РЕФЕРАТ
на тему:
“Видатні митці епохи Відродження”
ПЛАН
Вступ
1. Художня культура доби Відродження
2. Митці раннього Відродження
3. Архітектура та образотворче мистецтво Ренесансу
4. Мистецтво Північного Відродження
Список використаної літератури
Вступ
Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш знаменних епох в історії
людської цивілізації. Термін “Кепіззапсе” (Відродження) був уведений
Джорджо Базарі (151 1 — 1574) — видатним італійським живописцем,
архітектором та істориком мистецтва XVI ст.
Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух
розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію,
Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну
Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.
Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV — першій половині XV
ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини
XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху
припадає на кінець XV — першу третину XVI ст., далі так само швидко
загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та
Іспанії — кінець XV — початок XVII ст.
Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії.
Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст.,
в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви,
виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до
щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова
філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво.
Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:
1) Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було
наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.
2) Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже
повністю забута у середні віки.
3) Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на
противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.
4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і
пов’язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень
Відродження.
5) Широке використання теорії “подвійної істини” для обґрунтування права
науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр
філософії, літератури, мистецтва та науки.
Відродження виникло, по-перше, на ґрунті досягнень середньовічної
цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне
суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін.
В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший
характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність
сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі
якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту,
філософію, образотворче мистецтво і літературу.
На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний
зміст. Поняття “гуманізм” (лат. humanism — людяний, людський) у
філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це
система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому
— це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження,
спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права
на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану,
насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники.
Об’єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих
діячів — гуманісти.
1. Художня культура доби Відродження
Значними досягненнями характеризується художня культура епохи
Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з’явилися
твори таких митців слова, як Дайте Аліґ’єрі, Франческо Петрарки,
Джованні Боккач-чо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де
Веги, Вільяма Шекспіра та ін.
Італійський поет Дайте Аліґ’єрі (1265—1321) у знаменитій “Божественній
комедії” змалював своє уявне блукання в потойбічному світі, відтворивши
тогочасне суспільство з усіма його вадами та людськими гріхами — від
політичних чвар партій, від занепаду авторитету враженої корупцією
церкви до трагізму людської особистості, яка так і не спромоглася у
своєму житті позбавитися недобрих пристрастей та звичок. Творчість Данте
справила величезний вплив на подальший розвиток європейської культури і
завершення процесу формування італійської літературної мови.
Франческо Петрарка (1304—1374) — італійський поет — увійшов в історію як
зачинатель гуманістичної культури Відродження. Свій світогляд, який
базувався на ідеалізації античної культурної спадщини, він виклав у
“Листі до нащадків”. Та всесвітню славу принесла йому любовна лірика
“Книга пісень”, присвячена Лаурі — жінці, яку він випадково зустрів у
церкві і яка полонила його на все життя. Цикл віршів із двох частин (“На
життя мадонни Лаури” і “На смерть мадонни Лаури”) обіймає 317 сонетів,
29 кан-цон, 9 секстин, 7 балад і 4 мадригали, складаючи своєрідний
щоденник, у якому любовні переживання показані в усій їхній
суперечливості та мінливості. Любовна лірика Петрарки стала класичним
зразком поезії, збагативши її музикальністю, образною витонченістю,
стилістикою поетичних засобів, зокрема використанням антитез та
риторичних запитань, які підкреслюють душевні переживання.
Джованні Боккаччо (1313—1375) — один із засновників інтимної
гуманістичної літератури італійського Відродження, автор знаменитого
“Декамерона”, поем та роману “Філоколо”. “Декамерон” — це збірка
реалістичних новел, об’єднаних тематикою та гуманістичною спрямованістю;
основний зміст їх — розкриття аморальності папського двору, розпусти
монахів, висміювання аскетичної моралі середньовіччя, уславлення земних
насолод, чуттєвої любові. Новели пройняті духом вільнодумства, добрим
гумором.
Франсуа Рабле (1494—1553) — французький письменник, який відомий у
світовій культурі як геній комічного. Його твір “Гаргантюа і
Пантагрюель” написаний у фольклорному стилі, сповнений каламбурами,
засобами гротеску, гри на подвійній моралі героїв — жадобі вина і знань.
