Реферат

Протестантизм у XVIII-XIX ст. меннонітство

Друга половина XVII — початок XVIII ст. — період найбільших втрат
протестантизму в Україні, що була охоплена смугою військових дій. З
одного боку, Росія, Польща, Швеція, Туреччина вели міжусобну боротьбу за
розподіл її території, з іншого — українське козацтво, селянство,
частина шляхти і міщан виборювали державну незалежність. У вітчизняній
історіографії цей період означено як Руїну, занепад економічного і
культурного життя.

Особливо трагічно позначився він на протестантизмі. Конфесія позбулася
підтримки пануючої верстви, яка перебувала в її середовищі переважно з
політично-станових інтересів. З усіх вельможних протестантських патронів
лише дім Радзивіллів залишився в лоні нововірства. Однак вплив
Радзивіллів на українське життя поступово звужувався, а у XVIII ст.
чимало представників дому еміґрували у Західну Європу. На східних
теренах України, де утверджувалося московське православ’я, шляхта
остаточно відвернулась від протестантів. Подібне спостерігалось і в
Західній Україні. У цей час з’явилася низка антидисидентських рішень
польського уряду, які позбавляли дисидентів юридичних і станових прав.
Генеральна конфедерація 1668 року, наприклад, ухвалила: “Аріани та
відступники від католицької віри… не повинні користуватися захистом
сеймових рішень, що забезпечують свободу віросповідання; відступників
потрібно карати вигнанням з вітчизни…”. Сейм 1764 року постановив
усіх, хто перейде з католицької віри в іншу, страчувати1.

Репресії та переслідування похитнули протестантизм і в Польщі.
Конституція 1717 року позбавила протестантську шляхту права засідати в
посольській розправі, комісіях й трибуналах. Як наслідок цього, у 1768
р. у Великій Польщі залишилось тільки 47 лютеранських і 7
кальвіністських зборів2. Ще у 1698 р. у Малопольщі налічувалося дві
лютеранські та 12 кальвіністських громад3; а в 1768 р. — одна
лютеранська та 8 кальвіністських4.

Воєнні події на східних теренах Речі Посполитої та невпинна російська
експансія звели нанівець діяльність протестантських осередків у Білорусі
й Литві. Із 32-х церков Білоруського округу, що існували в середині XVII
ст., у XVIII ст. залишилося всього дві, з 17 Віленського — одна5. Це
остаточно підірвало позиції протестантів в Україні, які таким чином
втратили внутрішню і зовнішню підтримку.

Звичайно, поодинокі лютеранські й кальвіністські громади в Україні ще
діють у першій половині XVIII ст. Однак це малочисельні острівки
тогочасного релігійного атласу. Тому інформація про них вкрай обмежена.
Залишилося фактично близько двадцяти лютеранських і реформатських
зборів, переважно у Західній Україні, Підляшші, Холмщині.

За даними, які Й.Лукашевич взяв з рукописних реєстрів протестантських
зборів, складених у 1701 і 1754 роках, та деяких пізніших польських
актів, до XIX ст. в українських етнічних землях була лише одна
лютеранська громада у Венгрові. У 1784 р. їй вдалося відремонтувати
молитовний будинок і навіть спорудити окреме помешкання для просвітера6.
Щодо кальвіністських зборів, то вони на початку XVIII ст. діяли ще у
Підляшші (Цабкудів, Докудів, Сідра, Венгров, Пьєтухів), налічуючи
подекуди кілька десятків віруючих. До 1754 р. проіснували реформатські
збори в Орлі, Ямну, Непокойчицях, Нурці7. За підрахунками М.
Грушевського, продовжують діяти у цей час поодинокі реформатські громади
у Галичині (у Дорогоєві — до середини XVIII ст.), Сяноччині (Новотанцю —
до кінця XVIII ст.), у Холмсько-Белзькому реґіоні (Бончі — до початку
XVIII ст.), на Берестейщині (у Докудові, Нурці, Орлі — до кінця XVIII
ст.), на Поділлі (у Панівцях — до початку XVIII ст.)8. Інформації про
існування социніанства у цей період не знаходимо.

Новий етап в еволюції протестантизму в Україні розпочався з другої
половини XVIII ст. Центр діяльності конфесії внаслідок глибоких
соціально-економічних, станових, юридично-правових і культурних змін, що
їх здобули козаччина і Гетьманщина, остаточно переходить з правого
берега Дніпра на лівий. Акцентуємо на цьому моменті, принципово
важливому у вивченні протестантизму, — у вказаний період течія втрачає
західноукраїнську домінацію і стає фактором релігійної історії всієї
України.

Однак і Західній, і Східній Україні не вдалося утримати свою
незалежність. Лівобережжя у 1782 р., після скасування Малоросійської
колеґії, втратило залишки автономії. У 1783 р. російська цариця Катерина
II юридично впровадила тут кріпосне право. З 1797 р. українське козацтво
перетворено на складову регулярної російської армії. Правобережна
Україна до початку XVIII ст. ще залишалася колонією польської держави.
Та внаслідок занепаду і трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793,
1795-1797), Правобережжя, у тому числі Волинь, а з 1815 р. і Холмщина,
також відходять до Росії. Західноукраїнські землі — Галичину, Буковину
та Угорську Русь (Закарпаття) — загарбала Австрія.

Черговий поділ України скасував майже всі здобуті права і свободи.
Жорстокий соціальний гніт вилився у численні селянські повстання,
виступи міщанства. Політика національного гноблення та денаціоналізації
місцевого населення, що її впроваджують і російський царат, і
ґабсбурзька монархія, неґативно впливають на духовне життя України.

Внаслідок перманентної колоніальної політики Росії кордони давніх
українських земель просуваються на південь і схід. Після
російсько-турецьких воєн вони сягають вже берегів Чорного моря. За
Кучук-Кайнарджійським миром 1774 року до Російської імперії входить
Крим, а згодом інші землі Кримського ханства, поваленого у 1783 р., —
Таврія та Кубань. За рішенням Ясського (1792) і Бухарестського (1812)
миру кордони імперії пролягали до Пруту і Дунаю. Більшість цих земель
прагнула повернути також Україна, вважаючи “козацькі походи на море за
продовження походів Олега і Ігоря”9. Швидко утворюються нові губернії —
Таврійська, Катеринославська, Херсонська. Ще раніше відбувалося
енергійне заселення малолюдних просторів Слобожанщини. Особливо активно
опановували її “дикі поля” монастирі, що на них осаджували своїх селян,
та українські козаки, які прямували сюди після невдалих повстань. Уся ця
величезна, багата на родючі землі та природні надра територія вимагала
якнайшвидшого господарського використання. Вона відкривала широкі
можливості для бурхливого розвитку торгівлі, мореплавства, рибальства,
виходу на багаті східні ринки, нові міжнародні шляхи.

Однак спочатку українські переселенці становили переважно найбідніший і
найзлиденніший прошарок. Серед перших колоністів було чимало людей,
котрі шукали притулку від переслідувань царату: учасників народних
повстань, кріпаків-втікачів, розкольників, членів сектантських рухів. Їх
матеріальні можливості для економічної розбудови реґіону були надто
сумнівними. Царський уряд розгорнув широку кампанію, заохочуючи до
переселення на свої нові колонії іноземців.

Першими колоністами із Західної Європи були представники релігійних
меншин, котрі зазнавали переслідувань у себе на батьківщині. У 1772 р. в
Україну переїхали члени гуттерського братства — радикальної течії в
меннонітстві*. Вони проповідували спільність майна, побудови так званих
братських домів — своєрідних передвісників комун, а також повну відмову
від військової повинності. З’явились гуттерці в Тіролі та Моравії, однак
внаслідок постійних утисків і мандрівок у середині XVIII ст. опинилися у
Валахії. Під час російсько-турецької війни, на запрошення графа Петра
Румянцева-Задунайського, вони оселяються у Чернігівській губернії. Тут,
у графському маєтку Вишенках, гуттерці заснували громаду, побудовану на
принципах колективного співжиття. Будь-які прибутки віруючі віддавали
громаді, яка у свою чергу забезпечувала повне утримання своїх членів, а,
водночас, необмежено контролювала їхнє життя. Гуттерці мешкали у
спільній будівлі, що мала окремі секції для представників різної статі
та віку, а також для дітей, яких виховували окремо від батьків общинні
наглядачі. Братчики спільно працювали і відпочивали, ведучи майже
спартанський спосіб життя10. І хоча за короткий термін комуна досягла
добробуту, поступове розшарування віруючих, втрата ними братерського
ентузіазму призвели до її руйнації. “У громаді з’явилися особи, які
уникали спільної праці й прагнули кращого життя, далекого від духу
гуттерського братства. Особи, котрі відповідали за окремі ділянки
господарства, привласнювали громадські прибутки… У громаді з’явилася
схильність до дармоїдства, що в свою чергу викликало взаємну ворожнечу,
заздрість, невдоволення і байдужість до громадських інтересів”11.

Така ж доля спіткала згодом й інші гуттерські комуни: в колоніях Радичів
(на Чернігівщині), Ґуттерталь (під Мелітополем у новоствореній
Таврійській губернії), Іоґаннесру (там же). Безперечно, гуттерські
комуни, незважаючи на подібність їхнього способу життя до суспільного
устрою, який насаджувався в Україні впродовж ХХ ст., не мали нічого
спільного з комуністичною ідеєю. Це були чергові утопічні спроби
перенесення ранньохристиянських ідеалів у соціальні реалії Новітнього
часу. Незважаючи на певні економічні успіхи (колонії славилися
розвинутим землеробством, скотарством, садівництвом, шовківництвом,
ремісництвом; Радичівська колонія володіла передовим шевським промислом,
двома гуральнями, млином тощо12), у гуттерських комунах відбувались
постійні чвари, поділ майна, внутрішні розколи. Форми примусового
співжиття, відмова від приватної власності та будь-яких проявів
індивідуальності не відповідали засадам капіталістичного господарювання,
що, по суті, запроваджувалися у цих комунах. У зв’язку з прийняттям
Росією у 1874 р. закону про загальну військову повинність, а також
спробами сина Румянцева — графа Сергія Петровича — навернути віруючих у
кріпацтво, гуттерці змушені були еміґрувати у Північну Америку13. Своєю
діяльністю вони не лише допомогли економічному освоєнню південних
українських земель, а й підготували ґрунт для їх заселення новими, ще
більш енергійними та заповзятливими колоністами.

Наймасовішу хвилю протестантської колонізації становили менноніти.
Взагалі, прихильники Менно Сімонса з’являються в Україні вже у 70-х
роках XVIII ст. внаслідок першого (1762) і другого (1763) маніфестів
Катерини II. Останній оголошував “Про дозвіл всім іноземцям, що в Росію
в’їжджають, поселятися, в яких губерніях вони побажають, і про даровані
їм права” та обіцяв майбутнім колоністам нечувані пільги. При цьому
перевагу надавали тому, у кого був досвід господарювання, оскільки
царський маніфест мав на меті передусім економічні інтереси, зазначаючи,
що південні терена імперії “у надрах своїх приховують невичерпні
багатства різних металів; а як лісів, річок, земель і до комерції
придатних морів чимало, а то й до розмноження багатьох мануфактур,
фабрик та інших заводів здібність велику…”14.

Першою на маніфест відгукнулася пауперизована маса північних
європейських країн, яка за декілька років невдалого господарювання у
Поволжі змусила царат змінити імміґраційну тактику, заохочуючи до
переселення корисних державі людей. Розважливі менноніти згодилися на
масовий переїзд до Росії лише наприкінці 80-х років після неодноразових
переговорів із Григорієм Потьомкіним. І хоча перші чисельні групи
імміґрантів-меннонітів також належали до незаможного прошарку, це
здебільшого були вихідці з найпередовішої на той час країни — Голландії
(у тому числі переселених ще раніше в Німеччину та Польщу голландців),
представники багатьох професій. Певну частину меннонітів становили
корінні вихідці з Німеччини та Північної Польщі, насамперед, з
розвинутих реґіонів, зокрема Данціґського, котрі змушені були покинути
обжиті місця через постійні релігійні утиски.

Катерина II, зацікавлена саме в цій категорії поселенців, у 1787 р.
видає іменний указ і юридично закріплює за меннонітами значні пільги,
яких тоді не мали інші колоністи, а тим паче українське населення.
Меннонітам надавали свободу віросповідання, значну матеріальну допомогу
при переїзді та місцевлаштуванні, кожна сім’я у власне користування
отримувала 65 десятин землі. Інші пільги — це несплата будь-яких
податків упродовж десяти років, права на будівництво фабрик, вільну
торгівлю, об’єднання у гільдії та цехи, самоврядування і власну
юрисдикцію, звільнення від військової служби. В указі містилася тільки
одна заборона — на ведення релігійної пропаґанди серед осіб інших
християнських віросповідань.

Безперечно, такі надзвичайно сприятливі обставини зумовили активне
зростання кількості меннонітських колоній в Україні та самих віруючих.
Колонії засновували не лише на нових, необжитих територіях, а й у
багатьох інших місцях, традиційних землях Східної й Західної України.
Перші меннонітські колонії на Великій Україні з’являються у 1789 р. в
урочищі Хортиця, на березі Дніпра, та на однойменному острові. Йдеться
про колонії Хортиця-1, Хортиця-2, Розенталь, Ейнлаґе, Кронсвейде,
Нейнбурґ, Нейндорф, Шенгорст, що згодом об’єдналися у Хортицький
меннонітський округ.

Найжвавіша меннонітська імміґрація почалася у XIX ст. Так, у 1802 р. в
окрузі поселилося ще 65 родин, які закупили 11755 десятин землі й
утворили дві колонії — Бурваль і Нижню Хортицю. У 1803 р. 150 родин
приїхали у Бердянський і Мелітопольський повіти Таврійської губернії й
поселилися на берегах ріки Молочні Води. Їм надали 120 тис. десятин
землі. Ця друга хвиля меннонітської імміґрації відбувалася у період,
коли царський уряд починав обмежувати іноземну колонізацію. У 1819 р.
Олександр I припинив дію попередніх маніфестів. Однак щодо меннонітів
він зберіг привілеї, надані їм раніше, і їх переселення в Україну
продовжувалося до 40-х років XIX ст., навіть пізніше. Така прихильність
до меннонітів цілком зрозуміла, оскільки серед них було вже чимало
заможних господарів, осіб, які привозили з собою худобу,
сільськогосподарські знаряддя, сортовий посівний матеріал, чимало
мануфактури і готівки.

У 1803-1806 рр. на Молочні Води прибули ще 362 меннонітські родини, які
заснували 17 нових колоній (Гальбштадт, Мунтау, Тенау, Лінденау,
Ліхтенау, Фішау, Мюнстенберґ, Орлов тощо). Так виник Молочанський
меннонітський округ. У 1803-1810 роках сюди переїхало ще 99 родин, у
1819 р. — 75, 1820 — 179, 1834 — 26, 1835 — 40 родин. У 40-х роках в
окрузі налічувалося 43 колонії, що згодом отримали статус сільських
населених пунктів з 995 самостійними господарствами і 68537 десятинами
землі. У 1862-1866 рр. в окрузі було вже 57 колоній15.

У першій половині XIX ст. в Україні жваво розвивалися виробництво, нові
сільськогосподарські та промислові галузі, торгівля. Формувався клас
підприємців, купців-капіталістів. Маючи великий досвід роботи на землі,
менноніти переважно займалися сільським господарством. Збільшення
власних наділів, постійне придбання ділянок у нових місцевостях,
зростання продуктивності праці в колоніях і добробуту колоністів — все
це сприяло започаткуванню промислів, пов’язаних з переробкою
сільськогосподарської продукції.

Темпи зростання меннонітської земельної власності були вражаючими. Так,
на початку XIX ст. протестанти-імміґранти володіли 52 тис. десятин у
Катеринославській, 263 тис. — у Херсонській, 214 тис. — у Таврійській
губерніях. (Водночас у 1814-1827 роках вони отримували великі площі в
сусідній Бессарабії). Вже у 1888 р. тільки в Маріупольському повіті
Таврійської губернії їм належало 500 тис. десятин (з 650 тис., що мав
весь повіт)16. Оскільки вільної землі стає менше, менноніти активно
міґрують на південні та східні терени України, оселяючись на Харківщині,
в Криму, на півдні Воронезької землі. У 1863-1866 роках 150 родин з
України переїхали на Кубань, у 1880 р. 100 родин — у Туркестан. На
початку ХХ ст. менноніти починають освоювати Сибір.

Паралельно з екстенсивним ростом меннонітської колонізації відбувався її
інтенсивний розвиток. Значних успіхів у господарюванні менноніти досягли
після скасування кріпацтва і з початком капіталізму на півдні Росії,
завдяки надзвичайно інтенсивній праці та її раціональній організації,
традиційно властивій вихідцям з Голландії та Німеччини. Згодом менноніти
починають широко використовувати найману працю єдиновірців, а потім і
місцевого українського населення. Своїми успіхами вони привернули увагу
багатьох православних місіонерів, котрі змушені були віддати належне їх
економічним досягненням. За оцінкою православного автора стосовно
Херсонщини, “край цей перетворюється цілком у Німеччину… німці
працюють на себе дуже і дуже багатіють. З них сотні й тисячі прийшли
сюди злиднями, а тепер — багатії й землевласники”17. Інший спостерігач
передає враження від побаченого у меннонітських поселеннях Таврійської
губернії: “В’їжджаючи у колонії.., почуваєш себе нібито перенесеним в
інший край. Побачене тут… різко протилежне побуту інших поселян.
Поселення розміщені правильно, з достатніми інтервалами; … між
будинками… знаходяться фруктові сади, а близько поселень — лісові
плантації… Будинки здебільшого кам’яні… Надвірні будівлі влаштовані
відмінно і пристосовані до всіх потреб міцного господарства..,
колонії… становлять, так би мовити, велику дослідну ферму і взірцеве
господарство”18.

Звичайно, економічному зростанню меннонітів сприяла, передусім, широка
моральна і фінансова підтримка царського уряду, який проводив своєрідний
експеримент інтенсивного опановування нових земель і якнайшвидшого
отримання з них прибутків. Безумовно, в іншій ситуації меннонітам не
вдалося б у такий короткий період побудувати взірцеві господарства.
Однак наведений факт водночас — підтвердження того, що за сприятливих
соціальних (коли впроваджується вільне господарювання, підприємництво,
існує приватна власність на землю і прагнення до економічного прогресу)
і правових (насамперед, відсутність релігійних утисків) умов
протестантський чинник міг стати фактором позитивних змін у
господарській сфері. Зрештою, меннонітські колонії в Україні були
повторенням економічного експерименту, що з XVII ст. започатковувався у
деяких європейських протестантських країнах, призвівши до виникнення
розвинутих капіталістичних держав. Розвиток цього експерименту в Україні
стримувало кріпосне право, події ж 1917 року зробили його історично
приреченим.

Швидкими темпами розвивалась у меннонітських колоніях і промисловість.
Починаючи з 20-х років XIX ст. у них організовувались господарські
товариства, які прагнули узагальнити набутий досвід: Товариство для
удосконалення і розповсюдження сільського господарства, Товариство для
поширення лісоводства, шовківництва і гуральництва, Товариство для
удосконалення вівчарства, Товариство страхування від вогню та ін.

У реєстрах майна (а їх проводили щороку і надзвичайно скрупульозно),
яким володіли менноніти у Таврійській, Катеринославській та Херсонській
губерніях наприкінці XIX-початку ХХ ст., знаходимо згадки про виробничий
інвентар, від якого б не відмовилось і сучасне господарство (одно- і
багатолемішні плуги, дискові плуги, культиватори, сіялки, самоскиди,
снопов’язалки, косилки, кінні, парові, моторні молотилки, віялки,
елеватори, овочерізки, сепаратори, машини для прання тощо). На початку
ХХ ст. подібні списки доповнювали велосипеди і “мотоциклетки”. У 1914 р.
менноніти вказаних губерній мали 45 автомобілей.

Внаслідок економічного зростання меннонітських колоній відбувалося
майнове розшарування віруючих. Поступово на одному полюсі посилювалося
володіння заможної верхівки, на іншому — збільшувалась кількість
бідняків і жебраків. На початку ХХ ст. у Таврійській губернії на 214 235
десятинах землі проживало 21 827 меннонітів, з яких 45 осіб володіло
майже половиною вказаної площі, маючи власні наділи у 1-2 тис. десятин.
У Катеринославській губернії на 336 777 дес. землі та 24 875 меннонітів
нараховувся 21 володар не менш як тисячного наділу. Цей класичний
наслідок початкового капіталізму означав збільшення кількості найманих
робітників. Факт особливо цікавий тим, що серед наймитів були не лише
збіднілі менноніти, а й місцеве українське селянство та робітництво.
Причому, останніх щороку більшало. В офіційних документах до 1917 р., а
потім й в радянській історіографії це часто оцінювали як приклад
“жорстокої експлуатації місцевого корінного населення німецькими
глитаями”. Звичайно, факт експлуатації безсумнівний. Однак оцінювати
його однобічно не можна. По-перше, менноніти загалом насторожено
ставилися до працівників-іновірців, намагаючись зберегти однорідність,
дотримуючись тактики ізоляціонізму та автономії. По-друге, до наймитів з
місцевого населення вони застосовували жорсткий відбір, оскільки їх
кваліфікація (а часом і випадки пияцтва, відсутність самодисципліни) не
завжди задовольняли меннонітів. По-третє, самі українці виявляли бажання
потрапити на службу до “німців”, бо умови життя й оплата праці в їхніх
господарствах були високі. Так, за оранку десятини робітникові
сплачували 14 крб., за 12 годин молотьби — близько 1 крб., косьби — 1,5
крб. Поденну плату (не менше 60 коп. і не більше 2 крб. 25 коп.)
визначали в залежності не тільки від часу і виду роботи, а й від її
якості — від “сили, сумління і моторства”. Наймитам-чоловікам за рік
роботи сплачували до 150 крб. (при повному забезпеченні житлом і
харчуванням)19.

Порівняємо ці цифри з розмірами заробітку селян у православних
монастирях. У 1848 р., наприклад, робітники Приворотського монастиря на
Поділлі Іван Антошимин та Іван Бондарук у скарзі подільському й
брацлавському архієпископові обурювалися з приводу низької платні у
монастирі. Вона дорівнювала 24 крб. на рік. У 1849 р. ще шість
робітників цього монастиря скаржились архієпископу, що ченці платять
тільки по 4 крб. на рік і не забезпечують їх житлом20. Невисоким в
Україні був заробіток у промисловості. Найвищим він вважався на
металургійних заводах, де у 70-х роках XIX ст. кваліфіковані робітники
отримували від 24 крб. до 30 крб. на рік, некваліфіковані — 16-23 крб.
На шахтах Донеччини в середині 80-х років “майстрові” отримували від 22
до 32 крб., вибійники — до 20, сортувальники — до 13 крб. на рік21.

Безперечно, умови праці у німецьких колоністів були досить привабливими.
Не випадково кількість сезонних робітників з українського населення у
меннонітських господарствах щороку збільшувалася: в одному лише
Молочанському окрузі, наприклад, кількість наймитів з 242 у 1844 р.
зросла до 1374 чоловік у 1866 р.

Працюючи у меннонітів, робітник отримував реальну можливість для
створення власної економічної бази, отже — й для майбутнього
самостійного господарювання. Він навчався передовим методам праці,
раціональній організації ведення справ, удосконалював майстерність.
Вимоги до праці у меннонітів були досить високі, тому склад наймитів
часто оновлювався навіть впродовж сезону. Чимало з тих, хто жив у
меннонітів по декілька років, поверталися додому іншими людьми, змінивши
своє ставлення до життя, а часто і зовнішній вигляд. Прагнули копіювати
колоністів або, за висловом одного з дореволюційних авторів, “людей, що
застібнуті на всі ґудзики і з начищеними чоботями”, у зачісці, костюмі,
манерах. Це часто викликало неприязне і навіть вороже ставлення до
меннонітів з боку оточуючих. “Економічний добробут меннонітів стоїть в
різкому контрасті із станом навколишнього малоруського селянства, яке
має мізерні наділи і змушене вести напівголодне існування”, колоністи
“викликають нарікання… і є джерелом неупинної ворожнечі…”22. Такі
настрої певною мірою підігрівала православна церква, для якої
протестанти знову ставали конкурентами.

Підстави для невдоволеності православна церква мала досить поважні.
Адже, попри царську заборону на ведення пропаґанди серед місцевого
населення, менноніти посилювали на нього релігійний вплив. Спочатку він
був опосередкованим: досягався поступовим зміцненням контактів з
українцями і залученням їх до свого побуту, організації життя та
культури. Згодом цей вплив ставав безпосереднішим, втілюючись через
систему навчально-освітніх закладів, благодійних товариств і релігійну
пропаґанду.

Внутрішнє життя меннонітських колоній, як уже зазначалося, було
організоване раціонально та в умовах царату доволі демократично. При
цьому менноніти спиралися на класичні протестантські принципи. З одного
боку, загальне священство, яке урівнювало всіх колоністів у правах,
релігійній і позарелігійній діяльності, з іншого — збереження
наглядацько-виховної функції церкви та надзвичайно високого статусу її
старшин. Виборність общинної верхівки всіма віруючими (з якої переважно
формувалась майбутня господарська еліта, бо найавторитетніші релігійні
лідери були водночас найбагатшими членами колоністського середовища), і
водночас — відсутність межі між власнорелігійною та нерелігійною
діяльністю. Як наслідок — ідентифікація релігійної й світської (у тому
числі господарської) організації, при якій канони церковного устрою
переносили на особисте життя віруючих. Це робило меннонітську громаду
міцним релігійно-господарським організмом, складові якого успішно
взаємодоповнювалися: релігійна активність сприяла успіхам у світському
житті, світська — піднесенню релігійної практики. До речі, сільська
(господарська) і релігійна громади тут співпадали, переважно, і
територіально.

Діяли меннонітські колонії на буржуазно-демократичних засадах. Їх
основною низовою одиницею була громада-власник, яка володіла всіма
дворогосподарствами колонії, мала автономію і самоврядування в обсязі,
що відповідав управлінню сільських громад23, а також свої громадські
інститути (каси взаємодопомоги, “сирітські” каси, товариства сільського
господарства та кооперації, школи, видавництва тощо). Юридично громада
була колективним власником землі колонії, однак при обов’язковому
збереженні права на приватну власність, передусім на землю. Важливі
рішення з життя громади приймали на загальних сходах, делеґатами яких
обирали представників-домовласників (по одному від кожного двору).
Відсутність власної земельної ділянки (65 десятин) позбавляла члена
громади права голосу*. Громадське управління (сільські прикази)
складалося зі старости (шульца) і двох засідателів, посади яких були
виборні. Колонії об’єднувалися в округи з волосним приказом на чолі.
Приказ складався із обраних приказного голови (обершульца), двох
окружних заступників і писаря. Окружний приказ підпорядковувався
наглядачеві колоній — чиновнику “Попечительного комітету іноземних
колоністів у Південній Росії”.

Членом релігійної громади міг бути будь-який менноніт, у тому числі той,
хто втрачав земельний наділ: йому залишали надію “на Боже помилування і
доведення своєї обраності”. Професійних служителів культу переважно
також не було. Обрані на цю посаду поважні та досвідчені менноніти не
отримували окремої платні та не звільнялися від інших громадських
доручень, а продовжували займатися основною роботою. Навіть учителі шкіл
(а це спочатку були самоуки, люди, далекі від педагогіки), під час
проведення уроків займалися одночасно якимось ремеслом: наприклад,
шиттям, різанням, гострінням тощо. Кожна хвилина в меннонітському
середовищі повинна бути присвячена фізичній праці. Лише пізніше, на
початку ХХ ст., починає набувати цінності праця інтелектуальна.

Будь-які спроби царату обмежити права і пільги колоністів одразу
викликали рішучий спротив їхнього керівництва. Урядові доводилося
неодноразово підтверджувати військову недоторканість меннонітів, а також
іти їм на нові поступки, дозволивши, скажімо, створення так званих
лісових команд, що було визнано за форму альтернативної військової
служби. Дотримуючись принципу лояльного ставлення до влади, а також
неучасті у державній службі (хоч іноді спостерігалися відхилення від
правила), менноніти водночас підтримували владу лише тією мірою, якою це
не суперечило їх переконанню. Отже, вони продовжували ранньореформаційні
традиції (згадаємо, хоча б, погляди Яна Гуса та Джона Вікліфа).

Побут меннонітських громад також контрастував із життям тодішнього
сільського православного приходу. Це знову ж приваблювало до колоністів
українських селян. Особливо незвичною для останніх була система
соціального забезпечення, яка у Росії до 1907-1910 років, тобто до
початку столипінської реформи, майже не охоплювала сільське — основне в
Україні — населення. Менноніти натомість займалися філантропічною
діяльністю й у сільській місцевості. Звичайно, матеріальна допомога як
складова цієї діяльності та разові пожертвування заможних колоністів
поширювалися тільки на єдиновірців. Проте деякі інші форми філантропії
стосувалися й місцевого населення, хоча і менше. Йдеться переважно про
найбільш обездолених — інвалідів, тяжко хворих, літніх та самотніх,
кинутих напризволяще суспільством. Опікуванням цією категорією людей
займалися меннонітські організації: Маріїнське училище для глухонімих
(Таврійська губернія), психіатрична лікарня “Бетанія” (Хортицький
округ), лікарні в селах Мунтау, Орлові, Вальдгеймі (Молочанський округ),
будинки для літніх та самотніх в Рюккенау і на Курушані, сирітський
притулок в Ґрюсвайзі. Дитячою філантропією керувало Молочанське
управління опікунськими справами. У 1886 р. воно, наприклад, володіло
капіталом, що становив 278 646 крб. та майном на суму 354 150 крб. Це
дозволяло щороку надавати дитині чи учневі, якими опікувалися менноніти,
до 600 крб. 24.

Для порівняння наведемо дані про фінансове забезпечення державних
гімназій. Так, згідно із звітом Міністерства народної освіти Росії за
1868 р., річний видаток на утримання одного гімназиста дорівнював в
середньому 100 крб., хоча реально ця цифра була значно меншою25. Щодо
шкіл, котрі перебували на утриманні церков, земств, товариств і
приватних осіб, то з бюджету Міністерства народної освіти їм надавали
близько 1,5 тис. крб. в рік на губернію. У 1870 р. на усі земські та
сільські школи Харківської губернії припадало 400 крб., на приватні —
700, що становило в середньому по 2 крб. на школу26.

Натомість матеріальне забезпечення навчально-освітніх закладів
меннонітів щороку збільшувалось. Ще на початку XIX ст. у Молочанському
окрузі було організоване Товариство друзів школи під головуванням
Іоґанна Корніса, яке відкривало школи спочатку при найбільших громадах,
а згодом майже у кожному поселенні. Перші школи відкрилися в Орлові та
Хортиці; у середині XIX ст. — в Гальбштадті та Гнадефельді (Молочанський
округ), а ще пізніше — у Ніколайполі, Краснополі, Нью-Йорку
(Катеринославська губернія), Олександркроне (Бердянський повіт),
Карассані, Спаті (Крим). Окрім звичайних початкових і обов’язкових
релігійних знань, у школах викладали російську мову. Цікавий такий факт.
Незважаючи на відсутність українських шкіл та й, як відомо, державну
заборону української мови, абсолютна більшість меннонітів вільно
володіла нею і спілкувалася з місцевим населенням*.

Поступовий відхід колоністів від тактики ізоляціонізму, розширення сфер
їх участі у господарському та суспільному житті краю висуває на порядок
денний потребу виховання своєї освіченої верстви, підготовку віруючих
для ширшої економічної, а також культурної, навіть політичної
діяльності. Тому з 1879 р. в училищі в Гальбштадті, а згодом і у деяких
інших, створено спеціальний педагогічний клас, де готували власних
вчителів, а також викладали нові предмети (наприклад, для підготовки
бухгалтерів). Відкриваються меннонітські жіночі гімназії (у Гальбштадті,
Хортиці) та комерційне училище (у Гальбштадті). На початку XX cт.
менноніти мали 400 шкіл, в яких працювало 500 вчителів-чоловіків і 25
жінок та навчалося близько 15 тис. юнаків і дівчат. Кількість учнів
стосовно загальної кількості віруючих становила 1:528, що засвідчує
високий рівень освіти у меннонітських громадах.

Чимало українців, працюючи в колоністських господарствах, безкоштовно
навчалися читати і писати. Відвідуючи молитовні збори меннонітів, деякі
з них прилучалися до азів протестантського вчення і ставали його
прихильниками. Однак це не було масове навернення, у чому намагалися
переконати громадськість православні місіонери. І хоча деякі
меннонітські діячі навіть перехрещували українців у нову віру, але вже
тоді, коли самі переходили в баптизм. У класичному меннонітстві такі
перехрещення були неможливі, бо єдиновірцем міг стати лише колоніст.
Меннонітські поселення і на початку ХХ ст., а тим паче у першій половині
XIX ст., залишалися ізольованими від навколишнього середовища, ревно
оберігаючи свої традиції та мову. Їхня друкована продукція, а також
періодика (газета “Вісник”, журнал “Голос миру”) виходили німецькою
мовою.

Меннонітству в Україні до революційних подій 1905 року вдавалося
зберегти усталений побут і духовно-релігійну спадщину. Як і всі
протестанти, сповідуючи принципи — одна віра, одна Біблія, загальне
священство віруючих, вони зберегли спорідненість з реформатами. Будучи
радикальною гілкою кальвінізму, меннонітство на ранньому етапі
дотримувалось догматів про передвизначення та мирське призначення
віруючого, цвінґліанського розуміння євхаристії. Однак, на відміну від
кальвіністів, визнавали хрещення тільки дорослих (у формі обливання
водою або цілковитого занурення у воду).

За кальвіністською традицією, меннонітство не висунуло єдиного
загальнообов’язкового віровчення. Для потреб братства в Україні були
систематизовані символи віри, які існували тоді у Голландії, Німеччині,
Польщі, надруковані німецькою мовою у його видавництві “Райдуга”
(колонія Гальбштадт) під назвами “Віросповідання меннонітів у Росії” та
“Віросповідання об’єднаних християн хрещених братських меннонітів у
Росії”.

Подібно до всього протестантизму, меннонітство пройшло через декілька
внутрішніх поділів, новоутворень. В Україні упродовж XIX ст. в їхньому
середовищі виникли різні угруповання (мала і велика громади), партії
(прихильників Корнелія Регера, Геппнера і Бартца, Петра Гільдебрандта,
Рейнера і Янцена та інших), а також секти* (ієрусалимські друзі,
фламінгійці, гарнгуттери, сепаратисти тощо), які по-різному тлумачили ті
чи інші культові дії, правила церковного життя. І хоча основна
догматична платформа названих відгалужень залишалася спільною і
незмінною, протиріччя призвели зрештою до розколу колись єдиного
організму на дві основні течії: староменнонітство (або церковне) та
новоменнонітство (або братське). Причини розколу містились в
об’єктивному процесі адаптації колоністів до нових умов життя. Це
зумовило поступову втрату їхнього архаїчного побуту, проникнення у
громади нових ідейних віянь, що розмивали й релігійну окремішність
конфесії. Старша ґенерація намагалася зупинити процеси секуляризації, не
сприймала будь-яких нововведень. Молодь, як завжди, прагнула більшої
самоініціативи, виходу в загальне громадсько-суспільне життя. Незважаючи
на рішучі протести консервативної староменнонітської партії,
новоменноніти на початку ХХ ст. почали друкувати свою літературу і
російською мовою.

Такі настрої знайшли благодійний ґрунт у хвилі пієтизму, що наприкінці
XVIII — у першій половині XIX ст. охопила всю протестантську Європу і
докотилася в Україну. Пієтичні настрої зумовили перехід великої
кількості колоністів на платформу баптизму і зміцнення братської гілки у
меннонітстві, яку очолив пієтист з Вюртемберґа, пастор колонії у
Нейґоффунзі (Бердянський повіт) Едуард Вюст і яка остаточно сформувалася
у 1860-1865 роках. З цього часу діяльність меннонітства в Україні
нерозривна з діяльністю євангельського християнства і баптизму.

Чимало подібного і в історії конфесії у Західній Україні. Перші її
громади також з’явилися наприкінці XVIII ст., що пов’язується з діями
російського царату та близькістю реґіону до Польщі. У Польщу перша група
меннонітів прибула з Голландії ще в середині XVI ст. і опанувала землі
близько Данціґа, Квідзині, Торуня. Друга група — вихідці з Пруссії та
Моравії — наприкінці XVI ст. осіла близько Хелмна і Ґрудзині29. На
початку XVII ст. менноніти налагоджують зв’язки із социніанами з Ракова,
проводять декілька спільних зборів і приймають рішення про об’єднання,
здійснити яке, однак, не встигли30.

Життя меннонітів у Польщі не було спокійним і безпечним. Тому деякі
громади у 1784-1786 роках змушені переїхати на Волинь. У Галичині вони
осіли, прямуючи на Східну Україну, а також внаслідок сприятливих для них
змін у політиці австрійського уряду, який у 1789 р. прирівняв меннонітів
до лютеран і цим визнав за ними громадянські права31.

Більшість меннонітських громад діяла у Перемишлі та на Львівщині
(насамперед, у самому Львові, а також у Керницях, Мостиськах, Жовкві,
Клепарові). Вони володіли маєтками (у Дидятичах, Злотковичах, Дворцях,
Залещах), земельними наділами (у Палащах, наприклад, наділом у 10
морґів, тобто 6 га землі), мали молитовні будинки, школу в колонії Неуф,
у Львові редакцію “Меннонітської церковної газети” та культурно-освітнє
товариство “Менноніт”. На початку ХХ ст. у Польщі налічувалося близько
1,5 тис. меннонітів; у двох західноукраїнських воєводствах— Львівському
і Тернопільському — 361 особа32.

Історія меннонітства в Україні не завершилася у XIX ст., а тривала ще
майже тридцять років у ХХ ст. І хоча ця сторінка виходить за часові межі
лекції, вона все-таки заслуговує на увагу. Україна на межі XIX-XX ст.,
як відомо, стала одним із найрозвинутіших сільськогосподарських реґіонів
Європи. У цьому була певна частка праці меннонітів. До більшовицького
перевороту з їх середовища вийшли великі земельні власники, відомі
підприємці та меценати. Назвемо, для прикладу, такі підприємства:
Товариство по виробництву борошна “Нібура і Ко” в Олександрівську
Катеринославської губернії (щорічний обіг — 3 млн. крб.); паровий млин
І. Тіссена у Катеринославі (1,5 млн.), борошняна торгівля Генріха і
Петра Ґезе (там же; 1,5 млн.), паровий млин Я. Зіменса у Нікополі (800
тис.), млин П. Унґера у с. Нью-Йорку Бахмутського повіту
Катеринославської губернії (700 тис.) тощо. У меннонітських колоніях
наприкінці XIX ст. був уже, по суті, сформований “середній клас”
підприємців (фермерів), який у першій третині ХХ ст. бере активну участь
у розгортанні в Україні кооперативного та артільного рухів, налагодженні
дрібної торгівлі.

Безперечно, подібна економічна діяльність вповні могла здійснюватися
тільки за умов капіталістичного господарювання. Радянська доба звела
нанівець економічний потенціал меннонітів, різко обмежила їх релігійну
практику. Частина колоністів у 20-30-х роках ХХ ст. еміґрувала в США,
Канаду, Південну Америку, Європу. Ті, що залишилися, виїжджали (часто у
примусовому порядку) у Поволжя, Казахстан, Сибір. Не випадково ця
сторінка з минулого протестантизму, як і чимало інших, залишилася поза
увагою вітчизняної історіографії. Натомість без неї є неповною історія
протестантизму в Україні.

Поява і тривале існування меннонітства підготувало ґрунт для пізніх
протестантських течій. Спочатку — це також переважно іноземні релігійні
спільноти. Однак з середини XIX ст. ідеї пізнього протестантизму
проникають в українське середовище.

1. Антонович В. Очерки состояния православной церкви в Юго-Западной
России по актам (1650-1798). К., 1871. С. 13-14.

2. RwP. 1926. S.221.

3. Kosman M. Protestanci i Kontrreformacja. Z dziejow tolerancji w
Rzeczypospolitej XVI-XVIII wieku. WrocAEaw, 1978. S.37.

4. RwP. 1926. S.221.

5. Соколов И. Отношение протестантизма к России. С.303, 286.

6. Fukaszewicz J. O koYcioAEach wyznania luterskiego w Litwie. Poznan,
1848. S.210-218.

7. Idem. Dzieje koYcioAEow wyznania helweckiego w Litwie. T.2. S.43-45,
59-63, 100,101; Соколов И. Отношение протестантизма к России. С.291-293.

8. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. С.65-67.

9. Крип’якевич І.П. Історія України. С.235.

10. Клаус А. Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике
иностранной колонизации в России. СПб., 1869. Вып.1. С.24-45.

11. Бондарь C.Д. Секта меннонитов в России (в связи с историей немецкой
колонизации на Юге России). Пг., 1916. С.9.

12. Клаус А. Наши колонии. С.35-56.

13. Клаус А. Сектаторы-колонисты в России // ВЕ. 1868. Кн.1. С.275-277.

14. Цит. за: Бондарь С.Д. Секта меннонитов в России. С.2.

15. Быт молочанских меннонитских колоний //Журн. министерства госуд.
имуществ. 1841. Кн.2. С.554.

16. Клаус А. Сектаторы-колонисты в России. С.256-271.

17. Цит. за: Состояние Херсонской епархии в 1886 г. // Херсон. Епарх.
Ведомости. 1886. №22. С.27-28.

18. Цит. за: Бондарь С.Д. Секта меннонитов в Росии. С.37-38.

19. Корнис И.О. О состоянии хозяйства в Молочанских меннонитских
колониях в 1843 году // Журн. министерства госуд. имуществ. 1844. Кн.9.
С.142.

20. Крижанівський О.П. Церква у соціально-економічному розвитку
Правобережної України (XVIII — перша половина XIX ст.). К., 1991. С.105.

21. Історія України. Від найдавніших часів до кінця XIX ст. К., 1991.
Т.1. С.465.

22. Цит. за: Бондарь С.Д. Секта меннонитов в России. С.68.

23. Клаус А. Община-собственник и ее юридическая организация // ВЕ.
1870. Кн.2. С.581.

24. Клаус А. Наши колонии. С.163.

25. Т. Д. Наши средства к просвещению // ВЕ. 1870. Кн.1. С.396-397.

26. Гордеенко Е. Земство и народные школы //Там же. С.223.

27. Зіньківський Т. Штунда. Українська раціоналістична секта //
Зіньківський Т. Писання. Львів, 1893. Т.2. С.139-142.

28. Friesen P. M. Die Alt-Evangelische Mennonitische Bruedeschaft in
Russland. Halbstadt, 1911. T.1. S.640.

29. Там же.

30. Krasinski V. Historical sketch of the rise, progress and decline of
the Reformation in Poland. London, 1840. V.2. P.379-380.

31. Grelewski St. Wyznania protestanskie i sekty religijne. S.511.

32. Там же.

Похожие записи