Реферат на тему:

Теорія соціальної політики держави в розробках видатних українських,
російських та австрійських учених

Соціальна політика в сучасному розумінні — це громадський інститут,
діяльність якого спрямована на забезпечення основних соціальних потреб
суспільства та його прошарків. Водночас — це один із найважливіших
напрямів внутрішньої політики держави, що має в своїй основі соціальну
доктрину, яка визначає стратегію та мету розвитку суспільства, а також
діяльність інститутів громадянського суспільства. У своїй
фундаментальній основі — це напрям соціальної теорії, галузь наукових
досліджень, а також навчальна дисципліна. І нарешті, — це система
практичних заходів, спрямованих на поліпшення стану всіх напрямів
соціальної сфери.

Нині соціальну політику нерідко уявляють лише як заходи у сфері
соціального забезпечення, як прикладну галузь, віддалену від творчого
наукового пошуку. Така ситуація багато в чому зумовлена ставленням до
соціальної політики в колишньому СРСР, де в умовах планової економіки
проводили відповідну соціально орієнтовану діяльність, відмінну і від
соціальної політики дореволюційної Росії, а також від моделей соціальної
політики країн з розвиненою ринковою економікою.

У період активного економічного реформування в Україні, РФ та інших
країнах СНД вирішення соціальних питань, як і розробку соціальної
політики, відповідно до змін у суспільстві, було відкладено у зв’язку з
«шоковою терапією» так званого монетаризму, запровадження методів якого
спочатку в РФ, а потім в Україні та інших країнах СНД спричинило
загальновідомі і багато в чому непоправні наслідки. Так, тільки в
Україні боротьба з гіперінфляцією 1993 р. шляхом різкого зменшення
грошової маси призвела до обвального спаду виробництва у наступному 1994
р. Свого роду світовим рекордом є спад української промисловості за весь
цей рік на третину та й загальнонаціонального ВВП майже на чверть.
Методи монетаризму, за які видатний американський вчений Мілтон Фрідмен
[1] отримав у 1976 р. Нобелівську премію з економічних наук, цілком
заслуговують на увагу, але вони були винайдені для стримування шалених
темпів економічного буму 60-х років ХХ ст., щоб господарство розвинутих
країн у цих умовах не зазнало краху. Помилкою в Україні та й у Росії
було те, що ці методи застосували в умовах економічної кризи та спаду
виробництва, а вжиті заходи тільки посилили його. Однією з причин цього,
безумовно, була відсутність інтересу у пострадянських реформаторів (що
переважно отримали класичну радянську політекономічну освіту) до
значущості соціальної політики, її історії, принципів, зарубіжного
досвіду, причому, як успіхів, так і провалів західних моделей. Тобто
мала місце недооцінка цієї сфери внутрішньополітичної діяльності
держави. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що наукові видання в цій
галузі, за незначним винятком, не мали глибокого теоретичного
обгрунтовування, не співвідносилися з зарубіжними дослідженнями та
теоретичними розробками.

Новий період в історії України, як і в РФ та інших країнах СНД, поставив
перед ученими нові завдання, серед яких і досі переважають проблеми
ринку праці і безробіття. Дуже популярною стала тема бідності, що надала
широке поле для різноманітних розрахунків — прожиткового мінімуму, рівня
життя, споживацького кошика, зіставлення верхньої і нижньої квінтильних
та децильних груп тощо.

Та відновивши проблемне дослідницьке поле, вчені, на жаль, часто ще
працюють у колишній радянській парадигмі. Тому соціальна політика
розглядається в основному як прикладна, а не як теорія соціальної
політики та галузь теоретичного соціального аналізу. Але соціальна
політика — складний системний об’єкт, що вимагає комплексного вивчення
на стику різних наукових дисциплін: економіки, соціології, права,
політології та інших.

Метою цієї статті є розгляд основних положень теорії соціальної
політики, розроблених у наукових працях таких видатних українських та
російських мислителів, як М. І. Туган-Барановський, С. М. Булгаков, П.
О. Сорокін, а також таких австрійських представників неолібералізму, як
Л. фон Мізес і Ф. фон Гаєк. Пізнання та врахування цих положень у
наукових дослідженнях в Україні сприятиме їх піднесенню на новий рівень.

Теорія соціальної політики М. Туган-Барановського як вид антикризової
політики держави

Ще у 1894 р. вийшла у світ перша книга Михайла Івановича
Туган-Барановського «Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини та
найближчі впливи на народне життя» [2], що не втратила своєї
актуальності й сьогодні. У 2004 р., тобто через 110 років, її перевидано
в Україні. У першому та другому виданні книга складалася з двох частин,
у першій з яких розглядалась історія та теорія криз, а другу було
присвячено соціальному значенню криз. У третьому та наступних виданнях
книги перший розділ було розбито на два, і у другому особливо детально
розглянуто теорію періодичності криз, що й стало прообразом їх
циклічності та й загалом — циклічності економіки. Але в спеціальному,
вже третьому розділі нової редакції книги детально розглянуто вплив
промислового циклу на народне життя або на соціальну сферу економіки.
Особливо глибоко в книзі проаналізовано проблеми безробіття та бідності
і вперше у світовій економічній науці запропоновано нереволюційні шляхи
подолання цих негативних явищ у капіталістичному суспільстві. Причому
сезонні коливання розглянуто порівняно з іншими циклічними коливаннями
безробіття, насамперед у машинобудівній галузі, пов’язаній з обробкою
металу та виробництвом засобів виробництва. І головне, вперше у світовій
економічній науці дано ґрунтовну відповідь на запитання, чи зникне
безробіття з розвитком капіталізму? Капіталізму потрібний робочий резерв
безробітних, що стимулює ефективність праці зайнятих у виробництві, але
він повинен бути відносно невеликий, а людей на пенсії необхідно
соціально забезпечити, хоча, за господарської необхідності та їхньої
можливості працювати, цих людей можна, а інколи й потрібно залучати до
виробничого процесу.

Головною заслугою Туган-Барановського є те, що у своїх дослідженнях він
показав закономірність не тільки виникнення криз, а й шляхи їх подолання
завдяки активізації інвестиційної та соціальної політик. Особливу роль у
механізмі періодичних коливань економічної кон’юнктури вчений відвів
процесу нагромадження капіталу, причому процеси нагромадження
фінансового капіталу і матеріалізованого через освоєння реальних
інвестицій основного капіталу він розділив. Для залучення інвестицій
пропонувалося за допомогою гнучких регуляторів створювати сприятливий
клімат їхнього стимулювання в реальному секторі економіки. У
Туган-Барановського вперше цінність інвестиційних товарів зумовлювалася
не витратами на освоєння їхнього виробництва, а попитом на ринку
основного капіталу, аналіз якого він пов’язував з теорією граничної
корисності різних товарів через оцінки попиту на них у найближчому
майбутньому.

Ще у 1890 р. Туган-Барановський [3], не протиставляючи теорію
маржиналізму сміто-рикардо-марксовій теорії оцінок минулих трудових
витрат, взаємно доповнив основні положення двох фундаментальних
економічних доктрин, що склалися на межі ХІХ і ХХ століть, поєднав їх
через антиномічний синтез, з якого пізніше вивів закон, за яким гранична
корисність вільно відтворених капітальних благ прямо пропорційна їхній
трудовій вартості.

Цікаво, що вчитель Джона Мейнарда Кейнса — англійський економіст Альфред
Маршалл також у 1890 р. видав тритомник «Принципи економіксу» [4], де
висловив подібні з Туган-Барановським ідеї. Таким чином, незалежно один
від одного, двоє вчених зробили неокласичний синтез маржиналізму,
відкриття якого в 1871 р., теж незалежно один від одного, зробили троє
вчених: англієць Вільям Джевонс, француз Леон Вальрас і австрієць Карл
Менгер, хоча й мали німецького попередника Генріха Госсена, схожі ідеї
якого висловлені майже за 20 років до них не сприйняло тогочасне наукове
середовище.

У 1923 р. вийшла друком книга Миколи Кондратьєва «Михайло Іванович
Туган-Барановський» [5], в якій він зазначив, що саме завдяки генію
Туган-Барановського економічну науку в Росії було піднесено до
європейського рівня. У 1930-1932 рр. М. Кондратьєв, перебуваючи під
слідством у Бутирській в’язниці, написав книгу «Основні проблеми
економічної статики і динаміки: Попередній ескіз» [6], в якій зробив
соціологічні та філософські узагальнення економічної динаміки. Тим самим
він продовжив справу свого вчителя Туган-Барановського і заклав основи
створення теорії соціально-економічного генезису (соціоекогенезу)
суспільства, механізм якого вимагає сучасних системних досліджень на
стику різних галузей науки.

У виданих через 15 років після «Промислових криз…» «Основах політичної
економії» (1909), що перевидані в Україні 2004 р., Туган-Барановський чи
не вперше у світовій економічній думці звернув увагу на необхідність
саме соціальної, а не політичної спрямованості економічного розвитку
шляхом посилення соціальної політики через гармонізацію диференційованих
страт суспільства [7]. Ці ідеї він розвинув через чотири роки (1913) у
роботі «Соціальна теорія розподілу» [8]. Сучасний американський
дослідник його спадщини Н. Балабкінс пише, що в цій праці він «відкинув
популярне на той час уявлення, що розподіл доходів залежить, головним
чином, від процесу формування цін, процесу обміну і особливо від
граничних продуктів різних чинників виробництва. На думку
Туган-Барановського, розподіл національного доходу залежить, передусім,
від взаємозалежності між різними соціальними класами. Основним у його
теорії було те, що організований робітничий клас може домогтися вищої
заробітної плати. Ділові кола платять за таке підвищення заробітної
плати зниженням прибутків з низки причин» [9, 237]. Головним завданням
соціальної політики Туган-Барановський визначив зняття
соціально-політичного напруження в суспільстві, що актуально й сьогодні.

Слід зазначити, що М. Туган-Барановський мав фізико-математичну базову
освіту і перший свій ступінь отримав саме з фізики та математики. До
речі, це допомогло йому, по суті, створити першу в світі циклічну теорію
криз із описом механізму їх подолання за рахунок поєднання інвестиційної
та соціальної політик, що давало змогу досить точно їх прогнозувати і
вчасно попереджати про них у різних країнах світу, а також пропонувати
антикризові заходи.

У підсумку можна сказати, що Михайло Туган-Барановський уперше у світі
розробив учення про закономірність циклічності системної економічної
динаміки, пов’язаної з періодичністю промислових криз як чинника впливу
на зміни в суспільному житті, тобто на соціальну сферу економіки. У
середині ХХ ст. стокгольмська школа економічної думки, творчо спираючись
на його концепцію, відкрила шляхи самозбереження та розвитку капіталізму
на основі шведської моделі, яка успішно реалізована сьогодні у
скандинавських країнах, котрі за рівнем життя останніми роками впевнено
лідирують серед найрозвинутіших країн світу.

Філософія господарства та соціальна політика С. Булгакова

У 1912 р. російський філософ Сергій Миколайович Булгаков написав свій
знаменитий твір «Філософія господарства. Світ як господарство» [10],
який, по суті, був піонерною працею в галузі філософії економіки,
елементи якої були присутні й в «Основах політичної економії» М.
Туган-Барановського. С. Булгаков зазначав, що господарство —
найчутливіше до процесу життя. Адже економічні потреби, задоволення яких
пов’язане з працею, відомі людству з давніх часів його історичного
існування і є найбільшою необхідністю. Перед суспільством постає
запитання: що таке господарство та які його передумови і засади? Основне
питання, яке не досліджувалося, хоч і визначалось економічним
матеріалізмом (доктрина, яка потужно розвивалася наприкінці ХІХ —
початку ХХ ст. і була покладена в основу популярного тоді марксизму),
таке: чи є господарство функцією людини, чи, навпаки, людина є функцією
господарства? Тобто чи є людина річчю, об’єктом господарчого процесу,
чи, навпаки, господарство виникає з діяльності людини?

У «Філософії господарства» питання про суб’єкта господарства чи
господаря С. Булгаков підводить до визнання всезагального
(трансцендентального) суб’єкта господарства, носія господарської
філософії. Таким суб’єктом, на його думку, може бути тільки людство, не
колектив чи збірне сукупне ціле, а жива єдність духовних сил і
можливостей, до якої причетні всі люди, озброєна розумом людина, яку
емпірично виявляють в окремих особистостях. Людина — це мікрокосм, що
поширює свій вплив у макрокосмі. Цьому мікрокосму належить центральна
роль у макрокосмі, який утворює для нього периферію і водночас об’єкт
господарського впливу.

Господарство — це творча діяльність розумних істот, які втілюють у ній
свої індивідуальні риси. Індивідуальності притаманна свобода, більш
того, вона і є цією свободою. А якщо свобода є творчістю, то
індивідуальність є справді творчою основою, яка невгасна й у
господарстві, — каже С. Булгаков. Досліджуючи загальну проблему про суть
господарства, він розглядає питання про природу науки. Філософія
господарства в своєму розвитку включає основні проблеми філософської
свідомості, але в центрі стоїть антропологія — вчення про людину в
природі.

Філософія господарства, з одного боку, стосується філософії, а з другого
— соціальної науки, зокрема політичної економії. Загальні її положення
треба порівняти з провідними положеннями соціальних наук і встановити
зв’язок між ними. І нарешті, щодо основного предмета нашого дослідження,
С. Булгаков присвятив розгляду соціальної політики, її науковості, ролі
в житті суспільства третій розділ «Проблеми соціальної політики» сьомої
глави «Межі соціального детермінізму» своєї книги [10, 207-212].
С.Булгаков звертається перш за все до питання про призначення соціальної
науки взагалі. Він пише, що проблема соціальної науки, як і будь-якої
спеціальної науки, тільки в тому, яким чином можна досягати якщо не
Істини, то відблиску її — істинності, виходячи з окремих, приватних,
відособлених поглядів, шляхом методологічної умовності? Яким чином
методологізм науки, ця її гордість та сила, не є водночас повною і
остаточною перешкодою до пізнання сущого? Тобто це питання можна
висловити і так: яким чином вочевидь фіктивні методологічні припущення
наук не перешкоджають тому, що наука витримує практичне випробування,
виявляється технічною, тобто фактично придатною до орієнтування у
дійсності?

У застосуванні до соціальної науки це питання звучить таким чином: яка
можлива політика (тобто прикладна соціальна механіка)? Відомо, що
соціальна наука за характером предмета відрізняється від природничих
наук. Вона менш точна, невизначена, залишає багато місця мистецтву,
інтуїції. Але онтологічне коріння соціальної науки, як і будь-якої
науки, у загальному поєднанні буття, яке проявляється в різних точках й
у різних напрямах. «Все перебуває у всьому і все пов’язано з усім, —
пише вчений, — ця загальна онтологічна основа наук залишається в силі й
для соціальної науки» [10, 207].

Булгаков доходить думки, що наука, виражаючи споглядальний момент у
людській дії, в соціальній галузі відображає споглядальний момент
соціальної дії, що, у свою чергу, обгрунтовує необхідність існування
знарядь соціальної техніки, або соціальної політики.

Підійшовши до феномена соціальної політики, поєднавши його з соціальною
наукою і наукою взагалі, Булгаков розмірковує про науковість соціальної
політики. Як взаємопов’язана наука і техніка, так взаємопов’язана
соціальна наука і соціальна політика. «Наука технічна, а техніка
наукова», — коментує Булгаков. «Соціальна політика — це нерв соціальної
науки, вона володіє ключами від усіх її будівель» [10, 207]. Можлива
науковість соціальної політики не знищується тим, що в ній, як і у
будь-якій діяльності, що керується практичними інтересами, неминуче є
частка суб’єктивізму.

Діяльність, у тому числі й соціальна, як творчість є синтезом свободи і
необхідності. Свобода виражена саме в суб’єктивізмі, вольовому
устремлінні соціальної діяльності, а необхідність — в її обумовленості з
боку засобів. Звичайно, детермінізму в соціальній політиці не більше,
ніж у будь-якій іншій діяльності. Якщо під науковістю розуміти її повну
детермінованість, то слід сказати, що наукової соціальної політики не
існує, взагалі не існує наукової дії, оскільки наука є протилежністю
дії; вона — бездіяльність, застигле споглядання. А якщо науковість
розуміти як користування даними наукового досвіду під час
обгрунтовування наших дій, то, навпаки, соціальна політика може бути
науковою і фактично часто є такою.

Булгаков ставить питання: «Якого роду діяльність відповідає соціальній
політиці, для якого мистецтва вона є технікою? [10, 208]. Соціальна
політика в його уявленні має свою особливу галузь і свій власний об’єкт:
це — дія на соціальне тіло як ціле. Така дія дедалі розширюється: в
державній, соціально-економічній, загальнокультурній галузях зростаюче
усуспільнення життя і свідомість цього усуспільнення, соціалізм життя і
соціологізм свідомості безперервно розширюють і зміцнюють компетенцію
соціальної політики. Механізація життя, яка ширшає, перевага
абстрактності та зменшення конкретності в людських відносинах створюють
умови для розвитку й дедалі більшого втілення в життя суспільства
соціальної політики. Вона замінює любов, можливу лише у відношенні до
особи, але не до спільноти — чи то партія, клас, людство — ідейністю.

Саме в епоху духовного зубожіння, знецінення людських відчуттів виникає
соціальна політика — її прихід викликаний часом. Це символ, вияв
індустріальної епохи, коли суспільного прогресу досягають ціною втрати
тепла людських стосунків, що властиві общинним, а не суспільним
відносинам.

Об’єктом критики Булгакова виступає не так індустріальне суспільство, як
соціалізм, який у XIX ст. також був політичною, соціальною доктриною
світу, що перебудовувався, усуспільнювався, знеособлювався. Соціальна
політика в розумінні Булгакова — це передусім галузь наукового
раціоналізму і соціологічної механізації людських відносин, що говорить
про її крайню віддаленість від безпосереднього почуття. «Тому аніскільки
не дивно, — пише Булгаков, — що такі корифеї соціалістичної політики, як
Лассаль і, особливо, Маркс, вирізняються такою сухістю і навіть
жорсткістю характеру і найменше схожі ззовні на «філантропів», друзів
людства. Перевага політики в житті людей неминуче супроводжується
зменшенням безпосередності, раціоналізацією і механізованістю життя»
[10, 209].

Тобто Булгаков зводив соціальну політику до соціалістичної, як він сам
її і називає. При цьому він визнає, що не повинно бути однієї системи
соціальної політики. З одних і тих самих наукових даних можуть витікати
різні, але водночас з однаковим ступенем науковості обгрунтовані напрями
соціальної політики.

Чому соціальна політика стає соціалістичною або набуває іншого
політичного або ідеологічного забарвлення? «Політика набуває
соціалістичного забарвлення не тому, — писав Булгаков, — що цього
вимагає наука, а тому що конкретні особи або громадські групи хочуть
соціалізму, вбачають у ньому — справедливо або помилково — панацею від
соціально-економічного зла, застосовують його до будь-якої науки і поза
нею, зовсім не через його науковість, а його бажаність» [10, 210-211].

Соціальна політика, як і будь-яка інша, залишається мистецтвом,
«технікою», але, як і будь-яка техніка, вона може спиратися на науку:
наука обгрунтовує, а техніка, у свою чергу, «гарантує» науку. Соціальна
політика як вид техніки через дієвий свій характер спрямовується волею.
Воля формує ідеали політики, наука лише консультується з нею щодо
засобів, а не цілей. «Тому в межах своїх можливостей соціальна політика
не тільки може, а й повинна прагнути науковості. Їй слід цуратися
довільного фантазування, донкіхотства або «утопізму»,— пише Булгаков,—
так само, як і доктринерства уявної науковості, вона має тверезо слухати
голос життя, в цьому допомагає їй наука. Істинна науковість тут є
синонімом життєвого реалізму» [10, 212].

Соціальна політика та соціокультурні цикли в наукових розробках П.
Сорокіна

Видатний російсько-американський соціолог Питирим Олександрович Сорокін,
який більшу частину свого життя творив у США — в еміграції, розглядав
соціальну політику як спеціальний розділ соціології. Сорокін виділяв
чотири розділи, або відділи. Перший відділ соціології Сорокін називає
загальним ученням про суспільство, другий — соціальною механікою, третій
— соціальною генетикою, і тільки останній, четвертий — соціальною
політикою. «Цей відділ за характером і метою, — пише Сорокін, — є суто
практичною, прикладною дисципліною. Його завдання полягає у формулюванні
рецептів, визначенні засобів, користуючись якими можна і треба досягати
мети поліпшення суспільного життя і людини. Інакше соціальну політику
можна назвати соціальною медициною або ученням про щастя. Подібно до
того, як із появою фізико-хімічних і біологічних наук з’явилися
прикладні дисципліни (технологія металів, агрономія, медицина і т. п.),
теоретичні дані яких обертають для людських цілей, так і соціальна
політика, користуючись даними теоретичної соціології, може і повинна
використовувати їх для практичного застосування у сфері суспільного
життя з метою його поліпшення, тобто для людського щастя, збільшення
культурних цінностей і прискорення загальнолюдського прогресу.

Ось основні відділи соціології та завдання останніх.

Як бачимо, ці завдання такі великі і всеохоплюючі, що зайве будь-яке
умовляння про те, що потрібно вивчати соціологію, що ця дисципліна гідна
того, аби попрацювати над нею» [11].

Місце соціальної політики в системі соціології, визначене Сорокіним, і
сьогодні є цілком сучасним. Прикладний характер соціальної політики
органічно поєднується з потребою теоретичного оформлення. Особливого
обговорення потребує питання про співвідношення соціальної політики і
соціальної медицини.

Так, соціальні хвороби, їхнє зростання і поширення є величезною
небезпекою для сучасного суспільства. Один із засновників напряму
соціальної медицини в Росії Є. В. Черносвітов у статті «Соціальна
медицина — одна з базових основ соціальної держави» розглядає історію
виникнення соціальної медицини та її концептуальний розвиток у XX
столітті. Він трактує соціальну медицину і як галузь соціальної теорії,
і як частку державної політики, і як механізм соціальної стабілізації
суспільства. Визначаючи наочне поле соціальної медицини, Черносвітов
пише, що «соціальна медицина розробляє норми здорового способу життя в
здоровому суспільстві, здійснює згідно з цими нормами соціальний
контроль за індивідом, групою індивідів, чи це сім’я, школа, трудовий
колектив, законодавчі і виконавчі структури влади, судові органи,
пенітенціарні установи, армія та інші» [12].

За всієї наочної близькості соціальна медицина і соціальна політика не
тотожні. Якщо в центрі уваги соціальної медицини соціальні хвороби
суспільства та окремої людини (не випадково, це саме медицина),
соціальна політика охоплює ширший спектр діяльності та інтересів, серед
яких і гострі соціальні проблеми (злиденність, працевлаштування
інвалідів, соціальна підтримка малозабезпечених тощо), і
соціально-політичні проблеми, наприклад, збереження соціальної
стабільності, розробка соціальної доктрини держави, проведення
соціальних реформ та ін. Слід також зазначити, що є істотна різниця
навіть у комплексі соціальних хвороб, які вивчає соціальна політика і
соціальна медицина.

Черносвітов перелічує соціальні хвороби — предмет піклування соціальної
медицини. Серед них: проституція, дромоманія (бродяжництво), пияцтво,
наркоманія та інші вияви девіантної поведінки. Безумовно, соціальна
медицина не зводиться лише до діагностики і лікування перелічених недуг.
Проте все це перебуває поза сферою діяльності соціальної політики.

Звернімо увагу на те, що в програмі Інституту соціальної медицини,
заснованого у 1940 р. при Оксфордському університеті під керівництвом
відомого соціолога і психіатра Дж. А. Райла, було сформульовано основне
завдання соціальної медицини: проаналізувати, як суспільні явища
впливають на суспільне здоров’я. В цьому розумінні соціальна політика
обернута до подій, які відбуваються в суспільстві, в контексті
попередження можливих соціальних катаклізмів, соціальних напружень,
внаслідок яких порушується соціальна стабільність і зростають соціальні
хвороби. Можна сказати, що соціальна політика розв’язує соціальні
проблеми, внаслідок яких виникають соціальні хвороби, що є предметом
соціальної медицини. Соціальна медицина немов крокує слідами
недоопрацювань соціальної політики, лікує не джерело захворювання (яке
корениться в самому суспільному устрої), а його зовнішні прояви. Таким
чином, соціальні хвороби посилюються у суспільстві в кризовий період,
пов’язаний з соціальними катаклізмами і соціальними напруженнями, та
призводять до порушення соціальної стабільності. Саме у періоди
економічної депресії ці негативні явища загострюються.

У чотиритомнику «Соціальна і культурна динаміка» (1937-1941) П. Сорокін
навів узагальнені соціально-історичні та соціокультурні цикли [13]. Ще
раніше, у 1927 р. в «Огляді циклічних концепцій соціально-історичного
процесу» він писав, що «у Конфуція ми знаходимо теорію періодичності у
повторенні малих соціальних циклів. Є соціальні процеси, що повторюються
кожні 3, 9, 18, 27 та 30 років» [14], що збігаються з виведеним нами
30-річним циклом 18-річних «стиснень» та 9-річних «розслаблень»
радянської та пострадянської систем з 3-річним перехідним періодом
боротьби за владу конкуруючих політиків.

На початку 1960-х років у доповіді П. Сорокіна «Взаємна конвергенція
Сполучених Штатів і СРСР у змішаний соціокультурний тип» коливальну
тенденцію змін у суспільстві було визначено як «соціальний закон
флуктуації тоталітаризму і свободи». У цій праці він писав, що
комуністична система — просто різновид тоталітарної системи економіки.
Ця система виникла давно і неодноразово зустрічалася в історії людства:
за різних урядових режимів та різних ідеологій у деякі періоди
Стародавнього Єгипту, особливо у Птолемеїв період; у давній Спарті та
Липарі; у Римі, особливо після 301 р. н. е.; в окремі періоди
Візантійської імперії; у стародавньому Перу; у деякі періоди в Китаї,
Індії та багатьох інших країнах — згадаймо лише кілька відомих випадків.
Таку систему ініціювали та вводили різні уряди і в різних формах, що
«прикрашали», «раціоналізували» та «освячували» ідеології; єгипетські
фараони, римські та візантійські імператори, інки Перу, китайські та
європейські самодержавні монархи, воєнні завойовники; релігійні влади,
такі як єзуїти в Америці, та багато монархістських, республіканських,
демократичних, воєнних, соціалістичних та комуністичних урядів. Не менш
різноманітними були «ідеології», які виправдовували, підтримували,
раціоналізували та прикрашали цю тоталітарну систему економіки та
управління; всі види ідеологій — релігійна, моральна, політологічна,
утилітарна, «націоналістична», «економічна», «соціологічна» та інші,
починаючи з традиційних єгипетських релігійних вірувань та культу
фараона як Бога і закінчуючи останніми: комуністичною, соціалістичною,
нацистською, фашистською, лейбористською, пентагонівською, держави
загального благоденства та багатьма «диктаторськими» ідеологіями,
виконували цю роль. Це означає, що комуністична система економіки та
ідеології є тільки одним із багатьох різновидів тоталітарних систем
економіки, ідеології та політичного режиму. У різноманітних формах вони
домінували в минулому та часто з’являлися останнім часом [15].

Отже, хоча сам по собі тоталітаризм не є «завоюванням» історії нового
часу, але в його радянському й, особливо, сталінському варіанті він
набрав антилюдського виразу, який яскраво охарактеризував відомий
радянський дисидент Валентин Турчин: «З погляду еволюційної теорії,
тоталітаризм є збоченням, дегенерацією, бо нижчий рівень організації
спотворює та пригнічує вищий рівень. Тоталітарне суспільство втрачає
здатність нормально розвиватися та костеніє. Це глухий кут, вовча яма на
шляху еволюції» [16].

Лібералізм як соціальна політика держави

Людині споконвічно властиве почуття свободи як первинної екзистенції,
без якої нормальна особистість жити не може. Однією з основних ознак
суспільства є саме рівень свободи його громадян. Як зауважив російський
філософ Микола Бердяєв, свобода — це не тільки усвідомлена, а й
переборена необхідність. Саме можливості її подолання визначають міру
«стиснення» чи «розслаблення» суспільної атмосфери. Тобто те, чи створює
влада своїм громадянам умови для вільного дихання, або, навпаки, кожен
крок громадянина перебуває під неусипним оком створених владою органів
максимального підкорення волі людини шляхом тотального тиску на неї. Зі
свободою особи в суспільстві та успіхами соціальної політики,
результатом якої є якісне поліпшення людського життя, тісно пов’язаний
лібералізм.

Дефініція «лібералізм», яка є похідною від латинського слова «liber» і
означає «вільний», спершу стосувалася саме філософії свободи. У 1927 р.
видатний мислитель XX ст. та головний ідеолог економічного лібералізму
австрійської школи політичної економії Людвіг фон Мізес у вступі до
своєї роботи «Лібералізм в класичній традиції» писав, що філософи,
соціологи і економісти XVIII та початку XIX сторіччя сформулювали
політичну програму, яку покладено в основу соціально-економічної
політики спочатку в Англії і Сполучених Штатах Америки, а потім на
Європейському континенті та, нарешті, в інших частинах населеного світу.
Цілковито цю програму ніде не було втілено. Навіть в Англії, яку
називали батьківщиною лібералізму і зразком ліберальної країни,
прихильники ліберальної політики так і не змогли здійснити своїх
задумів. В одних країнах приймали ліберальну програму частково, в інших
— відхиляли одразу чи через деякий час. Лише перебільшуючи, можна
сказати, що світ будь-коли переживав ліберальну епоху. Лібералізму так і
не дали змогу повністю розвинутися. Тим не менш, яким би короткочасним
та обмеженим не було панування ліберальних ідей, цього виявилося
достатньо, щоб змінити світ. Відбувся вибух економічного розвитку.
Вивільнення продуктивної сили людства багаторазово помножило засоби
існування… Процвітання, створене лібералізмом, значно знизило дитячу
смертність — безжальне лихо більш ранніх епох, і в результаті поліпшення
умов підвищило середню тривалість життя [17, 7].

Згідно з Мізесом, ліберальна доктрина покладає на державу виконання
таких функцій, як захист власності, свободи і миру. За Мізесом,
демократія — це така форма політичного устрою, що дає змогу
пристосовувати уряди до бажань керованих без насильницької боротьби.
Якщо в демократичній державі уряд більше не проводить ту політику, якої
хотіла б більшість населення, не потрібно ніякої громадянської війни,
щоб посадити в кабінети тих, хто бажає працювати так, щоб задовольнити
більшість. Шляхом виборів і парламентських угод зміна уряду відбувається
легко — без тертя, насильства і кровопролиття [17, 45].

То які межі урядової діяльності? «Завдання держави — як її вбачає
ліберал — полягає в одному і лише в гарантії захисту життя, здоров’я,
свободи і приватної власності від насильницьких нападів. Усе, що
виходить за межі цієї гарантії, є зло. Уряд, який замість виконання цих
завдань, зайшов би так далеко, щоб, наприклад, посягнув на персональні
гарантії життя і здоров’я, свободи і власності, це було б абсолютно
невідповідним…

Тільки-но ми відмовляємося від принципу, згідно з яким держава не має
права втручатися в жодне питання, що стосується способу життя індивіду,
ми врешті-решт приходимо до регулювання і обмеження аж до найдрібніших
деталей. Особиста свобода людини відміняється. Вона стає рабом
суспільства і зобов’язана підкорятися диктату більшості <...> Дати
більшості право диктувати меншості, про що і як їй думати, що читати і
що робити, — означає раз і назавжди покласти край прогресу» [17, 54-56].

Мізес звертається до проблеми громадянського суспільства в системі
здійснення державної політики. Держава має бути влаштована так, щоб її
закони давали людині певну свободу.

Лібералізм — це одна з основних ідеологій поряд з консерватизмом,
соціал-демократизмом, марксизмом та іншими теоріями. Лібералізм пережив
історію майже у два століття і проник у різні галузі суспільного життя.
За цей час він значно трансформувався. Проте для соціальної політики
терміни «лібералізм», «ліберальний» — це символи, що апелюють до
соціальної та економічної самостійності індивіда, які декларують якщо не
повну відмову від державного втручання, то максимальне його зменшення та
обмеження в правах. Моделі соціальної політики, у тому числі і модель,
яку традиційно називають ліберальною чи неоліберальною (залежно від
класифікації та її автора), зазвичай, протиставляють франко-німецькій
(корпоративній) моделі, а також моделі соціальної політики
патерналістської держави, що нині притаманна скандинавським країнам.

Економічний аспект ліберальної ідеї Мізес найповніше виклав у
фундаментальній праці «Людська діяльність: Трактат з економічної теорії»
(1949), в якій розглянув конфлікти, викликані різними, в тому числі
економічними, інтересами людей. І той факт, що у стаціонарній економіці
збільшення «частки кожної людини зменшує частку інших людей, завжди є
джерелом конфліктів.

Саме вища продуктивність розподілу праці створює дружні стосунки між
людськими істотами. Вона усуває природний конфлікт інтересів, оскільки
там, де є розподіл праці, нема проблеми розподілу запасу, що не
піддається збільшенню. Завдяки вищій продуктивності праці, якої
дотримуються в умовах розподілу завдань, добробут зростає. Загальний
інтерес, що панує над усіма іншими — збереження та подальша
інтенсифікація суспільного співробітництва — переважає і згладжує
основні суперечності. Місце біологічної конкуренції посідає каталактична
конкуренція. Це веде до гармонії інтересів усіх членів суспільства» [18,
631].

Ліберальних принципів соціальної політики дотримувалися представники
англійської економічної та соціальної думки, передусім Адам Сміт. Це
засвідчує, наскільки вагома роль Великої Британії в загальній історії
розвитку економічної та соціальної політики, що свідчить і про
прихильність якомусь певному політичному курсу, і, навпаки, виявляє
приклад постійної його зміни, хоча саме в цій країні ліберальні ідеї
найбільше поширилися і найчастіше спростовувалися у період розквіту
кейнсіанства. Проте хоч би як не змінювався лібералізм, в буденному
сприйнятті він залишається символом індивідуалізму, свободи, яка є
необхідним атрибутом для розвитку інновацій в умовах конкурентного
ринку.

В центрі уваги лібералізму — особа з її природженими та невід’ємними
правами, насамперед на незалежність, свободу дій і вибору. Формування
лібералізму пов’язано з модернізацією суспільства, з розвитком
економіки, прогресом науки, секуляризацією культури, внаслідок чого
змінюється суспільне світосприймання. З одного боку, лібералізм — це
спроба зрозуміти і пояснити суспільство, з другого — змінити його.
Головна ідея лібералізму — захистити за допомогою права (юридичної
системи законів) індивідуальну свободу, надати людині максимальні шанси
для самореалізації та уникнути при цьому будь-якого насильства. В різних
державах у різний час ця парадигма мала свої негативні риси.

Аналізуючи причини кризи лібералізму, австрійський мислитель, лауреат
Нобелівської премії з економічних наук 1974 р. Фрідріх Август фон Гаєк
звертає увагу на те, якої серйозної шкоди лібералізму завдало некритичне
перенесення в суспільні науки методів і інтелектуальних звичок,
вироблених у технічних і природних науках, і яким чином представники цих
дисциплін намагалися дискредитувати результати багаторічного вивчення
процесів, які відбуваються в суспільстві.

Криза лібералізму насувалася поступово. «І врешті-решт новий, сучасний
підхід до суспільних проблем цілком витіснив підхід старий, ліберальний,
— пише Гаєк. — І все стало з ніг на голову: традиція індивідуалізму, з
якої розвинулася західна цивілізація, забулася» [19]. Гаєк приходить до
парадоксального висновку: соціалізм витиснув лібералізм! І сталося це не
тому, що забулися застереження великих ліберальних мислителів про
наслідки колективізму, а тому, що людей вдалося переконати, що наслідки
будуть протилежними. Парадокс полягає в тому, що той самий соціалізм,
який завжди сприймався як загроза свободі і відкрито проявив себе як
реакційна сила, спрямована проти лібералізму Великої французької
революції, завоював загальне визнання саме під прапором свободи.

За минулі сторіччя лібералізм дуже еволюціонував. Змінився зміст і
розуміння ліберальної доктрини, ставлення до лібералізму, саме значення
цього терміна і відповідна ідеологія. Економісти, історики, соціологи,
політики, правознавці намагаються зрозуміти, в чому полягає загадка
лібералізму, чому він такий популярний, чим привернув увагу сучасної
Європи, як вплинув на політичні, соціальні, економічні процеси, що
відбуваються на Заході.

Сучасний лібералізм — це символ вічної зміни, пошуку нових,
альтернативних шляхів розвитку, оновлення та інновацій у
найрізноманітніших сферах існування і діяльності людини. Лібералізм —
невід’ємна частина політичної і соціальної історії нового часу.
Розуміння соціальної політики як породження ідей цього часу вимагає
чіткого уявлення про становлення і розвиток ліберальної доктрини і на
Заході, і в Україні, Росії та взагалі на всьому пострадянському просторі
так званих країн СНД. До речі, і в Україні [20], і в РФ [21] уже
з’явилися перші праці, що узагальнюють лібералізм і як течію економічної
думки, і як дуже популярну в сучасному світі ідеологію, за якою велике
майбутнє, але тільки за умови, що вона не відкидатиме прогресивні форми
соціальної політики держави.

Джерела

Фридмен М. Количественная теория денег. — М., 1996; Фридмен М.
Капитализм и свобода. — М: Новое издательство, 2006; Бункина М. К.
Монетаризм. — М., 1994. Найденов В. С., Сменковский А. Ю. Инфляция и
монетаризм: уроки антикризисной политики. — К., 2003.  

Туган-Барановский М. И. Промышленные кризисы в современной Англии, их
причины и ближайшие влияния на народную жизнь. — СПб., 1894.;
Туган-Барановский М. И. Промышленные кризисы. Очерк из социальной
истории Англии. — 2-е совершенно переработанное издание. — СПб., 1900. —
Переиздание: К.: Наукова думка, 2004; Туган-Барановский М.И. Избранное.
Периодические промышленные кризисы. История английских кризисов. Общая
теория кризисов. — 3-е совершенно переработанное издание — СПб., 1914.— 
Переиздания: Пг.-М., 1923; М.: РОССПЭН, 1997.

Туган-Барановский М.И. Учение о предельной полезности хозяйственных
благ, как причине их ценности // Юридический вестник. — № 10. — Т. II. —
М.,1890. — C. 192-230;  

Маршалл А. Принципы экономической науки. — В 3-х томах. — М.: Прогресс,
1993.

Кондратьев Н.Д. Михаил Иванович Туган-Барановский. — Пг., 1923.;
Переиздание: Истоки: вопросы истории народного хозяйства и экономической
мысли. Вып. 2. — М.: Экономика, 1990. — С. 268-294.

Кондратьев Н.Д. Основные проблемы экономической статики и динамики:
Предварительный эскиз. — М.: Наука, 1991.

Туган-Барановский М.И. Основы политической экономии. — СПб., 1909; 2-е
переработанное издание: СПб., 1911; 3-е переработанное издание: Пг.,
1915; 4-е переработанное издание: Пг., 1917. — Переиздания: Пг., 1918;
М.: РОССПЭН, 1998; Донецк, 2004.

Туган-Барановский М.И. Социальная теория распределения. — СПб., 1913.

Балабкінс Н. Значення М.І. Туган-Барановського сьогодні. // Горкіна Л.П.
М.І.Туган-Барановський в економічній теорії та історії. — К.: ІЕ НАНУ,
2001. — С. 230-241.

Булгаков С.Н. Философия хозяйства. — М.: Наука, 1990; переизд: Булгаков
С.Н. Соч. в 2-х томах. — Т.1. Философия хозяйства. — М.: Наука, 1993.

Сорокин П.А. Общая социология // Сорокин П.А. Человек. Цивилизация.
Общество. — М.: Республика, 1992. — С. 30-31.

Черносвитов Е.В. Социальная медицина как одна из базовых основ
социального государства // Мир России. — 2005. — № 1. — С. 125.

Sorokin P. Social and Cultural Dynamics. Vol. I-IV. N.Y., 1937-1941;
Сорокин П.А. Социальная и культурная динамика. — СПб: Издательство РХГИ,
2000.

Сорокин П.А. Обзор циклических концепций социально-исторического
процесса // Социс. 1998. — № 12. — С. 5.

Сорокин П.А. Главные тенденции нашего времени. — М.: Наука, 1997. — С.
122-123.

Турчин В.Ф. Тоталитаризм. Главы из книги «Инерция страха» // Погружение
в трясину: Анатомия застоя. — М.: Прогресс, 1991. — С. 575-576.

Мизес Л. Либерализм в классической традиции. — М.: Социум-Экономика,
2001.

Мизес Л. Человеческая деятельность (праксиология): трактат по
экономической теории. — М.: ОАО «НПО «Экономика», 2000; Переизд.:
Челябинск: Социум, 2005.

 Хайек Ф.А. Дорога к рабству. — М.: Экономика. 1992. — Переизд.: М.:
Новое издательство, 2005.

Заблоцький В.П. Лібералізм: ідея, ідеал, ідеологія. — Донецьк: Ятрань,
2001.

Русский либерализм: исторические судьбы и перспективы. Материалы
международной научной конференции. — М.: РОССПЭН, 1999; Мовсесян А.Г.
Либерализм и экономика. — М.: Логос, 2003.

Похожие записи