РЕФЕРАТ

на тему:

“Кревська унія 1385 р.”

ПЛАН

Вступ

1. Передумови підписання Кревської унії

2. Українські землі за Кревською унією

3. Наслідки Кревської унії для українських земель

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Після приєднання українських і білоруських земель Литва прагнула
захопити й Північно-Східну Русь. Проте в 1372 р. Московський князь
Дмитро Донський розбив литовські війська під Любутськом. Значення Москви
ще більше зросло після Куликівської битви 8 вересня 1380 р., коли руське
військо розгромило золотоординські полчища Мамая.

У цьому зв’язку в польських вельмож зародилась ідея династичної унії
Польщі та Литви, для чого вони вирішили віддати заміж польську королеву
Ядвігу за нового Великого литовського князя Ягайла Ольгердовича.

У 1385 р. у невеликому білоруському місті була підписана Кревська унія.
Ягайло узяв за дружину королеву Ядвігу і став королем Польщі, однак за
це він обіцяв землі України і Литви назавжди приєднати до Польщі, а
литовців хрестити в католицьку віру.

У даній контрольній роботі спробую дослідити правове становище
українських земель за кревською унією, визначити більш детальніше
причини, умови та наслідки підписання Кревської унії 1385 року.

1. Передумови підписання Кревської унії

Важко було уявити чим мала б закінчитися ця кривава, завзята боротьба,
яка йшла між литовськими князами й Польщею за галицько-волинські землї,
аж до 1380-х років.

З урегулюванням галицького конфлікту провідні політики Польщі та Литви
зрозуміли, що їх об’єднують важливі спільні інтереси. Обидві країни
перебували під загрозою агресивних планів Тевтонського ордену, який
панував на Балтійському узбережжі.

Виснажена до краю своєю експансією на сході, Литва була нездатною чинити
опір німцям на півночі. І без того складна ситуація погіршувалася
швидким зростанням могутності й престижу Московського князівства, що
загрожувало зі сходу. Тим часом поляки, незадоволені династичними
зв’язками з угорцями і прагнучи заволодіти іншими українськими землями,
шукали нових можливостей для здійснення своїх намірів. Завершенням
боротьби було підписання унії, тобто об’єднання Польщі й Литви під
властю великого князя литовського, що засідаючи на польськім троні, мав
на віки прилучити всі землї литовські до Польщі, „інкорпорувати», тобто
включити їх до Польщі так, що вони переставали бути осібною державою, а
переходили на прості провінції Польщі. Дану пропозицію висунули польські
пани.

У цей момент магнати Південно-Східної Польщі висунули несподівану
пропозицію: укласти унію між Польщею та Литвою, одруживши польську
королеву Ядвігу з новим великим князем литовським Ягайлом

(Ягеллом). Вони вибрали собі королевою меньшу доньку Людовика, аби
відділитися від Угорщини і спекатися впливів угорських панів, а потім
стали розглядати для своєї королеви чоловіка, який був їм на руку — міг
би своїми силами і засобами стати в пригодi, а в справи Польської
держави не мішався та не перешкаджав панам польським тут правити.

Правда, Ядвіга була вже висватана за австрийського княжича Вільгельма,
але такий шлюб їм не підходив, бо не мав ніякої сили. І тому погляд був
звернений у бік молодого великого князя литовського, Ольгердового сина
Ягайла. Сподівалися, що за честь стати королем польським він їм буде
несказанно вдячний, на всі умови їх пристане, а силами своїми зможе
стати в пригодi. І не помилилися, Ягайло пристав на все що пани польські
хотiли: обіцяв вихрестити на католицтво всю нехрещену Литву і самому
перейти на латинство, (а перед тим був православний), обіцяв своїми
коштами здобувати утрачені Польщею землї, а саме найважнїйше: обіцяв „на
вічні часи прилучити свої землї, литовські і руські до корони
Польської».

15 серпня 1385 року у невеликому білоруському місті в Креві, на Литві
уклали умову обидві країни. Це так звана „Кревська унія», умова
незвичайно важна, що рішучо змінила напрям історії не тільки наших
країв, а й всієї Східньої Европи.

Отримавши згоду зі сторони Ягайла, польські пани заходилися оженити його
з своєю королевою. В цьому були певні труднощі, оскільки мати молодої
мала дати останню згоду Вільгельмові, який приїхав до Кракова,
обвінчався з Ядвігою й мешкав з нею як з жінкою на замку краківськім.
Польська шляха вирішила розірвати шлюб Ядвіги з Вільгельмом, ні перед
чим не спиняючись. Силоміць вхопили Вільгельма й вигнали з Кракова.
Ядвіга хотіла догоняти й вертати його — її приборкали силоміць; шлюб її
з Вільгельмом признано недійсним, а її саму духовні взялися
переконувати, що для добра Польщі й віри вона повинна вийти за Ягайла.
Умовили кінець кінцем і видали за Ягайла. А довершивши цю справу,
насамперед, не боючися вже тепер Угорщини, за поміччю литовських князів
вернули собі назад Галичину, вигнавши звідти угорське військо, а далі
почали чекати сповнення Ягайлової обіцянки — що він їм на вічні часи
прилучить до Польщі всі свої землі литовські і руські, тобто білоруські
й українські.

Значило це, що велике князівство Литовське як осібна держава не мало на
далі існувати, а всі землі, які були під литовськими князями,
українські, білоруські й литовські, мали стати від сього часу землями
королівства Польського. Так розуміли це і хотіли цього поляки. Ягайло,
виконуючи їх волю, звелів усім князям литовським, які сиділи в землях
українських і білоруських, аби видали записи, що вони будуть вірні
Ягайлу, його королеві і дітям та належатимуть до Польського Королівства.
Тому що князі однаково признавали Ягайла своїм старшим як великого князя
литовського, ці обіцянки ніби й не мали для них особливого значення і
вони такі грамоти видали. Та далі князі та бояре зміркували, до чого
воно йде до того, що ними будуть правити й роспоряжатися краківські пани
польські, і це вже їм не подобалося зовсім.

Принаймні з формального боку виходило так, ніби за титул короля Польщі
Ягайло погоджувався ліквідувати Велике князівство. Але, незалежно від
угоди польських магнатів з Ягайлом, Велике князівство Литовське лишалося
достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать — надто впевненою
в своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе.

2. Українські землі за Кревською унією

Маючи тепер за собою Польщу, Ягайло з Вітовтом заходилися формувати
більші князівства, які були в землях Великого князівства Литовського.
Україна майже повністю складалася з таких більших князівств, і тут ця
переміна особливо відчувалася.

Після укладення Кревської унії волинські землі Володимирська і Луцька по
смерті Любарта залишалися в руках його сина Федора, на якого Волинь
дивилася як на свого законного князя. На Поділлі княжив останній з
Коріятовичів Федір. Київщина з Задніпровщиною належала Володимиру
Ольгердовичу. На Поліссі припетськім було кілька меньших князівств, як
Ратенське кн. Федора Ольгердовича, Пинське кн. Василя Михайловича,
Ягайлового брата в перших, Чорторийське Василя Константиновича,
Ягайлового братанича.

В Чернигівщині були просторі князівства: Чернигівське Дмитра-Корибута
Ольгердовича, Брянське другого Дмитра Ольгердовича, Стародубське
Патрикия Наримунтовича, Ольгердового братанича. Такі просторі князівства
жили своїм окремим життям, не дуже навіть відчуваючи, що вони належать
до великого князівства Литовського.

Однак, після укладення Кревської унії Вітовт з Ягайлом скидають головних
князів з їх престолів, переводять на меньші князівства, де вони не могли
вже мати такої сили, а їх давні волості або беруть від разу під свою
безпосередню владу і управління, або пускають через кілька рук, не даючи
новим князям укріплюватися. Кінець кінцем роблять з цих земель звичайні
свої провінції, роздаючи їх в управу своїм намісникам і урядникам.

Так насамперед, восени 1393 р. забрано Чернігівське князівство від
Дмитра-Корибута (другий Дмитро ще перед тим стратив своє Брянське
князівство, приставши до московського війська). Від Федора Любартовича
відібрано спочатку Луцьку землю, а далі й цілу Волинь; в заміну давали
йому чернігівські волості.

Уряд, правда, й далі повторював по давньому, що воно старини не рухає, а
новин не заводить, але в дійсності почало перебудовувати свою державу на
польський взірець.

Подолання феодальної роздробленості в землях Південно-Західної Русі і
формування української народності відбувалося у складних політичних
умовах. Тяжке становище цих земель, позбавлених політичної єдності,
зруйнованих Золотою Ордою, було використано сусідніми державами —
Польщею, Угорщиною, Молдавським князівством. У зв’язку з цим історична
доля українських територій була неоднакова.

Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то згодом
була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з
Львівською і Перемишльською землями перетворена у «Руське воєводство».
Пізніше польські феодали загарбали Західне Поділля. Польська держава
проводила на цих землях відверто колонізаторську політику, яка
супроводжувалась насильницькою колонізацією. Українське населення
зазнавало соціальних, національних, релігійних утисків, повинно було
коритись введенню чужого польського права.

Основна ж частина політичне роз’єднаних Південно-Західних земель
опинилася під владою Великого князівства Литовського.

Могутність Литви неухильно зростала. Особливо посилилась Литовська
держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля,
Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі
Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому
князівстві Литовському реальну військово-політичну силу, здатну надати
їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою
експансію, використовуючи для цього як силу зброї, так і дипломатичні
союзи. Так здійснювалося приєднання основної маси українських земель
Великим князівством Литовським.

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі
умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Справа в
тому, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції
державного життя Київської Русі та Галицьке-Волинського князівства,
«руські» (українські) правні норми та ін., а тому і перетворилась
поступово на Литовське-Руську державу.

Ситуація різко змінилась, коли розпочався процес зближення Польщі та
Литви. Так, внаслідок Кревської унії 1385 p. було сформовано союз двох
держав — Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло
зобов’язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для
Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до
Польського королівства «на віки вічні» усі підлеглі йому, в тому числі
українські, землі. Після цього на сеймі в Люблені Ягайло був обраний
польським королем.

Тим саме Кревська унія означала поступову ліквідацію самостійності
південно-західних князівств, забезпечувала панування польських феодалів
над населенням українських земель.

У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління
були король, королівська рала і сейм. У 1386 p. великий литовський князь
Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип
обрання голови держави.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у
середині XIV ст. До складу ради входили: королівський (коронний) канцлер
та його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував
королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та
його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець
королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім
них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі
єпископи. У XV ст. рада набула назву великої.

Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави
держави з представниками пануючих верств — панами і шляхтою. На цій
основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого
входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в
подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з
королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили
представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства
збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав
законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З
часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського
королівства.

Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру
найвищих органів управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що
ставав все більш міцнішим. Основу цього союзу було закладено у 1385 р.
Кревською унією, у відповідності з якою великий литовський князь Ягайло
став і королем польським. Подальше зміцнення зв’язків між Литвою і
Польщею відбулося у 1413 р. завдяки унії, законодавче оформленої
Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість
спільних засідань, польсько-литовських сеймів і з’їздів. Таким чином,
перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії.
Обидві самостійні держави об’єднувала особа спільного монарха.

Система місцевих органів державного управління українськими землями
будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу.
Адміністративна, судова і військова влада знаходились в руках панства і
шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної
влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася
загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих
органів влади.

Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна
розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що
адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в
українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих
чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти
отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними
особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до
складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких
істотних змін в їх політико-адміністративний устрій. Продовжували
існувати великі феодальні об’єднання — Київська і Волинська землі,
кордони яких збігалися з політичними кордонами удільних князівств.
Аналогічна картина склалася і на Поділлі, де після приєднання його до
Литви сформувався уділ литовських князів Кариотовичів. У Чернігівській
землі з встановленням тут влади литовських князів виникло декілька
незначних за своїми розмірами удільних князівств.

Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю
великокнязівської династії. У той же час ці землі зберігали певні риси
автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу
Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв
дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях.

У більшості українських удільних князівств і земель у XIV—XV ст.
продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального
поділу. Наприкінці XIV ст. в південних частинах Київського і
Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці —
повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкінці XV ст. повіти і
волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями в
українських землях.

3. Наслідки Кревської унії для українських земель

Таким чином протягом яких небудь двох років після укладення Кревської
унії було зігнано з українських волостей усіх значніших князів. Правда
Київську землю віддано іншому князеві, Скиргайлу Ольгердовичу, але він
слідом помер; чернигівські землі дано Свитригайлові, але й той тут довго
не посидів. На початках XV ст. на Україні залишилися тільки меньші
князівства як ось Ратенське, Пінське, Чорторійське, Стародубівське,
Острозьке. Це були вже не ті майже самостійні князівства-держави, а
тільки великі маєтки. Як на маєтки, були вони незвичайно великі, на
великі десятки верств, але не мали політичного значення. І Україна стала
провінцією великого князівства Литовського.

Для українських феодалів (у цьому випадку народ навряд чи мав якесь
політичне значення) збереження автономії Великого князівства було
справою великої ваги, оскільки литовці, на відміну від поляків,
визнавали їх за рівних собі. Більше того, у двох випадках Вітаутас
продовжував особливо милу серцю його українських васалів політику. Він
відновлює почате Альгердасом просування на схід, щоб «збирати руські
землі», а також із наміром підкорити розрізнені залишки Золотої Орди йде
на південь і паралельно зводить систему укріплень для захисту своїх
підданих від кочовиків. Але поряд із цим вольовий Вітаутас вдається до
заходів, що куди менше імпонували українцям. Аби зрозуміти їхнє
значення, слід у загальних рисах охарактеризувати політичний устрій
Великого князівства.

Із зближенням польської та литовської знаті посилювався розрив між
знаттю литовською та українською. Поділ на католиків і православних, що
виник у Великому князівстві внаслідок Кревської унії 1385 р., тепер
поглиблювався суспільними й політичними привілеями католиків.

Руйнація традиційних підвалин життя часів Київської Русі, порушення
сталих політично-династичних зв’язків призвели до того, що українські
землі опинилися під зверхністю сусідніх держав і в першу чергу Литви і
Польщі.

Подальша їх доля була неоднаковою. До складу Литовського князівства
увійшли найкультурніші українські землі з виробленими правними формами.
Вони не тільки успішно боронили свою правну культуру, а й активно
впливали на правове і культурне життя Великого князівства Литовського,
що й сприяло визначенню його як Литовсько-Руської держави. Багато в чому
литовсько-руське право було наслідком звичаєвого права Русі і в свою
чергу наклало чималий відбиток на подальшу українську юридичну думку.
Інакше відбувався розвиток територій, які опинилися під владою Польщі з
її відверто колонізаторською політикою, уведенням чужого для
українського народу польського права. Надалі подібних утисків зазнали і
ті українські землі, що входили до складу Литви, а після утворення Речі
Посполитої опинилися під владою Корони.

За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти
високий рівень своєї правової культури.

Не всім представникам правлячих верств Литви Кревська унія була до душі
(адже Польща стала гегемоном у союзі Польщі та Литви).

Речником протесту Великого Литовсько-Руського князівства проти
свавільного, антидержавного акту Ягайла виступив князь Вітовт (1392–1430
рр.), який кілька разів намагався розірвати зв’язки з Польщею і здобути
королівський титул. Згідно з угодою, підписаною в 1400 р., Ягайло і
польські феодали визнали Вітовта довічним правителем автономної
Литовської держави, а Вітовт прийняв титул Великого князя литовського.

Висновки

Отже, з вищесказаного можна зробити наступні висновки:

14 серпня 1385 p. в Крево була підписана Кревська унія — угода про
династичний союз між Великим князівством Литовським та Польщею.

Великий князь Литовський Ягайло вступив у шлюб з польською королевою
Ядвігою і став польським королем, а його князівство увійшло до складу
Польщі.

Це перша з п’яти уній в польській історії (три політичні, дві останні —
релігійні). Її причиною стала загроза Польщі та Литві з боку
Тевтонського ордену, її результатом — політичний союз двох держав, що
був скріплений одруженням литовського князя Ягайла з польською королевою
Ядвигою.

До цього Велике князівство Литовське спонукала необхідність боротьби
проти агресії німецьких хрестоносців.

На ті часи Кревська унія відповідала інтересам польських та литовських
феодалів. Прагнучи зберегти і посилити панування на білоруських та
українських землях, литовські феодали шукали підтримки у польських
феодалів та польського короля.

Внаслідок підписання Кревської унії та реалізації її умов погіршилося
становище українських земель. У 90-х роках XIV ст. удільні князівства
українських земель були ліквідовані. Це стало початком здійснення
загарбницької політики польських феодалів щодо населення цих земель.

Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з
князем Вітовтом, яка домоглася збереження Великого князівства
Литовського як окремої незалежної держави

Список використаної літератури

Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999.

Верстюк В.Ф, Дзюба О.М., В.Ф. Репринцев. Історія України від найдавніших
часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995.

Енциклопедія українознавства. Львів, 1993. — Т. 3.

Історія України: нове бачення. У 2-х т. К., 1995. — Т. 1.

Історія держави і права України. Частина 1: Підруч. для юрид. вищих
навч. закладів і фак.: У 2 ч. / За ред. акад. Академії правовик наук
України А. Й. Рогожина. — К.; Ін Юре. — 1996. — 368 с.

Лановик Б., Матейко Р., Матисякевич З. Історія України. –К., 2000.

Субтельний О. Україна: історія. К, 1991.

Історія України / Під редакцією Ю.Зайцева. – Львів, 1997.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи