Реферат

на тему:

“Внесок Китаю в світову матеріальну та духовну культуру” План

Вступ

1. Писемність Китаю

2. Література Китаю

3. Музика Китаю

4. Архітектура і образотворче мистецтво Китаю

5. Наукові знання Китаю

6. Китайська релігія і філософія – як головнЕ багатство світової
скарбниці людської думки та віри

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Китай — країна древньої історії, культури, філософії; одна з найдавніших
цивілізацій, що проіснувала тисячоліття і зберегла, незважаючи на всі
катаклізми, свою цілісність і своєрідність.

У загальну культуру Китаю внесли свій внесок багато народів Східної
Азії, що жили на його території і самобутні культури, що створили
синтез, який протягом століть і породив той унікальний феномен, що
називають китайською цивілізацією.

Китай – одна з найдавніших цивілізованих держав світу. Філософські ідеї
в Китаї, що беруть початок у глибині століть, надзвичайно багаті по
змісту і є величезним джерелом ідей в історії пізнання всього людства.

Окрім філософського скарбу китайська культура збагатила світову
матеріальну та духовну культуру своєю поезією, літературою,
образотворчим мистецтвом та архітектурою, залишила сліди у поглядах на
державний устрій, китайське мистецтво каліграфії і по сьогоднішній день
цікавить багатьох дослідників своєю природою та довершеністю.

Наукові відкриття китайців сивої давнини і зараз є високо оціненими і
вкрай важливими для сучасної науки та її розвитку.

Тому актуальність даної роботи є очевидною. Китайська культура збагатила
світову культуру надбаннями із різних напрямків, її дослідження і гідна
оцінка і сьогодні залишаються важливими.

Єдине, що потрібно зазначити з самого початку, що більшість матеріальних
і духовних здобутків Китаю відносяться до Древнього Китаю, мають глибокі
коріння і давню історію.

Чим ближче до сьогодення, тим китайська культура має менший вплив на
світові тенденції як в матеріальному, так і духовному житті. Але все ж
таки це аж ніяк не може зменшити здобутки древньої китайської культури.

Саме древня китайська цивілізація збагатила світ новими філософськими
поглядами, винайшла папір та порох, відкрила нові напрямки у світовій
літературі, міфології, медицині та архітектурі.

Дослідження здобутків китайської древньої цивілізації може показати нам,
наскільки унікальною та історично цікавою є китайська культура.

Гадаю, що даний реферат дасть змогу багатьом по-справжньому оцінити
важливість здобутків Китаю та його культури, гідно оцінити внесок Китаю
в світову матеріальну та духовну культури.

1. Писемність Китаю

Писемність Китаю – це перший внесок у світову культуру. Історія
писемності Китаю унікальна Найдавніші китайські тексти, ворожильні
написи, надряпані на баранячій лопатці чи черепаховому панцирі,
відносяться до III — II тис. до н.е.: такий панцир чи лопатка клалися у
вогонь, і відповідь на задане питання «вичитувалася» за формою і
розташуванням тріщин, що утворювалися.

В II тис. до н.е. з’являються написи на ритуальних бронзових посудинах,
а з початку I тис. до н.е. для листа стали використовуватися бамбукові
планки, скріплені шнурами, текст писався уздовж планки по вертикалі. На
одній такій планці вміщалося близько 40 ієрогліфів, так що навіть
невелика по змісту книга мав значний обсяг.

У III у до н.е. китайці почали застосовувати як матеріал для листа шовк,
але він був дуже дорогим.

У I в. до н.е. китайці винайшли папір, що сприяло широкому поширенню
писемності. Уже на бамбукових планках ( а пізніше — на шовку і папері)
писали за допомогою кисті тушшю, що виготовляється з кам’яного вугілля
чи сажі від спалювання соснових дров. Помилки виправлялися шляхом
підчищення ножем, тому вислів «ніж і кисть» стало метафорою для
позначення чиновників.

Поширення писемності і зростання її суспільної ролі зажадало уніфікації
накреслення ієрогліфів. Перший відомий досвід кодификації китайської
графіки — це список ієрогліфів Ші Чжоу Пянь, написаний придворним
історіографом Ші Чжоу (IX — VIII ст.. до н.е.).

