КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Національні та міжнародні гарантії захисту прав і свобод людини

і громадянина”

ПЛАН

Вступ

1. Загальне поняття гарантій реалізації і захисту прав і свобод людини і
громадянина в Україні, їх різновиди

1.1. Поняття гарантій реалізації та захисту прав і свобод в Україні

1.2. Види гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина

2. Головні передумови та елементи захисту прав і громадянина в системі
гарантій в Україні

3. Міжнародні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина

3.1. Права і свободи в теорії конституціоналізму. Принципи
конституційного статусу особи

3.2. Конституційні права і свободи та їх класифікація та гарантії
захисту

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Тема даної курсової роботи: “Національні та міжнародні гарантії захисту
прав і свобод людини і громадянина”. Вивчення даного питання є вкрай
актуальним, оскільки захист прав людини є одним із ключових моментів
сучасної цивілізованої правової держави. Здобувши незалежність, Україна
розпочала активну діяльність по створенню своєї демократичної правової
держави.

Права людини набули цінності і отримали обґрунтування в міжнародному
праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і
держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного
правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із
ним, національного права. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і
свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким
оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й
суспільства в цілому.

Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного
демократичного державного апарату, затвердженню демократичної
Конституції, але шлях який передував цьому був нелегким. Тому обрана
тема є вкрай цікавою і необхідною для дослідження. Сходження України до
правової держави – це повчальний і трагічний урок, який потрібно
об’єктивно вивчити і зробити правильні висновки.

Поняття «правова держава» виникло у XIX столітті, хоча витоки слід
шукати в давнині. Вже відомі мислителі античності (Платон, Аристотель та
ін.) зверталися до пошуків принципів, форм і конструкцій узгодженої
взаємодії влади і права. Античними авторами було вироблено низку
положень про правову державу. Вперше термін «правова держава» було вжито
німецькими вченими К.Т. Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином
(1824). Створення юридичне завершеного поняття «правова держава»
пов’язують з ім’ям Р. Моля, який ввів його до загального
державно-правового і політичного вжитку. У XX ст., особливо після Другої
світової війни, теорія правової держави набула нових рис. Вона пройшла
через період панування нацистського варіанту теорії «правової держави» у
фашистській Німеччині, через етап неприйняття в СРСР ідеї правової
держави з її (ідеї) напрацьованими за дореволюційних часів ціннісними
елементами-ознаками: верховенство права, поділ влади, недоторканність
особи, гарантії прав і свобод людини та ін. У 80-х роках XX ст. ідея
створення правової держави актуалізувалася у країнах колишнього
«соціалістичного табору» як реакція на тоталітарний режим,
адміністративно-командні методи владарювання, порушення прав людини.

Вітчизняна наука прийняла формулу «правова держава» у результаті
«перебудови», проголошеної в 1985 p. Україна, перетворившись на
самостійну незалежну державу, визначила орієнтацію свого розвитку —
побудова демократичної, соціальної, правової держави.

Метою роботи є якнайрізнобічніше дослідити всі особливості гарантії
захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні та в інших країнах,
завданням є аналіз практики здійснення та захисту прав людини державою
тощо.

Об’єктом дослідження виступаують національний та міжнародний захист
прав і свобод. Предметом дослідження виступають нормативно-правові акти
та інші чинники, які є гарантом захисту прав і свобод людини і
громадянина.

Під час написання курсової роботи були використані такі методи
дослідження як хронологічний метод (дослідження об’єкта в часовому
розрізі), літературний метод (опрацювання спеціальної та нормативної
літератури, періодичних видань), методи аналізу та синтезу, порівняльний
метод, метод узагальнення.

1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ГАРАНТІЙ РЕАЛІЗАЦІЇ

І ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

В УКРАЇНІ, ЇХ РІЗНОВИДИ

1.1. Поняття гарантій реалізації та захисту прав і свобод в Україні

Прийняття Конституції — це надзвичайно важлива, але лише часткова,
справа. Та водночас із її прийняттям необхідне створення механізму
реалізації Основного Закону, зокрема й щодо практичного втілення
передбачених нею прав, свобод та обов’язків. Під таким механізмом слід
розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес,
завдяки якому громадяни, що мають певне право, свободу чи обов’язок,
реально досягають цілей, інтересів, благ, передбачених нормою
Конституції.

Із цього визначення випливає, що механізм реалізації прав, свобод і
обов’язків людини і громадянина, — це категорія, надзвичайно об’ємна й
широка в тому розумінні, що вона охоплює не тільки юридичні, а й
політичні, економічні, ідеологічні та інші явища.

Так, на нашу думку, потверджену юридичною наукою, механізм реалізації
прав, свобод і обов’язків передусім складається з гарантій забезпечення
прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Їх головне призначення
полягає у забезпеченні всіх і кожного рівними правовими можливостями для
набуття, реалізації, охорони і захисту суб’єктивних прав і свобод.

Під гарантіями прав і свобод особи слід розуміти, по-перше, певні умови,
за яких можлива найповніша і всебічна реалізація прав і свобод особи, і,
по-друге, засоби, які ефективно забезпечують охорону і захист прав і
свобод особи у разі їх незаконного порушення. Роль і значення гарантій
прав і свобод особи визначається тим, що вони являють собою сукупність
різних факторів в економічній, політико-правовій, культурній та інших
сферах життя суспільства, які створюють максимум можливих на даному
етапі розвитку суспільства і держави умов та передумов для реальної
можливості здійснення прав і свобод особи [14, с.78].

1.2. Види гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина

Система гарантій прав і свобод особи є досить складною і розгалуженою.
За змістом і за видами суспільної діяльності гарантії прав і свобод
особи поділяються на загальні та спеціальні. До загальних гарантій
належать економічні, політичні, соціальні, ідеологічні та культурні
гарантії — засоби забезпечення прав і свобод. До спеціальних належать
юридичні або правові гарантії прав і свобод особи.

Юридичні гарантії прав і свобод, у свою чергу, поділяються на
матеріальні, процесуальні та організаційно-правові. Крім того, юридичні
гарантії прав і свобод особи можуть поділятись за відповідними галузями
права (конституційно-правові, цивільно-правові, сімейно-правові,
кримінально-правові та ін.). До юридичних гарантій прав і свобод особи
можна віднести і юридичну відповідальність.

За сферою дії з-поміж гарантій прав і свобод розрізняють
міжнародно-правові (планетарні) гарантії, гарантії регіональних
міжнародних співтовариств, внутрішньодержавні та автономні.

Особисті гарантії — власні можливості людини і громадянина щодо захисту
його прав, свобод, законних інтересів і обов’язків. До них відносять:

• право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина
в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в
міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях;

• право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних
державними органами, органами місцевого самоврядування та їхніми
посадовими особами;

• право знати свої права та обов’язки;

• право на правову допомогу;

• право не виконувати явно злочинні накази;

• право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину;

• право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії
нормативно-правового акта;

• право не нести відповідальності за відмову свідчити або давати
пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких
визначене законом;

• право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за
винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду [12,
с.207].

Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу
політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст.
15 Конституції України, реальне визнання народу єдиним джерелом влади і
здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу і судову, відповідно до статей 5 і 6 Конституції України,
обмеження діяльності ультрарадикальних політичних організацій [2, стаття
37] і т. д.

Найголовнішими економічними гарантіями слід уважати: конституційні
положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою [2,
стаття 13]; справедливість і неупередженість розподілу суспільного
багатства [2, стаття 95]; гарантування приватної власності [2, стаття
41] і т. ін.

До ідеологічних гарантій у більшості випадків відносять: ідеологічну
багатоманітність суспільного життя, відсутність державної (обов’язкової)
ідеології та цензури [2, стаття 15]; забезпечення вільного розвитку мов
[2, стаття 10]; сприяння «консолідації та розвиткові української нації,
її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові
етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних
народів і національних меншин України» [2, стаття 11].

Юридичні гарантії — державно-правові засоби, які забезпечують здійснення
та охорону прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Саме вони
найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і
громадянина, елементами якого є:

по-перше, юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція
України у ст. 21 визначила: «Права і свободи людини є невідчужуваними та
непорушними», а в ст. 22 — що вони не можуть бути скасовані, а «при
прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не
допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод»

по-друге, створення широкої системи охорони й захисту державою прав і
свобод, яка забезпечувала б їхнє реальне використання та надійний захист
від будь-яких посягань. Це вбачається у конституційних положеннях про
те, що «права і свободи людини і громадянина захищаються судом», «кожен
має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини», використовувати для цього всі національні
засоби, а також «… звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна» [2, стаття
55]. Завдана громадянинові матеріальна чи моральна шкода має обов’язково
відшкодовуватися [2, стаття 56];

по-третє, розвиток суспільно-політичної активності громадян, формування
свідомого ставлення до використання прав і свобод, підвищення рівня
правової культури. Першочерговим напрямком діяльності в цьому аспекті є
необхідність навчити громадян України боронити й захищати свої права.
Саме тому Конституція України надає право будь-якими, не забороненими
законом, засобами захищати свої права і свободи від порушень і
протиправних посягань, а ст. 57 гарантує право знати свої права, свободи
та обов’язки, вважає нечинними закони та інші нормативно-правові акти,
що визначають права та обов’язки громадян, але не доведені до відома
населення;

по-четверте, активізація діяльності об’єднань громадян, які сприяють
охороні й захистові прав і свобод. Вказане положення зафіксоване у ст.
59 Конституції, яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу.
У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Для
здійснення правової допомоги в Україні діє адвокатура. Певна річ,
функції захисту прав, свобод та обов’язків людини й громадянина
покладаються не тільки на адвокатуру. Відповідні повноваження у цій
сфері мають органи прокуратури, суду, СБУ, внутрішніх справ і т. д. 3
формуванням в Україні громадянського суспільства зростає кількість
недержавних право-захисних органів, якісно поліпшується їхня діяльність;

по-п’яте, державний і громадський контроль за станом забезпечення прав,
свобод і обов’язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається
майже на всі державні органи. Так, відповідно до ст. 102 Конституції
Президент України проголошується гарантом державного суверенітету,
територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини
і громадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів
України «… вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і
громадянина» [2].

Громадський контроль покладається і може здійснюватися політичними
партіями, масовими демократичними об’єднаннями, засобами масової
інформації, органами місцевого самоврядування.

Конституція України створила принципово нову та якіснішу модель
механізму реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина,
але цей процес ніколи не може вважатися закінченим.

2. ГОЛОВНІ ПЕРЕДУМОВИ ТА ЕЛЕМЕНТИ ЗАХИСТУ ПРАВ

І ГРОМАДЯНИНА В СИСТЕМІ ГАРАНТІЙ В УКРАЇНІ

Найважливішими передумовами і водночас елементами захисту прав людини і
громадянина в системі гарантій в Україні повинні виступати норми та
принципи матеріального і процесуального права, які закріплені у
Конституції і які мають бути реалізовані у поточному законодавстві й
судовій практиці. До таких норм та принципів, наприклад, належать:
принцип, що конституційні права і свободи не можуть бути скасовані, а
при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається
звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод [2, стаття 22]; принцип
передбачуваності та ясності законів, які приймаються.

Проте основною юридичною гарантією прав і свобод людини виступає судовий
захист. Судова влада здійснюється завдяки конституційному, цивільному,
адміністративному та кримінальному судопровадженню. Об’єктом оскарження
до суду можуть бути рішення, дії або бездіяльність, внаслідок яких
порушено права і свободи громадян чи створено перешкоди для їх
здійснення, або на громадянина покладено якісь не передбачені законом
обов’язки, або громадянин був незаконно притягнений до будь-якої
відповідальності.

В Україні згідно з Конституцією судовий захист прав ( свобод покладено
на систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди (ст. 125
Конституції), а також на Конституційний Суд України (ст. 42 Закону
України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 p.).

В Україні лише впроваджується система адміністративної юрисдикції, яка
відіграє значну роль у механізмі захисту прав людини у багатьох країнах,
зокрема у Франції.

Значне місце у механізмі захисту прав і свобод людини належить контролю
за додержанням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень
Конституції про права і свободи людини і громадянина. Такий контроль у
світовій конституційній практиці здійснюється у двох формах: у формі
звичайної процедури контролю за конституційністю нормативних актів та у
вигляді спеціальних процедур, формально-юридичного забезпечення основних
прав і свобод. Такими спеціальними засобами захисту конституційних прав
громадян є: «конституційна скарга» (ФРН, Австрія), наказ «хабеас корпус»
(як у країнах загального права, так і в державах з іншими правовими
системами), процедура «ампаро» (Іспанія, ряд країн Латинської Америки).

Перша форма контролю в Україні здійснюється у специфічному вигляді.
Згідно зі ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України
вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів
Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів України. При
цьому захист прав і свобод людини можливий шляхом конституційного
звернення чи письмового клопотання до Конституційного Суду України про
необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України для
забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини
і громадянина (ч. 1 ст. 42 Закону України «Про Конституційний Суд
України»).

Спеціальні процедури забезпечення прав і свобод громадян законодавством
України не передбачені.

Система органів, які здійснюють нагляд за додержанням прав і свобод
людини, включає не лише правові інститути. У багатьох державах є
спеціальні служби омбудсмана (походить від королівського уповноваженого
в Швеції XVII ст.), які відповідають за своєчасне й адекватне реагування
влади на звернення та скарги громадян. В одних країнах ця служба
представлена однією особою (Росія, Польща, Португалія, Велика Британія,
Іспанія, Франція, Австрія та ін.), в інших — колегіальними органами
(Угорщина та ін.).

Хоч омбудсман, як правило, призначається і звільняється з посади органом
законодавчої влади, він розглядається як орган, незалежний від іншої
публічної влади у сфері здійснення своєї компетенції.

До повноважень цієї служби, звичайно, належать: розгляд скарг
громадянина на порушення його конституційних прав; проведення
розслідування за власною ініціативою, якщо є підозра, що дії
адміністрації порушують закон або суперечать справедливості і
доцільності, чи є факти зловживання владою. Омбудсман зобов’язаний
викривати корупцію в діяльності службових осіб, розглядати скарги щодо
публічної служби, адміністрації держави, тюремної служби, нерівних
можливостей доступу до державної служби. Він має право викликати
необхідних осіб, вимагати пред’явлення документів, вести допит будь-якої
особи, вимагати від будь-яких осіб співпраці та використовувати їх
знання при розслідуванні.

Акти і рішення, які приймає омбудсман, не мають юридичної сили.
Омбудсман щорічно представляє доповіді парламенту і останній приймає
відповідні заходи до порушників закону [10, с.58].

Сфера діяльності омбудсмана — це відносини, між громадянином і
представниками держави (органами, посадовими і службовими особами). До
його компетенції не входять справи, у яких громадяни взаємодіють між
собою.

Важливою правовою гарантією захисту прав людини є відповідальність за їх
порушення. Ефективність цієї гарантії визначається обсягом правового
захисту, який є у особи, і тим, як вона вміє користуватися цими правами.

Обсяг правових засобів захисту в сучасний період значно розширено
завдяки підключенню до національних, внутрішньодержавних інститутів і
органів системи міжнародної юрисдикції. Йдеться про міжнародно-правові
гарантії прав людини, які закріплені в універсальних і регіональних
міжнародних документах (наприклад, у таких універсальних актах, як
Загальна декларація прав людини, і таких регіональних, як Європейська
конвенція із захисту прав людини).

Проте, інститут судового захисту прав людини має істотний недолік.
Скарги на порушення прав людини звичайно приймаються до судового
розгляду лише після того, як вичерпано інші засоби правового захисту.

В Україні з прийняттям Конституції запроваджено службу омбудсмана.
Згідно з ч. 17 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради
України належать: призначення на посаду та звільнення з посади
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування
щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в
Україні.

Докладно питання організації і діяльності Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини визначені в Законі України «Про Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини» від 13 листопада 1997 р.

Згідно з Законом парламентський контроль за додержанням конституційних
прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території
України і в межах її юрисдикції здійснює на постійній основі
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У своїй діяльності
Уповноважений керується Конституцією, законами України та чинними
міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України.

Сферою застосування Закону є відносини, що виникають при реалізації прав
і свобод людини і громадянина між громадянином України, незалежно від
місця його перебування, або іноземцем чи особою без громадянства, які
перебувають на території України, та органами державної влади, органами
місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами,
установами, організаціями, незалежно від форм власності, та їх
посадовими і службовими особами.

Метою парламентського контролю за додержанням конституційних прав і
свобод людини і громадянина, що його здійснює Уповноважений Верховної
Ради України з прав людини, є: захист прав і свобод людини і
громадянина, проголошених Конституцією, законами України та міжнародними
договорами України; додержання та повага до прав людини і громадянина з
боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їх посадових і
службових осіб; запобігання порушенням прав і свобод людини і
громадянина або сприяння поновленню порушених прав; сприяння приведенню
законодавства України про права і свободи людини і громадянина
відповідно до Конституції України, міжнародних стандартів у цій галузі;
поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва у галузі
захисту прав і свобод людини і громадянина; запобігання будь-яким формам
дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння
правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації
про особу [9, с.103].

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює свою
діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і
громадянина, які отримує за зверненнями громадян України, осіб без
громадянства чи їхніх представників, народних депутатів України, а також
за власною ініціативою. Уповноважений приймає та розглядає звернення
громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в
їхніх інтересах, відповідно до Закону України «Про звернення громадян».
Такі звернення подаються Уповноваженому протягом року після вчинення
порушення прав і свобод людини і громадянина. За виняткових обставин цей
строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більш як до двох років.

При розгляді звернення Уповноважений відкриває провадження у справі про
порушення прав і свобод людини і громадянина; роз’яснює заходи, що їх
має вжити особа, яка подала звернення, направляє його за належністю в
органи, до компетенції яких належить розгляд справи, та контролює
розгляд цього звернення, або відмовляє в подальшому розгляді звернення
[12, с.108].

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами,
зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов,
заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або про відмову у
прийнятті звернення до розгляду надсилається у письмовій формі особі,
яка його подала, причому відмова у прийнятті звернення до розгляду має
бути вмотивованою.

Відповідно до Закону Уповноважений повинен реагувати на порушення
положень Конституції, законів України, міжнародних договорів України
стосовно прав і свобод людини і громадянина.

Актами такого реагування є звернення Уповноваженого (конституційне
подання та подання до органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій,
незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб).

Конституційне подання вноситься до Конституційного Суду України з
приводу вирішення питання про відповідність Конституції закону України,
чинного правового акта Верховної Ради України, акта Президента України
та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки
Крим, офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Подання Уповноваженого — це акт, який він вносить до органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян,
підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, їх
посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний
строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і
громадянина.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та осіб, які
мають захищати права і свободи людини і громадянина. Це: Президент
України, як гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102),
Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободи
людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод (ч. 1 ст. 22), Кабінет
Міністрів України, який повинен вживати заходів щодо забезпечення прав і
свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 116), місцеві державні
адміністрації на відповідній території, які повинні забезпечувати
додержання прав і свобод громадян (ч. 2 ст. 199), підсистема судів
загальної юрисдикції та спеціалізованих судів (ст. 125), Конституційний
Суд України (ст. 147 Конституції і ст. 42 Закону України «Про
Конституційний Суд України»); Уповноважений Верховної Ради України з
прав людини (ч. 17 ст. 85 Конституції), прокуратура, адвокатура, інші
правоохоронні органи України.

3. МІЖНАРОДНІ ГАРАНТІЇ ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

3.1. Права і свободи в теорії конституціоналізму.

Принципи конституційного статусу особи

Теоретичне обгрунтування природи прав і свобод особи тією чи іншою мірою
пов’язане із змістом практично всіх політико-правових ідей загального
характеру. Однак існують такі ідеї, головним призначенням яких є
тлумачення саме феномена прав і свобод.

До цих ідей насамперед належить теорія природного права, а точніше —
концепція прав людини і громадянина, що є однією з складових цієї
теорії. Теорія природного права активно використовувалася новими
соціальними силами у період революцій XVII—XVIII ст.ст. у їхній боротьбі
за політичну владу. За цією теорією, люди природно є носіями незалежних
від влади прав, що існують поза волею держави, але держава повинна
додержуватись і захищати їх. Для цього природні права і свободи
закріплюються в законодавстві.

До природно-правових поглядів минулого звертаються сучасні вчені,
відповідним чином інтерпретуючи їх. Нерідко навіть пишуть про
відродження школи природного права. Ідеї згаданої теорії використовують
також зарубіжні конституціоналісти. Деякі з них вважають, що над правом
у цілому є норми, які існують об’єктивно, незалежно від чиєїсь волі. Ці
норми виводять або прямо пов’язують із сутністю природних прав людини.
Інакше кажучи, природні права ставляться над позитивним правом і
розглядаються як критерій оцінки його змісту. Така теоретична
конструкція не завжди узгоджується з практикою. Проте загальний зміст
теорії природного права не можна сприймати негативно. Відповідні ідеї
мають демократичне звучання, а реалізація їх охоплює різні аспекти
суспільного і державно-політичного життя [15, с.204-205].

Визначаючи зміст концепції прав людини і громадянина, необхідно вказати,
що вона відображає дуалізм у поглядах на громадянське суспільство і
державу. Як зазначалося, природні права належать особі безпосередньо.
Роль держави при цьому зводиться до забезпечення умов для їх реалізації.
Нерідко сукупність природних прав позначається терміном «права людини».
До цих прав звичайно відносять різні права і свободи особи, пов’язані з
її існуванням та діяльністю як абстрактного індивіда. На відміну від
таких прав і свобод, «права громадянина» визначаються і встановлюються
державою. Головне їх призначення — забезпечити участь особи в
державно-політичному житті шляхом надання їй відповідних юридичних
можливостей. Цим особа як суб’єкт конституційних правовідносин, по суті,
ставиться в певну залежність від держави.

У зв’язку з цим не можна не звернути увагу на протиріччя у змісті
прийнятої в зарубіжному конституціоналізмі тези про принципову рівність
між особою і державою як суб’єктами конституційного права або навіть про
зверхність першої щодо другої. Зверхність особи щодо держави насамперед
пояснюється тим, що основні закони зорієнтовані на існування чіткої межі
між суспільною і приватною сферами, а встановлені в їхніх нормах
заборони і дозволи стосуються лише держави та її органів.

Ця безумовно демократична формула далеко не завжди знаходить
підтвердження в державно-політичному житті. Слід зважити й на те, що
держава та її органи мають специфічні, притаманні тільки їм владні права
(повноваження). У рамках правовідносин, пов’язаних із здійсненням таких
повноважень, держава об’єктивно виступає як вихідний суб’єкт. Про це
свідчить і наявність певних захисних прав особи: право на судовий або
адміністративний захист від неправомірних дій державних органів, на
відшкодування збитків, завданих такими діями, тощо. Ці права, за умов
існування ефективних механізмів реалізації, мають велике значення і є
важливим елементом правового статусу особи.

Самі ж права людини і громадянина в конституційній теорії і практиці
нерідко ототожнюються відповідно з особистими і політичними правами.
Існують також інші визначення прав і свобод, зовні не узгоджені зі
змістом концепції прав людини і громадянина. Зокрема, у теорії серед
політичних прав виділяють ті, що пов’язані з участю особи в процесі
формування та здійснення державної влади, і називають такі права власне
політичними. Говорять також про індивідуальні та публічні (соціальні)
права, як визначення особистих прав використовують поняття «громадянські
права» тощо.

Дуалізм особистих та політичних прав і свобод як прав людини і
громадянина має певне загальнополітичне і конституційне значення. На
основі аналізу розмежування цих прав і свобод та з урахуванням практики
їх реалізації можна зробити висновки щодо характеру співвідношення
суспільства і держави у конкретній країні, природи існуючого тут
політичного режиму [15, с.237].

У багатьох конституціях відмінність між правами людини і громадянина
відбивається у формулюваннях відповідних статей. Коли йдеться про права
людини, звичайно використовуються визначення «кожний», «ніхто», «усі»
або «визнається право», «гарантується свобода» та подібні
словосполучення абстрактного, безособового характеру. Що ж до прав
громадянина, то вони, як правило, адресовані саме громадянам:
«громадянин (громадяни) може» тощо. Іноді права громадянина формулюються
як права народу (Японія) або як права осіб певної національної
(етнічної) належності (Іспанія, ФРН). Однак і тут наявність їх прямо
пов’язується зі станом громадянства. Співвідношення між відповідним
чином сформульованими правами людини і правами громадянина в основних
законах різних держав неоднакові, що відображає різні підходи в
конституційній теорії та практиці.

З теоретичним обгрунтуванням природи прав і свобод особи тісно пов’язана
також ідея правової держави. Сучасна теорія правової держави випливає з
концепції видатного німецького філософа XVIII ст. Іммануїла Канта. Сфера
свободи індивіда становила першооснову концепції І. Канта. На його
думку, індивід може робити все, що не заборонено законом, і така
поведінка буде правомірною. Держава може втручатися лише у випадках,
коли особа порушує вимоги права. Особу, за І. Кантом, не можна
розглядати як засіб досягнення будь-яких благ чи навіть так званих
спільних інтересів. Держава — це об’єднання великої кількості людей,
підпорядковане праву. Останнє ж має грунтуватися на людському розумі і
свободі.

Вчення про правову державу номінальне вважалося пріоритетним у
державно-правовому розвитку Німеччини XIX—XX ст.ст. Сучасна теорія
правової держави знайшла своє відображення в конституційному тексті. В
загальній формі це зроблено в ст. 20 Основного закону ФРН:

«Законодавство зв’язане конституційним устроєм, виконавча влада і
правосуддя — законом і правом». Водночас якість вищої цінності
визнається за правами, сформульованими в конституції. У ст. 1 Основного
закону сказано, що «основні права зобов’язують законодавство, виконавчу
владу і правосуддя так само, як і діюче право». Захист прав людини
проголошується головною функцією правової держави.

Формула «правова держава» має місце в Конституції Іспанії:

«Іспанія — соціальна, правова і демократична держава» (ст. 1). Про
правову державу йдеться також в основних законах майже усіх держав
Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені
колишнього СРСР. Нерідко вони містять норми, що сприяють більш
конкретному тлумаченню самого поняття правової держави. «Права і свободи
людини та громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають смисл,
зміст і застосування законів, діяльність законодавчої і виконавчої
влади, місцевого самоврядування і забезпечуються правосуддям», —
записано в ст. 18 Конституції Росії. Подібні за змістом положення можна
знайти в основних законах Казахстану, Киргизстану, Словенії та деяких
інших держав.

За змістом поняття правової держави слід тлумачити інші конституційні
положення. Зокрема, як зазначено в ст. 10 Конституції Естонії,
«встановлені права, свободи і обов’язки не виключають існування інших
прав, свобод і обов’язків, що випливають зі смислу Конституції або
узгоджуються з ним, а також відповідають принципам людської гідності,
соціальної і правової держави». Аналогічного характеру положення містять
основні закони Киргизстану, Росії та Словенії.

Треба додати, що в сучасній юридичній літературі за рубежем
розрізняються поняття формально-правової і матеріально-правової держави.
Перше позначає державу, в якій управління побудоване на формальній
законності, на виконанні вимог права, якими б вони не були, друге —
державу, підпорядковану праву, заснованому на імперативних гуманітарних
цінностях загального характеру. Згадані цінності не можна не
враховувати, оскільки, як вважають прихильники відповідного підходу, це
б знищило самий сенс права. Сказане об’єктивно має ключове значення при
визначенні критеріїв правової державності.

Своєрідним еквівалентом концепції правової держави є ідея панування
(верховенства) права, поширена в англомовних країнах. Сучасне розуміння
цієї ідеї багато в чому зумовлене змістом концепції, сформульованої в
кінці XIX ст. відомим британським державознавцем А. Дайсі. Він сприймав
панування права як його верховенство, протиставлене адміністративній
сваволі. Водночас у пануванні права А. Дайсі вбачав рівність перед
законом, або рівну підлеглість усіх одним і тим самим законам.

Нині концепція А. Дайсі не втратила своєї привабливості для багатьох
авторів. Але їхні оцінки панування права ширші за змістом. У розробці
своїх концепцій сучасні автори застосовують різні підходи, хоч майже
завжди ідея панування права пов’язується з визнанням існування широкого
кола прав і свобод, їх процесуальних гарантій та демократичних принципів
судочинства. Послідовники А. Дайсі вважають, що органи виконавчої влади
повинні не тільки діяти відповідно до вимог права, а й
підпорядковуватись йому. Водночас вони вказують на необхідність захисту
особи від зловживання цих органів своїми повноваженнями.

Важливу роль у з’ясуванні природи прав і свобод особи та її
конституційного статусу в цілому відіграють принципи цього статусу. До
таких принципів звичайно відносять свободу і рівність. І це не
випадково: відповідні філософські категорії тісно взаємопов’язані.

Принципи конституційного статусу особи є складовою політико-право-вої
теорії. Вони являють собою певні теоретичні узагальнення, сформульовані
в процесі осмислення суспільно-політичного розвитку. Проблеми свободи і
рівності були присутні в теорії конституціоналізму протягом усього
періоду її становлення і розвитку. З іншого боку, принципи
конституційного статусу особи можна розглядати як важливий елемент його
самого. У такому випадку вони мають нормативно-правовий характер. З
самого початку існування сучасної державності в конституціях у тій чи
іншій формі (звичайно у загальній) фіксують вимогу свободи і рівності
особи. Так, Декларація прав людини і громадянина 1789 p. починалася
словами: «Люди народжуються і залишаються вільними та рівними в правах».

Традиційне для зарубіжного конституціоналізму тлумачення свободи полягає
в тому, що її звичайно сприймають як відсутність широких обмежень
діяльності особи. Але це не означає абсолютної свободи. Держава
встановлює певні вимоги, яким повинна відповідати діяльність кожної
особи. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Ці ідеї
знайшли своє відображення в конституційних текстах. Зокрема, у ст. 2
Основного закону ФРН зафіксовано: «Кожний має право на вільний розвиток
своєї особистості, оскільки він не порушує права інших і не йде супроти
конституційного порядку чи моралі». Аналогічні або близькі за змістом
положення містять конституції багатьох держав.

Іноді свобода розглядається не як загальний принцип, а як одне з
конкретних прав особи — право на свободу. Зокрема, такі формулювання
можна знайти в конституціях Іспанії та Японії. Це має історичну
традицію: декларації прав і свобод, проголошені у XVIII ст., фактично
відносили до особистих прав і свобод право на життя, свободу, рівність і
забезпечення людської гідності.

Звичайно принцип свободи деталізується у проголошених в конституціях
особистих правах і свободах. Останні тісно пов’язані з поняттям
процесуальних гарантій прав і свобод. Деякі автори виділяють
процесуальні гарантії в окрему групу особистих прав — прав
обвинуваченого в судовому процесі. Проте зміст процесуальних гарантій
ширший. Він охоплює не тільки процедури судочинства, а й попередні
процесуальні стадії [11, с.24].

В основних законах багатьох держав встановлюються загальні вимоги
законності проведення затримань, арештів, обшуків та інших процесуальних
дій. Конституції закріплюють окремі демократичні засади судочинства.
Іноді тут можна знайти положення про принципи застосування кримінальних
покарань. У найширшому обсязі це відображено в новітніх конституціях
Греції, Іспанії, Португалії і Швеції, а також у конституціях 90-х років
XX ст. Відповідні конституційні положення несуть на собі відбиток змісту
міжнародних документів про права людини.

Ті ж самі питання регламентуються і окремими старими конституціями.
Наприклад, процесуальні гарантії прав і свобод особи та демократичні
засади судочинства у США зафіксовані в Біллі про права 1791 p. (перші
десять поправок до конституції). У ст. 4 цього акта (четверта поправка)
йдеться про «право народу на охорону особи, житла, паперів і майна від
необгрунтованих обшуків та арештів», а також встановлюються деякі
загальні вимоги до змісту відповідних ордерів та умови їх видачі.
Принцип, проголошений у ст. 5 Білля про права, називається привілеєм
проти самозвинувачення. Згідно з цією статтею, «ніхто не буде примушений
свідчити проти самого себе». Нарешті, в ст. 6 сформульоване право на
захист у судовому процесі і визначені певні засади судочинства.

Відповідні конституційні положення конкретизуються в законодавстві та в
інших правових джерелах. В англомовних країнах велику роль у визначенні
змісту процесуальних гарантій відіграють судові прецеденти. Як би там не
було, конституційне закріплення процесуальних гарантій надає їм вищого
авторитету і політичної значущості.

Значення судового захисту прав і свобод особи передусім зумовлене
характером і змістом прийнятих принципів судочинства, зокрема гласністю
судового розгляду, доступністю суду, презумпцією невинності тощо.
Конституційне і в цілому юридичне оформлення демократичних принципів
судочинства є одним із досягнень суспільно-політичного розвитку. Однак
це не означає, що тут усі проблеми вже вирішені. Наприклад, існує
проблема суду присяжних, який прийнято розцінювати як наочне
підтвердження демократизму судоустрою і судочинства.

Цікаво простежити сучасну еволюцію суду присяжних у Великобританії —
батьківщині цього інституту. Участь присяжних у судовому засіданні
традиційно розглядається британською наукою як гарантія забезпечення
справедливості правосуддя, проте розвиток законодавства з питань
судоустрою і судочинства свідчить про наявність стійкої тенденції до
звуження компетенції суду присяжних і обмеження реального демократизму в
діяльності відповідних судових установ. Так, у 60-і роки XX ст. було
скасовано принцип одноголосності присяжних у винесенні вердикту. У
повоєнні часи кілька разів зменшувалося число безумовних, тобто без
зазначення мотивів, відведень присяжних захистом. Тим самим сталося
звуження обсягу процесуальних гарантій. До того ж в останні десятиліття
законодавче розширено кількість складів злочинів, які розглядаються без
участі присяжних. Фактично мінімальна частина кримінальних і цивільних
справ розглядається у суді присяжних. Усе це, однак, не заперечує той
факт, що суд присяжних зберігає значний прогресивний потенціал.

Характеризуючи конституційний статус особи, слід також проаналізувати
інший його принцип — принцип рівності, юридичний зміст якого виявляється
у визнанні рівності всіх перед законом, в наданні усім громадянам
однакових прав і обов’язків. Принцип рівності означає відсутність
закріпленої в праві дискримінації з будь-яких ознак [15, с.262-263].

Принцип рівності відображений практично в усіх конституціях. «Усі люди
рівні перед законом. Чоловіки і жінки рівноправні. Нікому не може бути
завдано шкоди або віддано перевагу за ознаками його статі, його
походження, його раси, його мови, його вітчизни і місця народження, його
віросповідання, його релігійних або політичних переконань», — записано в
ст. 3 Основного закону ФРН.

Згідно з поширеною ліберальною концепцією прав і свобод, завдання
держави в основному обмежувалося створенням юридичних умов для їх
реалізації. Інакше кажучи, проголошення рівноправності громадян у
суспільстві означало, що реалізація прав е передусім приватною справою
кожної особи. Однак з часом, в умовах так званої держави загального
благоденства, остання взяла на себе відповідальність за забезпечення не
тільки юридичних, а й певних матеріальних гарантій цих прав (наприклад,
безкоштовна юридична допомога неімущим та малоімущим).

Необхідність забезпечення державою прав і свобод іноді проголошується в
основних законах. Наприклад, у ст. З Конституції Італії записано:
«Завдання Республіки — усувати перешкоди економічного і соціального
порядку, які, фактично обмежуючи свободу і рівність громадян, заважають
повному розвитку людської особистості та дійсній ефективній участі всіх
трудящих у політичній і соціальній організації країни». Однак практичні
можливості реалізації прав і свобод нерідко прямо пов’язані з
матеріальним становищем суб’єктів.

З принципом рівності пов’язаний і факт проголошення в новітніх
конституціях державного захисту прав та інтересів національних меншин.
Так, у ст. 6 Конституції Італії сказано, що «Республіка відповідними
засобами охороняє мовні меншини». У ст. З Конституції Іспанії записано,
що «багатство різних мовних відтінків у країні є культурною цінністю,
яка користується особливою повагою і захистом». Захист прав національних
меншин, інтересів різних етнічних груп передбачено також конституційними
актами Канади, Швеції та деяких інших держав.

Про права національних меншин йдеться і у конституціях держав
Центральної та Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені
колишнього СРСР. В одних випадках відповідні права подано в
узагальненому викладі. Наприклад, у ст. 50 Конституції Білорусі
проголошено, що «кожний має право зберігати свою національну
належність». В інших випадках встановлюється принцип так званої
національно-культурної автономії відповідних меншин. Так, у ст. 50
Конституції Естонії встановлено, що «національні меншини мають право
створювати для національних культурних потреб самоврядні установи».
Аналогічне за змістом положення містить ст. 45 Конституції Литви:
«Національні громади громадян самостійно займаються справами своєї
національної культури, освіти, благодійництва, взаємодопомоги. Держава
надає підтримку національним громадам».

Іноді в конституціях здійснено більш детальну регламентацію прав
національних меншин. До Конституції Словаччини включений спеціальний
розділ (четвертий) під назвою «Права національних меншин та етнічних
груп». Тут зафіксовано право відповідних громад на розвиток національної
культури, право одержувати інформацію рідною мовою, право об’єднуватися
в асоціації на національній основі, право на здобуття освіти рідною
мовою, право користуватися своєю мовою в офіційних стосунках, право
брати участь у вирішенні справ, що їх безпосередньо стосуються, та деякі
інші. Водночас застережено, що використання усіх цих прав не повинно
становити загрози суверенітету і територіальній цілісності держави чи
призводити до дискримінації інших її громадян.

Докладно йдеться про права національних меншин і в Конституції Словенії.
Крім прав на національно-культурну автономію, тут викладені так звані
спеціальні права італійської та угорської етнічних груп. У ст. 64 цієї
Конституції до таких прав віднесені право вільно користуватися
національною символікою, право на державне сприяння спілкуванню з
країнами своєї етнічної тотожності. Припускається делегування певних
владних функцій установам, що можуть бути створені національними
меншинами. Останні мають бути прямо представлені у парламенті і на рівні
місцевого самоврядування. Передбачається також прийняття спеціальних
законів про статус італійської та угорської етнічних груп. Ці закони
можуть бути введені тільки за згодою представників цих груп. Характерно,
що, згідно зі ст. 83 Конституції Хорватії, закони про статус
національних меншин вводяться за умови їх підтримки кваліфікованою
більшістю складу нижньої палати парламенту. Тим самим цим законам
надають, по суті, конституційного характеру.

До особливостей конституційної регламентації слід віднести і те, що в
окремих основних законах, прийнятих у 90-і роки, визнані спеціальні
права осіб корінної національності. Так, у ст. 5 Конституції Словенії
визнані такі права за особами словенського походження, що мешкають на
території цієї держави, але не мають словенського громадянства. Там саме
йдеться про державне сприяння відносинам з словенськими етнічними
групами в інших країнах. У Конституції Румунії у ст. 7, яка має назву
«Румуни за рубежем», зафіксовано, що держава сприяє зміцненню зв’язків з
румунами, які мешкають поза межами цієї країни, і діє з метою збереження
та розвитку етнічної, культурної та релігійної ідентичності відповідних
осіб, зберігаючи при цьому повагу до законодавства іноземних держав.
Подібні положення можна знайти і в Конституції Македонії (ст. 49).

Завершуючи аналіз змісту конституційного статусу особи, слід звернути
увагу на проблему взаємозв’язку прав та обов’язків особи. В теорії і
практиці зарубіжного конституціоналізму наявність такого зв’язку нерідко
заперечується. Хоч існування обов’язків не відкидається, але вони не
сприймаються в органічному взаємозв’язку з правами. Деякі держа-вознавці
вважають, що такий взаємозв’язок призвів би до обмеження прав особи.
Теза про відсутність взаємозв’язку прав і обов’язків звичайно
аргументується тим, що невиконання особою того чи іншого обов’язку не
позбавляє її прав. Такий підхід дещо спрощує природу прав і обов’язків
особи. Водночас немовби знімається питання про обов’язки держави щодо
забезпечення проголошених у конституціях прав і свобод особи.

Однак у змісті новітніх конституцій виявляються нові підходи до цього
питання. Так, у ст. 12 Конституції Португалії («Принцип єдності прав і
обов’язків») записано, що «всі громадяни користуються правами і мають
обов’язки, закріплені за ними Конституцією». Аналогічні за характером
положення можна знайти в основних законах держав Центральної і Східної
Європи, а також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Проблема взаємозв’язку прав і обов’язків має ще один аспект. У теорії
зарубіжного конституціоналізму акцент у взаємовідносинах особи і
держави, врегульованих на основі відповідних положень, ставиться на
обов’язках держави. Конституційні права особи розглядаються як формальна
межа здійснення державної влади. Обов’язки держави також визнаються
межею здійснення її влади: встановлюючи права і свободи особи, держава
обмежує себе і бере відповідні обов’язки.

Такий підхід тією чи іншою мірою відображений у текстах основних
законів. «Повага й охорона людської особистості є першорядним обов’язком
держави», — записано в ст. 2 Конституції Греції. «Людська гідність
недоторканна. Поважати і захищати її — обов’язок державної влади», —
проголошено в ст. 1 Основного закону ФРН. «Людина, її права і свободи є
вищою цінністю. Визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і
громадянина — обов’язок держави», — зафіксовано в ст. 2 Конституції
Росії [15, с.290].

Іноді про обов’язки держави щодо особи йдеться у більш загальному плані,
і вони пов’язуються із здійсненням державних функцій у
соціально-економічній сфері. Зокрема, відповідні державні обов’язки
декларовані в розділі 3 Конституції Іспанії під назвою «Про основні
принципи соціальної та економічної політики».

Разом з тим у конституціях іноді вказується і на обов’язки особи щодо
держави. У ст. 2 Конституції Італії зафіксовано, «що Республіка визнає і
гарантує невід’ємні права людини… і вимагає виконання непорушних
обов’язків політичної, економічної і соціальної солідарності». Майже
аналогічне за змістом положення містить ст. 24 Конституції Греції.
Подібні надмірно узагальнені визначення обов’язків особи перед державою
певною мірою деформують природу її прав і свобод і об’єктивно створюють
грунт для довільного тлумачення їх у конкретних ситуаціях взаємовідносин
держави і особи.

До сказаного слід додати, що деякими теоретиками встановлення
конституційних обов’язків особи перед державою розцінюється як намір
позначити межу відповідних вимог державної влади, тобто знову ж таки як
самообмеження держави щодо особи та її прав і свобод. З цією думкою
навряд чи можна погодитись, адже існують зафіксовані в конституціях і
деталізовані в законодавстві обов’язки особи захищати батьківщину,
сплачувати податки тощо. Такі обов’язки не зумовлені самообмеженням
державної влади і мають, по суті, об’єктивний характер.

3.2. Конституційні права і свободи та їх класифікація та гарантії
захисту

Конституційне закріплення прав і свобод особи в різних країнах має свої
особливості, зумовлені національними традиціями в розвитку
політико-правової теорії і практики. Переважна більшість конституцій
містить спеціальні розділи, в яких фіксуються права і свободи і які
звичайно передують розділам, присвяченим регламентації основ організації
і діяльності державного механізму.

У преамбулі до Конституції Франції записано: «Французький народ урочисто
проголошує свою відданість правам людини і принципам національного
суверенітету тією мірою, якою вони були визначені в Декларації 1789
року, підтвердженій преамбулою до Конституції 1946 року». Отже, тут має
місце загальне визнання інституту основних прав і свобод без будь-якої
їх деталізації [6, с.38].

Основою конституційної регламентації прав і свобод у США є перші десять
поправок до федеральної Конституції, або Білль про права 1791 p. Такий
підхід можна було б вважати надто вузьким, якби не численні судові
прецеденти з відповідних питань, створені верховним судом. Слід також
зауважити, що в більшості штатів діють власні біллі про права, або
відповідні розділи конституцій. У 60—80-і роки XX ст. майже в усіх
штатах були прийняті поправки до конституцій або навіть нові біллі про
права. Вони розширили обсяг конституційного регулювання прав і свобод
особи.

Принципово інший підхід до регламентації прав і свобод у Великобританії.
Тут немає акта конституційної значущості, у якому б закріплялися основи
правового статусу особи. Окремі законодавчі акти відповідного змісту,
прийняті в ході історичного розвитку, здебільшого застаріли і не
створюють цілісної картини. Прийнято вважати, що права і свободи у
Великобританії формулюються судами. Останні в ході судового розгляду
приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії особи. Поза цими
обмеженнями і перебуває сфера реалізації прав і свобод.

Наведена схема формально відповідає відомому принципу «все, що не
заборонено, — дозволено». Вона зовні забезпечує майже абсолютний обсяг
прав і свобод. Однак подібний висновок був би спрощенням. Суди не завжди
точно формулюють прецеденти. Це призводить до довільного визначення ними
обсягу правового статусу особи та його окремих елементів. До того ж, як
свідчить практика, далеко не всі права і свободи можуть бути реально
встановлені та ефективно забезпечені в такий спосіб.

Подібний підхід до регламентації прав і свобод, на відміну від
прийнятого в інших країнах, називають негативним. У цьому випадку норми
конституційного права не встановлюють конкретні права і свободи, а
шляхом заборон визначають сферу їх існування.

Конституційні права і свободи особи, залежно від характеру відображених
в них суспільних відносин, у зарубіжній науці конституційного права
звичайно класифікують як особисті та політичні. Іноді сюди додають і
соціально-економічні права, розглянуті вище. Наведена класифікація є
дещо умовною, оскільки не сприяє точному визначенню групової належності
окремих прав і свобод. Наприклад, право на страйк містить елементи,
поєднані з політичним і соціально-економічним станом особи [15, с.78].

Особисті права і свободи — категорія прав і свобод, що прямо не
стосується стану громадянства індивіда. Тому іноді такі права
визначаються як індивідуальні права або свободи фізичної особи. Як
зазначалося, їх також називають громадянськими правами, але така назва
може призвести до непорозуміння, коли йдеться про конституційну
(політичну) правоздатність осіб, які не є громадянами відповідної
держави. У текстах конституцій прийняті різноманітні формулювання
особистих прав і свобод, але вони піддаються узагальненням.

До категорії особистих прав і свобод передусім належить особиста
недоторканність (особиста свобода). Б головний зміст — захист від
необгрунтованих арештів. Відображена в багатьох конституціях англійська
процесуальна процедура «хабеас корпус», встановлена законом ще в XVII
ст., передбачав перевірку в суді обгрунтованості арешту особи. В
конституційній теорії і практиці Франції та деяких інших країн прийняте
ширше поняття безпеки особи, яке містить не тільки гарантії від
безпідставних арештів і утримання під вартою, а й сукупність
процесуальних гарантій прав особи в судовому процесі. Не викликає
сумнівів той факт, що зазначені правові положення відіграють істотну
роль у формуванні конституційного статусу особи. Проте їхня дія може
бути призупинена. Певну загрозу недоторканності особи становить
проголошення надзвичайного стану. У конституціях визначені загальні
засади регламентації надзвичайного стану.

До змісту поняття особистих прав і свобод входять також так звані
свободи приватного життя — недоторканність житла, таємниця
кореспонденції, свобода вибору місця проживання, свобода пересування,
права і свободи, пов’язані із шлюбним станом та сімейними відносинами
тощо. Серед них слід виділити таємницю кореспонденції.

Однією з особливостей сучасної конституційної регламентації таємниці
кореспонденції є те, що захистом забезпечуються не тільки окремі, дещо
статичні за формулюваннями права і свободи, що становлять зміст цього
поняття (таємниця листування, телефонного зв’язку тощо), а й загальна
свобода, визначена як свобода від посягань на інформацію приватного
характеру. Поняття цієї свободи має свої відмінності в різних країнах,
але практично всюди посяганням визнають не лише перехоплення відповідної
інформації, а й неофіційне збирання інформації у так званих банках даних
та її використання проти волі і на шкоду інтересам особи, чиї права
порушені.

Конституційні положення про свободу від посягань на інформацію
приватного характеру конкретизуються відповідними законами. Більшість з
них встановили право заінтересованої особи на ознайомлення з
інформацією, яка збирається та зберігається в державних органах. Це
право також проголошене в деяких новітніх конституціях. Визначаючи його
безумовно прогресивний характер, слід вказати і на об’єктивну
обмеженість, яка передусім зумовлена різними застереженнями,
встановленими в законодавстві. Ті ж закони, в яких проголошено право
індивіда на ознайомлення з інформацією, нерідко фактично заперечують
його посиланнями на необхідність забезпечення функціонування державних
органів, збереження державної таємниці тощо.

До цього слід додати, що свободи приватного життя є об’єктом постійних
посягань з боку каральних органів. У боротьбі зі злочинністю технічне
перехоплення інформації, зовнішнє спостереження або інші види подібної
діяльності є звичайною поліцейською практикою, її основи встановлюються
спеціальними законодавчими актами. Однак завжди існувала й існує
проблема розмежування легальної та нелегальної практики поліції, інших
каральних органів, що безпосередньо зачіпає свободи приватного життя.
Нерідко розв’язанню цієї проблеми перешкоджають самі законодавчі акти,
невизначеність окремих положень яких дозволяє припускатися різних
тлумачень. Згадана проблема нерідко має не тільки юридичний, а й
політичний характер.

Характеризуючи особисті права, необхідно також визначитися щодо права
приватної власності, яке зарубіжні дослідники слушно відносять до
вказаної категорії прав і свобод. Як зазначалося, у старих конституціях
право на приватну власність проголошувалось як одне з природних прав
людини, що має невідчужуваний характер. У цілому ж це право слід
сприймати не тільки як одне з прав особи, а й як своєрідну основу,
стрижень сукупності її прав і свобод, що визначає зміст останніх.

Іншу категорію прав і свобод становлять політичні права і свободи. У
поєднанні з особистими правами і свободами вони утворюють так званий
традиційний каталог прав і свобод. У різних формах та обсязі вони
проголошуються практично в усіх конституціях. Для нормального розвитку
політичного життя кожної країни найбільше значення мають свобода слова
(свобода висловлення своїх думок), свобода друку, свобода зборів,
мітингів та процесій, свобода асоціацій (право на утворення об’єднань),
право петицій (звернень до державних органів), виборче право та деякі
інші. Більшість з них може бути поділена на елементи, які також нерідко
сприймаються як окремі права і свободи. Наприклад, поняття виборчого
права охоплює право обирати, бути обраним, право на участь у виборчій
кампанії тощо. Свобода асоціацій передбачає право на утворення
політичних партій, профспілок тощо.

Складний характер має також співвідношення між окремими політичними
правами і свободами. Так, свобода слова — це і самостійне правове явище
і елемент свободи друку або свободи зборів. Предметнішим є поняття
свободи висловлення своїх думок, яке означає, що особа може вільно
висловлювати думки у приватних бесідах і листуванні, на мітингах і
зборах, через засоби масової інформації тощо.

Наведений перелік політичних прав і свобод не є вичерпним. Зокрема,
аналіз новітніх конституцій дозволяє зробити висновок, що сюди може бути
віднесене право на участь у вирішенні державних справ, право на
самоврядування, право на посаду на державній службі тощо. Визнання цих
прав і свобод розширює сферу конституційного регулювання відповідних
відносин, сприяє суспільним інтересам і інтересам окремої особи [15,
с.295].

На особливу увагу заслуговує таке політичне право, як виборче. Наслідком
реалізації його є формування таких ланок державного механізму, як
парламент і нерідко глава держави. Як зазначалося, саме з наявністю в
особи виборчого права звичайно пов’язують стан її громадянства. Однак у
деяких країнах припускається можливість участі у голосуванні на місцевих
і навіть загальних виборах іноземців.

Так, згідно зі ст. 26 Конституції Австрії, виборче право на основі
встановленої за міждержавними угодами взаємності може бути надане
особам, які не є громадянами цієї держави. Існують і інші подібні
приклади.

Саме ж виборче право як суб’єктивне право особи (громадянина)
поділяється на активне і пасивне виборче право. Активне виборче право —
це встановлене законом право громадянина брати участь у виборах в органи
державної влади насамперед шляхом голосування. Пасивне виборче право
означає право балотуватись на відповідні посади, тобто право бути
обраним. Можливість надання активного і пасивного виборчого права завжди
зумовлювалась певними вимогами до потенційних учасників виборів. Ці
вимоги визначено в конституціях і виборчому законодавстві.

Згідно з концепціями виборчої дієздатності, що були запропоновані
теоретиками XVIII ст. і певний час домінували в Європі та Америці,
наявність виборчого права зумовлювалася цензами майнового характеру.
Однак з середини XIX ст. загальна картина поступово почала змінюватися.
Обмеження майнового характеру були поступово скасовані або зведені
нанівець. Ще однією рисою розвитку виборчого права у XIX—XX ст.ст. було
те, що при встановленні вікового цензу для активного виборчого права
виходили з необхідності зрівняти його з віком повноліття. Проте спочатку
у більшості європейських країн відповідний віковий ценз становив 21—25
років.

Такий підхід об’єктивно обмежував політичну активність молоді. І тільки
в другій половині XX ст. динаміка суспільно-політичного життя призвела
до зниження вікового цензу для активного виборчого права. У 1969 p. у
Великобританії він становив 18 років. Наступного року такий самий ценз
законодавче визначили ФРН і США, а згодом — Франція, Італія, Швеція,
Іспанія, Греція та інші країни. Однак у Туреччині, Швейцарії та Японії
відповідний ценз і нині дорівнює 20 рокам.

Разом з тим у наші дні зберігається різниця між віковими цензами для
активного і пасивного виборчого права. Як і раніше, перший за загальним
правилом нижчий. Наприклад, на виборах у нижні палати парламентів
Бельгії, Великобританії і Росії відповідних прав набувають у віці 18 і
21 року, Франції і Румунії —18 і 23 років, Італії, Канади, США та деяких
інших країн — 18 і 25 років, Японії — 20 і 25 років. Водночас у Данії,
Нідерландах, Фінляндії, Швейцарії, Угорщині і Словенії вікові цензи для
активного і пасивного виборчого права збігаються.

Характерним є і те, що на виборах у верхню палату парламенту там, де
вона існує і обирається, віковий ценз для пасивного виборчого права
звичайно вищий, ніж у нижню. Так, у США правом бути обраними до палати
представників наділені громадяни з 25-річного віку, а в сенат — з
30-річно-го. В інших країнах відповідні цензи становлять: в Італії — 25
і 40 років, Чехії — 21 і 40 років, Франції — 23 і 25 років, Румунії — 23
і 35 років, Японії — 25 і ЗО років.

Еволюція виборчого права призвела до скасування так званого статевого
цензу і надання відповідних прав жінкам. Уперше активне виборче право
було надане жінкам у США: в період з кінця XIX ст. і до першої світової
війни воно було встановлене законодавством шести штатів. На початку XX
ст. емансипація жінок на виборах мала місце в Австралії, а на
європейському континенті — в Норвегії та Фінляндії, причому в двох
останніх країнах жінки могли не тільки голосувати, а й балотуватися на
виборах.

Після першої світової війни почався процес відповідного розширення
виборчого корпусу і в інших країнах. Цей процес був досить тривалим і
для багатьох розвинутих країн завершився лише після другої світової
війни. Наприклад, якщо в США на федеральному рівні виборчі права були
надані жінкам у 1920 р., то в цілому ряді європейських країн це було
зроблено після другої світової війни, а у Швейцарії — в 1971 р. В наш
час формальних обмежень виборчих прав за ознаками статі в розвинутих
країнах практично не існує.

Одна з характерних рис виборчого права XIX—XX ст.ст. — наявність цензу
осілості. Це відповідає історично зумовленим поглядам на виборчий округ
як на територіальну корпорацію, населення якої є певною єдністю з
різноманітними спільними інтересами. Однак на сьогодні виборчі округи
далеко не завжди збігаються з адміністративно-територіальними одиницями,
які могли б претендувати на визнання такими корпораціями. Як би там не
було, ценз осілості впроваджений у багатьох країнах. У США він дорівнює
одному місяцю, в Австралії, ФРН і Японії — трьом, у Бельгії і Франції —
шести, у Канаді та Фінляндії — дванадцяти місяцям тощо. Звичайно цей
ценз зумовлює необхідність проживання протягом встановленого строку на
території відповідного виборчого округу або
адміністративно-територіальної одиниці [15, с.209].

В окремих країнах ценз осілості виражений узагальнено. Наприклад, у
Конституції Ісландії зазначено, що для участі в голосуванні на
парламентських виборах потрібно проживати в країні не менше п’яти років
(ст. 33). Аналогічний строк осілості для надання активного виборчого
права визначений у Норвегії, для пасивного права він становить десять
років (§§ 50 і 61 Конституції). В Австралії, крім тримісячного цензу
осілості у відповідному виборчому окрузі, запроваджена вимога проживати
в країні протягом не менше півроку до початку складання виборчих
списків. Іноді ценз осілості встановлюється в непрямій формі. Зокрема, у
Великобританії до участі в голосуванні не допускаються ті громадяни, які
хоч і мають виборчі права, але за місяць до дня виборів не були
зареєстровані.

Сучасне виборче право сприймається як загальне при оптимальному
обмеженні виборчого віку. Як зазначалося, майнові цензи в розвинутих
країнах практично відсутні. Єдиним реальним цензом у більшості випадків
залишається ценз осілості. Це не виключає обмеження громадян у виборчих
правах за законом. Звичайно, такі обмеження встановлюються для тих, хто
вчинив злочин і відбуває покарання у вигляді позбавлення волі.
Законодавство ряду країн застерігає, що у виборчих правах обмежуються
банкрути, ті, хто утримується за рахунок суспільних фондів, та деякі
інші особи. Іноді встановлюються більш загальні обмеження щодо
соціальної поведінки виборців: у Конституції Італії припускається
обмеження виборчих прав у випадках скоєння «негідних вчинків, вказаних у
законі» (ст. 48).

Конституції і законодавство закріплюють принцип рівного виборчого права.
На практиці це означає, що, по-перше, кожний виборець має один голос і,
по-друге, всі громадяни беруть участь у виборах на рівних підставах.

Законодавство передбачає необхідність утворення рівних за кількістю
виборців або населення округів, хоча вимога рівності виборчих округів
звичайно розглядається як загальна і майже повсюдно не виконується. Для
нерівності округів є певні об’єктивні підстави. Зокрема, виборчі округи
намагаються більш-менш точно узгодити з існуючим в тій чи іншій країні
адміністративно-територіальним поділом. Відповідні одиниці за кількістю
населення можуть помітно різнитися. Нерівна ж кількість виборців, які
проживають у різних округах, призводить до того, що голос, поданий в
одному окрузі, «важить» більше, ніж поданий в іншому. Як результат,
порушується принцип рівного виборчого права.

Проте ще більшою мірою таким порушенням сприяють свідомі маніпуляції з
виборчими округами, відомі як «виборча географія (геометрія)». Оскільки
визначення виборчих округів є звичайно прерогативою державних органів,
правлячі партії здобувають можливість забезпечити собі завищене
представництво в парламенті. Робиться це так: менша частина округів
формується таким чином, щоб там мешкала переважна більшість прибічників
опозиції. Остання буде домінувати в цих округах на виборах, а її
представники будуть обрані. В кожному з решти округів більшість серед
виборців, хоч і незначну, становитимуть ті, хто підтримує уряд. Звідси
при однаковій підтримці конкуруючих партій в цілому по країні в більшому
числі округів переможуть представники правлячої партії, що забезпечує їй
збереження влади. Подібна практика тією чи іншою мірою застосовується в
різних країнах, починаючи з часів проголошення самого принципу рівного
виборчого права.

Можливість порушень рівного виборчого права зумовлена і характером
прийнятих виборчих систем, розглянутих вище.

Завершуючи розгляд питань конституційної регламентації прав і свобод
особи, зупинимось на проблемі їх обмеження. Хоча формулювання обмежень в
основних законах різні, всі вони звичайно мають загальний характер.
Наприклад, у ст. 12 Конституції Японії записано, що «народ повинен
утримуватися від будь-яких зловживань правами і свободами і несе
постійну відповідальність за використання їх на шкоду інтересам
суспільного добробуту».

Поряд з обмеженнями, що стосуються всього загалу і відповідним чином
сформульовані, конституції іноді передбачають позбавлення прав і свобод
як індивідуальну санкцію за зловживання ними. Як записано у вже
цитованій ст. 18 Основного закону ФРН, «кожний, хто використовує свободу
висловлення думок, особливо свободу друку, свободу викладання, свободу
зборів, свободу створення спілок і товариств, таємницю листування,
поштовий, телефонний та інший зв’язок, власність або право притулку для
боротьби проти основ вільного демократичного порядку, позбавляється цих
основних прав». Однак і ці положення, незважаючи на зовні
індивідуалізований їх характер, є загальними за своєю природою.

Мало чим відрізняються від них обмеження прав і свобод, можливість яких
передбачена у зв’язку з проголошенням надзвичайного стану, та деякі
інші.

Іноді можливість обмеження прав і свобод органічно пов’язується з самою
їх природою. «Обмеження прав і свобод не можуть змінювати зміст і
сутність цих прав і свобод», — записано в ст. 13 Конституції Словаччини.
У ст. 54 Конституції Молдови встановлено, що «обмеження прав і свобод
мають відповідати обставинам, що їх зумовили, і не можуть заперечувати
саме існування права або свободи». Подібні положення, що об’єктивно є
демократичними за характером, можна знайти в основних законах Естонії,
Киргизстану, Угорщини та деяких інших держав.

Існування певних обмежень прав і свобод має об’єктивний характер.
Реалізація їх для кожного конкретного індивіда здійснюється в умовах
встановленого правопорядку і пов’язана з правами і свободами інших осіб.
Тому проблемою є не сам факт таких обмежень, а форма юридичного їх
закріплення. Формулювання в основних законах таких підстав для можливого
обмеження прав і свобод, як «необхідність захисту вільного і
демократичного ладу», «збереження суспільного добробуту, моралі і
здоров’я інших осіб» тощо, мають надто загальне значення і припускають
надмірно широке їх тлумачення. Результатом може бути порушення прав і
свобод особи [15, с.299].

ВИСНОВКИ

Отже, можна зробити такі висновки:

Система гарантій прав і свобод особи є досить складною і розгалуженою.
За змістом і за видами суспільної діяльності гарантії прав і свобод
особи поділяються на загальні та спеціальні. До загальних гарантій
належать економічні, політичні, соціальні, ідеологічні та культурні
гарантії — засоби забезпечення прав і свобод. До спеціальних належать
юридичні або правові гарантії прав і свобод особи.

Юридичні гарантії прав і свобод, у свою чергу, поділяються на
матеріальні, процесуальні та організаційно-правові. Крім того, юридичні
гарантії прав і свобод особи можуть поділятись за відповідними галузями
права (конституційно-правові, цивільно-правові, сімейно-правові,
кримінально-правові та ін.). До юридичних гарантій прав і свобод особи
можна віднести і юридичну відповідальність.

За сферою дії з-поміж гарантій прав і свобод розрізняють
міжнародно-правові (планетарні) гарантії, гарантії регіональних
міжнародних співтовариств, внутрішньодержавні та автономні.

Особисті гарантії — власні можливості людини і громадянина щодо захисту
його прав, свобод, законних інтересів і обов’язків. Найважливішими
передумовами і водночас елементами захисту прав людини і громадянина в
системі гарантій в Україні повинні виступати норми та принципи
матеріального і процесуального права, які закріплені у Конституції і які
мають бути реалізовані у поточному законодавстві й судовій практиці. До
таких норм та принципів, наприклад, належать: принцип, що конституційні
права і свободи не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів
або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу
існуючих прав і свобод [2, стаття 22]; принцип передбачуваності та
ясності законів, які приймаються.

Проте основною юридичною гарантією прав і свобод людини виступає судовий
захист. Судова влада здійснюється завдяки конституційному, цивільному,
адміністративному та кримінальному судопровадженню. Об’єктом оскарження
до суду можуть бути рішення, дії або бездіяльність, внаслідок яких
порушено права і свободи громадян чи створено перешкоди для їх
здійснення, або на громадянина покладено якісь не передбачені законом
обов’язки, або громадянин був незаконно притягнений до будь-якої
відповідальності.

Згідно з Законом парламентський контроль за додержанням конституційних
прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території
України і в межах її юрисдикції здійснює на постійній основі
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У своїй діяльності
Уповноважений керується Конституцією, законами України та чинними
міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України.

Конституційне закріплення прав і свобод особи в різних країнах має свої
особливості, зумовлені національними традиціями в розвитку
політико-правової теорії і практики. Переважна більшість конституцій
містить спеціальні розділи, в яких фіксуються права і свободи і які
звичайно передують розділам, присвяченим регламентації основ організації
і діяльності державного механізму.

Подібний підхід до регламентації прав і свобод, на відміну від
прийнятого в інших країнах, називають негативним. У цьому випадку норми
конституційного права не встановлюють конкретні права і свободи, а
шляхом заборон визначають сферу їх існування.

Існування певних обмежень прав і свобод має об’єктивний характер.
Реалізація їх для кожного конкретного індивіда здійснюється в умовах
встановленого правопорядку і пов’язана з правами і свободами інших осіб.
Тому проблемою є не сам факт таких обмежень, а форма юридичного їх
закріплення. Формулювання в основних законах таких підстав для можливого
обмеження прав і свобод, як «необхідність захисту вільного і
демократичного ладу», «збереження суспільного добробуту, моралі і
здоров’я інших осіб» тощо, мають надто загальне значення і припускають
надмірно широке їх тлумачення. Результатом може бути порушення прав і
свобод особи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативно-правові джерела

Всеобщая декларация прав человека. — М., 1989.

Конституція України. – К., 1996.

Посібники, періодичні видання та інші джерела

Волинка Катерина. Проблема збереження прав і свобод особи в Україні //
Юридичний вісник. — №3. – 2001.

Денисов В.Н., Евентов В.И. и др. Реализация международно-правовых норм
во внутреннем праве. — К., Наукова думка, 1992. — 244 с.

Захаров Є., Речицький В. Права людини в Конституції України // Правник.
– 2002. — №4.

Карташкин В.А. Права человека в международном и внутригосударственном
праве. — М.,1995. — 132 с.

Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 1999.

Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К.,
1998.

Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Общая теория прав человека / Руководитель авторского коллектива и
ответственный редактор Лукашева Е.А. — М., 1996. — 509 с.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – 656 с.

Ткач Г. Адміністративно-правовий захист: окремі питання прав, свобод та
законних інтересів громадян // Вісник Львівського університету. Серія
юридична. – 2001. – Випуск 36. – 629 с.

Теорія держави і права (під ред. В.В.Копейчикова). Київ: Юрінком. —
2002.

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. — К.:
АртЕк, Вища шк., 1998. — 264 с.

PAGE 2

Похожие записи