Подорожі велетня Гаргантюа — це подорожі життєвим морем тогочасної
реальності з її радощами і болем, розумом і глупотою, достоїнством і
нікчемністю. Роман Ф. Рабле, спрямований проти мракобісся і схоластики,
став справжньою енциклопедією французької художньої культури епохи
Відродження.
Мігельде Сервантес (1547—1616) — великий іспанський письменник, що
увійшов у світову культуру, головним чином, як автор роману-пародії “Дон
Кіхот”. Сюжет твору має специфічний іспанський колорит: двоє благородних
романтиків — лицар Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса — вперто
намагаються протистояти пасивному соціальному оточенню, у зв’язку з чим
постійно потрапляють у комічні ситуації. У романі з великою художньою
силою показано трагікомізм ентузіазму благородної людської особистості в
умовах панування практичного міщанства та бездуховності. “Дон Кіхот” —
це сумний сміх над романтизмом епохи, яка вже відходить у минуле; в
іншому плані роман розкриває крах високого благородства помислів людини
тоді, коли вона прекраснодушне губить ритми дійсності; у цьому і полягає
загальнолюдське значення змісту “Дон Кіхота”.
Карпіо Лопе де Вега (1562—1635) — іспанський драматург, поет і прозаїк.
Серед його великої літературної спадщини найбільш відомі драматичні
твори “Овеча криниця”, “Учитель танців”, “Собака на сіні”, “Дівчина з
глечиком”, “Закохана витівниця”. Пройняті антифеодальним пафосом,
глибоким демократизмом, життєрадісністю, гумором, вони пропагували
свободу почуттів, рівноправність жінки в коханні та шлюбі.
Завдяки такому спрямуванню творча спадщина Лопе де Веги завжди була й
залишається актуальною, реалістично відображаючи життя на театральних
сценах.
Вільям Шекспір (1564—1616) — великий англійський драматург і поет, чиї
драматичні твори “Ромео і Джульєт-та”, “Багато галасу даремно”,
“Гамлет”, “Отелло”, “Король Лір”, “Макбет”, “Антоній і Клеопатра”,
“Зимова казка”, “Річард III” та інші стали загальновизнаною класикою,
неперевершеними зразками трагедійного мистецтва. Характерна особливість
драматургії Шекспіра полягає у концентрації багатьох суперечностей життя
в людських стосунках. Звідси — зображення людини у всій її
багатогранності, значущості, величі, складності та динаміці. В його
творах умістився цілий світ людських (“шекспірівських”) пристрастей,
бажань та прагнень. Творча спадщина Шекспіра справедливо вважається
однією з вершин світового мистецтва.
Культурні надбання гуманістів мали значний вплив на схід Європи, зокрема
на Україну. Творчу спадщину Ф. Петрарки, Д. Боккаччо, Н. Макіавеллі
використовували у своїх доробках 3. Копистенський, І. Галятовський, М.
Смо-трицький. Викладачі і студенти Київської академії перекладали
староукраїнською мовою твори Д. Піко делла Мірандоли, Д. Бруно, Т. Тассо
та ін. Провідниками ідей Відродження в Україні були
релігійно-націоналістичні об’єднання-братства.
2. Митці раннього Відродження
Для мистецтва італійських міст раннього Відродження кінця ХІV-ХV ст.
характерний цілковитий відхід від традицій Середньовіччя. У
середньовічній естетиці не надавалося великого значення красі людського
тіла (окрім обличчя, точніше, його виразу). Скульптори і художники
Середньовіччя дуже рідко зображували оголену людину, наприклад, Адама і
Єву, образи яких якраз і виражали сором перед Богом після гріхопадіння.
Людське тіло зображувалося позбавленим сили ,і привабливості.
Характерною рисою мистецтва Ренесансу став повний перегляд цієї
традиції. Настає розквіт реалістично-піднесеного живопису, який спирався
на ідею зв’язку між досконалою людиною і прекрасною природою. Для
художників Відродження головними залишаються картини релігійного змісту.
Але тепер і Мадонна, і Ісус, і святі – це люди з плоті і крові, їх руки,
риси обличчя виказують їх цілком зрозумілі кожній земній людині почуття.
Більш того, ці вівтарні образи стали схожі на живих і прекрасних людей.
У такий спосіб стверджувалася ідея потенційної “богоподібності” реальної
людини.
Архітектура, скульптура і живопис в італійських містах досягають свого
розквіту. Мистецтва перестали бути безіменними і остаточно перейшли до
рук художника-професіонала. При цьому італійські митці навмисне уникали
добре їм відомі канони готичного мистецтва, з яким пов’язувався
раціоналістичний схоластицизм. Альтернативою стало повернення до
античних, звернення до візантійських та арабських традицій, які творчо
переосмислювалися. Художник має бути творцем, а не плагіатором, мас
передати особисте ставлення до зображуваного і має отримати відповідну
винагороду як оцінку свого особливого бачення. Певні ознаки
спадкоємності від готики та візантійського іконопису все ще зберігаються
(подовженість фігур, усталена заданість поз і рухів, наслідування
композицій тощо), але техніка малюнку і навколосюжетний простір разюче
змінюються, стаючи напрочуд реалістично близькими й знайомими кожному
глядачеві. Геометрія, математика, анатомія, вчення про пропорції
людського тіла набувають у цей час для художників ще більшого значення,
ніж для готичних майстрів. “Зображувати так, як ми бачимо, як відображує
поверхня дзеркала”, – ось цілком новий естетичний ідеал ренесансних
художників.
Немає можливості назвати всіх знаменитих митців раннього Відродження.
Згадаймо декількох. Філіппо Брунеллескі (1377-1446) – творець нових
канонів ренесансної світської архітектури – палаццо; Мазаччо (1401-1428)
– художник мужнього стилю, який зміг розробити і втілити закони
тримірності простору, лінійної та повітряної перспективи; скульптор
Донателло (1386-1466) – відродив тип округлої скульптурної статуї як
самостійний твір мистецтва, не прив’язаний до архітектури (шедеври
Донателло – статуя Давида, а також перший після Середніх віків кінний
постамент кондотьєра Гаттамелати у Падуї). І Мазаччо, і Донателло, і
Брунеллескі блискуче ламають мистецькі стереотипи. Релігійні теми, які
втілювали художники цього періоду, поступово перетворювались на світські
твори з великою кількістю побутових подробиць, з портретами сучасників,
наповнені живим людськими почуттями і переживаннями.
При цьому не варто забувати, що ренесансне мистецтво ніколи не було
по-справжньому демократичним, а з другої половини XV ст. воно набуває
виразного аристократизму. Особливої вишуканості досягає італійське
мистецтво за часів правління у Флоренції Лоренцо Медічі (1449-1492, онук
Козімо Медічі, який відкрив перший художній музей). Будучи жорстоким
політиком, справжнім тираном, Лоренцо Прекрасний разом з тим був одним з
найосвіченіших людей свого часу. Поет, філософ, гуманіст (у ренесансному
значенні), меценат, він перетворив свій двір на центр художньої
культури, де змогли знайти притулок письменник Поліціано, вчений Піко
делла Мірандола, художники Боттічеллі, Мікеланджело.
Сандро Боттічеллі (1445-1510) спочатку був справжнім виразником
витонченої чуттєвості двору Лоренцо Медічі. Боттічеллі використовував як
античну, так і християнську міфологію. Найзначніші його картини –
“Народження Венери” і “Весна”. На першій з цих картин художник зображує
прекрасну богиню кохання, щойно народжену з піни морської, яка,
підкоряючись віянню зефірів, пливе на черепашці до берега, де на неї
чекає німфа. У богині ідеальне жіноче тіло, але обличчя підлітка,
обличчя не пробуджене до життя, чисте, безгрішне, лагідне. Разом з тим,
дивлячись на дівчину, відчуваєш передчуття трагедії, руйнуючої жаги. Цей
же жіночий тип ми можемо зустріти і у “Весні”, і в образах уславлених
боттічелівських Мадонн.
Але коли у 1494 р. настоятель домініканського монастиря Джироламо
Савонарола, який замолоду отримав для свого часу блискучу гуманістичну
освіту, рішуче виступив проти жорсткої тиранії Медічі, спрямованої проти
флорентійського міського самоуправління, та фальшивого, на його думку,
придворного мистецтва, яке він вважав “справою рук диявола”, його
підтримала переважна більшість флорентійців. Медічі були вигнані з
міста. Підтримали Саво-наролу і багато гуманістів, і навіть деякі
видатні митці, такі як С.Боттічеллі. Однак через чотири роки П’єро
Медічі повернувся з найманими військами. Савонаролу було страчено, його
труп спалено й розвіяно по вітру, а диктатуру Медічі відновлено. Після
цих подій видатний художник, що продовжував співчувати повстанцям,
відмовився далі співпрацювати з двором Медічі, а в його мистецьких
творах відбилося повернення до середньовічних традицій творчості,
близьких широким верствам суспільства.
3. Архітектура та образотворче мистецтво Ренесансу
В епоху Відродження сталися радикальні зміни у принципах будівництва.
Якщо середньовічна архітектура базувалася на уніфікованому
церковно-схоластичному світогляді й колективному досвіді майстрів, то в
ренесансній на перший план виходить індивідуальна творчість архітектора
і художника. Причому, відчутно активне звернення до естетичних засад та
принципів античної архітектури.
У Венеції XV ст., яка була центром італійського Відродження, створюються
великі архітектурні ансамблі, котрі вражають цілісністю художнього
задуму та багатством композиційних вирішень. У творчості Донато
Браманте, Ан-тоніо да Сангало сягає свого апогею досконалість форм
архітектурних деталей і образів. Палаци, вілли, громадські будівлі
становлять цілком відмінні від середньовічних типи споруд, як-от: палаци
Медічі-Ріккарді (архітектор Мікелоццо), капелла Пацці (архітектор
Брунеллескі) у Флоренції, церква Санта Марія делла Граціє в Мілані
(архітектор Брамонте) та ін.
В архітектурі італійського Пізнього Відродження спостерігається
прагнення до безпосереднього наслідування форм і засобів античної
культури, з’являються елементи бароко та маньєризму (від тапіега —
манера) — образотворчої течії, позначеної штучно ускладненою
композицією, деформацією постатей. Прикладом чого можуть служити Стара
бібліотека Сан-Марко у Венеції (архітектор Сансовіно), внутрішнє
подвір’я палаццо Пітті (архітектор Амманаті) у Віченці.
Відродження у Нідерландах та Німеччині ознаменоване розквітом пізньої
готики. Архітектурні ансамблі Антверпена, Гейдельберга зберегли свій
готичний стиль, але структура будівель видозмінилася відповідно до нових
вимог міського життя, що призвело до виникнення місцевого архітектурного
стилю, в якому класичний ордер відігравав лише декоративну роль. Це
характерно для рагуші в Антверпені (архітектор Флоріс), палацу в
Гейдельберзі (архітектор Сіксденірс). У такому ж архітектурному ключі
споруджувалися не тільки ратуші, а й будинки цехів та гільдій.
Специфічний місцевий стиль, орієнтований на античність та італійську
архітектуру, формується і в інших країнах Західної та Східної Європи.
Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в
Італії. Саме тут творили Леонардо да Вінчі, Рафаель, Джорджоне, Тіціан,
Мікеланджело.
Достатньо назвати лише ці імена, щоб стала зрозумілою велич, художня
унікальність італійського мистецтва тих часів та його значення для
подальшого розвитку світової культури.
Леонардо да Вінчі (1452—1519) застосовував (із властивою лише йому
майстерністю) прийом накидання таємничості на зміст своїх картин, чим
викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене у
природі людини. Візьмімо для прикладу фреску “Таємна вечеря”. За
трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів.
Христос тільки що прорік: “Один з вас зрадить мене”. Вражені апостоли
реагують по-різному — мімікою, рухами, жестами. Лише Іуда психологічно
ізольований однією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші
спрямовані до свого вчителя. Темний профіль Іуди, рухи рук також видають
нечисті задуми. Треба вдуматися у події на картині, щоб пізнати всю
глибину цього вражаючого моменту. Нев’януча слава “Мони Лізи”
(“Джоконди”) також пояснюється майстерним створенням таємничості: у
виразі обличчя жінки — велика глибина проникливого, вічно живого
людського інтелекту, в якому кожна епоха прагнутиме добачати своє.
Ознаки часу на блакитно-зеленому “місячному” тлі картини неясні і майже
невідчутні.
“Сикстинська мадонна” Рафаеля (1483—1520) полонить уяву, вражаючи
одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини
(заради спасіння людства мати віддає найдорожче, своє дитя) поєднана з
витонченою майстерністю художника у зображенні обличчя й погляду дитини,
в якому, як відзначає Н. Дмитрієва, проглядає щось недитяче, прозорливе
і глибоке, а в образі матері — дитяча чистота і віра.
Мікеланджело Буонарроті (1475—1564), як і Леонардо да Вінчі, був
універсальною творчою особистістю — скульптором, архітектором,
живописцем, поетом. Як архітектор брав участь у будівництві собору Св.
Петра в Римі. Найбільш відомі його твори: статуї “Давида”, “Мойсея”,
статуї вмираючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис стелі
Сикстинської капели. Характерною рисою художньої творчості Мікеланджело
є обожнення людської краси. Йому здавалося, що людська краса — останній
витвір природи, вершина, за якою настає виснаження і загибель самої
природи. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на межі небуття.
“Тому насолода красою з’єднана з переляком, який живить дивною їжею
великий до неї потяг. І я не можу ні сказати, ні подумати, що при виді
твого обличчя так обтяжує і підносить душу. Чи є це усвідомлення кінця
світу, чи велике захоплення”, — писав на схилі років Мікеланджело. Лише
через призму цього світосприйняття, в якому відчувається початок
занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти велич та художню силу
творчої спадщини Мікеланджело.
4. Мистецтво Північного Відродження
Доба Відродження викликала велике піднесення мистецтва не тільки в
Італії, а й у ряді інших країн, розташованих на північ від неї, за
Альпами. Відродження за межами Італії умовно називають Північним
Відродженням. Принципові зрушення у мистецтві і, насамперед, у живописі,
коли художники почали виявляти поглиблений інтерес до людини й
навколишнього світу, намітилися тут пізніше — тільки в XV ст. Боротьба
за звільнення розуму від середньовічного світогляду відбувалася в інших
країнах Європи уповільнено, бо надто стійкою залишалася феодальна
система. Думки й почуття людей перебували в міцних лабетах релігії;
художники, спираючись на традиції готичного мистецтва, довго не
порушували старої системи відображення світу, а тільки відтворювали
поодинокі життєві явища, приділяючи особливу увагу ретельному зображенню
деталей.
Значні зміни в мистецтві Північного Відродження зумовлені могутніми
народними рухами та соціальними реформами кінця XV—XVI ст. Близько 1500
р. в мистецтві заальпійських країн остаточно перемогли нові тенденції.
Певного поширення набули тепер ідеї гуманізму, зацікавленості
італійським мистецтвом. Вирішальним у творчості багатьох митців став
гострий інтерес до індивідуального образу людини та всього її оточення.
Поряд з картинами на релігійні теми, осмисленими як життєві ситуації,
значного поширення набув портрет; почали формуватися пейзажний і
побутовий жанри. Найзначнішими осередками мистецтва Північного
Відродження стали Нідерланди, Німеччина та Франція.
У першій половині XV ст. мистецтво Нідерландів подарувало майстра
світового значення. Це був Ян ван Ейк — придворний художник бургундських
герцогів (тодішніх володарів цієї країни) — людина освічена й
талановита, яка вийшла з бюргерських верств. Незважаючи на ще
середньовічне розуміння світу, Ян ван Ейк був закоханий у красу
навколишньої природи та звичайних речей, що оточують людину, глибоко
цікавився внутрішнім світом своїх сучасників. У найменших виявах життя,
в непомітних на перший погляд предметах він зумів побачити одухотворену
красу. У його картинах навіть фарби, чисті й прозорі, сяяли як
дорогоцінне каміння. Цього враження художник домігся, вдосконаливши нову
на той час техніку олійного живопису.
Пізніше, у XVI ст., незадовго до буржуазної революції, у Нідерландах
розквітла творчість Пітера Брейгеля Старшого на прізвисько “Мужицький”
(1525—1569). Глибоко національна, демократична у своїй основі, сповнена
філософських роздумів про всесвіт, вона оспівувала естетичну цінність
народного життя (“Збирання врожаю”, “Мисливці на снігу”). Це було дещо
новим для європейської художньої культури.
Наприкінці XV — початку XVI ст. одним з найвизначніших центрів
Північного Відродження стала Німеччина. В умовах Реформації та
Селянської війни мистецтво набуло тут особливо напруженого й
драматичного характеру. Саме на цей період припадає творчість Альбрехта
Дюрера (1471 — 1528), котрий підніс німецький живопис і графіку на
рівень світових досягнень. Сміливий новатор у мистецтві, людина,
охоплена жадобою наукового пізнання світу, він, подібно до Леонардо,
поєднував високий злет творчої думки з найуважнішим вивченням натури.
Творчо розвиваючи традиції національного мистецтва, Дюрер в той же час
озброював сучасних йому німецьких художників знаннями про закономірності
реального життя і відкрив шлях до глибокого розуміння і засвоєння
високих надбань італійського мистецтва.
У цей же період, крім Дюрера, в Німеччині в жанрі гуманізму працювали і
такі значні майстри, як Матіас Нітхарт і Лукас Кранах Старший
(1472—1553).
Останнім з великих художників німецького Відродження був Ганс Гольбейн
Молодший (1498—1543) — живописець і гравер, що виявив себе, насамперед,
як видатний портретист. Кого б не малював Гольбейн, — уславлених
гуманістів Еразма Роттердамського і Томаса Мора чи французького посла
при англійському дворі Моретта, купця Георга Гізе, свою дружину з дітьми
чи англійського короля Генріха VIII, він завжди об’єктивний, сповнений
інтересу до внутрішнього життя людини і спостережливий, точний у своїй
лаконічній художній мові.
Самобутній, гармонійний і витончений варіант Північного Відродження
склався в XV—XVI ст. у Франції. У цей період тут відбувався процес
централізації національної держави, а тому осередком нової художньої
культури стали не тільки великі міста, як у інших країнах, а й
королівський двір.
У другій половині XV ст. на мистецтві країни почав позначатися вплив
Італії. Інтерес до культури Ренесансу посилився в кінці XV і на початку
XVI ст. у зв’язку з італійськими військовими походами французьких
королів. У Франції в цей час почали вивчати й античну культуру. Тому вже
в XVI ст. визначальною особливістю французького мистецтва стало
органічне поєднання форм італійської культури, античної спадщини та
докорінно переосмислених традиційних для Франції форм готичного
мистецтва. Цей мистецький сплав вплинув на архітектуру побудованих
легких і чепурних палаців, а також відобразився у
монументально-декоративному мистецтві, насамперед скульптурному. З
видатних французьких скульпторів доби Відродження особливу популярність
здобув Жан Гужон (15(10)14—15(64)68). Значного розвитку досяг портретний
жанр, зроблений фарбами або олівцем, позначений рідкісною гостротою
спостереження, чистотою, точністю і вишуканістю рисунка. Багато таких
портретів створив Франсуа Клуе (бл. 1516—1572), який походив з родини
французьких художників доби Відродження.
5. Починаючи приблизно з XII— XIII ст. у країнах Західної Європи в
результаті розвитку товарного виробництва, удосконалення ремесел,
розширення торгівлі і міст посилився інтерес до науки, поширилися
знання, одержані від античного світу, арабських та інших східних країн,
набула широкого розвитку наукова думка. Середньовічні вчені своїми
перекладами творів античності ознайомили суспільство з культурою цієї
епохи і, відповідно, медичними знаннями.
Першими завданнями науки на цей період стає боротьба зі схоластикою та
утвердження нового світогляду. Для культури і науки епохи Відродження
характерна пильна увага до людського тіла, а отже — до анатомії.
Основним методом для розвитку цієї наукової галузі стає дослід. У кінці
XVII ст. голландський лікар Герман Бургав твердив, що основним шляхом,
яким медицина досягне успіхів, є досконале спостереження за всім, що
відчувається в людині, — здоровій, хворій, мертвій.
Проти схоластики в медицині одним з перших виступив німецький лікар і
природознавець Парацельс (1493—1541), який викладав медицину в
Базельському університеті.
На його думку, тільки в результаті досліджень можна встановити істину.
Від своїх студентів він вимагав постійної роботи в лабораторії. Саме
Парацельс розвинув нове вчення про дозування ліків, рекомендував
захищати рани чистими пов’язками, почав використовувати для лікування
мінеральні води, хімічні речовини (ртуть, свинець, залізо, олово, мідь,
миш’як), бо вважав процеси в організмі людини хімічними.
Велику роль у розвитку наукової анатомії відіграв бельгієць Андреас
Везалій (1514—1564), який викладав анатомію в Падуанському університеті.
Суть поглядів Везалія викладена в його праці “Про будову людського
тіла”, де він описав скелет, м’язи, судини, нерви, органи травлення,
органи дихання, серце, мозок та ін. Наукові погляди Везалія відкрили
нову сторінку в медичній науці, а сам він зазнав переслідувань
інквізиції.
Поряд з лікарями анатомією цікавилися художники, скульптори тієї доби.
Так, великий Леонардо да Вінчі брав участь у розтині трупів і залишив
після себе 13 томів (200 листів) анатомічних рисунків, навіть планував
написати “Трактат з анатомії”.
Ідучи шляхом спостережень, досліджень, англійський лікар Вільям Гарвей
(1578—1657) написав працю “Анатомічне дослідження про рух серця і крові
у тварин”, в якій описав кровообіг. Єдине, чого бракувало в системі
кровообігу за Гарвеєм, — капілярів.
Дослідження Гарвея продовжив італійський лікар Марцелло Мальпіччі
(1628—1694). За допомогою мікроскопа він у 1660р. відкрив будову легень
і капілярів у них. Описав еритроцити, здійснив фізіологічні дослідження
печінки, селезінки, нирок.
У XVI—XVII ст. значного розвитку набули механіка, оптика. Це призвело до
винаходу збільшувальних приладів і розвитку мікроскопії. Примітивний
мікроскоп сконструював у 1610 р. видатний вчений, механік і астроном
Галілео Галілей. А голландський купець і шліфувальник лінз Антоні
Левенгук (1632—1723) виготовив більш як 200 мікроскопів, які давали
збільшення у 270 разів і під якими він уперше спостерігав мікроскопічні
організми.
Новий погляд на причину інфекційних захворювань виклав у своїх працях
італійський лікар і філософ Джіроламо Фракасторо (1478—1553). На його
думку, причиною заразних хвороб є невидимі, дрібні начала — контагнії,
які мають властивість переходити від одного хворого до іншого.
В епоху Відродження змінюється ставлення до хірургії. Якщо в середні
віки хірургів не приймали в корпорацію лікарів і хірургічним втручанням
часто займалися цирульники і навіть банщики, то в цю епоху хірургію
починають викладати в університетах і відкривають хірургічні академії.
Нову методику лікування вогнепальних ран запропонував французький хірург
Амбруаз Паре (1510—1590), який відмовився від заливання ран киплячим
маслом і припалювання. Паре удосконалив техніку ампутації і операції
грижі, відновив операцію на заячій губі і трахеотомію, застосовував
перев’язку крупних кровоносних судин у рані, запропонував складні
ортопедичні винаходи — штучні кінцівки, суглоби з системою зубчастих
коліс тощо. Проте упереджене ставлення до хірургії проявилося у тому, що
Паре було відмовлено в отриманні ступеня доктора медицини. Цей приклад
ще раз підтверджує роздвоєність і непослідовність наукової думки в епоху
Відродження. Проте навіть за таких умов медицина, медична наукова думка
досягли високого розвитку.
У цілому слід зробити висновок, що культура епохи Відродження засвідчила
високий злет людської думки у всіх сферах діяльності: науці, мистецтві,
літературі, музиці, сфері виховання, освіти. Сформувалися нові суспільні
відносини, головним об’єктом яких виступає людина як особистість з усіма
її сильними і слабкими сторонами. Це була розвинута культура перехідного
періоду між епохою середньовіччя й епохою Нового часу.
Список використаної літератури
Історія світової та української культури. – К., 2000.
Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – Л., 1994.
Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. –
К., 1995.
Любимов Л. Искусство Западной Европы. – М., 1986.
Основи художньої культури. Ч.1.: Теорія і історія світової художньої
культури. – Х., 1997.
Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – Х., 1999.
Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. – К.,
1992.
PAGE
PAGE 16
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