Потім в епоху Цинь і Хань відбуваються реформи писемності, що призвели в
результаті до появи стандартного стилю листа — «кайшу» (статутний лист),
що збереглося аж до реформи китайської писемності в 1956-1959 р.

В ієрогліфічному листі завжди використовується велика кількість знаків.
Для читання книг конфуціанського канону необхідно знати близько 10 000
ієрогліфів. У сучасних китайських словниках міститься біля 100 000
ієрогліфів.

Каліграфія вважається в Китаї видом мистецтва і високо цінується,
мальовничі полотнини часто прикрашаються каліграфічними написами.

Китайська писемність ще в стародавності широко поширилася по всій
Південно-Східній Азії.

Найбільш ранні пам’ятники древньокитайської писемності – інські
ворожильні написи XIV-XI ст. до н.е. Подібно сучасним китайцям, інці
користувалися знаками, що фіксують ті чи інші одиниці мови переважно з
боку їхнього значення.

Переважна більшість інських знаків являло собою ідіограмми-зображення
предметів чи сполучень таких зображень, що передають більш складні
поняття. Крім того, у інської писемності уже використовувалися знаки
іншого типу, що абсолютно переважають у сучасній китайській
ієрогліфографії: один елемент такого знака вказував на читання, інший –
на приблизне значення. Ця категорія інських знаків типологічно близька
тим давньоєгипетським ієрогліфам, що фіксують звучання слова додатковим
значеннєвим детермінативом.

Завдяки запозиченню інської писемності чжоусцями розвиток її не
переривався й у першому тисячоріччі до н.е. Істотні зміни відбуваються в
ній лише в другому–першому століттях до н.е., коли після уніфікації
місцевих варіантів ієрогліфів, виникає новий почерк написання знаків.
Ієрогліфи цього часу вже цілком утратили зв’язок зі своїми первісними
накресленнями.

Писемність ханського часу в принципі майже не відрізняється від
сучасної. Трансформація написання знаків була значною мірою обумовлена
еволюцією матеріалів, що використовуються для письма.

У Древньому Китаї звичайно писали на дерев’яних чи бамбукових планках,
що з’єднувалися потім шнурком чи ременем. Писали тушшю за допомогою
кисті, а помилково написані знаки підчищали металевим ножем (звідси
відбувається загальна назва пишучих приналежностей — «ніж і кисть»).
Починаючи із середини першого тисячоліття до н.е. древні китайці писали
також на шовку (зразки таких «шовкових» книг знайдені в ханських
похованнях). На рубежі нової ери в Китаї був винайдений і ввійшов у
вживання папір. У перших століттях нової ери папір витісняє всі старі
матеріали для письма.

2. Література Китаю

Великим внеском у світову культуру є література Давнього Китаю.
Найдавніша бібліографія китайської літератури, що дійшла до нас,
належить Лазень Гу (32-92 рр. н.е.). У своїй роботі «опис мистецтв і
словесності» (є частиною його ж «Історії династії Хань»), він виділяє
основні наявні види літератури: канонічні філософські книги (включаючи
історичні), вірші і поеми, твори по військовій науці, книги по
астрології, медичні книги.

Говорячи про поезію Древнього Китаю можна відзначити, що найбільш
древніми пам’ятниками, що дійшли до нас, є фольклорні поетичні здобутки,
зібрані в Шіцзин (одну з книг конфуціанського «п’ятикнижжя»).

Шіцзин — це найдавніше в Китаї зібрання пісень і гімнів, створених з XII
по V ст. до н.е. Наприкінці I тис. до н.е. у Китаї розвивається
авторська поезія, в основному в двох жанрах пісні і поеми, причому
останні писалися ритмічною прозою і були призначені для скандування.
Найбільш відомими поетами стародавності (за словами Бань Гу) були Сюнь
Цїн, Цуй Юань, Сян Юй, Тап Ле, Мей Шен, Сіма Сян-жу і Ян Сюн.

Епоха Чжа-нью була часом стрімкого злету древньокитайської культури. У
IV столітті до нашої ери, у царстві Чу, жив і затворів видатний поет
Цюй Юань, у здобутках якого жваво відбилося протиріччя сучасного йому
суспільства.

Образна сила поетичного дарунка Цюй Юаню, виразність його вірша і
вироблені форми ставлять цього поета в число яскравих талантів
стародавності.

Народна поезія живила творчість ханських поетів. Добутку найбільш
відомого серед них – Сіма Сян-жу — були включені Сіма Цанем у життєпис
цього поета. Дійшли до нас і вірші самого Сіма Цяню, хоча питання про
їхнє авторство продовжує залишатися спірним.

З прозаїчних творів (крім філософських трактатів) необхідно особливо
відзначити історичні праці. Вони цікаві не тільки самі по собі, але і
тому, що жанр життєписів, що присутні вже в «батька китайської
історіографії» Сіма Цяня (II в. до н.е.), вплинув на створення
оповідальної прози, що зароджується, у I — II ст. н.е.

Ще одним джерелом цієї прози були так звані «малі (дріб’язкові) вислови»
— вуличні розповіді, що спеціально записувалися особливими чиновниками
для доповіді государю, щоб він міг знати про умонастрій народу.

Китайська середньовічна література надзвичайно багата по змісту. Висока
оцінка літератури в самій китайській культурі позначається вже в тому,
що в державних іспитах на посаду чиновника було потрібно в першу чергу
знання класичної літератури.

Великий вплив на китайську літературу зробили релігійні ідеї
конфуціанства і даосизму, а пізніше і буддизму, особливо чань-буддизму.
Китайська белетристика виникає в ІІІ — VI ст. у формі так званих
«розповідей про чудесний жанр, що був провідним в епоху Сун, у Китаї
виникає повість, для епохи Юань характерний розквіт драматургії, у епоху
Мін досягає розквіту оповідальна проза у формі епопеї і роману.

Чільне місце в китайській літературі завжди займала поезія, тому навіть
проза завжди насичується віршами, які, на думку китайців найкраще можуть
виразити людські почуття.

3. Музика Китаю

Говорячи про внесок культури Китаю у світову культурну скарбничку, не
можна залишити без уваги музику.

Китайська музика — одна з найдавніших у світі. Вона нараховує багато
місцевих варіантів. У китайській музиці переважає одноголосся. В основі
її 5-ти звукова система (пентатоніка), але зустрічаються утворення,
побудовані на 7-ступенних ладах.

Музичні інструменти: цісяньцінь, піпа, хуцінь чи ерху, ді, шен…
Вивченням китайської музики займалися древні китайські філософи,
богослови, математики. Конфуцій відводив у своєму навчанні велике місце
музиці і займався збиранням народних пісень.

У VIII ст. у Китаї була створена перша школа музики і танцю —
«Консерваторія грушевого саду».

У XIV ст. складаються північна і південна школи музики, причому для
північної школи більш характерна героїчна тематика, а для південної —
лірична.

У XVII ст. виникає опера.

В епоху монгольського панування (Юань) виникає класична китайська
драматургія. У її витоків, як і в інших країнах, фарс і інші ранні
драматичні форми; виступи в театрі вважалися невартими заняттями.

Ведучими жанрами в драматургії були комедія і драма, хоча відомо і
кілька трагедій. Монологи і діалоги писалися прозою, тексти пісень
(арій) — віршами.

4. Архітектура і образотворче мистецтво Китаю

Велика Китайська стіна — одне з найбільших і мистецьких
будівельно-технічних споруджень усіх часів. Її будували приблизно десять
років починаючи з 220 року до н.е. при імператорі Цінь Шіхуанди.

Деякі ділянки оборонної стіни були побудовані ще до того в різних
воювавши одне з одним маленьких царствах на півночі. Цінь Шіхуанди
набрав цілу армію селян, солдатів, злочинців і політично ув’язнених, щоб
обновити ушкоджені місця і з’єднати ці ділянки.

Так виник суцільний фортечний вал, що йде через гори уздовж границі його
імперії. Стіна була задумана як зміцнення проти набігів войовничих
кочівників монголів з півночі, а також, цілком ймовірно, як доказ влади
і величі імператора.

Після проникнення в Китай буддизму починається будівництво буддійських
храмів, це насамперед скельні храми і пагоди.

Образотворче мистецтво Китаю представляли великовагові бронзові
посудити, що служили для жертовних зливань парфумам. Про те, який
важливий зміст надавався виготовленню бронзових виробів, свідчить
віртуозна майстерність їхнього лиття.

