КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Особливості спадкування

за спадковим договором

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО СПАДКУВАННЯ

1.1. Місце спадкового права в цивільному праві. Основні поняття
спадкового права

1.2. Загальні положення про спадкування

РОЗДІЛ ІІ. СПАДКОВИЙ ДОГОВІР

2.1. Новина у законодавстві — спадковий договір

2.2. Поняття спадкового договору, особливості його укладення та
виконання

2.3. Юридична сутність інституту спадкового договору та його місце в
системі цивільного права

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Тема даної курсової роботи: “Особливості спадкування за спадковим
договором”.

Актуальність дослідження даної теми випливає з того, що одним з
найпоширеніших і найважливіших видів суспільних відносин в більшості
країн, особливо європейських, безперечно вважаються цивільні відносини,
адже саме ними охоплюється врегулювання питань підприємництва, права
власності, укладання договорів, спадкування тощо. Цим пояснюється
неабияка зацікавленість держави до створення такого правового поля, де
ці відносини могли б розвиватися вільно та гармонічно. Україна не є
виключенням з цього правила.

Часи переходу від планово-централізованої системи економіки до побудови
ринково-капіталістичних відносин вимагали від уряду оновлення цивільного
законодавства, яке вже не тільки не відповідало вимогам часу, а й
гальмувало розвиток бізнесу. Не випадково початок 2004 року
охарактеризувався набранням чинності нового Цивільного кодексу України,
прийнятого 16 січня 2004 року. В порівнянні зі старим, цей документ не
лише виглядає значно більшим і об’ємним, а й містить досить нових
положень і правил.

Докорінних змін зазнав інститут спадкового права, зокрема положення про
спадкування за законом та заповітом. З’явилися положення про заповіт з
умовою, заповіт подружжя, встановлення сервітуту у заповіті, новий для
України спадковий договір.

Спадковий договір є урегульований у гл.90 нового Цивільного Кодексу
України. Враховуючи те, що спадковий договір пов’язаний із спадкуванням,
він розміщений у книзі шостій ЦК «Спадкове право».

Спадковий договір — це договір, за яким одна сторона (набувач)
зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і у
разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача (ст. 1302
ЦК).

Юридична практика щодо спадкових договорів ще не напрацьована, тому
виникає чимало запитань, на які сьогодні важко знайти відповіді,
потрібен деякий час, щоб всі проблеми були визначені і вирішені. Однак в
даній курсовій роботі ставиться спраба все ж таки розкрити особливості
спадкування за спадковим договором. Зокрема в цій роботі окрім розгляду
загальних відомостей про спадкування і визначення в спадкуванні
спадкового договору, будуть досліджуватися такі питання як поняття
спадкового договору, особливості його укладення та виконання, більш
ширше буде розглядатися сутність інститут спадкового договору та його
місце в системі цивільного права.

На нашу думку, саме вивчення цих питань дає змогу якнайкраще розкрити
тему даної курсової роботи.

Структура роботи: вступ, основна частина, яка складається з двох
розділів, висновки, список використаної літератури. Загальний обсяг
роботи 32 сторінки.

Під час написання даної курсової роботи були використані
нормативно-правові акти, зокрема – новий Цивільний Кодекс України,
посібники з цивільного, сімейного та спадкового права, статті
періодичних видань тощо. На жаль, на сьогоднішній день відчутній брак
повноцінних досліджень по даному питанню, що зумовило певні труднощі у
написанні даної курсової роботи.

При виконанні даної роботи були застосовані такі методи наукового
дослідження як: літературний метод, метод аналізу та синтезу, метод
узагальнення.

Дана робота сприяла набуттю нових навиків дослідницької роботи та
збагатила знання по спадковому праву, зокрема в галузі використання
спадкового договору.

Розділ І. Загальні відомості про спадкування

1.1. Місце спадкового права в цивільному праві.

Основні поняття спадкового права

Після смерті громадянина його майнові права та обов’язки, а також деякі
немайнові права переходять до інших осіб. Такий перехід майна померлого
до іншої особи або до інших осіб називається спадкуванням.

Спадкове право відповідно до пандектної системи становить самостійний
розділ цивільного права і йому спеціально присвячена Книга шоста ЦК
(ст.ст. 1216-1308 ЦК).

Спадкове право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні
відносини, що виникають у зв’язку зі смертю фізичної особи та переходом
її прав і обов’язків до інших осіб у порядку правонаступництва.

Умови та порядок спадкування регламентуються рядом цивільно-правових
норм, що в своїй сукупності складають окремий цивільно-правовий інститут
— спадкове право.

Норми, що регламентують умови та порядок спадкування, містяться в
Цивільному кодексі України (розділ VII, ст.524—564). Окремі норми
спадкового права ми знаходимо і в інших розділах ЦК України (наприклад,
ст.494), а також у нормативних актах, які регулюють діяльність державних
нотаріальних контор.

Конституція України передбачає право спадкування власності
громадян [2]. Спадкове право забезпечує родині померлого можливість
зберегти та використати його майно, заощадження, чим сприяє підвищенню
матеріального добробуту родини померлого, зміцненню власності громадян.

Спадкове право надає можливість кожному громадянинові розпорядитися
своїм майном на випадок смерті, визначивши в заповіті його долю [14,
с.43].

Отже, воно безпосередньо спрямоване на захист особистих інтересів
громадян, адже багатьом не байдуже, до кого перейде належне їм майно
після їх смерті.

Водночас спадкове право всіляко захищає інтереси членів сім’ї померлого
(особливо неповнолітніх та непрацездатних членів), сприяючи цим
зміцненню сім’ї.

