РЕФЕРАТ

на тему:

Соціологічне знання:

передумови виникнення та етапи становлення

ПЛАН

1. Логіка виникнення соціологічного знання

2. О.Конт — засновник соціології

3. Г.Спенсер як продовжувач позитивістської лінії в соціології

4. Соціологічний позитивізм

5. Соціологічна концепція марксизму

6. Соціологічний психологізм

Висновки

Використана література

1. Логіка виникнення соціологічного знання

Соціологія як самостійна галузь наукового знання виникла досить пізно, у
40-х рр. XIX ст., і являє собою порівняно молоду науку. Але формування і
накопичення знань про суспільство та його розвиток, місце і роль в ньому
людини почалося з давніх давен, опираючись на уявлення первісних людей,
відображені у міфах, легендах та героїчному епосі. З часом, десь близько
двох з половиною тисячоліть тому, на базі первісної міфології виникає
філософія, яка на перших етапах свого існування була сукупним знанням
про світ і містила в собі елементи астрономічних, математичних, фізичних
та інших знань. Окремою галуззю філософії як «цариці всіх наук»
поступово стає соціальна філософія, вбираючи в себе чисельні спроби
пояснення суспільних явищ, суті і призначення людини.

Крім філософії, пізнанням соціальних процесів і явищ займалася також
історія. Як слушно зазначає вітчизняний-соціолог М.В.Захарченко, у
стародавньому світі розвиток філософії та історії здійснювався
паралельно, але ці два пізнавальні процеси ніколи не перетиналися:
пізнавальний досвід історичної науки не вивчався філософією, а
соціально-філософський аналіз суспільних проблем практично залишався
поза історією. Філософія з її абстрактно-умоглядним розумінням
соціальної дійсності була дуже далекою від реального суспільного життя в
його неповторно-індивідуальних проявах, а історія уникала
філософсько-теоретичних узагальнень, будучи скерованою саме на
дослідження і опис унікальних і неповторних явищ та історичних осіб. До
того ж історію завжди вважали наукою про минуле; соціапьна ж філософія
більше тяжіла до спроб розуміння сучасного їй світу. Тому саме соціальну
філософію можна вважати попередницею соціологи.

Однак філософи давнини не розглядали суспільство як окреме і самостійне
утворення, що має свої власні закони і механізми розвитку. Для них
суспільство та суспільне життя виступають складовою частиною загального
космічного буття, незалежного від людини та її волі. Відтак і
суспільство філософами древнього світу розглядається не як суб’єкт, не
як цілісний соціальний організм, що саморозвивається й
самовдосконалюється, а як простий або складний об’єкт вивчення по
аналогії до інших природних об’єктів. До того ж стародавні філософські
уявлення про суспільство і людину носили умоглядний, позадослідний
характер.

Отже, з сивої давнини, впродовж тисячоліть історії людства домінуючою
залишалася думка про органічну належність людини до природного світу (чи
це був космос, чи земний світ), про людину як частку природи, підвладну
природним законам, про суспільство як продовження і вищий продукт
природи.

Подальший розвиток філософії, виділення з неї природничих наук, не
змінюючи панівної думки щодо сутності людини й суспільства, вносить
певні корективи у спроби їх тлумачення і дослідження. З доби Нового часу
(XVII ст.) починає формуватися переконання, що суспільні процеси і явища
можуть досліджуватися за допомогою методів природничих наук, що дасть
змогу подолати абстрактність і описовість, забезпечить здобуття науково
достовірного, дослідна підтвердженого знання про суспільний простір і
діючу в ньому людську особистість.

Але всі ці намагання забезпечити науковість у поглядах на суспільство і
людину здійснювались у рамках старої класифікації наук, в якій не
знаходилось місця соціальній сфері як окремому предмету дослідження.
Перший, хто переглядає усталену класифікацію наук і виділяє в ній окрему
науку про суспільство, є французький вчений Огюст Конт (1798-1 857),
якого і вважають засновником соціології. В його шеститомній праці «Курс
позитивної філософії» вперше вжито назву «соціологія» і обгрунтовано її
предмет і метод.

2. О.Конт — засновник соціології

О.Конт жив у Франції у такий період її історії, який знаменувався
боротьбою старих і нових класів і станів, частою зміною форм політичного
устрою. Він намагався знайти шляхи виходу з цього всезагального
кризового стану, звертаючи свої погляди до науки, яка одна, на його
переконання, була здатна подолати стан анархії і хаосу, в якому так
довго перебувають найбільш цивілізовані країни, включаючи Францію. Але
це мала бути спеціальна позитивна наука про суспільство, його будову та
розвиток, заснована на достовірних дослідних даних — на той час такої
науки ще не існувало.

О.Конт створює свою класифікацію наук, розміщаючи їх у відповідності з
історією їх виникнення, розвитку і залежності одна від одної,
ускладненням їх предмету, зростанням складності явищ, які вони
досліджують. Кантівська ієрархія наук набирає вигляду певних сходинок

Якщо слідувати логіці, наступною сходинкою має бути окрема наука про
найбільш складний живий організм — суспільство; так у цій класифікації
з’являється спочатку «соціальна фізика», і лише у 47 лекції своєї праці
«Курс позитивної філософії» Конт дає їй назву «соціологія».

Соціологія, вважає Конт, може і повинна будуватися за взірцем передових
природничих наукових дисциплін, на фундаменті виявлених законів,
зв’язків між явищами, що повторюються. Виходячи з досвіду
природознавства, яке вивчало певні системи явищ, Конт за аналогією
доходить висновку, що і «соціальна фізика» (або соціологія) має вивчати
суспільство як систему. В основу побудови соціології як самостійної
науки Конт поклав ідею «соціальної системи», тобто визнання факту
існування суспільства як свого роду

організму, що складається з певних елементів, які, в свою

чергу, виконують певні функції.

Виходячи з цього, О.Конт розрізняє в соціології «соціальну статику» (або
теорію суспільного порядку, яка вивчає умови існування і закони
функціонування соціальної системи, її структуру та елементи) і
«соціальну динаміку» (або теорію суспільного прогресу, яка досліджує
закони розвитку і зміни соціальних систем).

Конт починає аналіз «соціальної статики» з сім’ї, вважаючи її основною і
найбільш стабільною клітиною соціального організму. Сім’я, на думку
Конта, — це джерело морального виховання, збереження культурних традицій
і досвіду попередніх поколінь; вона сприяє входженню молоді у соціальне
життя, набуттю нею важливих соціальних якостей, необхідних для успішного
служіння людству, вчить «жити для інших». Добрі стосунки між поколіннями
підтримують суспільну рівновагу, баланс між традиціями і новаціями,
носіями яких є старші і молоді люди.

Разом з тим Конт заперечує жіночу рівноправність і всіляко підкреслює
необхідність зміцнення авторитету й влади чоловіка. Жінка, на його
думку, стоїть нижче мужчини в інтелектуальному плані, поступаючись йому
також і силою волі. Завдання жінки — робити благородними грубі чоловічі
натури, пробуджувати в них суспільні почуття, засновані на солідарності.

За переконаннями Конта, саме сім’я є тою «позитивною» силою, яка
цементує суспільство. Розпад сім’ї означає розпад і загибель
суспільства.

Аналогом сімейних відносин у більш широкому суспільному плані є
кооперація, заснована на розподілі праці. Тут кожен робить те, до чого
він має найбільшу схильність, тому всі зацікавлені один в одному. Так
виникає «всезагальна згода» (або всезагальний консенсус), який
забезпечує рівновагу суспільства як соціальної системи та збереження її
цілісності.

На основі розподілу праці формується й постійно ускладнюється структура
соціальних груп і спільнот, створюється зв’язок між окремими індивідами,
сім’ями, соціальними групами та спільнотами. Але самі по собі економічні
зв’язки, вважає Конт, ще не забезпечують сталої рівноваги і стабільності
суспільства, бо людина є егоїстичною і агресивною за своєю природою.
Тому ці зв’язки мають бути доповнені політичним примусом. Не може бути
гармонії там, де панує конкуренція і експлуатація — наслідки розподілу
праці. Надмірний розподіл праці призводить до звуження світогляду
людини, виникнення почуттів ворожості до осіб іншої професії, до
розкладу суспільства на окремі корпорації та до руйнації його єдності.
Тому, власне, і необхідна сильна політична влада, щоб вгамовувати
різноскеровані інтереси і забезпечувати стан рівноваги. Держава, таким
чином, виступає у Конто органом соціальної солідарності і гарантом
суспільного порядку.

