КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Правовий статус

Кабінету Міністрів України”

План

Вступ

Форма державного управління та проблеми формування урядової ВЛАДИ.

Види форм державного управління. Форма державного управління в Україні

Проблеми формування урядової влади в Україні

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ – ВИЩИЙ ОРГАН ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Місце і роль Кабінету Міністрів в системі органів виконавчої та
державної влади

Склад Кабінету Міністрів України, принципи формування

ФОРМИ ТА МЕТОДИ ВЗАЄМОДІЇ ГІЛОК ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

ПОВНОВАЖЕННЯ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Тема даної курсової роботи: “Правовий статус Кабінету Міністрів
України”. Актуальність обраної теми пояснюється тим, що однією з
найбільш гострих для України проблем політико-організаційного характеру
є проблема виконавчої влади. А виконавчу владу в Україні здійснює згідно
зі ст. 113 Конституції Кабінет Міністрів України. Держава реально
сприймається через іманентну їй владу, владні волевиявлення. Виразниками
таких волевиявлень згідно зі ст. 6 Конституції України є органи різних
гілок державної влади. Ці органи об’єднує саме влада, а в
державно-правовому плані їх об’єднують державно-владні повноваження.
Останні досить різнорідні, саме тому вони здійснюються не одним, а
багатьма різними за своїм функціональним призначенням органами.

Так, Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на забезпечення
прав і свобод людини і громадянина, гарантування відповідальності
держави перед громадянами за забезпечення їм гідних умов життя. Уряд
здійснює виконавчу владу в межах, установлених Конституцією та законами
України. Неправомірне втручання будь-яких органів, посадових осіб,
підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян у вирішення
питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України, не
допускається.

В даній роботі ставимо перед собою мету дослідити, в першу чергу такі
питання, як місце і роль Кабінету Міністрів в системі органів виконавчої
та державної влади, склад Кабінету Міністрів та принципи його
формування, окремим питання буде розглянуто повноваження Кабінету
Міністрів України. Також планується дослідити такі важливі питання як
проблеми формування урядової влади в Україні, форми та методи взаємодії
гілок державної влади в Україні. Гадаємо, що розгляд саме цих питань
дасть змогу якнайкраще розкрити загальну тему даної курсової роботи.

Під час написання роботи були використані адміністративно-правові акти,
підручники, статті з періодичних видань, інша спеціалізована література.
Слід зазначити, що в юридичній літературі багато місця відводиться
проблемам формування урядової влади в наш час.

При дослідженні були застосовані такі науково-дослідницькі методи як:
літературний метод, метод аналізу та синтезу, метод порівняння та
узагальнення.

Написання даної роботи сприятиме не тільки поглибленому розумінню
питання правового статусу Кабінету Міністрів України, але й набуття
навичок науково-дослідної роботи, що для майбутньої професії є вкрай
потрібним.

1. Форма державного управління та проблеми формування урядової
політики.

1.1. Види форм державного управління.

Форма державного управління в Україні

Форма правління — це організація верховної державної влади, порядок її
утворення й діяльності, компетенція і взаємозв’язок її органів, а також
взаємовідносини з населенням країни.

Форма державного правління

Монархія Республіка

–– форма державного правління, при якій державна влада зосереджена
цілком або частково в руках однієї особи — монарха, передається в
спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним)
— форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється
представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом),
обраним населенням на певний строк

Протягом історії виникали різні види монархій:

1) східна деспотія, заснована на азіатському засобі провадження;

2) антична (рабовласницька);

3) феодальна:

4) конституційна.

В історії держав світу виникали різні види республік:

антична;

середньовічна (феодальна);

буржуазна; соціалістична.

Серед сучасних видів республіки виділяють парламентську, президентську
та змішану форму. Україна відноситься до останньої. Її головними рисами
є те, що глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед
кандидатуру прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню
парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й
прем’єр-міністру, який очолює уряд. Президент має вправо головувати на
засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом.

Одна з особливостей парламентсько-президентської республіки України
полягає в обмежених повноваженнях уряду в законодавчому процесі, що її
відрізняє, наприклад, від Франції, яка також є державою зі змішаною
формою правління. Якщо уряд Франції має право вносити поправки до
законопроектів, може наполягати на голосуванні своїх поправок і в
будь-який момент відкликати законопроект, то уряд України має слабкий
вплив на законодавчий процес і прийняття законодавчих рішень (право
законодавчої ініціативи у прем’єр-міністра не забезпечене комплексом
правових заходів).

Уряд України пов’язаний подвійною (біцефальною) залежністю:

— відповідальністю перед Президентом;

— підконтрольністю і звітністю перед Верховною Радою [11, c.98].

1.2. Проблеми формування урядової влади в Україні

Однією з найбільш гострих для України проблем політико-організаційного
характеру є проблема виконавчої влади.

Широко відомий у світі термін «виконавча влада» протягом більш як
70-річної історії нашої держави був фактично вилучений з наукового,
зокрема конституційно-правового, обігу. Тоді домінувала теорія про
поєднання у радах законодавчої і виконавчої влади1. Здавалося, що
всевладдя рад цілком поглинуло виконавчу владу як самостійну форму
державновладних проявів,

Проте, як відомо, ради всіх ланок ніколи не були всевладними, про що
свідчить багаторічна історія і практика радянського будівництва. Не були
вони і органами влади і управління, як обґрунтовувалось у численній
науковій літературі. Зокрема, про це свідчить те, що ради законодавчу
роботу у повному обсязі ніколи не здійснювали. До того ж проекти рішень
місцевих органів влади, як правило, готували виконавчі органи і цим
фактично підміняли законодавчу владу. Звідси, з одного боку, практика
підміни законодавчих актів підзаконними (виконавчими), а з іншого
безпосереднє втручання, як правило, некваліфікованих законодавців у
сферу виконавчо-розпорядчих органів та в їх діяльність, що призвело до
того, що проблема державного будівництва в Україні — створення дієвого
механізму реалізації законів — і досі не розв’язана.

За весь період панування радянської влади так і не було сформовано
справжньої нормативно-правової бази, яка б організаційно-функціонально
закріплювала статус виконавчого апарату рад (оскільки сутня
характеристика цих органів взагалі не була з’ясована).

Держава реально сприймається через іманентну їй владу, владні
волевиявлення. Виразниками таких волевиявлень згідно зі ст. 6
Конституції України є органи різних гілок державної влади [1, ст.6]. Ці
органи об’єднує саме влада, а в державно-правовому плані їх об’єднують
державно-владні повноваження. Останні досить різнорідні, саме тому вони
здійснюються не одним, а багатьма різними за своїм функціональним
призначенням органами. Можливі тут суперечності, що державна влада
єдина, а виразники її різні (законодавча, виконавча та судова влада),
знімаються закріпленням у Конституції принципу «розподілу влад».

Законодавча влада в нашій державі ще тільки проходить процес
становлення. Не склалася до цього часу й стала система судової влади. А
от виконавча влада досить розвинута. Це пояснюються тим, що організація
і діяльність цієї влади базуються на єдиних для будь-якої країни
принципах соціального управління (на жаль, впровадження у діяльність
органів виконавчої влади УРСР засад наукової організації управлінської
діяльності, ініційоване українськими вченими у 70-х pp., не було
здійснено).

На сучасному етапі розбудови Української держави існують: державне
управління, успадковане від колишнього СРСР, і виконавча влада,
проголошена Конституцією України.