Перш ніж розглядати сам порядок спадкування, зокрема спадкування за
спадковим договором, аналізувати норми, що його регламентують, необхідно
з’ясувати зміст основних понять спадкового права, таких як спадкодавець,
спадкоємець, спадкове майно.

Спадкодавець — це громадянин, майно якого після його смерті переходить у
спадщину до іншої особи чи до інших осіб.

Спадкодавцем може бути тільки громадянин. Причому він може бути
спадкодавцем незалежно від віку, статі, стану здоров’я тощо.

Отже, спадкування відбувається як після смерті дієздатних, так і
недієздатних громадян. Однак заповідати майно може лише дієздатна особа.

Підприємства, організації не можуть бути спадкодавцями.

Після припинення юридичних осіб спадкування не відбувається.

Спадкоємець — це особа, яка у випадку смерті того чи іншого громадянина
набуває права одержати його спадкове майно.

Спадкоємцем може бути громадянин, юридична особа, а також держава.

Громадянин може стати спадкоємцем незалежно від віку, статі, стану
здоров’я тощо.

Отже, спадкоємцями можуть бути не тільки дієздатні, але й недієздатні
громадяни. В останньому випадку відповідні дії, необхідні для прийняття
спадщини, здійснюють їх законні представники — батьки, усиновителі,
опікуни.

Відповідно до статті 527 ЦК України спадкоємцями можуть бути особи, які
були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті
при його житті і народжені після його смерті [4].

Не завжди особа, яка входить в коло спадкоємців за законом, чи особа,
якій заповідано майно, буде закликатися до спадкування. Законом
передбачені умови, за яких спадкоємець усувається від спадщини.

Як зазначено в статті 528 ЦК України, не мають права стати спадкоємцями
ні за законом, ні за заповітом особи, які навмисно позбавили життя
спадкодавця чи кого-небудь з спадкоємців або зробили замах на їх
життя [4].

Спадкоємцями за законом не мають права стати також:

1) батьки після дітей, у відношенні яких вони позбавлені батьківських
прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини;

2) батьки і неповнолітні діти, що злісно ухилялися від виконання
покладених на них в силу закону обов’язків по утриманню спадкодавця,
якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку. Однак ці особи можуть
одержати спадщину за заповітом.

Норми статті 528 ЦК України стимулюють дітей і батьків до сумлінного
виконання покладених на них законом взаємних обов’язків особистого та
майнового характеру, і в цьому полягає виховне значення цих норм [4].

Спірним, з нашого погляду, є твердження М.В.Гордона, що при вирішенні
питання про усунення «негідних» спадкоємців від спадщини слід
враховувати, зокрема, час складання заповіту. «Якщо спадкодавець, —
зауважує М.В.Гордон, — заповідає майно спадкоємцеві, який перед тим уже
вчинив дії, що дають підстави ставити питання про його усунення від
спадщини, то слід вважати, що спадкодавець пробачає цьому спадкоємцю і
бажає, щоб він одержав спадщину. Тому останній не усувається від
спадщини» (маються на увазі лише ті спадкоємці, що згадуються в частині
другій ст.528 ЦК України) [5, c.92].

У зв’язку з цим можна зробити висновок, що коли зазначені дії вчинені
після того, як було складено заповіт (наприклад, після складання
заповіту спадкоємець почав злісно ухилятися від виконання покладених на
нього обов’язків по утриманню спадкодавця), тоді таки спадкоємець
усувається від спадкування за заповітом. На наш погляд, з цим висновком
погодитись не можна.

Відповідно до статті 544 ЦК України заповідач вправі в будь-який час
змінити або скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий заповіт.
Отже, коли дії, що дають підстави ставити питання про усунення
спадкоємця від спадщини, останній вчинить і після складання на його
користь заповіту — він від спадщини не усувається. Той факт, що
спадкодавець не змінив і не скасував заповіту, знаючи про негідну
поведінку спадкоємця, свідчить про те, що заповідач хоче, щоб цей
спадкоємець все ж таки одержав спадщину [4].

Таким чином, на нашу думку, не має значення час складання заповіту для
вирішення питання про усунення «негідних» спадкоємців від спадкування
(маються на увазі лише ті спадкоємці, що згадуються в частині другій
ст.528 ЦК України). т Зазначені правила щодо усунення за певних умов
спадкоємців вщ спадкування застосовуються і до права на заповідальний
відказ.

Зазначені в статті 528 ЦК України «негідні» спадкоємці усуваються від
спадщини в судовому порядку. При цьому обставини, що є підставою для
позбавлення права спадкування, також повинні бути встановлені в судовому
порядку [4].

Спадкове майно — це сукупність прав та обов’язків спадкодавця, які
переходять після його смерті до спадкоємців. Для визначення цього
поняття застосовуються також і такі терміни, як «спадщина» або «спадкова
маса». Серед майнових прав, що у складі спадкового майна переходять до
спадкоємців, насамперед слід назвати право власності на різноманітне
майно.

Це право власності на будинок, дачу, автомашину, заощадження, предмети
домашньої обстановки та особистого вжитку, інші речі, які є об’єктом
права власності громадян. До майнових прав, що входять у спадщину,
належить не тільки право власності на майно, а й право вимоги, що
випливає з укладених спадкодавцем договорів (наприклад, договору
купівлі-продажу, договору позики, договору схову тощо) [7, c.33].

Наприклад, громадянин за договором позики передав комусь певну суму
грошей. Якщо позичкодавець помре до того, як позичальник поверне йому
позичені гроші, то право вимагати від боржника повернення боргу
переходить до спадкоємців позич-кодавця.

У спадщину входить також право на неодержану спадкодавцем заробітну
плату, майнові права авторів літературних, художніх творів, творів
мистецтва, майнові права авторів відкриттів, винахідників,
раціоналізаторів.

Як уже було зазначено, до складу спадкового майна входять і майнові
обов’язки спадкодавця. Коли за життя спадкодавець мав борги, то вони
переходять після його смерті до спадкоємців.

Всі майнові права, що входять до складу спадкового майна, становлять так
званий спадковий актив.

Сукупність обов’язків спадкодавця, що переходять до спадкоємців,
становить спадковий пасив.

Необхідно зазначити, що не всі майнові права і обов’язки померлого
можуть переходити до інших осіб у спадщину. Тая; не переходять до
спадкоємців майнові права та обов’язки, що тісно пов’язані з особою
спадкодавця. Наприклад, не переходять до спадкоємців права і обов’язки,
що виникають з договору доручення (ст.392 ЦК України). Проте це не
стосується тих майнових прав та обов’язків, які набуті спадкодавцем
внаслідок виконаного доручення (наприклад, права на одержання
обумовленої винагороди за виконання доручення) [4].

Не переходять до спадкоємців права спадкодавця на одержання аліментів,
право на пенсію, право на відшкодування завданої здоров’ю спадкодавця
шкоди, право членства в кооперативній чи іншій громадській організації,
оскільки всі ці права тісно пов’язані з особою спадкодавця. Не
переходить до спадкоємців право на користування житловою площею, яке мав
спадкодавець на підставі договору житлового найму.

Відповідно до статті 564 ЦК України до складу спадкового майна не
входить право на вклад в Ощадному або іншому банку за умови, що вкладник
безпосередньо цим кредитним установам зробив розпорядження відносно
вкладу. Не входить вклад до складу спадкового майна і тоді, коли
розпорядження щодо вкладу зроблено в заповіті [4].

В тих випадках, коли вкладник не зробив розпорядження відносно вкладу
банку і якщо таке розпорядження відсутнє в заповіті, посвідченому
нотаріусом або іншими особами, які згідно з законом мають право
посвідчувати заповіти, вклад входить у спадщину і переходить до
спадкоємців померлого на загальних підставах.

За певних умов до складу спадкового майна не входять і страхові суми, що
виплачує Держстрах за договорами добровільного особистого страхування.

Якщо такий договір страхування був укладений на користь певної особи,
яка вказана страхувальником у страховому свідоцтві, то право на
одержання страхової суми після смерті страхувальника в період дії
договору страхування має тільки ця особа — вигодонабувач. У цьому
випадку страхова сума не входить до складу спадкового майна.

До складу спадщини входять не тільки майнові права спадкодавця, а й
деякі немайнові права. Так, деякі особисті права автора можуть
переходити до спадкоємців у порядку спадкування. Зокрема, до спадкоємців
переходить на певний час право вирішувати питання щодо можливості
видання твору та деякі інші особисті права автора [14, c.136].

1.2. Загальні положення про спадкування

Загальні положення про спадкування встановлює гл.84 ЦК.

Спадкування — це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної
особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) — ст.1216
ЦК.

Спадкування є загальним (універсальним) правонаступництвом, оскільки
права та обов’язки померлого переходять до спадкоємців одночасно як
єдине ціле. Спадкоємець не може прийняти лише частину прав, а від інших
відмовитися. Це — безпосереднє правонаступництво, оскільки спадкоємці
одержують права та обов’язки безпосередньо після померлого на підставі
акта прийняття спадщини.

Спадкування регулює книга шоста ЦК. Порядок здійснення прав спадкоємців
регулюється також Законом «Про нотаріат». У судовій практиці
застосовується постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 червня
1983 р. №4 «Про практику розгляду судами України справ про спадкування».

Види спадкування. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі ст.1218 ЦК до складу спадщини входять усі права та обов’язки,
що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися
внаслідок його смерті.

Не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно
пов’язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях
громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими
документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим
ушкодженням здоров’я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені
законом;

5) права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені
ст.608 ЦК (ст.1219 ЦК).

Відкриття спадщини регулює ст.1220 ЦК. Спадщина відкривається внаслідок
смерті особи або оголошення її померлою.

Таким чином, відкриття спадщини — це виникнення спадкових правовідносин
при настанні певних юридичних фактів: а) смерті особи; б) оголошення її
померлою.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона
оголошується померлою. Встановлення часу відкриття спадщини має важливе
значення. На день відкриття спадщини визначається кількість спадкоємців
і склад спадщини. З часу відкриття спадщини починають обчислюватися
строки на прийняття або відмову від неї. До спадкування застосовується
законодавство, що діяло в момент відкриття спадщини [14, c.190].

Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна
після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з
них. Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли
під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи
тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку
спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.

Місце відкриття спадщини — останнє місце проживання спадкодавця. Якщо
місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є
місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за
відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини
рухомого майна [14, c.218].

Таким чином, місце відкриття спадщини може не збігатися з місцем смерті,
коли громадянин помер у санаторії, у службовому відрядженні. Спадкове
право місцю смерті значення не надає.

Відносини спадкування регулюються законодавством місця відкриття
спадщини. Правильне визначення місця відкриття спадщини має значення для
встановлення органів, які мають вживати заходів щодо її охорони, яким
слід подавати заяву про прийняття спадщини або відмову від неї,
претензії кредиторів. Нотаріуси за місцем відкриття спадщини приймають
заяви спадкоємців про прийняття спадщини або про відмову від неї,
видають останнім свідоцтво про право на спадщину.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є
живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за
життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники
цивільних відносин (ст.1222 ЦК).

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі
відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або
відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі
неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом
одержують особи, визначені у ст.ст. 1261-1265 ЦК. Право на спадкування
виникає й у день відкриття спадщини.

У ст. 1224 ЦК передбачено усунення від права на спадкування. Не мають
права на спадкування особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи
будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їх життя [4]. Ці
положення не застосовуються до особи, яка вчинила такий замах, якщо
спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її своїм спадкоємцем за
заповітом. Не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали
спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати
заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи у
інших осіб або сприяли збільшенню їх частки у спадщині. Не мають права
на спадкування за законом батьки після дитини, щодо якої вони позбавлені
батьківських прав та їх права не були поновлені на час відкриття
спадщини. Не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі)
та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від
виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина
встановлена судом. Не мають права на спадкування за законом одна після
одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням
суду. Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за
другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про
перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування
частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке набуте ними за час цього
шлюбу.

За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за
законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги
спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у
безпорадному стані. Ці положення поширюються на всіх спадкоємців, у тому
числі й на тих, хто має право на обов’язкову частку у спадщині, а також
на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

Поряд із загальними положеннями про спадкування, у ст.ст. 1225-1231 ЦК
передбачені спеціальні правила спадкування окремих видів майна, прав та
обов’язків:

1) спадкування права на земельну ділянку — право власності на земельну
ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням
її цільового призначення. До спадкоємців жилого будинку, інших будівель
та споруд переходить право власності або право користування вказаною
ділянкою, на якій вони розміщені. До спадкоємців жилого будинку, інших
будівель та споруд переходить право власності або право користування
земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її
розмір не визначений заповітом;

2) спадкування частки у праві спільної сумісної власності — частка у
праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.
Суб’єкт даного права має право заповідати свою частку у праві спільної
сумісної власності до її визначення та виділу в натурі;

3) право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії,
аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, — суми
заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв’язку з
тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або
іншим ушкодженням здоров’я, інших соціальних виплат, які належали
спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам
його сім’ї, а у разі їх відсутності — входять до складу спадщини;

4) спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі) – вкладник
має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на
випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне
розпорядження банку (фінансовій установі). Право на вклад входить до
складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.

Заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку
(фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у
заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо
заповіт стосується усього майна спадкодавця;

5) спадкування права на одержання страхових виплат (страхового
відшкодування) — страхові виплати (страхове відшкодування) спадкуються
на загальних підставах. Якщо страхувальник у договорі особистого
страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання
страхової виплати у разі його смерті, це право не входить до складу
спадщини.

6) спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди та
сплату неустойки. До спадкоємця переходить право на відшкодування
збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов’язаннях. До
спадкоємця переходить право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у
зв’язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних
обов’язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя. До
спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, присуджене
судом спадкодавцеві за його життя;

7) спадкування обов’язку відшкодувати майнову шкоду (збитки) та
моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем, — до спадкоємця
переходить обов’язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), завдану
спадкодавцем. До спадкоємця переходить обов’язок відшкодування моральної
шкоди, завданої спадкодавцем, присуджений судом зі спадкодавця за його
життя. До нього також переходить обов’язок сплатити неустойку (штраф,
пеню), що була присуджена судом кредиторові зі спадкодавця за життя
останнього.

Важливе місце в новому Цивільному Кодексі займає спадковий договір,
урегульований у гл.90. Враховуючи те, що останній пов’язаний із
спадкуванням, він розміщений у книзі шостій ЦК «Спадкове право».

Спадковий договір — це договір, за яким одна сторона (набувач)
зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і у
разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача (ст. 1302
ЦК).

Спробуємо в наступному розділі дослідити більш детальніше особливості
укладення спадкового договору та особливості спадкування за ним.

Розділ ІІ. Спадковий договір

2.1. Новина у законодавстві — спадковий договір

З 1 січня цього року набув чинності новий Цивільний кодекс України. Він
передбачає нову форму правових відносин — спадковий договір. Таким
договором, наприклад, власник квартири (за договором — відчужувач)
зобов’язує майбутнього набувача квартири виконувати певні свої
розпорядження. За це в разі смерті відчужувача право власності на
квартиру перейде до набувача. На набувача можуть бути покладені
зобов’язання матеріального характеру: забезпечення відчужувача
продуктами харчування, догляду, а також нематеріального, в тому числі й
такі, що треба виконувати після смерті відчужувача: наприклад, поховати
його за національною традицією поруч із родичами і встановити на могилі
пам’ятника, передати бібліотеку відчужувача школі, де він вчився,
надавати матеріальну допомогу онуку відчужувача до його повноліття і
таке інше [13, с.326].

Спадковий договір частково схожий на договір про довічне утримання, що
укладався раніше за старим Цивільним кодексом. Там також мова йшла про
догляд, забезпечення продуктами і тому подібні речі. Але коли укладався
договір довічного утримання, право власності на квартиру одразу ж
переходило від відчужувача до набувача, і набувач міг перевезти
відчужувача до іншого місця проживання й оселитися у квартирі сам. Втім,
у набувача не було можливості продати квартиру, бо нотаріус, котрий
посвідчував договір довічного утримання, накладав заборону на відчуження
квартири. Інформація про заборону відчуження вносилася до спеціального
реєстру. Повне право власності на квартиру за договором довічного
утримання до набувача переходило тільки після смерті відчужувача.

У випадку укладання спадкового договору право власності на квартиру до
набувача не переходить аж до смерті відчужувача. Це обмежує можливості
набувача до смерті відчужувача користуватися квартирою. В той же час
нотаріус, котрий посвідчив спадковий договір, все одно накладає заборону
на відчуження квартири, тільки на цей раз, щоб її протягом дії договору
не міг продати відчужувач.

Спадковий договір не може обмежувати законні права набувача. Наприклад,
відчужувач не може вимагати від набувача, щоб той оселився в певному
місці або обмежувати у договорі право набувача взяти шлюб.

Набувачем квартири за спадковим договором можуть бути і громадяни, і
організації, установи, підприємства. Спадковий договір має бути
укладений у письмовій формі і обов’язково посвідчений у нотаріуса, без
цього він не матиме законної сили. Посвідчувати спадкові договори можуть
як державні, так і приватні нотаріуси. Право власності відчужувача на
майно, що є предметом спадкового договору, повинно бути підтверджене
правовстановлюючими документами [7, c.40].

2.2. Поняття спадкового договору, особливості його укладення та
виконання

Особливості укладення та виконання спадкового договору розписані в книзі
6 Цивільного Кодексу України у главі 90. Зокрема там зазначається, що за
спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується
виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в
разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Щодо сторін у спадковому договорі, то відчужувачем у спадковому
договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа.

Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична
особа.

Форма спадкового договору: спадковий договір укладається у письмовій
формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Про обов’язки набувача у спадковому говориться, що набувач у
спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію
майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її
відкриття.

Особливості спадкового договору з участю подружжя проявляються так:
предметом спадкового договору може бути майно, яке належить
подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є
особистою власністю будь-кого з подружжя.

Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного
з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з
подружжя його майно переходить до набувача за договором.

Забезпечення виконання спадкового договору зумовлюється тим, що на
майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей
договір, накладає заборону відчуження.

Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому
договорі, є нікчемним.

Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати
контроль за виконанням спадкового договору після його смерті.

У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового
договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Також згідно нового ЦК України передбачене розірвання спадкового
договору. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу
відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень.

Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у
разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача [4].

2.3. Юридична сутність інституту спадкового договору та його місце в
системі цивільного права

Інституту спадкового договору присвячена глава 90 книги шостої
Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. Стаття 1302 надає
наступне його поняття: «За спадковим договором одна сторона (набувач)
зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в
разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача». Наведене
визначення надає підстави встановити наступні юридичні реквізити
спадкового договору.

Цей договір є консенсуальним, оскільки момент його укладання
пов’язується з досягненням сторонами угоди за всіма істотними умовами і
тягне за собою виникнення цивільних прав та обов’язків контрагентів
після втілення правочину у встановлену ст. 1304 нотаріальну форму.
Істотною умовою спадкового договору є насамперед його предмет, яким
згідно з диспозицією зазначеної статті є майно відчужувача. Відповідно
до ст. 190 нового ЦК таким майном може бути окрема річ або сукупність
речей, а також майнові права та обов’язки. Внаслідок цього, спадковим
договором може встановлюватися лише речове право, а саме виключно право
власності набувача [4].

Виходячи з наведеного, слід констатувати, що не можуть бути предметом
цього договору особисті немайнові права, речові права на чуже майно
(емфітевзис, суперфіцій, сервітути) тощо. Даний аспект є однією з
істотних підстав для твердження, що відносини зі спадкового договору,
незважаючи на його задекларовану назву, не є за своєю юридичною сутністю
спадковими. У передбачених законом випадках, певне коло особистих
немайнових прав може бути об’єктом спадкування тією мірою, якою це
необхідно для здійснення успадкованих майнових прав (право на отримання
винагороди за використання твору, право на відтворення, опублікування і
розповсюдження авторських творів, право на оформлення винаходу, корисної
моделі, право охорони імені автора й недоторканості твору). На користь
цієї точки зору говорить, наприклад, і той факт, що на відміну від
німецького права, де предметом спадкового договору є встановлення для
договірного контрагента саме права спадкування на майно спадкодавця,
предметом договору за нашим законодавством виступає виключно майно
відчужувача (не говорячи вже про відмінність у визначенні понятійних
термінів для суб’єктів зазначених договірних відносин — спадкодавець і
спадкоємець у НЦУ та відчужувач і набувач у ЦК України).

Юридичний об’єкт цього договору складає визначена розпорядженням
відчужувача поведінка набувача. Ця поведінка може полягати як в
позитивних діях набувача, спрямованих на виконання такого розпорядження
(наприклад, набуття для відчужувача і передача йому іншого майна,
виконання на його користь певної роботи чи надання послуги, здійснення
після його смерті належного утримування та догляду за свійськими
тваринами небіжчика, тощо), так і в утриманні від вчинення певних дій. В
останньому випадку, наприклад, відчужувач може зробити стосовно
недостойного спадкоємця розпорядження, що містять в собі вимоги
утримуватися набувачеві від дій, передбачених ст. 1224 ЦК. Звичайно
спадкодавець, знаючи про недостойну поведінку спадкоємця, міг би його
просто пробачити і призначити своїм спадкоємцем у заповіті. Однак у
такому разі втратиться виховний момент, якого відчужувач може досягти за
спадковим договором. Адже в першому випадку спадкоємець скажімо може
продовжувати вести аморальний спосіб життя, знаючи, що це ніяк не вплине
на його очікуване право на спадщину, а в іншому він змушений буде
утримуватися від негативної поведінки, якщо звичайно бажатиме стати
власником майна після смерті відчужувача [4].

