хуліана Сеутського, Родріго став причиною
того, що граф закликав на допомогу мусульман. Справа закінчилася
завоюванням Іспанії маврами, а Родріго втікає в Португалію, сповідається
там одному відлюднику і виконує покуту — заради спасіння своєї душі
лягає у домовину, наповнену зміями, котрі заживо з’їдають його.

Начебто саме Кіот в місті Анжу виявив предків героя Грааля Парсифаля
(Parsifal, Parzival; на нашу думку, походить від франц. par ce val “цією
долиною” (ісп. parama “долина серед гір”, півн.-італ. barma “печера”,
хетт. peruna “скеля” ~ слов. “парень” — “той, хто пройшов ініціацію в
юнаки”). Адже “… Принциповою умовою подорожі-в-пошуці сакрального,
умовою шляху до Грааля є вимога йти туди, не знаю куди, щоб найти те, не
знаю що. Ми чітко бачили цю умову і в рицарських романах “Ось їде він
дрімучим лісом, не знаючи дороги …”, і в давніх міфах, і в народних
казках”). Пов’язування імені Персефаль з поняттям “проходу через щось”
цікавим чином співставляється з поняттям “ініціація” — “він пройшов
через випробовування” (he got through the examinations).

Інші версії тлумачення імені Персифаля — латин. percer “різати,
свердлити” + bellement; французьке переосмислення Perlesvaus, від
perle “перлина” + (s)vaus (~ нім. See “море”, хуррит. ?ewe “вода”,
урарт. ?ue “море, озеро”, вірм. cow “море, озеро”).

У Ешенбаха Парцифаль є сином іспанки Герцелойди та анжуйського короля
Гамурета, сина короля Гандіна:

Запомни: сын твой – внук Гандина,

В нем кровь анжуйская течет,

Потомок он Фата-Морганы,

Что, расставляя в сердце раны,

На подвиг рыцарей влечет.

Парцифаль, проте, править в столиці Конвалуа двох інших королівств
(Валезія, Норгальс), які від свого нареченого Кастіса отримала в дар
його мати Герцелойда («скорботна серцем»), найліпша з двадцяти п’яти
“граальських дів”, дочка короля Грааля Фрімутеля. Родовим гербом
Парцифаля було зображення пантери, хоча на час служби його батька маврам
гербом був якір (пор.з топонімічим іранським терміном “лянгар” — “якір,
маятник”, “зупинка, стійбище”, надзвичайно популярний на півдні
Середньої Азії, в Таджикістані, Афганістані та Ірані, з яким споріднені
хінді langar, грец. agkyra, лат. ancora, нім. anker, рос. “якорь”, фр.
ancre, англ. anchor і в один ряд з якими може бути співставлений родовий
для Парцифаля топонім Анжу).

О. Ран та А. Сапковський вважають, що під Кіотом тут мається на увазі
провансальський трубадур Гійот, пов’язаний з Альфонсом ІІ Арагонським
(1162-1196), об’єднувачем Каталонії, Арагону, Валенсії та частини
Провансу, та тамплієрами. Гійот де Провін (Giot von Provins) — автор
“Біблії”, в якій сатирично зображалися різні сторони його епохи. Проте
Ж. де Сед, зазначаючи, що Кіот довідався про Грааль в місті Тотель
(Толедо), схиляється до думки, що під Кіотом Вольфрам фон Ешенбах мав на
увазі каноніка в Сент-Антонені Гійома (Гійота, Гільєма) де Туделя,
геоманта (знавця арабського народного гадання), автора “Пісні про
хрестовий похід на альбігойців”. Він був родом з порубіжжя Наварри і
Арагона, але писав по-провансальськи. Належав до оточення графа Бодуена,
брата вождя альбігойців тулузького графа Раймона VІ.

Проте вірогідніше, як на нас, що в імені Кіота — натяк на “першого
трубадура” Гійома IX Анжуйського, внучкою якого була Алієнора
Аквітанська, яка за першим чоловіком французька королева, а потім
дружина англійського короля Генріха ІІ і мати королів Річарда Левине
Серце та Іоанна Безземельного (в епосі мати Парцифаля теж двічі
заміжня). Багато поетів того часу було пов’язано з двором її дочки Марії
Шампанської.

Щодо Анжу, то саме тут в 851 р. франкський король Карл Лисий був
змушений визнати за вождем бритів Арморики (валлійців, які переселилися
з Британії на континент) Еріспое, сином Номіное, королівський титул
(“Аннали Сен-Бертена”), безперечно, керуючись якоюсь певною традицією
цієї землі могутнього племені венетів. Донька франкського короля була
видана заміж за сина короля Арморики. Останнім бритським королем був
Алан Великий, після смерті якого на поч. Х ст. наступні кельтські
правителі Бретані чомусь могли претендувати тільки на титул герцога і
перенесли свою столицю в легендарний Нант. Саме тут став в 1186 р.
герцогом Артур І, син герцога Жоффруа та внук короля Англії Генріха ІІ
Плантагенета. Саме з ним воскресла надія на відродження кельтської
могутності на обидвох берегах Ла-Маншу, як це було в епоху його
британського тезки короля Артура, племінником якого і був шостий король
Арморики Хоель. Але в шістнадцятирічному віці Артура І підступно вбиває
рідний дядько, узурпатор англійського престолу Іоанн Безземельний.
Спадкоємницю престолу Артура І видають заміж за родича французького
короля П’єра де Дрьо, прозваного П’єром І Моклерком і відомого в історії
як хоробрий учасник Сьомого хрестового походу (1250 р.).

Вважають, що Персифаль відомий валлійцям як Перідур (Прідері). Він
доторкається до чарівної золотої чаші друїда Ллуїда (пор.: король Ллюд
заснував Каерлуд, теперішній Лондон, і визначив центр острова Британія в
Оксфорді). Перідур – свинопас, син Ефравка або син Вдови, а епічний
переказ валлійської “Мабіноги” у своїх Першій та Третій “вітках”
розповідає про короля Діведа Прідері (“Турбота”), сина Пуйлла (pwyll
“мудрість”), короля Аннуна, і Ріаннон (“Велика королева”). Перідур
ворогує з Гвідіоном, сином Дона, зазнає поразки і гине.

Також пошукові Грааля присвячені твори французького трувера Кретьєна де
Труа “Персеваль, або Легенда про Грааль” (присвячена Філіпу
Фландрському; писалася в 1181 – 1191 рр.). Ім’я поета можна перевести
ледь чи не “троянський Боян/християнин”, тобто боягуз, а його герой —
“pucelle”, боягуз-цнотливець, котрий найсмішнішим чином постійно прогаює
можливості, тобто зустрічних на шляху дам та прояснення таємниць. Все це
цікавим чином перегукується з “Обширним, невигаданим і дуже
пріснопам’ятним Життєписом якогось простосовісного, диковинного та
рідкісного бродяги або ваганта на ймення Мельхіор Штернфельс фон
Фуксхейм”, виданим якимось невідомим видавцем Йоганном Філліоном в 1669
р. в маловідомому містечку Монпельгарте під редакцією якимось Германом
Шлейфхеймом фон Зульсфортом. Згодом було видано як посмертний твір
останнього продовження книжки під назвою “Затійливий Сімпліціссімус
Continuatio або Продовження і кінець”, а ще через кілька років згодом
тим же видавцем були видані аналогічні “подражанія” Сімпліціссімусу.
Реальним автором твору був протестантський бургомістр (“претор”)
верхньорейнського містечка Ренхен Ганс Крістоф фон Гріммельсгаузен
(1621-1676). Як і Парсифаль, герой книги вихований в глухому лісі далеко
від нещасть цього світу, і останній теж вторгається у його ідилічний
світ у вигляді рицарів, як і Парсифаль у блазеньскому спорядженні,
Сімпліціссімуса зодягають у одежу блазня — теляча шкура з довгими
вухами. Згодом, пройшовши мандри та випробування у чужих землях,
стикаючись з мудрецями, ворогами та відьмами, як і Парсифаль, набуває
статусу рицаря-ландскнехта, також довідується таємницю свого народження
(син сестри історичного, часів Тридцятирічної війни, шведського генерала
Якоба Рамзая, 1589-1638, коменданта фортеці Ганау, а батько героя —
благородний чернець-відлюдник, який і виховав Сімпліція), одружується, у
нових мандрах дістається сходу (Московії, Татарії, Кореї, Східної Індії,
Туреччини) і після житейської суєти, як і Парсифаль, зрікається світу і
стає відлюдником на Моховій горі біля Рейну, а потім — на незаселеному
острові. Цікаво, що поява “Сімпліціссімуса” контамінується у часі з
пророцтвом протестанта-“розенкрейцера” Філіппа Ціглера, який у своєму
творі “Theatrum Europaeum” (1636 р.) провістив нове пришестя Христа, але
не тілесно, а духовно, і що фізичним виконавцем своєї волі він надішле
нового Давида — пастушка, який переможе Голіафа (папство і Габсбургів),
перегукуючись в цьому з пророцтвом Йоганна Пластраріуса, який у своєму
“Чарівному одкровенні” (1620 р.) проголосив, що з лісів Богемії вийде
“Лев рикаючий” (за іншими пророцтвами — “Білий Лев”), маючи на увазі
Фрідріха Пфальцського, прообразом якого називає гогенштауфенського
імператора Фрідріха Барбароссу, який протистояв папі Інокентію IV і
який до свого “другого пришестя” спить в печері Кіфгейзеру. Після смерті
Фрідріха в 1632 р. від чуми новим левом був проголошений шведський
король Густав ІІ Адольф Ваза (правив у 1611-1632 рр), але після його
загибелі власне постало пророцтво про майбутнього
“імператора-визволителя”, який народиться у “низькій” (неблагородній)
німецькій родині.

Ба більше. В цьому контексті героя-простачка виявляється й візантійська
паралель розповідям про Персеваля/Сімпліціссімуса. Це, на нашу думку,
агіографічний переказ про Філарета Милостивого, типологічно
співпадаючого з фольклорним простачком-дурником (буквально слідує за
чужими вказівками, не розуміє простих речей, байдужий до природних
законів, здійснює безглузді добрі вчин ки, що неодмінно приводить до
різноманітних глупств), котрий, як і його фольклорні побратими, зрештою
торжествує, отримує незліченні багатства і родичається з імператорським
домом. Філарет візантійської агіографії виявляється дідом Марії з Амнії
(Пафлагонія), яка стає дружиною імператора Константина VI Багрянородного
(780-797), а друга внучка була видана заміж за лангобардського короля
Аргуса, а син Іоанн став імператорським спафарієм. Сам Філарет, навіть
ставши багачем, приховує це, продовжує вести скромне життя, здійснює
подвиг милосердя і удостоюється Царства Небсного. В часі його смерті в
віці 90 років (у 792 р.) все приміщення наповнилося ароматом.

Образові Грааля присвячені, крім вищезгаданого твору німця Вольфрама фон
Ешенбаха (“Парцифаль”, бл. 1200 – 1210 рр.), твори бургундського поета,
клірика з Франш-Конте Роберта де Борона “Йосиф Аримафейський” (“Iosep
Abarimatia”), “Історія Грааля («Estoire dou Graal»)” та “Мерлін і
Персеваль”, анонімні французькі “Perlesvaus Le Haut Livre du Graal”,
“Perceforest”, англійського рицаря Томаса Мелорі “Le Morte d’Arthur”
(“Смерть Артура”, написана в 1469 р., опубл. в 1485 р.), анонімний “Цикл
Вульгати” (“Історія Святого Грааля”, “Історія Мерліна”, “Книга
Ланселота”, “Пошук Святого Грааля” (“Demanda del Santo Grial”) і
“Смерть Артура”, 1215–1236 рр., де-якими дослідниками авторство “Смерті
Артура” приписується Готьє Маппу, оксфордському архієпископові,
приналежного до свити короля Англії Генріха ІІ Плантагенета), записаний
монахами–цистерціанцями за порадою святого Бернара Клервоського. Тут
слід додати, що “… в молодості святий Бернар молився перед чорною
Богородицею… Святий молився кельтській богині у церкві Сен-Вуарля, і
вона видавила з грудей три краплі молока, котрі скотилися на вуста
майбутнього засновника ордену тамплієрів, і зауважте, саме Бернара
великий Данте розташовує у “Божественній комедії” в раю, в центрі
Троянди …”.

Альбрехт фон Шарфенберг (1270 р.) продовжив розповідь фон Ешенбаха
«Тітурель» (ім’я хранителя Грааля) у своїй власній поемі «Новий
Тітурель», яку присвячує цареві Іоанну та ролі Грааля в Індії (книга
ІІІ. гл. 40 – 41). Тут, як зазначає Н.А. Бондарко, тенденція
зображення замкнутого сакрального простору, пов’язаного з Граалем,
отримала своєрідну інтерпретацію. Якщо у Вольфрама фон Ешенбаха,
зазначає німецький вчений М. Верлі, зустрічається лиш тільки одна згадка
про храм Грааля (у 16-й книзі) у зв’язку з хрещенням Фейрефіца,
зведеного брата Парцифаля, то у його продовжувача «вольфрамівський замок
став величезною ротондою, котра за допомогою досягнень
візантійсько-іранського зодчества збудована як відображення і осердя
всього тварного космосу, як візіонерська архітектура». Описуючи у всіх
деталях архітектурну конструкцію храму, зазначає Н.А. Бондарко, Альбрехт
опирався головним чином, на два біблійних приклади словесного зображення
сакрального простору — храму Соломона (3 Цар. 5:15-32; 6, 1-38; 7,
13-51; 8, 1 – 9, 9; 2 Пар. 3-7) та Небесний Єрусалим (Об’яв. 21: 10-22).
Зокрема, храм, дарований Тітурелю і його нащадкам Граалем, осмислюється
як аналог (wider wag) храму Соломона: got rainer gir ie gebende waz me
dann si wвr gernde / Do dirre kung so lebende nach wird waz got wert in
stuire wernde / Dw wider wag der gabe salomones / Do er so werdeclichen
stifte tempel domini des trones (Nyholm: 366). Цікаво, що у Біблії є
опис певного ідеального храму, що виник під безпосереднім впливом
реального храму Соломона, а саме, храму з видіння пророка Ієзекіїля
(Ієзек. 40: 1 – 42, 20; 43: 13-17).

«… Альбрехт не тільки «будує» храм Грааля (строфи 298-440), але й
алегорично витлумачує його в промові Тітуреля, зверненій до нащадків
короля (строфи 500-602). У «Молодшому Тітурелі» реалізуються, таким
чином, дві форми середньовічної богословської творчості – вербальне
конструювання ідеального замкнутого простору та алегоричне витлумачення
цього простору». Відповідно вважається, що автор «Нового Тітуреля» при
описі храму Грааля опирався на середньовічну традицію алегоричного
витлумачення храму як-от: 2-га книга «Гомілій на книгу Ієзекіїля»
Григорія Великого (Homiliae XL in Ezechielem; l. II, PL 76, 933-1072),
трактати Беди Високоповажного «Про Храм Соломонів» (Liber de templo
Salomonis; PL 91, 735-808) і «Про Скинію та начиння її» (De tabernaculo
et vasis ejus, ac vestibus sacerdotum; PL 91, 393-498), Гуго
Сен-Вікторського «Про Ноїв Ковчег в моральному сенсі» (De arca Noe
morali; PL 176, 617-680) і «Про Ноїв Ковчег у містичному сенсі» (De arca
Noe mystica; PL 176, 681-704), Ріхарда Сен-Вікторського «На видіння
Ієзекіїля» (In visionem Ezechielis; PL 196, 527-600), завершальний
розділ трактату «Веніамін Старший» «Декілька алегорій Скинії Заповіту»
(Benjamin major. Lib. V: Nonnullae allegoriae tabernaculi foederis; PL
196: 191-202), трактати 1-ий і 2-ий із триптиху «Пояснення труднощів,
котрі виникають під час тлумачення Скинії Заповіту» (Expositio
difficultatum suborientium in expositione tabernaculi foederis; PL 196:
211-242). У всіх цих творах, резюмує Н.А. Бондарко, присутні два
значення храму, нерозривно поєднані між собою: праведна людина (храм —
її душа, де мешкає Бог) і Рай — внутрішній (у душі людини) і зовнішній
(Царство Небесне).

Апофеозом поеми Шарфенберга стає перенесення замку Грааля Монсальват до
Індії на молитовне прохання Парсифаля та пресвітера Іоанна. Через це
Тітурель, який 500 років був охоронцем Грааля, в райському спокої
помирає. Начебто, Парсифаль десять років був царем Індії під іменем
Іоанна. Але через те, що в тузі за сином помирає мати Парсифаля, він
змушений віддати владу превітеру Іоанну. За іншою легендою, романський
цар Мануель (тобто візантійський імператор Мануїл Комнин) прибуває у
царство Іоанна та залишається жити у цій країні.

Старофранцузький роман про Грааль “La Queste del Saint Graal”
розповідає, що Парсефаль (Персеваль, Персиваль) та Галахад (Галаад)
перевозять чашу Грааля у східну країну Саррас, у “духовний замок” –
“palais spirituel”, де надалі поховані і самі герої поеми. Іноді він
називається Chastiax de Joie “Замок (chateau) радості”, Chastiax des
Armes “Замок зброї / герба”, а у Ешенбаха – “Шатель Марвей” (Chastel de
Merveilles “Замок Чуд”, а країна, відповідно, — “Терремарвей”). Іноді
країна називається не Саррас, а Корбенік або Карбонік (від франц. Cors
Benoitt — “благословенний ріг”, тобто міфічний ріг достатку). Також у
романі “Grand St.Graal” чаша (chalice > Galicie) переноситься з
Британії до якоїсь східної країну.

Саме в місті Саррас у Спустошеній (Мертвій) землі (Waste Land; у
“Смерті Артура” королевою Спустошених земель є сестра короля Пелінора і
тітка Парсиваля; прихильники “катарської версії” про Грааль вважають, що
тут мається на увазі спустошений від хрестового походу південь Франції)
три шукачі Граалю — Галахад, Персеваль і Борс — потрапляють до в’язниці
за наказом тамтешнього тирана Есторанса, де їх підтримує їжею і питтям
сам святий Грааль, що чудесним чином з’являється (тут містична чаша
Причастя в переказі про рицарів-прочан дивним чином протистоїть сказанню
про “Ходіння за три моря” психотика-московита Афанасія Нікітіна, який в
часах своїх мандрів стурбований лише тим, що не може отримувати в Індії
Причастя!). Це, як на нас, наводить на паралель з «Житія св. Макарія
Римського» (у руській версії — «Хожение трех иноков»), за якою три іноки
— Феофіл, Сергій та Ігіін — прибувають в Індію, до місця, де
закінчується небо біля залізного стовпа, і потрапляють у в’язницю без
їжі та пиття. Але через десять днів тюремники виявили, що вони живі, і,
дивуючись, кам’яними прутами виганяють їх із країни. Також постає згадка
“Мучеництва Артемія” (приписується Іоанну Дамаскіну або Іоанну
Родоському) про трьох отроків, яких замучив імператор Юліан Відступник
(з неодмінним епітетом “тиран”) в Антіохії та про дукса Александрії
(тобто префекта Єгипту) аріанина Артемія (друга попереднього
імператора-аріанина Констанція, за наказом якого він доставив у
Константинополь мощі апостолів Андрія, Луки та Тимофія), який, кинутий
на 15 днів у темницю, отримує їжу та розраду від самого Спасителя, який
звертається до нього зі словами: “Раз ти сповідував Мене на землі перед
царями й тиранами, то я увінчаю тебе перед ангелами моїми”. А поряд із
життєписом Артемія наводиться у зведенні агіографій оповідь про
мучеників Євгенія та Макарія, і трьох сповідників, зрештою, висилають в
Мавретанію.

