Реферат на тему:

МАТЕРІЯ ЯК ВИД БУТТЯ

План

ВСТУП

РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКИХ УЯВЛЕНЬ ПРО МАТЕРІЮ.

СУЧАСНЕ ВИЗНАЧЕННЯ МАТЕРІЇ ЯК ФІЛОСОФСЬКИЙ ПІДСУМОК РЕВОЛЮЦІЇ ДУМКИ.

СУЧАСНІ НАУКА І ФІЛОСОФІЯ ПРО РІВНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ФОРМИ МАТЕРІЇ.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

З давніх часів філософи прагнули пізнати сутність буття, розкрити суть
матерії. Філософи Стародавнього Китаю, Греції розглядали матерію під
різними кутами зору і по різному пояснювали її місце і роль в бутті.
Сучасні науки і сучасна філософія значно поглибили вчення про рівні
організації та форми матерії, але можна сміло прогнозувати, що це
питання залишатиметься актуальним і не розкритим до кінця ще довгі і
довгі століття.

В даній роботі ставлю перед собою мету дослідити розвиток філософських
уявлень про матерію, сучасне визначення матерії та погляд сучасників про
рівні організації та існуючі форми матерії.

1. Розвиток філософських уявлень про матерію

В філософії стародавнього світу, зокрема в представників староіндійської
школи локаяти або стародавньокитайських філософів, поняття матерія
ототожнювалось з конкретним матеріалом, з якого складались тіла і
предмети: камінь, вода, земля, дерево, глина тощо.

Філософи стародавньої Греції здебільшого вважали матерією найдрібніші
частинки – атоми або корпускули, з яких складаються тіла і які є
першоосновами буття.

Матерію у філософії до рангу категорії підніс Арістотель. У його текстах
для цього вживається термін ??? (гіле), що в буквальному смислі
значить лісоматеріал, сировина для будівлі, а в філософському – те, з
чого створені речі. Коли матерію вдається розглядати поза її зв’язком з
формою, то шляхом граничного абстрагування дістаються поняття “перша
матерія”, як чогось невизначеного, що можна уявити собі певним загальним
субстратом (лат. substr?tus – підстилка), тобто основою всієї множини
конкретних речей. Латинське слово m?teria є прямим перекладом грецького
??? і теж означало будівельні лісоматеріали, а також і речовину,
первинне начало. Вище ми показали, як Арістотель співвідносив поняття
матерії і субстанції: субстанціальність кожної речі визначається злиттям
матерії і форми. Принаймні в нього смислові сфери цих понять не
перетинаються. У подальшому ж розвитку філософії обидва поняття
вживались паралельно, часто ототожнювались, особливо в тих випадках,
коли субстанція зводилась до субстрату, до первинної речовинності.

З ХVII ст. поняття матерії стає широко вживаним у природознавстві, куди
з часів античності проникла думка про атоми (або взагалі — частки), з
яких складаються речі і фундаментальні характеристики котрих визначають
властивості фізичних тіл. Так, наприклад, І.Ньютон (1643-1727)
протяжність, твердість, рухливість і силу інерції тіл виводив з
аналогічних характеристик маленьких складових часток (корпускул), яким
до того ж притаманна непроникність.

Що стосується питання про подальшу подільність часток, з яких побудовано
світ фізичних тіл, то Ньютон був досить обережним у висновках. З
математичної точки зору, вважав видатний учений і мислитель, вони можуть
зазнавати поділу до безконечності, однак остаточні підсумки залежать
від експериментального підтвердження. Аж до кінця XIX століття фізична
картина світу будувалась на гіпотезі про атомістичну (корпускулярну)
структуру тіл, які (тобто тіла) й були безпосереднім предметом
дослідження класичної механіки.

Паралельно (і в той же час у зв’язку) з природознавчим знанням
розвивались і суто філософські погляди на матерію. Навіть філософська
думка тут дещо випереджала механістичні уявлення про матерію. Прикладом
більш узагальненого підходу може слугувати позиція Поля Анрі Гольбаха
(1723-1789), який писав у своїй “Системі природи”, що “по відношенню до
нас матерія взагалі є все те, що впливає яким-небудь чином на наші
чуття” (1Гольбах П.А. Избранные произведения в двух томах. М., 1963.
Т.1. С.84.), хоч серед властивостей “всього цього”, позначеного як
“матерія”, він називав ті ж, що і Ньютон: протяжність, рухливість,
твердість, вага, сила інерції тощо. Втім тут не можна не помітити і
нового повороту в філософському розумінні матерії – чітко намічена
тенденція співставлення і протиставлення матерії й свідомості (включно з
чуттєвістю).

У межах філософії категорія матерії стала набувати смислу і вжитку в
разі потреби відокремити об’єктивну реальність від суб’єктивної, тобто
від існування думок і чуттєвих образів. Все, що існує об’єктивно, поза
свідомістю людини, може бути загально названо матерією. І тут слушно
буде нагадати наступне зауваження Фрідріха Енгельса (1820-1895): “Такі
слова, як “матерія” і “рух”, є не більш ніж скорочення, якими ми
осягаємо множину різних чуттєво сприймаємих речей згідно їх загальних
властивостей”.1 (1Энгельс Ф. Диалектика природы//Маркс К., Энгельс Ф.
Избранные сочинения. В 9-ти томах.– М., 1986. Т.5. С.562.)

До тих пір, поки фізики мали справу з дослідженням предметів тільки у
вигляді зримих тіл, вони, а разом з ними й філософи, інтерпретували
матеріальність як тілесність. Згодом, з розширенням області емпіричного
дослідження за рахунок невидимих елементарних часток, плазмових явищ і
поля у фізиці, клітинних і субклітинних процесів у біології, міжатомних
і молекулярних взаємодій у хімії і таке інше, уявлення про матерію вже
не поєднувалось з думкою про сукупність об’єктивно існуючих тіл, і нині
це поняття просто вказує на існування явищ, властивостей, процесів,
предметів як об’єктивної реальності, в котрій можна виділити різні
взаємопов’язані структурні рівні й системи. Кожний з елементів таких
структур і систем разом з його властивостями і відносинами може бути
названий матеріальним у тому і тільки в тому смислі, що він існує (якщо
існує!) об’єктивно, тобто є данністю незалежно від наших думок і знань
про нього, а в цілому ж поняття матерії стосується всієї сукупності
об’єктивно існуючого.

Пізніше філософ Рене Декарт визначав, що матерія – складова частинка
предмета, субстанція самоіснуючого буття. Інші філософи вважали, що
матерія – чуттєво пізнавальні реалії.

Простір і час нерозривно зв‘язані між собою.   Їх єдність проявляється у
русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу
пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в
“Рамаяні”, пам‘ятнику духовного життя Стародавньої Індії, знання
простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність
людини. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи
простору і часу та їх відносин до матерії. Сформувалися два основні
підходи до цього питання: субстанціональний і реляційний.

Представники субстанціонального підходу (Демокріт, Ісаак Ньютон)
трактували простір і час як самостійні сутності, що діють поруч з
матерією і незалежно від неї. Відносини між простором, часом і матерією
мислилися як відносини між двома видами самостійних субстанцій. Звідси
висновок про незалежність властивостей простору і часу від характеру
матеріальних процесів, що відбуваються у них. За ними визначилися такі
властивості: абсолютність, універсальність і незалежність. Простір і час
і матеріальні об‘єкти не взаємодіяли, а знаходилися у відриві, в
протиставленні. Виходячи з такої концепції, Ісаак Ньютон будував фізичну
модель світу. Ньютонове розуміння сутності простору і часу справило
суттєвий вплив на пізнавальну активність. Перші світоглядні послідовники
Ісаака Ньютона, застосувавши його ідеї до історичного процесу,
обґрунтували згодом філософію механіцизму, що визнає механічні форми
руху матерії єдино об‘єктивними.

2. Сучасне визначення матерії

як філософський підсумок революції думки

Матерія – це філософська категорія, що означає об‘єктивну реальність,
тобто світ речей, властивостей, відносин, станів і процесів, що
відображаються людськими відчуттями і існують незалежно від них.

Матерія не створювана, не ліквідується, матерія вічна і безкінечна.
Матерія, як загальна субстанція, субстрат будь-яких речей, їх
властивостей, відносин і форм руху. Отже, матерія має властивість
саморуху і саморозвитку. Матерія, як субстанція є єдністю
багатоманітності. Атрибутами (невід‘ємними властивостями) матерії як
субстанції є системність, рух, простір і час.

Початкове поняття «матерія» ототожнювалось із конкретним матеріалом, з
якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина
тощо). Подібне розуміння матерії зустрічаємо у філософії стародавнього
світу, наприклад, у представників давньоіндійської школи локаяти або
давньокитайських матеріалістів.

Перші філософські визначення матерії даються, власне, через узагальнення
її побутового розуміння. Представники давньогрецької філософії в
більшості випадків під матерією розуміли найдрібніші частинки — атоми,
або корпускули, з яких складаються тіла і які є першоосновами буття.

Узагальнюючи здобутки минулих часів, Арістотель у книзі «Метафізика»
писав, що «більшість перших філософів вважали початком усього лише
матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого,
як першого, вони виникають і на що, як останнє, вони, гинучи,
перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в
своїх проявах, — це вони вважають елементом і початком речей. Фалес,
засновник такої філософії, як стверджує далі Арістотель, говорить, що
начало — вода, що сім’я всього за природою вологе, а начало вологого —
вода». Звичайно, таке розуміння історично обмежене, але якщо вдуматись,
то сьогодні, вирішуючи глобальні проблеми сучасності, чи не починаємо
ми розуміти, що вода, земля, повітря, енергія — першооснови буття
людини?

Якщо для філософів стародавнього світу матерія — це матеріал, з якого
складаються тіла, предмети, а кожен предмет (тіло) складається з
матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р.Декарта (XVII ст.)
матерія — це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з
формою. Оскільки предметів, тіл — безліч, то матерія — це сукупність
тіл, предметів, які містяться у Всесвіті. Декарт розкриває зміст
поняття матерії за допомогою трьох категорій: субстанції, атрибута і
аксиденсу. При цьому під субстанцією він розуміє самоіснуюче буття —
самостійне, самодіяльне: під атрибутом — невід’ємні, загальні,
універсальні риси даної субстанції, а під аксиденсом — довільні,
випадкові, необов’язкові риси субстанції.

Тому Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття,
атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце,
мати об’єм, бути тривимірною.

І. Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три
атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла),
інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість
згідно із законами динаміки); вага, зумовлена дією закону всесвітньої
гравітації. Причому інертність та вага потім об’єднуються ним у поняття
маси, яка виступає основним атрибутом матерії і одночасно мірою її
кількості.

Інший підхід у П.Гольбаха, який визначає матерію як все те, що
пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття
форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до
гносеологічного узагальнення, піднімається на вищий рівень
абстрагування, незважаючи нате, що прискіпливі критики дорікали йому за
надмірну широту, неконкретність, а тому неадекватність цього
визначення. Як на аргумент, вони посилалися на релігійні та філософські
концепції, за якими боги і духи (Бог-Сонце в єгипетській релігії або
поняття Бога у філософії Д.Юма) — чуттєво пізнавані реалії.

Відповідний внесок до поглиблення поняття матерії зробив Г.Гельм-гольц.
За його словами, матерія — це все, що існує об’єктивно (незалежно від
свідомості людини). Але Бог існує об’єктивно і від того не стає
матеріальним.

Матерія як філософська категорія — не закостеніла, незмінна форма або
вмістилище всього існуючого у світі. Вона визначає найбільш суттєві
властивості об’єктивно-реального буття світу — пізнаного і ще не
пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність,
мінливість, системна упорядкованість та інше.

Системність в організації матерії — не тільки її фундаментальна
властивість, вона також визначає методологію сучасного наукового
пізнання структурних рівнів матерії: неорганічний (мікро-, макро-,
мегасвіти); органічний (організмений, підорганізмений,
понадорга-нізмений); соціальний (особистість, родина, плем’я,
народність, нація, клас, суспільство, людство).

Отже, поняття матерії проходить складний шлях, постійно уточнюється,
поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень
розвитку пізнання людиною світу. Матеріальність світу, як зазначає
Ф.Енгельс, доводиться не парою фокусницьких фраз, а довгим і важким
розвитком філософії та природознавства.

Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення
об’єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається
нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою
є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах
матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст.

Справді, якщо не зосереджуватися тільки на гносеологічному визначенні
матерії, а розглядати її, враховуючи розвиток сучасної науки і
філософії, то можна виокремити:

1. Онтологічні складові: а) рух та його форми; б) простір; в) час;

г) детермінація.

2. Гносеологічні принципи: а) пізнаваність; б) об’єктивність;

в) реальність.

Таким чином, узагальнене визначення категорії «матерія» має базуватися
на тому, що це — об’єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі,
детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною.

3. Сучасні наука і філософія про рівні організації та форми матерії

Сучасна наука неспростовно доводить, що матерія, різноманітність речей,
властивостей і відносин має системну організацію. Під системою розуміють
сукупність елементів, що знаходяться у відносинах і зв’язках один з
одним, що утворює визначену цілісність, єдність. Існують такі системні
рівні матерії:

1) системи неживої природи, що включають елементарні частинки, у тому
числі античастинки, поля, атоми, молекули, макроскопічні тіла, космічні
системи – планети, зорі, Галактику, системи галактик;

2) системи живої природи біологічні системи доклітинного рівня ( білки і
нуклеїнові кислоти), клітини, багатоклітинні організми ( рослини і
тварини), понадорганізмові системи, ( популяції, види і біоценози),
біосфера;

3) соціально-організовані системи людина, сім’я, різні колективи, класи,
партії, держава, суспільство, людство.

Усім рівням організації матерії відповідають різні форми руху. У
філософії під рухом розуміють усяку зміну матеріальних речей,
властивостей, відносин, систем. Це і переміщення тіл у просторі,
народження або смерть організму, обмін речовин у клітині, реформування
суспільства, розширення метагалактики та ін. Матерія і рух нерозривно
пов‘язані одне з одним. Рух внутрішньо притаманний матерії і невідривний
від неї. Рух є єдністю змінності і стійкості, динаміки і статики. Спокій
характеризує рух з боку сталості, незмінності, відносності. Поняття
спокою висувається для характеристики станів руху, що забезпечують
стійкість предмета і його якісну специфічність. Рух і спокій перебувають
у тісному взаємозв‘язку.

Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й
формами її існування – простором і часом. У чому ж суть простору і часу?

Простір – є форма буття матерії, що характеризує її протяжність,
структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних
системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному
досвіді при характеристиці матеріального об’єкту або множини таких
об‘єктів, що займають різне положення в просторі.

Час – є форма буття матерії, що виражає тривалість її існування,
послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних
систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як
синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і
філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів
одного і того ж об‘єкту, який змінює свої властивості.

Реляційна концепція спершу як опозиція субстанціональній сформульована в
працях Платона і Арістотеля, а в ХХ ст. у природознавстві набула явного
наукового підтвердження. Прихильники реляційної концепції розуміють
простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, що
утверджуються взаємодіючими матеріальними об‘єктами. Поза такою системою
взаємодій простір і час вважаються неіснуючими. Реляційна концепція
припускає залежність властивостей простору і часу від характеру
взаємодії речей, властивостей і відносин. Разом з тим, багато її
положень все ще потребують природничо-наукового обґрунтування. Положення
змінилось із створенням теорії відносності. Її висновки і положення
змусили вчених і філософів переглянути традиційні уявлення про простір і
час і відмовитися від субстанціональної концепції.

Сформульована в 1916 р. Альбертом Ейнштейном теорія відносності
складається з двох зв‘язаних між собою теорій: спеціальної теорії
відносності і загальної теорії відносності. Спеціальна теорія
відносності переконливо довела, що численні просторово-часові
властивості, що вважалися незмінними, абсолютними, у дійсності
виступають відносними, релятивними    (лат. – relativus – відносний). У
спеціальній теорії відносності втрачали абсолютний характер такі
просторово-часові властивості, як довжина, часовий інтервал,
одномірність. Усі ці властивості виявились залежними від взаємного руху
матеріальних об‘єктів. Положення про те, що те чи інше фізичне явище або
той чи інший фізичний процес розглядається як система, що формує свої
просторово-часові відносини, стало безумовним досягненням теорії. У ній
просторові і часові характеристики залежать від визначення системи як
об‘єкту фізичного дослідження. Правильність положень реляційної
концепції простору і часу отримана і в загальній теорії відносності. Тут
принцип відносності поширений на неінерційні системи, що привело до
встановлення тісної залежності метричних властивостей простору – часу
від гравітаційних взаємодій між матеріальними об‘єктами. Загальна теорія
відносності встановлює, що геометричні властивості простору – часу
залежать від розподілу в них гравітаційних мас. Поблизу надважких
об‘єктів геометричні властивості простору починають відхилятися від
евклідових, а темп протікання часу сповільнюється.

Отже, теорія відносності, по-перше, показала неспроможність поняття
абсолютності часу і абсолютності простору; по-друге, розкрила залежність
просторово-часових властивостей від характеру руху і взаємодії
матеріальних систем; по-третє, показала неспроможність,
суб‘єктивістських апріорних уявлень сутності простору і часу.

Сам Альберт Ейнштейн на питання про суть теорії відносності відповів:
“Суть така: раніше вважали, що коли яким-небудь чудом усі матеріальні
речі раптом зникли б, то простір і час залишились би. Згідно теорії
відносності разом з речами зникли б і простір, і час”.

Основні властивості простору: протяжність, однорідність, ізотропність,
тривимірність.

Основні властивості часу: тривалість, одномірність, незворотність,
однорідність.

І простір і час всезагальні і об‘єктивні. Протяжність простору
проявляється у здатності тіл існувати одне поруч з іншим, а тривалість
часу означає здатність тіл змінюватись у просторі і існувати одне після
іншого. Тривимірність простору – фундаментальна його властивість, що
емпірично констатується, яка виражається у тому, що положення будь-якого
об‘єкта можна визначити за допомогою трьох величин: довжини, висоти,
ширини. Час – одномірний, тому що для фіксування положення, факту, події
у часі достатньо однієї величини. Однорідність простору означає
відсутність яких-небудь виділених точок, а ізотропність – рівноправність
усіх можливих напрямків руху. Час же має тільки властивість
однорідності, що означає рівноправність усіх його моментів. Специфічна
властивість часу – незворотність, тобто неможливість повернення в
минуле. Деякі філософи обґрунтовують зв‘язок незворотності часу з
незворотністю термодинамічних процесів і з дією закону зростання
ентропії (перетворення). Існують також космологічні підходи до
обґрунтування незворотності часу.

Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому,
що світ – це рухома матерія, а пізнання форм руху матерії неможливе без
знання про простір і час. Просторово-часові характеристики має будь-яке
явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості,
збереження змісту об‘єктивної реальності, то час – це форма його
розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Єдність
просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим
континуумом.

Висновки

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Погляди на матерію як вид буття постійно змінювалися, ці зміни були
зумовленні розвитком різноманітних наук та узагальненням попередніх
точок зору про матерію;

Матерію у філософії до рангу категорії підніс Арістотель. Початкове
поняття «матерія» ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого
складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо).
Подібне розуміння матерії зустрічаємо у філософії стародавнього світу,
наприклад, у представників давньоіндійської школи локаяти або
давньокитайських матеріалістів. Згодом у межах філософії категорія
матерії стала набувати смислу і вжитку в разі потреби відокремити
об’єктивну реальність від суб’єктивної, тобто від існування думок і
чуттєвих образів. Все, що існує об’єктивно, поза свідомістю людини, може
бути загально названо матерією

На сьогоднішній день можна дати наступне визначення: матерія – це
філософська категорія, що означає об‘єктивну реальність, тобто світ
речей, властивостей, відносин, станів і процесів, що відображаються
людськими відчуттями і існують незалежно від них.

Матерія не створювана, не ліквідується, матерія вічна і безкінечна.
Матерія, як загальна субстанція, субстрат будь-яких речей, їх
властивостей, відносин і форм руху. Отже, матерія має властивість
саморуху і саморозвитку. Матерія, як субстанція є єдністю
багатоманітності. Атрибутами (невід‘ємними властивостями) матерії як
субстанції є системність, рух, простір і час.

Матерія як філософська категорія — не закостеніла, незмінна форма або
вмістилище всього існуючого у світі. Вона визначає найбільш суттєві
властивості об’єктивно-реального буття світу — пізнаного і ще не
пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність,
мінливість, системна упорядкованість та інше.

Сучасна наука неспростовно доводить, що матерія, різноманітність речей,
властивостей і відносин має системну організацію.

Список використаної літератури

Бобров В.В. Введение в философию: Учебн. пособие. М., Новосибирск, 2000.

Воронцов-Вельяминов Б.А. Очерки о Вселенной. – М., 1992.

Вступ до філософії: Історико-філософська пропедевтика/За ред. Волинки
Г.І. – К., 1999.

Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії.– К., 1999.

Канке В.А. Философия: Учебник. М., 2001.

Петрушенко В.Л. Філософія. – Львів,2001.

Пролєєв С.В. Духовність і буття людини. – К., 1992.

Спиркин А.г. Философия: Учебник. М., 2001.

Философский энциклопедический словарь. – М., 1983.

Філософія. Курс лекцій /За ред. Бичко І.В. – К., 1994.

Філософія: Підручник / За ред Г.А.Заїченка та ін. – К., 1995.

Філософія. Підручник/За ред. Горбача Н.Я. – Львів, 1997.

Філософія: Навч.посібник /За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997.

Філософія. Підручник/За заг.ред. Горлача М.І., Кременя В.Г., Рибалко
В.К. – Харків, 2000.

Філософія: Курс лекцій / Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.М.,
Чекаль А.Л. – К., 2001.

Похожие записи