Шпаргалка

Тема 1.

1. . Політологія, як наука, її місце в системі гуманітарних наук.

Політика (гр. роlitikе — мистецтво управління державою) — це одне з
основних явищ у системі найважливіших сфер життя суспільства:
економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо. Термін
«політика» виник завдяки твору видатного мислителя античного світу
Арістотеля про державу, правління й володарювання, що мав назву
«Політика». політика (гр. роlitikе — мистецтво управління державою) — це
одне з основних явищ у системі найважливіших сфер життя суспільства:
економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо
Політологія, якою вона є сьогодні — це явище новітнього часу. Вона
з’явилася на сучасному етапі людської цивілізації — у період утвердження
індустріального суспільства. Організаційне оформлення політологія набула
у країнах Заходу лише після другої світової війни, бо ще до середини XX
ст. у гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалося
вченням про державу. Політична наука стає самостійною, почєинає активно
взаємодіяти з іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Спід
звернути увагу на те, що політика виступає об’єктом вивчення багатьох
гуманітарних дисциплін. У чому ж полягає специфіка політології як науки?
Щоб відповісти на це запитання потрібно розрізняти політику у вузькому і
широкому розумінні. Загальне визначення предмета політології можна було
б запропонувати таке: політологія у більш вузькому розумінні (загальна
теорія політики) вивчає специфічну групу закономірностей відносин
соціальних суб’єктів з приводу влади.

2. Політологія як наука, її об”єкт та предмет.

Існує цілий комплекс наук, що вивчають політику, які виникли на межі
власне політологічних та інших суспільствознавчих знань: політичної
філософії, політичної соціології, політичної історії, теорії держави і
права, політичної психології тощо. Разом із такими дисциплінами, як
політична етнографія, політична демографія, політична статистика, еко- й
біополітологія, цей комплекс знань створює політичну науку, або
політологію у широкому розумінні.

Поряд із нею існує й політологія у вузькому її значенні — як загальна
теорія політики. Специфіка теорії політики полягає в тому, що вона.
по-перше, спеціально досліджує політику як цілісний об’єкт, і, по-друге,
своїм основним предметом має групу закономірностей відносин соціальних
суб’єктів з приводу влади.

Політологія -це комплексна І самостійна галузь сусп. наук предметом якої
є аналіз сутності політики як цілісного суспільного явища, визначення
основних тенденцій, закономірностей, що діють у різних сусп.політ.
системах, розробку обєктивних критеріїв, соц. виміру політики. Можна
говорити про цілий комплекс наук, що вивчає політику І виникли на межі
власне політолог-х, та ін. суспільно-знавчих знань: політ філософія,
політ психологія т ін Разом з такимидисциплінами як політичні
етнографія, демографія, статистика. Цей комплекс знань створив політ
науку або політологію в широкому розумінні. Існує політологія у вузькому
її значеннбі-як загальна теорія політики. Від інших гуманіт. наук її
відрізняє те, що вона не торкається окремих аспектів політики та не
вивчає політику поряд з неполітичн. обєктами. Специфіка теорії політики
полягає в том, що вона, по-перше спеціально досліджує П як цілісний
об»єкт і, по-друге, за головний предмет бере групу внутрішніх, іманентно
властивих тількі політиці, специфічних зак-тей владних відносин.

3. Категорії та закономірності політології як науки.

Необхідно зазначити, що вихідний теоретичний матеріал пізнання будь-якої
науки становлять категорії — найбільш загальні фундаментальні поняття
науки, які відбивають найсуттєвіші риси її предмета. Категорії
розкривають або необхідні зв’язки, вузлові пункти науки, або
найсуттєвіші елементи її структури. У порівнянні з іншими суспільними
науками, що досліджують проблеми політичного життя, категорії
політології мають конкретніший характер. Так, наприклад, проблема
свідомості в соціології досліджується як проблема групової свідомості, в
теорії держави й права — як проблема правової свідомості, а в
політології — як проблема політичної свідомості.

Серед закономірностей, що відбивають вплив зовнішніх факторів, слід
виділити політико-економічну. Ця закономірність відбиває співвідношення
між економічним базисом суспільства і політичною владою як елементом
надбудови.

Серед закономірностей, що відбивають вплив зовнішніх факторів, слід
виділити політико-економічну. Ця закономірність відбиває співвідношення
між економічним базисом суспільства і політичною владою як елементом
надбудови.

Існує цілий комплекс закономірностей, що відбивають дію внутрішніх
зв’язків та тенденцій політичного життя. Це передусім розширення сфери
політичного життя й підвищення його ролі у суспільстві, значення
народних мас у політичному процесі, в розвитку демократії,
самоуправління, у зміні політичних та державних форм.

До закономірностей політичного життя належать також демократизація
політичних відносин, підвищення ролі «людського виміру» політичних
процесів, ступеня соціалізації, гуманізації політичних відносин, що
забезпечують цілісність суспільства.

4 системи методів політологічного пізнання.

У процесі вивчення політичних явищ політична наука використовує різні
методи дослідження. Виходячи з того, що у сферу інтересів науки про
політику входить величезна за своїми масштабами соціальна практика,
політологія використовує власне всі методи інших соціальних наук:
філософські, правові, соціологічні, історичні, математичні, логічні
(аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція,
аналогія й моделювання тощо). Із суто теоретичних методів можна назвати
такі: теоретичний експеримент, математична формалізація,
гіпотетично-дедуктивний метод, метод поступового руху від абстрактного
до конкретного, метод історичного опису та ін.

Найпоширений серед політологів є діалектичний метод, який хар-ся
конкретно-істор підходом до аналізу явиш дійсності, урахуванням впливу
на пол явища багатьох різних факторів, що діють у сусп-ві,визнанням
пріоритетної дії екон-ї сфери життя сусп-ва, розглядом усіх пол-х явищ і
подій у їхньому розвитку.

Також суттєве значення мають системний підхід та
структурно-функціональний аналіз.

Системн-й аналіз політологи вважають особливо важливим у пізнавальному
відношенні. Цінність і важливість такого підходу полягає у цілісному
сприйнятті об»єкта досл-ня та загальному аналізі зв»язків між окремими
елементами в межах широкого цілого.

У 2-й пол 20 ст. широкого розповс-ня набулв біхевіористський меотд
(спостереженя за поведі-нкою людей).

Найдавніші методи — порівняльні (зіставлення двох або більше політ
об’єк-тів, які мають спільні характеристики).

Зараз у пол-гії широко застосов-ся емпірично-соціологічні м, м
соціальної психології, статистики, моделюваня тощо

5. Політологія та інші галузі суспільствознавства.

Це явище нові-тнього часу. Вона з’явилась на сучасному етапі людської
діяльності у період утвер-джен індустріального суспільства коли виникли
нетрадиційні відносини між людиною і навколишнім світом. Виникненя
де-мократичних ідей що призвело до появи ліберальної демократії з її
гострим попито-м на політологічні знання. Це створило ум-ови для появи
політології. Ще до середини ХХ обмежувалось вченням про державу, а
організаційного оформленя набула у краї-нах Заходу після другої
світової. Почали з’являтися праці в яких під політикою ста-ли розуміти
не тільки життя держави, а й діяльність політичних партій і інших
полі-тичних інститутів. Політична наука стала настільки самостійною що
почала активно взаємодіяти з іншими гуманітарними нау-ками.
Спостерігаєтся взаємодія політ дум-ки із суміжними галузями знань
політична наука стає у розвинутих країнах повнопра-вною частиною науки
як соц інституту з численими організованими проф кадрами, виникають
міжнародні і нац організації по-літ думки. Слід звернути увагу на те що
політика виступає об’єктом вивченя бага-тьох гуманітарних дисциплін.
Політику вивчають філософія, соціологія, право і де-ржавознавчий,
історичний, психологічний

6. Основні завдання та функції політології.

Завдання П виражені в її функніях.

Теоре-тико-пізнавальна реалізуєтся через вивче-ня, систематизацію,
поясненя, аналіз уза-гальненя й оцінку політ явищ. Репрезентує себе у
вигляді сукупності теоретичних ко-нцепцій. Полягає у розробці основних
кон-цептуальних ідей які пояснюють характер розвитку суспільства на його
різних етапах Методологічна яка визначає порядок ана-ліз
закономірнестей, методів, способів і принципів теоретичного дослідженя
полі-тики і практичної реалізації набутих знань. Озброїти людину
ефективними засобами пізнаня політ реальності, філософськими і
емпіричного аналізу. Світоглядна- стверд-жує ціності, ідеали, норми
цивілізованої політ поведінки, політ культури соціальнтх суб’єктів що
сприяють досягненю певного консенсусу в суспільстві, оптимальному
функціонувані політичних інститутів. Ця функція сприяє розвитку
політичного ми-сленя. Важливу роль прогностична функц-ія полягає у
спрямованості політології на передбаченя шляхів розвитку політ проце-сів
різних варіантів політ поведінки. Це необхідно для розробки механізму
рацона-льної організації політичних процесів, ура-хуваня ресурсів політ
влади, контроль. По-літологія має велике виховне значеня.

7 Зростання ролі і значення науки про політику на сучасному етапі
світового соціального розвитку, політичного і духовного оновлення
України.

Політичні відносини відіграють у суспільстві так само велику роль, як
соціальні і економічні: вони характеризують тип суспільної організації,
відносини експлуатації, панування та підкорення або співробітництва,
взаємодії і політичної єдності. На їхній харвктер впливають відносини,
що складаються між державою і суспільством, владою і народом, відносини
між класами, групами та верствами в суспільстві ( структурна,
соціально-політична диференціація суспільства) та внутрішньгрупові т,
міжгрупові та міжіндивідуальні відносини. На сучасному розвитку України
зростає роль особистості в політиці. Пересічна людина перестає бути
«гвинтиком» у суспільно-політичному житті країни, зростає її
самоусвідомлення, що тільки од неї, од того, який вона зробить вибір на
чергових виборах, як вона розуміється на тому, де правда, а де чорний
піар, од її згуртування і обізнанності своїх прав і обов»язків у
суспільстві залежить якість життя особистості, життя майбутніх поколінь.

8 Значення політології для формування політичної свідомості і культури
студентів.

Політологія — це комплексна наука, яка об»єднує декілька суспільних
наук, таких як історія, філософія, соціологію, правознавство та
психологія. Студ. — це найосвідченіша, найактивніша, наймобальніша,
найсучасніша верства суспільства, які складуть зчасом провідну основу
суспільно-політич. життя та розбудови молодої держави. Тому вивчення П
буде сприяти зростанню свідомості і культурного рівня молоді, виховувати
її моральність та стимулюватиму свідому пол та економ актавність,
сприяти демократиза-цїї, сусп-ва, формувати кул-ний, економ-й та

9. Основні етапи розвитку політичної науки.

Політологія в її сучасному вигляді — це явище новітнього часу. Вона
виникла на сучасному етапі людської цивілізації. Це сталося в період
утвердження індустріального суспільства, коли разом з бурхливим
розвитком наукового знання виникли нові нетрадиційні стосунки між
людиною і навколишнім світом. Нові історичні умови життя породили
великий попит на ідеї демократії, яка все більше стає формою організації
суспільно-політичного життя. Демократична організація суспільства,
проте, потребує проведення такої державної політики, яка б ґрунтувалася
на наукових політичних знаннях, а не на соціальних утопіях. Відповіддю
на цю історичну необхідність стала поява ліберальної демократії з її
гострим попитом на політологічні знання. Ліберальна демократія створила
сприятливі умови для розвитку суспільно-політичної думки і зокрема
політології як науки.

Організаційне оформлення політології відбулося в країнах Заходу лише
після Другої світової війни, бо ще до середини ХХ століття в
гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалося вченням про
державу. У ті часи тільки право, насамперед державне й міжнародне,
повністю домінувало в процесі вивчення політичних систем. І тільки після
Другої світової війни з’явилися теоретичні праці, в яких предметом
політики стало не тільки життя держав, а й діяльність політичних партій,
суспільно-політичних рухів, громадських організацій та інших політичних
інститутів. Саме тоді остаточно сформувалося поняття сучасної
політології.

Політична наука стала настільки самостійною, що почала активно
співпрацювати з іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них.
Тоді ж оформлюються сучасні методології суспільних наук, чіткіше
розмежовуються їхні предметні сфери, установлюється взаємодія політичної
науки із суміжними галузями знань; у сфері політичної науки виникає
система наукових шкіл і напрямків (дослідження свідомої та підсвідомої
мотивації політики, політичної поведінки, психології вольових актів
влади, аналіз зовнішньої політики, понять політичного реалізму і т. п.);
відбувається, як і в інших соціальних науках, спеціалізація наукового
знання (дослідження внутрішньої, зовнішньої політики, політичних систем,
політичного лідерства, типології влади та ін.); завершується перехід від
праці ізольованих груп та окремих учених до організації наукових
установ, мережі навчальних закладів, що готують кадри спеціалістів,
починається видавнича діяльність, з’являються спеціалізовані періодичні
видання. Політична наука стає в розвинених країнах повноправною частиною
науки як соціального інституту з численними та організованими кадрами
дослідників і учнів; виникають міжнародні та національні організації
політичної науки [3].

10.

Тема2.

1.

ПОЛІТИКА ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ, ЇЇ ВИДИ ТА ЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД РІЗНИХ
СОЦІАЛЬНИХ ФАКТОРІВ.

Політика (гр. роlitikе — мистецтво управління державою) як соц. явище –
багатобарвне та складне явище:

це мистецтво управління д-вою;

це участь гром-н у справах д-ви (сусп. інститути та об’єднання гром-н)

напрямок держ. розвитку, завдань, змісту і діял. д-ви;

засіб чи інструмент, за доп. якого в сусп. досяг. інтереси тих чи інших
соц. груп, класів, прошарків, які прагнуть до влади чи які знах. при
владі.

П-ка як соц. явище і усвідомлена діяльність, спрямована на забезпечення
сусп. процесів, їх регул-ня і розвиток в тому напрямі, якого прагне
домінуюча або опозиційна група

Об’єкт п-ки необмежаний, тому існує чимало видів п-ки: За сферою сусп.
життя: ек-на, соц-на, куль-на, нац-на, За орієнтацією: внутрішня і
зовнішня; За масштабами дії: міжнар., світова, локальна, регіональна; За
носіями, суб’єктами: пол-ка д-ви, партії, сусп. рухів, сусп.
організацій; За терміном дії: постійна й тимчасова; За цілями:
нейтральна, нац. примирення, “відкритих дверей”, “залізної завіси”,
компромісу, пол-ка однополюсного світу, багатополюсна пол-ка.

Як одна із сфер суспільного життя, п-ка взаємодіє з іншими сферами. Вона
залежить від них, і, в свою чергу, вона робить істотний вплив на все
людське буття. Тому вивчення політичних явищ вимагає з’ясування
економічних та ін. інтересів, якими ці явища визначаються, а також всієї
системи соціальних факторів і протиріч. Соціальна структура
безпосередньо становить підвалини політики, визначаючи її суб’єкти,
імпульси, інтереси, характер і спрямування політичних процесів. Залежно
від соціальної структури формуються пол. сили і рухи.

Спецефічного спрямування набуває політика залежно від чисельності
населення, його статевої структури. Демографічний факторвизначає певні
риси і структуру суб’єктів політичного процесу. Що стосується
національного складу населення, то це одна з домінант політичного життя.

Істотне місце посідають соціально- психологічні фактори. Саме вони
позначаються на політичній поведінці мас та окремих індивидів.

Вибір політичних інститутів, методів функціонування, їх цілей значною
мірою залежить від духовної культури. Саме дух. к-ра впливає на характер
політичної соціалізації індивідів, систему їхніх політ. цінностей і
політ. позиції.

2. СИСТЕМА КАТЕГОРІЙ ПОЛІТОЛОГІЇ

Категорії — найбільш загальні фундаментальні поняття науки, що
відбивають найсуттєвіші риси її предмета. Категорії розкривають або
необхідні зв’язки, вузлові пункти науки, або найсуттєвіші елементи її
структури. У порівнянні з іншими суспільними науками, що досліджують
проблеми політичного життя, категорії політології мають конкретніший
характер.

Поряд з філософськими та соціологічними категоріями в політології
використовуються й поняття інших гуманітарних наук, наприклад політичний
устрій, політичний статус, політична норма, політична етика, політична
психологія тощо, а також поняття, які характеризують конкретні сторони й
процеси політичного життя суспільства й особистості. До них належать:
«політична діяльність», «політична активність», «політична поведінка»,
«електоральна поведінка», «політичне рішення», «політичні цінності»,
«політичне лідерство», «політична роль» тощо.

Водночас політологія як комплексна й самостійна галузь суспільних наук
не займається лише переведенням загальних філософських, соціологічних та
інших наукових понять у політичну сферу. Предметом політології є аналіз
сутності політики як цілісного су- і спільного явища: вияв на макро- та
мікрорівні її необхідних структурних елементів, внутрішніх та зовнішніх
зв’язків та відносин; ви- і значення основних тенденцій і
закономірностей, що діють у різних суспільно-політичних системах;
розробка об’єктивних критеріїв соціального виміру політики9.

Політика в суспільному житті виступає як своєрідна форма теоретичної і
практичної діяльності класів, націй, соціальних груп та індивідів,
головною метою діяльності яких є завоювання, втримання та використання
політичної влади. Ось чому, на нашу думку, категорія «політична влада» є
центральною категорією політології й політики як сфери діяльності.

3. Політика, як наука і мистецтво.

Слід зазначити, що суть політики визначається двоїстим характером цього
явища.

По-перше, політика — наука, оскільки вона базується на законах
суспільного розвитку. Останнє вимагає від дослідників обов’язкового
розгляду цього явища крізь призму розуміння об’єктивної логіки його
законів, визначення його категорій та методів. Відтак політика не може
виступати в суспільному житті як сфера дії окремої особи, соціальної
групи або класу.

По-друге, політика — це не тільки наука зі своєю системою категорій,
закономірностей і методів, а мистецтво, яке полягає в умінні
використовувати наявні можливості, вміти приймати правильні й виважені
політичні рішення як на основі теоретичних знань і перевірених
історичною практикою логічних висновків, так і за допомогою уяви,
інтуїції, творчої сміливості та ініціативи.

Політика як мистецтво — це необхідний компонент дійового й
емоційно-вольового життя політики, що істотно визначає її ефективність,
характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного
діяча. Роль мистецтва в політиці значна і зумовлюється ймовірнісним
характером політичного процесу (неповнотою інформації про його вихідні
умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих
результатів і т.п.) Однак необхідно пам’ятати про те, що мистецтво
політичної боротьби, політичного компромісу, політичної роботи з людьми
та прийняття рішень, як і мистецтво здійснення всіх інших форм
політичної діяльності, ніколи не повинно домінувати над
теоретико-раціональними засадами політики. Треба також взяти до уваги,
що мистецтво без міри — це великий ризик виродження справжньої політики
у брудне політиканство, у панування лише особистих амбіцій та
властолюбства.

4. Основні функції політики.

Функції:

задоволення владнозначущих інтересів усіх груп і верств сус-ва.

раціоналізація конфліктів і протиріч та спрямування їх у русло
нормального цивілізованого діалогу поміж громадянами і державою

примус в інтересах окремих верств нас-ня або всього сус-ва в цілому
(напр. податки).

інтеграція різних верств нас-ня за рахунок підпорядкування їхніх
інтересів інтересам усього сус-ва (напр. с\г реформа: частина громадян
не хоче приватизувати власність, інші хочуть — шукають вихід, політику
компромісу).

пол соціалізація особистості — це включення л-ни в складний світ
політики.

забезпечення соц-ек-ного та соц-пол розвитку всього сус-ва та окремої
особи та ствердження на практиці прав громадян.

5. Діалектика взаємозвязку політики та економіки.

Співвідношення економіки і політики є ключовим у розумінні характеру
суспільного ладу, визначальним щодо наслідків економічної та політичної
діяльності . Від правильного і збалансованого їхнього взаємозв’язку
залежить економічний потенціал суспільства, добробут населення, рівень
розвитку демократичних процесів, а в цілому —життєздатність
суспільно-політичної та економічної системи. Неправильне розуміння
співвідношення економіки і політики є однією з причин хибної економічної
політики і, як наслідок цього, — економічної кризи, зниження життєвого
рівня населення, хронічного дефіциту товарів народного споживання,
інфляції. Все це відбувається, по-перше, в результаті того, що однобічна
орієнтація на економічні фактори, недооцінка, приниження ролі політичної
дії призводить до пасивності влади, до посилення некерованих, стихійних
процесів у суспільному організмі. По-друге, зневажливе ставлення до
вимог економіки, віра у всесилля політичних рішень і гасел позбавляють
політичне керівництво необхідної об’єктивної основи і, таким чином,
перетворюють його в царство суб’єктивізму і свавілля. Належне
співвідношення економіки і політики наука визначає через поняття
«економічна політика». Економічна політика — це свідома, цілеспрямована
діяльність державних органів, політичних партій та суспільних
організацій в економічній сфері, що здійснюється в інтересах
суспільства. Відповідно до її впливу на економіку економічна політика
буває трьох видів. По-перше, вона може відповідати об’єктивному процесу
функціонування і розвитку економіки, а тому стимулювати її. По-друге,
економічна політика може діяти всупереч об’єктивним процесам
функціонування і розвитку економіки, перешкоджати, гальмувати і навіть
створювати кризову ситуацію. По-третє, економічна політика, визначаючи
основні напрямки, шляхи і методи розвитку економіки, може стимулювати
одні методи розвитку економіки і обмежувати, блокувати інші.

6. . ПОЛІТИКА ЇЇ ВИДИ

Політика (гр. роlitikе — мистецтво управління державою) як соц. явище –
багатобарвне та складне явище:

це мистецтво управління д-вою;

це участь гром-н у справах д-ви (сусп. інститути та об’єднання гром-н)

напрямок держ. розвитку, завдань, змісту і діял. д-ви;

засіб чи інструмент, за доп. якого в сусп. досяг. інтереси тих чи інших
соц. груп, класів, прошарків, які прагнуть до влади чи які знах. при
владі.

П-ка як соц. явище і усвідомлена діяльність, спрямована на забезпечення
сусп. процесів, їх регул-ня і розвиток в тому напрямі, якого прагне
домінуюча або опозиційна група

Об’єкт п-ки необмежаний, тому існує чимало видів п-ки: За сферою сусп.
життя: ек-на, соц-на, куль-на, нац-на, За орієнтацією: внутрішня і
зовнішня; За масштабами дії: міжнар., світова, локальна, регіональна; За
носіями, суб’єктами: пол-ка д-ви, партії, сусп. рухів, сусп.
організацій; За терміном дії: постійна й тимчасова; За цілями:
нейтральна, нац. примирення, “відкритих дверей”, “залізної завіси”,
компромісу, пол-ка однополюсного світу, багатополюсна пол-ка.

Як одна із сфер суспільного життя, п-ка взаємодіє з іншими сферами. Вона
залежить від них, і, в свою чергу, вона робить істотний вплив на все
людське буття. Тому вивчення політичних явищ вимагає з’ясування
економічних та ін. інтересів, якими ці явища визначаються, а також всієї
системи соціальних факторів і протиріч. Соціальна структура
безпосередньо становить підвалини політики, визначаючи її суб’єкти,
імпульси, інтереси, характер і спрямування політичних процесів. Залежно
від соціальної структури формуються пол. сили і рухи.

Спецефічного спрямування набуває політика залежно від чисельності
населення, його статевої структури. Демографічний факторвизначає певні
риси і структуру суб’єктів політичного процесу. Що стосується
національного складу населення, то це одна з домінант політичного життя.

Істотне місце посідають соціально- психологічні фактори. Саме вони
позначаються на політичній поведінці мас та окремих індивидів.

Вибір політичних інститутів, методів функціонування, їх цілей значною
мірою залежить від духовної культури. Саме дух. к-ра впливає на характер
політичної соціалізації індивідів, систему їхніх політ. цінностей і
політ. позиції.

7. . політика ЇЇ СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ.

Пол-ка є одним з дуже примітних явищ сусп. життя. Зараз роль пол-ки в
сусп. житті зростає. Від пол-ки залежить матер., духовн. розвиток сусп.
Пол-ка має вплив на розвиток людини, сім’ї, на розвиток моральності та
побут. За доп. пол-ки сьогодні вирішуються глобальні проблеми:
збереження оточуючого сер-ща, боротьба за мир, зм. загрози ядерної
війни.

Структура:

пол відносини і пол діяльнісь( відображає стійкий характер взаємодії
сусп груп між собою із інститутами влади)

пол свідомість (показує принципову залежність пол життя від свідомого
відношення громодян до своїх владнозначущих інтересів)

пол інтерес (це внутр. джерело пол поведінки людей)

пол організація (пол об’єднання громадян, гром. рухи).

8. Зміст етнонаціональної політики

Сам факт існування у світі понад двох тисяч етнонаціональних спільнот
свідчить про те, що між ними складаються певні відносини. Національні
відносини — це відносини між суб’єктами ет-нонаціонального розвитку —
націями, народностями, національними групами та їхніми державними
установами [8]. Проблема національних відносин займає важливе місце в
політичному житті багатонаціональної країни. І це зрозуміло, оскільки
немає жодного принципового питання, яке можна було б вирішити без огляду
на національний склад населення. Національні відносини — складна
соціально-політична категорія, одна зі специфічних форм соціальних
відносин. Вони не існують у чистому вигляді, а виявляються як складова
економічних, політичних та духовних відносин. У національних відносинах
відбивається вся сукупність соціальних відносин, специфіка яких
зумовлена реальним існуванням національних спільностей. Визначальний
вплив на них справляють економічні та політичні чинники.

У системі національних відносин політичні аспекти є ключовими,
вирішальними. Це зумовлено передовсім значенням держави як важливого
чинника формування й розвитку нації, внутрішнім зв’язком національних та
соціально-класових проблем. Безпосередньо до сфери політики належать
такі питання національних відносин, як національне самовизначення,
поєднання національних та загальнолюдських інтересів, рівність прав
націй, створення умов для вільного розвитку національних мов та
національних культур, підготовка й представництво національних кадрів у
структурах влади і багато інших питань. Водночас на формування
політичних настанов, політичної поведінки, політичної культури помітний
вплив справляють існуючі історичні традиції, соціальні почуття і
настрої, географічні та культурно-побутові умови існування націй і
народностей. Оскільки політика — це діяльність у сфері відносин між
великими соціальними групами, то, по суті, усі аспекти взаємовідносин
націй і народностей мають політичний характер.

9. Економічна політика

Економічна політика — це свідома, цілеспрямована діяльність державних
органів, політичних партій та суспільних організацій в економічній
сфері, що здійснюється в інтересах суспільства.

Економічна політика держави має кілька завдань: здійснювати регулювання
економіки в інтересах соціальних груп, які мають політичну владу;

зв’язувати, зрівноважувати економічні інтереси як тих соціальних груп,
які мають політичну владу, так і тих, які не мають її; забезпечувати
функціонування всієї соціально-економічної системи в цілому (грошовий
обіг, енергетика, будівництво, екологічні проблеми, інфраструктура);
налагоджувати й розвивати взаємовигідні економічні зв’язки з іншими
країнами, захищаючи економічні інтереси власної країни.

Особливості історичного розвитку в СРСР призвели до створення командної
економіки або, як прийнято говорити, командно-адміністративної системи
управління. Ця система, що проіснувала протягом десятиліть, стала
головною причиною застою, а потім і кризи, в яку потрапила радянська
економіка у 80-ті роки.

Альтернативою командно-адміністративної системи управління економікою,
яка себе повністю дискредитувала, є ринкова економіка. Життєздатність та
результативність ринкової економіки доведена світовим досвідом.
Узагальнення цього досвіду дозволяє зробити висновок, що ринкова система
— це могутній засіб підвищення ефективності виробництва. Товарно-грошові
відносини — провідний регулятор економічного життя в умовах будь-якого
розвинутого виробництва.

Перехід до ринкової економіки в Україні в інтересах кожної людини — така
економіка дозволить створити умови для заохочення творчості, ініціативи
кожної людини, а також економічні стимули для високопродуктивної праці.

10. Соціально-класова обумовленість політика

В політології соціальна політика розглядається як особливий напрямок
діяльності суб’єктів соціально-політичного життя, спрямований на
забезпечення сприятливих умов і засобів існування індивідів, на
реалізацію життєво важливих соціальних потреб та інтересів людей і
соціальних спільнот. Соціальна політика — це діяльність владних
структур, інших суб’єктів соціально-політичного життя, що знаходить свій
вияв в управлінні соціальним розвитком суспільства, у здійсненні заходів
для задоволення матеріальних і духовних потреб його членів та в
регулюванні процесів соціальної диференціації суспільства. Основною
метою соціальної політики є досягнення в суспільстві рівноваги,
стабільності, цілісності й динамізму.

Говорячи про соціально-класову обумовленість політики слід
зазначити, що ідея пріоритетів інтересів народу, суспільства повинна
приволювати над інтересами держави.

11. ПОЛ. ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ЇЇ КОНКРЕТНІ ФОРМИ

Пол. діяль.- це інд. Чи колект, спонтанна чи організ. діяльність соц.
суб’єктів, яка прямо чи опосередковано випливає з інт-сів вел. спільних
груп, їх цінностей, які оприділюють.

У шир. розумінні: вона постає як реалізація пол. сусп. відн-н. для
здійснення певних соц. інт-сів. У вузьк. розумінні: пол. діяль.- це
методи і засоби виконання владних ф-цій певними пол. суб’єктами.

Конкретні форми пол. діяль. чи участі в ній: 1. Пол. вибори; 2. Участь у
пол. партіях, 3.референдуми, 4. Збір різних підписів, 5. Різні мітинги.

12.

13. Конституція України про свободу та умови об’єднання громадян у
політичні партії.

Важливим елементом розвитку політичних процесів в Україні має стати
завершення правового оформлення багатопартійності. Прийнятий Верховною
Радою Закон України «Про об(єднання громадян» є лише першим кроком на
цьому шляху. Треба ще прийняти відповідні нормативні акти, які б чітко
визначили характер державного фінансування політичних партій за
результатами парламентських виборів, і вжити необхідних заходів для
державної підтримки виборчих кампаній. Визначною подією у розвитку
демократичних процесів в Україні стало прийняття нової Конституції, —
Основного Закону нашої держави, що сприятиме розвиткові громадянського
суспільства, формуванню професійного парламенту та ефективній реалізації
принципу поділу влад. А щоб політичні процеси рухалися саме в такому
напрямку, державні інститути повинні цілеспрямовано, активно впливати на
розвиток багатопартійності, допомагати становленню партій та
суспільно-політичних організацій в Україні.

14.

15. Права людини як критерій гуманізму в політиці.

До невід’ємних пол-них прав і свобод особи на-лежать: право обирати і
бути обраним в органи державної влади, об’єднуватися в сус-ні
організа-ції, у тому числі й пол-ні партії; свобода слова, зборів,
мітингів, вуличних процесій. Кожна лю-дина має, таким чином, право брати
участь в уп-равлінні своєю державою безпосередньо або чер-ез своїх
представників. Разом з тим «кожний має обов’язки перед сус-вом, в якому
тільки й мож-ливий вільний й повний розвиток його особисто-сті». При
цьому мета законодавчих обмежень прав і свобод людини може бути тільки 1
– пова-га до прав і свобод інших та задоволення справе-дливих вимог
моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному
сус-ві. Ці положення закріплюються, конкретизуються в законодавчих актах
багатьох держав, що забез-печує високий правовий статус їх громадян.
Отже, право переконувати людей, організовував-ти пол-ні акції, як і інші
пол-ні права, поклада-ють велику відповідальність на громадянина
(правову, моральну, пол-ну) за наслідки своїх дій. Негативні наслідки
неминучі, якщо організа-тори та учасники не дотримуються демократич-них
правил поведінки. Які це правила? Правди-ва, перевірена інформація,
стриманий тон орато-рів, надання слова не тільки своїм прихильник-ам, а
й своїм опонентам, терпимість до інших по-глядів, повага до людської
гідності.

16. Формування громадянина в умовах становлення Української держави:
проблеми та перспективи.

Для того, щоб відповісти на це питання потрібно відповісти ще на одне, а
саме — хто такий громадянин? Громадянин певної держави — це людина, яка
любить свою державу. В нашій склавшійся позиції формування громадянської
позиції віддано самим громадянам. Політики зайняті своїми справами,
народ — своїми проблемами — добуванням хліба насущного. Під впливом
вищеназваних факторів і сформувалася громадянська позиція в нашій
державі. Коли в Україні народ буде бачити, що про нього піклується, тоді
і буде формування громадянина

17. ОСОБА ЯК ПЕРВИННИЙ СУБ’ЄКТ І ОБ’ЄКТ ПОЛІТИКИ

Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх
суб’єктами політики, а нерозуміння цих інтересів — об’єктами політики.
Суб’єкти політики — це особи і соціуми, а також створені ними установи й
організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі.

Об’єктами політики є всі явища політ. та суспільного життя, на які
спрямована діяльність суб’єктів політики. Ними можуть бути елементи
політичної, економічної, правової і культурно-духовної підсистем
суспільства, а також соціуми й окремі особи.

Соціальні групи та особи, які не усвідомлюють своїх соціальних
інтересів, не здатні виразити їх безпосередньо або через організовані
форми тиску, стають об’єктами політичного маніпулювання, жертвами обману
і самообману, тому що не розуміють, чиї інтереси виражає та чи інша
ідеологічна течія.

Людина як суб’єкт політики та основні параметри її діяльності.У демократ
сус-ві пол-ка здійснюється для людей і через людей. Тому активна участь
особи в політичному житті, роль людини як суб’єкта політики має велике
значення-Політична діяльність індивідів може здійснюватись як політична
участь (участь громадян у політичному житті суспільства) і як політичне
функціонування.

Політична участь — це здійснення або підтримка певних акцій з метою
висловлення Інтересів, позицій, вимог, настроїв, що панують у масах,
формування їх у конкретні вимоги; здійснення тиску на органи влади, аби
домогтися їх виконання, заявити свій протест чи підтримати певні рішення
та дії.

Політичне функціонування — забезпечення участі політичних інституцій
(державних установ, політичних партій, громадських організацій) в
управлінні спільними справами.

18. Політична участь — це здійснення або підтримка певних акцій з метою
висловлення Інтересів, позицій, вимог, настроїв, що панують у масах,
формування їх у конкретні вимоги; здійснення тиску на органи влади, аби
домогтися їх виконання, заявити свій протест чи підтримати певні рішення
та дії.

21.

22. . Пол-ний менеджмент.

Пол-ний менедж-мент — це с-ма управління пол-ими процесами; наука і
мистецтво аналізу тендер-цій пол-ого розвитку, передбачення його
наслідків, вироблення рекомендацій для пол-ого керівництва та
забезпечення їх реалізації в пол-ній практиці. Пол-ний менеджмент як
с-ма управління пол-ими процесами включає: маркетинговий аналіз
кон’юн-ктури пол-ого ринку й форм-ня відповідного імід-жу «пол-ого
товару» — організації, лідера, кандида-та, пол-ної платформи; пол-не
забезпечення бiзнe-cy; вивчення пол-них і соціокультурних факторів, що
впливають на ділову активність; зв’язок із гро-мадськістю та професійне
пол-не лобіювання; ово-лодіння мистецтвом роботи з людьми та
організа-ціями, спираючись на моральні, етичні, естетичні цінності
даного сус-ва. Пол-ний менеджмент тісно пов’язаний із процедурою
прийняття пол-ого ріше-ння. Необхідними умовами прийняття правильного
пол-ого рішення є компетентність, інформованість, знання громадської
думки. Однією з найважливіш-их складових мистецтва пол-ого керівництва
сус-вом є вміння правильно вибирати відповідне конк-ретному історичному
моменту співвідношення, оп-тимальне поєднання різних методів.
Ефективність пол-ого рішення багато в чому залежить від його теоретичних
засадних принципів. Актуальною про-блемою для сучасної України є
становлення вітчи-зняного парламентаризму, запровадження умов
па-рламентської демократії, боротьба з порушеннями пол-ної етики,
корупції, з нехтуванням з-нами і но-рмами моралі, а також чітке
розмежування повно-важень різних гілок влади як необхідної першоос-нови
своєчасного й ефективного прийняття наяв-ною пол-ною владою назрілих
пол-них рішень.

23. Політичний маркетинг.

Принципи висування політичних лідерів в демократичному суспільстві
визначає так звана антрепренерська система рекрутуваня лідерів.

Антрепренейська система характеризується відкритістю, широкими
можливостями для представників будь-яких суспільних груп претендувати на
заняття лідерських позицій; невеликою кількістю інституціональних
фільтрів — формальних вимог до потенційних лідерів; широким колам
селекторату до якого фактично належать усі виборці країни, високою
конкурентістю добору, гостротою суперництва на заняття керівних позицій,
першочерговою значимістю особистих якостей, індивідуальної активності,
умінням знайти підтримку широкої аудиторії.

Антрепренерська система у західних демократіях панує. Політичну
активність більшість лідерів проявляє тут уже в молоді роки. Висунення
на виборні партійні, а пізніше на державні посади відбувається звичайно
після отримання диплому про вищу політичну або юридичну освіту. Партійна
кар’єра стає обов’язковою ланкою у політичній кар’єрі державного діяча.

Отже, за умов цивілізованого змагання за право управління політичною
сферою суспільства під політичним маркетингом розуміють сукупність форм,
методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та
впровадження в суспільно-політичну практику тих чи інших настанов
суспільної свідомості з метою завоювання ринку влади та утримання
контролю над ним.

Сутністю політичного маркетингу є вивчення існуючої та формування
бажаної громадської думки щодо образу (іміджу) політика, політичної
організації чи ідеї.

Найважливішими функціями політичного маркетингу вважають: вивчення
реального уявлення людей про політика, організацію чи ідею; визначення
характеристик ідеального образу, що існує в масовій свідомості, та
якомога тісніше зближення цих двох образів; планування та втілення в
життя конкурентоспроможної програми дій, розрахованої на розуміння та
активну підтримку громадськістю політичного лідера, організації чи ідеї.

Тема 3. Влада

1. Влада як явище сусп-політ. життя

Влада- це основний елемент, що звязує політ систему сусп-ва в одне ціле.
Саме влада визначає природу і стійкість політ системи, виражає волю соц.
субєктів.Ця воля здійс-ся як обовязкова публічна.,що підкорює собі всіх
членів сусп-ва. Влада забезпечує порядок, виражає та захищає докорінні
інтереси та сукупну волю соц. обєднань, є засобом реалізації цих
інтересів та волі. Влада має глибокий внутр звязок їз таким сусп.
явищем як організація. Це і соціальний інститут і порядок відносин і
цілеспрямована діяльність зі створення організації, підтримки
стабільності та порядку. Влада є осмисленим, цілеспрямованим процесом,
що визначає цілі, шляхи та засоби роз-ку сусп, організує відповідну
діяльність його членів. Влада необхідна для організації сусп вир-ва, яке
не мислиме без підкорення всіх його учасників єдиній волі.В загальному
розумінні влада це здатність та мож-ть справлятипевний вплив на
діяльність та поведінку людей за допомогою певних засобів-волі,
авторитету, права, насильства.

2. Поняття і функції політичної влади

Політична влада, як один з найважливіших виявів влади, характеризується
реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, що
виражена в політиці. Поняття політичної влади ширше за поняття влади
державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в
межах держави, а й у інших складових частинах соціально-політичної
системи: у межах партій, професійних спілок, громадських, міжнародних
організацій і т. п.

Політична влада відіграє надзвичайно велику роль у житті суспільства і
виконує такі головні соціальні функції.

Інтегративна функція. Одним з основних призначень влади ? інтегрування
зусиль різноманітних соціально-політичних сил, політичних партій та
суспільних об’єднань на платформі загальнонародних інтересів. Саме в
такий спосіб владні структури намагаються уникати конфронтаційних
проявів, запобігати конфліктам і долати їх, спрямовуючи хід політичних
подій у конструктивне русло.

Регулятивна функція. Важливим призначенням влади є регулювання
життєдіяльності суспільства. Володіючи такими інструментами, як право та
система політичних норм, владні структури здійснюють політико-нормативне
регулювання всіх процесів суспільного життя.

Мотиваційна функція. Однією з функцій влади є формування мотивів
політичної діяльності, підпорядкування суспільне значущим мотивам усіх
інших мотивів політичної діяльності різноманітних політичних сил та
політико-організаційних структур.

Консолідуюча функція. Важливим призначенням влади є консолідація всіх
елементів політичної системи. Ураховуючи характер і тенденції розвитку в
суспільстві політичних відносин, політичних інститутів, норм політичного
життя, а також виходячи з особливостей функціонування політичного режиму
та рівня політичної культури, органи влади намагаються не допустити
виявів конфронтації та консолідувати суспільство. Якщо влада є нездатною
консолідувати різноманітні елементи політичної системи, це може
призвести суспільно-політичне життя до серйозних деформацій та криз.

Стабілізаційна функція. Влада є важливою стабілізуючою силою організації
суспільного й політичного життя. Стабільність влади виявляється у
постійному зміцненні політичної системи, безперервному оновленні та
розвитку демократичних політичних інститутів, у гарантованості та
захисті політичних прав та свобод громадян.

3. Політична та державна влади

Політична влада, як один з найважливіших виявів влади, характеризується
реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, що
виражена в політиці. Поняття політичної влади ширше за поняття влади
державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в
межах держави, а й у інших складових частинах соціально-політичної
системи: у межах партій, професійних спілок, громадських, міжнародних
організацій і т. п.

На відміну від політичної влади державна влада не обов’язково
використовує примус для досягнення своїх цілей. Можуть бути використані
ідеологічні, економічні та інші засоби впливу. Однак лише державна влада
володіє монополією на те, щоб примусити членів суспільства виконувати її
задуми.

Державна влада — це вид політичної влади, що має монопольне право
видавати закони, обов’язкові для всього населення, що спирається на
спеціальний апарат примусу як на один із засобів для виконання її
законів та розпоряджень. Державна влада означає як певну організацію,
так і практичну діяльність для здійснення цілей ї завдань цієї
організації.

4. Умови ефективного функціонування політичної влади

Влада створюється й функціонує в суспільстві на кількох взаємозв’язаних
та взаємодіючих рівнях: макрорівні вищих центральних політичних
інститутів, вищих державних установ та організацій, керівних органів
політичних партій та провідних суспільних організацій; середньому, або
проміжному, рівні («мезорівні» в західній політичній термінології»),
тобто в регіональних, обласних та районних масштабах, і на мікрорівні
відносин між людьми, малими, групами та всередині них, котрі створюють
загальну картину політичних відносин, настроїв, рухів у суспільстві і
сферах його політичного та суспільного самоврядування. Середній рівень
влади зв’язує два інші системою органів управління, через нього
проходять конкретні рішення вищих інстанцій влади і він же сприймає
відповідні реакції суспільства на них. На цьому рівні концентрується
основна кількість політичних посадових осіб та основні кадри політичного
управління.

11. Основні концепції влади

Існують різні концепції влади: марксистська, біхевіористська,
реляціоністська, системна, телеологічна, структурно-функціональна,
психологічна та ін.

Марксистська концепція влади виходить з того, що природа владних
відносин пов’язується з виявленням соціально-політичної ролі власності,
поділом суспільства на антагоністичні класи з протилежними інтересами.
Марксистська теорія вирішального значення в реалізації політичної влади
надає народним масам, класам та соціальним групам. Характерною ознакою
цієї доктрини є те, що держава розглядається як головний чинник
політичної влади, а форми правління — як специфічний спосіб забезпечення
класового панування.

Біхевіористська концепція влади. Англійське слово behavor перекладі
означає «поведінку». Цей термін у політології вперше було застосовано
американськими вченими для наукового аналізу емпірично достовірних
фактів політичної поведінки індивідів. При цьому поведінці людей
надавали суто політичного характеру.

У реляціоністських концепціях влади (реляція — донесення) остання постає
як можливість і здатність одних індивідів управляти процесом прийняття
рішень на локальному чи національному рівні, без огляду на активний чи
пасивний опір інших індивідів чи соціальних груп.

Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є
розгляд політичної системи на макро- (як атрибут макросоціальних
систем), мезо- (на рівні конкретних систем — сім’ї, організації),
мікрорівні (влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної
системи).

Телеологічна концепція влади розглядає останню як результат здійснення
певних цілей та одержання раніше запланованих результатів.

Структурно-функціональна концепція. Згідно з цією доктриною влада є
виявом ієрархічної побудови суспільства та особливим видом відносин між
підлеглими й керівниками.

Психологічна концепція влади виходить з того, що ставлення індивіда до
політики зумовлюється психологічним механізмом його особистості. Для
прихильників цього напрямку (3. Фрейд та ін.) проблема влади — це
проблема панування підсвідомості над людською свідомістю та поведінкою.

6. Політична еліта — це певна група, прошарок суспільства, яка
концентрує у своїх руках держ владу і займає владні посади, керуючи
суспільством.

Теорії еліт.

Макевіалістськая школа (Г.Моска, В .Парето). будь-якому суспільству
властива елітарність. В основі цього лежить факт природних відмінностей
людей: фізичних, психологічних, розумових, моральних. Ця еліта
характеризується особливими політ і організаторськими якостями. Маси
визнають право еліти на владу. Еліти змінюють один одного в ході
боротьби за владу, оскільки добровільно владою ніхто не поступається.

Теорія елітної демократії (Р.Даль, С.Липсет). розуміння демократії як
конкурентної боротьби претендентів на керівництво суспільством під час
виборч кампаній. Еліта не панує, а здійснює керівництво масами з їхньої
добровільної згоди, за допомогою вільних виборів.

Ціннісні теорії (В.Ропке, Ортега-і-Гассет). Еліта — це прошарок
суспільства, наділений високими здібностями до управління. Еліта є
результат природ. відбору осіб із видатними якостями і здібностями
управляти суспільством. Формування еліти не суперечить принципам
демократії. Соціальна рівність людей повинна розумітися як рівність
можливостей.

Концепції плюралізму еліт(С.Келлер, О.Штаммер, Д.Рісмен). еліта
множинна. Жодна група, що входить до неї не спроможна зробити
вирішального впливу на всі сфери життя одночасно. В умовах демократії
влада розподілена між різноманітними групами еліт, які впливають на
прийняття рішень, відстоюючи свої інтереси. Конкуренція запобігає
формуванню цілісної елітарной групи й уможливлює контроль із боку мас.

Ліволіберальні концепції (Р.Міллс). суспільство управляється винятково
однією пануючою елітою. Можливості демокр інститутів (вибори,
референдуми) незначні

Поняття “еліта” та “політична еліта”

Політична еліта це меншість сусп-ва, що утворює достатньо-самостійну,
відносно-привілейовану групу, наділену особливими психологічними,
соціальними та політ якостями, яка бере безпосер. Участь у затвердженні
та здійсненні рішень, повязаних із використанням лдерж влади або впливом
на неї. Теорія елітаризму Моски:

В будь-якому політ організмі наявні 2 класи:панівна меншість-правлячий
клас, політично-залежна більшість.-клас яким правлять.

Право влади меншості над більшістю виходять з якостей, притаманних
правлячій меншості. До цих якостей належать передовсім
організованість.Теорія Парето:

У політ житті є 2 типи еліт, які змін-ть при владі одна одну. Перший
тип-леви, хар-ся стабільністю розвитку політ системи, силовими методами
правління, консерватизмом,Другий тип-

Лиси, для них хар-ни хитрість, обман та демагогія.

Щоб підтримувати рівновагу політ системи, необх. Періодична зміна одного
типу еліти на інший. Міхельс:

Обгрунтував ідею залізного закону олігархічних тенденцій, його суть:

Створення будь-яких великих організацій, обовязково призводить до їхньої
олігархізації та формування еліти.

7. ПОЛ ОПОЗИЦІЇ

Пол. опозиція- це форма протистояння певн. соц. або пол. групи чи партій
офіційному курсу.

Опозиція бореться якщо не за владу, то за вплив на неї. До опозиції
віднос. Партійні угрупування та парлам. фракції. Вона стимулює діял-ть,
тобто вона необхідна для того, щоб був контроль за владою.

Наявність опозиції в парламенті, а також в усіх сферах сусп. життя
забезпечує реальний плюралізм думок і ідей, що є необх. умовою
вироблення оптимальних рішень. без опозиції як свідчить іст. досвід,
виникає реальна загроза переходження дем-ї в диктатуру. Ефект. засобом
боротьби опозиц-х сил за реалізацію своїх інтересів є багатопартійність.

У плюралістичному сусп-ві, з метою надання можливості управляти на осн.
врахування множинного хар-ру гром. думки і позицій різних суб’єктів
пол-ки, меншості надається юридично гарантоване право на опозицію.

Голов. ф-ція опозиції за дем-го режиму – визначення альтернативних
напрямків розвитку сусп-ва та складання постійної конкуренції правлячої
еліти.

8. групи тиску.

а)по принадлежности:кадровые,масовые,частные,общественные б)по
установленым целям:группы интересов(материальные),группы
предпринимателей, общество защиты прав потребителей, группы идей:
конфессиональные, идеологические, группы по положению (молодежные,
женские и т.д.), филосовские и пол.клубы

Групи тиску – організації, які створені для захисту інтересів та що
тиснуть на органи держ. влади з метою домогтися від них рішень, що
відповідають цим інтересам. Влада для них не самоціль, як для політ.
партій. Типи груп тиску: 1) групи інтересів – свідоме об’єднання людей
на грунті спільності потреб та інтересів, що прагне здійснювати вплив на
владу заради відображення своїх інтересів; 2) групи ідей ( конфесійні –
захищають суспільно-церковне та політ. інтереси; ідеологічні; групи по
статусу – молодіжні організації, жіночі рухи; філософські та політ.
клуби і т.д.

9.

10.Політична влада в Україні.

18Проблема формування і функц. Влади в Україні.

Протягом значного періоду істор. Розвитку в Укр. Склалася конфронтаційна
політ. культура, яка і нині значною мірою притаманна укр. Сусп-ву.
Конфронтація та нетерпимість постійно відтвор-ся в різних гілках та
рівнях влади. В посттоталітарному сусп-ві нові політичні сили, що
прийшли до влади мають справу з поділений сусп-ом .За різних умов,
співвідношення між частиною насел, що підтримує нову систему і тією
частиною, що тяжіє до минулого може бути різним.

Єдиним способом подолати існіючі суперечності є співіснування за умов
“системної згоди”.Щоб забезпечити системну згоду, влада в Україні має
бути сильною,а що до всього іншого, то в нашій державі повинні діяти
звичайні демокрнатичні структури та інститути.

Складність проблеми полягає в тому, щоб знайти, необхідне для конкретної
політ-ої ситуації оптимальне співвідношення мобілізаційних зусиль влади
і демократичних форм організації сусп-ва та органічного звязку між ними,
які робили б неможливим безконтрольність осіб та органів, що в їхніх
руках зосереджено владу

12;14. Легітимність влади, криза легітимності та засоби її вирішення.

Маркс Вебер (нім. соціолог) висунув ідею про те, що влада може бути
легітимна і нелегітимна.

Легітимна- це влада, яка може бути створ. за традиціями (напр. влада
папи Рим.)

Нелегітимна- коли відбув. Переворот влади , або коли народ перестає
довіряти владі, яку вони обрали.

Легітимна влада може впадати в кризу з таких причин:

історично-перехідний період

технологічний переворот

зміна соц. стр-ри сусп., коли з’явл. нові соц. класи

зміна статусу важливих консервативних інститутів, яка загрожує небезпеці
під ча структ. змін

прогресивні вимоги осн. груп сусп. не приймаються політ. елітою

якщо вже існуючі нові владні стр-ри в сусп. не в змозі виправдати надії
шир. верств населення.

Шляхи подолання кризи:

зміна законодавства та держ. управління відповідно з новими вимогами
часу

проведення корінних стр-них змін політ. інститутів, зберігаючи традиції,
які існув. в сусп.

створ. такої політ. організації, яка базується на традиц. інститутах та
на вимогах соц. груп

16. Демократія- форма пол. та ек. устрою сусп., заснована на визнанні
народу основним джерелом влади; тип д-ви, яка декларує і втілює на
практиці принципи народовладдя, права і свободи громадян, можливості для
діяльності різних пол. сил, контроль а діями органів влади.

Для демократії хар-ними є вільна діяльність пол. та громадських
організацій, обов’язково виборність органів влади, розмежування держ.
сфери та сфери гром. сусп., ек. та пол. плюралізм, д-ва існує заради
громадян, а не навпаки, високий рівень сусп. самоврядування.

17. Мерітократія, тимократія, охлократія

Мерітократія (від лат. meritus-гідний і гр. kratos-влада)одна з
елітарних концепцій у західній пол. науці, в основу якої покладенно
принцип індивідуальної заслуги у здійснені пол. влади і соціального
управління. Засновником є англ. Соціолог Мітчел Янг. Тимократія (від гр.
timos-ціна,честь, kratos-влада) особлива форма олігархії у стародавній
Греції; правління, за яким державною владою належало привелійованій
більшості з високим майновим цензом. Т. означало практику поділу
громадян відповідно до майнового цензу, коли визначалось розміри
грошових платежів, військова повиність, що суттево впливало на
відповідні пол. права. Охлократія (від гр. ochlos-натовп, kratos-влада)
тимчасова або більш-меньш тривале домінування в пол. житті суспільства
натовпу, ; один із способів здійснення пол. влади, що суттево
доповнює кризові пол. режими.О.стає можливою за умови відсутності
легітимного державного управління, в ситуації без владдя, деструкції
механізмів регулювання сусп. життя.

19. Влада і власність:єдність,взаємообум-ть

Влада і власність можуть бути відокремлені на деякий час, але розділити
їх назавжди ніколи не вдасться, оскільки, освідомивши згубність такого
розділення або власність купить владу або влада захопить власність. Це
твердження знаходить прояв у світовій історії людства У
докапіталістичних системах влада проявл-ся через форми економ
залежності:рабство, кріпацтво. За умов капіталізму влада акумулює соц.
Зв’язки, які лежать в основі екон відносин

20. Політ еліта Укр..:особл. Формув.та етапи еволюції Липинський,Донців.

В Укр.. завжди існувала проблема нац. Політ. Еліти, здатної розв’язувати
державотворчі завдання у конкретній істор. Ситуації. У 20ст. Комун режим
знищив навіть соц грунт для відтворення нац. Еліти ЇЇ роль у тогочасному
суп-ві висовувала номенклатура. Від початку державного відродження Укр..
до других парламентських виборів правляча еліта формувалася з різних
прошарків колишньої номенклатури, а також ж частково з
націонал-демократичної опозиції. Еліта того періоду була ідеологічною,
бо її діяльність скеровувалась не на здійснення, а на розв’язання
необхідності реформ. Цю еліту змінила технократична, рекрутована з
промислово –підприємницьких кіл та прагматично зорієнтованих політиків.
Ідеологічна та технократична укр. Еліти вважаються квазіелітою, оскільки
їм не вдалося провести позитивних, соціальних перетворень. Отже, процес
формування справжньої еліти тільки розпочинається. Розробки теорії еліт
в Україні тільки розпочинається. Розробки теорії еліт в Україні
пов’язана з іменами Донцова та Липинського. Донців виділяє “Ініціативну
меншість”(еліту) та “пасивний чинник нації”(народ). Еліта не тільки
формулює певну ідею, а мобілізує народ на її здійснення. Концепція
національної аристократії Липинського виходить з того, що націю творить
активна серед етнографічної єдності група, що об’єднує всіх навколо
політ. Цінностей.

Тема 4 .

Політична Система.

1. ТИПИ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

Політична система — це цілісна, впорядкована система відносин, дій,
ідей, методів і інститутів, зв’язаних з політикою, з її розробкою та
практичним здійсненням. Політична система суспільства — це складна,
багатогранна система взаємин державних і недержавних соціальних
інститутів, які виконують відповідні політичні функції для захисту
інтересів певних класів та соціальних груп.

Політична система виступає як одна з частин або підсистем сукупної
суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною,
економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо. Політична
система конкретного суспільства визначається його класовою природою,
соціальним устроєм, формою правління (парламентське, президентське і
т.п.), типом держави (монархія, республіка), характером політичного
режиму (демократичний, тоталітарний, авторитарний) тощо. Сьогодні в
політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем:
постіндустріальні, посткапіталістичні, перехідні, постколоніальні та ін.

Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на
сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму
боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення,
спадання напруженості класової боротьби, ствердження соціального
партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав
людини.

Для перехідного типу політичної системи (нинішні країни СНД, кр. Сх.
Європи) характерні такі риси, як: надмірна політизація народних мас,
поява демократичних інститутів та ін. Дем. елементів у сус-ві разом з
існуванням залишків тоталітаризму та командно-адміністративної системи.
Ця обставина призводить до посилення боротьби за владу, яка в
суспільстві все більше набирає форми міжпартійної боротьби. В
суспільстві поширюються крайньорадикальні погляди “лівого” й “правого”
спрямування, посилюється націоналізм. Перех. Тип пол. с-ми характер-ся
також швидким зниженням рівня життя народу, руйнуванням його духовності,
стрімким зростанням злочмнності тощо.

Постколоніальна пол. с-ма хар-ся: великим розмоїттям пол. режимів і форм
держ. правління, низьким рівнем життя народу, початком становлення в
більшості країн кап. відносин, їхнім відривом від натураль. ек-ки,
пасивністю широких мас через їхню злиденність і неграмотність тощо.

2. Політ система сусп-ва:поняття і структура

Політ система це цілісна упорядкована система відносин, дій, ідей,
цілей, методів та інститутів, повязаних із політикою, з її розробкою та
практичним здійсненням.

Політ система сусп-ва це складна, багатогранна система відносин
державних і недержавних соц. інститутів, які виконують відповідні політ
функції для захисту інтересів певних класів та соц. груп.Сутність політ
системи поляга. В регламентації повелінки людей. Політ система є
діалектичною єдністю чотирьох сторін: інституц-ої, регул-ої, функціон-ої
та ідеологічної. Відповідно до цього, політ система склад-ся з таких
компонентів: політ. відносини,політ організація, політ-правові та
моральні норми, методи політ діяльності, політ культура. Політ система
відбиває стан сусп-ва, включаючи економічні умови його існування
соціальну і націон. Структуру, демографічні та економічні процеси,
рівень освіти населення, стан сусп. свідомості, духовно-ідеологічне
життя, міжнародне становище. Через політ систему виявляються та
акумулюються основні групи соц інтересів, визначаються соц. пріоритети,
що потім закріпл-ся в політиці.

3. Революція , переворот , заговор , реформа .

реформа преобразовивать измененние какой – либо существеной сторон жизни
. соц. політ.происходит мирним путем.

РЕВОЛЮЦИЯ (от лат. гетоіиііо) — глубокое й качественное изменение в
развитии общества, і способе производства, в различних областях знання.
Р. возникают в результате постепеиного нарастания противоречий,
накапливающихся а процессе зволюционвого развития, которие разрешаются
переворотом, скачком, резкими переменамя. Р. могут иосить
кратковременнмв характер или охватывать целую истор эпоху. Они —
результат общ-ного развития или сознания человеком окружающего мира,
закономерного процесса, не зависящего от желания или воля человека или
какой-либо общественной группи, й возникают на переломном зтапе, когда
сложившиеся противоречия или конфликти не могут бьіть разрешеньї никаким
др. способом. Об’ьективньїе потребности общественяого развития
определяют историческую неизбежность Р., хотя й не гарантируют ее
победу.

ЗАГОВОР ПОЛИТИЧЕСКИЙ — тайное соглашение (уговор, сговор) нескольких
лиц, виступающих индивидуально или в качестве лидеров полит сил о
совместннх действиях против кого-либо или, реже, чего-либо для
достижения определенных политических целей. 3. — особая разновидность
интриги полит отличающаю максимально возможной конспиративнсстью й
негативной, деструктивной, а не созидательнон направлеяиостью.

Большая часть известных в истории удавшихся 3. носила индивидуально
направленый характер й была направлена против конкретних личностей —
прежде всего, против носителей власти. Как правило, 3., направленные не
против персоны, а против идеи, системи в целом, терпели неудачи.
декабристов против самодержавця й крепостничества. 3. как специфическяй,
наиболее персонифицированнімй вид полит интриги отличается
требовавием максимального соответствия между локальньїм числом
участников й локальностью достигаемой цели.

Реальний 3. представляет собой одно из традиционно зффект средств борьбы
за власть й влияние в политике. Со временем такие вариантм виходят на
перзий план в отношений вьісших лиц государства.вдохновітелі
организатори разробочики исполнители.політ еліт

Роль 3. как инструмента политики наиболее значительна в тоталитарних й
авторитаряих социа-полит системах, в которих вопросы власти й управления
сконцентрированы в среде узкой политической элити и решаются а рамках не
столько институционального, правового, сколько межличноспіого,
келейно-го взаимодействия. В таких системах особое знзчение приобретают
характер личннх взаимоотношений между членами элити, их личные амбиции й
усилия по достижению власти. При демократической, правовой орг соц-полит
жизни значение 3. санижается, борьба за власті носит более широкий й
гласний характер, требует вовлечения большого числа людей, что
невозможно в сравнительно узких рамках 3. Уменьшение степени
концентрации власти, разделение властей, появленяе структур
представительской, регулярно сменяющейся влзстя неизбежно ведет к
снижению опасности й зффективности

10. Становлення громадянського суспільства в Україні

Перші елементи формування громадянського суспільства на території
сучасної України криються в сивій давнині. Ще в VII—V ст. до н. е. на
землях теперішньої Україні функціонували рабовласницькі міста-держави:
Ольвія, Херсонес, Боспор, Феодосія та ін. з різноманітними формами
правління — від монархії до аристократичної та демократичної республік.
Коли в IX ст. виникла Київська Русь, її основними державними інститутами
стали князь, князівська рада та народне віче.

Згодом, уже за доби феодалізму, селяни об’єднувалися в сільські общини,
обираючи зі свого середовища отаманів, старшин та інших представників
громадськості. Особливе місце у формуванні рис громадянського
суспільства та боротьбі за волю й незалежну, суверенну державу належить
козацтву.

Найбільш повно ідеї громадянського суспільства та становлення
демократичних засад вітчизняного державотворення знайшли своє втілення в
конституції Пилипа Орлика 1710р.

Поширенню ідей української державності на українських землях значною
мірою сприяв розвиток поняття громадянина. Виникнувши як термін після
Французької революції XVIII ст., поняття «громадянин» набуло широкого
вжитку в усіх європейських країнах і в Україні зокрема.

1 грудня 1991 року народ України на всенародному референдумі висловив
свою суверенну волю побудувати українську незалежну державу. А почався
цей процес ще до референдуму — з ухвалення Верховною Радою в липні 1990
р. Декларації про державний суверенітет України. Її засадним принципом
було сучасне розуміння суверенітету народу як багатогранного поняття.
Так, декларація не обмежувалася проголошенням права народу України
вирішувати свою долю. Вона визначала сучасне комплексне наповнення цього
права — верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади
республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у
зовнішніх стосунках. Декларація передбачала народовладдя, утвердження
громадянства Української держави, її економічну самостійність,
екологічну безпеку, національно-культурне відродження українського
народу. Водночас гарантувався вільний національно-культурний розвиток
усім національностям, .що проживають в Україні. Усі розділи Декларації
пройнято гуманізмом та демократизмом. Так, проголошуючи Україну
суверенною національною державою, Декларація виходила з того, що
український народ як єдине джерело державної влади в республіці — це
громадяни всіх національностей, що живуть в Україні.

Наступний історично значущий крок — це ухвалення Конституції України 28
червня 1996 року. У цьому головному політико-юридичному документі
держави підкреслюється, що суспільне життя в Україні ґрунтується на
засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності,
багатопартійності, розвитку самоврядування.

Нині процеси формування в Україні громадянського суспільства та
створення незалежної, демократичної, соціальної та правової держави
відбуваються паралельно. Прискоренню цих процесів активно сприяє
політична реформа, оновлення політико-правової бази нашого суспільства з
урахуванням власного та світового досвіду. Громадяни, громадські
організації та різноманітні політичні інститути України за цих умов
намагаються ефективно використати досвід передових, демократичних країн
щодо захисту прав і свобод кожної людини. Як свідчить світовий
політичний досвід, саме з усвідомлення кожною людиною думки про свою
самоцінність, про спроможність і можливість своєю працею побудувати
достойне життя власній родині та суспільству в цілому розпочинається
процес становлення громадянського суспільства.

3. Типи політичних культур (за Алмондом і Вербою)

Американські політологи Алмонд і Верба на підставі аналізу різних
політичних орієнтацій відокремили 3 типи політичної культури:
патріархальний, підданський і активістський. Характерною рисою
патріархальної політичної культури, за Алмондом, є брак інтересу до
політичного життя, брак чітко виражених політичних ролей у суспільстві,
причому орієнтація членів суспільства на вождів племен, шаманів і т. п.
не відокремлюється від релігійних і соціальних орієнтацій. Підданська
політична культура характеризується сильною орієнтацією на політичну
систему і результати її діяльності, а водночас низьким рівнем участі
громадян у політичному житті. Активістська політична культура, або
культура участі, відрізняється значним інтересом громадян як до
політичної системи і результатів її функціонування, так і до особистої
участі в політичному житті.

4. Основні функції пол. системи

Політична система суспільства – це сукупність взаємозв’язаних і
взаємозалежних державних,партійних організацій,громадських об’єднань ,за
допомогою яких здійснюється завоювання ,утвердження і функціонування
політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівняйого
політичної культури.ПС виконує в суспільстві функції:

1.Регулююча 2. Реагуюча 3. Розподільча 4. Екстракціонна 5. Символізуюча

Функції внутрі себе самої:

1.Нормотворча 2. Функція вживання правил 3. Контроль за виконанням
правил

Політична комунікація 5. Зберігання та адаптація системи :

Політичне рекрутування та політична соціалізація

Різноманітність функцій політ. системи суспільства свідчить не лише про
процес ускладнення його, а й про розгалуженість функціонування
політичних систем у суспільному організмі.

Визначення цілей, завдань, шляхів розвитку суспільства. Розробка правил
і законів поведінки людей та груп у суспільстві. Організація діяльності
суспільства на виконання поставлених цілей та програм. Забезпечення
внутрішньої і зовнішньої безпеки та стабільності політичного ладу.
Розподіл матеріальних і духовних цінностей у відповідності з інтересами
соціальних спільнот. Формування політичної свідомості, залучення членів
суспільства до політичної участі та діяльності. Погодження різноманітних
інтересів держави і соціальних цінностей. Контроль за додержанням
законності та правил, припинення дій, що порушують політичні норми.

5. ТИПИ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

Політична система — це цілісна, впорядкована система відносин, дій,
ідей, методів і інститутів, зв’язаних з політикою, з її розробкою та
практичним здійсненням. Політична система суспільства — це складна,
багатогранна система взаємин державних і недержавних соціальних
інститутів, які виконують відповідні політичні функції для захисту
інтересів певних класів та соціальних груп.

Політична система виступає як одна з частин або підсистем сукупної
суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною,
економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо. Політична
система конкретного суспільства визначається його класовою природою,
соціальним устроєм, формою правління (парламентське, президентське і
т.п.), типом держави (монархія, республіка), характером політичного
режиму (демократичний, тоталітарний, авторитарний) тощо. Сьогодні в
політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем:
постіндустріальні, посткапіталістичні, перехідні, постколоніальні та ін.

Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на
сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму
боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення,
спадання напруженості класової боротьби, ствердження соціального
партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав
людини.

Для перехідного типу політичної системи (нинішні країни СНД, кр. Сх.
Європи) характерні такі риси, як: надмірна політизація народних мас,
поява демократичних інститутів та ін. Дем. елементів у сус-ві разом з
існуванням залишків тоталітаризму та командно-адміністративної системи.
Ця обставина призводить до посилення боротьби за владу, яка в
суспільстві все більше набирає форми міжпартійної боротьби. В
суспільстві поширюються крайньорадикальні погляди “лівого” й “правого”
спрямування, посилюється націоналізм. Перех. Тип пол. с-ми характер-ся
також швидким зниженням рівня життя народу, руйнуванням його духовності,
стрімким зростанням злочмнності тощо.

Постколоніальна пол. с-ма хар-ся: великим розмоїттям пол. режимів і форм
держ. правління, низьким рівнем життя народу, початком становлення в
більшості країн кап. відносин, їхнім відривом від натураль. ек-ки,
пасивністю широких мас через їхню злиденність і неграмотність тощо.

6. -Структура пол. системи

Політична система є однією з частин (або підсистем) сукупної суспільної
системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною,
економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо.

-Особливости пол. системи сучасного Укр. сусп.

Економічним фундаментом становлення нової політичної системи в нашому
суспільстві є процес створення багатоукладної економіки, пов’язаний із
роздержавленням власності, створенням і спільних і власних підприємств,
індивідуально-трудової діяльності, широкого кооперативного руху,
фермерства і т. д. Цінові форми власності й господарської діяльності
значною мірою сприяють появі нових соціальних структур суспільства, які
виявляють свої конкретні інтереси в політиці. Становлення політичних
партій і громадських рухів в Україні відбувається за надзвичайно
складних умов. Тривала економічна криза, крах попередніх суспільних
ідеалів, які поділяла значна частина населення нашої держави, призводять
до стрімкого зростання соціальної напруженості в суспільстві,
дискредитують в очах певної категорії громадян демократичні цінності

8. Поняття держави та її головні ознаки

Основним компонентом політичної системи є держава . Держава- це публічна
влада , яка поширюї свою дію на суспільство.Вона володіє монополією на
примус щодо населення у межах певної території,має право на проведення
від імені суспільства внутрішньої та зовнішньої політики,виняткове право
видавати закони та правила ,які є обов’язковими для всіх громадян, право
на збирання податків,мита,тощо. Держава – це організація публічної влади
панівної частини населення у соціально неоднорідному , зокрема класовому
,суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в
інтересах цієї його частини ,а також управління загальносуспільними
справами. До основних ознак держави належать:

Суверенітет держави, тобто право на верховенство всередині країни та на
зовнішню незалежність. 2. Держава уособлює публічну владу і
підпорядковує собі всі вияви інших суспільних властей.Вона застосовує
владні методи ,а в разі необхідності іпримус.

3.Держава за допомогою права регулює суспільні відносини і своїм
велінням надає їм загальнообов’язкового змісту.4. Наявність певної
території. Для держави принципове значення мають кордони . які є не
тільки географічним, а й політичним чинником.5. Держава завдяки
наявності спеціального професійного апарату виконує основний обсяг
управління справами суспільства і розпоряджається його людськими ,
матеріальними і природними ресурсами.

ознаки: Наявність особливої системи органів та установ, що здійснюють
функції державної влади. Наявність громадянства і певної території, на
яку поширюється юрисдикція даної держави. Політична організація
громадянського суспільства. Головний інструмент реалізації політичної
влади. Наявність права як певної системи норм, встановлених або
санкціонованих державою. Поряд з родиною, мовою, культурою тощо є
фундаментальний інститут, ще складає інфраструктуру життєдіяльності
людини як суспільної істоти. Наявність бюджетно-фінансової системи,
збройних сил, державної символіки

9-10 .Форми державного правління та форми державного устрою.

Досить поширеною є класифікація держави за формою державного правління.
Під формою державного правління слід розуміти організацію верховної
державної влади, її структуру, правовий статус та субординацію вищих
органів, порядок їхньої діяльності. Основними сучасними формами
правління є: парламентська республіка, президентська республіка,
конституційна монархія. Основу концепції парламентської республіки
становить ідея рівноваги влад (законодавчої, виконавчої, судової). На
чолі республіки стоїть посадова особа (президент), яку обирає парламент.
Уряд формується двопалатним парламентом, перед яким він несе політичну
відповідальність. Президентська республіка — це також республіканська
форма правління, що базується на ідеї поділу влад. На чолі такої держави
стоїть президент, якого обирають загальним голосуванням. Уряд
призначається особисто президентом і не відповідає перед парламентом.
Парламент має всю повноту законодавчої влади і не залежить від
президента. Конституційна монархія нині існує тільки у вигляді
парламентської монархії — такої форми правління, коли посада глави
держави (монарх) передається у спадок одночасно з наданням найвищого
феодального титулу. Законодавча влада за цієї форми правління
зосереджена у двопалатному парламенті, виконавча — в уряді. Монарх у
парламентській монархії не має конституційних повноважень вирішувати
важливі державні.

Не менш поширена класифікація держави за формою державного устрою.
Адміністративно-територіальний устрій є і формою державного устрою:
унітарною чи федеративною. Унітарна форма — це така форма державного
устрою, за якої в країні функціонують єдині вищі органи влади й
управління, а держава поділяється лише на адміністративно-територіальні
одиниці (Італія, Польща та ін.). Федеративна форма — це така форма
устрою держави, за якої відбувається добровільне об’єднання державних
утворень, що мають високу політико-правову самостійність і власний
адміністративно-територіальний поділ.

12 . Держава як основний елемент політичної системи та її функції

Сучасні держави можна типологізувати за тими функціями, які вони
виконують. За цією ознакою можна виділити військову, або поліцейську
державу, правову, а також соціальну державу. Військова, або поліцейська,
держава характеризується гіпертрофованим розвитком і особливо великою
роллю структур державного насильства — армії, військово-промислового
комплексу, органів охорони порядку та безпеки. На відміну від
поліцейської основне призначення правової держави полягає в розвитку
структур, що забезпечують захист прав усіх членів суспільства, а також
їх підкорення праву як вищій силі, рівноправність усіх громадян (як
рядових, так і можновладців) перед законом. Соціальна держава свою
діяльність зосереджує на проведенні активної соціальної політики, яка
допомагала б пом’якшенню й запобіганню соціальних конфліктів.

Основним компонентом політичної системи є держава .Держава надає політ.
системі цілісності та стійкості , зорієнтовує її на важливі суспільні
справи. Держава- це публічна влада , яка поширюї свою дію на
суспільство.Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах
певної території,має право на проведення від імені суспільства
внутрішньої та зовнішньої політики,виняткове право видавати закони та
правила ,які є обов’язковими для всіх громадян, право на збирання
податків,мита,тощо. Держава – це організація публічної влади панівної
частини населення у соціально неоднорідному , зокрема класовому
,суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в
інтересах цієї його частини ,а також управління загальносуспільними
справами. Суть держави виявляється в її функціях як основних напрямах
діяльності:

Захист суспільного ладу. 2. Запобігання й усунення соціально небезпечних
конфліктів 3. Регулювання економічних та інших суспільних відносин 4.
Здійснення єдиної для країни внутрішньої політики як системи її
конкретних виявів – соціальної, економічної, фінансової, наукової,
культурної, освітньої, та іншої політики 5. Зовнішньополітична функція
захисту інтересів країни 6. Функція оборони країни7. Співробітництво з
іншими народами та ін

13.Правова держава

Правова д-ва- д-ва, яка всі ф-ції пов’язує з конст. та верховенством
з-ну, права.

Держ. забезпеч.:

x

?

0v0’5?7–8„:T;/ooaeYNYYYAAAAAoA????

tetoiaeUaeIIaeaeiiA1/41/41/4i°°°°

&

&

&

&

d?y

oeeoeoeeTHOOOOOOITHAe??????

`„q

&

F

&

F

&

F

&

`„q

(P(J+oenoeeneenennnnaeaaaaaaaaOO

s s:sooooniicciissiccccYiiOEE

&

&

1. верховенство права, з-ну

2. максим. гарантію прав і свобод людини

3. рівність всіх перед з-ном і судом

4. взаємовідповід. громад. та д-ви

5. на суд. та ін. ахисту особи

Прав. д-ва базується на:

1. на розподілі та балансі властей

2. на встановленні межі на міри владі

3. на пол. плюралізмі

4. на підзаконності влади і управління

5. на конст. намірі

6. на широкому місцев самоврядуванні

15. Соціальна держава .

В наш час в конст. деяких кр-н є таке визначення як Соц. д-ва. Вперше
з’явл. в 1949 р. в конст. Фр., а потім і в інш. д-вах. Вона з’яв. на
відгуг критиці лібер.-ринковій д-ві. Лібер.-рин. д-ва не могла
забезпечити соц. благопол. Усім гром-м сусп., вона гарантувала свободу
ек. діял-ті найбільшпідприємливим гром-м. але це привело до I та II св.
війни, кризи 30-х рр. Та в деякій мірі до револ. в Рос.

Хар-ні ознаки соц. д-ви:

Забезпечує:

1. рух до соц. справедл.

2. ослаблення соц. нерівності

3. надання кожному гром-ну роб. місце чи інш. джерело існув.

4. забезпеч. мир та злагоду в сусп.

5. формує для люд. благоприятне життєве сер-ще

Базується на:

1. досить вис. Рівні ек. розвитку

2. демократизм пол. с-ми

3. на компромісі осн. пол. сил відносно цілей та шляхів розв. Сусп.

4. розвитку с-ми соц. партнерства та захисту гром-н

5. підвищ. ролі д-ви в с-мі панування і регулювання соц.-ек. процесів

Не всі на зах. представн. пол. партій згодні з ідеєю соц. д-ви, вони
вимагають відмову від ф-цій перерозподілу благ у д-ві та вимагають
вдосконалення правових, фін. та організац. мех-мів, аргументуючи це
неузгодж. з правами люд.

В конст. У написано, що у соц.-прав. д-ва. Для У необхідний:

1. перехід до багатоукладної ек-ки

2. сполука держ. та прив. власності

3. можливість регулювання д-вою ек-уи

4. необхідність розробити ефективний інструмент соц.-ор’єнтов. пол-ки в
д-ві, виробити с-му правов., організ. та фін.-ек. важелів, які б
забезпечували соц. права та прожитковий мін. гром-н

пол-ки кажуть про підвищення рівня прав. захисту громад, боротьбу з
корупцією та організ. злочинністю.

16. Громадянське суспільство — це суспільство, якому властиве
самоврядування вільних індивідів та добровільно створених ними
організацій. Громадянське суспільство як сферу самоврядування вільних
індивідів захищають від свавілля державної влади та жорсткої
регламентації з боку її органів відповідні закони. Ось чому в реальному
суспільному житті громадянське суспільство та правова держава є
взаємозв’язаними інститутами, функціонування яких забезпечується
верховенством закону, що надійно гарантує та захищає права і свободи
громадян.

Громадянське суспільство може існувати тільки за умов демократії.
Водночас високий рівень розвитку й функціонування громадянського
суспільства може забезпечити тільки демократична держава. Як свідчить
суспільна практика, саме нерозвиненість громадянського суспільства є
однією з головних умов існування тоталітарних та авторитарних режимів.
Головна ознака громадянського суспільства полягає в забезпеченні широких
прав людини, у вільному виборі нею різноманітних форм економічного й
політичного життя, форм ідеології та світогляду, у можливості
пропагувати й обстоювати свої інтереси, погляди та переконання.

7-8-9 . СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ В ПОЛ СИС-МІ СУС-ВА

При розгляді цього питання треба звернути увагу на те, що основним
компонентом політичної системи є держава, якій належить особливе місце в
політичному житті суспільства. Саме держава виступає основним носієм
політичної влади та головним знаряддям реалізації класових інтересів,
головним суб’єктом і одночасно головним об’єктом політичної діяльності і
політичних відносин у суспільстві.

Держава як певна політична структура має надзвичайно складну будову.
Традиційно виділяють три гілки державної влади — виконавчу, законодавчу
і судову, які мають у різних країнах різне оформлення й назву. Держава,
виступаючи від імені суспільства, регламентує політичну діяльність всіх
його організацій, встановлює основні норми цієї діяльності, її методи,
умови формування й функціонування недержавних організацій.

Держава існує через здійснення нею сукупності необхідних функцій. Такими
функціями є: захист суспільного ладу, запобігання й усунення соціальне
небезпечних конфліктів, регулювання економічних та інших суспільних
відносин, здійснення загальної для країни внутрішньої політики як
системи її конкретних виявів — соціальної, економічної, фінансової,
наукової, культурної, освітньої та ін., виконання зовнішньополітичної
функції захисту інтересів країни, функції оборони країни тощо.

Методи, за допомогою яких здійснюються функції держави, характер
встановлених у державі соціальних та інших відносин дають змогу
класифікувати різні види держав і побудувати їх типологію. Така
типологія може здійснюватися за різними ознаками.

Досить поширеною є класифікація держави за формою державного правління.
Під формою державного правління слід розуміти організацію верховної
державної влади, її структуру, правовий (конституційний) статус та
субординацію вищих органів, порядок їх діяльності. Як правило, основними
сучасними формами правління є парламентська республіка, президентська
республіка, конституційна монархія.

Не менш поширена класифікація держави за формою державного устрою.
Адміністративно-територіальний устрій держави, що включає механізм
взаємовідносин між державою та її складовими частинами, цен

тральними й місцевими органами влади, є й формою державного устрою:

унітарною чи федеративною.

Сучасні держави можна типологізувати і за тими функціями, які вони
виконують. За цією ознакою можна виділити військову або поліцейську
державу, правову, а також соціальну державу. Військова, або поліцейська
держава характеризується гіпертрофованим розвитком і особливо значною
роллю структур державного насилля — армії, військово-промислового
комплексу, органів охорони порядку та безпеки. На відміну від
поліцейської основне призначення правової держави полягає в розвитку
структур, що забезпечують захист прав усіх членів суспільства, а також
їх підкорення праву як вищій силі, рівноправність усіх громадян (як
рядових, так і можновладців) перед законом. Соціальна держава свою
діяльність зосереджує на проведенні активної соціальної політики, яка
допомагала б пом’якшенню й запобіганню соціальних конфліктів.

Тема 5 . Політичні режими!

1. Демократичний режим.

Дем. режим- це найбільш прогресивний пол. порядок, оскільки він створює
умови для справжньої свободи особистості, її творчості й самовизначення
в усіх сферах діяльності. Сьогодні дем. режим панує в багатьох країнах
світу. Хар-ні його ознаки: виборність в органи держ. влади, поділ держ.
влади на законодавчу, виконавчу й судову, широкий спектр прав та свобд
громадян, їх захист та гарантуваня, діяльність недерж. сусп.-пол.
організацій як рівноправних партнерів д-ви., пол. плюралізм, гласність,
широкі можливості для особистості впливати на процес прийняття й
здійснення пол. рішень.

2. Тоталітарний та посттоталітарний режим

Найбільш реакційним режимом є тоталітарний. Це насильницьке політичне
панування групи «вибраних», яких очолює «вождь». Основні ознаки цього
режиму: тотальний контроль за всіма сферами життя суспільства, заборона
конституційних прав і свобод, демократичних організацій, репресії,
мілітаризація суспільного життя, панування однієї загальновизнаної
ідеології. За умов тоталітаризму особистість цілком підкорено владі.

Посттоталитарний режим система в який відмирання комунизму досягло такої
точки коли не маркс теори не комунист практика зовсім не впливають на
сусп

3. Авторитарний режим.

Авт. режим базується на безумовному підпорядкувнні владі. Заміна
керівних кадрів здійснюється шляхом кооптації, а не передвиборної
конкурентної боротьби між кандидатами на відповідальні держ. посадиза
подібних режимів відсутні або ігноруються встановлені з-ном процедури,
внаслідок чого припинення й передавання влади часто є результатом
насильства, конфронтації, а не інституціоналізації. В умовах такого
режму панує виконавча влада. Парламент хоча й зберігається, але значну
частину його призначають, а не обирають. Він перетворюється а дорадчу
установу при голові д-ви, котрий, у більшості випадків, сам посідає всі
ключові держ. посади. Основні методи держ. діяльності- накази й коанди.
Особистасть втрачає здатність до самостійності суджень та дій, сліпо
підкоряючись авторитету.

8. Політичні режими

Функціональним елементом Пол. Системи суспільства є пол. режим. Пол.
режим- це способи й методи здійснення пол. владарювання, порядок
взаємовідносин громадянського суп.та політичної влади. Він включає
спосіб і порядок формування представницьких установ, взаємо-відносини
законодавчої та виконавчої влади. На пол. режим впливають рівень пол.
стабільності суспільства, співвідношення соц. сил.

У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних
режимів: демократичний, авторитарний та тоталітарний.

Демократичний режим – це найбільш прогресивний політичний порядок,
оскільки він створює умови для справжньої свободи особистості, її
творчості й самовизначення в усіх сферах діяльності.

Авторитарний реж. базується на безумов-ному підпорядкувані владі. За
таких режимів немає встановлених з-ном процедур припинення й передавання
влади часто є результатом насильства, конфронтації, а не
інституціона-лізації. В умовах такого режму панує виконавча влада..

Найбільш реакційним режимом є тоталітарний. Це насильницьке панування
групи вибраних, яких очолює вождь. Основні ознаки: тоталітарний контроль
за всіма сферами життя сусп., заборона конституційних прав і свобод,
дем. організацій, репресії мілітаризація сусп. життя, панування однієї
загальновизнаної ідеології. За умов тоталітаризму особистість цілком
підкорено владі.

11. Визначення демократії, її види та хар-ні риси.

Демократія- форма пол. та ек. устрою сусп., заснована на визнанні народу
основним джерелом влади; тип д-ви, яка декларує і втілює на практиці
принципи народовладдя, права і свободи громадян, можливості для
діяльності різних пол. сил, контроль а діями органів влади.

Для демократії хар-ними є вільна діяльність пол. та громадських
організацій, обов’язково виборність органів влади, розмежування держ.
сфери та сфери гром. сусп., ек. та пол. плюралізм, д-ва існує заради
громадян, а не навпаки, високий рівень сусп. самоврядування.

13. Тоталітаризм як соціальний і політичний феномен.

У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних
режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні. Найбільш реакційним
режимом є тоталітарний [9]. Це насильницьке політичне панування групи
«вибраних», яких очолює «вождь» (фюрер, дуче). Основні ознаки цього
режиму: тотальний контроль за всіма сферами життя суспільства, заборона
конституційних прав і свобод, демократичних організацій, репресії,
мілітаризація суспільного життя, панування однієї загальновизнаної
ідеології. За умов тоталітаризму особистість цілком підкорено владі.

Тема 6 . Політичні партії.

1. Партія як політичний інститут, виникнення та еволюція політичних
партій.

Політична партія — це організація, що об’єднує на добровільній основі
найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та
груп. Основним призначенням партії є політична освіта мас та надання
цілеспрямованого й організованого характеру діям цих мас для захисту
власних інтересів.

Процес становлення політичних партій як необхідних і впливових елементів
політичної структури суспільства створює реальні можливості залучення до
політики все більш широких верств населення. Ефективність функціонування
партій визначає можливість їх реального впливу на політичну владу в
державі.

Відомий німецький політолог М. Вебер виділяв три періоди в розвитку
партій як суб’єктів політичної діяльності: у XVI—XVII ст. в Європі — це
аристократичні групи, що об’єднували невелику кількість представників
політичної еліти; у XVIII—XIX ст. — це вже політичні клуби, що
орієнтувалися на залучення до активної політичної діяльності людей,
впливових не тільки в політиці, а й в інших життєво важливих сферах
суспільного життя; у ХІХ—ХХ ст. формуються сучасні масові партії.

2.Основны ознаки ты ф-ції політ.партій

Політична партія — це організація, що об’єднує на добровільній основі
найбільш активних представників тих чи інших класів, соціальних верств і
гуртів. Політичні партії, як правило, мають свою програму, систему
цілей, які вони активно пропагують та захищають, більш-менш розгалужену
організаційну структуру, покладають на своїх членів певні обов’язки та
встановлюють норми поведінки. Це дає змогу партіям бути могутнім
чинником підвищення рівня організованості політичного життя. Зміст і
сутність політичних партій розкриваються через їх класифікацію. Виходячи
з природи соціальної бази, можна виділити партії, що виражають
інтереси:

1) окремих класів

2) окремих соціальних верств та гуртів;

3) кількох класів та соціальних гуртів

3 ідеологічного погляду розрізняють:

1) ідейно-політичні або світоглядні партії;

2) прагматичні або партії виборчої кампанії.

За принципами організації розрізняють:

кадрові партії;

2) масові партії

3) партії, що будуються на чітких, формально визначених принципах
членства 4) партії, в яких відсутній інститут офіційного членства;

5) парламентські партії.

До основних функцій політичних партій у суспільстві належать:
представництво соціальних інтересів, соціальна інтеграція, політична
соціалізація, створення ідеологічних доктрин, боротьба за державну владу
й участь в її здійсненні, розробка політичного курсу, формування
громадської думки тощо. Надзвичайно важливою проблемою сьогоднішнього
життя всіх країн світу є співвідношення однопартійності та
багатопартійності. суспільства.

3. Типи політичних партій.

Політична партія — це організація, що об(єднує на добровільній основі
найбільш активних представників тих чи інших класів, соціальних верств і
гуртів.

Зміст і сутність політичних партій розкриваються через їх класифікацію.
В основу такої класифікації можуть бути покладені різні критерії:
соціальна база, ідеологічна спрямованість, принципи організації та ряд
інших. Виходячи з природи соціальної бази, можна виділити партії, що
виражають інтереси: 1) окремих класів (наприклад, буржуазні,
пролетарські, селянські тощо); 2) окремих соціальних верств та гуртів
(наприклад, інтелігенції, дрібної буржуазії); 3) кількох класів та
соціальних гуртів (наприклад, політичні партії, що виникають на основі
соціально-визвольних рухів).

З ідеологічного погляду розрізняють: 1) ідейно-політичні або світоглядні
партії, які у своїй діяльності керуються певними ідеологічними
принципами; 2) прагматичні або партії виборчої кампанії, які не мають
певних ідеологічних програм і беруть собі за мету мобілізацію більшої
частини електорату для перемоги на виборах.

За принципами організації розрізняють: 1) кадрові партії, що об(єднують
у своїх лавах невелику кількість професійних політиків та спираються на
фінансову підтримку привілейованих верств суспільства; 2) масові партії,
що орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшої кількості членів
з метою забезпечення за допомогою членських внесків фінансової підтримки
своєї діяльності; 3) партії, що будуються на чітких, формально
визначених принципах членства (статут, форми та умови вступу до партії,
партійна дисципліна тощо); 4) партії, в яких відсутній інститут
офіційного членства, а належність до партії виявляється, наприклад,
через голосування за її кандидатів на виборах; 5) парламентські партії.

4. Багатопартійність як необхідна умова становлення демократичного
процесу.

Надзвичайно важливою проблемою сьогоднішнього життя всіх країн світу є
співвідношення однопартійності та багатопартійності. Політичний досвід
свідчить: однопартійність притаманна, як правило, політичному життю
суспільства, де відсутня розвинута соціально-класова структура,
функціонує відстала економіка, наявний низький рівень політичної
культури більшості населення, а демократія знаходиться у зародковому
стані.

Ось чому в сучасному світі у більшості держав функціонують
багатопартійні політичні системи, бо саме вони є важливою умовою
демократизації всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена
форма політичного плюралізму, який віддзеркалює багатоманітність
інтересів класів, соціальних гуртів та спільнот, що виявляються в
політичній сфері.

5. Відмінність політичних партій від груп інтересів, суспільних
організацій, груп тиску тощо.

Політична партія – це організація , що об’єднує на добровільній основі
найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та
груп.Основне призначення -політична освіта мас та надання
цілеспрямованого й організованого характеру діям цих мас для захисту
власних інтересів. Головна мета діяльності- захист соціально- політичних
інтересів певних груп населення.Існування та функціонування суспільно-
політичних об’єднань- характерна ознака будь-якого демократичного
суспільства. Діяльність суспільних організацій та рухів, на відміну від
державних інститутів , характеризується тим , що ці організації і рухи
не мають жодних владних повноважень; відрізняються і від політичних
партій , бо не мають на меті оволодіння державною владою.Суспільні
організації – масові об’єднання громадян для здійснення цілей , які
сягають у далеку перспективу.

6. Партійні системи з домінуючої та єдиною партією

Система с доминирующей и единственной партии вводилась только
коммунистами и фашистами. Особенности: наличие анти системных партий и
оппозиций; характерно центральное положение доминирующей партий;
поляризация – результат идеала размежевания; атомизированая система;
система ограниченного или умеренного плюрализма; система с
зафиксированным законом определенной партии.

7. Багатопартійна система. Принцип взаемовідносин між партіями. Закон
Дюверже.

Ось чому в сучасному світі в більшості держав функціонують
багатопартінні політичні системи, бо саме такі є важливою умовою
демократизації всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена
форма політичного плюралізму, який віддзеркалює багатоманітність
інтересів класів, соціальних груп та спільнот, ще виявляються в
політичній сфері.

8. Двопартійна система:

а)жесткая – все депутаты голосуют одинакаво б)гибкая – депутаты голосуют
как хотят. 1)совершеная – основные партии на выборах получают более 80%
голосов 2)несовершеная — основные партии на выборах получают менее 80%
голосов и вынуждены идти на союзы.

11.. Політичні партії лівої орієнтації

(Прогресивные социалисты, Компартия, Социалистическая, Селянская). Цели:
Возобновление админ-команд методов управления экономикой как это было
при союзе; преостановление приватизации, частичная реприватизация и
национализация; запрет на частную собственость и прежде всего на землю;
Выступают за востановление СССР; Вхождение в СНГ; Отказ от
сотрудничества с международными орг.; Предоставление равного статуса
рус.яз. как и укр. яз.

9 .Політичні партії правої та правоцентриської орієнтації

Цели: построение независимого демократического гос-ва.; ускорение
экономических реформ с акцентом на соц. защищеность населения; соединить
принципы либерализма в экономике с идеалами и елементами соц.
защищености в консерватизме; реформирование экономики с реформ в
налоговой и бюджетных сферах. Методи достижения цели:
а)национал-демократы: выступают за постепенные изменения, на первом
месте демократические идеалы. б)национал-радикалы: выступают за
радикальные изменеия, на первом месте национальные интересы. ( а)КОН,
правые, УНА, ОУН, Укр. национал-социалист. партия. б) Правоценристы,
Рух, ДПУ, Укр. республиканская партия, Хрестьянская, Либерально
демократическая партия Укр.)

10. Політичні партії центриської спрямованості

Стремятся избежать пол. крайностей левизны и национализма (Аграрная,НДП,
Либеральная партия Укр. Социал демократы, Зеленые, Реформы и порядок).
Цели: Социальная защита и гос. обеспечение; Интернацианализм; Здоровый
прагматизм по отношению участие Укр. в международных орг.; Отстаивание
права собственности как первейшего и главнейшего условия деловой
инициативы; Всяческая поддержка отечественого производителя.

12. Функції і методи груп тиску.

Fії: а)офіційне представництво б)розширення конфліктів в сусп.
в)співробітництво активних громадян в пол. житті г)связующее звено между
пол. и гражданами. Методи:а)воздействие на власть открытое и скрытое
(закрытое) б)воздействие на партию стоящую у власти в)воздействие на
общественное мнение

Групи тиску – організації, які створені для захисту інтересів та що
тиснуть на органи держ. влади з метою домогтися від них рішень, що
відповідають цим інтересам. Влада для них не самоціль, як для політ.
партій. Функції: 1) це поєднуюче звено між політикою і народом; 2)
сприяння активізації громадян в політ. житті; 3) засіб вирішення
конфліктів; 4) функція офіційного представництва. Відкритий тиск – у
вигляді інформування, концентрування, погроз чи шантажу. Зкритий тиск –
використання особистих відносин. Організації, що здійснюють тиск, наз.
ломбі. Типи тиску: тиск на владу; впливання на партії, що стоять у
влади; впливання на суспільну думку ( страйки).

13. Типи груп тиску.

а)по принадлежности:кадровые,масовые,частные,общественные б)по
установленым целям:группы интересов(материальные),группы
предпринимателей, общество защиты прав потребителей, группы идей:
конфессиональные, идеологические, группы по положению (молодежные,
женские и т.д.), филосовские и пол.клубы

Групи тиску – організації, які створені для захисту інтересів та що
тиснуть на органи держ. влади з метою домогтися від них рішень, що
відповідають цим інтересам. Влада для них не самоціль, як для політ.
партій. Типи груп тиску: 1) групи інтересів – свідоме об’єднання людей
на грунті спільності потреб та інтересів, що прагне здійснювати вплив на
владу заради відображення своїх інтересів; 2) групи ідей ( конфесійні –
захищають суспільно-церковне та політ. інтереси; ідеологічні; групи по
статусу – молодіжні організації, жіночі рухи; філософські та політ.
клуби і т.д.

15. Партійні системи.

Надзвичайно важливою проблемою сьогоднішнього політичного життя всіх
країн світу є співвідношення однопартійності та багатопартійності.
Політичний досвід свідчить: однопартійність притаманна, як правило,
політичному життю суспільства, де бракує розвинутої соціально-класової
структури, функціонує відстала економіка, спостерігається низький рівень
політичної культури більшості населення, а демократія перебуває в
зародковому стані.

Як показала політична практика, головною вадою однопартійності є
гальмування економічного й соціального розвитку суспільства.

Ось чому в сучасному світі в більшості держав функціонують
багатопартійні політичні системи, бо саме такі є важливою умовою
демократизації всіх сторін життя суспільства. Це найбільш розвинена
форма політичного плюралізму, який віддзеркалює багатоманітність
інтересів класів, соціальних груп та спільнот, що виявляються в
політичній сфері.

Тема 7.

1-2. Сутність та структура політичної культури

Політична культура — це специфічний, історично і класове зумовлений
продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що
відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними
спільностями й індивідами політичних відносин. Через відтворення,
передачу з покоління в покоління та засвоєння попереднього політичного
досвіду політична культура виступає у суспільстві як засіб діяльності
людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та
групових інтересів. У загальному розумінні політична культура— це
культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь
цивілізованості характеру і способів функціонування політичних
інститутів, організації всього політичного життя у суспільстві. Термін
“політична культура” має багато тлумачень: система переконань, вірувань
та почуттів, які надають порядок і значущість політичному процесу і
забезпечують прийняття основоположних правил, що спрямовують поведінку в
політичній системі; система переконань про моделі політичної поведінки і
політичні інститути; модель орієнтації і поведінки в політиці;
сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, що торкаються
взаємовідносин влади і громадян; ідеологічне, надбудовне явище,
особливий різновид культури, якість, спосіб духовно-практичної
діяльності і відносин, що забезпечують відбиття, закріплення й
реалізацію докорінних класових і суспільних інтересів тощо. Ось чому
політичну культуру можна визначити як зумовлений попереднім політичним
досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє
вміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності,
а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або
суспільних груп. Політична культура знаходить свій вияв у діяльності
держави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій,
трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, в
системі правових норм, у ставленні до них громадян держави.

4. Політичні субкультури.

У кожному суспільстві поряд із різними типами політ. культури існують
політ. субкультури. Субкультури-сукупність політ. орієнтацій і моделей
політ. поведінки, що хар-на для певних соціальних груп та регіонів.
Кожна політ. субкультура включає і те загальне, що характеризує
домінуючу в суспільстві політ. культуру, і те специфічне, що відрізняє
дану субкультуру. Її особливості зумовлені відмінностями становища
різних суспільних груп, відмінностями через етнічні, расові, релігійні,
освітні та інші риси. Так, певні особливості притаманні політ.
субкультурі жінок-схильність до підтримки партій і організацій
консервативного напрямку, що зумовлюється обмеженням соціальних
контактів жінок, звичкою наслідувати традиційні шаблони поведінки. Дуже
специфічною є молодіжна політ. субкультура: перевага таких цінностей, як
можливість спілкування і якість життя. Водночас для старших поколінь
найбільшою цінністю залишається матеріальний достаток. Підтипи політ.
субкультур: 1)тоталітарно-авторитарна; 2)адаптаційна (ухилення від
показань заради збереження комфорту); 3)активістсько-демократична;
4)радикальна (екстремістська)-антилегітимність мислення

5. Політична соціалізація. Основні етапи та посередники

Політ. соціалізація – процес, в ході якого людина засвоює цінності,
нормі та зразки поведінки, які дозволяють їй відповідати вимогам та
очікуванням, що пред’являються до неї суспільством. Це необхідний
елемент відтворення та збереження політ. системи, оскільки вона готує
громадян до виконання політ. ролей. По суті це процес включення індивіда
в політ. систему. 3 етапа: 1) доконвенціальний (відрізняється
егоцентричністю та індивідуалістичністю сприйняття світу; під дією сім’ї
у дитини формується свідомість); 2) конвенціальний ( шкільний період
життя): індивід усвідомлює свій зв’язок із суспільством та політикою,
придбає політ. знання; 3) постконвенціальний: формування власної
критичної позиції, яка лежить в основі політ. поведінки, формується
політ. особистість. Посередники, через яких здійснюється включення
індивіда в політику: сім’я, дошкільні дитячі заклади, школа, вузи,
первинні групи, політ. інститути, молодіжні організації, релігійні та
суспільні об’єднання, засоби масової інформації.

Політична соціалізація розглядається в політології як процес включення
індивіда в політичну систему. Процес взаємодії особистості з політичною
системою двоїстий. По-перше, політична система самовідтворюється,
оновлюється від залучення громадян до участі в діяльності своїх
організацій. У цьому процесі політична соціалізація стає механізмом
акумуляції політичних цінностей та цілей системи, створює необхідні
умови для збереження спадкоємності поколінь у політиці. По-друге, вимоги
політичної системи організують структуру самої особи. Політична
соціалізація активно впливає на формування політичної свідомості особи
та її політичну поведінку, що сприяє становленню особистості
громадянина.

7. Політична культура та національні політичні традиції.

Політична культура — це специфічний, історично і класово зумовлений
продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що
відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними
спільностями й індивідами політичних відносин. У загальному розумінні
політична культура — це культура політичного мислення і політичної
діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування
політичних інститутів, організації всього політичного життя у
суспільстві.

Політичні традиції є способом передавання стереотипів політичної
свідомості та політичної поведінки, які були сформовані під впливом
соціальних факторів та особливостей історичного розвитку конкретного
народу, наступним його поколінням.

Вносячи в політику значний елемент сталості, поміркованості та навіть
статичності, традиції уможливлюють більш-менш успішне прогнозування в
політиці. Традиції в суспільному житті є підґрунтям, на якому базуються
різноманітні політичні дії значних мас людей у сфері політики. Традиції
народу виявляються в певних рисах поведінки, що постійно відтворюються
за різних історичних обставин.

10.Функції політичної культури.

Політична культура виконує важливі функції в політичному житті
суспільства. В науці під функцією розуміють роль, яку соціальний
інститут або явище відіграють у житті суспільства. Пізнавальна функція
політичної культури озброює людей знаннями, необхідними для успішної
діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною власної думки
з питань політики й політичного життя. Важливого значення тут набувають
знання політичних і правових норм, законів країни, політичних принципів,
способів політичного управління суспільством, структури й функції
політичної системи і т.п. Регулююча функція політичної культури
виявляється в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей
та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих
політичних систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових
осіб апарату управління, а також впливу на процес підготовки і прийняття
політико-управлінських рішень і т.п. Виховна функція полягає в тому, що
політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості,
розширенню його кругозору завдяки набутим політичним знанням Сутність
комунікативної функції полягає в тому, що через політичні традиції, які
домінують у суспільній свідомості і практиці, стереотипи політичної
свідомості і поведінки передаються новим поколінням. Шляхом виховання й
навчання, а також під впливом безпосередньої практики нові покоління
сприймають існуючі еталони домінуючої політичної культури. Інтегративна
функція полягає в тому, що політична культура стає опорою існуючої
політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення,
створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого
класу, забезпечуючи підтримку функціонуючої політичної системи більшістю
населення.

11. Політичні міфи та стереотипи

Мифы носители под средством который осуществляется переход от одной
идеологии к другой. Стереотип – укоренелая схема восприятия общественых
явлений, включающая скрытый или явный признак этих явлений.

Тема 8 . Політичне лідерство.

1. Політичне лідерство та його обгрунтування.

Проблема лідерства стала предметом наукового дослідження дуже давно. Нею
займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Макіавеллі описав образ
лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політ. цілей. Лідер
(від англ. leader-вождь) – авторитетний член організації або малої
групи, особливий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у
соціальних процесах. Лідер – особа, яка здатна впливати на інших з метою
інтеграції спільної діяльності. Проблеми лідерства вивчають різні науки:
психологія, соціологія, соціальна психологія і т.д. Особистість, яка
претендує на лідерство, повинна мати певні соціально значущі риси, які
формуються в процесі її взаємодії з іншими людьми. Вебер виокремлює 3
типи лідерства: 1) традиційне лідерство – це право на лідерство,
належність до еліти, віра у святість традицій. Воно базується на вірі
підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця
влада пов’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель; 2)
харизматичне лідерство хар-ся вірою підлеглих у надзвичайні здібності
вождя та його винятковість. Широкі маси населення вірять у те, що такий
лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, тому
вони бувають навіть фанатично віддані такій людині;
3)раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті
політ. лідера через демократичні процедури виборів, що відповідають
вимогам закону. Обраному лідеру надаються широкі повноваження, за
будь-які зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями. Роль
лідерів є особливо значною в переломні періоди розвитку, коли від них
вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти
конкретні завдання.

2. Лідерство умови ,за яких можлива поява справжнього лидерства.

Лідерство — елемент структуралізації групи. Його існування й
функціонування визначається об’єктивними потребами організації
соціального життя. У цих потребах, в особливостях соціальної і
політичної організації суспільства слід шукати пояснення характеру
лідерства.

Особистість, що претендує на лідерство (відповідно до потреб групи),
повинна мати певні соціальне значущі риси, які формуються в процесі її
взаємодії з іншими людьми. Але при цьому не можна розглядати особистість
статично. Уже те, що особистість стає лідером, бере на себе
відповідальність, спричиняє певні зміни її поведінки, індивідуальних
характеристик, хоч детермінованість поведінки лідера суспільними
відносинами зовсім не позбавляє його індивідуальності та активності.

У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють
лідерів трьох рівнів:

лідер першого рівня — малої групи;

лідер другого рівня — громадського руху (організації, партії);

лідер третього рівня — політик, що діє в системі владних відносин у
національному масштабі.

Лідера малої групи висуває невеликий колектив людей, які мають спільні
інтереси. Характерною ознакою цього рівня лідерства є те, що воно
формується на підставі особистих рис людини, які оцінюються групою
безпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малої групи
притаманні, як правило, організаторські здібності, уміння спілкуватися,
діловитість, підприємливість, прагматизм Не претендуючи на вичерпність,
назвемо такі: велика працездатність, висока аналітичність розуму,
компетентність, яскраво виявлена схильність до суспільної та державної
діяльності, міцність принципів і переконань за здатності до сприйняття
альтернатив і пошуку нового, уміння переконувати і вести за собою людей,
оптимізм, увага до людини тощоД

Зародження лідера громадського руху, починається, мабуть, тоді, коли
його перший громадський досвід, помножений на неординарні особисті риси,
дає йому можливість зробити для себе важливі й сміливі узагальнення
типу: «Я знаю суть проблем, що постали перед нами, бачу шляхи їх
вирішення; те, що я пропоную, сприймають! підтримують люди, які мене
оточують, і я можу очолити їБудь-який лідер уже із самого початку
намагається заявити про себе, мати якомога більше прибічників,
формалізуватись, увійти в існуючу політичну системуЛідерство в
національному масштабі — це:

• «дистанційне» лідерство (лідер і його прибічники не мають прямих
контактів з населенням; їх відносини з народом опосередковуються
масовими комунікаціями, організаціями, людьми, що обслуговують політичну
машину);

• «багаторольове» лідерство (лідер орієнтується на бажання свого
безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої
машини, широкого загалу і його завдання — підтримувати рівновагу між
цими, часто дуже суперечливими, бажаннями);

фактична корпоративність, хоч і формальна індивідуальність лідерства

3. . Принципи висування політичних лідерів в демократичному суспільстві.

Принципи висування політичних лідерів в демократичному суспільстві
визначає так звана антрепренерська система рекрутуваня лідерів.

Антрепренейська система характеризується відкритістю, широкими
можливостями для представників будь-яких суспільних груп претендувати на
заняття лідерських позицій; невеликою кількістю інституціональних
фільтрів — формальних вимог до потенційних лідерів; широким колам
селекторату до якого фактично належать усі виборці країни, високою
конкурентістю добору, гостротою суперництва на заняття керівних позицій,
першочерговою значимістю особистих якостей, індивідуальної активності,
умінням знайти підтримку широкої аудиторії.

Антрепренерська система у західних демократіях панує. Політичну
активність більшість лідерів проявляє тут уже в молоді роки. Висунення
на виборні партійні, а пізніше на державні посади відбувається звичайно
після отримання диплому про вищу політичну або юридичну освіту. Партійна
кар’єра стає обов’язковою ланкою у політичній кар’єрі державного діяча.

Отже, за умов цивілізованого змагання за право управління політичною
сферою суспільства під політичним маркетингом розуміють сукупність форм,
методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та
впровадження в суспільно-політичну практику тих чи інших настанов
суспільної свідомості з метою завоювання ринку влади та утримання
контролю над ним.

Сутністю політичного маркетингу є вивчення існуючої та формування
бажаної громадської думки щодо образу (іміджу) політика, політичної
організації чи ідеї

4. .Критерії оцінки популярності та ефективності діяльності лідера в
сучасній Україні

Критеріями оцінки популярності та фективності діяльності лідера в
сучасній Україні є слідуючи питання: що конкретно той чи інший політик
для економічного росту держави, для покращення благопочуття кожного
конкретного громадянина та його вплив на імідж України на зовнішньому
ринку.

5. основні риси сучасного політика .

Дуже важливим елементом ефективної політичної діяльності лідера є
довіра, емоційна й практична підтримка лідера його прибічниками. Як
свідчить політичний досвід, наявність довіри набагато збільшує
можливості та ефективність діяльності політика. За таких умов люди охоче
і без примусу беруть участь у реалізації запропонованої ним політичної
лінії. За умов загальної довіри прорахунки лідера не дуже помічають, а
помилки легко вибачають. Коли такий лідер раптом міняє політичний курс
на інший, то це можуть розцінювати не як крах його попередніх задумів, а
як гнучку політичну тактику та необхідний прагматизм.

Зовсім інша політична ситуація складається за браком або через утрату
довіри до лідера з боку мас. Це часто відбувається через утрату лідером
здатності гідно репрезентувати інтереси своїх прихильників і провал
раніше проголошених намірів. За таких обставин політичний лідер стає
об’єктом жорстокої критики і навіть глузування з боку різних політичних
сил. У суспільному житті різні політичні угруповання вдаються до тактики
протидії або й політичного виклику офіційній політиці. Це відбивається у
виявах прихованої або відкритої ворожості як до самого лідера, так і до
тієї політики, яку він проводить. У такій ситуації значно збільшується
кількість порушень писаних та неписаних законів, виявів екстремізму та
громадянської непокори, які можуть призвести до суспільних заворушень
або навіть до громадянської війни.

Зазначимо також, що за тих самих соціальних умов, той самий клас або
верства можуть висувати різних лідерів — конформістів, що «пливуть за
течією», і нонконформістів, тобто тих, хто йде «проти течії», долаючи
інерцію та опір.

Роль лідерів є особливо значною в переломні періоди розвитку, коли від
них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти
конкретні завдання. Дуже поширеною є думка, що «сильний лідер» може
вирішити всі проблеми. Справді,на якомусь етапі жорсткий, вимогливий
лідер може підвищитйЯ ефективність управління групою, партією або
державою.

6. Сутність і типологія політичних лідерів.

Лідер (англ. leader— вождь) — авторитетний член організації або малої
групи, особливий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль у
соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна впливати на
інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на
задоволення інтересів даного суспільства. Багато дослідників лідерства
спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог
М.Вебер. Він виокремлює три типи лідерства: 1) традиційне; 2)
харизматичне; 3) раціонально-легальне. Традиційне лідерство — це право
на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно
в основному для “доіндустріального суспільства”). Традиційне лідерство
базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона
існувала завжди, і ця влада зв’язана з традиційними нормами, на які
посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Харизматичне
лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя
та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий
лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому
вони бувають навіть фанатично віддані такій людині. Раціонально-легальне
лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через
демократичні процедури виборів, обумовлених законом. У цьому випадку
демократичним шляхом обраному лідеру надаються широкі (згідно з законом)
повноваження, за зловживання й порушення яких він несе відповідальність
перед виборцями. За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що
передбачає одноосібний вплив і грунтується на погрозі силою, та
демократичне лідерство, яке дозволяє членам групи брати участь в
управлінні її діяльністю і визначенні цілей. За видами виділяють
формальне й неформальне лідерство. Формальний лідер зв’язаний зі
встановленими правилами призначення керівника і передбачає функціональні
відносини. Неформальний — виникає на основі особистих взаємин учасників.

7. Розрызнить поняття вождь вожак и лидер

ВОЖДЬ — 1) тип властних отношений, основанний на личной преданности
персоне, обла-дающей верховной властью. В политике В. имеет место в
идеологизированних, жестко центра-лизованних обществах и сушествует в
виде иерархии учреждений власти корпоративного характера;

Исторически властние отношения “вождь — последователи” (вождизм)
относятся х архаичннм социальним явленням, встречаюшимся на стадий
обществ с доклассовими механизмами власти. Наибольшее развитие В. как
институт власти получает в Африке и на Востоке, достигая наиболее зрелих
форм в т.н. “восточном деспотизме”.

С появлением капиталистических отношений В. исчезает как социальний
институт и на Востоке, хотя существует как тип политической власти,
требующей обязательнога участия всего населення в деятельности,
направленной на достижение целей, стоящих перед обществом). Само
общество отождествляется с государством и рассматривается в рамках
идеологической доктрини как средство реализации конкретной идеи,
символом которой является вождь (напр., идеи панисламизма или
коммунистической мировой революции, тисячелетнего рейха и т.п.). Закон
строится по разрешающему типу (т.е. запрещено все, что не разрешено
конкретним нормативним актом) и не является единственним регулятивом
социального поведения. Нормативи политического поведения
создаются иерархией идеологических авторитетов, среди которих вождь —
наивисший. Власть вождя в таких условиях безграничиа и бесконтрольна.

В политологии начиная с М. Вебера, политических руководителей делили

на три типа : традиционных, легальных и харизматических в зависимости

от того на чем основываются их претензии на власть ( авторитет ).

1. Традиционные лидеры ( вожди ) — опираются на вековые традиции ни у
кого не вызывающие сомнений. ( Хонейни — Иран )

2. Легальные лидеры — должны получить власть законным путем. (
Буш,Миттеран, Ельцин )

3. Харизматические лидеры — они стоят осбняком, их власть ( скорее-

авторитет ) опираются не на внешнюю силу, а на некое необычное

личное качество, которое М. Вебер называет « Харизмой « ( в
раннехристианской литературе этот термин обозначает «
боговдохновленность « ).

Это качество не имеет четко выраженного содержания, но оно достаточно
для того, чтобы у харизматического лидера были последователи, желающие
вручить ему политическую власть. ( Жириновский, Томиньский -Польша,
Ляфонтен — Германия )

Существуют четыре собирательных образа лидеров : « знаменосец «,

« служитель «, « торговец «, « пожарник «.

1. Лидер — ЗНАМЕНОСЕЦ—отличается собственным видением действительности,
имеет цель, увлекает за собой людей, определяет характер происходящего,
его темп,формирует политическую проблематику.

2. Лидер — СЛУЖИТЕЛЬ—выражает интересы своих приверженцев. Он действует
от их имени, и задачи приверженцев являются для такого

лидера центральными.

3. Лидер — ТОРГОВЕЦ—основывает свои отношения с избирателями на
способности убедить избирателей в своей стратегии, пойти на какие-то
уступки, тем самым добиться поддержания своей политики.

4. Лидер — ПОЖАРНИК—реагирует на требования масс, вызванные

конкретной ситуацией, что и определяет его действия по тушению пожаров.

ПЕРВЫМ и необходимым качеством политического лидера является его
способность квалифицированно аккумулировать и адекватно выражать в своей
деятельности интересы широких масс.

ВТОРОЙ решающей способностью лидера, отличающей его от вожака, является
его инновационность, то есть способность постоянно выдвигать новые идеи,
или комбинировать и совершенствовать их. От политического лидера
требуется не просто сбор и инвентаризация интересов масс, и потакание
этим интересам, а именно их новаторское осмысление, развитие и
коррекция.

ТРЕТЬИМ важнейшим качеством должна быть политическая информированность
лидера.

ЧЕТВЕРТОЕ важнейшее качество — лексикон политического лидера.

ПЯТОЕ качество — чувство политического времени.

Горбачев и Прибалтика ).

4) Оценка трудностей и проблем на пути формирования лидеров и

реализации лидерами своего призвания.

Политическое лидерство — это политическое руководство, управление,

движение во главе процессов, событий.

В большинстве случаев эту миссию выполняют люди с набором осбых качеств,
несвойственных среднему уровню населения страны, политических,
личностных, деловых, можно сказать, качеств лидерских.

ЛИДЕР ПОЛИТИЧЕСКИЙ — глава государства, руководитель политической
партии, общественной организации, движения.

В настоящее время особое внимание обращается на лидерство на раз —

личных уровнях государства, общества, розличных коллективах, а так

же коллективное лидерство.

Без глубокого знания проблем уровня жизни, интересов различных

общностей людей, общественного мнения трудно претендовать на роль
политика даже местного масштаба.

Положение лидера вынуждает его быть очень аккуратным в повседневной и
политической жизни, ибо его дела, поступки, поведение, качеств
постоянно на виду и все это болле строго оценивается людьми, и от этого
во многом зависят успех или неудача той партии, того курса, того
направления которому он служит.

Претендента на лидерство подстерегает так же опастность полного

растворения, абсолютной индентификации себя с этими интересами. В таком
случае это уже не лидер, а просто вожак.

Вожак — это тот, кто аккумулировал сиюминутные интересы, запросы

определенного социального строя, чаще — толпы, и не смог пойти

дальше, глубже этих поверхностных запросов.

Вожак — это тот, кто не в состоянии оторваться, превзойти самые

низшие слои общественного сознания. Если « номенклатурщик « — это

послушный рупор « верхов «, то вожак не менее послушный рупор

« низов «. Потакание же « низам « не менее разрушительно прес —

мыкания перед « верхами «. Это ведет к Охлократии — власти толпы.

Беспределу и разрушению уже существующего социального строя, вплоть до
распада государства.

В тоже время очевидно, что политический лидер должен опираться на ту или
иную организацию, будь то партия, союз, ассоциация и т.д. Лидер должен
опираться на решающие звенья политической системы, иначе невозможно его
продвижение по политической лестнице до самых ее высот.

ЦЕЛЬ — блгосостояние и свободное развитие народа, а средства — это

демократизация и рынок. Но сейчас эти средства рассматриваются в

качестве цели.

8. Політичне лідерство та його обгрунтування.

Проблема лідерства стала предметом наукового дослідження дуже давно. Нею
займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Макіавеллі описав образ
лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політ. цілей. Лідер
(від англ. leader-вождь) – авторитетний член організації або малої
групи, особливий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у
соціальних процесах. Лідер – особа, яка здатна впливати на інших з метою
інтеграції спільної діяльності. Проблеми лідерства вивчають різні науки:
психологія, соціологія, соціальна психологія і т.д. Особистість, яка
претендує на лідерство, повинна мати певні соціально значущі риси, які
формуються в процесі її взаємодії з іншими людьми. Вебер виокремлює 3
типи лідерства: 1) традиційне лідерство – це право на лідерство,
належність до еліти, віра у святість традицій. Воно базується на вірі
підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця
влада пов’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель; 2)
харизматичне лідерство хар-ся вірою підлеглих у надзвичайні здібності
вождя та його винятковість. Широкі маси населення вірять у те, що такий
лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, тому
вони бувають навіть фанатично віддані такій людині;
3)раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті
політ. лідера через демократичні процедури виборів, що відповідають
вимогам закону. Обраному лідеру надаються широкі повноваження, за
будь-які зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями. Роль
лідерів є особливо значною в переломні періоди розвитку, коли від них
вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти
конкретні завдання

Тема 9.

1. Політична свідомість..

Політична свідомість — це духовне утворення, яке включає в себе
політичні ідеї, погляди, уявлення, традиції, соціально-політичні почуття
народу, що відбивають найбільш істотні економічні, соціальні, політичні
та духовні інтереси людей, що мають бути реалізовані через інститути
політичної системи. Політична свідомість завжди конкретно історична,
вона відбиває інтереси конкретних людей в конкретній країні з певним
рівнем економічного й духовного розвитку. Першим важливим компонентом
політичної свідомості є політичні знання та сформовані на їхній основі
типові політичні уявлення про різні аспекти політичного життя
суспільства.Необхідно зауважити, що політичні знання та уявлення, як і
політична свідомість в цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та
теоретичному. Буденна політична свідомість — це сукупність ідей, уявлень
та знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого
класу, соціальної верстви або групи людей чи окремих індивідів. Буденна
політична свідомість характеризується чітко вираженими
соціально-психологічними рисами: соціальними почуттями, настроями,
емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів,
подій та рішень. Більш високим рівнем політичної свідомості можна
вважати політико-теоретичну свідомість. Вона являє собою сукупність
ідей, уявлень, поглядів, знань та вчень, що виникають на основі
наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів,
проникнення в їхню сутність, глибинні взаємозв’язки і суперечності,
закономірності розвитку.

4. Місце і роль консерватизму та неоконсерватизму в пол. житті

за часів «класичного консерватизму» його прихильники виступали проти
ідей технократії, неподільного панування ринку, що під такими гаслами
буржуазія почала боротьбу з феодалізмом. Вони відкидали можливість
установлення рівності людей, домагалися формування суспільства на
засадах ієрархії, збереження станових привілеїв, спадкової влади.
Консерватори закликали до відновлення монархії та відродження
традиційних цінностей феодально-аристократичного устрою: «гармонії» і
«порядку» середньовіччя, селянських громад, сім’ї, школи, церкви, тобто
всього того, що, на їхній погляд, об’єднувало суспільство, забезпечувало
його єдність та наступність у розвитку. Найбільш цікавим є вчення
консерватизму про природу суспільства й суспільного життя.
Консерватори-традиціоналісти не сприйняли основної ідеї просвітництва
про потребу розглядати суспільство тільки з позицій розуму й природного
права. На їхній погляд, суспільство не є результатом взаємодії людей, а
держава виникла не через угоду між ними, як стверджували прихильники
теорії суспільного договору. Зміцнення позицій неоконсерватизму в науці
та ідеології відбувається одночасно з посиленням відповідних ідей та
настроїв у політичному житті. Особливо яскраво це виявилося в США та
Великобританії, де Р. Рейган і М. Тетчер, що виступали з позицій нового,
жорсткого консерватизму, досить швидко завоювали лідируючі позиції у
своїх партіях, а потім і перемогли на виборах. Уже сама тільки
тривалість їх перебування при владі (8 років і 11,5 років) свідчить про
силу нової течії та потенціал, котрий вона мала з самого початку. Про це
говорять і поняття «рейганоміка» та «тетчеризм», що міцно увійшли в
політичний словник 80-х років і стали загальновизнаними символами
сучасного консерватизму.

5. Лібералізм та неолібералізм як пол. течі сучасності

З допомогою ліберальної ідеології «третій стан» боровся із захисниками
феодальних порядків. Клас промисловців та торговців, що народжувався,
мав велику потребу в економічній свободі, у представницьких установах,
які не залежали б від свавілля монархів. Буржуазія намагалася захистити
свої доходи від надмірно , високих податків та прямих конфіскацій.
Ідеологія лібералізму була спрямована на створення необхідних
соціально-політичних передумов для інтенсивного розвитку капіталізму.
Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну
класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних
органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту».
Така держава мала б запобігати соціальним конфліктам, допомагати
найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручаючись в
економічне життя через податки, бюджет, планування. У сфері економічної
політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження
змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність
яких мав визначити ринок. Розвиток ринку та його механізмів
передбачалося, здійснювати під контролем держави, на яку покладалася
відповідальність за підвищення ефективності економіки, а також основна
відповідальність за вирішення завдань соціальної політики, здійснення
демократичних перетворень у суспільстві. Основною ідеєю «соціального
лібералізму» в політичній сфері була ідея «плюралістичної демократії»,
спрямованої на врахування інтересів усіх верств суспільства, їх участь у
політичному житті, здійснення таких принципів, як поділ влади, прийняття
рішень у всіх представницьких органах на підставі демократичних норм, в
обстановці відкритості.

6. Соціалізм як політ течія

Існує декілька соціаліс-х, пол-х концепцій.Марксистьська соц.політ
думка. ЇЇ основна ідея полягає в тому, що в рез-ті внутр. Розвитку
соціалізму будуть зруйновані рамки класових та націон. Відно-

Син. Створ-ся умови для розкріпачення людини.Але просування до
звільнення людини здійсн-ся через класову боротьду та революцію, через
установл. Влади робітничого класу.Соц-демокр, концепції соціаліз

Практична діяльність прихильників концепцій розгортається на основі
соц-політ теорії демократ соціалізму. Велику увагу прид-сявтілення у
життя принципів екон. Політ та соц. демократії, сформул, в декларації
Соцінтерну.

Автори декларацій виходять з того, що тільки в рез-ті розвитку
міжнар-ого співробітництва можливе успішне здійснення концепцій демокр.
соціалізму. Ліворадикальні концепції соціалізму.Ліворадикалізм под-ся на
3 течії:

Анархізм,троцькізм та екологічний соціалізм. Зараз найбільший вплив з
ліворадикальних течій має еколог. Соціалізм. Його прихильники висунули
свою модель сусп-ва, у якому припин-ся зростання економіки, скор-ся
зайве вир-во та зайве споживання. Прихильники течії виступають проти тих
моделей ек-ого розвитку, які ставлять під загрозу ек-не майбутнє

7. Концепція екологічного соціалізму

впливова соціально-політична течія, що сформувалася на Заході на початку
80-х років. Конкретно-історичною основою його виникнення стали негативні
наслідки НТР, глобальні проблеми сучасної екології. Загроза ядерної
катастрофи, екологічна криза, голод мільйонів людей у країнах, що
розвиваються, енергетична криза, масове безробіття породили протести
широкої громадськості, сприяли розвиткові масових демократичних рухів,
спрямованих на вирішення глобальних проблем екології.

8. Фашизм та неофашизм

фашизм — це войовничий антидемократизм, расизм і шовінізм, що доведені
до істерії, звеличення тоталітарної держави. Характерною рисою ідеології
фашизму було «вчення» про арійську вищу расу й концепція нації як вищої
й вічної реальності, яка базується на спільності крові. Фашисти всі
нації ділили на вищі й нижчі, уважаючи, що вищі нації повинні панувати
над нижчими й нещадно подавляти будь-які спроби їхнього опору. Уся
економічна і соціальна система фашизму базувалася на пануванні
монополістичного капіталу під жорстким контролем держави. Фашизм
виступав за інтеграцію всіх верств населення в расове або корпоративне
суспільство, в якому трудящим належала роль «виробничого капіталу». Під
час панування фашистів було заборонено страйки, а створені ними
«профспілки» стали засобом контролю над робітниками.

9. Правий і лівий екстремізм як сучасна ідеол-огія і політика.

Екстремізм — це схильність у політиці та ідеології до крайніх поглядів і
дій. Як свідчить сус-на практика, екстремізм можуть породжувати
різноманітні чинники: соці-но-ек-ні кризи, різкий спад життєво-го рівня
основної маси населення, тоталітарний та авторитарний хар-р існуючих
режимів, жорстоке придушення владою опозиції, переслідування
інак-омислячих, нац-ний гніт. Слід зазначити, що в по-літичному плані
екстремізм намагається підірвати дієвість сус-них структур та
інститутів, що функ-ціонують, за допомогою силових методів. З цією метою
екстремісти організовують заворушення, провокують страйки, вдаються до
терористичних актів. Представники цієї політичної течії виступа-ють
проти будь-яких компромісів, переговорів та угод, пов’язаних із
взаємними поступками.

У політичній течії екстремізм традиційно поділяє-ться на лівий та
правий. Як свідчить політична практика, ліві екстремісти у своїх
поглядах зверта-ються, як правило, до ідей марксизму-ленінізму та інших
лівих течій (анархізм, лівий радикалізм), проголошуючи себе
найпослідовнішими борцями «за справу пролетаріату», «трудящих мас» і
т.п. Представники лівого екстремізму таврують капіта-лізм за соц-ну
нерівність, пригнічення особистості, експлуатацію, а соціалістичне
сус-во вони підда-ють критиці за бюрократизацію, за зраду принци-пів
класової боротьби.

На противагу лівим, праві екстремісти викривають вади буржуазного сус-ва
з украй консервативних позицій, тавруючи його за «занепад» моралі,
нар-команію, егоїзм, споживацькі настрої, засилля «ма-сової культури»,
відсутність «порядку». Найбільш послідовним правоекстремістським
політичним ру-хом є фашизм, що виник в обстановці революційн-их
процесів, які охопили країни Західної Європи після Першої світової війни
і перемоги революції в Росії.

Масовою базою правого та лівого екстремізму, як раніше, так і зараз,
слугують дрібнобуржуазні й маргинальні верстви, а також частина
інтелігенції, окремі групи військових, частина студентства,
на-ціоналістичні й релігійні рухи, які конфліктують з владою.

Екстремізм і основна форма його вияву — терор-изм, у тому числі й
міжнародний, набув останнім часом значного поширення на території
багатьох країн світу. Деструктивні сили правого та лівого гатунку й
націоналістичного хар-ру, використову-ючи помилки та прорахунки,
здійсненні демокра-тизації сус-ва, виступають проти існуючих держа-вних
інститутів, сус-но-політичного устрою, нор-мальних міжнац-них відносин,
роздмухують і про-вокують конфлікти на політичному, нац-ому та
ре-лігійному грунті, висувають ультимативні вимоги, які взагалі не можна
виконати. Правий та лівий ек-стремізм у будь-яких формах, як свідчить
політич-на практика, несе горе й страждання народам, ро-бить їх
заручниками вузькогрупових інтересів пев-них політичних сил.

11.Ідеалогія:анархизм

Він виник майже два століття тому. Для нього характерні два провідні
напрямки: анархо-індивідуалізм і анархо-комунізм. Основні ідеї
анархо-індивідуалізму були сформульовані в XIX ст. французьким філософом
П. Ж. Прудоном. Ці ідеї зводилися до того, що нове суспільство має
базуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Оскільки держава й
особистість несумісні, анархо-індивідуалізм виступав проти держави,
проти. будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялося
анархо-індивідуалістам як суспільство обміну послугами, між дрібними
власниками, в якому немає антагонізму класів та насильства, досягнуто
«взаємної угоди». Це вчення, яке Прудон назвав «теорією взаємності»,
розцінювалося марксизмом як одна з форм дрібнобуржуазного утопізму,
оскільки в новому суспільстві робітничий клас повинен укласти з
буржуазією «взаємну угоду».

ТЕМА № 10

1. Політичні погляди Платона і Аристотеля

Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього світу є політична
філософія Стародавньої Греції. Різні соціально-політичні вчення, що
виникли тут, містять у собі, як у зародку, майже всі пізніші теорії.
Цьому сприяв особливий устрій Греції. Йдеться про поліси — держави, що
являли собою общини вільних громадян. В цих полісах йде класова
диференціація, виникають багаті та бідні прошарки. Йде шалена боротьба
за владу, з’являються реалістичні концепції влади.

Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427—347 рр. до
н.е.). Платон мріяв про ідеальну державу. Він написав спеціальний твір —
«Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій,
«влада кращих». Він виступає з різкою критикою рабовласницької
демократії, з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих),
тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади
протиставляє власний проект досконалої держави й правління.

Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає у
ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов’язків. Останні
визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять
філософи, які на основі вічних ідей мудро керують суспільством.

Величезну роль в історії політичної думки відіграв інший античний
мислитель Аристотель (384—322 рр. до н.е.). Аристотель розглядав державу
як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою
політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через
суспільство. Держава, стверджував Аристотель, виникла не через угоду між
людьми, а природним шляхом — із сім’ї. Мета створення держави полягає не
тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у
тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати їм
задовольняти потреби. Служіння спільному благу було для Аристотеля
критерієм правильності державної форми, а найкращою формою держави він
вважав політею (правління більшості в інтересах усіх).

12. Політична думка в Україні кінця 19 — початку 20 ст.

Цей етап розвитку соціально-політичної думки в Україні пов’язаний з
постаттю відомого вченого та політичного діяча М. Драгоманова.
М.Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської
науки, до ідеї суспільно-культурного прогресу і діалектики, що посідала
центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних
програмах і соціально-філософських теоріях. Драгоманов поділяв
марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад і позитивно
ставився до спенсерівської теорії еволюції. Політична програма
М.Драгоманова була побудована в основному на п’яти провідних принципах:

1. визнання за державою можливості координації соціально-економічного
життя

2. ідея щодо еволюції існуючої політичної системи

3.визнання вирішального значення ідеї культурництва

4.європоцентризм

5.ідея федерації

Провідну роль в розвитку укр. політ. думки належить М.С.Грушевському
(1866— 1934), видатному вченому-історику, політологу, публіцисту і
політичному діячу. Він проголошував ідею пріоритетів інтересів народу,
суспільства над інтересами держави. Досліджуючи історію України вчений
дійшов висновку, що основа укр. народу – селяни, а головна його мета –
земля і воля. Проте Грушевський стояв на засадах федирації, розглядаючи
її не як втрату волі, а як шлях до нових можливостей розвитку.

Відомим українським політичним мислителем і політичним діячем
консервативного напрямку був ВЛипинський (1882—1931). Українська держава
у майбутньому, на думку Липинського, має бути незалежною монархією
спадкового характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської
влади. Політична програма В.Липинського базувалася на: 1) гарантія
недоторканості особи; 2) забезпечення права приватної власності на
землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) об’єднання всіх українських
земель, а в зовнішній політиці — союз із Росією і Білорусією.

2. Політичні погляди Макіавеллі. Макіавелізм як політична доктрина

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи
Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілий ряд
творів, які дуже високо піднесли його в історії політичної думки. Серед
цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта
Лівія», «Історія Флоренції» тощо. Розглядаючи політику як автономну
галузь людської діяльності, Н.Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі
й закони, які не залежать не лише від релігії, а й від моралі. На його
думку політика має:

1.пояснити минуле

2.керувати сучасним

3.прогнозувати майбутнє

Він також вважав, що історія залежить від двох факторів:

1.фортуна (доля)

2.фірті (енергія).

Макіавеллі відстоював людину борця, людину, яка творить себе, навколишнє
середовище. Політика у своїй діяльності має опиратися на знання людської
природи, а людська природа не завжди позитивна їй притаманні і негативні
риси. Головним критерієм політичної діяльності, метою якої е зміцнення
держави, виступає користь і успішність у досягненні поставлених завдань.
Тому добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату
можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим
насиллям. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму.

Найкращою формою правління вважав республіку, коли на чолі стоїть
особа обрана на невизначений строк. Диктатура допоскається лише при
надзвичайному стані. Найгіршою формою правління вважав тиранію. Багато
уваги Макіавеллі приділяв релігії, яка, на його думку, має грати певну
роль в політиці.Надавав перевагу язичеству над християнством.

3. Політичні погляди Д. Локка

Дещо іншу позицію займав ДЛокк, який виражав потреби більш зрілого
буржуазного суспільства. Він автор твору «Нарис про людський розум». Для
ефективного функціонування держави Д.Локк пропонує систему стримувань і
противаг — поділ влади на законодавчу, виконавчу й федеративну (союзну).
Законодавча влада має бути у парламента, виконавча — належати суду й
армії, а федеративна влада, що відає відносинами з іншими державами, — в
руках короля. Влада короля, вважав Локк, повинна бути обмежена
конституцією.

4. Політичні погляди П. Гобса

Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські
мислителі Томас Гоббс (1588—1679) і Джон Локк (1632—1704). Т.Гоббс був
сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У
своїй головній праці «Левіафан» він розкриває свою концепцію влади і
держави. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та
функціонуванням людського організму: верховна влада — душа держави,
посадові особи — суглоби, нерви — це нагороди й покарання,
справедливість і закони — це розум і воля, громадянський мир — здоров’я,
непокора — хвороба, громадянська війна — смерть держави. Людина як
біологічна істота — природне тіло, держава — твір мистецтва. Сама
держава була створена за суспільним договором.

5. Політичні погляди Ш. Монтеск(є. Політичні погляди Ж. Ж. Руссо та
Вольтера

Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII ст.
належала французьким просвітителям. Видатний французький мислитель Шарль
Монтеск’є (1689—1775) написав цілий ряд творів, серед яких особливо
треба виділити його фундаментальну працю «Про дух законів». Монтеск’є
виявив себе як активний борець проти деспотизму за політичну й
громадську свободу, за правову державу, в якій би панувало «правління
законів».

Монтеск’є надав ідеї Локка про розподіл влади більш чіткої форми.
Поділивши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск’є вбачав у
пропонованому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та
свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск’є, можуть стати реальними лише
в тому випадку, коли влада поділена між різними політичними силами, які
взаємно стримують одна одну. Монтеск’є висловлювався також і за
доповнення конституційної монархії народним представництвом.

Письменник, філософ і публіцист Франсуа Марі Аруе, що взяв собі
псевдонім Вольтер (1694—1778), також написав цілий ряд творів, де
критикував вади феодального устрою, виступав проти панування церкви та
релігійного фанатизму. В центрі його роздумів — обгрунтування принципу
політичної свободи, яка водночас зв’язувалася із суворим дотримуванням
законів. Невід’ємною рисою мислячого та справедливого суспільства
Вольтер вважав свободу думки й слова, свободу совісті. Письменник
засуджував всілякі прояви нетерпимості стосовно інакомислячих:
інквізицію, релігійні війни, переслідування єретиків. Він гаряче
симпатизував республіканській формі правління, оскільки вона більше за
інших наближає людей до природної рівності.

Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у Жан-Жака Руссо
(1712—1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, — «Про
суспільний договір, або Принципи політичного права». У «Суспільному
договорі…» Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу
без будь-якого поділу влади.

6. Політичні погляди К. Маркса і Ф. Енгельса

Учення К.Маркса (1818—1883) і Ф.Енгельса (1820—1895) виникло в кінці
40-х років XIX ст. в Європі. Це був період революцій, національних війн,
бурхливого промислового розвитку та загострення класової боротьби.

Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в
тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть
зруйновані вузькі рамки класових та національних відносин, створяться
умови для розкріпачення людини. Свобода та всебічний розвиток людини, з
погляду засновників марксизму, можливі тільки в асоціації та через
асоціацію. Але просування до звільнення людини здійснюється через
класову боротьбу і революцію, знищення одного класу іншим, через
установлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ
суспільства на соціальні класи і приведе до однорідного, соціальне
справедливого суспільства.

Проблема визволення людини, формування цілісної, гармонійної, всебічно
розвиненої людини — головна ідея Маркса та Енгельса. Уже в своїх ранніх
працях Маркс писав про необхідність установлення принципово нового
суспільного устрою, який би зробив вихідним моментом розвитку саме
людину. Енгельс також у своїх перших творах виступав як послідовний
прихильник гуманізму.

У творах періоду формування марксизму, особливо в «Маніфесті
Комуністичної партії», Маркс та Енгельс формулюють розуміння історичного
процесу як суспільно-політичної діяльності . народних мас, обґрунтовують
необхідність заміни капіталізму та переходу до комуністичного
суспільства. Тут же дається аналіз шляхів розвитку робітничого класу,
його ролі в історії, робиться висновок про необхідність пролетарської
революції для соціалістичних перетворень суспільства. У «Маніфесті»
сформульовано одне з центральних положень соціально-політичної теорії
марксизму — ідея диктатури пролетаріату, намічено контури майбутнього
суспільства.

7. Політичні погляди М. Вебера

Політична думка сучасного світу продовжує перебувати під значним впливом
теоретичних розробок видатних вчених, що жили на стику XIX—XX ст., таких
як М.Вебер, В. Парето, Г.Моска, Р.Міхельс та інші.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864—1920) здобув широке
визнання у західних країнах як розробник теорії державної бюрократії.
Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія». Вебер дійшов
висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності
людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». Якщо в
державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то
такий механізм має вигляд машини у порівнянні з неме-ханічними видами
виробництва.

Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв проблемам
влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер
дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи
влади: традиційна, харизматична та раціональна.

8. Михайло Драгоманов – представник українського лібералізму

М.Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український
політичний грунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного
та політичного розвитку суспільства. На думку вченого, чим більше
розви-дена суспільна організація, тим вищий щабель соціального прогресу
може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв
марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що може
виникнути лише у промислове розвинутих країнах, а також визнавав
твердження Маркса про політику і державу як надбудову над економічним
базисом, він позитивно ставився до спенсерівської теорії еволюції як
різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства.

Політична програма М.Драгоманова була побудована в основному на п’яти
провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною
системою і конституцією можливості координації соціально-економічного
життя, створення конституційно-репрезентативної системи;

по-друге, ідея щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу
проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального
значення ідеї культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба
має вестися лише просвітницькими засобами і культура може стати основною
для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте,
європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має
пройти той самий політичний шлях, як і в країнах Західної Європи (вчений
називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить
абсолютистську монархію); по-п’яте, ідея федерації і «громадівського
соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на
автономічних засадах.

9. Політичні погляди Михайла Грушевського

Розгляд цього питання треба розпочати з діяльності М.С.Грушевського
(1866— 1934), видатного вченого-історика, політолога, публіциста і
політичного діяча. Багато своїх праць Грушевський присвятив
громадсько-політичній тематиці, охопивши майже всі сторони української
політики, суспільного життя й культурного розвитку.

Витоки своїх політичних поглядів сам М.Грушевський визначав у праці
«Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання». У цій
праці розкривається сутність народницького світогляду вченого — ідея
пріоритетів інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Цю
ідею він відстоював протягом усієї своєї наукової та громадської
діяльності. Виходячи із пріоритету ідеї народності, Грушевський
звертається до дослідження історії українського народу як окремої
етнокультурної одиниці, чому він присвятив десятки років наполегливої
праці. Саме дослідження історії українського народу привели вченого до
обгрунтування історико-юридичних прав цього народу на самостійність і
власну державність.

Досліджуючи проблему, вчений дійшов висновку, що селянство є основою
української нації і самим історичним процесом воно навчено дивитися на
себе як на єдиного справжнього представника нації, охоронця її традицій
та ідеології, що воно є сильним, активним і національне відмінним від
селянства Московщини, що Україна взагалі є країна землеробська,
мужицька, з мужицькою культурою.

Не тільки ідея народності, але й ідея слов’янської федерації були тими
підвалинами, на яких базувалася вся наукова і громадська діяльність
М.Грушевського.

10. Фундаментальні політичні ідеї Нового часу.

Політична думка Нового часу формувалася під знаком ідеології
Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який
рвався до влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії, ідеї Просвітництва
поширилися у Франції XVIII ст. та в інших країнах.

Просвітителі (Д.Локк, Ш.Монтеск’є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж.Руссо та інші)
заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові
привілеї, відстоювали інтереси широких народних мас. Вихідною для
розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII ст. стала ідея
«природного права», що була сповнена новим змістом. Під «природними
правами» в XVII—XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в
переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути
рівними, мати гарантії від свавілля можновладців. Розвинули теорію
природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас
Гоббс (1588—1679) і Джон Локк (1632—1704). В своїх вченнях ці мислителі
ставлять приватну власність на перше місце. Приватна власність – це
початковий вимір моделі свободи з якої повинна брати початок уся система
природного права.

На стику XVIII—XIX ст. спостерігається бурхливе піднесення політичної
думки в Німеччині, найбільш яскравими представниками якої були І. Кант
(1724—1804) та Г. Гегель (1770—1831). І.Кант найбільш повно обгрунтував
політичну доктрину лібералізму.

Виникають ідеї соціалізму(Т.Морр, Т.Кампанелло, М. Мореллі).
Представниками утопічного соціалізму є Фур’є, Оуе, Сімон. Із утопічного
соціалізму виходить марксизм. (Маркс і Енгельс).

11. Особливості політичної думки в Україні в 16-17 ст.

В історії суспільно-політичного життя в Україні XVI-XVII ст.
характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху,
пов’язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період,
коли на зміну бурхливому розквіту прийшов етап занепаду й розпаду,
тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель.

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу
відігравали освіта, наука, мистецтво. Поширенню освіти сприяли братські
школи. Саме вони стали основою створення Киево-Могилянської академії. Ця
установа стала першим вищим закладом на східнослов’янських землях.

Надзвичайно велика роль у житті українського народу, в його боротьбі за
волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву. Саме в його
контексті стало можливе створення Конституції Пилипа Орлика 1710 року.
Незважаючи на те, що ця Конституція в життя не була втілена, вона має
велике значення як документ, котрий вперше в історії України де-юре
зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою.
Вперше українська державна ідея знайшла втілення в юридичному документі,
де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені
державні реформи в Україні. Важливе місце в Конституції Пилипа Орлика
посіла проблема взаємин між гетьманом і народом.

Похожие записи