Величезні посудини вагою понад 600 кг оброблялися з такою же
старанністю, як і маленькі. Геометричний візерунок відрізнявся графічною
точністю, розмаїтістю ритмічних сполучень. Призначені для залучення до
людини добрих знамень, посудини найчастіше самі приймали форму звірів чи
птахів — оберегів.

Поряд із бронзовими посудинами з’явилася і безліч інших предметів:
круглі бронзові дзеркала, інкрустовані зі зворотного боку сріблом і
золотом, прикрашені розписом музичні інструменти і меблі, яскраво
розписане лакове начиння, предмети з різьбленого дерева і каменю. У
гнучких плетивах їхніх візерунків відбилося більш багатопланове
осмислення світобудови, яка сприймалася як стихія нескінченного
космічного руху і протиборства світла і пітьми.

У Х столітті при імператорському палаці була створена Академія живопису,
де художники зайняли почесні місця.

5. Наукові знання Китаю

Важливий внесок у світову культуру мав і розвиток наукових знань
Древнього Китаю, насамперед математики.

Складений у II у до н.е. трактат «Математика в дев’ятьох книгах»,
подібно «Початкам» Евкліда, містить сукупність математичних знань,
накопичених попередніми поколіннями вчених. У цьому трактаті зафіксовані
правила дії з дробами, пропорції і прогресії, теорема Піфагора,
застосування подоби прямокутних трикутників, рішення системи лінійних
рівнянь і багато чого іншого. «Математика в дев’ятьох книгах» була свого
роду керівництвом для землемірів, астрономів, чиновників і т.д. для
дослідження історії Древнього Китаю ця книга крім усього іншого коштовна
тим, що в ній знайшли відображення реалії ханської епохи: ціни на різні
товари, показники врожайності землеробських культур і т.д.

З розвитком математики були тісним чином зв’язані значні досягнення
древніх китайців в області астрономії і календаря. У «Історичних
записках» Сіма Ціня один з розділів названо «Трактати», який спеціально
присвячений проблемам небесних світил. Аналогічний розділ міститься й у
«Ханській історії» Бань Гу, де наводяться назви 118 сузір’їв (783
зірки). Велика увага приділялася в цей час спостереженню за планетами.
У I столітті до н.е. древнім китайцям було відомо, що період звертання
Древньої зірки (Юпітера) складає 11,92 року. Це майже відповідає
результатам сучасних спостережень.

У 104 р. до н.е. було обчислено , що тривалість року складає 365,25 дня.
Прийнятий цього року календар використовувався аж до 85 р. н.е. Тому
календарний рік складався з 12 місяців, додатковий місяць додавався у
високосному році, що встановлювали раз у три роки.

Сонячно-місячний календар древніх китайців був пристосований до потреб
сільськогосподарського виробництва.

Дуже значний розвиток одержала в Древньому Китаї медицина.
Древньокитайські лікарі ще в 4-3 ст. до н.е. стали застосовувати метод
лікування, що одержав згодом широке застосування в традиційній
китайській медицині — голковколювання.

У древній літературі мається багато легенд про виникнення
голковколювання і припікання, таких як винахід кам’яних голок «бянь» Фу
Сі винахід голковколювання і припікання легендарним імператором Хуан Ді.

У «Коментарях до літописів Весни й Осені», датованих 550 роком до н.е.,
говориться : «Приємно чути, що хвороби відступають, але неприємно чути,
що діють при цьому каменями». Це вказує на застосування древніми
китайцями кам’яних інструментів і голок для лікування захворювань.

Першою систематизованою книгою по традиційній китайській медицині є
трактат «Чуан Ді Їй Цзин Су Вень Лін Шу» (Трактат про внутрішнього
імператора Хуан Ді), написаний на початку 3 століття до н.е. Він
складається з 18 томів і двох частин: «Су Вень» (Питання про сущий) і
«Лін Шу» (Ефективна, чудесна крапка).

У трактаті на основі більш ніж 200-літнього досвіду узагальнюють і
систематизують представлення древніх лікарів про теорію Інь-Янь, У-Сін,
органів Цзан-Фу, каналів і коллатералій, навчання про Чі і кров, про
етіологію і патогенез захворювання у світлі філософських концепцій
традиційної китайської медицини.

Надзвичайно цікаві рукописи медичних творів, знайдені недавно в одному з
ханських поховань початку другого століття до нашої ери. Вони включають
трактат про дієтологію, посібник з лікувальної гімнастики, посібник по
застосуванню методу припікання, збірник різних рецептів. Серед них є і
деякі магічні прийоми, у більш пізніх трактатах ханського часу магічні
прийоми лікування практично не згадуються. До 3 століття відноситься
застосування лікарем Хуа Го місцевої анестезії.

За період від зародження цивілізації і приблизно до XII ст. у Китаї було
зроблено більше відкриттів і винаходів, чим у будь-якій іншій країні, а
може, навіть і більше, ніж в усьому іншому світі.

До найважливіших відкриттів Середньовіччя відносяться (X — XIII ст.)
винаходи пороху і компаса.

6. Китайська релігія і філософія –

як головнЕ багатство світової скарбниці

людської думки та віри

Не можна обійти стороною і китайську філософську думку, яка невіддільно
з’єднана з релігією. Без філософії та релігійних напрямків Китаю
немислимі ні світова філософська думка, ні напрямок віри. Тож пропоную
здійснити короткий огляд цих загальносвітових надбань.

Конфуціанство. Відомий філософ того часу Конфуцій (551-479 рр. до н.е.)
— засновник конфуціанства. Характерною рисою навчання Конфуція є
антропоцентризм.

Його майже не цікавлять проблеми космогонії, він приділяє мало увагу
парфумам і потойбічному світу…, хоча і вважає небо не тільки частиною
природи, але і вищою духовною силою у світі, а жертвоприносини предкам —
найважливішим вираженням поваги до них.

Однак у центрі його уваги — проблеми людини, його розумового і
морального вигляду. Конфуцій першим розробив концепцію ідеальної людини
(цзюнь-цзі), шляхетного чоловіка — не по походженню, а завдяки вихованню
в собі високих моральних якостей і культури, — який насамперед повинен
володіти жень — гуманністю, людяністю, любов’ю до людей; прояву жень —
справедливість, вірність, щирість і т.д. Особливе місце зайняла
концепція сяо – шанобливості синів, поваги до батьків і старшим узагалі.
Конфуцій вважав сяо основою жень і інших чеснот і найефективнішим
методом керування країною (тому що країна — це велика родина).

Нарешті, Конфуцій надавав великого значення юе — музиці, кращому засобу
зміни поганих вдач і звичаїв, а чільну роль відводив — етикету, тобто
правилам благопристойності, що регулює поводження людини в різних
життєвих ситуаціях.

Вихідною точкою навчання Конфуція про чіткий ієрархічний поділ
обов’язків у суспільстві була концепція чжен хв — випрямлення
(виправлення) імен, тобто приведення речей у відповідність з їх назвою.

Навчання Конфуція про державу. Навчання Конфуція не містить розділу,
спеціально присвяченого устрою держави. Його розуміння державного устрою
коштовно тому, що він сам був на державній службі і служба ця була
успішною. Але Конфуцій не бачить державу окремо від суспільства й
одиничної людини. Усе його навчання в цій області взаємозалежно. Деякі
його висловлення носять алегоричний характер і, тому, не можуть бути
сприйняті однозначно.

У своїх судженнях про державу він виділяв два соціальних шари: керуючі і
керовані. Під керуючими він розумів цзінь-цзі як «шляхетного чиновника».
Але це не виходить, що тільки аристократи могли бути такого роду
чиновниками, але він також допускав і приплив «нової крові» з інших
соціальних груп. Але в загальному він хотів, щоб «орачі обробляли землю,
а здатні керувати керували».

Першим по важливості з усіх дао цзінь-цзі Конфуцій вважає особисту
незалежність, тому що це виділяє особистість від загальної маси. Друге
визначає цзінь-цзі як людину поважаючу принцип підпорядкування
вищестоящому, більш старшому. Це робить систему керування державою більш
надійною.

Два останніх стосуються взаємин «шляхетного чиновника» з народом. Третє
дао — виховання народу, тобто втілення в життя однієї з найважливіших
складових частин навчання Конфуція.

Сановник, якщо він щирий «шляхетний чоловік», повинен бути вчителем
народу, тобто повинен впливати на нього тільки добротою й особистим
прикладом, а якщо він почне спиратися на закон (як логіст), те це буде
не виховання народу, а народ втратить синівські почуття до такого
правителя (чиновника), а сам він перестає бути конфуціанцем.

Четверте дао — використання народу. Мова йде про те, яким чином, якими
методами варто використовувати народ на державних повинностях (трудових,
військових), яку податкову політику проводити, як вершити суд. В усій
цій сфері контактів з народом претендент на звання цзінь-цзі повинний
завжди виходити з принципу і справедливості.

У Конфуція також існувало кілька концепцій по щирому правлінню. Двома
найбільш відомими є концепція «виправлення (упорядкування) імен» і
«правитель повинний бути правителем». По суті, друга є прямим наслідком
першої.

Загалом, конфуціанська концепція держави була дуже популярна в Китаї
протягом багатьох століть. Під її прапором Китай об’єднався. На її
основі було створено і плідно існувала ханська держава.

Конфуціанство дотепер є однією з найбільших світових релігій і предметом
дослідження сучасних політологів, теологів, філософів, лінгвістів,
істориків і мистецтвознавців усього світу.

Даосизм. Засновником даосизму був Лао Цзи , власне його ім’я Чи Ер (Чи
Боян, Лао Даніна).

По переказу народився в 604 р. до н.е., однак історичність його
особистості викликає сумніви. До основних ідей даосизму відносяться
наступні: Дао — це невидимий усюдисущий закон природи. Дао не діє, тим
самим, породжуючи все, воно вічне і безіменне, порожнє і невичерпне.

Відповідно до Дао взаємодіють два протилежні початки — інь і ян,
досягаючи своєї межі, вони переходять одне в одного. В II ст. даосизм
оформляється організаційно, початок йому поклала школа «Шлях небесних
наставників», заснована напівлегендарним Чжан Ліном. На початку V ст.
оформляються ритуал і віровчення, даосизм стає державною релігією, потім
розпадається на безліч сект і напрямків.

Виходячи з навчання про Дао, даосизм запропонував оригінальну концепцію
найкращого державного керування — недіяння: якщо правитель перебуває в
бездіяльності, то в силу Дао справи самі налагодяться. І, так само як і
інші філософські навчання, даосизм засуджує війну.

Моізм. Моізм — етико-політичне навчання, засновник якого Мо цзи (Мо Ді)
(близько 486 — 376 р. до н.е.). Для навчання Мо цзи характерний заклик
до загальної любові, вимога вирішувати всі конфлікти мирними засобами і
т.п.

Моісти були людьми незвичайними, що вражали сучасників повним забуттям
особистого, готовністю жертвувати усім заради загального блага і
справедливості. Моіст із радістю віддавав своє життя за головуючого
школою і міг позбавити життя єдиного сина за зло, вчинене сторонньому.

Легізм. Легізм — етико-політичне навчання, що виникло в Древньому Китаї
в VI — III ст. до н.е. У центрі уваги легізма — проблема керування
державою. Легісти вважали що політика не сумісна з мораллю і головні
засоби керування — заохочення і покарання, причому останніх повинно бути
набагато більше. Легісти розробили концепцію деспотичної держави, де усі
рівні перед законом. Єдине виключення — це правитель, що є творцем
законів.

Найвизначніші представники легізму — це Шан Ян, Гуань Чжун, Цзи Чань, Чи
Куй, Шень Бухай і Ганьби Фей. Починаючи з III ст. до н.е. починається
процес злиття легізма з конфуціанством, у результаті вже в епоху Хань
легізм припиняє своє самостійне існування.

Однак у Китаї зі стародавності збереглися конфуціанство і даосизм.

У I ст. у країну проникає буддизм (у формі хінаяні), але не одержує
особливого визнання, з V ст. починається проникнення буддизму у формі
махаяни.

Його широкому поширенню сприяло те, що буддизм допускає необмежене
розширення свого пантеону за рахунок включення в нього місцевих богів, а
для махаяни характерно ще і те, що місцеві божества зливаються при цьому
з персонажами буддійської міфології.

Так, наприклад, дуже популярна в Китаї богиня милосердя Гуань-інь стала
вважатися аватарою будди Авалокетешварі. Таким чином, протягом усього
Середньовіччя в Китаї співіснують три релігії — конфуціанство, даосизм і
буддизм; їх називали «три істини». Переважну більшість віруючих
виконують обряди всіх трьох релігій: так, для лікування чи хворих для
вигнання злих парфумів частіше запрошують даоських ченців, для
здійснення похоронних обрядів — буддійських.

Середньовічна філософія в Китаї розвивається в основному в руслі
конфуціанства, даосизму і буддизму. Періодом розквіту філософської думки
можна вважати епоху Сун.

У цей період розвивається метафізика конфуціанства. Центральною
проблемою, навколо якої йшла особливо напружена боротьба між різними
школами, була проблема співвідношення ідеального закону (чи) і
матеріальної першооснови (ци). У цю же епоху розробляються такі поняття,
як «Велика межа», «Велика гармонія» та ін.

Філософська думка Китаю і по сьогоднішній день залишається цікавою і не
дослідженою до кінця перлиною світової культури.

Висновок

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Культура Китаю є досить давньою і багатою. Так, вже у II – I тис. до
н.е. (епоха бронзи і початок епохи заліза) на території Китаю
з’являються тотемичні і анімістичних вірування, культ предків,
найдавніша ієрогліфічна писемності. Складаються конструктивні основи
дерев’яної архітектури. Багато про державу Інь (первісний Китай) можуть
розповісти підземні поховання знаті, бронзові посудини ритуального
призначення, зброя, різьблення по нефриті і кістці, кераміка.

У період держави Чжоу з’являються вчення про п’ять першоелементів
природи і полярних сил Інь-Янь. З’являється «Книга пісень» (8-9 століття
до н.е.). Розвиваються філософські вчення – конфуціанство, легізм,
даосизм, моізм (4-3 століття до н.е.), відбувається розвиток системи
містобудування. Виготовляються бронзові посудини і дзеркала. Винаходять
кисті і шовк. Створюється зоряний каталог (4 століття до н.е.) Пишуться
трактати: «Лунь юй» Конфуція; «Мен-цзи»; «Дао де цзин»; «Чжуан-цзи».
Сюди ж відноситься поезія Цюй Юань.

Перші централізовані рабовласницькі імперії складаються в 3 столітті до
н.е. і 3 столітті н.е.: Цинь (221-207рр до н.е.) і Хань (206-220 р.
н.е.) Відбуваються уніфікація писемності , винахід паперу.

Будуються Велика китайська стіна, міста Лаонь, Ченду й інші. До цього
часу відносяться похоронні ансамблі в Шаньдуне і Сичуані, розписи,
похоронна кераміка, перші зразки монументальної пластики, бронзові
дзеркала, вироби з різьбленого каменю, трактат про архітектуру «Чжоули».

Культурні здобутки в матеріальній та духовній культурі Китаю, особливо
Древнього Китаю, важко переоцінити. Без них просто немислима світова
культура.

Прояви впливу китайської культури навіть сьогодні можна зустріти і в
літературі, зокрема в поезії, і в образотворчому мистецтві, цікавою
областю дослідження залишається і зараз філософська думка Китаю.

Тому сміло можна сказати, що Китайська культура здійснила не менший
внесок у загальносвітову культуру, як це у свій час зробили Древня
Греція, Древній Рим, єгипетська цивілізація тощо.

Єдине, що потрібно зазначити з самого початку, що більшість матеріальних
і духовних здобутків Китаю відносяться до Древнього Китаю, мають глибокі
коріння і давню історію. Чим ближче до сьогодення, тим китайська
культура має менший вплив на світові тенденції як в матеріальному, так і
духовному житті. Але все ж таки це аж ніяк не може зменшити здобутки
древньої китайської культури.

Мені здається, що даною роботою мені вдалося по-справжньому оцінити
важливість здобутків Китаю та його культури, гідно оцінити внесок Китаю
в світову матеріальну та духовну культури.

Список використаної літератури:

Виноградова Н.А., Миколаєва Н.С. Мала історія мистецтв. — М.:
«Мистецтво», 1989.

Історія китайської філософії / За редакцією М. Л. Титаренко. — М.:
«Прогрес» 1995.

Гриненко Г.В. Хрестоматия по истории мировой культуры. — Москва, 1998.

Джек Линдсей “Краткая история культуры”. — 2 т.

Енциклопедія нового Китаю. – Харків, 1999.

Немировский А.И. Мифы и легенды Древнего Востока. — М., 1994.

Чанишев А.Н. Курс лекцій по древній філософії. – М., 1986.

Чернокозов А.И. “История мировой культуры”. – М., 1993.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи