Реферат на тему:

Релігія і культура

1. Релігія – фундаментальний елемент культури,

її звязок зі сферою духовної культури

Релігія — явище дуже складне і має соціальний характер, тобто воно
виникло в суспільстві цілком закономірно й існує разом з ним; воно
поєднує в собі елементи раціонального (наприклад, моральні настанови) та
ірраціонального (наприклад, фантастичні образи надприродних істот —
ангелів, чортів тощо).

Релігія є однією з найдревніших форм суспільної свідомості — однією з
форм відображення світу, але відображення своєрідного.

В основі теологічних концепцій розуміння духовної культури лежить ідея
щодо визначальної ролі релігії в розвитку цивілізації та культури.
Стосовно православ’я дану ідею на початку XX ст. розвивав російський
релігійний філософ П. Флоренський (1882— 1937 рр.), який доводив, що
саме релігія створює культуру, складає її зміст, виконує ті самі
функції, що й мистецтво, наука, мораль. Похідним тут є етимологічне
виведення ним поняття «культура» з слова «культ». Оскільки слово
«культура» має корінь «культ», вважав православний мислитель, то й сама
культура, культурні цінності є лише похідними культу.

На дохристиянських етапах розвитку суспільства, на думку П.
Флоренського, людина орієнтує власну Діяльність на «матеріальні
інтереси», розвиваючи лише матеріальну культуру. «Одухотворятися» душа
лю-Дини починає лише після Ісуса Христа. Саме з «Бого-явлення»
особливого значення у духовно-історичному розвитку набуває Софія,
Божественна Премудрість, яка виводить людину зі стану «духовного сну» і
забезпечує розвиток духовної культури. П. Флоренський розробляє власну
концепцію, яка здобула назву «софоологія» де намагається висвітлити
духовність людини як результат дії Софд, що є проміжною ланкою між Богом
і людиною, наближає першого до останньої і повертає останню до першого.
Він певним чином заперечував творчу діяльність людини як справжнього
творця культурних цінностей, не враховуючи динамізму історичного
розвитку культури.

Сучасні православні богослови, йдучи за Флоренським, визначають духовну
культуру як неземне, надприродне явище, обмежують її лише релігійними
ідеями та морально-релігійними вимогами. При цьому не беруться до уваги
матеріальна основа культури, її значення, нерозривна єдність матерії-
альної і духовної сторін культури.

Подібна точка зору існує в католицькій та протестантській культурології.
Зокрема, в пастирській конституції, схваленій II Ватиканським собором
(1962—1965 рр.), підкреслюється, що християнське віровчення обновлює і
очищує духовну культуру, підносячи її розвиток на новий щабель.
Протестантська теологія також розглядає релігію як субстанцію духовної
діяльності людини, як форму осмислення і правильного сприйняття
культурних цінностей.

У свою чергу, мусульманські культурологи називають іслам
«цивілізаторською релігією» і стверджують, що всім досягненням в науці,
культурі мусульманський світ зобов’язаний ісламу.

Таким чином, наведені богословські системи вважають релігію тією єдиною
основою, лише на грунті якої могла виникнути і досягти висот духовна
культура.

З наукової точки зору, духовна культура виступає механізмом передачі
нагромаджених суспільством різноманітних цінностей і традицій, охоплює
сферу духовного виробництва, куди входять такі форми суспільної
свідомості, як філософія, мистецтво, політика, право, етика, наука, в т.
ч. релігія. Наукова концепція виходить з органічної єдності матеріальної
і духовної культури. При цьому підході переважаюча роль надається
матеріальним основам культури.

Духовній культурі властиві певні особливості: вона має історичну
обумовленість, фіксує національні особливості, включає в себе
загальнолюдські цінності. Все це є характерним для усіх феноменів
духовної культури, в т. ч. для релігії, яка також створюється людством і
служить людству.

Отже, релігія є складним духовним утворенням. Зазначимо, що до
недавнього часу наша література надавала їй вкрай спрощену оцінку.
Релігія визначалась як система «невіглаських» уявлень про світ і людину.

Як особлива система духовної діяльності людей, релігія має власну
специфічну структуру, В ній можна виділити такі основні елементи, як
релігійна свідомість, релігійні почуття, релігійний культ, релігійні
організації.

Релігійна свідомість включає два взаємопов’язаних і водночас відносно
самостійних рівні: релігійні психологію та ідеологію.

Релігійна психологія — це сукупність властивих масі віруючих уявлень,
почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов’язаних із певною системою
релігійних ідей.

Релігійна ідеологія — це більш чи менш струнка система ідей, розробкою
та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні
богослови та служителі культу.

В історичному аспекті релігійні психологія та ідеологія стають
сходинками розвитку релігії.

Релігійна ідеологія в сучасних релігіях включає в себе теологію, або
богослов’я, богословські концепції економіки, політики, права,
мистецтва, релігійну філософію тощо. Найважливішою частиною релігійної
ідеології є теологія. Вона формулює докази ідеї Бога, Дає
систематизований виклад релігійних поглядів на світ, людину в світі, на
сенс її буття.

Джерелом ідеології кожної релігії є її святе писання (Тригатака — у
буддистів, Біблія — у християн, Коран — у мусульман та ін.).

Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна.
Релігія для віруючого — насамперед компенсація (хай навіть ілюзорна)
усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини
відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського
буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода.

Гасло, що релігія є «опіумом народу», автори ряду праць із філософії
розглядали як головний аргумент на користь заперечення релігії. Проте в
сучасному суспільстві існує потреба втіхи, зняття психологічної напруги,
викликаної умовами повсякденного буття. Знищення цієї — хай ілюзорної —
компенсації було б актом жорстокості. І можна погодитися з тим, що мова
може йти не про знищення релігії, а про заміщення її іншими
компенсаторами, які мають гуманістичний зміст. Однак необхідно
враховувати й інше.

По-перше, головна ідея кожної релігії — ідея Бога як відображення
абстрактної людини — не позбавлена гуманізму.

По-друге, глобальний гуманізм не заперечує всіх існуючих вірувань,
національних традицій, звичаїв, світорозумінь, що склалися, та ін.,
більше того, він їх передбачає і на них грунтується.

Тому, говорячи про •перспективи релігії, мова може йти лише про її
еволюцію.

Однією з важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона полягає в
тому, що релігія намагається створити власну картину світу, більш того,
— власні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення суспільного життя,
визначити місце і роль людини в системі природи та суспільства.

Зміст релігійного світогляду — не божественний, а людський, або, краще
сказати — суспільний, незважаючи на його фантастичність.

релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної
культури, вона створює певну систему норм і цінностей, але специфіка
яких полягає насамперед у збереженні й закріпленні віри у надприродне.
Цьому завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й
сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що
релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки
Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і
релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а людський,
суспільний характер.

За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування, тобто
функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою,
наприклад, була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ’я
у дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і
прапором соціального протесту, як це було, наприклад, із середньовічними
єресями та сектами, з протестантизмом, прихильники якого в епоху його
зародження боролись проти феодальних порядків.

На рівні окремої релігійної організації релігія виконує інтеграційну
функцію, згуртовуючи одновірців. Однак одночасно релігія розділяє і
протиставляє один одному послідовників різних релігій, що простежується
і в сучасному релігійному житті України.

Релігії притаманна також комунікативна функція, яка полягає в
підтримуванні зв’язків між віруючими шляхом створення почуття
віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті,
сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних
клерикальних організацій і навіть клерикальних політичних партій.

В умовах сучасного суспільства релігія виконує, головним чином,
ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, що, не будучи панівною формою
масової свідомості, вона задовольняє тільки особисті почуття віруючих.

Щодо світоглядної, регуляторної та комунікативної функції релігії, то в
силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються
особливостями конфесійних течій і категоріями віруючих, на яких, в свою
чергу, впливає реальна дійсність.

На рівні суспільства зникає інтеграційна функція релігії: вона об’єднує
лише віруючих певної конфесії, громади і втрачає роль провідного
ідейного фактора, що покликаний зміцнювати суспільну систему.

Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінювати однозначно. Так,
релігія відігравала важливу культурно-історичну роль. В межах релігійних
віровчень формувались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей,
завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упорядкування і
збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській
Росії синодальне православ’я використовувалось як засіб пригноблення
трудящих мас.

Однією з історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі все
більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду,
значущості неперехідних загальнолюдських моральних норм і цінностей.
Однак релігія може бути виразником зовсім інших настроїв, зокрема
фанатизму, непримиренності до людей іншої віри тощо.

Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним.
Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних
особливостей. Соціальні функції релігійних організацій не тотожні
функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної
системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують
безліч нерелігійиих функцій.

У середні віки церква не тільки володіла монополією у сфері ідеології, а
й виконувала економічні й політичні функції. У капіталістичному
суспільстві релігійні організації активно втручаються в політичне життя,
мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою
діяльністю.

Релігійні організації можуть дотримуватися й прогресивних позицій з
деяких соціальних і політичних питань. У деяких країнах Східної Європи
християнські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників.
Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними
культурними центрами. Багато релігійних організацій і в наш час активно
виступають за мир, за ядерне роззброєння.

В пострадянських суспільствах релігійні організації сприяють
національній ідеї. Так, в Україні відродження національних церков йде
поруч з процесами національного відродження. Таким чином, релігія —
явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат
специфічних закономірностей розвитку суспільства, і саме суспільні
процеси визначать в кінцевому підсумку її долю.

2. Релігія і мистецтво. Релігія і наука

Релігія пронизує все життя людства. Із історії відомо, що вона часто
була своєрідною реакцією на суспільний устрій (християнські об’єднання у
рабовласницькі часи, релігійні війни середньовіччя), служила важливим
політичним чинником (створення за допомогою Ісламу могутньої імперії –
Арабського халіфату), прискорювали або гальмували поступ. По суті
релігія огортала в свої форми безліч явищ, які не мали до неї прямого
відношення. Багато традицій склалося саме під впливом релігії. Зокрема,
й звичай відпочивати після кожних шести днів праці пов’язаний із
Біблійним сказанням про створення Богом світу протягом шести днів.

Аналітики вважають, що релігія не просто є складовою культури, а може,
навіть найголовнішою, фундаментальною її частиною, – яка формує спосіб
нашого мислення і всю систему моральних почуттів. Російський академік
Д.Лихачов навіть стверджував, що позарелігійної культури не буває. Він
тут мав на увазі під культурою певну систему цінностей.

Особливо тісний зв’язок релігії із мистецтвом. Вони і в часі постають
одночасно. Деякі дослідники вважають, що саме мистецтво виникло із
релігійної свідомості та релігійного ставлення до світу: „Мистецтво є
безпосередньою організацією суб’єктивних релігійних переживань”.
Прикладом може бути трипільська культура. У стінах Церкви зароджувалися,
наприклад, такі жанри музичного мистецтва як: реквієм, прелюдії,
ораторії, кантати та ін. Під впливом релігії формувалися сучасні
літературні мови.

Можна сказати, що релігія і Церква шукали в мистецьких видах (музиці,
архітектурі, живописі, скульптурі) засоби для посилення свого впливу,
даючи їм потужний гуманістичний імпульс та філософський зміст. А митці
за допомогою релігії робили свої твори доступнішими для загалу. Релігія
і мистецтво ніби знаходять одне одного. Але позитивний взаємовплив
можливий лише за умови дотримання не так букви, як духу релігії.
Прикладом може бути такий жанр як іконопис. Разом з тим, релігія певним
чином може гальмувати розвиток мистецтва. Відомо, наприклад, що народи,
які сповідують іслам, не дали світові ні великих художників, ні великих
скульпторів, бо ця релігія не використовує відповідних мистецьких
жанрів. Але, зате, ісламське мистецтво дало світові цілком оригінальні
зразки архітектурного та орнаментного стилю.

Складнішими є „стосунки” релігії з наукою. В минулому можна знайти
численні приклади того, як релігія, з одного боку, гальмувала розвиток
науки, а з іншого, – як сприяла науковому поступу. Багато наукових
відкриттів було зроблено людьми, причетними до релігії і церкви. До них
іноді призводили навіть релігійні роздуми. Наша сучасниця Н.Околітенко
звертає увагу, що Фома Аквінський, роздумуючи як Всевишній створив світ,
дав таке формулювання вакууму: „Ніщо, без форми та якості, в якому
існують усі форми образу”. До нього лише тепер доростають фізики. Н.
Околітенко нагадує, що наука, як і релігія, потребує віри: „На віру ми
сприймаємо не лише постулати класичної механіки чи геометрію
Лобачевсько-Рімана, а й сам факт об’єктивного існування світу, що
доказам не піддається”. Відомий вчений і богослов П’єр Тетяр де Шарден
так і писав: „Після майже двохсотлітньої боротьби наука і релігія не
змогли подолати одна одну. Навпаки, стало зрозуміло, що вони не можуть
розвиватися нарізно. Віра і наука – дві фази єдиного процесу пізнання
світу».

Грані між наукою та релігією особливо стираються в наші дні, коли
свідомість людства або інформаційний фактор стають, як висловлювався В.
Вернадський, такою ж матеріальною силою як енергія чи земне тяжіння. Ба,
більше Іван Франко зазначав, що «розум і просвіта» не суперечать релігії
та правдивій релігійності, але, навпаки, мусять бути їх головною
основою». Без освіти і науки релігія постійно сповзає до прірви
релігійного фанатизму, тобто нетерпимості й агресивності. А це є
цілковитим анахронізмом для сучасної епохи.

При аналізі відношення між наукою та релігією треба пам’ятати основний
методологічний принцип: це дві різні сфери людського буття. «Релігію не
можна довести, ні заперечити жодною логікою, бо ж людина мислить водній
площині, а вірить в інший» – наголошував вчений Борис Ярхо.

Таким чином, релігія є не просто складовою культури, а й тісно пов’язана
з такими її творчо-дієвими формами як мистецтво або наука. Подорож у
релігію – це мандри у глибини людської культури, в найпотаємніші закутки
духовного світу людини.

Особливе місце релігії в цивілізованому розвитку людства, в системі
культурних цінностей вже вказує на її можливість, і здатність
задовольняти певні потреби людини та соціуму. Іншими словами, релігія
має певні функції.

Функціональність релігії – одна із її основних, сутнісних характеристик.
Вона має певні рівні свого вияву:

Функціональність релігії реалізується через інтегративну сукупність
певних функцій. Найчастіше виділяють такі основні функції:

1. Компенсаторна: в релігії людина знаходить те, чого не має поза нею.
Зокрема, компенсується безсилля, залежність людей від об’єктивних умов.
Для багатьох Бог є останньою незрадливою надією.

2. Терапевтична (утішальна): релігія знімає негативні наслідки життєвих
стресових ситуацій, сприяє збереженню внутрішнього спокою. Гарний,
добрий священик іноді кращій за кваліфікованого психіатра.

3. Світоглядна: релігія формує світогляд, в основі якого моральні,
духовні цінності, розуміння сенсу життя. Тут знання про світ тісно
пов’язуються з моральними нормами. Віруючий вчений особливо переймається
наслідками революційних перетворень у науці.

4. Регулятивна: здатність релігії через систему норм і приписів
регулювати стосунки між людьми.

5. Інтегративна: релігія може об’єднувати і гуртувати людей краще за
будь які клуби за інтересами. Але буває і навпаки.

6. Комунікативна: релігія забезпечує спілкування приналежних до неї
людей на особистісному і поза корисливому рівні. А в наші відчувається
дефіцит такого спілкування.

7. Культуроформуюча і культурозберігаюча, етноформуюча і етнозберігаюча.
В умовах зменшення кількості народів та їхніх культур, зокрема мов, саме
релігія може допомогти збереженню і розвитку такого потрібного для
загально людського поступу розмаїття. А може і навпаки, пришвидшити
процес нівелювання.

Релігія займає в житті людини і суспільства певну нішу, яку заповнити
чимось іншим важко або і неможливо. Український вчений В. Липинський
писав, що „релігія і церква до витворення культури і добудови держави
спричинилися як нічим не замінима школа дисципліни соціальної і
моральної”. Він також наголошував, що без такої стримуючої сили, якою
єсть релігія і церква, в громадському житті запановує зрештою груба сила
матеріальна „ЇЇ панування веде завжди до руїн і анархії, до нічим не
обмеженого права сильніших кривдити слабших в і до нічим не обмеженого
права слабших бунтуватися всіма засобами проти сильніших” – попереджає
В. Липинський.

Є майже аксіомою, що людина із багатим духовним світом, широкими
духовними запитами рано чи пізно, в тій чи іншій формі, приходить якщо
не до релігії то хоча б до ідеї Бога, як персоніфікованої ідеї добра і
справедливості, ідеї прекрасного. Зокрема, так сталося із Олександром
Довженком, про що свідчить його запис у „Щоденнику” за 2 січні 1946 р.

Таким чином, релігія була і є незмінним супутником і складовою
цивілізації. Вона є передусім духовним явищем, що разом з тим впливає на
всі сторони життя людини та суспільства і про неї не можна судити
спрощено та однозначно.

Використана література

Калінін Ю., Харьковщенко Є. Релігієзнавство: Підручник. –К.: Наукова
думка, 1995.

Лубський В.І. Релігієзнавство: Підручник. –К.: Вілбор, 1997.

Релігієзнавство / За ред. Рибачука. –К.: Освіта, 1997.

Релігієзнавство / За ред. Бублика. –К.: Юрінком Інтер, 1998.

Основы религиоведения / Под ред. А. Яблокова. –М., 1994.

Похожие записи