.

Релігія у слов’ян. Поширення християнства у слов’ян (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3799
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Релігія у слов’ян.

Поширення християнства у слов’ян”

ПЛАН

1. Особливості релігії древніх слов’ян

2. Слов’янські релігійні свята – яскравий прояв

релігійної самобутності слов’ян

3. Християнизація слов’ян

Література

1. Особливості релігії древніх слов’ян

Історики слов’янської релігії рішуче обстоюють землеробський характер
слов’янського культу.

Одним із первісних напрямків вірування словян є анімізм. Анімізм
починається з приписування якостей двійників матеріальним об’єктам:
людському тілу, тваринам, знаряддям праці тощо. У подальшому своєму
розвиткові анімізм включив у себе уявлення про двійників матеріальних
процесів (хвороби, війни, ковальська справа та ін.). У слов’ян для
визначення ілюзійних двійників застосовувались два терміни: менш
могутніх називали “душами”, більш могутніх — “духами”. Тому можна
сказати, що анімізм є вірою в існування душ і духів.

Через те, що слов’яни взяли свій пантеон від двох субстратів, що
утворили їх як єдине ціле (землеробів на Півночі та кочовників на
Півдні), спробуємо припустити, що вони шанували богів тієї та іншої
культур. Обидві цивілізації були вже достатньо розвинені, щоб їхній
Небесний Прабатько відійшов на другий план. Майже доведеним можна
вважати той факт, що згаданій вище Сварог і є Прабатьком у
слов’ян-землеробів, а функції Зевса в них виконує Дажбог, який є
реалізацією потенційних функцій батька. Також Дажбог доносів до батька
ритуал, виконання якого забеспечувало нормальну життєдіяльність
суспільства. Це здавалося би зрозумілим, якби не голова “пантеону
Володимира” – Перун. На відміну ід “адміністратора” – Дажбога, Перун
виступає як воїтель – громовежець.

Це воїн, який перемагає Змія – Дракона, відбиває в нього худобу та
жінок. Хто ж був батьком войовничого Перуна ? Деякі дослідники
припускають, що це мало досліджений Стрибог, володар стихій, хаосу,
магічних заклять. Можемо, спираючись на викладене вище припустити, що
пара Стрибог – Перун дійсно були провідними богами кочовників, а Сварог
– Дажбог – землеробів. Тоді Сварога можна ідентифікувати з індійским
Дьяусом, а Стрибога – з Варуною. Сина Сварога – Дашбога можна
розглядати як доброго адміністратра – Мітру. Але, будучи слабшим за бога
кочовників – громовержця Перуна, Дашбог поступається своїм місцем і
переймає образ Божественного коваля, якй відповідає давньогрецькому
Вулкану, продовжувача та виконавця вищої волі Зевса-Перуна.

Громовержець – головний бог всіх індоєвропейців та інших народів –
виступає в образі бога-царя та царя-жерця. Очевидно, що сакралізація
царя у кочових народів знайшла своє продовження саме в цьому образі.

Згідно літописів випливає, що Індра має бути також покровителем міст,
але крім Перуна у слов’ян такі функції виконує Дашбог. Індра спирається
на традиції свого батька, але реформує їх. Це вже не бог всіх людей, а
бог конкретного народу, з яким люди обов’язково ідентифікують себе.

Давня людина ще не уявляла собі, що може бути її особистий бог, з яким
можна спілкуватися віч-на-віч як у євреїв. Лише. Християнство дасть їй
таку можливість, але словяни вже чітко відмежовують себе від інших, и
Перун для них є власним богом. Один з найпопулярніших сюжетів, як
Перун-Індра б’ється зі Змієм за стада корів, відбиває природну містерію
грози. Змій ховає корів під скелею, а громовержець б’ється з ним та
перемагає.

Перун пов’язаний з високими місцями (Зевс – з Олімпом) і
індоєвропейською мовою слово “perqunos” означає “скеля”. Крім скелі з
ним пов’язують образ “світового дерева” про який вже йшлося у зв’язку з
попередником Перуна, “perquus” індоєвропейців означає “дуб”. Також з цим
коренем пов’язують таких богів, як балтійський Перкунса, хетський бог
Пірві, фракійській Перкона, індійський Парджаньї (його часто
ідентифікують з Індрою), іранський Пейрумуна, албанський Перенді,
культській Перкуній та християнській Петро (це ім’я означає “камінь”, що
добре узгоджується з назвою скеля, а також він є “своїм” апостолом, на
відміну від “апостола язичників” Павла).

Часто ім’я громовержця звучить у слові “грім” – германського Тора, на
честь якого названий день четвер “donnerstag”, який традиційно
пов’язують з Юпітером. Атрибутом Тора є молот, який, за логікою, має
бути переданий Ковалю, відповіднику Дажбога-Вулкана. Образу Громовежця
відповідає скіфський Папай (порівняти: Папай-Перун).

Отже, цілком природньо, що в центрі пантеону Володимира стояв саме
Перун, цар-жрець, колишній посередник між своїм батьком та людьми, а
згодом – центральна фігура язичницької релігії.

Образ Дажбога трансформується у бога-ремісника, Божественого Коваля, як
вулкан у греків, або сонячного бога Геліоса-Аполлона. Витіснення його з
головного місця в пантеоні Перуном спровокувало невизначенність його
ролі: то він, дійсно, Божествений коваль разом зі Сварожичем, то поділяє
місце з Ярилом. Але Ярило несе в собі скоріше марсіанську функцію, ще не
ідентифіковану повністю. Сварожич, у свою чергу, може бути одним
персонажем, що й Дажбог, бо ім’я “Сварожич” означає “син Сварога”, а
Дажбог і був сином Бога Неба. Таким чином, можна вважати, що єдиний
персонаж, виступає то сонячним богом, то ковалем, залежно від тих
функцій, виконання яких в даний момент потрібно.

Кочовники принесли з собою класичну для розвинених народів тричленну
схему світу, яка відрізняється від землеробської. Тепер світ складається
з небесної, земної та підземної частин, а у слов’ян цей перехід ще не
встиг повністю відбутися. Пара земних-підземних богів ідентифікуються як
Род-Велес. Давній бог землеробів Род вже був розглянутий. Єдине, що
можна додати, це те , що культ Рода як найвіжливішого божества зберігся
у хліборобів аж до прийняття християнства, в той час як Перун був Богом
внерхівки на чолі з князем. Ціеї думки дотримується, наприклад, М.
Попович.

Род виступає в парі з Матір’ю-Землею, своєю дружиною, яка
трансформується в Мокош.

Розглянемо іншого бога підземного світу Велеса, безперечно, бога
кочовників. Його називають “скотьїм богом” вже за часів слов’янства, що
підкреслює його роль бога кочових племен. Цей бог, мабуть, злився з
образом трипільського вужа-охоронця (нагадаю, що у хліборобів
трипільців, скотарство відігравало певну допоміжну роль). Зміїна
сутність Велеса неодноразово підкреслювалася; він пов’язується з
низинними місцями, є богом, можливо чорної магії.

У більшості европейськіх народів Велес-Змій – Головний суперник Перуна.
Доказом того, що Змій – образ дуже давній, може бути просто
перерахування подібних персонажів у інших народів. Це і індоєвропейський
Будха, іранський Ажи-Дахакі, скандинавський Нідхегг, монгольський Аврвга
Мобоя, хеттський Іллюнуки, грецький тіфон, біблійний Сатана-Змій.

Можливо Велес виконує такі функції як Плутон у римлян та Аїд у греків,
але прямих свідчень цьому нема. Можливо, культ Перуна, зтикнувшись з
культом Велеса (вужа-охоронця) ніяк не може перемогти його, тому
пристосовується до існування разом з ним (як Зевс з Аїдом) віддавши йому
нижне царство. Це добре узгоджується з теорією, що Перун – бог князів, а
Велес – народу. Нагорі – Перун, а внизу (на Подолі?) – Велес.

Жіночі божества вивчені набагато менше. Едине, що можна сказати
впевнено, це те, що Велика Мати стала Мукощщю, дружиною Рода, або
дружиною Велеса. (Згадаємо, що Велика Мати щороку одружується з Небесним
Биком та Змієм-Драконом).

Інше жіноче божество – Лада – Аргімпаса – Латона є богинею кохання,
весни та життевих сил. Кохання – поняття досить пізнє, і з того, що Лада
є його покровителькою, можна зробити висновок, зо слов’яни стояли на
дуже високому щаблі духовного розвитку.

Трансформація цього образу у слов’ян не досліджена, алде у
індоєвропейців вона виступає спочатку як стихійна природа (Афродіта,
Уранія), і може бути пов’язаною з Мокошею. Другий етап розвитку богині –
воїтельниця у слов’ян взагалі не визначений, але має бути співставленим
з Ізідою, та Іштар (Астартою). Ми зустрічаємо Ладу вже в останній
іпостасі, як богиню кохання, можливо, покровипельку шлюбу, покірну
Перуну. Але другий етап розвитку цього розвитку мав бути, бо процес
трансформації матріархального устрою хліборобів в патріархат кочовників
не міг не зустріти опору.

Божества Леля та Лель усвідомлюються супутниками (дітьми) Лади і Лель є,
можливо, слов’янським Амуром. Отже, можна зробити висновок, що зміна
богів, характерна для усієї індоєвропейської спільності, простежується
чітко, зберігаються загальні тенденції, хоча в той самий час специфічною
рисою слов’янського пантеону є співіснування двох груп богів – кочових
та землеробськіх.

2. Словянські релігійні свята – яскравий прояв

релігійної самобутності слов’ян

Суті слов’янських релігійних свят не можна зрозуміти, не взявши до уваги
значення землеробства в господарській системі руських слов’ян IX — X ст.
Особливо показове є те, що після прийняття християнства виниклий
своєрідний синкретичний культ також набрав яскраво виявленого
землеробського характеру. Досить вказати, що весна перетворилась у
богородицю, яка приїздила на благовіщення на ралі; святі Ілля, Юрій і
Мнкола перетворились в охоронців сільськогосподарських робіт і
помічників землеробства 4.

Особливо яскравий землеробський характер мав культ Юрія, який «жито
засіває і жито родить», «яр засіває, горох сіє» і «на полі перший бог».
Населення після прийняття християнства продовжувало, як про те свідчать
деякі списки Устава кн. Володимира, молитись під клунею або в житі.

З дохристиянського часу ми мали свої Свята, цебто дні, а правильніше
пори року, призначені на пошанування чи на пам`ять того чи іншого свого
бога. В глибоку давнину був у нас свій особливий релігійний календар,
досить великий і широко розроблений, його характерною рисою було те, що
він був міцно зв`язаний з природою та з хліборобством цілого року.
Складався цей календар головно в полян, що з глибокої давнини були вже
хліборобами. Наші стародавні Свята — це наші хліборобські обряди, яких у
нас завжди було дуже багато, і ось вони й склали наш річний календар
Свят.

Начало формы

Конец формы

Точно усталеного дня якогось Свята вдавнину ще не було, бож це були
Свята хліборобські: обряди справлялися в залежності від погоди й часу
хліборобських зайнять, у залежности від сонцеобо.ро-ту та соняшної сили,
і тільки Християнство пізніше поприв`язувало їх до певних днів. Звичайно
Свято тяглося кілька днів, а то й тиждень і більше, що полишилося й до
нашого часу. Усі Свята були пов`язані однією спільною ідеєю: пошанування
сонця й соняшних богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом, а це є
те, що становить основу хліборобства. Наш стародавній святковий обряд
був дуже широкий і багатий, від чого й до сьогодні позосталося чимало
залишків, особливо обрядових пісень: веснянки, гаїлки, купальські,
колядки, щедрівки й ш. До кожного Свята заздалегідь готувалися, напр.
докладно чистилися й прибиралися домівки, щоб взагалі вивести з хати
всяку нечисть, що скрізь робиться й тепер. Перед Великоднем уже в
„чистий” четвер у хаті мусить бути чисто. В обрядовому українському
календарі заховалося дуже багато глибокої старовини1. Наші обрядові
пісні взагалі йдуть з дуже давнього часу, ще з доби українського
розселення, а деякі вірування, що виглядають з них, сягають доби
Чорноморсько-дунайської. Ось чому в наших святкових обрядах немало
спільного з обрядами балканських слов`ян. Наші обрядові пісні часто
являються з формою й змістом закляття, щоб сталося конче те, про що
співається: щоб збіжжя й плоди родили. Завданням таких обрядових пісень
є, — піснею, голосом, танками, ритуальними діями допомогти зросту
плодів. Наші веснянки взагалі переповнені вегетаційними (рослинними)
магічними діями.

Річний ритуальний календар наш ідеологічно ще мало опрацьований, мало
вивчений, але він зв`язаний головно з культом сонця, а через нього — він
календар хліборобський. Вироблявся він з найдавнішого часу, все
поповнюючись та поширюючись. Пережив він багато різних впливів, і зо
Сходу, і з Заходу; і ще за Чорноморсько-Дунайської доби, коли ми на
Дунаї стикалися з римськими впливами, ми немало з них перейняли, напр.
русалії, Коляда, непохитність Долі й т. ін. Переслідування народнього
календаря і Церквою, і владою, як останків поганства, йшло в нас і в
інших безперервно, але вивести всього неможна було жодною силою, —
старовина позоставалася в православних народів більше, в католицьких
менше, хоч Західня Церква в цьому відношенні не була лагідніша за
Східню. І ця старовина поєдналася з новим, і створила міцне двоєвірство,
про що буде мова в наступному X розділі, ст. 313—339.

Виступи проти стародавніх обрядів у нас не спинялися й за нового часу,
пригадаймо виступи нашого полеміста Івана Вишенського в XVII віці проти
всіх народніх Свят: Коляди, щедрівок, Купала, во-лочільного, Провід,
гойдалок на Петра, Юрія й т. ін. Виступав проти двоєвір`я й Архимандрит
Іоаникій Галятовський (і 1688). „Супліка на Попа” ще в XVIII віці
скаржиться, що той… Не велів Коляди колядувати, На вулицю ходити, й на
Купайла через огонь скакати,

Об клечінні заказав вінців робити,

І тих вночі на воду до річки носити.

Згадаю ще, що року 1719-го вийшов був наказ проти вечорниць, — з наказу
гетьмана Івана Скоропадського видала його Київська Консисторія. Ось тому
від стародавнього дохристиянського культового календаря позосталося не
так уже багато, і сам він обернений часто тільки на етнографію. Магічне
значення культів та обрядів поволі все гинуло, і переходило в забаву
головно молоді та дітей, як то сталося з Купайлом.

Але в істоті речі Церква таки не змогла остаточно прибити стародавніх
вірувань на Свята, — вони позосталися, хоч і змінені й затемнені, і
кольо-рово пов`язалися з християнством у різноперий букет. Чимало з
християнських Святих увійшли до на-роднього стародавнього календаря, але
набули собі нового зафарбування й нових сил, згідно з народ-німи
потребами. І навпаки, стародавні Свята й Святі міцно поєдналися з
новими, передавши їм усі свої ознаки та сили. Усе це створило т. зв.
двоєвір`я, і тому розгляд усіх Свят можна було б, власне кажучи,
віднести до наступного X відділу, де я це двовір`я докладно описую, бо
всі вони тепер — помітне двоєвір`я. Див. ст. 313—339. Дохристиянська
віра в головному була хліборобська, і власне хліборобство було тією
основою, біля якої вертілися всі стародавні вірування, воно їх
об`єднувало в одну систему. Коли прийшли нові християнські Свята, і
стали засвоюватися в суспільному житті, народ і на них попереносив свої
попередні хліборобські вірування, обряди й повір`я. Святий Петро-Павло з
бігом часу стає сторожем поля та врожаю. Одна пісня співає (Чубинський
337):

Святий Юрій землю одмикає,

Святий Петро жито зажинає,

Святий Ілія у копи складає.

І зо всіма Святами, зо всіма Святими народ пов`язав свої хліборобські
приказки. Ось трохи їх, які беру з „Приповідок” В. Плавкжа 1946 р.: Хто
не посіяв до Богослова, (8. IV), той не варт і доброго слова 262. На
Юрка (23. IV) сховається в житі курка. На Прокопа (8. VII) жита копа
123. Як прийде Ілля (20.^11), то наробить у полі гнилля 148. На Іллі
новий хліб на столі 147. На Бориса-Гліба (24. VII) берися до хліба 340.
Хто лежить до Покрови (1. X), той продасть усі корови 180. Дочекався
Луки (31. X): ані хліба, ні муки 188. На Петра-Верйги (16. XII) половина
снігу й криги 246, і т. ін.*

3. Християнизація слов’ян

Християнство зародилося в середині І ст. н. е. в східних провінціях
Римської імперії за часів глибокої кризи рабовласницького ладу.
Внутрішня ситуація в імперії відзначалася напруженістю: постійно
точилася боротьба між рабами і вільними, багатими і бідними,
загарбниками і підкореними.

Поразка народних рухів породжувала настрої відчаю, беззахисності, надії
на допомогу надприродних сил. Породжене загальним економічним,
політичним, інтелектуальним і моральним розпадом Римської імперії
християнство повинно було задовольнити духовну потребу суспільства, яке
вже не мало надії на соціальне визволення.

Віра в месію, тобто у божественного спасителя, як основи християнської
релігії, значно поширилася в східних провінціях імперії, де численні
проповідники сповіщали про прихід справедливого ладу.

Особливого значення для слов’янського світу має апокрифічний переказ,
записаний у “Повісті временних літ”, про те, що перший благовіст
Христової віри приніс на землі України апостол Андрій під час однієї з
своїх місійних подорожей в середині першого століття. Він благословив
гори, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього
Андріївського собору і віщував місту, яке мало тут постати, торжество
нової віри і світле християнське майбутнє. Цей переказ засвідчує
одночасний початок візантійського і київського християнства, тому що на
місці майбутнього Константинополя апостол також (за грецькою легендою)
поставив хреста. Український народ віками зберігав “Андрієву легенду”,
яку підтвердив своїм авторитетом Собор 1621 р. У його постанові
говориться: “Святий апостол Андрій — перший архієпископ
Константинопольський, Патріарх Вселенський і апостол Український. На
Київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста
благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим
не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол”.

Дослідження витоків слов’янської релігійності, а саме язичницьких
вірувань і обрядовості паралельно з християнськими дає можливість
побачити причини еволюції релігійних уявлень і необхідність реформування
язичництва у процесі зміцнення княжої влади в Київській Русі.

Для консолідації молодої держави, яку Володимир Святославович взяв під
свою тверду руку, потрібний був новий світогляд з його єдиним джерелом
ідеології, з проповіддю єдиної віри, єдиної релігії. Територія Київської
Русі наприкінці X століття була майже безмежною і складалася з багатьох
земель, заселених східнослов’янськими і неслов’янськими племенами. У
кожного з них були місцеві язичницькі культи, що відповідало попередній
епосі первіснообщинного і родоплемінного ладу, але зовсім не відповідало
прагненням єдиної раньофеодальної держави.

Спроба князя Володимира зміцнити ідеологічну базу своєї влади шляхом
реформування старої язичницької релігії не вдалась. Мова йде про
влаштування своєрідного пантеону язичницьких богів, у якому князь
намагався протиставити культ верховного божества Перуна всім іншим
язичницьким богам. З цього виходить, що князь прагнув до монотеїзму,
вважаючи, напевне, що його одноосібній верховній владі має відповідати
єдиний для всіх у державі бог.

В той час сусідні держави ввели в себе християнство або інші конфесії,
де проводилась ідея єдиного бога в єдиній державі на чолі з єдиним
правителем. Дбаючи про авторитет своєї держави, Володимир Великий дійшов
думки, що необхідно і на Русі ввести одну з цих релігій. Вибір впав на
християнство в його східному, найбільш прогресивному варіанті –
православ’ї. Ця релігія була державною у Візантії – найсильнішої сусідки
Київської Русі, стрункою церковною організацією та ієрархією, пишними
формами богослужіння, які викликали трепетання простої людини.
Православ’я особливо активно проповідувало тезу, що будь-яка влада – від
бога, що імператор – помазаник божий. Це і було те, що шукав князь
Володимир. Незважаючи на недостатню обізнаність в християнських догмах і
обрядовості, князю, безперечно, було добре відомо про підпорядкованість
візантійської церкви інтересам світської влади. Ця обставина і була
вирішальною у запровадженні християнства за візантійським взірцем, який
щонайкраще відповідав системі політичного устрою Київської Русі.

За вибором Володимира Великого простежувалися чіткі практичні інтереси –
політичні, світоглядні, економічні та інші чинники, бо християнізація
Русі відповідала назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за
його правління опинилось на переломі історичного розвитку.
Утверджувалися нові, прогресивні для того часу феодальні виробничі
відносини й притаманні їм форми політичного, економічного та духовного
життя. Від кровопролитних війн з сусідами місцева знать переходить до
освоєння власних земель, експлуатації своєї челяді. Так народжується
нова аристократія, об’єднана матеріальною основою буття та спільними
рисами соціальної психології. Пошук ідеологічних засобів консолідації
цієї еліти й поширення її влади на всі верстви тогочасного суспільства
спричинилися до проголошення у 988 році християнства офіційною релігією.

Запровадження цієї релігії Володимиром полегшувалось тим, що
християнство вже давно пустило глибоке коріння на Русі. Археологічні
знахідки в с. Чорновці поблизу м. Чернівців дозволяють вченим зробити
висновок, що вже у IV століття серед східнослов’янського населення на
території України жили й християни. З літописів відомо, що першим з
князів на Русі християнську віру прийняв Бравлин в Сурожі (нині м. Судак
у Криму) наприкінці VIII ст. Є припущення, що і Аскольд був охрещеним,
оскільки на його могилі була збудована церква. Була християнкою і
княгиня Ольга. Серед дружинників Олега і Ігоря, як свідчать їх угоди з
Візантією, були християни. У Києві існувала міцна християнська громада.
Ці обставини теж вплинули на вибір Володимира Великого.

Запровадження християнства в Київській Русі у 988 році мало великі
позитивні наслідки, як для сучасників, так і нащадків. Воно зміцнило
авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави.

Характеризуючи особливості Київського християнства після охрещення Русі
треба врахувати, як мінімум дві важливі реалії того часу. По-перше,
християнство Русі-України з’явилося не втому первісно-початковому
вигляді, в якому воно було в перші віки свого існування за часів, коли
стало державною релігією. Силу державного християнства склало
співвідношення принципу безмежності князівської влади з принципом покори
і лагідності погнобленного населення. По-друге, утвердження
християнського віровчення в Київській Русі здійснювалося під впливом
його Кирило-мефодіївської, константинопольської та римської традицій, а
не з якогось єдиного центру. Ігнорування князем Володимиром зовнішніх
ініціатив хрещення Русі – України свідчить про те, що Київський князь
прагнув здійснити цей відповідальний крок на вигідних для нього умовах,
а саме: не підпорядковуватись ні Римській курії, ні
Константинопольському патріархові, а продовжувати свій процес розбудови
слов’янського варіанту християнства і державності. Кирило-мефодіївська
спадщина стала теоретичним підґрунтям Київського православія. Церква
освячувала існуючий суспільно-політичний лад, авторитет і владу великого
князя.

Християнство сприяло зародженню української народності у підваленах
Київської держави, а після занепаду Русі – її об’єднанню і формуванню.
Треба підкреслити, що церква відіграла вирішальну роль у зміцненні
етносу русічів -українців, утвердженні народного руху, моральної
стійкості в умовах татарської навали та іншої іноземної різноконфесійної
влади на українській землі. А також дозволила не тільки зберегти свою
самобутність, мову, культуру, територіальну, економічну та етнічну
єдність, але й сформувати свою українську націю, яка на протязі століть
не полишала спроб створити свою незалежну українську державу, яка
остаточно виникла у ХХ столітті, спочатку як УНР, а сьогодні як
незалежна Україна.

Література

Баркова А. Верования древних славян // Энциклопедия для детей.- М.,
1996.- Т.6: Религии мира, ч.1.- С.195-210.

Войтович В. Первовічне коріння світового Дерева Життя // Берегиня.-
1999.- Чис. 1.- С.57-67

Міфорелігійний світогляд давніх українців.

Гузенко С. Готи і Україна: До проблеми першоджерел християн. традиції
Русі-України // Людина і світ. – 2002. – N 7-8. – С. 26-29.

Дубровская О. Славяне // Дубровская О. Древние религии мира.- М., 2003.-
С.147-172

Язичницькі вірування слов’ян. Лобовик Б. Праслав’янські вірування
//Людина і світ.- 1993.- 8-9.- С.27-30.

Митрополит ІларІон. Дохристиянські вірування українського народу:
Іст.-реліг. моногр./Ін-т дослідів Волині; Худож. С.Буртовий.- Репринт.
вид.- Вінніпенг, 1965 р.- К.: Обереги, 1992.- 424 с.: ил.

Петрухин В. Славянское язычество. Боги, идолы и святилища // Петрухин В.
Славяне.- М., 1998.- С.16-18. [с 63.3(4) П 30]

Плачинда С. Міфи і легенди давньої України /Худож. оформ.
С.Танадайчука.- К.: Спалах Лтд, 1997.- 176 с.: іл.

Черній А. Теїстичні вірування праукраїнців часів Київської Русі //
Черній А. Релігієзнавство: Посібник.- К., 2003.- С.104-110.

Шморгун Є. Забуті боги предків // Людина світ.- 1996.- 6.- С.32-35.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020