На жаль певні складності виникають з проблеми організації виконавчої
влади, здійснюваної Кабінетом Міністрів України, і формуванням цього
органу, які пояснюються існуючою формою правління, а також відображають,
на жаль, існуючу боротьбу між законодавчою гілкою влади і Президентом.

Парламентський варіант розв’язання цього питання протягом майже шести
років базувався на презумпції верховенства Верховної Ради України щодо
органів виконавчої влади і перш за все до Кабінету Міністрів. Але така
позиція фактично нічого не залишала від розподілу влад у його юридичному
розумінні і перетворювала уряд не на виконавчий орган державної влади, а
на виконавчий апарат Верховної Ради, позбавляючи його логічно потрібної
самостійності і незалежності.

Президентський підхід виявлявся у тому, що Кабінет Міністрів України є
вищий орган виконавчої влади, підзвітний Президентові України. У даному
варіанті яскраво простежувалося прагнення закріпити незалежність
виконавчої влади в межах буквального розуміння принципу розподілу влад.
Така позиція, якщо доводити ідею незалежності виконавчої влади до
логічного кінця, є обґрунтованою і має право на існування. Вона виявляє
прагнення виконавчої влади захистити себе від постійного втручання
законодавчої влади у її власну сферу діяльності, від прагнення
парламенту перетворити Кабінет Міністрів України на власний робочий
орган, позбавити його практично всіх атрибутів самостійної гілки єдиної
державної влади [5, ст.102].

В період, коли Президент України згідно з Конституцією, мав статус глави
держави і глави виконавчої влади, він здійснював організацію виконавчої
влади. Проте і в цей час практична реалізація цього повноваження
Президентом зіткнулася з цілою низкою складних проблем. По-перше, не
було з’ясовано, що таке виконавча влада і в чому її відмінність від
діяльності колишніх виконавчо-розпорядчих органів, хоч це питання могло
бути розв’язане шляхом прийняття вже згадуваного Закону про виконавчу
владу. По-друге, не було підготовлено і прийнято пакета законодавчих
актів щодо закріплення правових засад цієї влади. Зокрема, це стосується
проект Закону «Про Кабінет Міністрів України» починаючи з 1995 р. і по
цей час.

Зі зміною статусу Президента України, коли він згідно з Конституцією
України є главою держави, тобто не входить До жодної гілки влади,
питання про сутність, правові засади виконавчої влади, як окремої гілки
державної влади по суті залишалося не вирішеним до кінця.

Так, Конституція України не містить положення, які б визначали саме
характер виконавчої влади, оскільки розділ VI Кабінет Міністрів України.
Інші органи виконавчої влади» висвітлює лише питання щодо системи
виконавчої влади. Про те, хто формує цю систему, у розділі нічого не
сказано.

У той же час, організацію і діяльність органів цієї гілки влади згідно з
Конституцією визначає Верховна Рада України, а формує її Президент
України [1, ст. 12 , ст. 92 і ч. 10 ст. 106].

У свій час досить логічно зазначалося, що «характер організації
будь-якої установи природно і неминуче визначається змістом діяльності
цієї установи». Це положення є принциповим і в сучасний період.

Дійсно, для з’ясування питання про правову природу виконавчої влади
доцільно проаналізувати повноваження тих органів, які стосуються її
організації та функціонування.

Стаття 116 Конституції України, яка закріплює компетенцію Кабінету
Міністрів України як вищого органу у системі органів виконавчої влади,
відповіді на нього не дає. Повноваження законодавчого органу при
вирішенні цього питання не з’ясовано.

Що стосується ролі повноважень Президента України у визначенні правового
статусу згаданої гілки державної влади, то очевидно доцільно виходити з
того, що за формою правління Україна є, як уже зазначалося,
напівпрезидентською республікою. Форма напівпрезидентського правління,
яка притаманна Україні, безпосередньо впливає і на здійснення главою
держави повноважень у сфері виконавчої влади, найважливішими з яких є
участь у формуванні і діяльності уряду.

В Україні відповідно до частин 10 і 15 ст. 106 Конституції України
Президент України одноособово призначає за поданням Прем’єр-міністра
України членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів
виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій органів
виконавчої влади [1, ст.106].

Такі повноваження підтверджуються міжнародною практикою багатьох держав.
Наприклад, у Росії одним з таких актів є Указ Президента «Про структуру
федеральних органів виконавчої влади» від 10 січня 1994 р. Майже у всіх
країнах Латинської Америки право президента видавати акти стосовно
організації і діяльності уряду ніякими іншими органами не обмежується.

Проте, слід врахувати й те, що, згідно з ч. 12 ст. 92 Конституції
України виключно законодавча влада в особі Верховної Ради законами
України визначає організацію і діяльність органів виконавчої влади. Тому
виникає закономірне запитання, як може інший орган, який не знає
специфіки діяльності виконавчої влади, вирішувати питання правового
статусу всіх елементів системи цієї влади, зокрема Кабінету Міністрів
[1, ч.12, ст.92].

У такому підході яскраво виявляється життєвість хибної практики
радянської доби, сутність якої полягала у повному нехтуванні
легітимністю створення відповідного державного органу, і практично
здійснювалась шляхом вольового рішення заснування такого органу без
розробки правової основи його організації та діяльності. Власне саме цим
пояснюються непоодинокі приклади, коли протягом майже 50 років окремі
міністерства існували без відповідних Положень про них (наприклад,
міністерства фінансів в СРСР і союзних республіках).

Крім того, слід врахувати ту обставину, що практично проекти
законодавчих актів про організацію відповідної ланки виконавчої влади
(зокрема, про Кабінет Міністрів) кваліфіковано готують самі ці органи,
оскільки будь-які комітети Верховної Ради України краще за них це не
зроблять.

Якщо буквально розуміти положення згаданої частини ст. 92 Конституції,
то на практиці законодавчий орган має прийняти близько 50-60 законів,
зокрема про Кабінет Міністрів України, про міністерства, державні
комітети, інші центральні відомства, а також про місцеві державні
адміністрації в областях, районах, містах Києві і Севастополі. Таким
чином, Верховна Рада України фактично не зможе вирішувати виключно
законами інші питання власної компетенції. Крім того, про яку, хоч би
відносну самостійність за своєю сутністю гілки державної влади —
виконавчої — можна говорити. Це, безумовно, призведе до порушення
балансу законодавчої і виконавчої влади [5, ст.108].

У той же час, про яку організацію і діяльність виконавчої влади з боку
Верховної Ради може йтися, якщо цей законодавчий орган не має права
призначати і звільняти з посади міністрів та інших керівників
центральних органів виконавчої влада, оскільки це виключне право
Президента.

Між тим згадані повноваження Президента України з організації і
діяльності виконавчої влади безпосередньо випливають з форми правління в
Україні.

Відомо, що глава держави в президентських республіках, виступаючи, як
правило, як глава держави, водночас є єдиновладним носієм виконавчої
влади і главою уряду. Тому він самостійно призначає та звільняє з посади
членів кабінету, визначає його політику і структуру.

Інша справа напівпрезидентська республіка, якою є і Україна. У таких
державах право глави держави призначати і звільняти міністрів,
безпосередньо впливати на організацію і діяльність уряду має більш
обмежений характер, оскільки уряд формується з урахуванням
співвідношення партійних сил у парламенті, а його главою є
прем’єр-міністр. Проте така модель не характерна для України, оскільки
чітко визначеної президентської або парламентської більшості у Верховній
Раді поки що немає.

Взагалі ж сутність напівпрезидентської моделі зводиться насамперед до
міцної президентської влади, здійснюваної в умовах дещо меншої сутності
розподілу влад, ніж у президентських республіках. Глава держави у
напівпрезидентській республіці не обов’язково є єдиновладним носієм
виконавчої влади, а часто-густо поділяє ці повноваження з
прем’єр-міністром, який очолює уряд. Повноваження глави держави і глави
уряду тісно переплетені, при цьому глава держави відповідає за вирішення
загальних, стратегічних питань, контролюючи певні ключові сфери
діяльності уряду, в той час як прем’єр-міністр несе відповідальність за
повсякденне, практичне управління.

Не досить чітке розмежування законодавчої і виконавчої гілок влади щодо
їх організації і діяльності, як це спостерігається у Конституції
України, може призвести до «порушення або зміни притаманної тій чи іншій
формі правління єдності структури управління, причому одночасно можуть
виникнути нові види відносин, колізії і непогодженості, яких не було у
«відпрацьованих формах правління».

Мабуть, згаданих колізій могло б не бути, якби при формулюванні ч. 12
ст. 92 Конституції України був врахований позитивний, на наш погляд,
досвід колишнього СРСР при вирішенні подібних питань. Як відомо, союзне
законодавство вирішувало питання законотворчості в колишніх республіках
за допомогою Основ відповідних галузей законодавства, на підставі яких
республіки розробляли власне законодавство.

У цьому зв’язку було б правильним, щоб законодавчий орган з питань
організації і діяльності виконавчої і судової влади приймав також лише
Основи такої організації і діяльності. Такий підхід дав би змогу двом
іншим гілкам влади на підставі таких Основ створювати і приймати
конкретизовані нормативні акти щодо власної організації.

Тим більше це стосується виконавчої влади, формування якої — виключне
право Президента. На підставі Основ організації і діяльності цієї влади,
він міг би нормативними указами вирішувати, регулювати питання
організації і діяльності всіх ланок системи виконавчої влади в Україні.

Між тим у діяльності інших країн світу цю проблему давно вирішено.
Найтиповіший приклад — Конституція Франції І958 p., де міститься перелік
питань, з яких парламент приймає закони, а також визначено питання, з
яких нормативні акти видають органи виконавчої влади. Ці акти виконавчої
влади не розглядаються як закони і не мають назви закону (хоч і є назви
«декрети-закони», «законодавчі декрети»), але насправді вони регулюють
питання, які належать до предмета закону (так звані акти регламентарної
влади).

В іншому разі за уповноваженням парламенту виконавча влада має право
приймати акти, які мають силу законів (делеговане законодавство). Таке
право парламенту передбачено у Великій Британії, Італії та ін. До речі,
у 1994-1995 pp. таке право було надано Верховною Радою
України Кабінету Міністрів, який мав право приймати декрети-акти, що за
своєю юридичною силою дорівнювали законам [4, ст.160].

2. КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ – ВИЩИЙ ОРГАН ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

2.1. Місце і роль Кабінету Міністрів

в системі органів виконавчої та державної влади

Виконавчу владу в Україні здійснює згідно з Конституцією Кабінет
Міністрів України [1, ст.113]. Він є вищим органом у системі органів
виконавчої влади, яку становлять Кабінет Міністрів України, Рада
міністрів Автономної Республіки Крим, міністерства та інші центральні
органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Як вищий
колегіальний орган у системі органів виконавчої влади Кабінет Міністрів
здійснює виконавчу владу безпосередньо та через центральні та місцеві
органи виконавчої влади, спрямовує, координує та контролює діяльність
цих органів.

Визначення Кабінету Міністрів як вищого органу виконавчої влади
відображає його роль і місце не лише у системі органів виконавчої влади,
а й у системі державної влади України в цілому і характеризує його
діяльність як органу, який здійснює виконання законів Верховної Ради
України та нормативних актів Президента України.

На сучасному етапі розвитку Української держави організація,
повноваження, функції і порядок діяльності Кабінету Міністрів України
визначаються Конституцією, Законом України «Про Кабінет Міністрів
України» від 17 січня 2002 р. та іншими законами.

Функції Кабінету Міністрів України в межах повноважень, передбачених
Конституцією та законами України, визначаються також актами Президента
України.

Деякі питання діяльності Кабінету Міністрів України відповідно до
Конституції та законів України можуть визначатися постановами Кабінету
Міністрів України.

Основними завданнями Кабінету Міністрів України відповідно до Закону
України «Про Кабінет Міністрів України» є:

забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності
України; здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави в
інтересах Українського народу; виконання Конституції і законів України,
актів Президента України; вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод
людини і громадянина, створення сприятливих умов для вільного і
гармонійного розвитку особистості; забезпечення проведення фінансової,
цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й
зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури,
охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробка і
здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного,
соціального і культурного розвитку України; забезпечення рівних умов
розвитку всіх форм власності; здійснення управління об’єктами державної
власності відповідно до закону; розробка проекту закону про Державний
бюджет України та забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою
України Державного бюджету України; здійснення заходів щодо забезпечення
обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку,
боротьби зі злочинністю; організація і забезпечення здійснення
зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; спрямування та
координація діяльності міністерств, інших органів виконавчої влади;
координація та контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері
надання фізичним і юридичним особам управлінських послуг [2].

Закон визначає також принципи діяльності Кабінету Міністрів України.
Діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах
верховенства права, законності, поділу державної влади, колегіальності
та гласності.

Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на забезпечення прав
і свобод людини і громадянина, гарантування відповідальності держави
перед громадянами за забезпечення їм гідних умов життя.

У своїй діяльності він керується Конституцією і законами України, актами
Президента України.

Уряд здійснює виконавчу владу в межах, установлених Конституцією та
законами України. Неправомірне втручання будь-яких органів, посадових
осіб, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян у вирішення
питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України, не
допускається.

Кабінет Міністрів України є колегіальним органом. Рішення приймаються
ним після обговорення питань на засіданнях Кабінету Міністрів України,
крім випадків, передбачених Законом.

Він регулярно інформує громадськість через засоби масової інформації про
свою діяльність. Прийняття таємних (закритих) рішень можливе лише у
випадках, визначених законом, у зв’язку з вимогами національної безпеки
України [2].

2.2. Склад Кабінету Міністрів України, принципи формування

Що стосується складу Кабінету Міністрів України, то згідно зі ст. 114
Конституції до Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр
України, Перший віце-прем’єр України, три віце-прем’єр-міністри та
міністри [1, ст.114].

За поданням Прем’єр-міністра України Президент України може призначити
міністрами осіб, які не очолюють міністерство чи інший орган виконавчої
влади. У складі Кабінету Міністрів України може бути не більше двох
таких міністрів.

Загальна чисельність членів Кабінету Міністрів України визначається
посадовим складом Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України формується у не більш як шістдесятиденний
строк з дня вступу Президента України на посаду або відставки
попереднього складу Кабінету Міністрів України.

Посади членів Кабінету Міністрів України за характером повноважень та
діяльності призначених на них осіб належать до державних політичних
посад (не до посад державних службовців), передбачених законодавством
про державну службу.

Статус членів Кабінету Міністрів України визначається Конституцією,
Законом України «Про Кабінет Міністрів України» та іншими законами. Не
допускається прирівнювання будь-яких посад в органах виконавчої влади за
статусом до членів Кабінету Міністрів України.

На членів Кабінету Міністрів України поширюються норми законодавства про
боротьбу з корупцією [2, ст.6].

Слід зазначити, що більшість конституцій країн світу у своїх статтях не
визначають кількісний склад уряду, оскільки таке питання звичайно
регулюється актами глави держави про призначення уряду. В деяких
країнах, зокрема латиноамериканських, така регламентація суперечить
офіційній доктрині, яка стверджує, що «ніякий конституційний бар’єр не
повинен стримувати зростання обсягу і форм реалізації урядової
діяльності».

Проте законодавство ряду країн встановлює як мінімальну, так і
максимальну кількість членів уряду. До складу уряду Норвегії, наприклад,
можуть входити прем’єр-міністр і не менше семи міністрів, Ірландії — від
7 до 15 міністрів, США — 12 міністрів.

Голова Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за
згодою Верховної Ради України [1, ст. 12 ст. 85 і ч. 9 ст. 106].

Процес призначення Прем’єр-міністра України складається з таких стадій:
визначення Президентом кандидатури на цю посаду; розгляд Верховною Радою
України цієї кандидатури; внесення та розгляд кандидатури на пропоновану
посаду; призначення на посаду Прем’єр-міністра та членів Уряду.

Внесення кандидатури на посаду Прем’єр-міністра. Президент України
протягом п’ятнадцяти днів з дня вступу на пост або припинення
повноважень Кабінету Міністрів України, як правило, після консультацій з
Головою Верховної Ради України та керівниками депутатських фракцій і
груп вносить на розгляд Верховної Ради України кандидатуру на посаду
Прем’єр-міністра України.

У разі ненадання згоди Верховною Радою України на призначення
запропонованої кандидатури на посаду Прем’єр-міністра України Президент
України, як правило, після консультацій з Головою Верховної Ради України
та керівниками депутатських фракцій і груп у семиденний строк вносить на
розгляд Верховної Ради України нову кандидатуру на цю посаду або
повторно пропонує ту саму кандидатуру.

Розгляд Верховною Радою України кандидатури на посаду Прем’єр-міністра
України. Верховна Рада України розглядає внесену Президентом України
кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра України не пізніше як у
десятиденний строк з дня її внесення.

Водночас з внесенням кандидатури на посаду Прем’єр-міністра України до
Верховної Ради України подаються відомості про кандидата, зазначені в
Законі «Про Регламент Верховної Ради України».

Депутатські фракції і групи мають право перед розглядом питання на
пленарному засіданні Верховної Ради України зустрітись з кандидатом на
посаду Прем’єр-міністра України та отримати відповіді на поставлені
запитання.

Президент України або уповноважена ним особа представляє внесену
кандидатуру на пленарному засіданні Верховної Ради України. Кандидат на
посаду Прем’єр-міністра України виступає з програмною заявою та
відповідає на запитання народних депутатів України. Представники
депутатських фракцій і груп мають право висловити позицію своїх
депутатських об’єднань.

Голосування постанови Верховної Ради України про надання згоди на
призначення Прем’єр-міністром України кандидатури, внесеної Президентом
України, відбувається у поіменному режимі.

Рішення приймається більшістю голосів народних депутатів від
конституційного складу Верховної Ради України.

Призначення Прем’єр-міністра та членів Кабінету Міністрів України.
Прем’єр-міністр України призначається указом Президента України в
триденний строк після одержання згоди Верховної Ради України.

Прем’єр-міністр України протягом чотирнадцяти днів з Дня свого
призначення на посаду після консультацій з Головою Верховної Ради
України та депутатськими фракціями і групами вносить Президентові
України подання щодо посадового і персонального складу Кабінету
Міністрів України. Про зміст подання Прем’єр-міністр України водночас
інформує Голову Верховної Ради України. На кожну посаду вноситься одна
кандидатура. У разі відхилення Президентом України кандидатури на посаду
члена Кабінету Міністрів України Прем’єр-міністр України вносить
Президентові України іншу кандидатуру на цю посаду в тому самому
порядку.

На підставі подання Прем’єр-міністра України Президент України
затверджує посадовий склад Кабінету Міністрів України та призначає
членів Кабінету Міністрів України.

Пропозиції щодо призначення на вакантні посади у складі Кабінету
Міністрів України Прем’єр-міністр України вносить Президентові України
протягом чотирнадцяти днів після утворення таких вакансій у порядку,
передбаченому Законом.

Указ Президента України про призначення на посади членів Кабінету
Міністрів України, крім Прем’єр-міністра України, скріплюється підписом
Прем’єр-міністра України.

Присяга членів новопризначеного Кабінету Міністрів України оголошується
Прем’єр-міністром України, її текст підписує кожний член Кабінету
Міністрів України. Новопризначені члени Кабінету Міністрів України
складають присягу особисто і підписують її текст.

Про прийняття присяги робиться запис у трудовій книжці члена Кабінету
Міністрів України. Підписаний текст присяги зберігається в особовій
справі члена Кабінету Міністрів України.

Відмова члена Кабінету Міністрів України скласти присягу має наслідком
звільнення його з посади.

Кабінет Міністрів України набуває повноважень з моменту призначення
Президентом України не менш як двох третин від загальної чисельності
членів Кабінету Міністрів України. Новопризначені члени Кабінету
Міністрів України набувають повноважень з моменту призначення.

Член Кабінету Міністрів України з політичних чи особистих мотивів має
право заявити Президентові України про свою відставку. Про намір подати
заяву про відставку він попередньо повідомляє Прем’єр-міністра України.

Член Кабінету Міністрів України, відставку якого прийняв Президент
України, за його дорученням та власною згодою продовжує виконувати свої
повноваження до набуття повноважень новим членом Кабінету Міністрів
України, але і не довше ніж шістдесят днів.

З питань припинення повноважень чи прийняття відставки членів Кабінету
Міністрів України Президент України видає відповідні укази.

Закон визначає вимоги до осіб, які не входять до скла Кабінету Міністрів
України. Зокрема, до складу Кабінету міністрів України можуть бути
призначені громадяни Україні які мають вищу освіту та володіють
державною мовою.

Члени Кабінету Міністрів України не можуть бути народними депутатами
України чи мати інший представницький мандат, вони не мають права
суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької,
наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного
органу чи наглядової ради підприємства чи іншої організації, що має на
меті одержання прибутку або створеної з метою надання
торгово-промислових чи фінансових послуг іншим підприємствам,
організаціям або фізичним особам [2].

Проте, слід зазначити, що згадані вимоги до кандидатів на посаду
міністрів не є вичерпними. Так, недостатньою, на наш погляд, є вимога
про громадянство України. А якщо такий кандидат нещодавно
натуралізований. Аналіз законодавства інших країн дає можливість
стверджувати, що це не формальне питання, адже потрібен певний строк
проживання у країні, щоб мати право бути кандидатом у міністри. Такий
строк у ряді країн визначається у 10 років (Швеція, Мексика, Парагвай та
ін.).

Не визначено і вікових меж, необхідних для зайняття цієї посади.

Кабінет Міністрів України утворюється на строк повноважень Президента
України.

Повноваження Кабінету Міністрів України припиняються достроково у разі:

— прийняття Президентом України рішення про припинення повноважень
Прем’єр-міністра України чи про відставку Кабінету Міністрів України;

— прийняття Верховною Радою України резолюції про недовіру Кабінету
Міністрів України;

— відставки або смерті Прем’єр-міністра України.

Припинення повноважень Кабінету Міністрів України також відбувається у
зв’язку з обранням нового Президента України.

У цьому разі Прем’єр-міністр України подає заяву про складання
повноважень Кабінету Міністрів України новообраному Президентові України
на церемонії його вступу на посаду (інавгурації) після складання
Президентом України присяги.

Припинення повноважень Кабінету Міністрів України відбувається у зв’язку
з припиненням повноважень Прем’єр-міністра України за рішенням
Президента України.

Так, Президент України має право прийняти вмотивоване рішення про
припинення повноважень Прем’єр-міністра України.

Прем’єр-міністр України зобов’язаний невідкладно подати Президентові
України заяву про відставку Кабінету Міністрів України у зв’язку з таким
рішенням Президента України.

Припинення повноважень Кабінету Міністрів України відбувається у зв’язку
з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри.

Верховна Рада України за пропозицією не менш як однієї третини народних
депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання
про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію
про недовіру Кабінету Міністрів України.

3. ФОРМИ ТА МЕТОДИ ВЗАЄМОДІЇ ГІЛОК

ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Ефективність діяльності державної влади залежить від узгодженості її
складових. Тому державне управління в Україні має бути реформованим,
вивільненим від адміністративно-командних методів минулого, а виконавча
влада — не лише декларованою, а й побудованою відповідно до Конституції
України.

У найбільш тісному зв’язку перебувають законодавча і виконавча влада.
Аналіз Конституції України дає можливість зробити висновок, що
представницька влада може втручатися у сферу діяльності виконавчої, а
остання — впливати на роботу Верховної Ради.

Очевидно оптимальне співвідношення цих влад слід шукати у співвідношенні
основних форм їх діяльності. Представницька влада приймає закони, а
виконавча виконує їх, тобто основні форми діяльності цих органів —
законодавча і виконавча. Крім того, кожна з гілок влади має й інші
видові форми: установча і контрольна діяльність притаманні законодавчій
владі, контрольна і правоохоронна форма роботи властиві владі
виконавчій.

Що стосується місця виконавчої влади в системі єдиної державної влади,
то воно визначається перш за все метою діяльності виконавчої влади —
забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Мета у свою чергу вимагає чіткого визначення суто виконавчих функцій,
які притаманні лише виконавчій владі і не збігаються з функціями інших
гілок влади.

Межа між законодавчою і виконавчою владами лежить у площині двох
складових — рішення і виконання. При цьому слід визнати, що
представницька влада лише приймає закони, але не розробляє механізми їх
реалізації. Невдячна чорнова робота деталізації закону шляхом визначення
механізму його здійснення завжди покладалася на органи виконавчої влади.
Механізм реалізації законів фактично і є механізмом самої виконавчої
діяльності.

Виконавчій владі та системі її органів присвячено розділ VI Конституції
«Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади».

Єдність системи органів виконавчої влади обумовлена: єдністю всієї
державної влади, яка випливає з державної цілісності України;
розмежуванням компетенції органів виконавчої влади; їх спільною
діяльністю. У межах цієї системи визначається порядок формування окремих
її елементів.

Очолює систему Кабінет Міністрів України — вищий орган виконавчої влади.

Середньою ланкою цієї системи є міністерства, державні комітети та
центральні органи державної виконавчої влади, зі спеціальним статусом,
підпорядковані Кабінету Міністрів України.

Органами виконавчої влади України місцевого або територіального рівня є,
по-перше, органи виконавчої влади загальної компетенції, місцеві
державні адміністрації в областях і районах, які підзвітні і
підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. По-друге, до цього
рівня належать також органи спеціальної (галузевої та функціональної)
компетенції, які безпосередньо підпорядковані як центральним органам
виконавчої влади, так і відповідним місцевим органам виконавчої влади.

Компетенція органів виконавчої влади визначається окремо для кожної
ланки системи органів виконавчої влади.

Згідно з ч. 12 ст. 92 Конституції України виключно законами України
визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади.

Загальні основи компетенції та функції Кабінету Міністрів України
визначені у ст. 116 Конституції України, а в повному обсязі — в Законі
України «Про Кабінет Міністрів України».

Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади
сформульовані у відповідних Положеннях про ці органи.

Компетенція місцевих державних адміністрацій визначена у ст. 119
Конституції України та Законі України «Про місцеві державні
адміністрації» від 9 квітня 1999 р.

У межах своєї компетенції вищі органи виконавчої влади організують
реалізацію внутрішньої і зовнішньої політики Української держави;
здійснюють керівництво і регулюють соціально-економічну сферу;
забезпечують єдність системи виконавчої влади; спрямовують і контролюють
діяльність підлеглих органів виконавчої влади; здійснюють управління
власністю незалежно від її форм; розробляють і реалізують
загальнодержавні програми.

Щоб з’ясувати сутність виконавчої влади, необхідно торкнутися питання
про зміст правової форми діяльності суб’єктів цієї влади: нормотворчість
чи розпорядництво.

Протягом багатьох років відомча нормотворчість в Україні набула такого
поширення, що часто-густо підміняла законодавство. Хоч, з іншого боку,
це було пов’язано також з пасивністю законодавчого органу або великою
кількістю законодавчих актів непрямої дії.

Які ж шляхи виходу з цього становища?

У юридичній літературі з цього приводу висловлені певні пропозиції.
Зокрема, пропонувалось позбавити апарат управління статусу фактичного
законодавця, орієнтувати суб’єкти виконавчої влади не на
правовстановлення, а на правозастосування. Виконавча нормотворчість
повинна мати делегований характер. Акти виконавчої влади мають бути
засобом правозастосування (виконання), а тому можливість їх видання слід
безпосередньо визначити у відповідному законодавстві. Виконавча
нормотворчість у всіх інших випадках можлива лише як внутрішньосистемний
засіб регулювання (внутрішня організація механізму управління).

Відомчої нормотворчості, яка має загальнообов’язковий характер, не
повинно бути.

Доцільно, щоб виконавчі органи загальної компетенції Могли в деяких
випадках делегувати нормотворчі повноваження міністерствам, державним
комітетам, іншим центральним органам виконавчої влади зі спеціальним
статусом.

Нарешті, пропонувалось встановити в законодавчих актах непрямої дії
конкретних адресатів їх виконання і одночасно визначити обсяг необхідних
для цього підзаконних нормативних повноважень.

Вважаємо, що викладені пропозиції досить слушні і можуть бути
використані у процесі розбудови виконавчої влади в Україні.

Найбільш чітке місце виконавчої влади в системі державної влади
вимальовується у рамках відносин влада — конкретні об’єкти управління.
Виконавча влада безпосередньо наближена до цих об’єктів і вже через неї
пов’язана з ними законодавча влада.

На жаль, Конституція України не визначає перелік об’єктів управління
Кабінету Міністрів України, міністерств, державних комітетів, інших
центральних органів виконавчої влади, та місцевих державних
адміністрацій. Відсутність переліку конкретних об’єктів робить
здійснення управління з боку органів виконавчої влади безпредметним, що
у свою чергу зводить певною мірою здійснення правоохоронної та
контрольно-наглядової функцій управління нанівець.

Безумовно, визначення об’єктів управління виконавчої діяльності
пов’язано з конкретними правами і свободами людини і громадянина, а
також із закріпленими Конституцією формами власності — власності
Українського народу [1, ч.І, ст.13], приватної, державної, комунальної
та інтелектуальної [1, ст.41].

Саме цей зв’язок визначає правовий стандарт взаємозв’язку органів
виконавчої влади з особою, підприємствами, установами та організаціями.
При цьому відносини не можуть бути однаковими, наприклад, для суб’єктів
різних форм власності.

Так, Кабінет Міністрів України відповідно до ч. 5 ст. 116 Конституції
має право у межах закону здійснювати управління всіма об’єктами
державної власності. Водночас він має забезпечувати рівні умови розвитку
всіх форм власності [1, ч.5, ст.116]. Управлінський вплив на кожну з
форм власності повинен бути різним (безумовно, щодо державної власності
він є найбільш директивним).

Лише в межах закону громадяни для задоволення своїх потреб можуть
користуватися об’єктами права державної і комунальної власності [1, ч.3,
ст.41].

Нарешті, Конституція надає людині і громадянину право володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності. Ці форми власності є елементами
громадянського суспільства, втручання у справи якого з боку держави має
бути мінімальним [1, ч.1, ст. 41]. Природно, що й управління тут повинно
зводитися до фіскальних методів, до державного захисту цих форм
власності.

На жаль, якщо в законодавстві і перелічуються об’єкти управління, то
вони безпосередньо пов’язуються лише з державною формою власності. Так,
у ст. 15 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»
зазначається: «В управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій
перебувають об’єкти державної власності, передані їм в установленому
законом порядку. У разі делегування місцевим державним адміністраціям,
районним чи обласним радам відповідних повноважень в їх управлінні
перебувають також об’єкти спільної власності територіальних громад».

Таким чином, Конституція, законодавство про органи виконавчої влади
визначають об’єкти управління лише відповідно до існуючих форм власності
(що цілком нормально у період існування економіки перехідного періоду).

Але впровадження виконавчої влади в Україні неможливе без законодавчого
визначення об’єктів управління у різних галузях. Наприклад, у галузі
освіти створення все нових і нових вищих навчальних закладів як
державних, так комерційних, за умови фактичної тотожності їх правового
статусу, призводить, по-перше, до безконтрольності в їх діяльності,
по-друге, до знецінення загальнодержавного диплома (далеко не всюди є
науково-педагогічні кадри, здатні дати відповідний обсяг знань на
належному рівні), і по-третє, до надмірної кількості фахівців з
кваліфікацією, яка не відповідає вимогам сьогодення.

Отже, законодавче визначення об’єктів у даній галузі, як і в інших
галузях управління, є одним з головних завдань Верховної Ради України,
оскільки діяльність органів виконавчої влади є вторинною, похідною від
конкретного об’єкта Правління. Саме від об’єкта управління залежить
ступінь державного впливу на нього, визначення відповідних форм і
методів управлінської діяльності.

Таким чином, виконавча влада є відносно самостійною формою єдиної
державної влади України, вона має притаманні лише їй функції, які
здійснюються системою органів виконавчої влади на підставі визначеного
правового механізму реалізації законів та інших нормативно-правових
актів за допомогою державного управління a метою реалізації прав і
свобод людини і громадянина [4, cт.158].

4. ПОВНОВАЖЕННЯ КМ УКРАЇНИ

Основний вияв компетенції це, як відомо, повноваження. Про них, поряд з
функціями йдеться у Законі України «Про Кабінет Міністрів України».

Аналіз цього закону свідчить про те, що йдеться у ньому лише про сфери
керівництва. Але поряд зі сферами існують і конкретні галузі, про які
взагалі не згадується.

Стаття 21 Закону має назву «Основні функції та повноваження Кабінету
Міністрів України». Й зміст свідчить про те, що фактично йдеться про
простий перелік основних напрямів його діяльності в певних галузях,
тобто про функції. Хіба можна вважати повноваженням, наприклад, вжиття
заходів щодо стимулювання інноваційної діяльності товаровиробників? Це
ніщо інше, як традиційне, на жаль, ототожнювання функцій управління з
управлінськими повноваженнями.

Крім перелічених вище повноважень, Кабінет Міністрів України на основі
та на виконання Конституції, законів України, актів Президента України
здійснює також інші повноваження та функції державного управління.
Зокрема, він організовує проведення єдиної політики у сфері державної
служби, вживає заходів щодо кадрового забезпечення органів виконавчої
влади, управління державними підприємствами, установами та
організаціями, підготовки і підвищення професійного рівня кадрів
державних службовців.

Кабінет Міністрів України з власної ініціативи або за дорученням
Верховної Ради України розробляє і подає на розгляд Верховної Ради
України плани організаційних, фінансових, матеріально-технічних,
інформаційних заходів для впровадження законів у життя.

Він також здійснює інші функції та повноваження, які визначаються
Конституцією і законами України, та функції, що визначаються актами
Президента України.

Кабінет Міністрів України в разі необхідності може передавати для
тимчасового чи безстрокового виконання окремі функції та повноваження
міністерствам, іншим центральним і місцевим органам виконавчої влади,
якщо інше не передбачено законом, з одночасною передачею їм фінансових і
матеріальних ресурсів, необхідних для належного виконання цих функцій та
повноважень. Він забезпечує контроль за виконанням делегованих ним
функцій і повноважень, несе відповідальність за результати їх виконання
[2].

Крім того, Закон визначає повноваження Кабінету Міністрів України щодо
керівництва системою органів виконавчої влади. До них, зокрема, належать
повноваження Кабінету Міністрів України у відносинах: з міністерствами,
державними комітетами та іншими центральними органами виконавчої влади;
з урядовими органами; з Радою міністрів Автономної Республіки Крим;
державними адміністраціями; підвідомчими установами та організаціями.

У Законі закріплені повноваження уряду у відносинах з Президентом
України та органами, створюваними при Президентові України. Це такі
повноваження: участь Кабінету Міністрів України у забезпеченні
здійснення, виконанні Президентом своїх повноважень і підготовка урядом
пропозицій з питань, що належать до повноважень Президента; відносини
уряду з Радою національної безпеки і оборони України; відносини з
консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами і службами,
утворюваними при Президентові України.

Повноваження Кабінету Міністрів України у відносинах з Верховною Радою
України та її органами включають: здійснення урядом права законодавчої
ініціативи; участь Кабінету Міністрів України у процесі розгляду питань
Верховною Радою; повноваження у зв’язку з затвердженням і виконанням
Державного бюджету України, підготовкою, затвердженням і виконанням
загальнодержавних програм; у зв’язку зі звітуванням перед Верховною
Радою про свою діяльність; у відносинах уряду з Рахунковою палатою;
повноваження, пов’язані з підконтрольністю Кабінету Міністрів України
Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини; відповіді уряду та
його членів на депутатські звернення та запити; розгляд Кабінетом
Міністрів України звернень комітетів і тимчасових комісій парламенту;
інформування Верховної Ради України про роботу Кабінету Міністрів
України [2].

До повноважень Кабінету Міністрів України у відносинах з іншими
державними органами та організаціями, об’єднаннями громадян належать
такі права та обов’язки: звернення Кабінету Міністрів України до
Конституційного Суду України; відносини уряду з Національним банком
України; відносини Кабінету Міністрів України з органами місцевого
самоврядування; повноваження Кабінету Міністрів України у відносинах з
об’єднаннями громадян.

Уявляється, що навряд чи доцільно давати перелік усіх повноважень Уряду
України в різних сферах, оскільки діяльність цього органу пов’язана
насамперед з оперативним управлінням, яке здійснюється не лише у
правовій формі, а й в організаторській. Слід зазначити, що законодавство
більшості країн світу не містить розгорнутих положень, які стосуються
компетенції уряду. Як правило, до основних повноважень уряду звичайно
належать здійснення загального керівництва і управління справами
держави, виконання законів, які стосуються уряду, складання і реалізація
Державного бюджету, координація діяльності окремих міністерств і
відомств.

Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції та законів України
реалізує свої функції та повноваження шляхом проведення засідань
Кабінету Міністрів України, роботи урядових комітетів, діяльності членів
уряду та в інших передбачених законодавством формах.

Всю роботу з виконання покладених на Кабінет Міністрів України
повноважень організує Прем’єр-міністр України. Зокрема, він керує
роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на забезпечення
здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання
Конституції та законів України, актів Президента України, Програми
діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою
України, та інших завдань, покладених на Кабінет Міністрів України;

здійснює загальне керівництво Секретаріатом Кабінету Міністрів України;
представляє Кабінет Міністрів України у відносинах з іншими органами
державної влади;

спрямовує, координує та контролює діяльність віце-прем’єр-міністрів і
міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої
влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та
Севастопольської міських державних адміністрацій, дає з цією метою
доручення, обов’язкові, до виконання цими посадовими особами; вносить
подання Президентові України про створення, реорганізацію та ліквідацію
міністерств, інших центральних органів виконавчої влади; представляє
Президентові України кандидатури до складу Кабінету Міністрів України,
на посаду Державного секретаря Кабінету Міністрів України, кандидатури
на посади керівників центральних органів виконавчої влади та вносить
подання про їх звільнення з цих посад;

вносить на розгляд Кабінету Міністрів України кандидатури на посади
голів місцевих державних адміністрацій та пропозиції про звільнення їх з
цих посад, а також може вносити кандидатури на посади керівників
центральних органів виконавчої влади (крім міністерств);

вносить подання Президентові України щодо кандидатур, схвалених
Кабінетом Міністрів України, для призначення їх на посади голів місцевих
державних адміністрацій і пропозиції щодо звільнення з цих посад;
визначає персональний склад урядових комітетів та призначає їх голів;

скликає засідання Кабінету Міністрів України та головує на них;

підписує акти Кабінету Міністрів України та видає розпорядження
Прем’єр-міністра України з питань, віднесених до його компетенції;

у випадках, передбачених ч. 4 ст. 106 Конституції України, скріплює
підписом укази Президента України (контрасигнація);

вступає у зносини з урядами іноземних держав, веде переговори і підписує
міжнародні договори України відповідно до закону;

призначає голів спільних міжурядових комісій з питань співробітництва,
які створюються на підставі міжнародних договорів, укладених від імені
Уряду України; визначає обов’язки та забезпечує взаємодію членів
Кабінету Міністрів України; може застосовувати дисциплінарні стягнення,
крім звільнення з посади, до державних службовців — керівників органів
виконавчої влади та їх заступників.

Прем’єр-міністр України за посадою входить до складу Ради національної
безпеки і оборони України.

Прем’єр-міністр України може здійснювати й інші повноваження,
передбачені Конституцією, цим та іншими законами України.

У випадках і в межах, визначених Конституцією України, Прем’єр-міністр
України виконує обов’язки Президента України у разі дострокового
припинення його повноважень [1, ст.112].

У разі відсутності Прем’єр-міністра України його обов’язки виконує
Перший віце-прем’єр-міністр України або інший віце-прем’єр-міністр
України згідно з розподілом обов’язків між ними.

Перший віце-прем’єр-міністр України та віце-прем’єр-міністри України
згідно з розподілом обов’язків між ними здійснюють такі повноваження:
забезпечують виконання Конституції України, законів України, актів
Президента України і Кабінету Міністрів України, Програми діяльності
Кабінету Міністрів України, реалізацію компетенції Кабінету Міністрів
України у відповідних напрямах діяльності; спрямовують, координують та
контролюють роботу міністерств, інших центральних та місцевих органів
виконавчої влади, дають з цією метою та на виконання актів Кабінету
Міністрів України обов’язкові до виконання цими органами доручення;
вносять на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо вирішення
питань, пов’язаних з виконанням повноважень зі спрямування і координації
центральних органів виконавчої влади; очолюють урядові комітети,
організовують їх роботу та роботу підрозділів Секретаріату Кабінету
Міністрів України, які закріплені за очолюваними ними урядовими
комітетами; здійснюють підготовку питань для розгляду на засіданнях
Кабінету Міністрів України, попередньо розглядають і погоджують проекти
законів України, актів Президента України, що готуються Кабінетом
Міністрів України, та проекти відповідних актів Кабінету Міністрів
України, вживають заходів для усунення розбіжностей щодо них між членами
Кабінету Міністрів України; вносять пропозиції щодо порядку денного та
черговості проведення засідань Кабінету Міністрів України; забезпечують
згідно з розподілом обов’язків взаємодію Кабінету Міністрів України з
Президентом України та Верховною Радою України у процесі підготовки,
прийняття і реалізації нормативних актів, а також поточної діяльності
Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади; беруть
участь у розгляді питань на засіданнях Кабінету Міністрів України, мають
право брати участь у роботі Верховної Ради України та її органів, у
роботі відповідних колегіальних органів, що утворюються Президентом
України, Кабінетом Міністрів України, колегій міністерств та інших
центральних органів виконавчої влади, у засіданнях Ради міністрів
Автономної Республіки Крим, у роботі місцевих державних адміністрацій;
очолюють за рішенням Президента України або Прем’єр-міністра України
відповідні колегіальні консультативно-дорадчі органи; вносять
Прем’єр-міністрові України пропозиції щодо призначення керівників
відповідних центральних і місцевих органів виконавчої влади та
притягнення їх до дисциплінарної відповідальності; за дорученням
Прем’єр-міністра України представляють Кабінет Міністрів України у
відносинах з іншими органами, установами, організаціями в Україні та за
її межами; відповідно до повноважень, наданих у встановленому законом
порядку, ведуть переговори і підписують міжнародні договори України.

Міністри як члени Кабінету Міністрів України: забезпечують розробку та
реалізацію державної політики у доручених їм сферах; здійснюють
керівництво відповідними міністерствами та сферами державного
управління, спрямовують та координують від імені Кабінету Міністрів
України у встановленому порядку діяльність інших центральних органів
виконавчої влади; вносять на розгляд Кабінету Міністрів України
пропозиції щодо вирішення питань, пов’язаних з виконанням міністром
повноважень керівника міністерства та наданих йому законодавством
повноважень зі спрямування і координації інших органів виконавчої влади;
за власною ініціативою чи за дорученням Кабінету Міністрів України,
Прем’єр-міністра України, віце-прем’єр-міністра України готують питання
на розгляд Кабінету Міністрів України; беруть участь у розгляді питань
на засіданнях Кабінету Міністрів України та вносять пропозиції щодо
порядку денного цих засідань; беруть участь у засіданнях урядових
комітетів; за дорученням Прем’єр-міністра України представляють Кабінет
Міністрів України у відносинах з органами державної влади, органами
місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями в
Україні та за її межами; відповідно до повноважень, наданих у
встановленому порядку, ведуть переговори і підписують міжнародні
договори України; здійснюють за рішенням Президента України або Кабінету
Міністрів України керівництво відповідними дорадчими та іншими
колегіальними органами.

Члени Кабінету Міністрів України, крім визначених цим Законом, можуть
мати й інші повноваження, передбачені законами України, а також
здійснювати інші функції відповідно до актів Президента України та
Кабінету Міністрів України.

Члени Кабінету Міністрів України несуть персональну відповідальність за
стан справ у доручених їм сферах державного управління та за діяльність
Кабінету Міністрів України в цілому.

Отже, відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів України
забезпечує суверенітет та економічну незалежність України, здійснення
внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і
законів України, актів Президента України; розробляє і здійснює
загальнонаціональні (загальнодержавні) програми економічного,
науково-технічного, соціального і культурного розвитку держави; здійснює
управління об’єктами державної власності; розробляє проект Державного
бюджету і забезпечує його виконання (після затвердження Державного
бюджету парламентом України); здійснює заходи, спрямовані на
забезпечення обороноздатності України, національної безпеки держави,
безпеки громадського порядку, а також заходи боротьби зі злочинністю;
організовує митну справу, забезпечує здійснення зовнішньоекономічної
діяльності України; забезпечує проведення фінансової, цінової,
інвестиційної та податкової політики, а також політики у сфері
соціального захисту населення, освіти, науки й культури, охорони
природи, екологічної безпеки і природокористування; вживає заходів для
забезпечення прав і свобод людини та громадянина тощо. На Кабінет
Міністрів України покладено також обов’язок спрямовувати і координувати
роботу міністерств, інших органів виконавчої влади [1, ст. 116].

ВИСНОВКИ

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Згідно з Конституцією України, Кабінет Міністрів України є вищим органом
у системі органів виконавчої влади, яку складають центральні та місцеві
органи виконавчої влади. Як вищий колегіальний орган, він здійснює владу
як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої
влади, спрямовуючи та контролюючи їх діяльність.

Як вищий орган виконавчої влади Кабінет Міністрів очолює єдину систему
виконавчої влади в Україні; забезпечує у відповідності з КУ здійснення
функцій і повноважень виконавчої влади на території України; спрямовує
діяльність міністерств та інших органів виконавчої влади; самостійно
вирішує питання, що віднесені КУ і законодавством до його компетенції.

В межах своєї компетенції Кабінет Міністрів організовує виконання
нормативних актів, міжнародних договорів, конвенцій та угод, здійснює
контроль за їх виконанням органами виконавчої влади та приймає
відповідні закони щодо усунення їх порушень.

Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України і у своїй
діяльності керується актами (ст. 113 КУ). Одночасно він підконтрольний і
підзвітний Верховній Раді, але у межах, що визначені КУ.

Так, згідно г. 4 ст. 85 КУ Верховна Рада здійснює контроль за виконанням
Державного бюджету, а також приймає рішення щодо звіту про його
виконання. За пропозицією однієї третини депутатів Верховна Рада може
розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів та прийняття
резолюції недовіри більшістю конституційного складу Верховної Ради. Не
може це питання висуватись протягом року після ухвалення Програми
діяльності КМУ (ст. 87 КУ).

У відповідності з п. п. 10 і 15 ст. 106 КУ Президент України одноособово
призначає за поданням Прем’єр-міністра членів КМУ, керівників інших
центральних виконавчих органів. Згідно з п. 12 ст. 92 КУ виключно
законодавча влада визначає організацію і діяльність органів виконавчої
влади.

Формування виконавчої влади — виключно прерогатива Президента. Згідно
ст. 114 КУ до Кабінету Міністрів входять Прем’єр-міністр, перший
віце-прем’єр, три віце-прем’єри, міністри закордонних справ, юстиції,
фінансів і т. п.

За поданням Прем’єр-міністра Президент призначає міністрів, керівників
інших центральних органів виконавчої влади. Чисельність Кабінету
Міністрів не може, згідно “Закону про Кабінет Міністрів України”,
перевищувати 25 чоловік (ст. 5). Члени Кабінету Міністрів є вищими
посадовими особами виконавчої влади.

Голова КМУ призначається Президентом за згодою Верховної Ради. Процес
призначення складається з таких стадій: визначення Президентом
кандидатури, розгляд Верховною Радою цієї кандидатури у разі відхилення
— наступне внесення та розгляд кандидатури; призначення
Прем’єр-міністра.

Президент на 10 день після вступу на посаду чи після припинення
повноважень КМ, після консультацій з Головою ВР та уповноваженими
представниками депутатських груп та фракцій, вносить кандидатуру.
Кандидат виступає з програмою про основні напрямки розвитку Уряду.
Верховна Рада розглядає першу кандидатуру в 10 денний термін. Інші
кандидатури — у семиденний. Третя кандидатура — погоджується з головами
депутатських груп і складається протокол.

Після призначення у 3 денний строк Президент видає Указ. Протягом 14
днів після цього Прем’єр-міністр подає пропозиції щодо структури та
персонального складу КМУ.

Новосформований КМУ набуває повноважень з моменту складання присяги не
менш на 2/3 від загальної чисельності КМУ, на пленарному засіданні ВРУ в
присутності Президента, не пізніше ніж через 10 днів після сформування
КМУ.

Члени КМУ повинні бути громадянами України, володіти українською мовою,
не можуть бути нардепами чи мати інший представницький мандат.

У двомісячний строк КМУ на пленарному засіданні Верховної Ради подає
програму діяльності на термін своїх повноважень. У 10 денний термін
розглядається і вважається схваленою, якщо проголосувало більшість від
конституційного складу.

У разі відхилення Верховною Радою Програми, Верховна Рада розглядає
питання про недовіру КМУ. Кожен член КМУ може бути звільнений з посади
Президентом за власною ініціативою чи з подачі Прем’єр-міністра. Кожен з
членів КМУ може заявити Президентові про свою відставку.

В Україні створено 27 міністерств. Міністерство визначається, як
центральний орган виконавчої влади, який здійснює керівництво дорученою
йому галуззю управління або сферою діяльності. Окремі посади займають
Державний міністр України та міністр КМУ.

Державний комітет — центральний орган виконавчої влади, що здійснює
міжгалузеве управління відповідними сферами. В Україні є 24 державних
комітетів.

В Україні є також відомства — здійснюють спеціальні виконавчі,
контрольні, наглядові, координаційні і дозвільні функції. Всього в
Україні нараховується майже 30 відомств.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Нормативно правові акти:

Конституція України – К., 1996.

Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 17 січня 2002 р.

Підручники, періодичні видання та спеціалізовані джерела

Авер’янов В. Б., Крупчан О. Д. Виконавча влада: конституційні засади і
шляхи реформування. — Харків, 1998.

Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2003.

Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К.,
1998.

Мельниченко В. Пошуки моделі державного управління тривають // Віче. —
1999. — № 12. — С. 3-21.

Правознавство. Навч. посібник. / В.І.Бобир, С.Е.Демський, А.М.Колодій та
ін.; За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Общая теория прав человека / За ред. Е.А.Лукашеві. – М, 1996.

Скакун О.Ф.Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. — 656с.

Ткач Г. Й., Мартьянов І. В. Державна виконавча влада в Україні. //
Вісник Львівського університету. — 1994. — Вип. 31.

Додаток

Районні адміністрації —

виконкоми міських рад

Севастопольська

міська адміністрація

Кабінет міністрів

Президент

Виконкоми селищних,

сільських рад

Обласні державні

адміністрації

Київська міська

адміністрація

Похожие записи