Переказ про Йосифа Арімафейського, що відомий в Англії вже з VІІ ст.,
існує також у грузинських та інших східних джерелах, але в них
говориться, що цей проповідник обмежився винятково територією Галілеї та
сірійського Діосполя. А. Веселовський вважає, що легенда про Британію
появилася через нерозуміння переписувачами слова Bethanea (Віфанія) в
тексті про Йосифа Аримафейського, який, начебто, приніс одн із
хрестоносців із близькосхідної Едесси, та ототожнення його за
написанням з Britannia (хоча, можливо, сірійський переказ про чашу
Йосифа був відомий набагато раніше християнським діячам Заходу
Ієроніму, Іларію з Пуатьє та іншим, які здійснювали поїздки в Сірію, де
вони вивчали грецьку, давньо-єврейську та сірійську мови). До того ж
переписувачеві була відома кельтська містерія “гобнія” з магічним
Казаном Переродження Аравна, короля Аннуна (Ханаана?), який добуває
король Артур з друзями, і він вважав, що текстом про Чашу Йосифа
Аримафейського лише “раціоналізував” міф, очистив християнську істину
від язичницьких перекручень.

М. Реріх співставляє переказ про чашу Грааль з легендою в «Джатаці» про
чашу Будди, що зберігалася буддистами в монастирі в Пешаварі
(Пурушаіурі), яку в 400 р. бачив ще китайський мандрівник Фа Сієн. За
його описами, вона була з переважаючим чорним кольором каменя мугаванн і
дуже були помітні лінії країв чотирьох чаш, що увійшли в неї. За даними
іншого мандрівника, Сюан-Цзана чаші вже на 630 р. не було у Пешаварі, а
перенесена була десь у Персію або Карашахр. Тут вона «зникла» і начебто
буде знову явлена з настанням „ери Шамбали”. Перси називали її чашою
Джамшида (тотожного авестійському персонажеві — першолюдині Йїмі). В цій
чаші, начебто, відображалося все, що відбувається у світі. Свого часу
Омар Хайям присвятив їй окремий рубайят:

Джамшида чашу я искал, не зная сна.

Когда же мной земля была обойдена,

От мужа мудрого узнал я, что напрасно

Так далеко ходил — в моей душе она.

«… У культах Зороастра зображається чаша з полум’ям. Та ж палаюча чаша
відчеканена на давньо-єврейських шеклях часів Соломона і давніше. В
індуських розкопах епохи Чандрагупти Маур’ї бачимо те ж саме могутньо
стилізоване зображення… На тібетських зображеннях бодхісатви тримають
чашу, що квіте язиками вогню. Пам’ятаємо чашу життя друїдів. Горіла чаша
Грааля. Не уявою, а саме ділами сплітаються великі вчення всіх віків.
Язик чистого вогню”.

«… Мітраїзм обожнював чотири стихії, з котрих … складався всесвіт.
Часто відтворена алегорична композиція, в котрій лев символізував собою
вогонь, кратер — воду і змія — землю, зображала боротьбу стихій, що
протистоять одна одну і вічно пожирають одна одну… Змія часто повзе до
чаші або навіть залазить на неї, обвиваючи знизу її основу або ручку,
явно для того, щоб випити її зміст. Лев, у свою чергу, часто лежить
перед змією і спостерігає за нею, в інших композиціях він загрозливо
прямує до кратера або кладе на нього обидві лапи, щоб заволодіти ним,
або присідає на задніх лапах, готовий кинутися на ворога, щоб відібрати
у нього їжу».

У Фірдоусі в “Шах-наме” є переказ про те, як Іскандер (Александр
Македонський) під виглядом гінця власноручно викрадає у перського царя
Дарія “золоту чашу”, наповнену коштовним камінням. Також чашу, в якій
вода перетворюється на вино або вино просто не закінчується, Іскандер
отримує в подарунок від таємничого царя Кейда перед походом в Індію на
царя Фура (Пора).

“… Тантала, — говорить глава індійських мудреців Іарх піфагорейцеві
Аполлонію Тіанському (Тантал — лідійсько-фрігійський міфічний володар і,
звісно, близький анатолійському філософові, — О.Г.), — хоча він-то був
праведний і поділився з друзями подарованим від богів безсмертям,
позбавляють їжі та питва… А я бажаю, щоб вони дали йому хлюпатися в
цілому озері нектару, котрим пригощав він інших настільки людинолюбно і
щедро!” З цими словами Іарх показав на статую зліва від себе: на ній
було написано ТАНТАЛ. Статуя ця, заввишки у чотири лікті, зображала мужа
літ п’ятдесяти, одягненого на арголідський лад (у короткий хітон без
рукавів, як у дорійців,— О.Г.), хоча й закутаного в плащ (довгий
гіматій, — О.Г.), як у фессалійців, — він привітливо протягав чашу, за
розмірами вартісну для одного охочого, а в чаші тій вирував, не
переливаючись, однак, через край, якийсь таємничий напій…” (Флавій
Філострат, “Життя Аполлонія Тіанського”, 3: 25). Цей досі непояснений
дослідниками образ індійського Тантала може, на нашу думку, бути
витлумаченим саме в контексті наставника Мінанатхі (Маччханди) — аватари
Шіви Бхагавана, якого називають “хранилищем нектару співстраждання”
(карунамрітаварідхі), який ще наділяється епітетами “милосердний”,
“володар всього рухомого і нерухомого”, “той, що сам світиться”,
“буття-свідомість-блаженство”, “той, хто дарує звільнення”, “чия
сутність — чиста саттва” (“Маханірвана-тантра”, 1:5-10;
“Куларнава-тантра”, 1:2-8).

“… Бхайшаджья-гуру-Якусі — якийсь милосердний лікар, протягом багатьох
життів вирощував у собі “коріння добра”, дав “головну обітницю”, що якщо
він стане буддою, то буде зцілювати усіх страдаючих. Зображають цього
будду тримаючим в руці горшочок із зіллями, часто у супроводженні двох
бодхісаттв — Сонячного і Місячного світла (яп. Нікко і Гекко), вони
утворюють класичну тріаду будди Якусі. Ці бодхісаттви, котрі у людському
житті були синами нашого милосердного лікаря, символізують, що їх батько
приходить на допомогу завжди — і вдень, і вночі. Саме цю скульптурну
композицію і помістили за наказом імператора Темму…”.

“Сузір’я Чаші Вакха розташоване між Раком і Левом, показуючи, що саме
там вперше оп’яніння починає заволодівати душами, котрі потрапляють під
вплив Вакхового напою. Супутник оп’яніння (Вакх) починає проникати в
душу саме в цьому місці” (Макробій, V ст.).

Більшість окультистів вказує на те, що Грааль тут символізує ті блага,
котрі виникають від близького спілкування з “божественними істотами” і
що греки називали “епоптей” (“споглядання” — третя і вища ступінь в
Елевсинських містеріях), а причетника (стража, свідка, яким, зокрема, за
Піндаром, був Піфон) — “епопт”. Крім того, виступає народна
етимологізація “магістра” (існує навіть рицарський ступінь
“рицар-магістр” поряд з “рицарем-бакалавром”) саме як “чашника” (у
короля Артура чашниками Круглого Столу були командири артурової кінноти
— виночерпій Бедуер, намісник Нормандії, і кравчий Кай, намісник
андекавів у “горностаєвій шубі”): у римській традиції magistrer equitum
“начальник кінноти-рицарства” одночасно помічник диктатора, де корінь
magis “більше, більшою мірою” (звідси поняття magnates “вожді,
начальники”) співставився із запозиченим грецьким словом magis, род.
відм. magidis “чаша, миска, блюдо” (у Плінія Старшого, І ст. та в
“Digesta”, VI ст.).

Під стінами Саррасу перед цим європейські рицарі ховають сестру
Парсиваля, яка загинула на шляху до міста в Мертвому Лісі, бо змушена
стати жертвою “данини крові” (певна володарка замку може вилікуватися,
якщо її вимажуть кров’ю цнотливиці, зібраною на срібному блюді). Т.
Мелорі навмисно зазначає, що даний факт не буде ним пояснений з причини
страшного характеру самої містерії. Проте відомо, що в ритуальному
кровопусканні та недопущенні, щоб кров згорталася (для цього жертву
тримали зануреною у води ріки чи озера), звинувачували катарів. Також,
згідно з європейськими переказами епохи Просвітництва, в 1610 р. була
страчена (замурована живою у замковій горі) якась трансільванська
графиня Елизавета Баторі за те, що, бажаючи продовжити вічну молодість
красу, купалася у крові молодих дівчат.

Цей мотив дав підстави Л. Гарднеру трактувати Святий Грааль саме як Sang
Royal “Кров Королівську”, вважаючи, що через шлюб представника
Меровінгів з Сарою, дочкою Марії Магдалини та Ісуса Назарянина, на
західну традицію сходить благословення біблійної традиції.

До цього слід додати, що у біблійній традиції поняття “кров” і “душа”
передаються одним терміном “нефеш” (що навіть породило такий ексцес в
уявленні єговістів як заборону на переливання крові). При посвяченні
Аарона та його синів у жерці здійснювався обряд помазання кров’ю овна,
за яким наносили кров жертви на край правого вуха і великі пальці на
правій руці і на правій нозі (Вихід, 29: 20-21; Лев. 8:23-24. 30).

Антитезою трьом шукачам Граалю виступають три брати — сини графа
Хернокса, які кохаються з власною сестрою та ув’язнюють свого батька.

Через рік після полону рицарів помирає тиран і населення обирає своїм
королем Галахада. Через рік після смерті Галахада чаша Грааля і спис
чудесним чином зникають. Його наступником стає Борс Ганський, а
Персеваль стає монахом. Через певний час Персеваль помирає, його ховають
поряд із сестрою та Галахадом у храмі, а Борс повертається додому в
Логрію.

У Вольфрама фон Ешенбаха володар-тиран — це чародій Клінгзор, який
ув’язнив в “Чарівному Замку” 400 дів, але їх визволяє рицар Гавейн.
Серед них були його бабуся, мати і сестра. Після цього Гавейн перемагає
страшного Грамофланца, вбивцю Сідегаста, коханого Оргелюзи. Власне
зійшовши з розуму з горя, Оргелюза й посилала багатьох рицарів на бій з
Грамофланцем, в тому числі й короля-рибалку Анфортаса, під час якого він
і отримав свою страшну рану. Перемога Гавейна над страховиськом
завойовує серце Оргелюзи і він стає володарем “Чарівного Замку”.

Тут цікаво навести паралель з вищезгаданим тиранічним “стражем”
Піфоном, якого перемагає Аполлон, що прибуває з Гіпербореї на білих
лебедях (або верхи на грифоні) і на місці перемоги встановлює
Дельфійський оракул (delfys — “матка”, delfax — “свиня” ~ хетт. hwelpis
“молода тварина”, санскр. garbhah “тварина”) в Афінах, який виявляє в
подальшому тенденцію до зближення з Елевсинськими містеріями.

Сюжет в епосі про Грааль про наступність влади від «пораненого
короля»-охоронця реліквій Грааля цікавим чином перегукується із сюжетом
італійського епосу про Бову д’Антоніо (пор. з тим, що тиран королівства
Грааля Клінгзор — сіцілієць), відомим і на Русі як епос про Бову
(Бавву)-королевича, який бореться за належне йому за правом місто Антон
(наприклад, білоруський текст познанського рукопису кінця ХVI ст.).
Щоправда, “пораненим королем” тут є сам убивця батька королевича — тиран
Додон (натяк на слово “титан” у значенні “богопротивник”; але у романі
Ульріха фон Цацікховена про Ланселота розповідається про короля Додону
Іверета і що на його доньці Ібліс одружується і набуває титул короля
Ланселот Озерний).

Отже, Бова і його друг Террі прибувають до замку під виглядом лікарів,
а заховане неподалік військо за поданим сигналом повинне увірватися у
ворота замку. Бова, щоправда, не вбиває Додона, а проганяє його з
країни. Однак в іншій версії (англо-норманській початку ХІІІ ст.,
старішого за часом запису) Бова страчує Додона (тут це “імператор
Германії”), зваривши його живцем у розплавленому свинці або (в
англійському народному романі) в казані з киплячою сіркою. Тобто тут
використані казково-авантюрні мотиви (пор. з казкою про
Коника-Горбоконика та тим, як цар-тиран, маючи намір стати знову
молодим, кидається і гине у киплячому казані). Власне О.М. Чунакова
співставила цей мотив із перським переказом в книзі “Карнамак” про
засновника держави Сасанідів Ардашира, який аналогічним чином —
розплавленою міддю (roy) — вбиває мешканця драконічного замку Хробака
(“Кірма”). Також дотичність хробака до еліксиру молодості (безсмертя,
зцілення) є “загальним місцем”, “бродячим мотивом” на євразійському
просторі.

Білоруська «Гистория о некоем храбром витязе и о славном богатыре о Бове
Королевиче» (а також російські та українські казкові лубкові версії)
розповідає, що Бова був сином короля Гвідона (Кавідона; білоруська
казкова версія називає Гвідіона “королем на ім’я Великий”, а в
російських — Елізар) і Мілітриси, дочки короля Кирбича (Кірбіта). Батько
віддав Мілітрису за Гвідіона проти її волі, сватом був конюший Лічард.
Мілітриса, ненавидячи чоловіка, вступила у змову з королем Додоном: той
з’явився з військом в умовлене місце, туди ж вона відіслала Гвідона на
полювання і Додон зарубав його (пор. з германською сагою про вбивство
Зігфріда). Сінбалда, дядько Бови, розповів йому про те, що трапилося, і
спробував утекти з племінником, але Додон встиг захопити хлопчика, бо
вбивці приснилося, що Бова, озброєний мечем і списом, готовий пробити
йому серце. Довідавшись про цей сон, мати Бови, заради любові до Додона,
вирішила вбити сина, посадила його у в’язницю і не давала їжі. Потім
вона наказала дати йому три отруєні хлібини. Але дівчина, яка принесла
Бові хліб, попередила його і залишила двері тюрми відчиненими. Хлопець
тікає на корабель, потрапляє до короля Зінзовея (Зензевія) і стає у
нього старшим конюхом. Між Бовою і дочкою Зінзовея Дружненою
(Дружневною, версії — Полеміса, Наяна) спалахує кохання, він на турнірі
перемагає суперників — короля Маркобруна і турецького принца Лукапера
Салтановича за допомогою меча-кладенця, подарованого йому коханою, та
богатирського коня, подарованого її батьком-царем. Бова вирушає у
рицарські мандри і потрапляє у полон до царя Салтана, де його дочка
Мільчігрія намагається навернути його в свою віру. В цей час Дружнена
змушена дати згоду на шлюб з Маркобруном, обумовивши лише рік
відстрочки. Бова повертає собі чарівний меч і, не впізнаний нареченою,
йде з нею в конюшню, де прикований його богатирський кінь. Побачивши
господаря, кінь розриває сімдесять ланцюгів і скаче героєві на груди.
Бова відкривається Дружнені, вони втікають, але за ними кинувся в погоню
Полкан (“від пояса до голови людина, а від пояса до ніг пес”), аж доки
принцеса не мирить їх (в англійській версії другом і слугою Бевіса з
Хемптону стає велетень Аскапард). Потім відбувається наступна пригода —
спочатку пропадає Бова, потім — Дружнена з двома дітьми (Скірб і
Волостим). Бова потрапляє власне у рідні місця і, як розповідалося вище,
розправляється з Додоном, пробачає рідну матір (“син не повинен бути
суддею матері”) та зустрічається з власними дітьми, яких матір
спрямувала на пошуки батька…

Ім’я батька Бови Гвідон та колізії з рідною матір’ю, на наш погляд,
прямо відсилають до кельтського континууму, де присутній валлійський міф
про вихованця мага Гвідіона (сер.-валл. gwydyat “знав”) бога-героя Ллеу
(Луга), мати якого, Аріанрод, не бажала дати синові ім’я, щоб він не
носив зброю і не одружився. І саме аналогічним чином, прагнучи
порятувати від рицарської долі, поводить себе із сином мати Персеваля.

Але, на наш погляд, можна запропонувати версію, за якою епоси про
Бову-королевича та рід королів Граалю є ідеологемами протилежних
таборів. Можливо, що в епосі про Бову-королевича під узурпатором
Додоном, вбивцею короля, виступає Галахад, вбивця (або просто наступник)
у свою чергу короля Саррасу (хоча, на думку епосу про Грааль,
незаконного, узурпатора). Це власне пояснює, чому Галахад такий короткий
час займав престол, а його друзі залишають країну.

Можливо, на часі ХІІ ст. епоси про чашу Грааль і казан Додона є
переосмисленнями ранньосередньовічного сюжету на нові історичні реалії,
а саме: протистояння династії Плантагенетів-Анжуйців
(Plantagenet-Anju/Angevin; умовно “Грааль”) династії Гогенштауфенів
(Hohenstaufen; умовно “Бова”), які в італійській традиції виступають як
Гібеллінги (Ghibellines), від назви бурга Вайблінген, родового володіння
графів Штауфенів у Швабії з 1079 р.). Суперники останніх — Гвельфи
(Guelphs/Welfs), тобто баварські та карінтійські герцоги Вельфи (від
імені вельфа/Вельфа І, тестя імператора Людовіка/Луїса І, сина Карла
Великого; однією з її германських ліній є Брюнсвіксько-Люнебургзька
династія, відома як Гановерська) також цікаво, що батько першого
руського короля Данила Галицького Роман, князь Галицько-Волинський,
підтримав Гогенштауфенів і в 1205 р. виступив проти союзника гвельфів —
краківського князя Лешко, але загинув). В англосаксонській традиції це
протистояння двох родів трансформувалося у міфологічну боротьбу злих
гоблінів та добрих ельфів. Одним з характерних проявів протистояння
Гвельфів і Гібеллінгів є колізії довкола Сіцілії, коли Фрідріх ІІ
(1220-1250), син імператора Генріха VІ Гогенштауфена (1190-97) і внук
Фрідріха І Барбаросси, завдяки шлюбові з останньою представницею
норманнської династії Констанцією, став королем Сіцілії, цим змусивши
папу римського Інокентія ІІІ (1198-1216) юридично відмовитися від
керування островом. Останнього представника династії
Гібеллінгів-Гогенштауфенів шістнадцятилітнього Конрадіна (племінник
Манфреда, сина Фрідріха ІІ Барбаросси) в 1268 р. наказав спалити на
вогнищі в Неаполі лідер Гвельфів сицилійський король, граф Провансу і
Анжу Карл І (1226-1285), молодший брат французького короля Луїса ІХ,
після того, як папа-француз Климент IV (1265-1268) анафематував
“отруйне поріддя, нащадка зміїного роду Гогенштауфенів”.

Отже, якщо Анжуйців-Плантагенетів, які підтримували Гвельфів,
прославляв баварець Вольфрам фон Ешенбах, то Гогенштауфенів-Гібеллінгів
— поет Піетро да Еболі (1160-1220). Знаменно, що саме останній написав
поему про «омолоджувальні (мінеральні) води» Путеолану в Кампанії (“De
Balneis Puteolanis”) і у нього були продовжувачі (анонімний “Квіт
лікувального мистецтва”, Арнольд да Вілланова “Салернський кодекс
здоров’я” тощо).

Тож не дивно, що саме напротивагу популярній в середовищі вільнодумства
та скептицизму сіцілійських володарів ідеї “оновлення тіла” (як
зауважував ще блаженний Августин у своїй “Сповіді” (ІХ, 12.32), свого
часу він викупався, щоб позбутися відчаю, викликаного смертю матері, “бо
чув, що лазням тому дано таку назву, що греки говорили “баланейон”,
маючи на увазі, що вона виганяє тривогу з душі”) їхні суперники
реанімують їдею “оновлення (очищення) душі” в образі чаші Йосифа
Арімафейського, до того ж, цілком в дусі католицької традиції: “…ця
чаша певною мірою заміщує Серце Христа як вмістилище його крові, вона,
так мовити, займає його місце і стає його символічним еквівалентом.”.
Також стає зрозумілим, чому Ешенбах настоює на тому, що контакт з
Граалем на певний час “омолоджує” тіло — цим він претендує вибити у
опонентів їх “козир”, настоюючи, що без очищення душі не може бути
істинного очищення тіла.

Згідно з християнською доктриною, зауважує В. Карпець, на кожній
Літургії Свята Кров відкриває всім і кожному принципову можливість
обоження, тобто реального становлення Христом, за “сіменним логосом”
сакральної генетики: “образ одушевлен Самого Царя Небесного” (преп.
Максим Грек). Наприклад, св. Симеон Новий Богослов розповів про те, як
після причастя Святих Тайн побачив свої руки як руки Спаса; пор. зі
словами Орігена: “Відродження (палінгенезія) є якесь нове народження,
коли творяться нове небо і нова земля посередництвом оновлення їх самих
і передається Новий Заповіт і чаша його”. Церковне свято “тіла
Господнього” (Corpus Christi) в місяці червні було введено папою Урбаном
IV буллою “Transituru” 8 вересня 1264 р. на честь того, що під час
літургії в одній з церков міста Больсена на облатці для причастя
виступила кров Христа. Надалі в іконографії та в самій формі гостій ці
краплі крові символізуються червоними трояндами.

Ба, більше! Ми маємо всі підстави стверджувати, що протистояння між
обома поетичними сожетами “очищення душі” та “очищення тіла”
повторюється між Томасом Мелорі та Данте Аліг’єрі, з одного боку, та
Франческо Петраркою і Джованні Бокаччо, з другого. Проте дивне те, що
Бокаччо (1313-1375), народжений у Парижі, флорентієць за громадянством,
але вихованець університету анжуйського Неаполя, одружений на Марії
д’Аквіно (котру він зображав під іменем Ф’ямметти — “Вогника”),
позашлюбній донці неаполітанського короля Роберта Анжуйського, глави
гвельфів, покровителя вчених, поетів та митців, — автор рицарських
романів з використання античних сюжетів, фактично став на бік
Гібеллінгів — у своєму сонеті XV оспівав курорт Байя, який славився
своїми термами та лікувальними мінеральними джерелами і де збирався весь
аристократичний цвіт.

Звісно, апологетуючи “очищення тіла”, Гогенштауфени-Гібеллінги аж ніяк
не ставили за мету відродження античних, язичницьких принципів
(щоправда, Юліус Евола саме в грядучому Гібеллінгові бачить месію
європейського “язичницького імперіалізму”). Це був один із тих
“дзвінків”, які знаменували грядучу Реформацію з її раціоналізацією
теології — введення у віру замість містики побожності як нового відчуття
життєвих засад (“о-мусульманення”, за визначенням католиків): “… не
відновлюючи цим самим текст Святого писання, його форму, а створюючи
новий тип суверенної свободи віри. Віра — не згадка Бога, а надія на
Нього, не любов як злиття з Ним у містичному екстазі віри, а життєва
надія. Потреба в Богові за М. Лютером — це довіра до Христа, тобто до
акту віри: “Я ще не знаю хто це. Віруючи, я пізнаю, а значить творю
Бога, адже “все можливе для віруючого” (Мк.9.23). Не бажаючи крамоли
стосовно Бога, М. Лютер своїм змістом категорії “віра” поставив людину
перед Богом, віч-на-віч з ним як суб’єктом абсолютної активності і
започатковуючої дії … Звідси ж початки секуляризації релігійної
свідомості — місце ірраціональної системи віри мусила посісти
раціональна система наук …”.

Для протилежного табору актуальне інше: або Бог, або диявол – третього
не дано, і диявол (грец. антонім слову “символ”) – “… гібрид, збірна
пародія на всіх язичницьких богів. Біблійні заповіді: не вбий — проти
Марса; не вкради — проти Меркурія; не чини перелюбу — проти Венери. Роги
диявола, ратиці, хвіст, об’ємні груди і величезний фалос — Пан, Діоніс,
Пріап, Деметра, Ізіда разом взяті, тілесна природа, явлена гротескно і
пародійно. Припустимо, слід її перемогти заради спасіння
теоретично-небесно-трансцендентальної душі. Якими засобами? ..
Розділення душі і тіла, аскеза, зречення від плоті, якщо вас кличуть
Франциск з Ассізу. А якщо інакше? Можливо, християнство — містична
доктрина, що доступна дуже і дуже обраним? Суспільство з цим згодитися
не може, як стіна не може погодитися з відсутністю цементу. Залишається
утопія, облаштування земного життя за канонами Царства Небесного…
християнську людину … слід повернути у земний рай, тобто до центру,
з’єднуючого небо і землю. Але перш за все слід загальмувати її
падіння… Все це цілком в стилі християнської алхімії … Що таке
“камінь філософів” в даному контексті? Субстанція, здатна зупинити
“гріхопадіння” …, тобто знищити корозію, окислення, деградацію,
гниття. Щось як “універсальна євхаристія” … Сучасний герметик Ежен
Кансельє йде ще далі: “Чудесна транссубстанціалізація святої Меси, за
суттю — та ж алхімічна трансмутація. У кожному фрагменті “каменю
філософів” перебуває spiritus mundi, в кожному шматочку гостії,
розділеному священиком(,) — Ісус Христос” … Коли християнство
процвітало, таїнства причастя було достатньо для виправлення дефектів і
нормального розвитку особистості. В епоху невір’я, брехливої віри і
морального розпаду слід … допомогти ефектові причастя алхімічним
еліксиром (надалі цей принцип взятий протилежним табором і спрофанований
в ідею трансформації поганого в добре, — О.Г.) … ”

Зрештою ідеологічна “артпідготовка” епосом про Грааль призвела до того,
що в 1268 р. Сіцілія була захоплена Карлом Анжуйським, братом
французького короля Людовіка ІХ (до 1282 р.), доки вона не перейшла до
Арагону, а потім була віддана римському престолу в обмін на створене
королівство Корсіки та Сардинії.

Певний час на боці Гогенштауфенів-Гібеллінгів перебувала Візантія. Брат
Генріха VI Філіп Швабський був одружений на дочці візантійського
імператора Мунуїла Ірині, овдовілій невістці Танкреда з Лекки, короля
Неаполя, який, як побічний представник норманської династії Сицілії, теж
претендував на це острівне королівство. Як васали, принесли присягу
Гогенштауфенам князі Малої Вірменії та Кіпру.

Як зазначалося, саме в кінці XV ст. Томас Мелорі відроджує епос про
Грааль у своїй “Смерті короля Артура”. Алюзії у відродженому епосі, на
нашу думку, більш ніж прозорі. В 1485 р. на престол Англії сходить під
іменем Генріха VII граф Уельсу Генріх Річмонд Тюдор і одружується на
Єлизаветі Йоркській. Незабаром англійський король отримує пропозицію
обвінчати свого старшого сина Артура на принцесі Єкатерині Арагонській,
дочці правителів об’єднаної Іспанії Фердинанда Арагонського та Ізабели
Кастильської. Другий син англійського короля Генріх готувався стати
римо-католицьким архієпископом, а сестри обох принців Маргарет та Марія
(друга — після короткотривалого шлюбу з перестарілим французьким
королем) були видані заміж відповідно за короля Шотландії Якова IV та
герцога Саффолку, від чого народилася злощасна леді Джейн Грей. Іншими
словами, вимальовувся капітальний європейський римо-католицький альянс,
оспівати містичну єдність якого було справою честі і шляхом до майбутніх
почестей. Залучити тезоіменитих предків, куртуазну традицію та
римо-католицьке передання стало справою таланту Томаса Мелорі.
Щоправда, в 1502 р. спадкоємець престолу Артур помирає, але наступний
король Генріх VIII з дозволу самого Папи Римського одружується на вдові
брата. Від шлюбу, проте, народжується лише Марія, а всі діти чоловічої
статі народжуються мертвими. Вважаючи це божою карою за шлюб із жінкою
брата, король Генріх розрищлває шлюб з Екатериною і одружується на Анні
Болейн, матері майбутньої королеви Єлизавети І.

Щодо розгляду самої назви країни династії Грааля як Саррас, у нас є такі
міркування.

М.-Е. Готьє вважає, що під Саррасом мається на увазі іспанська
Сарагосса, яку визволив від маврів у 1118 р. арагонський король Альфонс
І Войовник (1104 – 1134 рр.) і що мандри героїв Граалю винятково
пов’язуються з іспансько–французькою топонімікою (зокрема, ліс
Серралунг) та аланським (сарматським) культом вершника–рицаря. На
останнє особливо слід звернути увагу, бо цей факт може пояснювати
контамінацію Граалю зі Сходом. Також дослідниця вважає Граалем відомий
артефакт El Santo Caliz — чашу з агату для причастя, яка зберігається у
кафедральному соборі Валенсії. Вона оздоблена в стилі ювелірних майстрів
XIV ст., а ножкою їй слугує чаша з халцедону. На самій чаші наявне
арабське гравіювання, тлумачення якого викликає досі суперечку. До
Валенсії вона зберігалася в каталонському монастирі Сан Хуан де ла
Пенья, потім її подарували арагонському королеві Мартину І у відповідь
на подаровану ним золоту посудину. А за легендою, начебто в Рим цю чашу
привіз сам апостол Петро, а в 256 р. папа Сикст ІІ подарував її святому
Лаврентію, котрий відвіз її в своє рідне місто Хуеска (Huesca).

У “Історії бритів” згадується ворог короля Артура якийсь Серс, володар
Ітуреї, що знаходиться на північний схід від Палестини.

В санскриті saras означає “птаха” — або журавля, або лебедя. Це цікавим
чином може співвіднестися зі знаменитим зображенням Зодіаку в
Гластонбері (місцевість, пов’язана з легендою про короля Артура як місце
його поховання), аналізу якого присвятив спеціальну працю Р. Генон:
птах тут зображений між Полюсом і самим зодіакальним колом (ближче до
першого) і це швидше за все “… лебідь, висиджуючий “Світове Яйце”,
тобто еквівалент індуїстської Хамса (відпочаткової касти, яка
об’єднувала брахманів, кшатріїв та вайшів, — О.Г.)”.

Територіально ж, на наш погляд, під Саррасом слід розуміти Сарматію, чи
навіть її частину — Саргатію, заселену сарматським племенем саргатів
(Sargatii “хърбаты” > “хърваты”, або кельт.
crwth “гора”, що в дако-романській вимові дало “карпи”, “карпіди”), то
готський засвідчив саме на його місці етнонім “серби” (компонент:
Сар-//Cер-//Ср-), а отже, готський та київський перекази відображають,
відповідно, переказ одного племені, але в редакціях двох його
протилежних фратрій – “сербів” та “хорватів” (і.-є. *ser-v- / *xar-v-
“охороняти” ~ дв.-англ. scytta “охороняти” ~ етноніми “скити” в
іранському масиві та “скотти” в кельтському, дуалом якого є, відповідно,
“готи” та “гойдели”).

Як зазначає Константин Багрянородний, балканські серби і хорвати
переселилися із землі білих сербів та білих хорватів, званій у них бойки
(Boiki), тобто сучасна Бойківщина (охоплююча прикарпатську Україну —
Галичину, тобто Galicie, і частково Закарпаття; ріка Тиса, що омиває
ареал закарпатської частини Бойківщини, перетнувши Угорщину, тече прямо
в Сербію; пор. горонім Карпати з ірл. “глуан карпат” – “вигин [для
проїзду] колісниць”; пор. етнонім “англи” з пра-і.-є. *ank-, ang-
“гнути, згин, зкривлення” ~ праслов. *angъlъ > “уголъ”; гідроніми Буг і
етнонім “бужане” слов. “лех/лях”) теж походить
від визначення члена-“кума” (ірл. cum-e “однаковий, такий же (в даному
випадку, як батько)”; співставмо з цим збережене румунами визначення
похресника — fin) цього чоловічого союзу “панів/феніїв”, який очолював
озброєний посохом (брет. bazh “посох, палиця, кий” ~ галиц. антропонім
“Базьо/Бадзьо”) “князь-мал” (ірл. ceannasach “головний, основний” (~
германське “конунг”, з яким пов’язують слов’янське “князь”, не має
надійної германської етимології (згідно із саг, від імені Кон, значення
якого невідоме) + дв.-ірл. mal, кімвр. mael “князь, вождь”, брет. mael,
mell “молот, кий; священний молот” ~ валл. mellt “блискавака”, дв.-ісл.
myollnir “палиця громовержця”, рос. “молния”, хетт. mallat “назва
знаряддя, зброї”, укр. “молот” // і.-є. *me(le)- “молоти”: лит.
milinys “мелен”, “ручка жорна”, рос. “мелен”, польск. mlon) тут
напрошується аналог з готською династією Амалів; одним з останніх, як
зауважує К. Тищенко, є древлянський князь Мал Ніскиня, з іменем Neagh,
варіантом імені бога Луга, а столиця якого Іскоростень має форманти іs-
“під” та crioch- “межа, край, земля” або cuirin dearg “смородина
червона” ~ слов. міфічна р. Смородина як межа між світами).

В союз приймалися всі охочі тубільці (не тільки чоловіки, але й жінки,
пор.: брет. maouez “жінка” ~ укр. “мава, мавка” — “міфічна оргаїстична
істота”), але для цього вони мусіли були пройти для отримання
езотеричного знання ініціальні випробування (здійснені “деверем”;
diamhair “таємничий”), гомосексуальні (про що згадує Арістотель; Arist.,
Pol., II,9,7) та іноді бузувірські — випробування холодом (Arist., Pol.,
IV,17,2), канібалізм (вбивство і пожирання своїх дітей на знак
відданості союзу) та тортури, що, наприклад, у казках збереглося як
розповідь про виривання пасів шкіри зі спини ініціанта. Але для того,
хто пройшов випробування, приналежність до “таємного союзу” (слов.
“дружба”, “дружина”, “дроунгарь” англ. slay
“вбивати”, дв.-англ. slean франц. ebats “розвага”, сер.-ірл.
fess, feiss “coitus” > слов. “пустощі, пустувати”), пов’язані з вірою в
переселення душ (Цезар, VI,14; Діодор, V,28). Зовні члени союзу
виглядали як бродячі комедіанти-“скоморохи” (ірл. screach “пронизливо
кричати, репетувати, верещати”, від ірл. scornach “горло”; у “Житії
святого Северина” та Іордана вони виступають як паннонські
розбійники-“скамари/скамери”). Кульмінаційним їхнім святом було
“купала” як правило, вистави (з декламаціями та піснями — брет. gwerzeen
~ слов. “вірші”). Забави-ігрища (“клехи”-cluiche) влаштовували нижчі
члени союзу (“морицани”-marcach, тобто верства “конюхів”, та
“кіти”-ciotai, тобто верства “лівих”, пор. семантично з балто-слов.
“кріве/кривичі”), на відміну від вищих-boaire, “бояр/баронів” (з часом
відбулося народноетимологічне випрямлення у зв’язку з приходом тюрків:
тюрк. paj-/baj- + er/ar “багатий муж”, тобто “маючих стада великої
рогатої худоби” ~ хінді gosayin “власник корів” > слов. “хозяин” —
“господар”) та “дісів”-“друїдів” (ірл. deis, франц. droite “права
сторона” укр. “нуртувати” ~ осет. nart “герой,
нарт”, дв.-англ. geneorth “задоволений”) і мотивовані ореолом
недоторканості та святості. — ірл. fear “(справжня) людина” > слов. “вор
(в законі !)”. Землероби (ірл. sclabhai [skla:vi:] “раб, робітник”) та
їх сім’ї не рідко залишалися без засобів існування. Наприклад, король
Ірландії Аед, син Айнміре (пом. 598 р.) змушений був боротися з
пережитками “філідів”, до складу яких входила мало не третина жителів
острова і які від свята Самайна (1 листопада) до Бельтайна (1 травня)
перебували на “утриманні” ірландців, у яких філіди, за звичаєм, мали
право просити для себе будь-яку річ. Тобто фактично й поводилися як
“вовки” (і.-є. *uel- > *ulk-/*ulp-), “лютий” (табуйована назва вовка у
слов’ян закінчення “-ко” у
відіменних прізвищах, або ж “профани”: кімр. drwg, множ. dryg(i)au
“погана, зіпсована, ледача людина”, “поганого роду”, “нечемна людина” >
рос. “дурак”; ірл. droch “поганий” > “дряхлий” (К. Тищенко співставляє
це з етнонімом “дреговичі” та топоніми Дриг-/Дриж-; але одночасно, як на
нас, може бути атрибуйоване як “причетний не до Кельтського світу, а до
Германського”: гот. driugan “служити солдатом”, англо-сакс. dryht
“народ”, ґот. triggws “вірний”; також, як на нашу думку,
реінтерпретацією “дрегович”-“поганий” в середовищі кельто-балтських
ятвягів ми повинні завдячувати й появі сучасного етноніму: литов.
biaurus, латиськ. blaurs “гидкий” > білорус, початково “дрегович” і
потім “народноетимологічне” пояснення із забуттям справжньої
етимології). Відповідно, належні до “панського/вовчого” атрибуйовуються
опонентами як “невірні/облудні” (ірл. brech “вовк” > “брехня”).

Ненависть місцевого населення до “панів”-“ворів”-“бандитів” була велика
(слов. “вред(-ні)” – “прибульці із заходу” слов. “рада” — “тлумачення,
розгадування”, першопочатково — ворожінняна нутрощах жертви). Як
визнають самі представники кельтського етносу, людські жервопринесення
(див. про це: Caesar, B.G., IV,16,5; Strabo, IV,4; Diodor, V,31,4,
Cicero, De re publica, II, 9,15) є найбільш жахливою плямою на репутації
кельтів.

На місці жертвопринесень споруджували наземні будівлі-“дома” (tuama
“могила, могильний камінь”), “карни” (згадані у “Слові о полку”; ірл.
charn венет. caranto “гора” >
Карінтія), “треби” ( слов. “двір”), на лісозаготівлях та мисливських і
рибальських угіддях (кімр. coed “ліс” > “чадь”; валл. eorc “форель” >
“верша”) чи до спорудження “Змієвих валів” (зораних казковими ковалями
Кузьмою та Дем’яном за допомогою заярмленого Змія).

Без сумніву, в слов’янському фольклорі колізії долі в умовах терору
“панів/феніїв” відбилися в казках та легендах про боротьбу зі Змієм
Гориничем, де саме слово “Горинич” і гідронім Горинь є безсумнівними
згадками про верховного бога (кімвр. div, брет. duw “божество” ~ слов.
Див) кельтів Гране (grian “Сонце”, ірл. Гріан Айн ех)-Тараніса (бог
блискавок; його символи — блискавка в центрі сонця та змія, що виповзає
з черепа коня; його культ, за Лукіаном відзначався неймовірною
жорстокістю; одночасно він — іпостась такого ж жорстокого верховного
бога Єзуса, Aesus). Винятково до кельтського кола належить уявлення про
триголову божественну істоту, яка в грецькій міфології відома як
триголовий Геріон (Hesiod., Theog. 287), а у слов’янській — Змій
Горинич. Cпогад про сам союз “феніїв” (який за певних умов здійснював і
охоронні функції) наявний у казках про Гориню, Дубиню та Усиню,
Котигорошка та Літаючий Корабель.

Також генетично до цього ж кола належать Калін-цар (cailin “дівчина”),
виступаючий в образі діви-войовниці, билинні “каліки перехожі”
(cailleach “старий”, “відьмак”), “чорт” (ceart “право, вірність”) чи
“Савур-могила” (де здійснювалося літнє жертвопринесення; samhradh,
фонетичне saur “літо”). Музика знаменитого танцю “Аркан” (від латин.
arcanus “таємний”, і, як стверджували самі римляни, це слово запозичене
від кельтів), який здійснюють члени аналогічного карпатського чоловічого
союзу опришків-“басарабів” (oppressare “пригноблювати, давити” ~ тур.
bassara “давити”) і який, за легендою, принесли таємничі витязі, які
спустилися з гір, повністю ідентична музиці кельтської застільної пісні
про сидр (ірландська “Ev Sistr” та бретонська “Ev Chistr ‘Ta, Laou!”).
Цілком можливо, що у Східній Європі назва союзу “феніїв” збереглася у
фольклорі як Кудеяр (від kathu “бій, сутичка” + aire “піклування”). На
Чернігівщині засвідчено таке передання: “… Розповідають, що в давнину
жив якийсь народ, кудеярами називався; народ був злочинний, безбожний, з
нечистою силою знався… ось ті кудеяри і кургани насипали”.

Відгомоном про протистояння людиноненависницькій релігії “феніїв” є
слов’янсько-литовська казка (зафіксована на Вятчині, Смоленщині,
Пінщині, Волині, Закарпатті, у боснійців-мусульман, південно-східній
Польщі, біля околиць Вільнюса) про рогатого пташиного короля Кука (
слов. “кобила”) і власним богом-покровителем Велесом ( “анти”) не тільки річок, але й струмків
та потічків. Як встановив К. Тищенко, на витоках великої кількості річок
України фіксуються саме кельтські назви селищ.

Сучасні цим подіям елліни глузували з вірування кельтів, кажучи, що
більше кельтів втонуло, ніж загинуло у битвах (Strabo, IV,4,6).
Релігійний аспект власне й відбився на їхній самоназві, яка містить той
же і.-є. корінь, що й у хетт. halija “кланятися; стояти на колінах”
(пор. з гот. halths, дв.-верх.-нім. hald “схилений”, санскр. crayami
(шраямі), грец. klino, латин. clino “схиляти, нахиляти, опускати”).
Крім того, звісно, міграційний процес мав і економічне підгрунтя — як
випасання величезних стад великої рогатої худоби, так і прагнення
контролювати родовища бурштину та шляхи його експорту. Для здійснення
останнього відбулася міграція кельтів і до Балтики у ІІІ – ІІ ст. до
н.е., зайнявши Малопольщу (відомо принаймні п’ять кельтських городищ в
області Кракова та чітко кельтського походження назви тамтешніх рік
Ніда, Раба, Сан, Мрага, Мієн, Іза та гори Прієніна), Мазовію (на захід
від Бресту, басейн р. Норив-Нарви, т.зв. мілоградська культура) та
Сілезію. В Карпатській котловині, на р. Тиса кельти безпосередньо
зіткнулися зі Скіфським світом, а в Оковському лісі, де беруть початок
Західна Двина, Дніпро та Волга — з Фінно-угорським світом.

Саме причиною туберкульозу та під впливом тубільців слід, на нашу
думку, пояснювати ту причину, чому кельти надзвичайно швидко в IV ст. до
н.е. в Карпатській улоговині змінили власний поховальний обряд
(трупопокладення) місцевим поховальним (трупоспалення), що свідчить і
про швидкий процес інтеграції кельтів до населення культури підкльошових
поховань. Дещо пізніше обряд кремації охоплює всі кельтські землі, і
сліди його не фіксуються археологічними методами. “… Отже, саме
кремація була домінуючим поховальним обрядом у часи найбільшої
активності кельтів на українських землях (ІІ-І ст. до н.е.), а тому не
варто й очікувати знайдення на наших теренах латенських поховань іншого
типу”.

Щодо населення культури підкльошових поховань, то воно постало внаслідок
інфільтрації (з 550 р. до н.е.) за два століття поморської культури у
лужицьку, носіями якої були квади (свеви), своєрідний представник
італо-венедо-праслов’янської спільності. Ці скельтизовані квади під
іменем “віктогали” (де в етнонімі є кельт. компонент -cail “отара
овець”) населяли Прикарпаття. На схід від них жило гірське плем’я
котінів — спеціалістів із добування заліза, які Тацітом визначаються не
германцями, а такими, що говорять галльською мовою (тобто використовують
кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури).
Як вважається, слідами кельтського перебування на Прикарпатті є скельні
ритуальні комплекси — Вижницьке святилище, Писаний камінь, Лисівський
камінь та інші, де на вершинах відкрито круглі заглиблення, кількість
яких вказує на їх календарно-культовий зміст, та зображення “солярних
знаків” кельтського типу (трискелії, спіралі, кола та колеса). Також, на
думку Г.Ю. Марченка, відомий Збруцький ідол (знайдений на Тернопільщині
під горою Соколиха) є прямим аналогом кельтської стели зі святилища
Ентремонт (ІІІ-ІІ ст. до н.е.) на півдні Франції, кельтський
Вюртемберзький ідол з двома головами, Беблігенський ідол з обличчям за
стилем виконання дуже подібним до Збруцького ідола, та членований на
яруси кельтський стовп із Вальденбуха, а також Ставчанський ідол
черняхівської культури. До цього цікаво додати археологічні дані М. С.
Бандрівського про кельтський гальштат в Прикарпатті. Можливо, що
початково етнонім “хорвати”, який локалізується тут писемними джерелами,
походить від кельтського означення жителів гір (ірл. crwth “гора”).

Щодо прабалтів, то кельти не відіграли жодної ролі у процесі їх
етнічного творення (можливо, вплинувши лише на західних — куршів та
ятвягів), поступившись у цьому лісо-степовим іраномовним племенам.

Дещо раніше, в 300-х рр. до н.е. відбулася могутня експансія кельтів на
південь — у Південну Францію, Південну Німеччину, Іспанію та Італію,
значно підірвавши іберійську та етруську цивілізації (в 387 р. до н.е.
галли Бренна взяли Рим, і вистояла лише цитадель — Капітолій). Лише в
197 р. галльське плем’я боїв (ірл. bui “помаранчевий колір”), столицею
яких була Болонья, було витиснуте з Північної Італії на північний схід —
в уже кельтські Паннонію та Моравію. Там вони були перемогли в 113 р. до
н.е. германське плем’я кімврів, але були розбиті в 60 р. до н.е.
дакським царем Буревістою і частина їх переселилася в Північне
Прикарпаття, а друга, після короткого союзу з гельветами, була поселена
Юлієм Цезарем в Галлії, в землі едуїв. Цікавим явищем кельтської
(гальської) генези у Римському світі виявився культ пророчиць Сивілл,
назву яких можна витлумачувати як “даючі надію” (ірл. suill “надія”).
Кельти славилися серед римлян творцями нових речей та винаходів,
законодавцями мод.

Також Страбон у своїй „Географії” зазначає, що північнобалканські гети,
на відміну від оточуючих і споріднених їм фракійських даків, є значною
мірою змішаним з кельтами народом (Strabo VII,II,2), що підтверджується
й археологічними дослідженнями. Також для гетів, на відміну від решти
фракійців, був характерний звичай, за яким правитель мав
„радника-віщуна”, посередника між людьми і богами, що проживав у
віддаленому скиті і контактував лише з панівною верхівкою, а самими
гетами „шанувався як бог” (Strabo VII,II,5). Наприклад, за часів царства
Буребісти таким „живим богом” був Діціней (Декіней), який, за
переданнями, навчився волхвування під час мандрів у Єгипет і заснував
касту жерців-„покритоголових” („піллеатів”), навчав їх логіці, етиці та
механіці небесних сфер, запровадив поклоніння богам та святилища,
заборонив вживання вина. Вважається, що Діціней, якого згадує і Йордан у
своїй „Гетиці” (67-74), походив з кельтського племені боїв, яких, разом
із таврисками, підкорив Буребіста в 40-60 р.н.е.

З. Маді на основі етнографічних особливостей, засвідчених у писемних
джерелах, ідентифікує саме прикарпатське плем’я бастарни як кельтське
(кельт. taran “грім, блискака”, Тараніс “бог-громовержець”, а також
кельтськими є імена бастарнської знаті, згадувані у джерелах, та звичаї
бастарнів, про які повідомляє Тит Лівій (XL, 59)) і носіїв зарубинецької
культури (з часом її представники з прип’ятської групи мігрували аж у
Повісляння у пшеворський ареал, де залишили змішану черниченську групу
пам’ятників), хоча сучасні науковці трактують бастарнів як, свого роду,
“перехідний” етнос між балтами та дако–фракійцями, який, до того ж,
зазнав могутнього кельтського впливу, а матеріальна культура яких була
ідентична германській (бастарни тривалий час перебували в союзі з
германськими скірами), що дало підстави Страбону, Тациту і Плінію
вважати бастарнів саме за германців, в той час як Тит Лівій і Полібій
вважають їх кельтами.

Найзвитяжнішою подією в історії бастарнів була їх експансія в Македонію.
Свого часу бастарни як “кентумний” народ, відокремлювали германців від
слов’ян та балтів і основним його заняттям стало скотарство (пор.
праслов. *korva, литов. kerve; литов. pekus, прус. pecku; праслов.
cherda, литов. kerdzius; праслов. gonsь; латиськ. kuna). На березі
Балтики інший симбіоз — поморців з наступними хвилями новоприбулих
кельтів — зумовив появу оксивської культури. Ще один симбіоз — поморців
як із безпосередніми вихідцями з Адріатики (венето–праслов’янами) та
германськими носіями ястфорської культури (між Рейном і Ельбою), так і
вже створеним симбіозом ясторфців з поморцями — т.зв. “губінська група”
(на Одері – Нейсі) — привів до формування пшеворської культури
(вважається компліментарним симбіозом германських вандало-лугів та
слов’янських венедо-лужичан), що одразу ж спрямувала своїх представників
на північ, де в якості каталізатора дозволила оксивській культурі
остаточно викрасталізуватися та тримати Балтійське побережжя під своїм
контролем.

Сама ж шамансько-жрецька соціальна група, яка діяла поряд з напівтаємним
чоловічим союзом “феніїв/панів” (іноді виступаючи як його опонент),
визначалася у слов’ян як “волхви” — тобто “кельти, кельтські”. “Волохи”

“сила сказанного слова, заклинання” > анг. talk “розповідь, казка,
пояснення, лекція”), а його прихильники — “толковини”.

Не в останню чергу кельтські волхви були представниками т.зв.
“дарувального ритуалу” (“дажьбога”), аналогічний меланезійському “кула”,
описаному Б. Малиновським і охарактеризованого Й. Хейзінгою: “… Кула —
це церомінальне плавання (у нашому випадку — проща, мандрівка, — О.Г.),
в яке вирушають у строго визначений час із однієї з острівних груп…;
причому пливуть у двох протилежних напрямках, одні одним назустріч. Мета
цієї мандрівки — обмін між племенами, що стали партнерами по звичаю,
певними дарунками, які не мають ні господарської, ні практичної
вартості, але високо цінуються в якості коштовних та уславлених прикрас.
Це — намиста із червоних та браслети із білих мушель. Багато з них мають
свої імена, подібно до діамантів із історії Заходу. В системі кули ці
прикраси тимчасово переходять від однієї групи до іншої, котра,
прийнявши дари, тим самим бере на себе зобов’язання передати їх, коли
сплине певний час, до наступної ланки ланцюга, яким є кула. Ці предмети
мають священну цінність, вони наділені магічною силою, і з них кожен
славиться своєю власною історією: як-то його вперше здобули й таке інше.
Декотрі з них до того дорогоцінні, що їхнє включення до цього
дарувального циклу стає справжньою сенсацією. Весь цей звичай
супроводиться всілякими формальностями, пересипаними бенкетами та
магією. Все дійство відбувається в атмосфері взаємних зобов’язань і
довіри. Тут панує така щира гостинність, що наприкінці церемонії кожен
її учасник відчуває, що сповна зажив належної йому честі й слави. Саме
плавання часто буває сповнене пригод і небезпек. Із комплексом кули
переплетена вся культурна скарбниця причеттних до цього звичаю племен,
включаючи й різблені прикраси на їхніх каное, і їхню поезію, і кодекс
честі й манер. Під час кули буває і сяка-така торгівля корисними речами,
але вона зовсім не обов’язкова… Тут змаганнєвість виявляє себе в
образі такої нескаламученої чистоти, якої, здається, годі шукати серед
подібних звичаїв інших… І ми аж ніяк не помилимося, коли добачимо, що
корениться це священне дійство у незнищенній людській потребі жити в
красі. А задовільнити цю потребу можливо тільки у формі гри”. Одразу ж
напрошується згадка про священні дари гіпербореїв, які передавали від
племені до племені (за Б. Рибаковим, саме вздовж знаменитого
“Бурштинового шляху”), аж доки вони не досягали певного грецького храму!

Активністю волхвів, зокрема, слід пояснювати той факт, чому відбувається
т.зв. “… “кельтський ренесанс” у матеріальному виробництві та
поховальному обряді черняхівської культури ІІІ-IV ст. н.е., наявність
кельтського антропологічного морфотипу на деяких її могильниках, а також
дивні кельтські ремінісценції, зафіксовані у давньо-руській культурі”.
Не дивно, що слов’янське поняття на означення достатку, гармонії і
блаженства явно контамінується з епохою впливу кельтів (валл. llad
“блаженство” > слов. “лад”), “віками Трояновими” (ірл. trean “сильний,
хоробрий”, treine “влада”)

Прихід римлян до Галлії був одночасно і вивільненням материкових кельтів
з під терору місцевих таємних орденів (узагальнено названих римлянами
“друїди”) і переведенням їх під владу лояльних Римові олігархічних
республік, керованих магістратами (“вергобретами”-“суддями”) з наданням
галльській знаті (equites) римського громадянства та римської освіти.
Звісно, що інтереси світської знаті та “друїдів”, які були звільнені від
податків і являли собою економічно потужний прошарок суспільства, не
могли не перетинатися. Зрештою в Галлії спалахує війна між помаранчевим
(bui bratach, “бібракта”) стягом галло-римлян (“бібрактів”-гутуатерів,
жрецької категорії служителів елітарного культу бога-захисника, які
обслуговували духовні потреби аристократії) та біло-синьою (ban-daite)
хоругвою “друїдів” (“бандитів”-багаудів). Місто Бібракта на пагорбі
Бавре (тепер – м. Bievre або Мон-Бевре) була столицею едуїв (Aedui,
Haedui), народу в Галлії між Луарою (Лігером) та Соною (Араром). З часом
новою столицею став Августодун, де в 12 р. до н.е. була заснована
найбільша в Галлії римська школа для кельтів, куди запрошувалися
латинські ритори та граматики. Помаранчева “Оріфлама” як стяг римської
Галлії і римських франкських імператорів (зберігався у монастирі святого
Дені, а бойовим кличем рицарів було “Сен-Дені Монжуа !”). Тут вождь
повсталих галлів Верцінгеторікс проголосив себе верховним правителем.
Поряд з бібрактами на західному березі Луари жили бітуріги, столицею
яких був Аварик (тепер — Бурже). Мешкала там і якась частина бойїв зі
столицею в Горгобині південніше Аваріка (у всіх трьох етнонімах —
компонент bui “помаранчевий колір”). Групи багаудів, які розфарбовували
своє тіло в синій колір (робили татуювання ?), відомі ще як “пікти”
(Мавр сервій Гонорат у своїх поясненнях до Вергілія виводить їх від
агафірсів, які, за Геродотом, теж розфарбовували в синій колір своє
тіло), були найняті британськими королями для боротьби з
скоттами-шотландцями, переселилися на острів Британія, де засновували
свої королівства (самоназва — cruithni). Аналогічно в Ірландії знать
піднімає для протистояння “друїдам та філідам” на щит нову релігію —
християнство, що й пояснює таке його динамічне просування у Кельтському
світі.

Іншою групою народів, з якими контактували кельти на Сході Європи, були
скіфи, між якими, як свідчать античні джерела, відбувалися конфлікти та
витіснення кельтами скіфів з Подністров’я та Подунав’я. Зокрема, цікавим
у цьому сенсі є виявлення крупного святилища біля с. Долиняни
Хотинського району на Буковині. Його розмір становить десь 23 м, по
колу було поставлено у ямах 36 дерев’яних стовпи, коло з яких було
оточене колами кам’яних брил, поставлених на ребро, і начебто 36 стовпів
тут символізують єгипетський (згадаймо вищенаведену розповідь про
гетського жерця Децінея!) деканальний зодіак, а схема святилища була
своєрідним астрономічним годинником, яким фіксували синодичні періоди
видимих планет, сонячний та місячний роки. Саме святилище розташоване на
скіфському поселені, але поряд з ним на відстані 200 м в різні сторони
були могильник та поселення пов’язаної з кельтами культури
Поянешти-Лукашівка (ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.).

У Східній та Центральній Європі духовними спадкоємцями кельтів стали
“фісоніти”, тобто “жителі Фіси/Тиси”, які мешкали у Олтенії, Банаті та
сусідній Трансильванії, а згодом заселили і Хацег. У цій зоні, за
свідченням румунського етнолога Б.П. Хашдеу, населення складалося з
“гетерогенних елементів” – романізованих арабів (переселенців з Єгипту,
що й принесли з собою культ пророкування Тарот), персів, галлів тощо.
“…Завоюавши Дакію, імператор Траян потурбувався про те, щоб Дакія була
перетворена в провінцію з римським веденням господарства, римською
юриспруденцією, латинською мовою в законодавстві та побуті… Природно,
все римське в Дакії сприймалося легко і міцно закріплювалося. Цьому
сприяло те, що населення Дакії під час завоювання було у великій
кількості знищено і в країну прибуло дуже багато різноплемінних, але
романізованих солдат, чиновників, купців, промисловців, ремісників і
різного роду шукачів пригод та щастя. Одним словом, Дакія була в той час
наводнена римлянами; можливо, 50% населення Дакії складали римляни…”.
Ця територія іменувалася, за Євтропієм, orbis Romanus, або pascua
romanorum “римські пасовиська”, а її мешканці – “пастухами римлян”, ac
pastores Romanorum, звідки й походить самоназва нащадків цього
різноетнічного конгломерату – roma (romale). Вони відомі як “цигани”
(угор. szegeny “сегень”), бо субстратом став (передавши й індоарійську
мову) придунайський осколок колись могутніх меото-кіммерійців – етнос
сігінів: “… про одну тільки народність за Істром (Дунаєм, – О.Г.) я, –
пише Геродот у своїй “Історії”, – можу отримати свідчення: ця народність
– сігіни. Одягаються вони у мідійський одяг. Межі землі сігінів
(кочовиків, – О.Г.) простягнуться аж до енетів на Адріатичному морі
(сучасні Словенія та Венеція, – О.Г.). Вони вважають себе (нащадками)
мідійських переселенців. А як вони потрапили туди з Мідії, я не можу
пояснити… Сіггінами, зрештою, лігії, які живуть на північ від Массалії,
називають дрібних торговців, а жителі Кіпру – списи”.

Факт збереження цього прадавнього кіммерійського етносу пояснють
етнологи його замкненим характером та обов’язковістю ендогамних шлюбів.
Певний час термін “цигани” в європейській традиції застосовувався до
маніхеїв, в тому числі й македонців, які його дотримувалися. Як відомо,
розділення єдиної циганської мови датується ХІІІ-ХІV ст. (а розділення
мови європейських циган і вірменських-боша датується 650 р., що дало
навіть підставу вбачати у європейських циганах павликіан, переселених із
Вірменії на Балкани), а їх повторне розселення на північ — виходом з
грецької Мореї в 1406 р. під тиском турецької інвазії. Окрім того
глоттохронологічний метод переконливо довів цілком окремішнє місце
циганських діалектів в індоарійській мовній сім’ї (розходження непалі і
келдерарського діалекту циганської мови — 640 р. до н.е., хінді і
північно-руського діалекту — 140 р. до н.е., а давніші дані свідчать про
контакти прациган з дардами Гіндукушу).

Як вважає А.К. Шапошніков, сігіни являли собою групу носіїв
сіндо-меотської мови, яка відділилася від загальноарійської прамови в
першій чверті ІІ тис. до н.е. в Закавказзі (Колхіда і Геніохія), де
меоти законтактували з пракартвельськими племенами (в мові яких
збереглися пережитки апелятивних лексичних запозичень з сіндо-меотських
діалектів) і претендували на заволодіння північно-західною частиною
Іранського нагір’я (Мідія). Саме сіндо-меотів А.К. Шапошніков вважає
міфологічними Пандавами, котрі після перемоги на Курукшетрі (поле Куру,
тобто берег ріки Кура) над Кауравами (знаменитий могильник Тріалеті в
Грузії) зникли в Засніжених горах (сіндо-меоти переселилися на Західний
Кавказ, заселили береги Меотиди (Азовського моря) і всього Північного
Причорномор’я аж до Добрудж, Нижнього Дунаю, Сави і Драви (де відомі
стали як сігіни), а в подальших перипетіях історичної долі дійшли із
сарматами аж до Піренеїв (іспанські цигани-кальдероне).