Однак і цього недостатньо для нормального функціонування суспільства, бо
сталий соціальний зв’язок вимагає не лише примусу, але й певної духовної
єдності — вірувань, переконань і соціальних почуттів, моральних
принципів та норм поведінки. Це абсолютно необхідне погодження між
людьми забезпечується релігією і церквою. Конт виходить з того, що
людина — це егоїстична істота, схильна до руйнації та агресії, яка
керується швидше почуттями, аніж розумом. Саме ця обставина робить
необхідною збереження релігії і церкви, які виконують функцію
регуляторів соціальної поведінки, забезпечують єдність вірувань і
почуттів, без чого, на думку Конта, не може існувати жодне суспільство.

Основний принцип «соціальної статики» Конта — взаємозалежність індивіда
і суспільства; для їх оптимального співвідношення потрібні загальна
згода, консенсус, що і є основою рівноваги соціальної системи. Ця ідея
надовго стала домінуючою в традиції соціологічного позитивізму.

На думку Конта, людський розум у своєму розвитку проходить три стадії,
яким відповідають три стадії історичного прогресу. Перша, або теологічна
стадія, охоплює час від давнини до 1300 року. Вона характеризується
пануванням релігійного світогляду в сукупності з військово-авторитарними
режимами на чолі з жерцями та військовими. Друга, або метафізична
стадія, продовжується до 1800 року; її основою Стає метафізичний спосіб
пояснення існуючого, суть якого полягає в абстрактно-умоглядному
тлумаченні речей і явищ без опори на емпіричні (дослідні) дані. Тут на
перший план у духовній сфері висуваються філософи, а в політичній —
юристи, публіцисти, літератори.

Завданням цієї стадії є руйнація старого суспільства та його нещадна
критика. Але наслідком цього стає стан анархії і хаосу. Тому третя,
позитивна стадія — це стадія розповсюдження передусім наук, зростання їх
суспільної значущості і впливу на всі сторони життя суспільства. Людська
думка акцентує свою увагу не на надприродному і не на поясненнях сущого
за допомогою абстрактних сутностей, а лише на наукових законах.
Зростання й накопичення позитивних знань спонукає швидкий розвиток
промисловості, стимулює перехід від військових до промислова розвинутих
систем, допомагає встановленню порядку і соціального миру. В центрі
духовного життя перебувають вчені і діячі мистецтва, а управління
господарством здійснюють промисловці й технічні фахівці.

Головним завданням соціології в цих умовах для Конта є

опис взаємодії законів функціонування й розвитку суспільства і
вироблення оптимальної з цієї точки зору позитивної політики. Він
однаково гостро виступає як проти реакціонерів — .захисників старого
ладу, так і проти радикалів, які стояли за революційне нищення віджилого
устрою. Конт мріє про суспільство, в якому соціальний порядок не
приводив би до застою, а прогрес — до революційної анархії та свавілля.
Вчення Конта про позитивну політику як шлях поступового, наперед
передбачуваного і науково забезпеченого реформування суспільства на
засадах розуму та інтелекту виступало антитезою до ідей марксизму, які в
цей час почали широко проникати у Францію.

Отже, предметом соціології для Конта виступає не конкретно-історичне
суспільство, а суспільство в цілому, як система в її минулому і
сучасності. Він розробляє також методи соціології і вважає, що основними
для цієї науки є спостереження і експеримент (оперті на соціологічну
науку), метод порівняння (соціальних процесів, різних суспільств, різних
станів одного й того ж суспільства) та історичний метод (дослідження
послідовних станів суспільства з врахуванням тісного зв’язку минулого,
сучасності й майбутнього).

Таким чином, місце вчення Конта в історії соціології є надзвичайно
важливим. Він вперше:

• обгрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і
можливість пізнання законів його розвитку;

• визначив соціологію як особливу науку про суспільство, оперту на
емпіричні дослідження, що мало забезпечити її об’єктивність та
неупередженість;

• розглянув суспільство як систему з її статичними та динамічними
закономірностями, привернув увагу до вивчення соціальних інститутів і
структури цієї системи, механізмів її змін.

Водночас Конт так і не зміг у поясненні суспільства остаточно
відірватись від аналогій з природничими науками, запозичуючи багато
своїх положень і термінів з біології і фізики, надмірно прив’язуючи
соціальні явища, процеси і закони до тих, що вивчаються
природознавством. Нарешті, людина у його вченні виступає насамперед
природною істотою з такими вродженими характеристиками, як егоїзм,
агресивність тощо. Вона підпорядкована природним закономірностям і не
відіграє жодної самостійної ролі в процесі природної еволюції.

3. Г.Спенсер як продовжувач позитивістської лінії в соціології

До засновників соціології як окремої науки зараховують також видатного
англійського мислителя Герберта Спенсера (1820-1903). Деякі історики
соціології розглядають його концепцію як пряме продовження вчення
О.Конто, інші — як послідовника Ч.Дарвіна з його вченням про походження
видів у тваринному світі. Однак він сам заперечує проти таких
співставлень. Г.Спенсер зокрема вказує, що Конт створив опис походження
ідей (три стадії розвитку людського інтелекту); йому ж належить опис
походження речей, тобто опис зовнішнього світу, який розвивається через
еволюцію. З другого боку, Спенсер вважає, що не він в Дар-віна, а
останній в нього запозичає ідею еволюції, яку Спенсер, за його словами,
розвинув на 7 років раніше Дарвіна, першим сформулювавши принципи
природного відбору та боротьби за існування.

Тому слід детальніше зупинитись на вченні Г.Спенсера, викладеному в
працях «Вивчення соціології», «Принципи соціології», «Основи
соціології», «Соціологія як предмет вивчення» тощо. Теоретичні погляди
Спенсера формувались головним чином під впливом природничих наук, які в
той час все частіше звертались до ідеї еволюції. Ідея еволюції
—центральний пункт вчення Спенсера. Він визначає еволюцію таким чином:
це інтеграція (тобто об’єднання у ціле) речовини, в ході якого ця
речовина переходить зі стану невизначеної однорідності до стану
визначеної зв’язаної різнорідності. Межа, за яку еволюція не може
перейти, — це рівновага системи. Порушення рівноваги викликає розпад, з
якого починається новий еволюційний процес. Все існуюче проходить через
цей цикл розвитку й розпаду, а потім і творення нового.

Спенсер виділяє три види еволюційних процесів: неорганічний, органічний,
що стосується живої природи, і надорганічний, який здійснюється у
суспільстві. Суспільство — частина природи; воно не створене штучно ані
спільною волею людей, ані Богом. Суспільство для Спенсера є соціальним
організмом, подібним до біологічних систем: воно розвивається за
загальними системними принципами.

• Суспільство, як і біологічний організм, в ході свого розвитку нарощує
масу (чисельність населення, матеріальні ресурси тощо).

• Зростання маси приводить до ускладнення структури. Стосовно
суспільства це знаходить свій вияв у зростанні числа соціальних груп і
спільнот, які, в свою чергу, творять соціальні інститути як форми
самоорганізації свого життя; таких соціальних інститутів Спенсер налічує
п’ять: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійно-промислові
(див.попередню лекцію).

• Ускладнення структури супроводжується диференціацією (розподілом)
функцій, які виконуються окремими частинами. Стосовно суспільства це
означає, що кожний соціальний інститут має свої, притаманні йому
функції, які в сукупності забезпечують існування суспільства з його
розгалуженою соціальною структурою.

• Диференціація функцій веде до поступового посилення взаємозалежності й
взаємодії частин. Стосовно суспільства це означає чітке розмежування
функцій різних соціальних інститутів, розподіл сфер їх впливу і
відповідальності. Якщо цей порядок порушується і певний соціальний
інститут підміняє інші, — починається регрес або розпад соціального
організму. Спенсер особливо застерігає проти непомірного розширення
повноважень і функцій держави, що з часом приводить до порушення стану
рівноваги суспільства.

• У біологічному організмі частини служать для цілого. У суспільстві ж
ціле існує заради частин, тобто суспільство існує для блага своїх
членів. Тут Спенсер ставить, але не вирішує проблему співвідношення
людини і суспільства.

Продовженням соціологічного вчення Спенсера виступають його погляди на
соціальну політику. На відміну від Конта, який вважає за доцільне
реформування суспільства за допомогою централізованої держави, Спенсер
підкреслює, що суспільство повинно бути вільним від втручання урядів і
реформаторів. Є лише логіка вічних законів еволюції, яка заперечує і не
допускає вольове втручання будь-яких соціальних інститутів чи окремої
людини. Це витікає з його доктрини виживання найбільш пристосованих до
соціального оточення людей, про природній відбір. Природній відбір для
Спенсера є стимулом суспільного прогресу.

Аналогічно Спенсер розглядає і людину; вона для нього є тільки часткою
природи, а її природним станом — агресивність. Людина з давніх давен —
дикун і напівтварина, асоціальна істота. Лише в процесі еволюції
відбувається її соціалізація (тобто становлення особистості, засвоєння
цінностей, норм, установок, взірців поведінки, притаманних даному
суспільству) за допомогою соціальних інститутів.

Таким чином, значення і роль Г.Спенсера в історії становлення соціології
як самостійної науки полягають у тому, що він:

• обгрунтував необхідність соціології для дослідження соціальних систем
і соціальної структури;

• поклав початок вивченню соціальних інститутів як форм

самоорганізації спільнот та знарядь соціального контролю, механізмів їх
взаємодії;

• здійснив аналіз багатьох понять, які увійшли до соціологічної класики,
таких, як система, структура, функція, тощо.

Ідеї Спенсера вплинули на формування теорії структурного функціоналізму,
яка зараз є однією з найвпливовіших у світі соціологічної думки.

Оцінюючи належним чином роль Спенсера у становленні соціології,
систематизації напрацьованого попередниками матеріалу, зазначимо, що він
так і залишився в колі ідей про спільність соціальних і природних
процесів і явищ, занадто високо оцінював дію природних закономірностей,
що зрештою принижувало роль людини в суспільному розвитку, робило її
залежною від невблаганного розгортання еволюційних процесів.

Таким чином, О.Конт засновує соціологію як самостійну позитивну науку і
виступає основоположником школи соціологічного позитивізму. Г.Спенсер є
продовжувачем кантівської позитивістськоі лінії в соціології.
Соціологічний позитивізм був провідним напрямком у соціології XIX ст.
Основними течіями соціологічного позитивізму (або натуралізму) були,
соціальний дарвінізм, географічна та расово-антропологічна школи.

4. Соціологічний позитивізм

Одним із перших західних соціологів, який звернувся до вивчення
суспільних процесів і явищ в контексті ідей Г.Спенсера, є австрійський
соціолог і юрист Людвиг Гумплович (1838-1909), засновник соціального
дарвінізму. Основним положенням його праць є думка про суспільство як
сукупність груп людей, що ведуть між собою боротьбу за виживання, вплив
і панування. Людям від народження притаманна взаємна ненависть, що
визначає відносини між соціальними групами й спільнотами, які постійно
перебувають у стані жорстокої боротьби. Він обґрунтовує положення про
неминучість соціальної нерівності людей, стверджуючи, що будь-яка людина
або група прагне до підкорення слабших від себе і що в цьому
проявляється природний суспільний закон боротьби за існування (звідси й
назва напрямку — соціальний дарвінізм, або автоматичне перенесення
положень дарвінівського вчення про еволюцію в природі на розвиток
суспільства). Гумплович один з перших вводить у соціологію поняття
«соціальний конфлікт», який, на його думку, є органічною формою
взаємовідносин між людьми і соціальними спільнотами всередині кожного
суспільства і у стосунках між різними суспільствами.

Американський соціолог Альбіон Смол (1854-1926) продовжує розробку ідей
соціального дарвінізму, дотримуючись в основному поглядів Гумпловича.
Але на відміну від Гумпловича, який вважав єдиними шляхами розв’язання
соціальних конфліктів примус і насильство, Смол приділяє увагу проблемі
переходу від конфлікту до соціальної злагоди і погодження. Соціологія й
повинна виступати в якості ефективного компонента «соціальної
технології» та «соціальної

інженерії», метою яких є сприяння гармонізації соціальних структур і
відносин. Або, інакше, соціологи, досліджуючи суспільство, повинні
попереджати про назрівання соціальних конфліктів, описувати та
аналізувати причини Так виникнення та брати участь у виробленні заходів,
які допомагають, з одного боку, не допустити розгорання вже існуючих
конфліктів, а з другого — вдосконалити саме суспільне життя у тих його
ланках, де раніше конфлікти виникали.

Основною ідеєю соціального дарвінізму є зведення законів розвитку
суспільства до таких біологічних закономірностей:

• природній відбір;

• боротьба за існування;

• виживання найбільш пристосованих;

• вроджена агресивність людини, тощо.

В цілому ж, незважаючи на окремі спроби відійти від суто
біологізаторських тлумачень суспільства, соціальний дарвінізм досить
швидко втрачає свій вплив, хоч деякі його сучасні різновиди (наприклад,
соціобіологія) продовжують своє існування.

Расово-антропологічна школа в соціології виникає і існує у другій
половині XIX — на початку XX ст. її поява пов’язується, насамперед, з
ім’ям французького дослідника Жозефа Артура де Гобіно (1816-1882). Він
вважає головними причинами розвитку суспільства расові особливості;
чистота раси розглядається ним як основна спонукальна сила розвитку
цивілізації. Але оскільки у світі практично не залишилось чистих рас, а
біла раса поступово змішується з жовтою і чорною і втрачає свою провідну
роль, Гобіно досить песимістично дивиться на майбутнє, пророкуючи
занепад західноєвропейської цивілізації, створеної білою расою на чолі з
арійцями.

Основні положення расово-антропологічної школи зводяться до визнання,
що:

• соціальне життя і культура є лише наслідком дії расово-антропологічних
факторів;

• раси є основними суб’єктами історичного процесу;

• раси поділяються на «вищі» і «нижчі»;

• змішування рас веде до фізичної і культурної деградації суспільства;

• соціальна поведінка людини детермінована (зумовлена) біологічною
спадковістю.

Расово-антропологічний напрямок в соціології в науковому плані виявився
нежиттєздатним головним чином через хибність вихідних положень і брак
наукової аргументації. В політичному ж плані він дав поштовх до появи
расизму і фашизму, геноциду і етноциду, за що людство заплатило життям
мільйонів людей.

Географічний напрямок в соціології започатковує англійський соціолог
Генрі Томас Бокль (1821-1862). Він вважає, що суспільний розвиток
залежить насамперед від зовнішніх географічних чинників — клімату, їжі,
грунтів і ландшафту. Саме вони визначають генезис перших історичних форм
суспільності і навіть тип політичного устрою — деспотії чи демократії.
Так, наприклад, в країнах з теплим, сприятливим для землеробства
кліматом люди малопридатні до тяжкої фізичної праці, ринок перенасичений
дешевою робочою силою, а це викликає злиденність одних і багатство
інших; нерівність розподілу багатства спричиняє виникнення деспотичної
влади. І навпаки, у народів, які проживають у країнах з помірним
кліматом, їжа обходиться дорожче, вимагає більших затрат праці; на ринку
праці попит на робочу силу перевищує пропозицію, це впливає на зростання
заробітної платні, тому багатства розподіляються більш рівномірно, і в
таких країнах переважають демократичні форми політичного устрою.

Основними положеннями географічного напрямку в соціології виступають:

• абсолютизація ролі природних чинників (таких, як клімат, ландшафт,
великі ріки, близькість до морів чи океанів, специфіка географічного
розташування, тощо);

• недооцінка специфіки суспільства та масштабів діяльності людини по
перетворенню природного середовища в культурне, потенціалу змін,
закладеного у внутрішній взаємодії соціальних і духовних факторів;

• однозначна залежність психологічних і культурних процесів від фізичних
чинників зовнішнього середовища.

Водночас слід зазначити, що географічна школа в соціології поставила
проблему, яка сьогодні є однією з центральних, а саме проблему
органічного зв’язку суспільства і природи, проблему відповідальності
людини за надмірне втручання у природне середовище і хижацьке
використання природних ресурсів. Тому один з сучасних напрямків у

соціологічній думці — альтернативна соціологія — знову й знову піднімає
питання визнання високої цінності природи та її гармонії з людиною,
надає перевагу захисту середовища, а не економічному росту, бере участь
у продуманому плануванні і діях з метою уникнення ризику екологічної
катастрофи і знищення людства.

Таким чином, різноманітні школи позитивістського напрямку

в соціології кінця ХІХ-поч.ХХ ст. були лише першими кроками на шляху
формування соціології як самостійної науки.

5. Соціологічна концепція марксизму

Елементи позитивістського і натуралістичного підходів до суспільства та
людини властиві соціологічному вченню марксизму. При створенні цього
вчення німецькі науковці Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енгельс
(1820-1895) відштовхуються від натуралістичних установок позитивізму,
який вимагає розглядати соціальні явища як об’єктивні факти і будувати
суспільствознавство за взірцем природознавства з характерним для
останнього причинно-наслідковим поясненням процесів та явищ оточуючого
світу. Це дає їм змогу тлумачити хід розвитку суспільства як природно
історичний процес. На їх переконання, природноісторичний процес розвитку
людства є таким же закономірним, необхідним і об’єктивним, як і природні
процеси.

Конкретизація етапів розгортання природноісторичного процесу
здійснюється Марксом і Енгельсом через вчення про суспільно-економічні
формації. Саме поняття «формація» Маркс запозичує із сучасного йому
природознавства: у геології, географії, біології визначались певні
структури, пов’язані єдністю умов створення, подібністю складу й
взаємозалежністю елементів. У марксистському вченні характеризуються
п’ять суспільно-економічних формацій: первісна, рабовласницька,
феодальна, капіталістична і комуністична (з першою фазою — соціалізмом).
Кожна з них створює послідовні сходинки історичного процесу,
завершуючись комунізмом, який у майбутньому має перемогти у
всесвітньо-історичному масштабі.

Отже, соціологічна концепція марксизму будується на визнанні дії в
природньоісторичному процесі об’єктивних закономірностей, сформульованих
у наступних законах:

• закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку
продуктивних сил;

• закон первинності базису і вторинності надбудови;

• закон класової боротьби і соціальної революції;

• закон природньоісторичного розвитку людства через зміну
суспільно-економічних формацій.

Великої сили критичний заряд стосовно соціології марксизму міститься і у
працях вітчизняних соціологів. Вони (насамперед М.В.Захарченко,
О.І.Погорілий, В.П.Андрущенко та інші) розкривають обмеженість наукового
потенціалу цієї концепції її відвертою ідеологічною та політичною
заангажованістю, невиправданим зведенням рушійних сил суспільного
розвитку до суто економічних чинників, однобічністю гуманістичної
скерованості марксизму на захист інтересів лише одного класу —
пролетаріату, недооцінкою людини як суб’єкта і активної діючої сили
історії, тощо.

Отже, місце і роль соціології марксизму в історії соціологічної думки
визначається тим, що функціонування суспільства, свідомість і поведінка
людей, які в ньому живуть, аналізуються, насамперед, крізь призму
матеріальних умов життя, через протиріччя й конфлікти у способі
виробництва. Деякі положення марксизму не втратили й досі своєї сили,
але в цілому саме життя довело неспроможність загальної соціологічної
побудови марксизму, показало, що капіталізм, та й людство в цілому,
розвиваються не за його сценарієм.

6. Соціологічний психологізм

Таким чином, найбільш впливовим напрямком розвитку західної соціології
доби її становлення й оформлення у самостійну науку стає позитивістський
натуралізм з його чисельними школами і напрямками. Але зростаючі кризові
явища у позитивістській соціології змушували шукати інші підходи в
розумінні соціального. Одним з них стає соціологічний психологізм, або
психологізм у соціології, або психологічний соціологізм. Його
представники підкреслюють обмеженість і однобічність позитивістських
концепцій, їх відрив від антропологічної (тобто пов’язаної з людиною)
проблематики, недооцінку в них специфіки суспільства й суспільного
пізнання.

Особливо яскраво антипозитивістська скерованість соціологічного
психологізму проявляється по відношенню до соціології О.Конто, який
нехтує психологією як наукою і навіть заперечує її право на існування.
Вченням Конта і Спенсера засновники соціологічного психологізму
протиставляють спадковість і зв’язок власних підходів з традиційними
людинознавчими дисциплінами та їх гуманітарною орієнтацією.

Соціологічний психологізм можна також розглядати як спробу вироблення
альтернативи стосовно до марксистської соціології шляхом підкресленого
акцентування уваги до проблем людини і світу людей, чого так бракувало
марксизмові, гуманізм якого обмежувався захистом інтересів лише
робітничого класу і не поширювався на інші класи, верстви й прошарки.

На думку представників соціологічного психологізму, надмірна
натуралізація соціальних явищ соціологами-позитивістами не дозволяє
враховувати найбільш <важливий фактор суспільного буття — роль людської психіки і свідомості. Прибічники психологічних концепцій у соціології ставлять собі за мету визначення сутнісних характеристик суспільства й людини та тенденції їх розвитку за допомогою психологічних явищ. Всі вони засновують свої погляди на позиціях психологічного редукціонізму, тобто припускають можливість повного або часткового зведення соціальних явищ до дії тих чи інших психічних чинників. Концепції соціологічного психологізму в кінці XIX — на початку XX ст. виникають практично одночасно у ряді країн Серед них можна виділити три основні групи теорій: • Соцієтальні течії, які об'єднує спроби тлумачення суспільного життя як результату розвитку свідомого начала та розгляд психіки індивіда як продукту суспільства. • Групові течії, представники яких вважають, що соціальні процеси і явища пояснюються через дію психології соціальних груп. • Індивідуалістичні течії, в основі яких лежить переконання, що сфера соціального зумовлена дією індивідуальних психічних факторів і тому повинна досліджуватись через аналіз психіки індивіда. Висновки Таким чином, наведені концепції і напрямки у рамках соціологічного психологізму значно різняться між собою, однак їм притаманна спільна риса — психологічний редукціонізм, тобто зведення соціального до психологічного, намір шукати ключ до пояснення всіх соціальних явищ і процесів у психічних процесах індивіда, групи чи суспільства як колективного цілого. Заслугою цього напрямку є те, що його представники привернули увагу до проблем суспільної свідомості в її співвідношенні з індивідуальною свідомістю, збагатили соціологію знанням людської натури та її внутрішнього світу. Пізніше проблематика, піднята прибічниками соціологічного психологізму, набула свого подальшого розвитку й продовження у символічному інтеракціонізмі, психоаналізі та сучасній соціальній психології. Отже, на етапі становлення і формування соціології як самостійної науки розвиток соціологічної думки протікав у двох основних напрямках: позитивістському (натуралістичному) та психологістському, що мало свої вади, оскільки в обидвох випадках соціальне розуміється і тлумачиться або як природне, або як психологічне. Подальший розвиток соціології вимагав позбавлення від цієї однобічності та обмеженості. Використана література 1. Арон Р. Этапы развития социологической мьіспи. — М.: 1993. 2. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до початку XX ст.) — К.: 1993. 3. История социологии. — Минск: 1993. 4. История социологии в Западной Европе й США. — М.: 1993. 5. Краткий споварь по социологии. — М.: 1989. 6. Монсон П. Современная западная социология. — Санкт-Петербург: 1992. 7. Овчаренко В.Й., Грицанов А.А. Социологический психологизм. — Минск: 1990. 8. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття: Навчальний посібник. — К.: 1996. 9. Поппер К. Открытое общество й его враги, Т.2. — М.: 1992. Ю.Радугин А.А., Радугин Р.А. Социология: Курс лекций. — М.: 1995. 11. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології.. — К.: 1992. 12.Современная западная социология: Словарь. — М.: 1990. ІЗ.Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М.: 1992. 13.Социология: Наука об обществе. — Харьков: 1996. 15.Социология: Учебное пособие. — М.: 1995. 16.Соціологія: Матеріали до лекційного курсу (Піча В., Семашко О., Черниш Н.) - К.: 1996. 17.Соціологія: Конспект лекцій для студентів гуманітарних вузів. - К.: 1992. 17. Філософія: Курс лекцій. — К.: 1994.

Похожие записи