КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

“Проблеми нації і держави”

ПЛАН

Вступ

1. Основні теорії походження держави

2. «Нація» в раціоналістичній соціології (М. Вебер)

3. «Комунікативна» теорія (К. Дойч)

4. Етатистська модель нації

5. Етнологічна (етніцистська) версія

6. «Інструменталістська» версія

7. Типологія націй

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Поява вчень про державу і право нерозривно пов’язана з зародженням та
розвитком самих держави і права. Саме держава і право, як феномени, які
найбільш тісно пов’язані з суспільним життям кожного індивіда, одними з
перших стають предметом теоретичних роздумів людини.

Слово «нація» походить від латинського natio (рід, плем’я). Спочатку
термін мав дещо зневажливий зміст і, до певної міри, — відповідний
соціальний контекст — у Давньому Римі «націями» називали групи чужинців
з певного регіону, зазвичай об’єднаних кровними зв’язками, які не мали
таких прав, якими були наділені громадяни Риму. У своїх промовах Цицерон
називав «націями» віддалені і «варварські» народи. Подібне розуміння
папо знаходимо у Салюстія та Ієронімуса. Відповідно, суспільний статус
представників такої групи був нижчий, аніж у громадян Римської
республіки. Згодом поняття «нація» почали ототожнювати здебільшого з
місцем народження. Це сталося після 212 p., коли статус громадян
Римської імперії дістали всі особисто вільні її жителі. Існувала,
наприклад, «natione Afer» — громадяни імперії, які народилися в Африці.

В інших «світових» мовах того часу (наприклад, грецькій і
давньоєврейській) також існували відповідні терміни для позначення
чужинців, адекватні латинському слову «нація». В латинських варіантах
Біблії, наприклад, термін «нація» вживався для позначення «чужинців»,
тоді як слово «народ» (populus) було відповідником «богообраного
народу», тобто євреїв. Це «інструментальне» значення терміна — група
чужинців, об’єднаних спільним географічним місцем походження чи
споріднених кровно, залишалося незмінним протягом століть. Досить
поширеним слово «нація» у середні віки було також в університетах,
передусім серед студентських спільнот. Студентські «нації» складалися за
принципом спільного географічного походження та мови. Оскільки
студентські спільноти того часу функціонували також як своєрідні «групи
взаємної допомоги», або як спілки, слово «нація» набуло ще одного
значення — це була вже не тільки «спільнота за походженням», а й
«спільнота інтересів»Приблизно з кінця XIII ст. виникло ще одне значення
поняття «нація» — цим терміном об’єднувалися представники того чи іншого
спрямування на церковних соборах, причому до «нації» входили
представники не лише церковних, а й світських кіл певної країни. «Нації»
були угрупованнями представників інтелектуальної, теологічної,
політичної чи церковної еліти того часу, об’єднаних територіальною
ознакою.

Згодом, у ході розкладу старого династичного порядку, формування
«національних» держав у Європі, розвитку «національних» мов, які
заступили латину, і «націоналізації» церков відбулися зміни й у понятті
«нація». З універсальної мови всеєвропейських політичних, релігійних та
культурних еліт — латини, слово «нація» перейшло в мови «національних»
політичних і релігійних еліт. Протягом XVII ст. термін уже
використовувався в деяких європейських країнах як відповідник поняття
«народ» і пов’язувався з такими категоріями, як «громадянство»,
«держава», означаючи належність до певної територіально-політичної, а не
суто етнічної чи мовної спільноти. «Нація» дедалі більше ототожнювалась
з «народом», тобто населенням країни, держави загалом.

1. Основні теорії походження держави

Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер). Відповідно до цієї теорії
держава походить від патріархальної сім’ї, внаслідок її розростання:
сім’я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава).
Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з
людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих
сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх
об’єднання утворюють державу.

Отже, держава з’являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада
монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім’ї, яка
є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути
сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім’ї у становленні
державності, повинні враховуватися.

Теологічна теорія (Фома Аквінський) грунтується на ідеї божественного
створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує
панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній
людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну
владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна
теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси
випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді
всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного
світського трактування походження держави, її раціональним зерном можна
вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі.
Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за
допомогою божественної сили, що виключає активність людини.

Договірна (природно-правова) теорія (Г. Гроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс,
Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, І.Кант). Дана теорія ґрунтується на
ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної
волі людей. Об’єднання людей в єдиний державний союз розглядається як
природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості,
свободи і порядку.

В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі
передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії
неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна
всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і
рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської
діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення
держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав,
щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження
держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший
варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод
людини в рамках держави.

Зрозуміло, об’єктивні причини виникнення держави не можна пояснити
тільки договором, їх значно більше. Водночас договір відіграє істотну
роль у створенні ряду держав, практиці їх державного будівництва. Так,
Конституцією США закріплений договір між народами, які перебувають у
складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона
внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному
добробуту.

Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і
функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як
про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще
давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку,
заявивши, що держава — це суспільний організм, який складається з
окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, ґрунтується на
диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава
спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого
становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується
загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що
формування держави супроводжується об’єднанням індивідів у групи-органи,
кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті
складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому
організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі
цілого.

Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і
ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні
зв’язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що
людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим
індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є
створінням природи, потім — членом суспільства, а потім — громадянином
держави.

Позитивним можна назвати обгрунтування диференціації (розподіл на класи)
та інтеграції суспільного життя (об’єднання людей у державу).

Теорія насильства (Є. Дюринг) пояснює виникнення держави як результат
війн, насильницького підкорення одними людьми інших.

Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться
ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення
приватної власності.

Державна влада виникає із фізичної сили, із панування племені, яке
спочатку фізично переважає над іншим плем’ям, а згодом перетворюється на
панування класу. Лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей
поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті
захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об’єднання з
двох общин: одна — панує, інша — гнобиться.

Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд
ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу.
Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було
реальним фактом існування державності протягом тривалого часу.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс) ґрунтується на
тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення
держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними
інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган
гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для
підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава
забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою
спеціальних засобів підкорення і управління.

Позаяк Є. Дюринг, Л. Гумплович в основу виникнення держави поклали
чинники внутрішнього або зовнішнього насильства, К.Маркс, Ф.Енгельс,
керувалися положенням про те, що держава — не сила, нав’язана ззовні, а
результат внутрішнього поступу суспільства.

Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений
в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж
інші чинники — психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони
повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу
виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і
пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і
класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії
до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим
явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава
відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство
комуністичного самоврядування. Недооцінювався ідеологічний чинник
(свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну
роль.

2. «Нація» в раціоналістичній соціології (М. Вебер)

У веберівській концепції нації можна виділити три взаємопов’язані
елементи. Нація існує тоді, коли: 1) є певні об’єктивні спільні ознаки,
які відрізняють один народ від інших (мова, територія тощо); 2) ці
ознаки мають суб’єктивне втілення: члени спільноти сприймають їх як
духовну цінність, завдяки чому виникає почуття внутрішньої єдності в
протиставленні з іншими групами; 3) ця єдність, або почуття спільності,
втілюється в автономних політичних інститутах чи, принаймні,
оформлюється як вимога створення таких інститутів. Загалом, національне
почуття, за Вебером, —це почуття належності до унікальної, неповторної і
часом «вищої», престижної групи.

Найменш важливими для розуміння суті поняття «нація» Вебер вважав
«расово-біологічні» чинники, спільність біологічного походження, хоча й
визнавав наявність фізичних і психічних відмінностей між різними
націями. «Немає сумнівів у тому, — писав він, — що «національна»
належність не потребує такої основи, як кровна спорідненість. Відомо, що
повсюдно походження найрадикальніших «націоналістів» часто буває
іноземним. Навіть більше, хоча особливий спільний антропологічний тип не
є загалом безвідносним щодо національності, його явно недостатньо, і
його не можна вважати передумовою для існування нації» [4, c.46].

Загалом, ці чинники, які, на його думку, важко піддавалися науковому
узагальненню, формулюванню, були надто розпливчастими. Вони надто часто
ставали об’єктом нездорових політичних спекуляцій. «За допомогою расових
теорій, — зауважував він, — можна довести чи спростувати будь-що» [4,
c.47].

Інший об’єктивний чинник, мова, за Вебером, — один із найважливіших.
Мовна спільнота, на його думку, є нормальною основою для держави, і
нація може існувати на основі спільності мови і літератури. У цьому
відношенні Вебер не виходив за рамки традиційного німецького розуміння
терміна «нація», з його наголосом на культурних аспектах, розуміння,
започаткованого ще Гердером. Щоправда, і цей чинник був хоча й
необхідним, проте недостатнім для існування нації, як категорії
суб’єктивної. Вебер згадував швейцарців, французьких канадійців та
німецькомовних ельзасців як ті народи, які складають нації без
спільності мови. Тут діяли інші визначальні чинники: спільні звичаї,
суспільні структури, світосприйняття, історичні традиції.

Жодний з об’єктивних складників «нації» не відігравав, на думку Вебера,
визначальної ролі. Кожний з них був важливим, необхідним, бажаним, але
починав відігравати якусь роль у формуванні нації лише у взаємодії з
іншими, передусім, суб’єктивними складниками.

У цьому контексті постає логічним той факт, що центральним поняттям, яке
синтезувало в собі різноманітні характеристики національної
індивідуальності, була, за визначенням М. Вебера, «культура» (Kultur).
Культура в методології Вебера не зводилась лише до сфер літератури та
мистецтва, хоча саме вони й були найвиразнішими її виявами й
«двигунами». Культура охоплює ширше коло цінностей, які формують
індивідуальність суспільної групи під назвою «нація»: у цьому сенсі
можна віднести до культури й такі категорії, як національний характер,
спосіб мислення і спілкування, звичаї — усі вияви духовності, які
відрізняють одну національну спільноту від іншої. «Значення «нації», —
писав М. Вебер, — загалом пов’язується з вищістю, або ж, принаймні, з
унікальністю культурних цінностей, які можна зберегти і розвивати лише
шляхом культивування індивідуальності спільноти» 46.

У веберівській концепції культури як визначального елемента суттєвих
характеристик нації, сполучались універсалістський і партикуляристський
підходи.

Перший із них полягав у тому, що існують певні формальні ознаки,
«стандарти», притаманні будь-якій культурі будь-якої нації. Одним із
таких стандартів, на думку Д. Бітема, є існування літературної мови і
літератури.

Спільноти, які не відповідали цьому стандартові, були, за визначенням М.
Вебера, «некультурними» («kulturlos»), a отже, й «ненаціональними».
Відповідно, маси залишаються «некультурними» (і «ненаціональними») доти,
доки вони перебувають поза впливом «високої» культури, що виробляється і
поширюється елітами.

Другий підхід полягав у тому, що кожна культура має індивідуальні,
унікальні риси, які, власне, й дають можливість відрізняти одну
національну спільноту від іншої. І ця індивідуальність, культурна
унікальність проявляються, насамперед, у літературі та мистецтві.
Здатність спільноти створювати і свідомо плекати духовні цінності,
якісно відмінні від цінностей інших спільнот, пов’язувалась зі здатністю
розвивати писемну культуру.

Очевидно, що концепція культурної і національної індивідуальності як
основи існування нації в теорії Вебера була тісно пов’язана з його
фундаментальним засновком щодо вищості різноманітності над
одноманітністю. Особистість з її індивідуальними, неповторними рисами,
здатністю втілювати ці риси у відповідних цінностях — це найвище
досягнення людства. Отже, нація як колективна особистість є також
найвищою цінністю, оскільки вона має власну індивідуальність і здатна
виробляти властиві їй духовні цінності.

При цьому, на думку Вебера, кожна нація з її культурою і духовними
цінностями не може претендувати на вищість у порівнянні з іншими. «Було
б наївним, — писав він, — вважати, що невеликий з погляду чисельності чи
сили народ є менш «цінним» чи «важливим» на форумі світової історії
[аніж «велика» держава]. У нього лише інші завдання, отже, й інші
культурні умови…» [4, c.48].

Цілком зрозуміло, що «культуроцентризм» веберівської концепції нації
неминуче мав привести до питання про соціальні верстви, безпосередньо
пов’язані з розвитком культури і розвитком нації. Оскільки
індивідуальність нації пов’язана з її культурною ідентичністю,
«…інтелектуали … будуть головними пропагандистами «національної»
ідеї» 48. «Інтелектуалами» Вебер вважав ті верстви, які мають
безпосереднє, професійне відношення до тих досягнень, що вважаються
культурними цінностями завдяки їхній індивідуальній неповторності,
іншими словами, до національної культури, чи культури взагалі.
Відповідно, ці верстви, за влучним висловом Вебера, «узурпують»
лідерство в «культурній спільноті» 49.

Останній, проте не менш важливий елемент теорії нації Вебера має суто
політичний зміст і стосується взаємовідносин нації і держави. Спільноту
можна вважати нацією лише тоді, вважав Вебер, коли вона оформлена у
власну державу, або ж свідомо прагне цього: наприклад, угорців, чехів і
греків націями зробило їхнє прагнення до державності. Це прагнення
природно виникає на ґрунті визнання цінності певної культури і намагань
зберегти і розвинути її.

Утім цей формальний взаємозв’язок понять «нація» і «держава» не означає
їхньої понятійної ідентичності, тотожності. Нація належить до груп, які
Вебер характеризував як Gemeinschaften, тобто тих спільнот, які
виникають на основі почуття спільності, солідарності, почуття належності
до групи. Держава, у свою чергу, була прикладом Gesellshaft, тобто
суспільства, створеного свідомо для досягнення певної мети, наслідком
певної політики. Нація розглядається в контексті розвитку та існування
культури, держава — у зв’язку з питанням політичної влади.

Проте, хоча «нація» і «держава» належать до фундаментально різних
суспільних категорій, вони мають співіснувати, особливо в модерну епоху.
Держава може вижити лише тоді, коли існує почуття єдності національної
спільноти, особливо в питанні підтримки державної влади. Водночас нація
здатна зберегти свою культуру, тобто свою національну індивідуальність,
лише завдяки протекції державної влади. Зрозуміло, що ці міркування
стосуються епохи, коли зростання конкуренції між націями і відповідними
державами, наростання імперіалістичних тенденцій зробили питання
протекціонізму політичної влади над іншими сферами буття нації
надзвичайно актуальними.

Немає сумніву, що внесок М. Вебера в науково-теоретичне осмислення
проблем націй і націоналізму ще не оцінений адекватно
суспільствознавцями. Навіть побіжний огляд деяких основних елементів
веберівської концепції засвідчує, що вченому вдалося сформулювати
основні моменти загальної теорії нації. В ній врахована діалектика
об’єктивних і суб’єктивних чинників виникнення та існування нації,
визначені соціально-психологічні, історичні, культурні й політичні
параметри, що дають змогу досить упевнено ідентифікувати наявність
певної нації на певному етапі її історичного розвитку.

М. Вебер визначив також необхідний набір понять, що дають можливість
встановити рамки наукових досліджень «нації». Усе це дає підстави
вважати його одним із фундаторів наукової теорії нації.

Важко сказати, чи справді веберівська концепція нації безпосередньо
вплинула на подальші дослідження у цій галузі, проте незаперечним
вважається той факт, що елементи цієї концепції (не обов’язково
запозичені з неї) трапляються і в теоретичних розробках
ідеологів-практиків (як приклад можна згадати визначення нації К.
Каутським, Й. Сталіним та ін.), і в роботах науковців (К. Дойч, Е.
Ґелнер, Б. Андерсон та ін.), які намагалися осмислити феномен нації і
націоналізму в рамках наукових дисциплін. Безперечно, Веберові вдалося
теоретично осмислити тогочасні погляди з національного питання,
колосальний емпіричний матеріал, який йому давало саме життя, нарешті,
його теоретизування у цій галузі постають досить систематизованими,
принаймні у працях дослідників його творчості. Відомо, що Вебер планував
велику працю з історії націй в Європі, проте не встиг здійснити цей
задум.

Внесок М. Вебера в наукову теорію нації та його міркування щодо
доктринальних основ націоналізму як ідеології дали змогу американському
дослідникові Р. Шпорлюкові зробити такий висновок: «Вебером націоналізму
був Вебер» [3, c.18]. Цей висновок був відповіддю на досить популярні
серед науковців уявлення про доктринальну деперсоніфікованість
націоналізму. Зокрема, інший американський учений, Бенедикт Андерсон,
зауважував: «На відміну від інших «ізмів», націоналізм ніколи не мав
власних великих мислителів, своїх Гоббсів, Токвілів, Марксів чи
Веберів». Очевидно, якщо М. Вебер і був «Вебером націоналізму»
(скористаємося цим висловом), то він не формулював націоналізм узагалі
як політичну доктрину, як ідеологію (на зразок марксизму). Можливо,
коректніше буде сказати, що Вебер був «Вебером» саме німецького
націоналізму та відповідної, сучасної йому, державної політики? Так чи
інакше, вплив його ідей у національному питанні на політику, ідеологію,
науку тощо потребує глибшого дослідження, лише в такий спосіб можна
довести або ж спростувати думку про те, чи був М. Вебер справді одним із
«класиків наукового націоналізму» в тому ж розумінні, в якому Маркса
згадують як класика «наукового соціалізму».

3. «Комунікативна» теорія (К. Дойч)

Комунікативна теорія нації і націоналізму сформувалася у 1950-ті роки
під впливом інтенсивного розвитку соціологічних досліджень у СІЛА.
Найбільш повно і чітко вона була сформульована професором
Масачусетського технологічного інституту Карлом Дойчем у книзі
«Націоналізм та соціальна взаємодія».

Основу теорії К. Дойча становлять кілька базових принципів, спільних для
всіх прихильників «комунікативної» теорії нації (Д. Лернер та ін.).
Передусім, вона є модерністською. Націоналізм розглядається в ній як
необхідний елемент і одна з головних умов процесу модернізації (переходу
від традиційного суспільства до модерного), відповідно й нація у цій
схемі — модерний феномен. Визначальною рисою процесу модернізації є
зростання комунікативних можливостей суспільства — здатності його членів
створювати, зберігати й передавати інформацію, за допомогою спільної для
них знакової системи (мови). Це, у свою чергу, створює передумови для
становлення модерних, національних культур (вони якісно відрізняються
від попередніх культур традиційного суспільства) і відповідних спільнот
— націй. Цілком очевидно, що ця теорія має функціоналістський характер:
«нація» визначається не за набором певних ознак (територія, мова тощо),
а за певними функціональними можливостями — у даному випадку
комунікативними. І, зрештою, «комунікативна» теорія нації і націоналізму
є відверто євроцентристською. Сейсмічною зоною, що викликала
націоналістичне цунамі в усьому світі, була Європа.

Одне з базових понять у системі теоретизувань К. Дойча — взаємна
відповідність, «компліментарність» (complementarity), здатність
елементів певної структури взаємно доповнювати, замінювати одне одного.
Спільнота, яка претендує на власну спільну історію, наголошує Дойч, е
спільнотою компліментарних способів і засобів спілкування, комунікації.
Вона виконує необхідні для її існування суспільні функції, які, крім
усього іншого, полягають у продукуванні, зберіганні, поширенні
інформації. «Обладнанням», необхідним для виконання цих функцій, є
історична пам’ять, символи, звички, характерний спосіб мислення та
засоби оперування інформацією, причому згадані елементи мають бути
компліментарними, тобто зрозумілими усім членам спільноти, прийнятними
для них.

Компліментарність (або комунікативна ефективність) забезпечує такий
рівень функціонування комунікативних здатностей і засобів, який, власне,
є необхідним для того, щоб великий людський колектив являв собою
єдність, спільноту як таку. «Комунікативні засоби суспільства, — пише К.
Дойч, — складаються із стандартизованої системи символів, таких як мова
та будь-яка кількість допоміжних знакових систем (абетки, способи
писання, рахування, малювання тощо). Вони включають також інформацію, що
зберігається у живій пам’яті, звичках, асоціативних зв’язках і
схильностях членів спільноти, та її матеріальних засобах збереження
інформації, таких як бібліотеки, пам’ятники, покажчики тощо. Деякі з цих
засобів, приватних чи суспільних, мають справу з обробкою, поширенням,
відновленням та інтерпретацією інформації. Всі згадані елементи разом
складають те, що антропологи називають культурою» 53. Якщо вони мають
достатній рівень компліментарності, можна стверджувати, що існує
спільнота, яка виходить на необхідний рівень культурної інтегрованості.
Члени цієї спільноти існують у єдиному інформаційному просторі, в рамках
єдиної культури.

Таким чином, знайдено «філософський камінь» у розумінні феномена нації.
Звичайні, традиційні уявлення про націю, пов’язані з набором
суб’єктивних та об’єктивних ознак, кожна з яких може підлягати сумніву,
стають непотрібними. Йдеться не про один універсальний визначальний
чинник, а лише про наявність достатніх комунікативних можливостей з
достатнім рівнем їхньої компліментарності. Швейцарці можуть розмовляти
чотирма різними мовами, проте вони являють собою єдину націю, оскільки
кожен із них має певний набір звичок, нахилів, символів, способів
соціальної поведінки, особистих асоціацій, які всі разом дають йому
можливість найефективніше спілкуватися саме з швейцарцями, аніж,
скажімо, з німцями чи французами, які також розмовляють мовами,
уживаними у Швейцарії.

Наявність спільного комунікативного простору зумовлює внутрішню єдність
спільноти (народу, національності, нації — Дойч користується цими трьома
термінами). Люди можуть належати до «позанаціональних» спільнот: класів,
професійних груп, кланів тощо, і саме у межах цих спільнот їх об’єднує
відповідний тип компліментарності. Проте «в решті випадків, у дитячих
спогадах, у залицянні, шлюбі, виконанні батьківського обов’язку, в
уявленнях про стандарти краси, у схильності до певного типу їжі та
напоїв, в іграх та відпочинку вони завжди будуть набагато ближчими до
своїх співвітчизників, аніж до колег з інших країн…».

Компліментарність комунікативних навичок є першою передумовою
внутрішньої єдності народу. Це, так би мовити, «етнічна
компліментарність». Другою передумовою є компліментарність суспільних та
економічних навичок і схильностей (способу організації праці та
відпочинку, узвичаєних норм соціальної поведінки тощо). Ця єдність
набуває особливого значення тоді, коли починає діяти третій чинник:
розвиток промисловості і модерної ринкової економіки створює
сприятливіші економічні й соціальні умови для тих спільнот, в яких існує
високий рівень внутрішньої єдності. В умовах динамічних соціальних,
суспільних й технологічних змін, посилення економічної конкуренції,
безпека й успіх особистості досягаються за рахунок ефективнішої
організації, узгодження інтересів і суспільних норм, координації форм
суспільної поведінки. Отже, за цих умов кращі шанси мають спільноти з
вищим рівнем внутрішньої комунікативності, групової солідарності.
Потреба належності до «групи» стає імперативом, і ця потреба найкраще
задовольняється належністю до нації. Націоналізм у даному варіанті
виступає як засіб соціальної мобілізації індивідів.

Внутрішня єдність забезпечується не лише рівнем комунікативності.
Важливим чинником є наявність центру чи провідної групи, відмітною рисою
якої є вищий ступінь комунікативності. Члени спільноти (народу чи нації)
пов’язані з центром та провідною групою «нерозривним ланцюгом зв’язків і
комунікацій, часто і в економічному житті, при цьому не існує різких
відмінностей в можливостях комунікації, заміни та відповідного
просування вгору суспільними сходинами в будь-якій ланці».

Отже, нація характеризується передусім певним рівнем суспільної
комунікації індивідів. Цей рівень визначається компліментарністю
способів і засобів комунікації між індивідами і групами всередині нації.
Потреба в підвищенні рівня комунікативності чи підсиленні інтенсивності
суспільної комунікації всередині національних чи протонаціональних
спільнот з’являється в модерну епоху — еру Промислової революції,
технологічних змін, панування вільного ринку та загострення конкуренції.
Підвищення рівня комунікативності ототожнюється з соціальною
(суспільною) мобілізацією, зростанням у суспільстві творчих можливостей
індивіда і нації.

«Комунікативна» теорія нації і націоналізму справила величезний вплив на
подальший розвиток досліджень у відповідних галузях. З часу її появи в
«науковому обігові» майже кожне дослідження, присвячене конкретним чи
теоретичним проблемам націй і націоналізму, містить елементи підходів,
запропонованих К. Дойчем та іншими представниками цієї школи. Водночас
вона викликала чимало критичних зауважень, зокрема, з приводу відверто
«модернізаційного» характеру цієї теорц. Критики вказували на те, що
високий рівень компліментарності характерний також для багатьох
домодерних спільнот і суспільств. При цьому «модерність» трактується як
імператив, визначальна і необхідна умова поступу націй.

Далі: зростання інформативних можливостей суспільства і спільноти
(інтенсифікація комунікативних здатностей) справді створює кращі умови
для зростання національної свідомості. Проте це не пояснює, чому саме
виникає національна свідомість, чому індивіди обирають саме культурну,
етнічну компліментарність. Звідси виникають різні зауваження. Наприклад,
йдеться про те, що К. Дойч перебільшує значення і ступінь
компліментарності всередині національної спільноти. «Посилення
інтенсивності комунікацій між індивідами та групами, — застерігає Дж.
Броілі, — може спричинитися як до зміцнення солідарності, так і до
загострення внутрішнього конфлікту. Крім того, цей конфлікт чи єдність
можуть проявлятися не лише у формі націоналізму».

Зрештою, якими методами можна визначити ступінь компліментарності чи
рівень комунікативності? К. Дойч покладається на соціологічні
узагальнення, на кількісні показники. Однак чи можна вимірювати
«інтенсивність» почуттів кількісними показниками? Чи дає це можливість
урахувати варіабельність історичного розвитку?

Утім все це не заперечує раціональної основи «комунікативої» теорії, її
цінності для пояснення умов формування націй і націоналізму, особливо на
вирішальних етапах цього процесу, для розуміння причин сили чи слабкості
національної свідомості тощо.

4. Етатистська модель нації

Етатистське визначення нації основане на досить простому принципі:
ототожнення нації з державою, тобто з територіально-політичною одиницею.
Нація існує лише в державі і як держава. Дане визначення стосується,
насамперед, випадків, коли йдеться про формування постколоніальних
націй. Корені цього підходу, як ми вже знаємо, сягають часів Французької
революції, тобто епохи, що пов’язана з дебютом націоналізму на
історичній арені. Відомий вислів: «Держава — це я» був замінений на
інший: «Держава — це народ (і, відповідно, — нація)», бо нація в даному
випадку формувалася за принципом громадянства. В науковій і політичній
термінології навіть виникло поняття «національна держава». Загалом,
вважає Е. Сміт, ототожнення держави з нацією, громадянства з етнічністю
виникло внаслідок специфіки формування Англії і Франції як національних
держав.

Воно було символом тих нечисленних випадків, коли кордони
територіально-політичної одиниці — держави, збігалися з етнічними, або ж
коли різні етнічні групи об’єднувались у «політичну націю». Класичним
прикладом «національної» держави вважають, наприклад, Японію. Проте на
початок 1970-х років, за даними В. Коннора, таких «національних
держав» 59 налічувалося лише 12, тобто 9,1% від загальної кількості
держав. Однак термін «національна держава» нерідко поширюється на всі
державні «нації», які часто складаються з різних етнічних компонентів.
Звідси й виникає ототожнення понять «держава» і «нація».

Наведемо приклад етатистського визначення «нації». «Нація, — пише
професор Кембриджського університету Ентоні Ґідденс,— …існує лише
тоді, коли [відповідна] держава охоплює уніфікованим адміністративним
впливом всю територію, яку вона вважає об’єктом свого суверенітету».
Ототожнюючи поняття «держава» і «нація», Е. Ґідденс використовує
спільний для етатистів термін nation-state, який перекладається як
«національна держава» або як «нація-держава». Нація-держава, — наголошує
дослідник, — яка існує серед інших національних держав, є спільністю
інституційних форм правління, що утримує монополію на управління
територією з визначеними кордонами; її влада санкціонована законом і
безпосереднім контролем над засобами внутрішнього та зовнішнього
насильства». Нація не існує без держави й поза державою.

Наведемо ще один, уже згадуваний нами етатистський варіант розуміння
«нації». К. Дойч, пропонуючи відрізняти поняття «народ»,
«національність» (nationality) і «нація», одним із головних чинників,
які визначали відмінності між цими поняттями, вважав наявність держави,
тобто певної форми організації влади в рамках культурно визначеної
спільноти. Народ — це спільнота, внутрішня єдність якої забезпечується
спільністю культури. В епоху націоналізму «народ» перетворюється на
«національність», коли у нього з’являється прагнення до політичної
самоорганізації, створення інститутів влади. І зрештою, «нація» — це
політично об’єднана чи «мобілізована» національність, якій вдалося
досягти необхідного рівня політичної організації та інституалізації
влади в рамках своєї культурної спільноти. Функцію цієї політичної
«мобілізації» народу виконує держава. Таким чином, коли «національність»
досягає рівня державної самоорганізації і володіє автономною політичною
владою, вона стає «нацією». Нація, або національність — це народ, який
або прагне мати власну державу, або має її. Якщо власної держави він не
має ані в реальності, ані в планах, він ще не є нацією.

Існує ціла низка заперечень етатистської концепції нації, причому як
емпіричного, так і теоретичного характеру, наводити які всі разом немає
сенсу. Згадаємо лише, що держави існували ще до націй і взагалі до появи
поняття «нація», що кількість «національних» держав значно менша, аніж
«багатонаціональних», про що вже йшлося. Зрештою, існувало й існує
величезне розмаїття історичних форм держав, які аж ніяк не збігаються з
не меншим розмаїттям «націй». Історичні приклади — міста-держави
давнього світу (шумерські, грецькі), міста-держави середньовіччя й часів
Відродження, феодальні князівства на зразок Андорри й Монако, які
існують і в наші часи, поліетнічні держави (Бірма, Бельгія, Радянський
Союз), імперії Габсбургів, Романових і т. ін. Чи можна їх ототожнювати з
певними «націями»? «Нація» і «держава» у більшості відомих випадків не
збігаються ані історично, ані географічно, ані політично тощо. Зрештою,
ці поняття є різними логічно — коло понять і функцій, які охоплює термін
«держава», явно не тотожні зі складовими поняття «нація». «Концепція
держави, — стверджує Е. Сміт, — пов’язана лише з державними
інституціями, відмінними й незалежними від решти суспільних інституцій.
Натомість нація означає культурні й політичні зв’язки, що об’єднують у
єдину політичну спільноту всіх, хто має спільну історичну культуру і
батьківщину».

Отже, методологічно етатистську концепцію «нації» в чистому вигляді
(«нація» — «держава») є всі підстави вважати якщо не хибною загалом, то,
принаймні, однобічною, хоча в ній і втілюється певний історичний досвід,
реалії та суспільний ідеал, який є загальноприйнятим, передусім для
націоналістів.

Однак в етатистській моделі нації можна знайти важливий раціональний
момент. Йдеться про те, що необхідною умовою оформлення нації як
політичної спільноти є її інституалізованість, реальна чи бажана.
Держава — вища форма інституалізованості нації, це ідеал, мета, модель,
довкола яких формуються національні рухи, хоча, зрозуміло, не єдина
форма інституалізації нації. У даному випадку концепції нації і держави,
за висловом Е. Сміта, взаємоперекриваються.

5. Етнологічна (етніцистська) версія

Альтернативою етатистській концепції нації, ототожненню нації з державою
можна вважати етнологічний підхід, початки якого простежуються ще в
класичних доктринах німецького «культурницького» націоналізму XVIII—XIX
ст. У найзагальнішому вигляді етнологічна версія подає націю як велику,
політизовану етнічну групу зі спільною культурою та історичною спадщиною
 64. Ми вже згадували, що, певною мірою, етнологічний підхід
сповідувався в розробках радянських суспільствознавців. Він є досить
популярним серед багатьох сучасних дослідників й, очевидно, залишається
досить продуктивним і сьогодні. Етнологічна (етніцистська) концепція
нації найповніше проаналізована й сформульована Ентоні Смітом. Нація,
вважає Е. Сміт, як спільнота чи велика суспільна група має такі основні
ознаки:

1) відмінні культурні риси (які дають можливість відрізняти «ми» від
«вони», членів спільноти від тих, хто до неї не входить);

2) наявність історично успадкованої спільної території, в межах якої
реалізуються можливості соціальної мобільності тих, хто належить до
спільноти;

3) відносно великі розміри території й чисельність населення;

4) зовнішньополітичні відносини (конфлікт або союз) з іншими подібними
спільнотами;

5) наявність спільних для даної групи колективних почуттів і системи
лояльностей;

6) безпосереднє членство в цій групі з рівними правами громадянства для
всіх її членів;

7) вертикальна економічна інтеграція зі спільною системою [поділу]
праці.

Перші дві риси характеризують спільноту, яку Сміт називає плем’ям,
«трибою». Коли до них додаються наступні три риси, ми маємо справу з
етнічною групою, чи етносом (Сміт користується французьким словом
ethnie}. Етнічна група перетворюється на націю завдяки інтеграційним
економічним (як тут не згадати «спільність економічного життя» з
дефініції Й. Сталіна!) й політичним чинникам — право громадянства в
даному випадку на першому місці. Отже, повернемося до того, що нація —
це політизована (політично мобілізована), об’єднана етнічна група, а до
цього додається ще одна важлива характеристика — економічна
інтегрованість [3, c.50].

Можна заперечити: нація не обов’язково формується з якоїсь однієї
етнічної групи чи «етнічного ядра». Наприклад, в Америці, Аргентині та
Австралії нації виникли внаслідок спроб об’єднати культури декількох
поколінь емігрантів, в інших випадках нації в рамках певних держав
формувалися з провінцій імперії, яка накинула населенню цих провінцій
спільну мову й релігію, як це було в Латинській Америці. Зрештою, в
Африці націотворення відбувається в рамках державних кордонів, які
перетинають і розділяють етноси, на основі територіальних спільнот.

Усе це не спростовує головних тез «етніцистів»: націогенеза потребує
етнічного підґрунтя. Існування етносу (чи етносів) з певним набором
символів, міфів, культурних артефактів і зв’язків (історично вироблених,
чи винайдених, чи запозичених) є необхідною передумовою виникнення
нації.

Разом з тим, етнічна група, або етнос, та нація — це не тільки цілком
відмінні форми організації людських спільнот, а й відмінні способи
самоусвідомлення. Нація, — стверджує Волкер Коннор, — це етнічна група,
яка здатна самоусвідомлювати свою індивідуальність (мабугь, у цьому
випадку вона перестає бути лише «етнічною групою»?) Антрополог чи
будь-який інший сторонній спостерігач здатний відокремити етнічну групу,
але «доки члени цієї етнічної групи самі не збагнуть свою унікальність,
це буде лише етнічна група, а не нація. Якщо етнічна група може бути
визначеною ззовні, то нація вже мусить визначати себе» 67. Іншими
словами, єдність, однорідність, яка існує всередині етносу, є
неусвідомленою його членами, тоді як для нації питання самоусвідомлення
є головною умовою існування. Отже, вже вкотре ми бачимо домінування
суб’єктивного чинника у визначенні суггєвих рис нації.

6. «Інструменталістська» версія

Серед сучасних підходів до визначення суті явища під назвою «нація»
особливої уваги заслуговує підхід, який Е. Сміт та Дж. Гатчинсон досить
влучно назвали «інструменталістським» (його називають також
«функціоналістським»).

Характерно, що авторами суб’єктивістських «інструменталістських»
підходів до вивчення природи нації були представники марксистської (Е.
Гобсбаум) та промарксистської (Б. Андерсон) інтелектуальної традиції.
Щоправда, до них приєднався й Е. Ґелнер, який завжди був серйозним і
послідовним критиком догматичного марксизму. Привертає увагу й те, що
праці, в яких були викладені погляди цих авторів, вийшли одночасно — у
1983 р.

Почнемо з уже відомої нам версії Б. Андерсона: «нація — уявлена
спільнота». Зрозуміло, що тут ідеться не про те, що уявлені спільноти
існують лише в людській уяві. Але саме як спільноти вони існують значною
мірою завдяки цій уяві, здатності індивідуума осягнути, усвідомити себе
як частину певної спільноти і зрозуміти факт наявності цієї спільноти. В
наші дні, зауважує Андерсон, ми уявляємо французьку аристократію часів
ancien regime як клас, проте цілком очевидно, що такий спосіб уяви виник
не так давно. В ті часи на запитання «хто такий граф А.?» відповідь була
б не «представник класу аристократів», а щось на зразок: «хазяїн маєтку
А.», або «родич барона В» і т. ін. Отже, спосіб уявлення (і
самоуявлення) спільноти був іншим. Спільнота під назвою «аристократія»
існувала «об’єктивно», але спосіб уявлення про неї належав до
«суб’єктивної» сфери, «класового підходу», винайденого, розробленого та
імплантованого в масову свідомість уже в XIX—XX ст. Це стосується й
політичних спільнот, які стали називатися «націями». Можливо,
відмінність полягає в тому, що уявлена спільнота-«нація» значною мірою
формувалась саме під впливом уявлення. «Нація» не стала новою назвою
чогось, що існувало завжди під іншим ярликом, вона виникає завдяки
уявленню про неї, сформованому або завдяки збігові обставин, або
цілеспрямовано.

Неодмінним елементом існування нації як уявленої спільноти є її
обмеженість у просторі. Навіть найбільша з існуючих націй має свої
кордони, реальні чи уявлені (не обов’язково державні), поза якими
існують інші нації. Жодна нація не уявляє себе тотожною з усім людством
і жодний найпалкіший націоналіст не мріє про те, щоб одного дня весь
людський рід увійшов би до складу його нації. Такий світогляд був
характерний для представників іншої уявленої спільноти: варто згадати
змагання християнської церкви за навернення всього людства до
«справжньої віри».

Нація, стверджує Андерсон, уявляється як суверенна спільнота, яка має
право і мусить існувати незалежно. Сама ідея нації як політичної
спільноти з’явилася в епоху Просвітництва і Французької революції, коли
поширення ідеї духовної суверенності особистості збіглося з розпадом
ієрархічної династичної системи в Європі й виникненням ідеї суверенності
народу.

Нарешті, нація уявляється саме як спільнота, оскільки, незважаючи на
очевидну нерівність і наявність експлуатації всередині кожної нації,
вона завжди сприймається як цілісність, об’єднана системою міцних
«горизонтальних» зв’язків, які перетинають класові, станові, професійні,
релігійні та інші кордони 68. Це почуття єдності підштовхує мільйони
людей уже протягом двох століть не стільки навіть убивати, скільки
вмирати за ці «уявлення».

Зрозуміло, що Б. Андерсон не першим звернув увагу на
соціально-психологічні аспекти буття нації, на інструменталістське
значення самого терміна «нація». Основи цього підходу закладалися ще Е.
Ренаном і М. Вебером, «австромарксистами» тощо. Побіжні згадки про нації
як уявлені, розумово сконструйовані утворення можна знайти у працях
початку 1970-х років (Е. Сміт, Б. Шейфер та ін.). Проте саме йому
вдалося вперше простежити на величезному історичному матеріалі процес
визрівання передумов створення націй саме як «уявлених спільнот» і,
зрештою, функціонування їх у цій якості.

Е. Гобсбаум у свій спосіб висловив подібну ідею, стверджуючи, що нації —
це, значною мірою, наслідок «винаходу традицій» — масштабного і
цілеспрямованого процесу ідеологічної «імплантації» певних спільних
культурно-політичних символів у масову свідомість з метою створення
«уявленої спільноти» (Гобсбаум цього терміна не використовував). «Нація»
у цьому варіанті — результат суспільної інженерії, свідомо
сконструйована спільнота.

Визнаючи ці чинники неповними, недостатніми для повномасштабної
характеристики нації, Ґелнер також наголошував на їхньому принциповому
значенні. Отже, «культурницький» і «волюнтаристський» елементи
колективної свідомості в його концепції є також визначальними в
розумінні природи нації. Усі компоненти, які можуть складати визначення
нації, але водночас, у конкретних випадках, можуть і заперечувати його
(спільна територія, економіка тощо), Ґелнером вилучені з дефініції. У
цьому відношенні його також можна вважати наступником традицій М. Вебера
і Е. Ренана.

7. Типологія націй

Одна з перших спроб типології націй була здійснена Геґелем у «Філософії
історії» (будемо вважати її «побічним продуктом» його загальної
концепції, бо навряд чи Геґель переймався питанням саме типології
націй). Без перебільшення можна стверджувати, що вона стала
«першопоштовхом» для цілої низки пізніших класифікацій, автори яких
свідомо чи несвідомо копіювали геґелівський підхід, навіть тоді, коли
вони не погоджувалися з ним у принципових моментах. Цікаво й те, що сама
гегелівська дихотомія «перестрибнула» зі сфери суто філософських
міркувань до сфери практичної політики й публіцистики завдяки Ф.
Енгельсові, який надзвичайно активно використовував її у своїх
публіцистичних працях.

За Геґелем, нації чи народи (він вживав як тотожні поняття Volk та
Nation) поділялись на «історичні» і «неісторичні». Історія світу, за
Геґелем, — це прогрес в усвідомленні свободи. Відповідно, історію
людства він поділяв на такі цивілізаційні, історичні стадії: Східну (ту,
де лише одна людина — деспот, правитель — була вільною), Греко-Римську
(де панувало усвідомлення того, що лише деякі люди, а не людина як така,
є вільними) і, зрештою, — цивілізацію германських народів, які під
впливом християнства усвідомили, що людина має бути вільною сама по
собі. Кожний народ робив свій внесок у процес реалізації Розуму (Духу) й
свободи. Цей процес розвитку усвідомлення свободи є реалізацією
«проекту» світового Духу, Розуму і знаходить своє найвище втілення й
уособлення в державі. Держава — це «шлях Бога у світ». Відтак народи
(нації), які не мали своєї держави, не мають й історії, вони —
«неісторичні» і приречені на зникнення. Загалом, народи, які протягом
певного часу не довели своєї спроможності створити власну державу, не
здатні на це в принципі. Натомість державні нації є «історичними», мають
право на подальше існування.

«Резолютивна» частина цієї схеми, фактично вирвана із загального
контексту теорії Геґеля, стала надзвичайно популярною і
використовувалась у багатьох наукових розробках, передусім завдяки тому,
що її «популяризували» фундатори марксизму, які користувалися цією
типологією в ідеологічній полеміці. Цікаво й те, що Енгельса і Маркса
іноді навіть називають авторами цієї типології.

При цьому, як зауважує професор Гарвардського університету Г. Грабович,
визначення Геґеля обмежувалися сферою суто спекулятивної філософії: «як
об’єкти, так і знаряддя їхнього дослідження є чистими сутностями і
чистими ідеями». Проте гранично абстрактні поняття метафізичної й
ідеалістичної схеми були перенесені до сфери емпіричної (не в останню
чергу — до історичних досліджень), що призвело до зловживання дихотомією
«історичні/неісторичні» нації й, відповідно, — до понятійної плутанини.

Отже, поділ націй на «історичні» і «неісторичні» значною мірою має сенс
лише в рамках певної філософської теорії, навіть більше, окремої частини
цієї теорії. Застосування її у сфері конкретно-історичних досліджень у
кращому випадку може призвести до термінологічних непорозумінь, у
гіршому — до хибних уявлень про суспільні явища й людську історію
загалом, а часом — до хибної і антигуманної політики, коли одні нації
проголошуються носіями вищих якостей, а інші — потрапляють до лав
«неповноцінних».

Пізнішими модифікаціями геґелівської дихотомії можна вважати, наприклад,
поділ націй на «повні» й «неповні». З соціологічно-історичного погляду,
одні нації, здебільшого «неісторичні», мали недорозвинену, неповну
соціальну структуру, їм бракувало власних політичних, економічних чи
культурних еліт, отже, вони були «неповними». «Повні» нації, зрозуміло,
мали «гармонійну» соціальну структуру, власні політичні еліти (які й
робили ці нації «історичними») і власну культуру «світового» рівня.

Висновки

Отже, проблеми нації та держави цікавили і продовжують цікавити
багатьох вчених різних країн. У веберівській концепції нації можна
виділити три взаємопов’язані елементи. Нація існує тоді, коли: 1) є
певні об’єктивні спільні ознаки, які відрізняють один народ від інших
(мова, територія тощо); 2) ці ознаки мають суб’єктивне втілення: члени
спільноти сприймають їх як духовну цінність, завдяки чому виникає
почуття внутрішньої єдності в протиставленні з іншими групами; 3) ця
єдність, або почуття спільності, втілюється в автономних політичних
інститутах чи, принаймні, оформлюється як вимога створення таких
інститутів. Загалом, національне почуття, за Вебером, —це почуття
належності до унікальної, неповторної і часом «вищої», престижної групи.

Комунікативна теорія нації і націоналізму сформувалася у 1950-ті роки
під впливом інтенсивного розвитку соціологічних досліджень у СІЛА.
Найбільш повно і чітко вона була сформульована професором
Масачусетського технологічного інституту Карлом Дойчем у книзі
«Націоналізм та соціальна взаємодія».

Основу теорії К. Дойча становлять кілька базових принципів, спільних для
всіх прихильників «комунікативної» теорії нації (Д. Лернер та ін.).
Передусім, вона є модерністською. Націоналізм розглядається в ній як
необхідний елемент і одна з головних умов процесу модернізації (переходу
від традиційного суспільства до модерного), відповідно й нація у цій
схемі — модерний феномен. Визначальною рисою процесу модернізації є
зростання комунікативних можливостей суспільства — здатності його членів
створювати, зберігати й передавати інформацію, за допомогою спільної для
них знакової системи (мови). Це, у свою чергу, створює передумови для
становлення модерних, національних культур (вони якісно відрізняються
від попередніх культур традиційного суспільства) і відповідних спільнот
— націй.

Етатистське визначення нації основане на досить простому принципі:
ототожнення нації з державою, тобто з територіально-політичною одиницею.
Нація існує лише в державі і як держава. Дане визначення стосується,
насамперед, випадків, коли йдеться про формування постколоніальних
націй. Нація не існує без держави й поза державою.

Серед сучасних підходів до визначення суті явища під назвою «нація»
особливої уваги заслуговує підхід, який Е. Сміт та Дж. Гатчинсон досить
влучно назвали «інструменталістським» (його називають також
«функціоналістським»).

Нація, стверджує Андерсон, уявляється як суверенна спільнота, яка має
право і мусить існувати незалежно. Сама ідея нації як політичної
спільноти з’явилася в епоху Просвітництва і Французької революції, коли
поширення ідеї духовної суверенності особистості збіглося з розпадом
ієрархічної династичної системи в Європі й виникненням ідеї суверенності
народу.

Одна з перших спроб типології націй була здійснена Геґелем у «Філософії
історії» (будемо вважати її «побічним продуктом» його загальної
концепції, бо навряд чи Геґель переймався питанням саме типології
націй). Без перебільшення можна стверджувати, що вона стала
«першопоштовхом» для цілої низки пізніших класифікацій, автори яких
свідомо чи несвідомо копіювали геґелівський підхід, навіть тоді, коли
вони не погоджувалися з ним у принципових моментах.

Список використаної літератури

Бочковський О. I. Наука про націю та її життя. — Нью-Йорк: Говерля,
1958.

Бочковський О. І. Вступ до націології. Мюнхен: Український
Технічно-Господарський Інститут, 1991—1992.

Іванішин В. Нація, державність, націоналізм. — Дрогобич: Відродження,
1992.

Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. — К.: Либідь, 1999.

Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість. — Київ: Основи,
1997.

Лісовий В. Культура — ідеологія — політика. Київ: Вид-во ім. Олени
Теліги, 1997.

Похожие записи