Як на нас, етнонім сігіни (сігінни) одного кореня з дав.-сканд. THegn,
дв.-верх.-нім. degan “хлопець”, дв.-англ. thegn, thegn > theyn, thane
«слуга, васал, послідовник, посадова особа, вільний воїн» >
“землевласник”, “дворянин” (пор. з нім. Degan “шабля” > “воїн”), англ.
thegn, ст.-грец. ?????? “молодець”. Можливо, що в один семантичний ряд
лягає і латинське sicco “висушувати”, “доїти”, “витискати” (> “той, хто
ссе” > “хлопець”), що одразу ж наводить на згадку про епітет кіммерійців
як “доярів кобилиць”.

Синонімом цьому індо-європейському кореневі є слов. * xol- (*xolp
“холоп”, *xolstъjь «холостий»), так і герм. *skol- (гот. skalks,
англ.-сакс. scealc , дв.-сакс., дв.-верх.-нім. scalc “слуга, раб”), де
простежується еволюція семантики від вікової до соціальної
недостатності, де вихідним значенням слов. *xol- та герм. skal- було
значення молодості та неповноліття. Етимолог О.В. Назаренко пов’язав це
з переданням про походження етноніма “сколоти” від імені наймолодшого
родоначальника скіфів Колаксая.

Від романомовних пастухів–волохів (vlah) цигани, ці “пастухи римлян”,
відрізнялися ще одним іменем – “чорні латиняни / римляни” (Nigri Latini,
???????????, Morlachi, Morlacci, Murlachi), і ця назва протрималася до
ХІХ ст. для характеристики населення біля підніжжя гори Велебіт, а
іменем “каракачани” (тур. “чорні кочівники”) досі називають грекомовну
етнографічну групу пастухів-вівчарів та конярів, мешкаючу в Болгарії.

Щодо т.зв. “справжніх, “білих” волохів, то формотворчим ядром їх були
нащадки італійців – утікачів від франкських колонізаторів у VІ – початку
VІІ ст. (гот. walhs, дв.-верх.-нім. walah, walh, сер.-верх.-нім. walch
“чужинець; кельт; романець”, від гаельск. folc “бадьорий, жвавий”), з
яких Аварський каганат створив особливі військові поселення на Дунаї та
Сереті, т.зв. “окольні” (ai periks; ?? ?????) поселення. Аналогічно
чинили й православні візантійці з розбитими в 872 р.
єретиками–павликіанами: їх помістили на кордоні з Болгарією для несення
прикордонної охорони. Як наслідок — з маніхео–маркіонітської доктрини
павликіан виникло балканське богомільство поряд із суто маніхейською
слов’яномовною Македонією зі столицею у Скоп’є (грец. “Верховина”).
Говорити про пряму кровно-антропологічну спадкоємність волохів (сучасних
румун) від даків–фракійців (гетів) узагалі не доводиться. Фракійські
расові признаки у румун зумовлені лише тим, що північні італійці
асимілювали свого часу (ще в часи розквіту античного Риму) фракійське
племя енетів, що мешкало на землях північно-східної Італії і мало центр
біля Венеції. Наступне відокремлення волохів від італійців хорутанами
(словенцями), хорватами, угорцями не призвело до появи такого феномену,
який спричинили “окольні” русичі–козаки (українці). Поляки досі чітко
визначають пряму спорідненість румунів та італійців, визначаючи саме
останніх “волохи”, а Італію — “Влохія”. Ті ж волохи, які залишилися на
місцях своїх давніх поселень, утворили й досі існуючі “своєрідності”
(нації) — аромуни, мегленіти (в Греції), істроромуни (п-ів Істрія в
Словенії) та вимерлих на ХІХ ст. далматинців. До того ж слід пам’ятати,
що термін волохи (влахи, влехи, валахи) є поняттям також із соціальним
змістом. У межах балканського ареалу влахами (“власі”) називають всіх
пастухів, які здійснювали зі стадами відгін на пасовища (трансюманс),
незалежно від їх власне етнічної належності (ще їх називали і
албанцями–“арбанасі”). Наприклад, в українських Карпатах села за
“волоським правом” були винятково пастушими та саме з їхнього середовища
походили опришки, які здійснювали рекет стосовно землеробських сіл із
“руським правом”.

“Чорні” (сігіни) та “білі” валахи вели замкнений цикл кочівництва за
відрегульованими маршрутами. Цими традиційними шляхами пересувався у
відповідності з рухом овечих отар весь людський контингент, що не мав
постійних поселень. Зимовий період вони проводили в низинах біля
побережжя Адріатичного та Іонічного морів. На постійно використовуваних
зимових посселеннях зводили тимчасові поселення, що складалися з хатин
напівсферичної форми, сплетених з гілля та покритих повстяними кошмами
та солом’яними матами. Худобу тримали на підножному кормі. З настанням
літа (з дня св. Георгія) всі люди знімалися з місця, повантаживши в’юком
на мулів все майно. Повільно просувалися отари гірськими дорогами, йшли
люди з навантаженими мулами. Тривалість стоянок була великою через
потребу забезпечення водою і продуктивним рослинним покриттям. Зрештою
досягали високогірних пасовищ, де залишалися весь теплий період часу (до
дня св. Дмитрія). Там споруджували двоскатні курені, криті
сірувато-бурими вовняними полотнищами. Після закінчення літнього випасу
овець починалося перекочовування у зворотньому напрямку. Досягнувши
приморських пасовищ, впорядковували зимові побудови, життя в них
відновлювалося. Тут у зимовий час займалися й ремеслом – виготовленням
домашнього начиння (в Албанії цигани називаються “виробники сит” —
shoshare > південноукр. “шушара”), ковальством, обпаленням черепиці,
дрібною торгівлею та ворожінням.

Кельти називали “дудлібами (дулібами)” тих праслов’ян (костобоки
писемних джерел, які зберегли свою архаїчну назву зі значенням
“древляни”; пор. із санскр. kastha “дерево, палиця, кий” + bhaga
“тримати”), котрі на час “місіонерства” кельтів перебували під
безпосереднім ідеологічно-господарським “пресом” південних,
ілліро-фракійських (гето-дакійських) племен, як от носіїв культур
куштановицької у Закарпатті і карпатських курганів у Прикарпатті (у
Греції, наприклад, внаслідок різночасової ідейної інвазії фракійців
виникли такі явища, як культи Ареса, Діоніса та Орфея), які на І ст. до
н.е. – 50 р. н.е. стояли на cтадії своєї найбільшої могутності (держава
одріссів) та після римського завоювання Дакії і Мезії відійшли на північ
та колонізували території Закарпаття, Прикарпаття та Південної Волині.
Саме тут археологи виявляють факт раптової появи величезної кількості
медальйонів римських імператорів, золотих монет ранішої в часі чеканки
(тобто вони передавалися у спадок), срібних та скляних речей римського
походження, фібули дунайського типу. “… Фракійці, за повідомленнями
Платона й Тіта Лівія, водили козу, зовсім як слов’яни на Дніпрі, у свято
нового місяця, котре супутнє зимовому сонцестоянню у сузір’ї Стрільця.
Звичай цей до сьогодення був живий на Україні. Культ Сонця у Фракії грав
головну роль. Фракійці вірили у безсмертя душі, обожнювали природу, що
відроджується, приносили в жертву тварин. Яскраві, в маскарадних одежах,
кукерські ігри. народний одяг, прикраси, зустрічі пір року — все це
збереглося на території Фракії і було передано пізнішому болгарському
населенню, стало елементами його культури. Ті ж основні риси фракійської
культури характерні для багатьох слов’янських племен — і це, без
сумніву, естафета, передана фракійцями після їх переселення на нові
землі… Зображення двох коней з людиною посередині (коні обернені
головами до людини, — О.Г.) характерні для Фракії і особливо для
лівобережжя Дунаю. На вишитих слов’янських рушниках … присутній той
самий сюжет …”. “… Зв’язки між слов’янами і фракійцями були
тривалими і достатньо тісними… Слов’янське az і фракійське ??,
слов’янське briti і фракійське ?????? “цирюльник”, слов’янське zajencь
(zajenkъ) і фракійське ????? “заєць”, слов’янське pivo і фракійське
?????…”. Окрім того, саме до фракійського спадку належить концепція
„безсмертя душі”, яку, начебто, сформолював гето-дакійський пророк
Залмоксіс (начебто, учень і раб Піфагора) і яку прийняли й кельтські
друїди після експансіоністських походів кельтів на Балкани та в Малу
Азію. Частина візантійських авторів, як от Феофілакт Сімокатта,
усвідомлюючи релігійно-світоглядну належність відомих йому слов’ян до
Фракійського світу, прямо іменує їх “гетами”.

Костобоки-праслов’яни-“ду(д)ліби” (стрижівська, городоцько-здовбицька,
підкарпатська і середньодніпровська субкультури культури шнурової
кераміки та бойових сокир) свого часу власне вклинилися, а потім
розірвали чинний з ІІІ тис. до н.е. культурно-релігійний симбіоз
дако-фракійців (представлених на Волині культурою кулястих амфор, що
охоплює всю Центральну Європу аж по Дніпро) з прабалтами (на Волині —
культура лійчастого посуду; писемні “будини”, які на той час населяли
Правобережну Україну та Північне Прикарпаття, Південну Польщу та
Словаччину), частково асимілювавши, а частково відтиснувши прабалтів на
північ.”Будини народ багатолюдний зі світло-блакитними очима і з рудим
волоссям” (Геродот. IV,108). “Будини тубільці в цій країні, ведуть
кочовий спосіб життя… Гелони навпаки, землероби, застосовують у їжу
хліб, займаються садоводством і не схожі на будинів ні тілобудовою, ні
кольором шкіри”, “Початково гелони були теж еллінами, які віддалилися
від торгових міст і розселилися серед будинів. Одні з них говорять
скіфською мовою, інші — еллінською”, “хоча будини ведуть такий же спосіб
життя, як і гелони, але говорять особливою мовою”; “в землі ж їх
(будинів) є дерев’яне місто на ім’я Гелон … стіна висока, вся з
дерева, так само як і будинки і храми будинів. Там є святилище
еллінських божеств з кумирами, вівтарями і храмами з дерева, і в честь
Діоніса влаштовуються там кожні два роки святкування з оргіями”. Отже,
під будинами можна вважати прабалтів, а під гелонами — якихось східних
фракійців (культ яких схожий до культу грецького Діоніса Фракійського і
побут та мова яких має значні еллінські “домішки” (що виникло уявлення
про них, як деградованих еллінів). Також саме неврів, які “через змій,
що розплодилися у їхній землі”, вторглися з півночі в землі будинів і
раз на рік “перекидаються вовками”, можна трактувати саме як
праслов’ян, пізніших писемних костобоків.

В етнонімі “дуліби” перша частина назви споріднена з дв.-ірл. tuath
“народ, плем’я, країна”, кімр. tud “країна” (пор.: дв.-верх.-нім.
deota/diota “народ” > diutisk / у латин. передачі: teodiska > Deutsch ~
гот. thiuda “народ”, дв.-англ. theod, дв.-ісл. thiuz “народ” “Волинь” забутої або кельтської назви, або її германського
витлумачення як *daud-laiba “спадок померлого”). Угорці від своїх
попередників у Паннонії взяли визначення слов’ян словом tot (як
інваріант імені “дуд-ліб”). Деревом тотів, тутовим деревом досі
називається шовковиця, початковою назвою якої є “морва”, що одного
кореня з гідронімом Морава, котрий, як на нас, означав спершу особливу
смолу (глей), схожу на ту, яку пізніше у країнах середньовічної Європи
називали “камедь” — “тутові сльози”, кальцієва сіль, очевидно,
бурштинової кислоти. На цій основі етнонім “моравани”, “тоти”, “червени”
(сербохорв. crven, црвен ~ балкан. bauko, bhauko, boko “червоне” > слов.
“бук, дерево з червоною серединою”, нім. Rothbuche “fagus silvatica”,
отже: Буковина ~ “Червенська земля”, яка на заході від пасма Буковиці на
Сянощині, західній межі лемків-українців до Буковини та Мараморощини, де
засвідчені лемківські типи говіркових явищ українців-русинів, як от
орудний множини прикметникової відміни на -ыма) семантично тотожні
етнонімам балканських, польських та давньо-руських слов’ян “смоляни”,
“смоляки”, “смоленці” тощо.

Дуліби, просунувшись на Волинь, асимілювали перебуваючі тут в II-V ст.
залишки готського та гепідського населення — носіїв вельбарської
культури, що не знало землеробства, а вело приселищне тваринництво та
промисли. Вірніше, дуліби повернули Слов’янщині ті землі, з яких свого
часу готи вигнали мезокефальних високоголових і широколицих
прасловян-нащадків вісло-дніпровського блоку культур
гребінцево-накольчастої кераміки та культури кулястих амфор (на ареалі
цих культур зосереджені дуже архаїчні слов’янські гідроніми, деякі з
яких є похідними від індо-європейських праоснов) на Верхнє Подністров’я,
внаслідок чого, як констатує археологія, збільшуються площі
волино-подільських поселень, викликані приходом переселенців із Волині
(найближчі антропологічні аналогії Середнього Подністров’я, Буковини та
Прутсько-Дністровського межиріччя, які населяли уличі та тиверці,
знаходяться в ареалі древлян; древляни та волиняни спільно з
мазовшанами, західними кривичами та балтськими ятвягами, латгалами і
земгалами утворюють т.зв. групу “масивних північних європеоїдів”). Отже,
дійсно, Волинь — це “праслов’янська колиска, а тим то треба її вважати
за вогнище, з якого випромінювалася ця раса на цілий Схід”.

На нашу думку, етнонім “дуд-ліби” зазнав на Волині народноетимологічного
витлумачення в “діди” і зафіксований в ритуалі культу предків на
території від Устилуга до Сокаля, тобто винятково Західної Волині, а
також у східній Польщі: “… Новорічні обходи тут репрезентує обрядове
дійство “Діди”. Заходячи до хати, перебранці в масках дідів показово
виявляють свою сакральність тим, що лупцюють один одного по натоптаних
соломою горбах дерев’яними довбнями”. Пізнішою інвазією на північ з IV
ст. дуліби (які самоозначувалися як „бужани” „варяг”);
урочище Качків (де стоїть Галичина могила) – дв.-англ. chough „галка”,
р. Луква – дв.-ісл. l?kr „потік”; Лукань (прізвище) – гот. ga-l?kan
„закривати”, Діброва (місцевість за великим урвищем на захід від княжого
Галича) – дв.-ісл. djupr „глибокий”, р. Мозолів потік (впадає в Лукву і
яруга якого захищає княжий Галич зі сходу) – дв.-ісл. mosi, дв.-англ.,
дв.-верх.-нім. mos, англ. moss, нім. Moos мох, швед. mosse, дат. mos,
mose „мох, болото”, галицьке урочище Прокаліїв Сад – дв.-ісл. brok
„штани” та ін.

Іншими словами, саме на Волині готи стали разом з кельтами та сарматами
адстратом праслов’ян (як аналогічно вони є субстратом таких народів, як
німці, французи, англійці, іспанці, тунісці та ін.), на відміну від
решти остготів, які створили в Північному Причорномор’ї могутню імперію
Германаріха. Коли ж остання впала під ноги гуннської кінноти слов’яни як
союзники останніх цілком законно заволоділи землею свох готських дідів
та дядьків. Темі готського субстрату присвячена цікава праця Ю.
Палійчука, де (щоправда, на англійському лінгвістичному матеріалі) він
етимологізує проблемні українські топоніми: Козятин (англ. cosy
“затишний”, town “місто”, від tun “загорожа”, “поселення”), Фастів (fuss
“метушливе, базарне”), Ворохта (vertex “вершина”), Делятин (dale
“долина”), Гусятин (gush “сильний потік”, на р. Збруч, bruk “струмінь”),
Сатанів (sough “шелест, дзюрчання”), Корнин, Корнич, Коршів, Корсунь
(corn “зерно”), Потуторів (potter “гончарні вироби”), Селятин (sale
“продаж, торгівля”), Снятин (snake “змій”), Літин (lee “укриття”),
Гайсин (hide “схованка”), Крилос (cry “кричати”, lost “загиблий”),
Гологори (hole “яма”, gori “кровопролитний”), Стебник (stab “удар чимось
гострим”), Жуків (joke “жарт, піддражнювати”), Жабокричі, Жабокруки
(jabber “базікати”, crook “брехун”), Канів (canvas “полотно”), Бершадь
(bear “ведмідь”, shot “стрілець”), Шполе (spoil “награбоване добро”),
Ніжин (niggard “скупий”), Бучач, Бучачки, Буча (butcher “забійник
худоби”), Хотин, Отинія, Отиня (hoe “мотика, сапа”), Путивиль, Путила
(put “ставити, зводити дім”, valley “долина”), Пирятин, Перечин (peer
“намісник”), Смотрич (smout від smite “розбиватися”), Рось (rous
“бурхливий”), Буг (bog “болото”), Трубіж (trouble “перешкода”) та ін.

Можливо, саме міфогенетичний персонаж слов’ян Щек символізує германський
складник предків: дв.-англ. secg “чоловік-воїн”, а також пор.: дв.-англ.
beorn “муж, герой” (пор. зі згаданим у сагах володарем Гардарікі-Русі
Бйорном з Ладоги/Альдебйоргу) ~ слов. “парень”, hreoh “жахливий” ~ слов.
“гріх”, maere “славний” ~ слов. “-мир” (компонент в іменах), гот.
waila, дв.-ісл. vel, val, дв.-англ. wel, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. wela,
wola “добре, як слід” ~ слов. “вила/самовила” (добрий жіночий дух,
демон), гот. warmjan “гріти” ~ слов. “верм’яний” (червона барва),
дв.-англ. del “лісиста долина, лощина” ~ топоніми з формантом “-діл”,
дв.-ісл. huntari “частина області, краю” ~ слов. “хутір”, дв.-англ.
heleth, нім. Held, дв.-сканд. holthr “воїн, герой, здоровий, цілий” ~
Галич, дв.-ісл. roths, рунічне ruth “військо” ~ слов. “рать”, дв.-ісл.
leidan “корабельна округа” (2-3 десятки “третини”, де в одну “третину”
входило чотири обійстя і від “третини” виставлявся воїн) ~ слов. “лодія”
(окрім того, лодіями завжди опікувалися селяни і захоплені варягами
лодії теж неодмінно визнавалися часткою здобичі, належної селянам),
дв.-англ. reysen “здійснювати військовий похід, набіг”, дв.-верх.-нім.
reison “готуватися, споряджатися”, reisa “військова експедиція” ~
літопис. “руси отримали свій етнонім внаслідок походу” на Візантію в 860
(842) р., дв.-англ. levedi/hlefdize (>lady) “та, що місить хліб” >
“господарка, пані” ~ Либідь (ми не приймаємо тлумачення О.М. Трубачова,
за яким Либідь — “та, що либиться”, “посміхається” як характерна ознака
полян-брахікефалів), гот. hoha “плуг” ~ слов. “соха” (в той час як
дв.-інд. sakha “вітка, гілка”, литов. saka “вітка”) тощо.

Існує навіть версія про те, що ці готи були саме готами-тервінгами
(“деревлянами”; пор.: “костобоки” ~ санскр. kastha “дерево, палиця, кий”
+ bhagas “тримати”; латиськ. mezs “дерево” ~ “мазури”; лит. medynas
“дерев’яний, лісовий, дикий” ~ с. Мединя (біля Галича); морд. “вирьнеже”
— “лісовий захист” ~ м. Воронеж; ірл. ros “дерево” ~ “росомони” —
“плем’я, підвладне готам” / “роси” — “грецький еквівалент етноніма
руси”), харизматичні королі яких належали до роду Амалів (а його останні
представники — деревлянський князь Мал, його донька Малуша, “ключниця”,
тобто фрейліна-заложниця, княгині Ольги та внук Святослав-Helgihrothr,
син Малуші та князя Ігоря-Ingvar). “…З’ясувалась, — пише В. Алєксєєв,
— не зовсім зрозуміла, але цікава й важлива деталь — древляни
антропологічно відрізнялись від решти слов’ян, вони були крупнішими,
масивнішими, обличчя у них були ширшими. А коли виміряли черепи
сучасного населення України, з’ясувалося — це саме той краніологічний
тип, який властивий і сучасним українцям. Отже, краніологія підказала —
фізичними предками сучасних українців були древляни, вони зіграли
вирішальну роль у формуванні антропологічних особливостей українського
народу, в їхній культурі слід шукати джерела етногенезу й культурного
розвитку українців”.

Поряд з готами-тервінгами на території України мешкали — як складова
частина черняхівської культури — остготи-грейтунги (Gruituggos “жителі
(берегів) піщаної гальки”; гот. *greuta, дв.-ісл. grjot, нім. Grei, фр.
greve “галька, гравій”; пор. можливе „народноетимологічне” пояснення
власне тубільними слов’янами: тервінги — “деревляни” та грейтунги —
“галичани”; пор. із близьким їм норв. grav, англ. grave, нім. Grab
„могила” і епічним мотивом готів-охоронців священних могил), яких ще
називають „берегові готи” і, можливо, саме їх нащадки називаються
Баварським Географом Х ст. sittici, (пор.: дв.-ісл. si?a, дв.-англ.
s?de, англ., дат, норв. side, д-в-н. s?ta, нім. Seite, шв. sida
„сторона, берег”), поряд із маючими велику кількість укріплених городищ
тубільцями — “стадичами”, stadici (дв.-ісл. sta?r, гот. staths,
дв.-англ. stede, англ. stead, дв.-верх.-нім. stat, нім. Stadt, Statt,
швед. Stad, д., нор. sted „місце, житло”), і саме Stadici Козьма
Празький (Cosm. I, 5) називає батьківщину чеського князя Пржемисла, та
“свірянами”, Zuireani/Zerivani (від р. Свирь, лівої притоки верхнього
Дністра, біля устя якого розташований Галич). Останніх Географ
Баварський єдиних називає у своєму списку “королівством” (regnum) і
зауважує, що “воно настільки (велике), що з нього походять всі
слов’янські народи і ведуть, за їх словами, своє начало”.

Від імені готів-грейтунгів — *Hreithgotar, Reithgothi А. Будилович та
М. Брайчевський виводять етнонім “русь” ( „Київ” як місто
готів-росомонів із горою Кия)” (урочище Воскресенське із
ротондою-квадрифолієм і похованням княжої доби, розташованою на пагорбі
правого боку Мозолевого потоку через яр біля урочища Качків, де
безпосередньо стоїть Галичина могила; пор.: Карпати слов. veles/velet ~ герм. Ullr), в якій
значне місце відводиться вгадуванню, витлумаченню волі богів (на думку
В. Іванова та В. Топорова, ця ірландсько-слов’янська відповідність
узгоджується зі згадкою про волхва–жерця Волоса в архаїзуючому
“Сказанні” про побудову церкви у Ярославлі, де говориться, що волхв
після спалення жертви провіщував від імені Волоса), визначаються нами
саме як “толковини” (присутнє навіть у “Слові о полку Ігоревім” як
“погані толковини”, тобто “нехристияни”, а священнодійники цього “толку”
— “волхви”, на відміну від автентичних слов’янських “жерців”). М.
Брайчевський вважає, що літописне означення “іже суть толковини”, дане
руським літописцем, стосується не тільки слов’янського племені тиверців
(Поділля), але й дулібів (“волинян”) та білих хорватів (Прикарпаття).
Як зазначають І. Винокур та Б. Тимощук, територія, яку, за свідченням
літописів, заселяли дуліби, уличі, тиверці, білі хорвати, древляни,
поляни, в археологічному відношенні відповідають єдиній культурі
Лука-Райковецька, в яку в VII ст. об’єдналися, втративши основні свої
риси, пеньківська та празько-корчацька (анти та склавіни писемних
джерел) культури. Крім того, як встановлено антропологами, саме ці
етноси брали більш-менш однакову участь у творенні сучасного
українського етносу: з полянами українців ріднить конфігурація носової
області, з древлянами, волинянами, тиверцями та уличами — розміри
обличчя.

Межуючі з тюркськими етносами (печеніги, протобулгари) “толковини”
могли бути названі “уличами” (від огуз. angla — “тлумачити, зрозуміти”)
саме через народноетимологічне пояснення місцевого етноніму (“угличі”;
начебто прауличі-представники зарубинецької культури, вони ж —
бастарни-певкіни (в назві яких вбачають наступну назву територіального
підрозділу тих же уличів, зафіксованого як окреме плем’я: “бужани” “магічна сила (написаного) заклинання” (руни, які видряпували,
для набуття ними “сили” їх затирали червоною фарбою), дв.-ісл. taufr —
“чародійство”, дв.-сакс. tover — “чародіяти”, дв.-англ. tiber, tifr —
“жертва”, дв.-сканд. tiffur — “бог”, нім. zaubern — “чародіяти”,
англ.діал. tiver — “вохра, фарба” (в ірландській традиції джерелом
добування магічної червоної фарби була рослина вільха, яку “Книга
захоплення Ірландії” називає ro-eim “та, що робить обличчя червоним”).
Можливо, що ще Геродоту предки тиверців та пшеворців були відомі як
„розфарбовуючі (себе) агатірси” (picti Agathyrsі, де Тірас – грецька
назва Дністра).

В.Бер-Петров-Домонтович виявив на знаменитому карпатському “Писаному
камені” знаки, близькі до германських рун, і на їх основі сформулював
концепцію, за якою готи започаткували етногенез карпатських гуцулів
(“готів-уличів”?; пор. з вищезгаданим схожим етнонімом жителів Карпат
“котіни”; також на етногенез гуцулів, окрім різноманітних субстратних
елементів, про які ще згадаємо, вплинули германські племена вестготів на
чолі з Атанаріхом, які в 376 р. мігрували у Карпати, не бажаючи
капітулювати перед Візантійською імперією (Амміан Марцеллін, ХХХІ,
4,12), та гепідів, які після розгрому їх в 568 р. аварами, відійшли на
верховини Карпат), у культурі яких значне місце посідає різьблення
сакральних знаків (опредмечених рун) на речах побутового вжитку. Відомі
артефакти черняхівської культури — ритуальні чаші з с. Ріпного на
Львівщині та с. Військового на Дніпрянщині, з написами, схожими на
рунічні. Одразу ж згадується переказ про чашу Грааль, на якій з’являвся
сакральний напис — ім’я майбутнього короля.

Залишається лише відкритим питання про те, чи був слов’янський переказ
про чашу-потір пов’язаний з колом засновників міста, бо чаша не згадана
в германській версії. Можливо, мають рацію ті, хто припускає
витлумачення назви Києва в грецьких хроніках “Самбатас” як означення
кельтської християнської місії “Сан-Бадас” — “Священна Купіль” чи “Святе
Джерело”, початково місця ритуального поклоніння іраномовних сарматів та
скіфів.

Як на нас, переказ про чашу (джерело) як явно іранська ремінісценція про
“чашні” — “ритуальну їжу вогнепоклонників” (вона також потрапила у
вірм. “чашак” — “чаша”) трансформувався в київському колі в образ
київсько-полянського Аскольда та в куявсько-польського Попеля
(дв.-верх.-нім. ask “блюдо, посудина, чаша”, швед. Asker “невелика
посудина”
roi.oiss “долина оленів”). Аналогічна наука про вимовну форму слів була
причиною особливих якостей індійських співців-kavis: “… поет
віддавався звуковому аналізові слів, що ставало його звичайним заняттям:
ця наука про промовлену форму (forme vocale) слів була причиною (з
найдавніших індо-європейських часів) зверхності, особливих якостей
kavis”. В ірландському епосі про феніїв в цьому Каєві ідентичний герой
Конан Мак Морна, який має також стосунок як до банкетного столу сідів,
так і до вірності королю: клан Морна підтримав верховного короля Тари
Кайрбре Мак Кормака Мак Арта (!) у війні проти феніїв.

З вищенаведеної оповіді про Кая, володаря андекавів, явно напрошується
паралель з Києм, володарем антів–киян, з натяком літописця на його
незнатне походження (“перевізник”; можливо, тут наклалося слов’янське
“поляни” та іран. pol-e “міст”, або етнонім “анти” співвіднісся з грец.
vantai “гребці, матроси, перевізники”), який був прийнятий з посольством
у якогось невідомого могутнього правителя (літописець лише зазначає, що
йому відомо про посольство, але невідоме ім’я великого правителя,
вважаючи того візантійським імператором) та переказом про братів, що
мстять Германаріхові за сестру, страчену через звинувачення у зраді чи
то її самої, чи то її чоловіка (братом Кая є Ланселот, який визволяє
королеву Гвіневеру, звинувачену у подружній зраді). Але “незнатність”
Кия виявляється лише з профанічної позиції — у Ведах родоначальник аріїв
Ману має епітети “Лоцман” і “Рульовий”, а в езотеричному ордені
“Пріорат Сіону” ступінь “Навігатор” (перс.-араб. “нахуда” — “капітан”,
“навігатор”) є найвищим, та й у переказі про Грааль король іменується
“Рибалкою”, а батько Персефаля під час служби маврам носить на своєму
щиті як герб зображення якоря. Також праведні халіфи у суннітів
наділяються епітетом “знаючі шлях” (араб. “раушдон”), що походить з
іранського “ар-рахданія” (“ар-разанія”), від якого О. Пріцак власне й
виводить назву “Русь”, щоправда, як означення консорції купців
(аналогічно пізнішій “Ганзі”), що здійснювала у певних факторіях
Середземного та Чорного морів закупівлю рабів у норманських конунгів.

В “Історії бритів” Кай, який командує загоном кінноти, і Бедуер гинуть у
битві з римлянами. Бедуера ховають у місті його предків Байокі, а Кая
(Кеудона) у збудованому ним місті Кам (від франц. campagne “поле,
рівнина”, “похід, компанія”). Слід зазначити, що Гальфрід Монмутський
(1100 – 1154), який здійснив редакцію відомих йому передань про короля
Артура (з історичним кельто–бритським королем Артуром VІ ст. н.е.
передання співвідносить події кінця V – початку ІV ст. до н.е.), власне
зробив “прив’язку” топонімів та етнонімів героїчного епосу до
відповідних, на його думку, історичних реалій довкологалльського
континууму. Зокрема, народ Кая андекави (пор. з ірл. andee “не-боги” як
ознака верстви землеробів-trebhta, аналогічної індійським вайшам, в той
час як ремісники, друїди, поети та королі належать до верстви dee “боги”
(~ санскр. asura “клас богів, що визначалися як “не-дева” і sura “клас
богів, що визначався як “дева”); можливо, відбулося переосмислення більш
давнього брет. an andon “(мешкаючі біля) джерел”) розташовується
традицією на правобережжі нижньої Луари (на північ від Луари і Алльє
також мешкало кельтське племя “анди”), поряд з бітурігами та частиною
боїв.

За іменем андекавів отримала назву область Франції Анжу (Angeoy/Angers
> Anjou; тепер – департамент Мен-і-Луара), яка славна своєю Долиною
Луари (le Val de Loire; пор. з версією тлумачення імені Персеваль як
“Проникаючий долиною”), куди вони, вірогідно, переселилися, мандруючи
вздовж Дунаю (на Дунаї, за руськими літописами, Кий побудував Києвець),
Рейну та Луари до Біскайської затоки: “… Західний край Євразії –
істинний рай. Моря омивають її з трьох боків; клімат помірний, нема
холодних зим, спеки, багаті ліси, родючі землі. Не дивно, що туди рушили
люди зі степів”. Йшли вони тим же шляхом, що й в 600 р. до н.е., яким
вирушили з прирейнських областей кельти-галаїки: Пуатьє — Анжер — Бордо,
звідси через ланди, порослі дроком (генетом), до Байонни та
Ронсевальської ущелини. Звідси дорога йшла до Памплони і до долини ріки
Ебри та на захід вдо Галісії. Саме цим фактом переселення праслов’ян та
алан у Галлію слід, на думку О. Стрижака, пояснювати появу тут назв з
компонентом Рус- (Русіана, Руссільон, Русціно, Русітон та ін.) у досить
показовому оточенні: “… Ідеться, насамперед, про ойконім Breucomagus,
назву одного з міст племені “трибоки” (лат. Triboci; пор. нп
“Трибоківці” на Львівщині). Згаданий ойконім походить від етноніма
“бревки” (Breuki), носії якого в ІІ ст. жили над Середнім Дунаєм (у
Паннонії), західніше гирла р. Тиси (тодішній Tibiscus). Дивно, але факт,
що в бас. р. Десни, лівого допливу Дніпра, є потамонім “Бревський
Колодязь”… Не менш цікавою є також назва поселення в районі верхнього
Надрейня Augusta Rauricum (на схід від Базеля, — О.Г.),
адміністративного центру племені рауріки (лат. Raurici). Цей етнонім на
слов’янському грунті дає етнофоронім, сприйнятий як антропонім, “Рюрик”
(Дещо раніше О. Стрижак згадує про галльське м. Triuer,
AugustaTreverorum, тепер — Трір, назва якого нагадує літописного
третього брата Рюрика “Трувора”, — О.Г.)…Імовірніше, що в …
генеалогічній легенді (московських царів, які виводили себе від
імператора Августа, — О.Г.) відбився топонім “Августа Раурікум”…Якщо ж
ми повернемося до гирла Рейну й попрямуємо за картою Птолемея, відомою
під назвою “Tabula Evropae III”, уздовж Mare Germanicu(m), Mare
Britanicum, а також Mare Aquitanicum, то завітаємо до племен Morini
(див. с. Моринці на Україні), Calletue (пор. прізвище “Калета” на
Краківщині, Польща), Veneli (є прізвище “Венелін” на Закарпатті), Veneti
(сюди ж етнонім “венеди”, з яким пов’язують етногенез слов’ян) та ін.
Над Середземним морем жили Rutheni; пор. наших книжних (чи тільки?)
“рутенів”… із галльського Ruth-//Reuth- (пор. кельт. reuth “поле”, а
також д.-р. “поляне, яже нині зовомая Русь”)…” (пор. з дв.-інд.
kshetra “поле”, “район, область” > “кшатрії” — “каста воїнів”). О.
Пріцак наводить зауваження дослідника Дж. С.П. Тетлока про те, що фризи
і фламандці у “Історії бритів” виступають під іменем “рутени” і що їх
вперше згадує Юлій Цезар, з берега яких він і побачив острів Британію.
В уельській повісті про короля Артура “Brut y Brenhinedd” земля фризів
відома під іменем Rwytwn, Rutein, а порти Саутгемптон та Річборо у
деяких джерелах також називаються портами рутенців. У пророцтвах Мерліна
(VII, 4) рутени виступають як морський народ, друг і соратник короля
Артура і Кая Голдінус (явна паралель до рутенського Галича!) декілька
раз називається “князем рутенів” (dux Rutenorum), а рутени утворювали
окрему адміністративну одиницю (ducatus) у складі Аквітанії, яка разом з
Белгікою та Лугдуненсісом (Ліон) утворювали т.зв. “довговолосу Галлію”
(Gallia Comata). Столицею рутенів був Сегодунум, згодом перейменований
на Rutena чи Rutenis, від чого походить сучасна назва Rodez., включений
римлянами у мережу торговельних шляхів. Славнозвісне місто Альба,
столиця катарів-альбігойців, було центром саме південної частини
Рутенії.

Як зауважив О. Пріцак, саме торговельними шляхами трансальпійської
Галлії поширювався популярний в середовищі офіцерів римських легіонів
виріб – аретинські чаші (від міста Арреція, сучасна Аррецо в долині
Тоскани) з особливою декоративною пластикою, запозиченою з
металопластики — т.зв. terra sigillata (“глина зі штампованими
малюнками”), де, крім міфологічних та побутових сцен та
рослинно-квіткового орнаменту, наносили на боках штампи з назвами
фабрики та іменем художника. В часі імператора Тіберія (14-37 рр.) центр
виробництва цих чаш та іншого аретинського посуду перемістився саме з
італійського Ареццо на багату глиною, водою та деревом територію
рутенів, зокрема у Кондатомагус (“торжище при злитті двох річок”, тепер
— Мілло, Millau) на рівнині Ла Грофсенк (Graufesenque), а потім — і в
прирейнський регіон (Лезу, Lezoux), де потрапляє в орбіту
германців-фризів. Тексти (графіті) на посуді писані були вульгарною
латиною та рутенською кельтською мовою, а багато написів містить корінь
Rut-. Про надзвичайну популярність рутенського посуду свідчать його
знахідки в Італії, Іспанії, Африці, Англії, Данії, Східній Німеччині,
Польщі, Болгарії, Україні (Звенигород, Ольвія) і навіть Палестині.
Звісно, таке потужне виробництво у замиреній Галлії могла здійснити лише
могутня консорція капіталовкладників. Як вважає О. Пріцак, це були
священники Риму фламени, які одночасно виступали й протекторами
окупаційних легіонів і работорговцями. І що саме работоргівля, на його
думку, десь аж до часу занепаду епохи норманів процвітала завдяки
консорції (colluvies) фризів/рутенів/русів, які постачали свій товар
(слов’ян і тюрків) від Кордови до Хазарії.

Компоненти назви місцевості Graufesenque виявляють схожість з тими, які
присутні у визначенні “Святий Грааль” (латин. sang real “істинна кров
(Ісуса)” > sangreal > Saint graal / sankgreal), і факт, що на Граалі
з’являються провіщувальні написи, наштовхує нас гіпотезу, що в переказі
про Грааль можемо мати справу саме з осмисленням чаші з Грофсенка
(Graufesenque), адже протягом століть аж до ретельних археологічних
досліджень, населення знаходило тут артефакти під час оранки, а сам
Грофсенк є одним з найбільших промислових архівів, відомих аж до
пізнього Середньовіччя (ХІІ-ХІІІ ст.).

Також частина “мігруючих антів” по дорогою в Анжу осіла в Баварії, де
їхнім форпостом став Андекс (Andechs), поселення на 14 км від
Штаренбергу, на озері Аммер (пор. з англ. hammer “молот, кий”) і
резиденція могутнього і древнього баварського роду графів Андекс. Вони
згадуються вже в ІХ ст., володіють замками в Ечі та в Інні, а в 1204 р.
отримали у володіння ще й герцогство Меран. Але вже в 1248 р. рід
припинився по чоловічій лінії і їхні володіння перейшли до тірольських
графів. В 1458 р. мюнхенським графом Альбрехтом ІІІ замок Андекс був
перетворений у бенедиктинський монастир (закритий у ХІХ ст, але пізніше
баварським королем Людвігом відновлений).

Реальними археологічними підтвердженнями міграції “антів-андекавів” є
поховання постчерняхівського кола, котрі зустрічаються в досить
обширному регіоні. В Подунав’ї це — поховання в Задьварекаші біля
Сольнока, в Тапе Малядок при злитті Тиси і Муреша тощо. Саме тут, між
ріками Тиса і Темеш посол імператора Максиміна до Аттіли Пріск в 448 р.
засвідчив назву напою “медос”, а Іордан, у свою чергу, додає як назву
поминального ритуалу “страва”, так і слов’янську форму гідроніму —
Патісус, Партіскус (грец. Падісос, від фрак. Патіс), що надалі зазнало
народноетимологічного витлумачення як “По-Тисся”, в результаті чого
вібулося зближення з пізнішим аварським (пвн.-кавказьким) “тІса” —
“свинець”: Тісас/Тігас > Тиса. Також в Центральній Європі сформувалася
винятково постпшеворська культура празького типу, яка виникла у VI ст.
та простягнулася від Житомирщини (Україна) до межиріччя Лаби та Заале
через Чехію, Моравію та Словаччину. Але етнічно на цих
західноєвропейських територіях домінували германські етноси лангобардів
(які в 568 р. переселилися в Італію) та гепідів, що свідчить про взаємну
толерантність (“компліментарність”). З відходом германців з Паннонії та
приходом туди авар значно збільшилася тут кількість слов’ян, які були
переселені сюди як союзники каганату (але, звісно, відбулася й
асиміляція ранніших слов’янських поселенців пізнішими).

Можливо, що «анти-кияни» (андекави, поляни-«анти Кия») заховані у
свідченнях сучасників у збірному етнонімі «алани» (аналогічно у Візантії
слов’ян спершу іменують “гетами” (Феофілакт Сімокатта, “Історія”, III,
4,7; VII, 2,5). У Амміана Марцелліна алани (halani), “… аналогічно до
персів, поширили своє ім’я як благородне, на всіх решту”
(Res.Gest.libri, XXXI). А також: “… Їм не відомо, що таке неволя. Тому
що усі вони благородної крові”. Як вважає О. Пріцак, алани були
специфічним типом кінноти, які послуговувалися східноіранською “лінгва
франка”. Алан в 445 р. під проводом Гохара чи Гоара найняв Аецій для
боротьби з багаудами Арморики (а саме межиріччя Сени та Луари) —
союзниками гуннів. Але, наприклад, Прокопій з Кесарії відносить алан
разом з германським племенем скірів (яке свого часу разом з
кельтами-галатами штурмувало Ольвію, а в 449 р. їх володар Едіка чи
Едекон належить до дружини Аттіли) до “готських племен” (“Війна з
готами”, І, 1). Це свідчить про те, що римляни та ромеї не дуже
орієнтувалися у етнічній пістрявості новоявлених західно- і
центральноєвропейських етносів, що вийшли з черняхівської (з проявами
скіфсько-сарматської традиції) та пшеворської культур, різноетнічних за
своїм характером.

Свого часу алани розірвали союз із гуннами, перейшли кригою Рейн в 406
р., зайняли Північно-Західну Галлію та долини Луари, Рони і Аквілею,
спільно з вандалами та свевами перейшли в 409 р. Піренеї, захопили
Лузитанію (тепершня Португалія), в 412 р. перейшли на бік Риму, а в 429
р. їх частина разом із вандалами переплила в Африку. В кінці 30-х років
V ст. алани як союзники Риму були поселені в Галлії, а після смерті
Аттіли відбувається рух алан на схід — вони захоплюютьНижню Мезію і Малу
Скіфію, саме з їх середовища вийшов історик Іордан, представник
аланської знаті (його дід був секретарем аланського царя Кандака, а сам
Іордан служив у свиті царського племінника). Надалі західна група алан
дотримувалася винятково провізантійської орієнтації, в той час як східні
алани (автохтони Кавказу) змінювали свої позиції залежно від потреби
моменту. Південно-західних алан в 558-572 рр. консолідує цар Сарозій
(Сародій, Сарой, від сармат. sar- “голова”, пор. з тадж. sar “голова,
верх, вершина, початок”, фрак. Saraparai “головорізи”; у франкомовному
середовищі повинно було б перекластися як tete — “голова”, “вершина
гори”; або антропонім містить той же корінь, що й у санскр. saras,
авест. zrayah, дв.-перс. drayah, фін. sar “море”, “озеро” ~ пор. з
іранським мотивом про те, що сім’я роду грядучого царя-месії
зберігається у водах священного озера-моря), держава якого охоплювала
верхню Кубань, П’ятигор’я і сучасну Балкарію і контроювала перевали,
непідвладні Ірану. Власне діяльність Сарозія, на думку В. Ковалевської,
призвела до появи в кінці VI і на початку VII ст. серії поселень із
системою ретельно продуманої організації оборони — невеликих
білокам’яних фортець через кожні 2-3 км — всіма гірськими долинами, що
вели до перевальних шляхів.

Чи не стосується первинно саме Аланії епічна назва “Саррас”? Чи не
свідчить факт узурпації в Саррасі влади чужинцем той факт, що на певний
час у 70-х рр. VI ст. Аланія, за даними Менандра, потрапила під
політичну залежність від тюрок (хазар) Турксанфа? Можливо, що саме у
середовищі останніх відбулася народна етимологізація імені Саррас (тобто
земля Сарозія) на Сарису (тюрк. “жовта вода” чехи “аварська назва західних деревлян”; до приходу авар від
теперішньої Чехії до Дніпра простягалася єдина Липецька археологічна
культура, атрибуйована як слов’янська), мудра богиня (аналог мудрої
Сатаней у епосі про нартів), яка наполовину із срібла, а наполовину — із
золота (пор. з мотивом “золотої баби”), мешкає на морському побережжі,
її оточують тхаухуди (красиві діви-войовниці). Вона народила від коваля
Тлепша (який зустрів її під час пошуку знань) сонцесяйного сина, який
успадкував її мудрість і навчив нартів орієнтуватися в походах
Чумацьким Шляхом.

Але, крім того, власне слов’янське слово “древо”, як зазначає І.
Срезневський, означало ще й “палиця, кий”…

Отже, андекави як найманці дійшли саме до кордонів Вандеї, що отримала
назву від кельтсько-слов’янського племені венедів (венетів).
Праслов’яни-“венети” просувалися у багаті та пожвавлені суспільним та
культурним життям області побережжя Північного моря, а звідти – на схід,
південь та захід. “…Процес цей характерний для всіх індоєвропейських
народів того часу, і виключати з нього представників праслов’ян, одного
з могутніх етнічних масивів Європи, нема підстав”. У західній традиції
під іменем “венеди” знають власне слов’ян: “…серед кельтів часто
зустрічався змішаний тип нордичних доліхокефалів і альпійських
брахікефалів, так званий тип кельто-слов’ян, котрий значно поширений у
Європі від Англії до Росії. На думку А. Юбера, саме цей тип являють
статуї галатів з Пергаму, такі, як галл з капітолійського музею або галл
з музею Терм… [вони] скопійовані з натури і скопійовані дуже
точно…”.

Проте, подальша доля слов’ян в цьому регіоні виявилася незавидною,
особливо після падіння від ударів мусульман їх покровителів —
вестготського королівства в Іспанії. Слов’яни стали доброю статтею
доходу для франків як продані у рабство через посередництво іудеїв
(особливою “славою” в цьому користувалися іудеї Вердену). Як правило,
чоловіків-слов’ян вивозили в Іспанію, де кастрували і продавали у
рабство у Єгипет. В арабомовних джерелах рабів-слов’ян іменували “хасі”
(“кастрат”), “хадім” (“слуга”) і навіть “устад/муалім/шейх” (“вчитель”).
Вони славилися своєю верховою їздою, стрільбою з лука та талантами, що
дозвляло досягати їм вершин влади.

Той факт, що Кай-сенешаль має стосунок до легендарної війни Артура з
Римом за оволодіння світом, наштовхує на здогад вбачати в Артурі
острівних кельтів (цікаво, що саме на захід від Анжу епос розташовує
столицю бритського короля армориканський Нант, давній Маннатіс) саме
героя германського епосу Етцеля, тобто Аттілу історичних гуннів, ім’я
якого чомусь готське (attila “батечко”), а за деякими версіями
автентичне його ім’я було саме Кий.

А також факт смерті Артура через жінку (зраду Гвіневери) тотожний
переданню про смерть Аттіли через жінку – за історичними легендами (під
час весілля з Ільдіко-Хільдою) та «Піснею про Нібелунгів» (через свою
дружину, бургундську принцесу).

До кельтських островів доходили лише нечіткі перекази про ворогування
гуннів та римлян, тож не дивно, що розповіді симпатизуючих гуннам галлів
(гунни, наприклад, підтримували вождя багаудів Арморики лікаря Евдоксія)
впали на вдячний грунт і трансформувалися в переказ про короля Артура і,
можливо, надалі співвіднеслися з реальним королем кельтів Британії та з
певним фактом походу на Рим в 382 р. британських легіонів вихідця з
Іспанії (кельтібера) Максима, сподвижника Феодосія, що, ймовірно, в
якійсь кельтській ієрархії належав до “Ведмедів”: Артур – кельт.
“ведмідь” (~ баск. hartz “ведмідь”) як народноетимологічне витлумачення
більш давнього слова, збереженого в ірл. Ard-Ri “верховний, високий
король” (Artur latine sonatursum horribilem — “Артур латинською означає
страшний ведмідь”, зауважує Ненній). Коли Максим у багряній одежі
висадився в усті Рейну, галльські війська, місцева бюрократія і навіть
мавританська кіннота підтримала прибульців. Після розгрому і вбивства у
Ліоні Граціана Максим був проголошений саме імператором Британії, Галлії
та Іспанії (тобто Кельтського світу), а Феодосій визнав Максима
співправителем з резиденцією у Тревах. Ведучи переговори з міланським
двором Валентиніана ІІ через свого сина Віктора, Максим одночасно
розпочав жорстокі гоніння проти єресі присцилліан та самодурства
місцевих рабовласників. В 387 р. він здійснює похід в Італію під
приводом боротьби з прихильниками аріан Валентиніаном ІІ та його матері
Юстини. Таємно йдучи за Домніном, котрий отримав у нього допоміжний
загін проти варварів, що живуть у Паннонії, Максим підійшов до Мілана.
Юстина з родиною втекла в Фессалоніку до Феодосія, де видала за нього
свою дочку Галлу. Тому, коли Максим вступив у Паннонію, Феодосій швидко
виступив проти нього, рекрутувавши вестготів, остготів, алан та гунів.
Війська Феодосія були споряджені як гунни і являли собою кавалерійські
ескадрони стрільців з лука. В першій же битві на ріці Саві Максим був
розбитий, але прибула допомога на чолі з його братом Марцелліном. У
битві біля Петавії були розбиті і ці війська. Частина перейшла на бік
Феодосія, сам Максим втік у Аквілею, але там його наздогнали та вбили.
У валлійській фольклорній традиції Максим відомий як Максен Вледіг,
батько героя Овейна (герой “Івейна” Кретьєна де Труа). Одна з дочок
Максима на ім’я Севера стала жінкою верховного короля Британії
Гвортігірна (Вортігерна) Гвортінеу (420-440 рр), і їхній шлюб
благословив сам святий Герман. Але після смерті Севери король згвалтував
свою власну дочку і одружився на Ровені, дочці короля саксів-язичників
Хенгеста, за що святий Герман прокляв його.

З Максимом пов’язується й доля самого святого Патрика. Коли всі основні
сили кельтського імператора переправилися з острова на материк, садиба
його декуріона Кальпурнія, сина священника Потіта, зазнала нападу
розбійників (піктів або скоттів), внаслідок чого п’ятнадцятилітній
Патрик потрапляє у полон, і згодом його продають у рабство в Ірландію.

Соратник і друг Максима Конан Меріадек захопив Арморику і був
проголошений в 388 р.королем легіонерами, які за походженням були
ірландцями, валлійцями та армориканцями. Саме Конан став родоначальником
всіх суверенів Арморики-Бретані.

Також із Максимом пов’язується в історіографічній традиції виникнення в
Шотландії царства піктів, яких вважають за “агатірсів”, найнятих
римлянами для висадки в тил бритів (Гіральд Уельський, “Про навчання
правителів”, частина перша, ХІІ ст.).

Довідавшись про вторгнення вандалів та алан в Галлію, британські легіони
(Другий в Рутипії, тепер Річбор, та Шостий в Еборакумі, тепер Йорк)
проголосили імператором спочатку Марка, потім Граціана, а через чотири
місяці, вбивши попередніх, — Константина ІІІ (407-411 рр.). Новий
імператор висадився в Боннонії (Булоні), розбив варварів і відновив
оборону Рейну та союз із франками та алеманами. Його також визнали
галльські когорти та знать, він розташувався в Арлі, допоміг звільнитися
від влади римлян Арморіці та іншим провінціям Галлії і виступив проти
равенської армії, яку очолював остгот Сар. Хоча Сарові вдалося
розгромити розрізнені підрозділи нового імператора, але в спину вдарили
альпійські багауди. Син Константина ІІІ Констант був проголошений
цезарем і на чолі дев’яти когорт завоював Іберію. Равенський правитель
Гонорій змушений був визнати Константина ІІІ співправителем в Галлії та
Британії. Надалі Констант був проголошений імператором і на чолі армії
вирушив у похід в Італію, але під загрозою, що вестготи вдарять йому в
тил, відступив. В Іспанії Геронтій, намісник Константина ІІІ підняв
заколот і вбив Константа, проголосивши імператором свого сина Максима.
Проти Константина ІІІ виступили равеннські полководці Ульфіла і
Констанцій. Імператор заховався в базиліці Арля, прийняв сан пресвітера,
але був полонений і по дорозі в Равенну вбитий. Також Геронтій був
вбитий, а Максим втік до Південної Іспанії.

Аналогічно переселилися франки Меровінгів на захід з легендарної
“Аркадії” (“Ведмежої країни”, вірніше зі східної частини Візантійської
імперії, яка дісталася у спадок від Юстиніана синові Аркадію) — за
“Хронікою Фредегара” (ІІ, 4-6) франки були троянцями, яких Оддіссей
відпустив на волю і вони під проводом свого вождя Франція переселилися в
Європу, — вздовж Дунаю (країни Меруве; пор. з р. Морава) та за Рейн у
Бельгію в район Арден (названо в честь галльської богині Ардуіни,
аналога Артеміди), де вони називалися franci nebulones (“нижні франки”),
тобто Нібелунги (епічні власники певного «сакрального набутку»), а
потім, після поразки Константина ІІІ, як колишні його васали, захопили
всю Австразію з її центром Лангедоком. Також в 568 р. в Італію зі
своїми сім’ями та всім домашнім скарбом, втікаючи від гепідів та аварів,
на чолі великого племінного союзу германських, сарматських, булгарських
та слов’янських племен переселилися вініли, прозвані “довгобородими” —
“лангобардами” (див.: Павло Диякон, “Історія лангобардів”), ставши
творцями етнографічної групи італійців — ломбардців.

Пізніше, будучи поставлені в умови виживання під тиском навколишніх
германських племен, вони обрали собі за союзників арабів (ті називали їх
«сакалаба», тобто «склавіни»; у писемних джерелах цей етнонім вперше
згадується в 525 р. у Псевдо-Цезаріуса і походить від кельтського sluag
“спільнота, община, родичі, свої” та wene “венеди”) і славилися як
хоробрі моряки (в 768 та 777 рр. арабський флот під командуванням Абдала
бен Габіба ал-Сакалабі вдало штурмував портове місто Барселону). У
Кордовському халіфаті при дворі Абдуррахмана ІІІ нараховувалося більше
трьох тисяч пажів та євнухів слов’янського походження, а слов’янська
гвардія відігравала важливу роль в усобицях. Наприклад, був у Кордові
відомий вчений муж слов’янин Фатін, після смерті якого залишилися велика
книгозбірня та рукописи, а інший слов’янин на ім’я Габіб (ХІ ст.)
написав працю “Чіткі та переможні докази проти тих, котрі заперечують
чудові якості слов’ян”, де наводилася історія слов’ян в Кордові та
зразки їх народної поезії.

Саме в землі андекавів Анжу, як ми знаємо, і виявив провансалець Кіот
сліди почутого ним у Толедо (Іспанія) переказу про Грааль, а від нього —
Вольфрам фон Ешенбах (у нього назва країни – Anschaue, натяк на нім.
Anschauen “дивитися”; типологічно пор. зі слов’янським гідронімом
Смотрич – лівою притокою Дністра, на якій розкинувася
Кам’янець-Подільський, та горою Смотрич в карпатській Чорногорі)…

Додамо, що Анжуйська династія правила в Англії та Нормандії саме в
часі Хрестових походів і називалася ще “Плантагенети” 1154–1399 рр. (ця
гілка династії, заснована Готфрідом V де Шато-Ландон де Гатіне, вийшла з
могутнього дому Гатіна, до яких титул графів Анжу перейшов через
Ерменгарду, сестру останнього представника династії по чоловічій лінії
— Готфріда ІІ Мартелла, пом. 1060 р.), після якої престол займали її
бокові гілки – Ланкастерів (1399–1461 рр.) і Йорків (1461-1485 рр.),
гілка Ланкастерів – валлійські Тюдори (1485–1603 рр.) та династія
шотландських королів Стюартів (1603–1649, 1660–1714), що породичалася з
Тюдорами, та споріднена зі Стюартами Ганноверська династія (1714–1901
рр.). Граф Анжуйський Роберт ІІ Сильний (пом. 866 р.) був прадідом Гуго
Капета, засновника королівської династії Франції Капетінгів (987–1328),
гілкою якої є наступна династія Валуа (1328–1589). Дядьком Роберта був
граф Орлеанський Ед, син безіменної сестри Вітбурги, дружини епічного
героя Гільома Оран(ж)ського, графа Тулузи (надалі – католицький святий
Гільом Желлонський), і отже, двоюрідним братом сина якого (Бернара
Септиманського) Ед був. Власне об’єднане пізніше з в єдине графство з
Анжу та Анжером графство Турень (Тура) існувало з VI ст. (в 560 р.
графом був якийсь Альпен) , а в 861 р. її вищезгаданий граф Роберт ІІ
Сильний став ще й графом Парижу і засновником династії Робертинів (і
відповідно й Капетінгів; син Роберта Едд був королем Франції в 888-898
рр.), а у Анжері, столиці наступних об’єднаних Анжу, Анжера і Тура,
перший віконт Флор згадується під 540 р., а в 839-844 рр. віце-графом
тут був якийсь Рорікон (чи не легендарний це варяг-шукач престолу
Рюрик?). Після того, як віконтом Анжера побував граф Тура Роберт ІІ
Сильний, віконтом згадується (після Гуго Аббата) Інгельгер (879-886
рр.; його дружина — Аделаїда д’Амбуаз де Нант де Тур), батько першого
власне анжуйського графа Фулько І Рудого (пом. 941 р.; граф Анжу де
Нант де Тур).

1. Фулько (Фолькет) I Рудий, син Інгельгера (888 – 938 рр., граф Анжу з
929 р.).

2. Фулько II Добрий, син (938 – 58 рр.).

3. Джефре (Готфрід) I Грізгонель (Сірий Плащ), син (958 – 87 рр.).

4. Фулько III Нерра (Чорний), сын (987 – 1040 рр.).

5. Джефре II Мартель (Молот), син (1040 – 60 рр., граф Вандому з 1031
р.).

Ерменгарда, сестра + Альберік, граф Гатіне (пом. 1057 р.).

6. Джефре III Бородатий, син (1060 – 68 рр., пом. 1097 р.).

7. Фулько IV, брат (1068 – 1109 рр.).

Джефре IV, син (співпр. 1094 – 1106 рр.).

8. Фулько V Юний, син (1109 – 31, король Ієрусалиму 1131 – 42 рр.).

9. Джефре V Плантагенет, внук (1131 – 51, герцог Нормандії 1144 – 51
рр.).

10. Генріх (Анрі), син (1151 – 89 рр., з 1154 р. король Англії Генріх
II).

11. Карл I Анжуйський, син Людовіка VIII (1246 – 85 р., граф Провансу з
1267 р.,

король Неаполю з 1265, король Ієрусалиму з 1277 р.).

12. Карл II, син (1285 – 89 рр., пом. 1309 р.).

13. Карл Валуа, син Филипа III (1289 – 1325 рр.).

14. Филип, син (1325 – 28 рр., король Филип VI 1328 – 50 рр.).

15. Людовік I, внук 12 (1350 – 84 рр., герцог з 1360 р., король Неаполю
1382 – 84 рр.).

16. Людовік II, син (1384 – 1417 рр., король Неаполю 1387 – 99 рр.).

17. Людовік III, сін (1417 – 34 рр., герцог Калабрії 1423 – 34 рр.) .

18. Рене, брат (1434 – 80 рр., граф Провансу 1434 – 80 рр.).

1480 р. до королівського домену.

19. Анрі, син Генріха II (герцог Анжу 1569 – 74 рр., король Генріх III
1574 – 89 рр.)

20. Франсуа, брат (герцог Анжу й Алансон 1576 – 84 рр.).

Гільом д’Оранжа (Guillaumе d’Orange; варіанти написання імені: Гільом,
Гільйом, Гійом, Вільгельм, Вільям (лат. Guilielmus, Gulielmus, ст.-фр.
Guillaume, Ghigelmo, Guilielm, фр. Guillaume, італ. Guiglielmo, ісп.
Guillermo, порт. Guilherme, норм.-фр. Willaume, ср.-верх.-нім.
Vuilhelmus, нім. Wilhelm, дат. Vilhelm, англ. William, слов. Viliam рум. codru “foret”, албан. kodre
“Hugel, пагорб”.

Власне до останніх належить «Рух Грааля», заснований Абд-ру-шіном
(Оскаром Ернстом Бернгардтом). Він народився 18 квітня 1875 р. в
Бишофсверді (Саксонія). Здобувосвіту в галузі комерції і рано почав
письменницьку діяльність. В 1915 р. був інтернований в Англії,
звільнений в 1919 році. В 1924 р. почав писати працю «Послання Грааля».
В 1928 р. Абд-ру-шін поселився в Фомперберзі, в Тіролі (Австрія), де й
написав свою книгу “В Світлі Істини”. В 1938 р. був висланий з Австрії.
Помер 6 грудня 1941 р. в Кіпсдорфі (Рудні гори). Його послідовники
заснували організації у багатьох країнах: «Керівництво Грааля»
(Фомперберг, Тіроль, Австрія), Фонд “Послання Грааля” (Штутгарт, ФРН),
видавництво «Мир Грааля» (Москва, Росія) тощо.

Доктрину Грааля використовують і послідовники руху Алістера Кроулі
(“Телемське абатство»), і ми наведемо для ілюстрації цікавий текст його
прихильника Георгія Осіпова (мовою оригіналу):

КНИГА ХЕТ или ЗАМОК АБИЕГНИ

(LIBER CHETH vel VALLUM ABIEGNI

sub figura CLVI)

Сие есть тайна Святого Грааля, который священный сосуд Нашей Леди,
Багряной Жены, Бабалон, Матери Мерзостям Земным, Невесты Хаоса, той, что
ездит на нашем Господине Звере.

Ты соберёшь всю кровь твоей жизни в золотую чашу Её блуда.

Смешаешь свою жизнь с жизнью Вселенной, не утаив ни единой капли.

И тогда онемеет твой мозг, и смолкнет стук твоего сердца, и жизнь
полностью выйдет из тебя, и ты будешь вышвырнут на помойку, где птицы
воздуха станут клевать твою плоть, и твои кости будут белеть на солнце.

Вот тогда сойдутся вместе Ветры и вознесут тебя, как будто горстку праха
на полотне о четырёх углах, и они предадут тебя стражам бездны.

И стражи бездны позволят Ангелам Ветров пройти, поскольку не будет в
твоём прахе жизни.

И Ангелы опустят твой прах в Городе Пирамид, и не станет у него больше
имени.

Теперь, раз уж ты сумел выполнить Ритуал Святого Грааля, ты должен
избавить себя от того, что имеешь.

У тебя есть богатство; так раздай его тем, кто, имея в нём нужду, к нему
не стремится.

Есть у тебя здоровье; умерщвляй себя в пылу самоотречения ради нашей
Леди. Пусть твоё мясо свисает с костей, и твои глаза мреют неутолимой
похотью к бесконечному, твоей страстью к Неведомой, к той проклятой, что
по ту сторону Познания.

Есть у тебя любовь; вырви свою мать из сердца, и наплюй в лицо своему
отцу. Пусть твоя нога топчет живот твоей жены, и пусть младенец у её
груди станет добычей собак и грифов.

Ибо если не сотворишь ты этого своей волей, тогда мы это сделаем помимо
твоей воли. Так, чтобы ты сподобился Причастия от Грааля в Часовне
Мерзостей Земных.

Но смотри! Если ты втихомолку придержишь у себя хоть одну твою мысль,
тогда быть тебе брошену в бездну навсегда; и станешь ты одинок, станешь
пожирателем навоза, обиженный в День Быть-с-Нами.

Да! Воистину, сие есть Правда, сие есть Правда, сие есть Правда. Будут
тебе пожалованы радость, здоровие и мудрость, и богатство, но лишь
тогда, когда ты не будешь более ты.

Будешь ты бесчинствовать на ярмарке с гуляками, и девы будут метать в
тебя розами, и купцы, преклонив колени, поднесут тебе золото и пряности,
молодые мальчики также будут лить для тебя чудесные вина, а певицы и
танцоры станут тебе петь и плясать.

И всё же тебя там не будет, ибо ты будешь позабыт, пыль, затерянная в
пыли.

Так же и в целом Эоне не окажется тебя, ибо приготовит из твоего праха
белый пепел Гермес Невидимый.

И это будет гнев Бога, что всё так произойдёт.

И это будет милость Бога, что всё так произойдёт.

По этой причине и было поручено тебе придти ко Мне в начале, ибо если
тобою сделан хотя бы один шаг на этом Пути, ты неизбежно будешь должен
достигнуть Его конца.

Сей Путь по ту сторону Жизни и Смерти, Он также по ту сторону Любви, но
ты об этом не знаешь, так как не знаешь Любовь.

А конец этого Пути неведом даже Нашей Леди, ни Зверю, который под Ней,
ни Деве, её дочери, ни Хаосу, её законному Повелителю, но Коронованное
Дитя знает? Неизвестно, будет ли об этом известно.

Поэтому будет Слава Хадиту и Нюит в Конце и в Начале, именно так – в
Конце и в Начале.

Перевёл Писарь 666. Фратер Инкубон».

Також вдатно спрямованою у «протилежний бік» була група англійських
«нових тамплієрів», що вірила у «світло зі Сходу» та «повернення Чаші
Грааля на Схід», які у 1724 р. офіційно виступили як «Справжній
благородний орден Гор-Моголів», заснований начебто якимось китайським
імператором на декілька тисячоліть раніше до появи біблійного Адама.

Стосовно надр гір як хоронителів Чаші можна запропонувати версію, за
якою ім’я дотичного до неї короля-хранителя як Рибалка (Kynge Pecchere,
Pecheur) може бути фонетичним зближенням зі слов’янським “печера” (нім.
die huhle; франц. la caverne; англ. the cave; пор. корінь *cav- з
компонентом “кав-” у етнонімі андекави та “ки(ї)в”), а саме з
Печерською Лаврою Успіння Богородиці в Києві та версією про
кельто-ірландських печерників-місіонерів на Русі з Нінської єпархії на
Балканах (див. також популярну у Західній Євразії топонімічну основу
“ки(ї)в”, системне зведення якої здійснено К. Тищенком). Зокрема їх
могло надихати “Житіє св. абата-ірландця Колумбана Молодшого” (І, 27),
якому у видінні ангел явив кулеподібний сяючий предмет (“таріль” ?) із
зображенням замешканого світу перед тим, як святий бажав піти
провіщувати святе Євангеліє альпійським слов’янам (венетам). Свого часу
він користувався покровительством саме династії Меровінгів і заснував в
591 р. три печерні монастирі в Бургундії, але в 610 р. змушений був
залишити Франкію і замешкати в Брегенці на Боденському озері,
просвітлюючи алеманів. Поразка його покровителя короля Теудеберта ІІ в
травні 612 р. спонукала його до спроби вирушити до слов’ян, але зрештою
він обирає Ломбардію, де й помирає в монастирі міста Боббіо 23 листопада
615 р.

Італійське Боббіо разом з Монцо прославлене запровадженням особливої
традиції на рубежі ХІ-ХІІ ст. – своєрідної масової моди на особливого
типу палестинські евлогії (т.зв. “ампули Монци”, які замінили язичницькі
фляжки-“слізниці”), наповнені дорогоцінним миром, котрі у свої скити та
храми привозили паломники з Єгипту та Палестини, святі місця яких стали
доступними внаслідок Першого хрестового походу (1096 р.). В VI-ІX ст. ці
посудини прикрашалися рельєфними сюжетними зображеннями або розписом,
надалі ж просто прикрашалися слідами рифлення на горлі та стінках, а
виготовляли їх з безколірного скла. Деякі дослідники саме їх вважають
прообразами Чаші Святого Граалю.

Певний час абатом монастиря в Боббіо був аквітанський бенедиктинський
чернець Герберт (940-1003), який закінчив не тільки християнські
університети в Барселоні та Реймсі, але й мусульманський в Севільї, стає
радником і наставником імператорів з роду Людольфінгів Оттонів І, ІІ і
ІІІ, ідеологом відродження Священної Римської імперії та об’єднання
Італії та Німеччини, професором і наступником славнозвісного теолога
Адальберона, архієпископом Реймсу, Равенни і зрештою — папою римським
під іменем Сильвестра ІІ, про якого ходила слава як про алхіміка та
чорнокнижника, творця гомункулусів.

Також вважається, що візантійську традицію печер-скитів на Русь принесли
носії салтово-маяцької культури християни-алани (яси, ози, осетини) та
булгари, про що є археологічні свідчення (своєрідні північнокавказького
типу могили та інвентар сирійського та єгипетського типу у них) в
середині Х ст. Зокрема, їм належить багато печерних комплексів Подоння
(серед цікавих – Маяцьке поселення з печерами Великих Див та
Свято-Троїцький скит біля с. Холок Новооскольського р-ну Білгородщини,
храм Калачіївської печери та шестистовпні підземні храми у Великих та
Малих Дивах). Про присутність в Києві осетинських емігрантів-християн
говорить константинопольський патріарх Фотій у своєму “Окружному
посланні” 867 р. Як відомо, в той час в Києві княжила покровителька
християн свята рівноапостольна Ольга (Олена). Переселенці-алани втекли
на Чернігівщину, рятуючи віру, коли хазарські Ашини змусили Аланію в 932
р. зректися православ’я, і заснували в Чернігові Іллінський печерний
монастир, де розташоване найдревніше християнське кладовище при
печерному храмі (надземна Іллінська церква була збудована лише в 1072
р.). Саме навпроти печер, в притоці Десни (озеро Прикал) у Святій Рощі
30 серпня 992 р., на відстані в 3 км від поселення, а не біля стін
древнього міста, відбувалося хрещення всіх чернігівців. Сюди ж в
Іллінський печерний монастир з Чернігівського Єлецького Успенського
монастиря Богородиці перебрався протостратор (засновник) всього руського
чернецтва преп. Антоній Печерський, тут прийняв постриг Феоктист-Ілля,
який пізніше став архімандритом Києво-Печерської лаври (на 1106 р.), а
потім архієреєм в Чернігові (1106 – 1123 рр.). Саме в печерному
кімітирії (“костниці”) Антонієвих печер в Іллінській церкві в Чернігові
виявлені фрагменти згаданої вище евлогії (“ампули”), що свідчить про
паломництво у Святу землю одного з монахів Ільїнського печерного
монастиря (можливо, самого ігумена Даниїла, автора відомого “Хожденія”,
де описуються головним чином 32 печерні святині Ієрусалиму та Святої
землі, порівнюючи, наприклад, р. Іордан з р. Снов біля Чернігова).
Принесена евлогія-“ампула” зі святим єлеєм дісталася у спадок ігумену
Іову. Цікаво, що саме ігуменським вважається знайдений на площадці
тераси перед входом у келію Іова (над якою і написано ім’я власника,
потім перетворена в “костницю”) срібний перстень з тризубом на щитку
(тобто ознака т.зв. “княжого ігумена”). Аналогічний золотий перстень
було знайдено в резиденції архімандрита або вікарного єпископа
сусіднього Єлецького монастиря.

Також, як зауважує Ю. Стефанов, дослідник-антропософ С. Прокофьєв “…
детально прослідковує символічні паралелі між образом Св. Грааля і його
відображенням у давньо-руській архітектурі і літературі, наводячи в
якості прикладів храми володимирської Русі і знамениту легенду про
невидимий град Кітеж: “Вид залитої сонцем, світлом перекинутої чаші
купола і голуба, що здіймається з неї. В точності відповідав астральній
імагінації Грааля: вознесеній вгору Священній Чаші і Святому Духові, що
сходить до неї, з духовних висот в образі білого голуба. А в легенді про
Кітеж “саме здійснення граду невидимим, тобто процес сходження до вищого
духовного прообразу в результаті нового зв’язку людської душі з Істотою
Христа, також відбувається через посередництво “пильнуючої та
зберігаючої” небесний град Марії-Софії”…”.

Ісламські сліди в переданні про Грааль, зафіксовані рядом дослідників,
можуть мати пояснення лише в стосунку з Київськими печерами.

Саме тут у печерному скиті-ханака (ханасах) у самотній келії
(“саума’а”; пор.: слов. “чертог” — “келія монаха” Керчів > Керч). Сам Шамбат зазнав гніву від
верховного володаря булгар Кубрата за те, що пішовши в похід на фарангів
(франків), раптово повернув назад, цим прирікши решту булгар на поразку.
Власне про війну франків і булгар розповідає хроніка Фредегара (VII
ст.), коли після смерті аварського хана Баяна в Паннонії спалахнула
війна між власне аварами та булгарами-кутригурами. Останні втекли до
франкського короля Дагоберта Меровінга, який спочатку радо прийняв їх,
відвівши для поселення теперішню Баварію. Цим пояснюється, зокрема те
лінгвістичне явище, як взаємні германсько-тюркські запозичення,
виявленні щонайбільше в лексиці чуваської мови, безпосереднього нащадка
давньо-булгарської (зведення складено Валентином Стецюком).

Потім з невідомої причини Дагоберт наказав їх вирізати, чим накликав на
себе і свій рід Меровінгів прокляття великих шаманів Євразійського
степу. Булгари з великими втратами відступили за Карпати, де слов’яни і
язиги-сармати радо прийняли їх як захисників від аварської сваволі.

На пагорбі Куянтау було встановлено ідола Кам’яна Голова (Таш-Баш, тобто
натяк на слов’янського Дажьбога), увінчаного великою кам’яною чашею (!)
і йому в пожертву купці приносили аналогічні чаші (“ташаяки”) з
написаними угодами, зобов’язаннями, проханнями чи клятвами. Тут же у
казані було зварено в жертву захопленого у полон булгарами хазарського
кагана. На горі Куянтау свого часу помер, відпочиваючи від пригод,
хоробрий кінь богатиря Ату (Аттіли) Тулпар, і коли герой зійшов на гору
подивитися на кості побратима, то раптово помер від задухи (що співпадає
з переказами про “смерть від коня” руського князя Олега та варязького
конунга Одда).

Проте Київ-Шамбат був лише релігійним центром, а столицею царства
Дулоба став Хорисдан (тепер — Коростень, місце поклоніння алпу худоби
Малу-Велесу). Свого часу Шамбат, та інший син Кубрата Аспарух (Ісперіх
мешкаючий у Буруджан-Батавилі (“Ставка”, тепер — Путивль) протистояли
проти булгар-утигурів старшого сина Кубрата кана Бат-Баяна, столицею
якого була Фанагорія на Таманському півострові (місце культу алпа вогню
Хурса-Хорсу) (про цю міжусобицю розповідає також історичне джерело —
написаний у 1226-1249 рр. літопис “Газі-Барадж Таріхи”). З цього
скористалися інші алтайські етноси — хазари та печеніги, об’єднані
династією Ашинів (“Вовків”; родове знамено — золота голова вовка на
блакитному полотнищі), для яких булгари були “поганими псами”
(“кутригури”). Спочатку в 670 р. було захоплено релігійну столицю чорних
булгар Балтавар (Полтаву), через що булгари цього племені (чорні
булгари) переселилися в Башту, а після смерті Шамбата — на Балкани і
заснували в 681 р. на Дунаї Болгарське царство, потім розбив самого
Бат-Баяна, народ якого бурджани з часом був підкорений хазарами і
частково змушений був переселитися в 894 р. у верхів’я Волги, де спільно
з місцевими язичниками-сабанами утворили нову державу — Волзьку Булгарію
(тепер — Татарстан), і туди ж переселилися й чорні булгари з Лівобережжя
Дніпра, а ті ж, які залишилися в Передкавказзі, стали ядром формування
балкарців (їхня самоназва “таулу” — “горці”, можливо, ідентична назві
царського роду Дуло, до якого належав Аттіла), карачаївців та кумиків. В
737 р. араби розгромили хазар і змусили їх дозволити, щоб підлеглі їм
етноси прийняли іслам. Небіж останнього балтаварського хана Габдулли
Джильки на ім’я Угер Лачині став князем Києва і відомий як “Ігор
Рюрикович”, а родовий знак “балтавар” став знаком династії і відомий як
“тризуб”. Один із синів власне волзькобулгарського хана Алмиша Арбат
(Арпад) спільно з уграми та каварами (халісіями, західним хазарським
племенем; від євр. hwr “городяни”, відмінні від селян-“хазерів”, євр.
haser “селище”, самоназва ж була однокорінна з узбец. “хашар” —
“допомога, спілка, толока”) переселюється у Паннонію, де виникає
Угорщина (сином верховного вождя каварів Шаба і невідомої на ім’я дочки
короля Іштвана І був король Угорщини Самуїл Аба, який правив у 1041-1044
рр.). Ті ж чорні булгари, які залишилися в Донецько-Чернігівській землі
стали під іменем берендеїв та ковуїв васалами Київської Русі.

У сенсі стосунку із “печерою” напрошується співставлення литов. rausis
“печера”, rusas “погріб”, rushus “діяльний”, швед. rusa “викопувати” з
етнонімом “руси” ~ шевченківський мотив Русі як “розритої могили”,
можливо, належить до часу його побутування у Вільно і цілком можливо, що
литовці передавали йому гру слів в оцінці окупантів — “русскіє” —
“розорювачі, спаплюжувачі могил”.

Також порівняймо з санскр. guha “печера” Ізольда)
Мечем Давида (пор. з мечем Артура “Ескалібуром” lady) “та, що місить хліб” > “господарка,
пані” ~ Либідь/Сванхільда “Лебідь битви”). У Сноррі Стурлуссона, як на
нас, саме Либідь/Сванхільда згадується як Дротт (давньо-сканд. drott
“пані”, “кметка”), дочка конунга Данпа (Дніпра), сина Ріга (бога
Хеймдаля, прабатька різних класів людства). Саме Данп був першим, кого
іменували “королем” (конунгом — “людина божественного походження”, від
kunja-) впротивагу готському титулу reiks (тобто тут протистояння між
кровно-династичною традицією, уособлювану першим Рігом і останнім
Германаріхом Амалом (прямим нащадком Германаріка як представника
династії Ільфінгів О. Пріцак вважає датського вольсунга-ільфінга
(“вовкулаки”) — ярла Лота Кнута Хельгі Еріксона (891–900), він же
руський князь Олег Віщий (882 – 922?)), та харизматично-королівською,
уособлюваною Йонакром/Данпом та його родом). Сином Дротт/Либеді був
Дюггві, який “… був першим серед своїх родичів, кого назвали конунгом;
до цього їх називали “дроттнами”, їхніх жінок “дроттнінгами”, а
королівську дружину “дроттами”. Однак кожен з роду Інглінгів завжди
називався Інгві або Інгуні, а всі разом — Інглінгами. Пані Дротт була
сестрою конунга Дана (сарматська назва “Дону”, тобто Сіверського Дінця)
Гордого, за чиїм ім’ям названо Данію”. Інглінги ж виводили свій родовід
зі шведської столиці Уппсали та від бога Інгві-Фрейра, якого пізніший
хроніст Арі Мудрий назвав “тюркським конунгом”.

Звісно, всі ці генеалогії в дечому фантастичні, але не слід
перебільшувати міру довільності родоводів, бо, без сумніву, як у інших
генеалогіях Євразії, тут використані імена, котрі зберегла колективна
пам’ять, і, можливо, хроніки, що не дійшли до нас.

Пізніше представники клану Інглінгів відновили свою “тюркську харизму”,
взявши собі за дружин доньок хазарського кагана, який внаслідок боротьби
з насаджуючим іудаїзм майордомом (бегом) і невдалого повстання західних
(“білих”) хазарів-каварів (халісіїв; емігрували через Галичину в
Угорщину, на Галичині відомі як етнографічна група “березуни”, від іран.
berez- “білий”) змушений був емігрувати в район Ростова. Тут і виник у
830-х рр. варязько-хазарський симбіоз — Руський каганат з довколишнім
населенням, приписаним до певних маєтностей (дв.-швед. husaboer / husaby
~ європ. demesnes “маєток” > “кацапи” – “п