Аналіз норм глави 90 ЦК України надає підстави вважати спадковий договір
двостороннім, оскільки правами та обов’язками наділяються обидві
сторони. Так, набувач з одного боку, набуває право власності на майно
відчужувача, має право вимагати розірвання договору в разі неможливості
виконання ним розпоряджень відчужувача, і з іншого — зобов’язаний
належним чином виконувати відповідно до умов договору розпорядження
контрагента. Відчужувач має право робити певні розпорядження, вимагати
від набувача вчинення визначених умовами договору дій майнового або
немайнового характеру. Він має право призначити особу, яка здійснюватиме
контроль за виконанням спадкового договору після його смерті, та
вимагати розірвання договору за життя у разі невиконання набувачем його
розпоряджень. З іншого боку, на нього покладається обов’язок не
відчужувати майно, визначене спадковим договором. В силу ознаки
двосторонності спадковий договір не можна скасувати або змінити в
односторонньому порядку за життя відчужувача, як це має місце при
заповіті. Відповідно до ч. 2 ст. 1307 ЦК заповіт, складений щодо майна,
вказаного у спадковому договорі, є нікчемним, а тому пізніше вчинений
спадковий договір скасовує заповіт, який йому передує.

Разом з тим, це і відплатний договір, оскільки набувач майна
зобов’язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру в
обмін на майно відчужувача, стосовно якого набуває право власності після
смерті останнього. За цією ознакою спадковий договір відрізняється від
заповіту, який є безоплатним правочином.

На спадковий договір, як і на будь-який інший правочин, розповсюджуються
загальні вимоги щодо їх дійсності, додержання яких є необхідною умовою
його чинності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК зміст правочину не
може суперечити Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також
моральним засадам суспільства. Це не зайве підкреслити у зв’язку з тим,
що в останній час в юридичній літературі з’явилася точка зору, згідно з
якою спадковий договір на підставі норм загальної частини є недійсним
(ст. 27 ЦК України), бо цей договір обмежує правоздатність фізичних осіб
[1]. На підтвердження цієї позиції наводиться думка, що такий договір
обмежує можливість відчужувача розпоряджатися за життя своїм майном,
визначеним у договорі, і позбавляє його можливості розпорядитися ним на
випадок смерті шляхом складання заповіту, бо цей заповіт буде недійсним.
Слід погодитися з думкою авторів, які вважають дану точку зору не
достатньо обгрунтованою. Як справедливо зазначає Є.Фурса, «необхідно
враховувати реальність прав на речі, оскільки право власності на річ
може мати обмеження, визначені у законі або договорі. І тут йде мова про
обмеження не правоздатності, а лише кількості майна, що може залишитися
після смерті громадянина у спадщину» [2]. Якщо погодитися з першою
точкою зору, то під обмеження цивільної правоздатності можна
безпідставно підвести, наприклад, такі інститути, як застава нерухомого
майна (іпотека) або ті ж самі речові права на чуже майно, які теж
обмежують певні правомочності власника. Навряд чи можна вважати
прийнятною і думку ряду науковців, що цей договір являє собою спробу
позбавити певних спадкоємців (зокрема, тих же малолітніх, неповнолітніх,
непрацездатних дітей) одержати так звану «обов’язкову частку» і «обійти»
зазначену норму, щоб залишити їх ні з чим [13, с.631-632].

Так, відповідно до ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може
суперечити загальним засадам цивільного законодавства (зокрема
справедливості, добросовісності та розумності (п. 6 ст. З ЦК)),
моральним засадам суспільства, а також правам й інтересам малолітніх,
неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Згідно з п. 28 Інструкції про
порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, нотаріус
зобов’язаний роз’яснити сторонам зміст та значення наданих ними проектів
угод, і перевірити відповідність змісту договору, що по-свідчується,
вимогам закону. В протилежному випадку, відповідно до ст. 49 Закону
України «Про нотаріат», нотаріус або інша посадова особа, що вчиняє
нотаріальну дію, відмовляють у її посвідченні, якщо вчинення цієї дії
суперечить закону. Такий законодавчий підхід до правил посвідчення
правочинів майже усуває можливість зловживання відчужувачем правом інших
осіб на «обов’язкову частку», хоча й гіпотетично можна припустити, що з
якихось певних суб’єктивних міркувань нотаріус може посвідчити подібний
правочин. Однак викликає сумнів, що навряд чи знайдеться багато
нотаріусів, які забажають втратити свою ділову репутацію, професійну
честь, а то й право на заняття нотаріальною діяльністю заради досягнення
корисної короткочасної вигоди. Навіть, якщо допустити можливий варіант
зловживання своїми нотаріальними правами та обов’язками, заінтересовані
особи, права та законні інтереси яких порушено, мають право на їх
судовий захист. Звичайно, наявність такої правової прогалини не може не
турбувати. Однак, вважаю, законодавець не випадково внаслідок суттєвих
особливостей зобов’язання, яке виникає зі спадкового договору, відвів
йому місце самостійного правового інституту саме в системі спадкового
права. Виходячи з цього, не існує жодних перешкод до практичного
застосування передбаченого ст. 8 ЦК України інституту аналогії закону і
права, та поширення дії норм спадкового права, що регулюють право на
обов’язкову частку в спадщині, на відносини зі спадкового договору.
Такий підхід точніше відповідатиме основним засадам цивільного
законодавства, оскільки буде справедливим, розумним та добросовісним
стосовно всіх суб’єктів досліджуваних цивільних правовідносин:
відчужувача, набувача, та осіб, що мають право на обов’язкову частку.

Стаття 1304 ЦК України передбачає, що спадковий договір укладається у
письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. У разі
недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення
спадкового договору він визнається нікчемним. Нотаріальна форма
посвідчення договору має істотне юридичне значення. Так, при посвідченні
спадкового договору нотаріус накладає заборону на відчуження майна, чим
досягається охорона прав та інтересів набувача. З огляду на це, нотаріус
визначає обсяг майна, що підлягає майбутньому відчуженню. І якщо при
посвідченні заповіту не перевіряється наявність права власності
заповідача на майно (оскільки до моменту відкриття спадщини його обсяг
може коливатися як в сторону збільшення, так і в сторону зменшення), то
при посвідченні спадкового договору, вкрай важливо визначити обсяг
майна, на яке накладається така заборона. Цілком зрозуміло, що у разі
смерті відчужувача набувач повинен отримати майно в обсязі, розмір якого
явно не може бути менше від того, який було визначено на момент
нотаріального посвідчення договору. Окрім цього, відповідно до п. 30
вищезазначеної Інструкції, якщо до складу цього майна входитимуть речі,
які підлягають реєстрації, — угоди про відчуження майна по-свідчуються
лише за умови надання правопо-свідчувальних документів.

Нотаріальна форма вчинення спадкового договору дозволяє найбільш
адекватно, документально закріпити прояв волі контрагентів і тим самим
забезпечити докази дійсної спрямованості їх намірів. Дійсність договору
передбачає єдність волі та волевиявлення сторін, що його укладають.
Тому, якщо волевиявлення хоча б одного з учасників не буде вільним і не
відповідатиме його внутрішній волі, за наявності визначених законом умов
договір може бути за позовом заінтересованої сторони визнаний судом
недійсним (наприклад, якщо це сталося під впливом обману, насильства,
тяжкої обставини або внаслідок істотної помилки стосовно предмета і умов
правочину). З цієї ж причини не матиме значення дійсного правочину
волевиявлення сторін, вчинене ними для приховання іншого правочину.
Наприклад, якщо буде встановлено, що контрагенти насправді мали на меті
вчинити договір довічного утримання, а не спадковий договір, то
відповідно до ч. 2 ст. 235 ЦК України такий договір буде визнано
удаваним і відносини сторін регулюватимуться правилами щодо договору,
який сторони насправді вчинили. Ці два договори дуже схожі, однак мають
досить суттєву різницю, яка полягає в тому, що на відміну від договору
довічного утримання у спадковому договорі момент його укладення не
пов’язується з передачею майна, а право власності на майно переходить
лише у разі смерті відчужувача. Набувач за спадковим договором не
набуває жодних прав на майно відчужувача за його життя, а лише
можливість права на майно в майбутньому, тобто здійснення цього права
відстрочене до моменту відкриття спадщини. На відміну від спадкоємця за
законом чи за заповітом, набувач немає потреби в особливому акті
прийняття майна після смерті відчужувача, оскільки необхідне для цього
волевиявлення вчинено вже безпосередньо при укладенні договору.

Для дійсності спадкового договору необхідно також, щоб кожна з його
сторін була б у визначеній законом мірі правосуб’єктна, тобто володіла
необхідною для вчинення даного правочину цивільною правоздатністю і у
відповідному обсязі дієздатністю. Загальною умовою виникнення у
контрагентів права укладати договір є наявність повної цивільної
дієздатності. Отже, передусім, такою є особа, яка досягла вісімнадцяти
років і на момент вчинення заповіту не була визнана недієздатною. У разі
реєстрації шлюбу, громадянин, який не досяг повноліття, набуває повної
цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Відповідно до ч. 2
ст. 23 СК України за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за
рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено,
що це відповідає її інтересам. З огляду на це, право на укладення
спадкового договору у такої особи виникає з моменту реалізації нею права
на шлюб, а не з моменту вступу в силу рішення суду про надання їй цього
права, оскільки це є особисте право неповнолітньої особи реалізувати
право на шлюб або ж взагалі відмовитися від нього. У разі розірвання
шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття або визнання його
недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою
неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність
зберігається. Право на укладення договору мають також емансиповані
особи, які набули повної цивільної дієздатності на підставах,
передбачених ст. 35 ЦК. Такими особами є громадяни, які досягли
шістнадцяти років і працюють за трудовим договором або бажають займатися
підприємницькою діяльністю, а також неповнолітні особи, які записані
матір’ю або батьком дитини. У разі припинення трудового договору або
припинення фізичною особою підприємницької діяльності за нею
зберігаються усі набуті нею цивільні права. Оскільки над особами,
зазначеними в ст. 36 ЦК, встановлюється піклування, то вони мають право
вчинити спадковий договір лише за наявності на це згоди піклувальника.
Відмова піклувальника надати згоду на вчинення цього правочину, може
бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу
опіки та піклування або суду (ст. 37 ЦК).

На відміну від свого іноземного аналогу, який, як і заповіт, відноситься
до розпорядчих правочинів суто особистого характеру, вітчизняний
спадковий договір такою рисою не наділений, а, отже, є цілком
припустимою можливість його укладення через представника, що діє за
довіреністю або на підставі закону (батьків, опікунів і т.д.).
Відповідно до ст. 78 ЦК дієздатна фізична особа, яка за станом свого
здоров’я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати
обов’язки, має право обрати собі помічника. Помічник надає такій особі
всю необхідну допомогу при здійсненні нею своїх прав і виконанні
обов’язків, представляє її у суді на підставі окремої довіреності, а
також в інших органах влади і місцевого самоуправління та організаціях,
діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення. Однак згоди
помічника на вчинення спадкового договору не потрібно — дієздатний
підопічний володіє таким правом самостійно.

Висновки

З вищесказаного випливає, що нововведенням Цивільного Кодексу України є
спадковий договір, урегульований у гл.90. Враховуючи те, що останній
пов’язаний із спадкуванням, він розміщений у книзі шостій ЦК «Спадкове
право».

Спадковий договір — це договір, за яким одна сторона (набувач)
зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і у
разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача (ст. 1302
ЦК).

Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один з подружжя
або інша особа. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або
юридична особа. Спадковий договір укладається у письмовій формі і
підлягає нотаріальному посвідченню.

Набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію
майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її
відкриття.

Предметом спадкового договору може бути майно, що належить подружжю на
праві спільної сумісної власності, а також те, яке є особистою власністю
будь-кого з подружжя. Спадковим договором може бути встановлено, що у
разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а у разі
смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за
договором.

На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який його
посвідчив, накладає заборону відчуження. Заповіт, який відчужувач склав
щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним. Відчужувач має
право призначити особу, яка здійснюватиме контроль за виконанням
спадкового договору після його смерті. У разі відсутності такої особи
контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем
відкриття спадщини.

Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі
невиконання набувачем його розпоряджень. Спадковий договір може бути
розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним
розпоряджень відчужувача.

Набувач у спадковому договорі може, бути зобов’язаний вчинити певну дію
майнового, або не майнового характеру до відкриття спадщини, або після
її відкриття. Набувач повинен вчинити дії у точній відповідності до волі
відчужувача. У спадковому договорі мають бути чітко і конкретно
застережені всі необхідні дії, які зобов’язаний виконати набувач. В
договорі може бути зазначена особа, яка здійснює контроль за виконанням
такого договору.

Підбиваючи підсумок дослідження інституту спадкового договору в новому
цивільному законодавстві України, можна зробити наступні висновки:

— по-перше, виникненню самої ідеї можливості існування договірних
спадкових відносин сучасне цивільне право, безсумнівно, зобов’язане
стародавньому римському праву (з тією лише особливістю, що власне в
самому римському праві ця конструкція не знайшла все ж таки законодавчої
підтримки, однак часто зустрічалася в практичній юриспруденції);

— по-друге, своїм походженням та становленням в якості окремого
самостійного правового інституту, спадковий договір винен романістичній
доктрині, головним чином німецькій;

— по-третє, внаслідок суттєвих особливостей зобов’язання, яке виникає зі
спадкового договору, вітчизняний закон використовує і особливу
конструкцію даного інституту, що надає йому специфічних ознак,
кардинально відмітних від класичного. Останній, на відміну від
українського, не встановлює права ані на все майно, ані на його окремі
частки; він не створює жодного права як на дійсне майно спадкодавця, так
і права, встановленого під відкладальною обставиною; він не обмежує
спадкодавця у праві розпорядження майном за свого життя. Отже, чинність
цього спадкового договору цілком іншого характеру, ніж вітчизняного,
предметом якого слугує підстава конкретного речового права (а саме права
власності);

— по-четверте, не зважаючи на те, що закон у ст. 1217 цілком відкидає
його як один з видів спадкування, тим не менш, не дивлячись на особливий
зобов’язальний характер спадкового договору, бачиться все ж вірним
закріплення цього інституту, як тісно пов’язаного з відносинами з
приводу посмертного переходу майна, саме в системі спадкового права;

— по-п’яте, вдосконалення законодавчого регулювання відносин, що
виникають зі спадкового договору, в подальшому потребуватиме розвитку,
який безсумнівно викличе практична діяльність правозастосувальних
органів (суду, нотаріату). Звичайно не стоятиме осторонь від цього
процесу і наука цивільного права, перед якою постане питання вирішення
багатьох нагальних доктринальних проблем даного цікавого інституту.

Очевидно, вирішення цих та інших питань дозволить ймовірно дати суттєвий
імпульс розвитку подальших наукових розвідок у даному напрямі на
сучасному вітчизняному підґрунті.

Список використаної літератури

Нормативно-правові акти:

Закон України від 26 грудня 2002 р. № 407-IV «Про внесення змін до
Сімейного кодексу України».

Конституція України. – К., 1996.

Сімейний кодекс України: Офіційне видання. — К., 2002.

Цивільний кодекс України. – К, 2003.

Інша література:

Гордон М. Наследование по закону и по завещанию. — М., 2002.

Дзера О.В. Передмова до проекту нового шлюбно-сімейного законодавства
України. – К., 1998.

Заіка Ю.О. Спадщина як елемент спадкових правовідносин. Держава і право
/ Збірник наукових праць юридичні і політичні науки. — Вип. 10. — К.,
2003.

Копейчиков В.В. Правознавство. К., “Юренком Інтер”, 1998.

Кульчицкий В.С. Правоведение: учебник. — Львов, “Свит”, 1995.

Сімейне право України / За ред. О.В.Дзери. – К., 1999.

Тихомирова Л.В., Тихомиров М.Ю., Юридическая энциклопедия / Под. ред.
М.Ю.Тихомирова. — М., 1998.

Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. — Кн. 2 / О.В.Дзера,
Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. —
К.: Юрінком Інтер, 2002.

Фурса С.Я., Фурса Є.І. Спадкове право. Теорія та практика: Навч. посіб.
— К., 2002.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи