КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Теорія доказів”

на тему:

“Особливості перевірки та оцінки доказової інформації при відмові в
порушенні кримінальної справи”

ПЛАН

Вступ

1. Процесуальний порядок відмови в порушенні кримінальної справи

2. Поняття та зміст оцінки доказів при відмові в порушенні кримінальної
справи

3. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних
джерел

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

При вирішенні питання про відмову в порушенні кримінальної справи в
розпорядженні особи, що приймає таке рішення, нерідко є матеріали
попередньої перевірки. В деяких випадках із самої заяви зрозуміло, що
порушувати кримінальну справу немає необхідності.

Матеріали попередньої перевірки потрібні, наприклад, при відмові в
порушенні кримінальної справи у зв’язку з обставинами, що виключають
провадження в кримінальній справі. Для обґрунтування прийнятого рішення
в таких випадках необхідні: акт (протокол) адміністративних органів,
складений на місці злочину, письмове пояснення винного, довідка про
заподіяні збитки, письмові заяви та пояснення громадян, характеристика
правопорушника тощо.

Документальне фіксування вчиненого важливе не тільки для обґрунтування
прийнятого рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, а й для
можливого оскарження прийнятого рішення заінтересованими особами.

У всіх випадках, коли по заяві, що надійшла, або повідомленню
приймається рішення не порушувати кримінальну справу, виноситься
постанова про відмову в порушенні кримінальної справи. Така постанова
повинна бути мотивованою.

Оцінка доказів — одна з найважливіших проблем кримінального судочинства,
“душа кримінально-процесуального доказування”. Це цілком обґрунтоване
визначення, оскільки оцінка доказів дозволяє слідчому і суду збагнути су
кримінальної справи, проаналізувати характер і причини, пізнати факти
об’єктивної дійсності, що стосуються злочинного вчинку, відрізнити ці
факти як докази серед інших фактів, що не стосуються справи, відокремити
істотні підстави, обставини від неістотних, випадкове від необхідного і
на основі дослідження цих фактів зробити обґрунтовані висновки в справі.

1. Процесуальний порядок відмови

в порушенні кримінальної справи

У разі відмови в порушенні кримінальної справи у зв’язку з дійовим
каяттям, примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим та із
застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру,
в описовій частині постанови при викладенні матеріалу необхідно
зазначити, що злочин не становить суспільної небезпеки і є малозначним.

Як і постанова про порушення кримінальної справи, постанова про відмову
в її порушенні складається з трьох частин: вступної, описової та
резолютивної.

У вступній частині постанови вказується найменування документу, час і
місце складання, ким він складений, матеріали, що були приводом для
вирішення питання про порушення кримінальної справи.

Описова частина постанови у відмові в порушенні кримінальної справи
повинна відповідати вимозі закону — бути мотивованою. Наприклад, при
відмові в порушенні кримінальної справи за п. 1 ст. 6 КПК доцільно
навести обставини, що містились у заяві або повідомленні про злочин, а
також обставини, які встановила особа, що прийняла рішення про відмову.

При відмові в порушенні кримінальної справи за п. 2 ст. 6 КПК наводяться
обставини діяння, про яке повідомлялось в заяві. Як правило, це повинно
бути розгорнуте викладення діяння, з тим, щоб можна було з достовірністю
простежити відсутність у ньому складу злочину.

Щодо вчиненого діяння при відмові в порушенні кримінальної справи за
наявності обставин, зазначених в пунктах 4—11 ст. 6 КПК, то у всіх цих
випадках воно викладається в описовій частині постанови з урахуванням
того, щоб було ясно, коли, ким і який злочин було вчинено. Якщо при
відмові в порушенні кримінальної справи за пунктами 1—2 ст. 6 КПК в
основній частині можуть бути відомості про конкретну особу, якій
приписується діяння, то в цих випадках вказівки на конкретну особу
обов’язкові, оскільки обставини, що виключають провадження в
кримінальній справі (пункти 4—11 ст. 6 КПК), пов’язані тією чи іншою
мірою з особою.

Отже, в описовій частині постанови при викладенні обставин діяння завжди
повинні підкреслюватись ті з них, що є істотними в даному випадку для
відмови в порушенні кримінальної справи. Цим значною мірою полегшується
мотивування описової частини постанови.

Відмова в порушенні кримінальної справи може бути мотивована тільки тими
обставинами, що вказані в законі.

У постанові не повинні наводитись ті обставини, що за законом не
заперечують порушення кримінальної справи.

У деяких випадках виносяться постанови про відмову в порушенні
кримінальної справи, мотивовані тим, що потерпілий «забрав заяву і
претензій до міліції не має» або «халатно ставився до зберігання своєї
власності» тощо. Відмова в порушенні кримінальної справи за такими
надуманими мотивами є порушенням законності.

Резолютивна частина повинна бути логічним висновком вступної та описової
частин постанови. В ній формулюється висновок: «в порушенні кримінальної
справи відмовити», який доповнюється посиланням на відповідну обставину,
що виключає порушення кримінальної справи, наприклад «за відсутністю
події злочину».

Про відмову в порушенні кримінальної справи повідомляється особа,
установа, підприємство або громадська організація, від яких надійшли
заява або повідомлення про вчинений злочин, також їм роз’яснюється право
на оскарження постанови. Не у всіх випадках ця вимога закону
виконується. Це пов’язано з тим, що постанови про відмову в порушенні
кримінальної справи рідко оскаржуються.

2. Поняття та зміст оцінки доказів при відмові в порушенні кримінальної
справи

На всіх етапах розвитку кримінально-процесуальної науки оцінка зібраних
у справі доказів провадилася різними способами, за допомогою яких
встановлювалася істина.

У літературі є дуже різні визначення поняття оцінки доказів.

П.Ф.Пашкевич зазначає: «Оцінити докази — означає визначити, наскільки
точно встановлений кожен з них, у якому взаємозв’язку зі справою та
іншими доказами він перебуває, який саме факт, що має значення для
справи, він встановлює чи спростовує, і це означає у сукупності всі
зібрані по справі докази». Це визначення охоплює практично всі елементи
поняття оцінки доказів, проте і в ньому відсутня така важлива ознака, як
допустимість доказів.

На думку Г.М.Рєзніка, оцінка доказів — це розумова діяльність, що
входить складовою частиною в процес доказування і здійснюється в
процесуальних формах діяльності органів розслідування і суду по
збиранню, закріпленню, перевірці й оцінці фактичних даних, необхідних
для встановлення об’єктивної істини в справі. Відомо, що одержання знань
у будь-якій галузі науки і практики протікає як взаємодія почуттєвих і
раціональних моментів, прямо або опосередковано зв’язаних з досвідом.
Кримінальне судочинство — сфера практики. Мислення тут вплетене в
практичну Діяльність, постійно співвідноситься з провадженням різних
слідчих і судових дій і спрямовано на вирішення практичних задач —
розкриття злочину і викриття винних.

Оцінка доказів не тільки завершує доказування в кожній стадії
судочинства, але і пронизує весь процес доказування, направляючи
практичні дії по збиранню доказів.

На основі інформації, отриманої непроцесуальним шляхом, можуть
висуватися версії, визначатися тактика проведення слідчих дій,
намічатися шляхи і засоби виявлення нових доказів. Однак використання
непроцесуальної інформації, пише автор, неприпустимо для обґрунтування
процесуальних рішень у справі.

Звертаючись до задач, що вирішуються в процесі оцінки доказів, автор
виходить із загальноприйнятого в науці кримінально-процесуального права
розрізнення таких задач: а) належність доказів; б) допустимість доказів;
в) вірогідність доказів; г) сила доказів і їх
достатність для визнання доказуваності шуканих фактів.

Кожний доказ по справі повинен бути оцінений щодо його допустимості,
належності та достовірності. Оцінка доказу щодо його допустимості
полягає у вирішенні питання, чи є даний доказ засобом встановлення
обставин справи. Весь зміст даних, що створюють розслідувану справу,
джерело, за допомогою якого ці дані було встановлено, компетентність
особи, яка збирала ці дані, також мають бути оцінені щодо їх
допустимості.

Як правильно зазначає С. М. Сівочек, до змісту оцінки доказів необхідно
віднести встановлення їх належності, достовірності, а сукупності доказів
— їх достатності для порушення справи або для відмови в порушенні
кримінальної справи.

Вчений В.Д.Арсеньєв, розкриваючи поняття оцінки доказів, акцентує увагу
на визначенні сили і значення кожного доказу.

О.І.Трусов звертає увагу на встановлення достовірності свідчень про
факти, що містяться в доказі, оскільки слідство і суд повинні вирішити,
правильні чи ні показання свідка, пояснення обвинуваченого, висновки
експерта тощо, чи відповідають відомості, що повідомляються ними,
дійсним фактам або ж ці відомості є певною мірою неправдивими,
помилковими. Практично це основне питання оцінки доказів, тому що
встановлювані за допомогою джерел доказів факти кладуться в основу всіх
висновків у справі.

А. Р. Бєлкін визначає оцінку доказів як логічний процес встановлення
наявності і характеру зв’язків між доказами, визначення ролі, значення,
достатності і шляхів використання доказів для встановлення істини.

Отже, оцінка доказів та їх процесуальних джерел охоплює досить широке
коло питань про всю сукупність обставин, що підлягають доказуванню по
кримінальній справі! становлять її предмет доказування. Виходячи з
наведеного оцінку доказів та їх процесуальних джерел можна визначити
таким чином.

Оцінка доказів та їх процесуальних джерел — це розумова діяльність
особи, яка проводить дізнання, дізнавача, слідчого, прокурора і судді
(суду), яка спрямована на пізнання фактів для встановлення істини по
справі і що здійснюється в певних логічних формах відповідно до закону і
прав розуміння за їх внутрішнім переконанням, заснованим всебічному,
повному й об’єктивному аналізі всіх обстав справи в їх сукупності,
спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й
достатності дока їх взаємозв’язку і значення для вирішення питань,
що становлять предмет доказування.

3. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів

та їх процесуальних джерел

Збирання доказів — необхідний елемент процесу доказування. У
процесуальній та криміналістичній літературі по-різному визначається
сутність збирання доказів. А. І. Вінберг визначає зміст цих понять як
«сукупність дій зі знаходження, фіксації, вилучення та збереження різних
доказів».

Хоча термін «збирання доказів» є процесуальним і прямо згадується в КПК
(ст. 66), процесуалісти ним користуються значно рідше, ніж криміналісти,
загалом оперуючи значно ширшим поняттям процесу доказування.
М.С.Строгович зазначав, що процес доказування складається з розшуку
доказів, їх розгляду та процесуального закріплення, перевірки та оцінки.

На нашу думку, найбільш правильним є погляд М. С. Строговича. Збирання
доказів — поняття комплексне. Воно охоплює дії з розгляду,
процесуального закріплення та оцінки.

Виявлені докази передбачають їх оцінку. Ця оцінка має попередній
характер, бо остаточно судити про доказове значення факту можна тільки
після його дослідження.

Фіксація доказів — це закріплення доказів в установленому законом
порядку. Кримінально-процесуальний закон передбачає як форми
процесуального закріплення доказів складання протоколу, безпосереднє
залучення доказів до справ, фотографування, складання планів та схем,
моделювання та виготовлення копій. Доказами можуть бути тільки ті
фактичні дані, що зафіксовані одним із зазначених способів.

Окрім надання виявленим фактам доказової сили фіксація доказів має на
меті зберегти їх зміст, ознаки; вона є засобом збереження доказів для
наступного дослідження, оцінки та використання в доказуванні.

Вилучення доказів має забезпечити можливість їх використання для
доказування, приєднання їх до справи, а також є засобом їх збереження
для суду.

Збереження доказів полягає у застосуванні заходів, спрямованих на
збереження самих доказів або їх доказових властивостей, а також має на
меті забезпечити можливість використання їх у потрібний момент слідчим
та судом.

Способи збирання доказів передбачено в ст. 66 КПК, в якій зазначено, що
особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які
перебувають в їх провадженні, мають право викликати в порядку,
передбаченому КПК, будь-яких осіб як свідків і потерпілих для допиту або
як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ,
організацій, посадових осіб і громадян пред’явлення предметів і
документів, що можуть встановити необхідні в справі фактичні дані;
вимагати проведення ревізій. Виконання цих вимог є обов’язковим для всіх
громадян, підприємств, установ і організацій. Докази можуть бути подані
підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим,
цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також
будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями.

У передбачених законом випадках особа, яка проводить дізнання, слідчий,
прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право
доручити підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукові заходи,
використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути
доказами у кримінальній справі.

Отже, способами збирання доказів та їх джерел є слідчі та судові дії
(допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (зокрема, вимога
осіб і органів, які ведуть процес, пред’явити предмети і документи або
провести ревізію), а також подання доказів (фактично — предметів і
документів) із власної ініціативи учасниками процесу, іншими
громадянами, підприємствами, установами, організаціями.

Серед способів збирання доказів та їх джерел слідчі та судові дії мають
найбільшу питому вагу. Вичерпний перелік таких дій дано в КПК. Це
затримання і допит підозрюваного (статті 106 і 107), допит свідка
(статті 167, 168, 303, 304 і 307), потерпілого (статті 171 і 308),
обвинуваченого і підсудного (статті 143, 300 і 438), експерта (статті
201 і 311), очна ставка (статті 172, 173 і 304), ексгумація трупа (ч. 2
ст. 192), пред’явлення для впізнання (статті 174, 175 і 309), обшук,
виїмка (статті 177—188), огляд (статті 190—192, 313—315), освідування
(ст. 193), відтворення обстановки та обставин події (ст. 194),
призначення експертизи (статті 196—203, 310 і 312) тощо.

Фіксацію доказової інформації — складову частину провадження слідчих і
судових дій зі збирання доказів та їх джерел — докладно врегульовано в
КПК. Вона, як і провадження вказаних дій, є виключною компетенцією
особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. В необхідних
випадках допомогу в цьому їм надають спеціалісти, перекладач і секретар
судового засідання.

КПК містить вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел. Це
складання протоколів слідчих дій, а в суді першої інстанції та
апеляційному провадженні — протоколів судового засідання, винесення
постанов особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором про
приєднання до справи предметів і документів, застосування фото- і
кінозйомки, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і
відбитків слідів (статті 85, 851, 852, 114 КПК). Протокол може бути
написаний від руки або за

допомогою машинопису чи комп’ютера. Для забезпечення його повноти може
бути застосовано стенографування (ч. 6 ст. 114 КПК). Розшифрований і
надрукований на машинці зміст стенограми є частиною протоколу. Сам
стенографічний запис за чинним КПК України до протоколу не додається.

Протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації ходу і
результатів слідчих і судових дій зі збирання і перевірки доказів.
Поступаючись перед звуко- і відеозаписом, кіно- і фотозйомкою повнотою й
точністю фіксації, протоколи все ж мають важливі позитивні якості:
простота виготовлення, можливість фіксації лише даних і обставин, що
стосуються справи, зорове сприйняття, і через те надійніше засвоєння
записаного, краще забезпечення права учасників слідчих і судових дій
робити зауваження і поправки до змісту і форми зафіксованого. Водночас
звуко- і відеозапис, кінозйомка фіксують не лише результати, а й перебіг
слідчих і судових дій і містять докладнішу інформацію. Тому застосування
технічних засобів, і взагалі досягнень науки і техніки, в процесі
кримінально-процесуального доказування повинно розширюватися, але,
звичайно, в межах закону. Наприклад, при допиті заборонено застосування
поліграфу, гіпнозу, наркотичних, психотропних речовин, які перетворюють
допитуваного на безпорадний об’єкт маніпуляцій слідчих органів,
паралізують його волю. Загальні вимоги, що визначають умови допустимості
застосування в кримінальному процесі науково-технічних засобів і методів
розслідування, такі: дії щодо застосування правомірні, вони передбачені
законом і не суперечать йому; застосовувати їх можуть особи, спеціально
на це уповноважені; можливість їх застосування безпосередньо
визначається їх науковою обґрунтованістю, об’єктивністю і достовірністю
одержуваних при цьому результатів, вони не повинні суперечити етичним
нормам, принижувати гідність осіб, щодо яких застосовуються, їх
застосування повинно відповідати вимогам безпеки.

У КПК визначено науково-технічні засоби, що застосовуються для фіксації
певних обставин, перебігу і результатів слідчих дій, і порівняно
докладно регулюється порядок застосування трьох із них: звукозапису,
кінозйомки і відеозапису. Однак із появою кожного нового технічного
засобу постає питання про допустимість і правомірність його використання
для фіксації доказів, обставин кримінальної справи. Тому є цілком
слушними пропозиції сформулювати в КПК загальні норми про умови
допустимості використання науково-технічних засобів і в ширшому плані
досягнень науки і техніки в кримінальному процесі. Однак не слід
виключати вже наявні в КПК норми, що регулюють порядок застосування
окремих технічних засобів і охорону прав особи при цьому, оскільки саме
конкретні вказівки закону є важливими і реальними гарантіями додержання
принципів кримінального судочинства.

Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознімки, матеріали звуко-
і відеозапису, кінозйомок, плани, схеми, зліпки та інші матеріали
додаються до протоколу цих дії як такі, що пояснюють його зміст (ч. 4
ст. 85 КПК). Г Згідно з кримінально-процесуальним законодавством зібрані
по кримінальній справі ті чи інші фактичні дані (докази) повинні
перевірити та оцінити орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд).

Перевірка фактичних даних (доказів) полягає в докладному дослідженні
властивостей (ознак) кожного окремого доказу та його джерел, в
підтвердженні чи, навпаки, в їх запереченні шляхом отримання нових
матеріалів, а також у зіставленні всіх наявних по справі доказів та їх
джерел з метою визначення їх дійсності.

Деякі автори називають цей елемент доказування дослідженням доказів
(іноді відносячи до нього і перевірку)2. Зустрічається також трактування
перевірки доказів як одного з елементів їх оцінки. Є думка, що термін
«дослідження доказів» вбирає в себе фактично всю доказову діяльність.

Той факт, що немає єдиного погляду на таке важливе питання в загальній
теорії доказів, свідчить про його недостатнє вивчення і потребує чіткого
визначення цього елемента процесу доказування, усвідомлення його поняття
і змісту.

На наш погляд, ототожнення понять дослідження доказів та їх перевірки є
не зовсім правомірним. Дослідження доказів — це отримання відповідним
суб’єктом інформації, що міститься в них (фактичних даних), її
сприйняття (приймання), переробка. Найпростішим способом дослідження є
безпосереднє сприйняття суб’єктом інформації (отримання показань під час
допитів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених). У цьому разі
дослідження доказів збігається з його збиранням. Однак часто дослідження
доказів вимагає застосування більш чи менш складних методів і способів
(як, наприклад, при експертному дослідженні речових доказів), і тоді
воно стає самостійним елементом процесу доказування.

На відміну від дослідження перевірка доказів — це діяльність, спрямована
на підтвердження (заперечення) інформації, що міститься в них1.
Перевірити доказ — означає зібрати дані, на основі яких можна зробити
висновок про його достовірність та допустимість. Докази можуть бути
перевірені тільки за допомогою інших доказів.

Отже, дослідження доказів є первинним і обов’язковим елементом після
виявлення та закріплення доказів, необхідною й істотною передумовою їх
подальшої перевірки. Перевіреною може бути тільки та інформація, яка
отримана та є у розпорядженні органу дізнання, слідчого чи суду.

Через принципову різницю між дослідженням і перевіркою доказів, на нашу
думку, доцільніше виділяти кожний із них у самостійний елемент процесу
доказування.

Предметом перевірки доказів є, по-перше, встановлення достовірності
(правдивості) інформації, що міститься в них і, по-друге, визначення їх
допустимості. В ході перевірки можна прямо чи побічно підтвердити
правильність доказової інформації, встановити справжність джерел цієї
інформації, законність способів її отримання тощо.

Як правило, перевірка починається з визначення надійності джерел
інформації по справі. Перш за все встановлюється, чи входить певне
джерело фактичних даних до переліку, який міститься в процесуальному
законі, і чи може воно згідно з цим бути джерелом доказів по
кримінальній справі. Потім з’ясовуються умови формування доказів, з тим,
щоб ці умови могли бути враховані при визначенні достовірності фактів,
що перевіряються. Необхідно перевірити відсутність у свідків особистої
зацікавленості у вирішенні справи, встановити компетентність експертів і
спеціалістів тощо.

Перевірка здійснюється у ході провадження слідчих дій, збирання інших
доказів, що підтверджують чи заперечують доказ, який перевіряється.

Найважливішою складовою процесу доведення і пізнання істини в
кримінальній справі є оцінка судових доказів. Вона нерозривно пов’язана
з усією процесуальною діяльністю слідчих органів і суду з доведення та
виявлення обставин вчинення злочину. Це зумовлено тим, що докази
оцінюють слідчі органи та суд протягом всього процесу слідства і
вирішення справи, тобто у всіх випадках, коли вони з ними стикаються.
Докази оцінюють при їх виявленні, закріпленні, перевірці, при доборі
запобіжних заходів, на стадії передачі до суду та на інших стадіях
процесу. Отже, оцінка доказів відбувається на всіх стадіях протягом
всього процесу доведення, і відокремлюється тільки як логічна операція,
коли на основі вже встановлених фактів виникає знання про обставини, що
підлягають доведенню.

Оцінка доказів — одна з найважливіших проблем кримінального судочинства,
«душа кримінально-процесуального доведення». Це цілком обґрунтоване
визначення, оскільки оцінка доказів дозволяє слідчому і суду збагнути
суть кримінальної справи, проаналізувати характер і причини злочину,
пізнати факти об’єктивної дійсності, що стосуються злочинного вчинку,
вирізнити ці факти як докази серед інших фактів, що не стосуються
справи, відокремити істотні для справи обставини від неістотних,
випадкове від необхідного, і на основі дослідження цих фактів зробити
обґрунтовані висновки у справі.

У літературі є різні визначення поняття оцінки доказів.

П. Ф. Пашкевич зазначає: «Оцінити докази — означає визначити, наскільки
точно встановлений кожен з них, у якому взаємозв’язку зі справою та
іншими доказами він перебуває, який саме факт, що має значення для
справи, він встановлює чи спростовує, і що означають у сукупності всі
зібрані по справі докази»1. Це визначення охоплює практично всі елементи
поняття оцінки доказів, проте і в ньому немає такої важливої ознаки, як
допустимість доказів.

Кожний доказ по справі має бути оцінено щодо його допустимості,
належності та достовірності. Оцінка доказу щодо його допустимості
полягає у вирішенні питання, чи є цей доказ засобом встановлення
обставин справи. Весь зміст даних, що створюють розслідувану справу,
джерело, за допомогою якого ці дані було встановлено, компетентність
особи, яка збирала ці дані, також мають бути оцінені щодо їх
допустимості.

Процесуальна ж діяльність — це різні процесуальні дії органу дізнання,
слідчого і суду зі збирання і закріплення доказів, і тому її не можна
ототожнювати з розумовою діяльністю людини.

Розглядаючи питання оцінки доказів на стадії досудо-вого слідства, В. Б.
Алексеев зазначає, що «під оцінкою доказів у наглядових інстанціях ми
розуміємо процес мислення суб’єктів наглядового судочинства, заснований
на внутрішньому переконанні, …правосвідомості і … законі і
спрямований на встановлення того, чи достатніми є докази, які містяться
в матеріалах справи, і нові дані, розглянуті наглядовою інстанцією, для
визнання рішення суду таким, що відповідає дійсності»2. Незважаючи на
специфіку стадії апеляційного судочинства, навряд чи буде правильним
звужувати оцінку доказів на цій стадії лише до з’ясування їх
достатності.

Отже, оцінка доказів охоплює досить широке коло питань про всю
сукупність обставин, що вивчаються і становлять предмет доведення по
справі. Виходячи з наведеного поняття, оцінку доказів можна визначити
таким чином.

Оцінка доказів — це розумова діяльність слідчого, прокурора і судді, що
здійснюється у певних логічних формах відповідно до закону і
праворозуміння за їх внутрішнім переконанням, основаним на всебічному,
повному й об’єктивному аналізі всіх обставин справи в їх сукупності,
спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й
достатності доказів, їх взаємозв’язку і значення для вирішення питань,
що становлять предмет доведення, і має на меті встановлення істини по
справі.

Принципами оцінки доказів у кримінальному судочинстві є ті найважливіші
положення процесуального права, що закріплені українським законодавством
як основні начала діяльності органів дізнання, досудсвого слідства та
суду при оцінці доказів і здійсненні правосуддя. До цих принципів
належать: вільна оцінка наявних доказів; всебічність, повнота й
об’єктивність оцінки доказів; оцінка доказів у сукупності.

Принцип вільної оцінки доказів полягає, насамперед, у тому, що під час
оцінки доказів органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) вільні в
своїх оціночних судженнях, у висновках, що робляться на основі
дослідження і розгляду всіх обставин справи. Вони оцінюють всі наявні
докази по справі вільно, за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на
всій сукупності обставин справи, і не обмежені при оцінці ніякими
формальними розпорядженнями. Цей принцип оцінки доказів полягає також у
тому, що жоден доказ для суду, прокурора, слідчого та особи, яка
провадить дізнання, не має наперед визначеної сили (ч. 2 ст. 67 КПК).

Закон не встановлює жодних формальних правил, які давали б підстави
органу дізнання, слідчому, прокурору, судді чи судові, відповідно до
якихось особливих якостей і властивостей, вважати один доказ
достовірним, а інший навпаки — недостовірним, а вимагає в кожному
окремому випадку ретельно перевіряти і встановлювати достовірність
доказів, виходячи з обставин і особливостей кожної окремої особи. Тобто,
наприклад, свідчення

підозрюваного чи обвинуваченого, у яких вони визнали свою вину у
вчиненні злочину, не є основними вирішальними доказами. Переоцінка їх
доказового значення, некритичне ставлення до них, як і до інших доказів,
призводить до слідчих і судових помилок, прийняття хибних рішень по
справах, які необхідно замінити чи скасувати.

Найважливішим принципом оцінки доказів у кримінальному процесі є
всебічна, повна та об’єктивна їх оцінка, що закріплено в ч. 1 ст. 67
КПК. Цей принцип вимагає від органів дізнання, досудового слідства і
суду виходити при оцінці доказів з об’єктивного, всебічного і повного
розгляду всіх обставин справи, перевірки всіх можливих і передбачених
версій, встановлення як обвинувальних, так і виправдувальних доказів,
глибокого аналізу всіх наявних доказів. Однак практика свідчить, що цих
вимог не завжди додержуються органи дізнання, досудового слідства і суду
в своїй роботі, що часто призводить до серйозних порушень законності, до
необгрунтованого засудження невинних.

Вироком Харківського обласного (нині — апеляційного) суду Ш, засуджений
за крадіжки з магазинів у особливо великих розмірах, а також за інші
злочини. Розглядаючи справу в касаційному порядку, судова колегія
Верховного Суду України вирок скасувала, а справу направила на нове
розслідування на основі порушення органами слідства і суду вимог ст. 22
КПК України. Оскільки досудове і судове слідство було проведено
поверхово і частково, висновки суду про доведення вини засудженого
викликають сумніви.

Важливе значення у кримінальному процесі також має принцип оцінки
доказів у їх сукупності. Оцінити докази у їх сукупності — означає
зробити висновки щодо того, наскільки правдоподібним є кожний доказ,
кожен факт, що має значення для справи, і як точно він підтверджує або
заперечує, у якому взаємозв’язку перебуває з іншими доказами по справі,
яке значення для справи має вся сукупність зібраних доказів. Однак цей
найважливіший принцип оцінки доказів ще часто порушується у слідчій
діяльності.

Важко погодитися з тими авторами, які вважають, що докази у сукупності
оцінює лише суд до нарадчої кімнаті. Такий погляд, зокрема, висловлює
Л.Т.Ульянова, яка зазначає, що про оцінку доказів у їх сукупності ми
можемо говорити щодо оцінки, яку дають судді у нарадчій кімнаті при
винесенні вироку. Справді, оцінка доказів за сукупністю не виникає
одразу. Вона формується в процесі дослідження всіх обставин, усіх
доказів по справі. Але це зовсім не означає, що оцінка доказів за
сукупністю відбувається лише в нарадчій кімнаті при винесенні вироку. І
слідчий, висуваючи обвинувачення, і прокурор, затверджуючи обвинувальний
висновок і передаючи справу до суду, оцінюють всі зібрані по справі
докази у сукупності. Якщо б вони не оцінювали доказів у сукупності щодо
їх достовірності, вони були б позбавлені можливості винести правильне
рішення про доведення чи недоведення обвинувачення, про завершення
слідства по справі чи про вчинення додаткових слідчих дій. Отже, докази
оцінюються на всіх стадіях кримінального процесу, протягом всього
процесу дослідження фактичних обставин справи: на досудовому слідстві
при попередньому розгляді справи суддею, при розгляді справи по суті
судом першої інстанції, при перегляді вироку чи судового рішення вищим
судом в апеляційному чи касаційному порядку.

У розгляді сутності оцінки доказів важливим є питання про суб’єктів
оцінки доказів. Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає,
що докази оцінює не лише суд, а й інші органи правосуддя, а саме — орган
дізнання, слідчий, прокурор, відповідно до тих завдань, які вони
вирішують на тій чи іншій стадії процесу. Закон точно розмежовує
компетенцію зазначених органів, визначаючи ті завдання, процесуальні
форми діяльності, виходячи з яких кожен орган держави в межах своєї
компетенції оцінює докази для винесення відповідного рішення по справі.
Важливо підкреслити, що посадові особи, які послідовно формують оцінку
доказів на різних стадіях процесу, не залежать одна від одної, і тому
сутність і результати цієї оцінки визначаються лише обставинами справи,
вимогами закону та їх внутрішнім переконанням. Разом із тим, діяльність
всіх органів, які оцінюють докази, тісно пов’язана між собою єдиною
метою, спільними завданнями, які вони покликані вирішувати при
здійсненні правосуддя. Хоч докази оцінюють різні органи, оцінка цих
доказів, як розумова діяльність, являє собою єдиний безперервний
комплекс пізнання істини, що готується на всьому шляху дослідження
обставин справи на досудовому і судовому слідствах і закінчується, за
загальним правилом, винесенням вироку чи судового рішення.

Докази оцінюють й інші учасники процесу: обвинувачений, захисник,
потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний відповідач та їх
представники. Закон встановлює процесуальні форми, використовуючи які
учасники судочинства, що захищають у кримінальній справі свої або
представницькі інтереси, мають право (але не зобов’язані) здійснювати
оцінку доказів; до їх числа належать: клопотання про витребування
доказів і про доповнення досудового і судового слідства; пояснення
обвинуваченого по суті обвинувачення і щодо наявних у справі доказів;
виступи в судових дебатах і репліках; останнє слово підсудного; надання
суду письмових пропозицій щодо бажаного вирішення справи; висновок
державного обвинувача в суді; касаційні скарги і подання. Однак у
літературі є думка, що суб’єктами оцінки доказів не можуть виступати
інші учасники процесу, крім особи, яка проводить дізнання, слідчого,
прокурора, судді (суду). Наприклад, І. І. Мухін у своїй праці зазначає:
«Разом з тим всі ці особи не виступають суб’єктами оцінки доказів не
лише тому, що закон не зобов’язує їх оцінювати докази, а й тому, що
оцінка доказів цих учасників процесу за своєю суттю і за своїми
юридичними наслідками істотно відрізняється від оцінки доказів, яку
чинить суд, слідчий, прокурор і органи допиту… За правильність і
обґрунтованість цих рішень зазначені органи несуть відповідальність…
Оцінка ж доказів не спричиняє для них ніякої відповідальності за ті
висновки, які вони виносять по справі». Навряд чи такий погляд можна
визнати правильним, а аргументи про те, що для інших учасників процесу
процес доведення є необов’язковим і результати оцінки можуть не
спричинити юридичне значущих наслідків, переконливими, оскільки автор
змішує поняття «розумова діяльність з оцінки доказів» і «процесуальне
значення результатів».

Звичайно, лише оцінка доказів, проведена органом дізнання, слідчим,
прокурором, суддею (судом), безпосередньо визначає зміст процесуальних
рішень, оскільки вони зобов’язані керуватися при оцінці доказів законом
і правосвідомістю, тоді як інші учасники процесу можуть, але не
зобов’язані, керуватися при оцінці доказів зазначеними критеріями.
Правосвідомість обвинуваченого чи потерпілого може не зовсім відповідати
суспільним інтересам — ці особи можуть підходити до оцінки доказів з
неправильними критеріями. Але все ж таки вони мають право оцінювати
докази на власний розсуд і подавати слідчому та суду свої міркування.
Особи, які беруть участь у справі, можуть погоджуватися чи не
погоджуватися з оцінкою доказів, визначеною процесуальними актами, а
також оцінювати її правильність у визначеному законом порядку, але доки
ці акти не відмінено, вони обумовлюють рух процесу від стадії до стадії
і підлягають виконанню. Отже, оцінка доказів слідчим, прокурором, судом
тягне за собою певні правові наслідки. На відміну від неї, оцінка
доказів учасниками процесу, які захищають власні чи інтереси інших осіб,
має на меті переконати слідчого, прокурора чи суд в істинності висновків
відповідного учасника процесу. Лише в цьому значенні вона може впливати
на наслідки процесу.

Висновки

Отже, можна зробити наступні висновки:

У разі відмови в порушенні кримінальної справи у зв’язку з дійовим
каяттям, примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим та із
застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру,
в описовій частині постанови при викладенні матеріалу необхідно
зазначити, що злочин не становить суспільної небезпеки і є малозначним.

Оцінка доказів не тільки завершує доказування в кожній стадії
судочинства, але і пронизує весь процес доказування, направляючи
практичні дії по збиранню доказів.

Оцінка доказів та їх процесуальних джерел — це розумова діяльність
особи, яка проводить дізнання, дізнавача, слідчого, прокурора і судді
(суду), яка спрямована на пізнання фактів для встановлення істини по
справі і що здійснюється в певних логічних формах відповідно до закону і
прав розуміння за їх внутрішнім переконанням, заснованим всебічному,
повному й об’єктивному аналізі всіх обстав справи в їх сукупності,
спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й
достатності дока їх взаємозв’язку і значення для вирішення питань,
що становлять предмет доказування.

Отже, способами збирання доказів та їх джерел є слідчі та судові дії
(допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (зокрема, вимога
осіб і органів, які ведуть процес, пред’явити предмети і документи або
провести ревізію), а також подання доказів (фактично — предметів і
документів) із власної ініціативи учасниками процесу, іншими
громадянами, підприємствами, установами, організаціями.

Список використаної літератури

Коваленко Є. Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України:
Підручник. -К.: Юрінком Інтер, 2006. -632 с.

Кримінально-процесуальний кодекс України. — К.:Юрінком Інтер, 2005.

Коваленко Є. Г., МаляренкоВ. Т. Кримінальний процес України: Підручник.
— К.: Юрінком Інтер, 2006.

Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: Підручник. — К.: Юрінком
Інтер, 2003.

Стахівський С. М. Теорія і практика кримінальні)процесуального
доказування. — К., 2005.

Савонюк Р. Ю. Доказування в досудовому слідстві:Навчальний посібник. —
Сімферополь: Доля, 2004.

Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право: Підручник. — К.: А.С.К.,
2003

PAGE

PAGE 2

Похожие записи