Реферат на тему:

Світовий політичний процес

1. Світове співтовариство та основні

тенденції його розвитку

Світовий політичний процес розгортається в окремих країнах, на
регіональному й глобальному рівнях як сукупна діяльність соціальних
спільностей та інститутів, організацій і окремих осіб, що мають
політичні цілі. На світовій арені його суб’єктами є народи, держави,
суспільні рухи та організації. У силу цього політичний процес набуває
власного змісту, специфічних рис та закономірностей розвитку [1]. У
документах ООН уживається поняття «світове співтовариство». Воно означає
сукупність усіх держав, що існують сьогодні на планеті. Кожна з них має
національно-особливі, специфічні риси й належить до того чи іншого типу
сучасних суспільств.

Під міжнародними відносинами [2], як правило, розуміють системну
сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових,
військових і гуманітарних зв’язків і відносин між основними суб’єктами
світового співтовариства. Такими суб’єктами є народи, держави, суспільні
сили, рухи й організації. Пройшовши довгий історичний шлях, міжнародні
відносини тільки в наш час стали по-справжньому всесвітніми. Саме як
такі вони формують обличчя сучасного світу, в якому співіснують понад
200 різних держав, велика кількість народів, які говорять понад двома з
половиною тисячами мов.

Протягом багатьох десятиліть після Жовтня 1917 р. світ був розділений на
СРСР і капіталістичний світ, який складався, у свою чергу, з метрополій
Заходу та колоній (напівколоній, залежних територій) Сходу й Півдня.
Така була політична карта світу, типологія держав, що базувалася на
їхньому соціально-економічному устрої та політичній орієнтації.

Після Другої світової війни 1939—1945 рр. розвалилася колоніальна
система й виникла нова типологія країн: розвинуті країни і країни, що
розвиваються, до яких було віднесено 120 країн, які стали незалежними
(включаючи латиноамериканські, що отримали свободу ще в ХІХ ст.). На цю
типологію накладалася класифікація за класовою ознакою: серед розвинутих
країн виділялися капіталістичні й соціалістичні, а серед країн, що
розвиваються, — ті, що орієнтувалися на капіталістичний шлях, і країни
некапіталістичного розвитку (соціалістичної орієнтації). На межі ХХ —
ХХІ ст. став анахронізмом (багато в чому штучний і в минулому) поділ
країн за належністю до «третього світу».

Нині зберігається соціально-класова неоднорідність (гетерогенність)
світу. Здавалося б, гетерогенність заходить у суперечність з самим
поняттям «світове співтовариство». Але це не так. У перші післявоєнні
десятиліття світове співтовариство було справді утворенням формальним —
механічною сумою держав з різними, часто антагоністичними інтересами.
Кінець 70-х — початок 80-х років стали тією добою, коли держави почали
усвідомлювати свою взаємозалежність, взаємозв’язаність загальними,
глобальними інтересами (запобігання ядерній війні та екологічній
катастрофі, боротьба з голодом і смертельними хворобами, вирішення
проблем відсталості тощо). Національно-державні інтереси сьогодні
переплітаються із загальнолюдськими. Це перетворює світове
співтовариство на живий цілісний організм. Світове співтовариство нині
можна розглядати як інтегровану єдність різноманітних, багатих на
суперечності взаємодоповнюючих елементів (компонентів, структур), свого
роду єдність у багатоманітності [3].

Усередині світового співтовариства склалися підструктури (міжнародні
спільності). Це великі групи держав, що належать до одного
соціально-економічного типу суспільства, наприклад, капіталістичні
держави. Взаємовідносини елементів світового співтовариства будуються на
макрорівні — між підструктурами (Схід — Захід, Північ — Південь) і
мікрорівні — між державами всередині спільностей або окремими державами
міжнародних спільностей (СНД — Україна, Україна — Росія тощо).

Держави світового співтовариства постійно змінюються, трансформуються.
Обсяг та глибина змін різні. Деякі вириваються наперед, створюючи
високорозвинені в соціально-економічному відношенні групи. Для інших
характерні низькі темпи розвитку.

Часто, якщо це багатонаціональні держави, у них на ґрунті економічного
відставання або політичних суперечностей постають міжетнічні конфлікти.
Ще інші тривалий час «випробовують» різні варіанти розвитку і замість
прямувати до глобального соціального прогресу, залишаються на його
узбіччі.

Світове співтовариство характеризується й характером міждержавних
зв’язків та відносин. Життєдіяльність будь-якої підструктури нерозривно
пов’язана з іншими. Сьогоднішній капіталізм зумів перебороти багато
своїх вад завдяки засвоєнню досягнень соціалістичного суспільства, а
саме: використанню планування в економіці, розробці державної соціальної
політики (створення державних систем освіти, медицини, соціального
забезпечення тощо). Трансформація соціалізму в наші дні в Китаї,
В’єтнамі, на Кубі вбирає ті цінності західних суспільств, що зробили їх
ефективними, — ринкову економіку, свободу підприємництва,
демократизацію. Усередині кожного елемента світового співтовариства у
своєрідній формі відтворюються частки, клітинки інших. Отже, усі
елементи є взаємозв’язаними, взаємопереплетеними, взаємодоповнюючими та
взаємонеобхідними. І що глибші, багатоманітніші ці зв’язки, то сталіше
світове співтовариство, то більше воно стає глобальною самоорганізованою
системою. За всієї гетерогенності світового співтовариства владно торує
собі шлях тенденція до зближення всіх його компонентів через зростаючу
внутрішню схожість.

Які ж основні тенденції становлення й розвитку світового співтовариства
можна назвати ?

У кінці ХХ століття стала очевидною тенденція до формування всесвітнього
господарства [4]. У світовій економіці — це розвиток і вдосконалення
ринкових відносин. Провідним критерієм і своєрідним «спільним
знаменником» економічної зрілості стає ступінь поширення «п’яти ринків»
(товарів, капіталів, робочої сили, послуг та інформації), глибина
суспільного поділу праці, диверсифікація виробництва і ступінь залучення
національних економік у світове господарство.

Формування всесвітнього господарства відбиває дію закону
інтернаціоналізації суспільного життя. Така інтернаціоналізація
характеризується виходом держав за національно-державні кордони.
Ефективний розвиток сучасної промисловості потребує міжнародного поділу
праці. Так, наприклад, автобус «Ікарус» виготовляється в Угорщині, але
багато комплектуючих деталей поставляється з інших країн. Ринок збуту
«Ікарусів» також є в багатьох державах світу. Це типовий приклад
інтернаціоналізації однієї зі сторін господарського життя. Відповідно
інтернаціоналізуються й інші суспільні процеси — соціальні, політичні,
духовні. Оскільки інтернаціоналізація нескінченно повторюється в
багатьох явищах і процесах, вона стала законом життя світового
співтовариства.

Всесвітнє господарство є цілісною, планетарною економічною системою зі
своїми власними законами (наприклад, закон нерівномірності розвитку).
Цілісність планетарного господарства існує незалежно від того, з яких
частин воно складається. У всесвітньому господарстві діють уже не
класові, а надкласові й наднаціональні, єдині виробничі відносини, котрі
охоплюють виробництво, розподіл, обмін, споживання. Відмова СНД та країн
Східної Європи від «державного соціалізму», перехід їхніх національних
економік на рейки ринкового господарства — це ще один доказ
загальнолюдського характеру товарно-грошових відносин [5].

Розпад старої моделі світового соціалістичного господарства прискорить
формування й розвиток планетарної економіки. Знімається проблема
«непоєднуваності» соціалістичної і капіталістичної економік, що
базувалися відповідно на механізмах адміністративно-командного та
ринкового господарювання. У цій ситуації на передній план висувається
перебудова зовнішньоекономічних відносин. Ми повинні ввійти в міжнародні
фінансові ринки, у глобальну інформаційну систему, активно
використовувати інновації. Для цього необхідно створювати спільні
підприємства, вільні економічні зони, частково впроваджувати на
внутрішньому ринку конвертовану валюту тощо. Такі заходи мають
узгоджуватися зі змінами відносин власності, відмовою від директивного
планування, свободою підприємництва, цільовою переорієнтацією економіки
на вимоги споживача. Господарська трансформація на основі передового
світового досвіду уможливить нашу інтеграцію в планетарну економіку.

Розвиток всесвітнього господарства відбувається через інтенсифікацію
регіональних зв’язків. Із середини 50-х років будується «єдина Європа».
Сьогодні Західна Європа стала спільним економічним простором з єдиною
валютою, без кордонів і митниць, з наднаціональними політичними
установами. Подібні, але менш просунуті процеси економічної інтеграції
відбуваються в інших частинах світу — Латинській Америці, Арабському
Сході, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

У середині 80-х років з’явилася концепція «загальноєвропейського дому»
як розвиток французької формули «Європа від Атлантики до Уралу» [6].
Суть цих доктрин полягає в тому, що всі держави континенту
взаємозалежні, пов’язані тісними зв’язками в економічній і
науково-технічній сферах. Європейські народи об’єднує й
історико-культурна цілісність. В останні роки ще однією сферою, яка
тісно пов’язала європейські держави, стала загальна екологічна безпека.
«Загальноєвропейський дім» не означає самоізоляції, автаркії континенту.
Усі держави світового співтовариства повинні зміцнювати співробітництво.
Додатковим внеском у розвиток цілісності, взаємозалежності світу
виступає «євразійська» ідея про поглиблення співробітництва Європи та
Азїї, що її було сформульовано в 1991 році. На базі регіональної
інтеграції, формування планетарної економіки діють глобальні тенденції
соціального, політичного й духовного розвитку.

Прогрес всесвітнього господарства став наслідком новітнього етапу НТР —
«комп’ютерної (інформаційної) революції». На початку 80-х років у
передових країнах відбулося масове впровадження
електронно-обчислювальної техніки (ЕОТ) у промисловість, управління,
побут — розгорнулась і триває справжня «комп’ютерна революція», а відтак
і глибокі зміни в соціально-класових зв’язках суспільства.

Оволодіння комп’ютерною технікою потребує якісно іншої кваліфікації
робітника. Уже на початку 80-х років середня тривалість підготовки
робочої сили на заході становила майже 14 років. Вища і середня
спеціальна освіта стала базовою для багатьох професій. У США її мають
50% торгових і 40% конторських службовців, 24% кваліфікованих
робітників, 33% робітників сфери послуг.

Підвищення рівня освіти та кваліфікації впливає на співвідношення
розумової й фізичної праці. Розмиваються класові кордони, формуються
перехідні міжкласові групи, зростає внутрішньокласова стратифікація.
Практично неможливо визначити, чи належать трудящі із середньою
спеціальною освітою, що працюють на ЕОМ, до робітничого класу чи до
технічної інтелігенції.

Ускладнення соціальних зв’язків зумовлене й появою нових форм власності
— групової, колективної, акціонерної, розвитком дрібного й сімейного
підприємництва, домашньою та надомною працею, життєвим циклом найманої
праці (становищем людей похилого віку та молоді). З середини 80-х років
зростає тенденція до формування «економіки участі». Таку назву отримали
за умов «комп’ютерної революції» нові системи участі найманих
працівників у підприємницькій діяльності — у прибутках, власності й
управлінні. Робітники й службовці отримують преміальні виплати з
прибутків компаній згідно з динамікою прибутків. Трудящі є власниками
акцій (у США серед персоналу підприємств розподіляється від 10 до 40%
капіталу). Організація праці будується так, щоб робітники брали участь в
управлінні на різних рівнях — дільницях, цехах, підприємствах і фірмах.

Зростання рівня загальної та професійної освіти привело до змін у
співвідношенні матеріальних і нематеріальних форм багатства у валовому
національному продукті (ВНП) західних держав. У США з 1950 по 1986 рр.
приватні капіталовкладення зменшилися у ВНП з 17,6 до 15,7%, а витрати
на культуру і відпочинок, наукову роботу, освіту, медицину збільшилися з
11,8 до 24,6%. Частка оплати праці в національному доході в розвинутих
країнах зросла з 30—35 до 65—70%. Висока заробітна плата у поєднанні з
«економікою участі» і зростанням нематеріальних форм багатства означає
зниження ступеня експлуатації і розширення сфери спільних інтересів
трудящих і підприємців. Формується гібридний соціальний тип найманого
робітника-власника. Соціально-класова структура суспільства, що значно
ускладнюється, перестає бути антагоністичною. Відносини між підприємцями
й трудящими будуються як соціальний мир, партнерство, обопільна згода,
спільна заінтересованість усіх у нормальному, безкризовому
функціонуванні економіки та суспільства в цілому.

Таким чином, провідні тенденції розвитку світового співтовариства в
кінці ХХ ст. свідчать: марксистська концепція соціально-класових
відносин капіталістичного суспільства (буржуазія — робітничий клас) щодо
сучасних розвинутих капіталістичних суспільств уже застаріла. У
постіндустріальній цивілізації відбувається заміна примусу (насилля)
заохоченням (участю). Наймані працівники, науково-технічний і
управлінський персонал, політики об’єднуються на базі знань,
компетентності. Знання (інформатика) стають вирішальним фактором
розвитку економіки й організації інтересів, лінією розвитку соціальних
структур. Усе це кардинально змінює зміст і форми як найманої праці, так
і капіталу. Відбувається їх внутрішнє переродження і стратифікація,
виникнення нових, невідомих Марксу і Леніну соціальних спільностей.

Тенденція до ускладнення й формування нових соціальних зв’язків чітко
виявляється у розвинутих країнах заходу. Проте і в іншому світі, де
поглиблюються процеси входження в постіндустріальну, інформаційну
цивілізацію, ця тенденція все більше торує собі шлях.

Не менш складними процесами характеризуються міжетнічні зв’язки. ХХ
століття стало століттям піднесення національно-визвольних рухів,
боротьби за незалежність, тяжіння народів до самоствердження. Жовтнева
революція 1917 р. стала стимулом боротьби за національне визволення
Туреччини, Афганістану, Китаю. Друга світова війна сприяла розпаду
великих колоніальних імперій і перемозі народів Індії, Індонезії,
Індокитаю. У 50—60-ті роки активізувався національно-визвольний рух на
Африканському континенті. Ліквідація фашистських режимів у Португалії та
Іспанії в середині 70-х років поклала початок національному визволенню
народів Анголи, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау.

Але піднесення національно-визвольних рухів народів часто
супроводжується і посиленням націоналізму. Націоналізм — це ідеологія і
політика, спрямована на самоствердження за рахунок інших народів,
звеличення своєї нації, протиставлення її іншим націям як «чужим».
Націоналізм може набувати й релігійного забарвлення. Тоді одна нація
протиставляється іншій за принципом релігійної несумісності та ворожнечі
(християни — мусульмани, мусульмани — буддисти тощо).

Поглиблення етнічних проблем пояснюється нівелюванням, уніфікацією умов
проживання народів Землі. Реакція на ці процеси — зростання національної
самосвідомості. Людина не бажає загубитися в морі однаковості,
зрівнялівки. І вона звертається до найважливіших цінностей в історії
людства. Однією з таких цінностей є етнічна індивідуальність, належність
до певної нації, національна спільність. Людина повертається до
національних коренів — мови, традицій, культури, моралі. А оскільки вони
національно оформлені, то неодмінно призводять до певного посилення
націоналізму.

І все ж таки в передових країнах Заходу перемагає тенденція до
інтернаціонального об’єднання. Зняттю міжетнічних суперечностей сприяє
високий рівень соціально-економічного розвитку. Західна Європа сьогодні
— це добровільне міжнаціональне співтовариство народів, які досягли
такого рівня суспільної свідомості, коли національні та інтернаціональні
інтереси не протиставляються, а гармонійно поєднуються. За умов, коли
ускладнюються етнічні зв’язки, цій гармонії належить майбутнє.

Однією з найважливіших тенденцій розвитку світового співтовариства є
деідеологізація міжнародних відносин [7]. Що це означає? Протягом
десятиліть людство розділялося на дві протилежні суспільно-економічні
системи — капіталізм і соціалізм. Це був біполярний (двополюсний),
конфронтаційний світ. Усвідомлення неминучості знищення цивілізації у
разі розв’язування ядерної війни привело керівників провідних держав до
рішучої зміни міжнародної політики. На зміну конфронтації прийшло
співробітництво, взаєморозуміння, були зроблені конкретні кроки до
роззброєння, скорочення збройних сил і військових бюджетів, конверсії
ВПК.

До середини 80-х років світовий суспільний розвиток розглядався крізь
призму класової боротьби двох суспільних систем — капіталістичної і
соціалістичної. Їх інтереси уявлялись як антагоністичні, а тому
передбачалося, що ці непримиренні суперечності могли бути вирішені
тільки перемогою однієї системи над іншою. Комуністи вважали, що
історично неминучою є загибель капіталізму і перемога соціалізму.
Ідеологи буржуазії — навпаки. Але коли обидва соціуми нагромадили гори
ядерної зброї і загроза самознищення людства стала реальною, розум
переміг. Класовий підхід був визнаний застарілим і замінений на
глобалістський. Не класові, а загальнолюдські інтереси було покладено в
основу зовнішньої політики різних держав світу. Відбулася
деідеологізація міжнародних відносин.

Загальною тенденцією політичного розвитку всіх елементів світового
співтовариства можна вважати їх демократизацію [8]. Демократизація — це
залучення великих мас людей до політики, це неперервний розвиток
громадянського суспільства. Демократизація — це процес. Його головний
зміст — зростання обсягу свободи. У світовому політичному процесі — це
розвиток народів і держав по шляху демократії, розвиток, який став
нездоланним та інтернаціональним. За всієї несхожості конкретних форм і
результатів демократичного процесу в окремих країнах і регіонах
загального значення набуло намагання народів, ліквідувавши
авторитарно-бюрократичні й тоталітарні режими, побудувати сучасне
розвинуте громадянське суспільство й правові держави, які забезпечують
реальний політичний плюралізм; поділ влади; національно-культурну
автономію і місцеве самоврядування; економічні, політичні, соціальні й
індивідуальні свободи і права; високий рівень добробуту населення, його
надійний соціальний захист.

Просування до демократії, як і створення соціально ринкової економіки, —
це тривалий історичний процес, ціла епоха зі своїми періодами й етапами
в межах національних держав, континентів і світового співтовариства.
Історія ринку та політичної демократії налічує кілька тисячоліть, а
проте неможливо говорити про завершення пошуку народами їх оптимальної
моделі. Безумовно також, що в останні десятиліття ХХ ст. людство
вступило на цей шлях, досягнувши помітних результатів у розвитку
глобального демократичного процесу, про що свідчать численні факти. На
наших очах розгорнулися демократичні перетворення у межах колишнього
СРСР, у країнах Східної Європи, у Латинській Америці, де були повалені
антидемократичні режими, на величезних обширах Азії та Африки.
Відчувається політичне пробудження народних мас, котрі розгорнули
активну боротьбу проти політичних диктатур, військових хунт,
централізованих моноструктур влади, різних форм панування корумпованої
бюрократії та олігархії.

Саме тому світовий політичний процес набуває нових рис. У кількісному і
якісному відношеннях це виявилося не тільки в тому, що до політики
залучено мільйони людей. Суттєво розширилося само історичне поле
демократії. Його «заселено» зараз десятками держав, що жили раніше в
іншому просторі — у зонах колоніалізму і неоколоніалізму, фашизму й
расизму, військового деспотизму. В Україні, інших країнах СНД
відбувається складний, що не має аналогів у історії, перехід від
«державного соціалізму» до нових форм економічного, соціального та
політичного життя, до демократичного й гуманного суспільства.

Сучасному політичному процесу, чинним у різних країнах
соціально-політичним структурам притаманні й інші характерні риси та
особливості:

1. Тісне переплетення революційних і еволюційних (реформаторських)
чинників, через які реалізується історична необхідність.

2. Поєднання в діяльності суб’єктів політичного процесу свідомих,
упорядкованих, запрограмованих виступів зі стихійними, спонтанними,
непередбачуваними акціями. Це робить політичний процес особливо складним
та інваріантним.

3. Різна спрямованість функціонування соціально-політичних структур.
Поряд з прогресивною діяльністю численних політичних інституцій
зберігаються і такі, котрі обстоюють регресивні, консервативні та
реставраційні моменти в політиці. Унаслідок цього політичний процес
набирає нерідко альтернативного характеру.

4. Зростання відносної самостійності політичного процесу за збереження
загальної його детермінації соціально-економічними факторами.
Виявляється зростаюча незалежність і самоцінність політики, політичних
партій і рухів, їх власна субстанціональність. Політичний процес і його
суб’єкти зберігають у своєму розвитку різний ступінь об’єктивізації
базисних відносин і структур, що їх породили, який залежить від низки
причин та умов, у тому числі від рівня розвитку демократії, політичної
культури населення, соціально-класової структури національних спільнот,
демократичних традицій тощо.

5. Видозміна структури, механізмів, форм, засобів і методів здійснення
політики через ускладнення й демократизацію суспільного розвитку. Зараз
у політичному процесі беруть участь різноманітні впливові сили й рухи:
партії, професійні спілки, молодіжні, жіночі, конфесіональні
організації, армія, групи підтримки й тиску тощо.

6. Створення певних передумов для подолання подвійного відчуження:
особистості від держави (державної влади) і держави від громадянського
суспільства під впливом участі широких мас у політичних рухах.
Реалізації цих об’єктивних передумов перешкоджають дії деструктивних, у
тому числі екстремістських, сил, охлократія (влада натовпу).

7. Суперечливі тенденції й чинники: спадкоємність і новизна,
незворотність і незавершеність, поступовість і неповторність,
спрямованість і непередбаченість, стабільність і мінливість. Через це
визначити на конкретних історичних етапах вектор розвитку політичного
процесу буває дуже складно.

8. На будь-якому рівні політичний процес — це втілення внутрішніх і
зовнішніх умов, сторін і чинників, що взаємодіють один з одним. У
результаті взаємодії зовнішніх причин і обставин модифікується розвиток
внутрішніх основ демократизації: інституціональних, нормативних,
міжособистісних, а також усього політичного процесу. Так, на політичному
розвитку держав позначається загальна міжнародна обстановка і становище
в регіонах, успіхи (або слабкість) антивоєнного та інших демократичних
рухів тощо. Політичні процеси, що зараз відбуваються в Україні, певною
мірою відбивають ситуацію, яка склалася в країнах СНД та за їх межами.

9. Уся сукупність політичних поцесів як в окремо взятих країнах, так і у
світовому співтоваристві кінець-кінцем замикається на проблемі влади.
Політичний процес і владу об’єднує те, що вони є певними суспільними
феноменами; різниця між ними випливає з різних масштабів цих феноменів і
особливостей їхнього реального функціонування. У межах світового
співтовариства своєрідним епіцентром політичного процесу є система
міжнародних відносин, яку репрезентує Організація Об’єднаних Націй
(Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, спеціалізовані установи).

Відходить у минуле розкол світу на дві антагоністичні економічні й
політичні системи, два ворожі політичні табори з їхніми замкненими
державними структурами, два самостійні ринки, два відособлені типи
націй, культури та ідеології. Двополюсний світ, який очолювали дві
«наддержави» — США і СРСР, — поступається місцем новій системі
політичних та інших взаємовідносин, яка в перспективі буде
багатополюсною і спиратиметься на регіональні центри політичної,
промислової, фінансової та технологічної могутності.

2. Глобальні проблеми розвитку людства

та сучасне політичне мислення

У другій половині ХХ століття людство натрапило на проблеми, від
вирішення яких залежить дальший соціальний прогрес, доля цивілізації. Ці
проблеми отримали назву глобальних (від лат. globus — земна куля) [9].
Визначальною особливістю цих проблем є їх комплексність, системність та
загальний характер, зумовлені зростаючою єдністю сучасного світу,
тенденціями до посилення взаємозв’язку і взаємозалежності існуючих
економічних і політичних структур.

Глобальні проблеми можна розділити на чотири основні групи. Це проблеми:

o

iiiiiiiiiiiiiiiiiissOCCC

gd4#*

—1/4?fFx¤oooooooooooooooooooooooooooo

x

ooooooooooaeOooooooooooooo

gdyPp

???: запобігання ядерній війні; припинення гонки озброєнь; мирне
вирішення регіональних, міждержавних та міжнаціональних конфліктів,
будівництво світу без насильства на засаді утвердження довіри у
відносинах між народами, зміцнення системи загальної безпеки;

( соціально-економічного характеру: подолання економічної відсталості й
пов’язаних з нею злиденності й культурної відсталості; забезпечення
ефективного виробництва та економічного зростання країн світу; пошук
способів розв’язання енергетичної, сировинної та продовольчої кризи;
оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються;
освоєння в мирних цілях навколоземного простору та Світового океану;

( соціально-екологічні, що зумовлені дальшим погіршанням природного
середовища проживання людей. З особливою гостротою постає необхідність
здійснення заходів для поліпшення атмосфери, гармонійного розвитку живої
й неживої природи, раціонального використання природного потенціалу
планети;

( стосовно прав Людини, включаючи людський вимір суспільного прогресу:
дотримання соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод;
ліквідація голоду, епідемічних захворювань, неуцтва; духовний розвиток
особистості; подолання відчуження людини від природи, суспільства,
держави, інших людей у результаті власної життєдіяльності [10].

Головне, проте, не в переліку цих проблем, а в осмисленні причин їх
виникнення та визначенні ефективних шляхів і способів розв’язання.

Розмірковуючи над причинами глобальних проблем, учені вказують,
передовсім, на всесвітню спільність людей, що особливо виявилася у ХХ
столітті. Її забезпечують глибинні економічні зв’язки, сталі політичні,
культурні контакти, новітні засоби масової комунікації. За умов, коли
планета Земля стає єдиним домом людства, багато суперечностей,
конфліктів, проблем виходять за локальні рамки й набирають глобального,
загальносвітового характеру.

Але річ не тільки в цьому. Нині активно-перетворюючу діяльність самої
людини за могутністю й наслідками — як творчими, так і руйнівними —
можна порівняти з дією найбільш грізних сил природи. Вихід з цього
становища полягає в радикальній зміні характеру виробничої діяльності
людини, її способу життя та свідомості. Науково-технічний прогрес — це
не тільки «переобтяження» для природи. Найбільш прогресивні технології
створюють можливість для впровадження екологічно чистого виробництва,
запобігаючи його негативному впливу на довкілля. Настав час змінити суть
технологічної цивілізації, надати їй природоохоронного характеру.

Сучасна наука розглядає людину, людство й навколишнє середовище як єдину
систему. Видатний учений В. І. Вернадський писав, що людина вимушена
буде свідомо взяти на себе відповідальність за розвиток біосфери.
Середовище проживання людей, що ним управляє науковий розум,
В. І. Вернадський називав ноосферою. Перехід біосфери в ноосферу —
якісно новий етап у еволюції суспільства, необхідна умова розвитку
цивілізації [11].

Цілком очевидно, що не вирішивши цих проблем, людство не подолає
глибокої кризи цивілізації, не забезпечить своє виживання й дальший
всебічний прогрес. Не випадково, що саме в останні роки, усвідомивши
величезну загрозу людству, народи з допомогою національно-державних
інститутів, регіональних і міжнародних організацій стали активніше
втілювати в практику глобальних взаємозв’язків і взаємовідносин такі
принципи, як демократизація, демілітаризація, гуманізація.

Ці принципи мають універсальний характер. Демократизація міжнародних
відносин, на противагу тоталітарним і авторитарно-бюрократичним
стереотипам у політиці, перетворюється у нездоланний рух сучасності,
набирає геополітичної форми розвитку людства на шляху до його
соціального й політичного визволення.

Зараз практично жоден народ, жодна держава не можуть нормально
розвиватися за умов автаркії, ізоляції. Унаслідок об’єктивного розвитку
сучасної цивілізації, світової економіки, техніки і технології,
інформації і культури всі країни незалежно від свого місця у світовому
співтоваристві залучено до глобальної й регіональної системи
взаємозв’язків і взаємовідносин. А це означає, що нині становище в
кожній країні визначається багато в чому тим, наскільки демократична вся
система міжнародних відносин, наскільки вона забезпечує будь-якому
народу справжню незалежність, суверенність, свободу соціального й
політичного вибору, невтручання ззовні, недоторканність території,
дотримання існуючих договорів та зобов’язань, поважання прав держави як
члена ООН, інших міжнародних і регіональних організацій.

Цілком очевидно, що за умов зростаючої взаємозалежності забезпечити на
практиці такі гарантії кожній державі і народу може лише по-справжньому
демократична система міжнародних відносин. Цілком вона ще не склалася, у
відносинах великих держав і малих країн ще не подолано рецидиви
імперських підходів, погрози силою, блокадою, торговельно-економічними
санкціями — аж до воєнної інтервенції включно. Усе це підтверджує, що
демократизація міжнародних відносин не може бути локальною, вибірковою;
вона має бути інтернаціональним, всезагальним процесом.

Звичайно, неможливо абсолютизувати світові політичні реалії безвідносно
до того, чим є насправді суб’єкти міжнародного права; неможливо досягти
цілковитого демократичного розвитку світового політичного процесу, коли
у світі зберігаються недемократичні режими. Треба наголосити також, що
міжнародні відносини попри всю їхню важливість мають вторинний (щодо
національно-державних відносин і структур) характер.

Демократизація міжнародних відносин, світового політичного процесу
потребує як необхідної передумови — демілітаризації. Роззброєння —
центральний пункт демілітаризації [12]. Але цим демілітаризація не
обмежується. Вона охоплює глобальну сферу міжнародних відносин:
ліквідацію військово-політичних блоків; конверсію науки, а також
невійськової промисловості, що виконує військові замовлення; звільнення
державних політичних і управлінських структур, суспільних інститутів,
способу життя мільйонів людей, їхньої свідомості від надмірного впливу
військового елементу.

Демілітаризація, сприяючи формуванню світової економіки, інфраструктур,
що забезпечують перехід від епохи конфронтації до співробітництва
народів і держав, одночасно створює умови для гуманізації міжнародних
відносин. Саме в мирний час, скинувши з себе тягар гонки озброєнь
(військові витрати держав у наш час сягнули майже 1 трлн дол. на рік) і
реально гарантуючи міцну загальну безпеку, людство здатне висунути на
передній план світової політики Людину з її цілями, інтересами і
потребами.

Гуманізація міжнародних та міждержавних відносин означає, що політика
проводиться заради людей; що інтереси людини, її права і свободи вищі за
інтереси і права держави; що не люди живуть і працюють задля держави, а,
навпаки, держава має існувати для людей, бути їхньою зброєю, засобом, а
не самоціллю і самоцінністю [13]. Носієм вищого суверенітету є народ;
головний критерій діяльності будь-яких державних і суспільних інститутів
— служіння людям; найвища мета соціального розвитку — вільна,
невідчужена особистість, дійова система вільних суспільних відносин.
Гуманізм громадян, суспільства та всесвітніх міжнародних відносин із
вікової мрії людства може перетворитися в реальність тільки протягом
тривалого історичного процесу.

Упровадженню в міжнародні відносини принципів демократизації,
демілітаризації та гуманізації повинно активно сприяти сучасне політичне
мислення. Воно зародилося в другій половині 40-х років, коли великі
фізики світу на чолі з А. Ейнштейном усвідомили страшну загрозу,
пов’язану з використанням ядерної енергії у військових цілях. У 1946
році А. Ейнштейн попереджав, що людство ідеологічно не готове до
технічного застосування енергії атома. Таке застосування потребує нового
мислення, принципово інших підходів до взаємовідносин держав і народів,
до розробки нової системи загальної безпеки. якщо нове мислення не
проникне в масову свідомість, цивілізацію приречено на загибель.

Сучасне політичне мислення формувалося поступово. Воно ввібрало в себе
глобалістські ідеї міжнародних неурядових організацій, прогресивні
демократичні ідеї соціал-демократії. У кінці 80-х років у колишньому
СРСР було розроблено теоретичну концепцію сучасного політичного мислення
[14]. Вона вперше зруйнувала «образ ворога», вийшла на арену світової
політики, почала впливати на міжнародні контакти, на масову суспільну
свідомість і на погляди провідних політичних лідерів.

Назвемо основні риси сучасного політичного мислення.

1. Пріоритет виживання людства та ідея пріоритету загальнолюдських
цінностей у світовій політиці. До 1983 року радянські й американські
вчені обрахували на ЕОМ наслідки обміну ядерними ударами. Те, що
станеться з планетою після такого обміну («напівзима»), означає загибель
цивілізації, це науково доведено. Отже, «ядерна зима» не може бути
засобом для досягнення політичних, економічних, ідеологічних, взагалі
будь-яких цілей. Де ж вихід? відповідь однозначна: людство мусить
вижити, мусить зберегти цивілізацію як таку. А для цього необхідно, щоб
перше місце в міжнародній шкалі пріоритетів посіли загальнолюдські
цінності на противагу класовим, національним, релігійним, груповим тощо.
Тільки нині, коли загроза загальнопланетарної катастрофи стала
реальністю, ідея пріоритету загальнолюдських інтересів і цінностей
почала переходити в площину практичної політики. Сьогодні кожному
зрозуміло: без реалізації загальнолюдських інтересів неможливий прогрес
суспільства.

2. Концепція суперечливого, взаємозалежного, цілісного й
ненасильницького світу. Глобальне співтовариство розвивається на базі
закону інтернаціоналізації суспільного життя. Реалізація цього закону
потребує подолання конфронтації. Жодна держава не може розвиватися
ізольовано й автономно, не завдаючи собі величезних втрат. Становлення
взаємозалежного й цілісного світу, попри всі суперечності, — необхідний
і реальний процес.

Чи буде цей світ ненасильницьким, може визначити тільки рівень
суспільної свідомості. Насильство дуже глибоко ввійшло в практику
міжнародних відносин. Але не вмирає надія на те, що ненасильство стане
єдино правильною тактикою виживання людства в ядерну епоху. Ненасильство
прийде в душі людей. Вони, кінець-кінцем, усвідомлять: насильство,
примус, терор несумісні зі світом честі, взаємоповаги, довіри, в який
вступає цивілізація на початку ХХІ століття.

3. Важливим моментом сучасного політичного мислення, який розкриває
філософію сучасної міжнародної політики, став пошук правильного
співвідношення таких понять, як «баланс сил» і «баланс інтересів» [15].
За умов економічної та ядерної небезпеки, що тяжіє над людством, цілком
природно, що на зміну взаємної підозрілості й недовіри, які нещодавно
панували у сфері міжнародних відносин, приходить усвідомлення
необхідності балансу інтересів на засаді взаємоприйнятних компромісів.
За таких умов об’єктивно необхідним є нове розуміння світової ситуації,
коли вирішення проблем власної національної безпеки кожний суб’єкт
розглядає крізь призму досягнення міжнародної безпеки. Як свідчить
розвиток подій, можливість збереження життєво важливих національних
інтересів будь-якою державою в сьогоднішньому світі багато в чому
залежить від надійності системи міжнародної безпеки.

4. Ще однією важливою рисою міжнародної політики нині є свобода вибору.
Ідея свободи вибору була колись складовою частиною принципу мирного
співіснування, на словах широко підтримувалася всіма державами, але в
реальному житті постійно порушувалася. Розглядаючи зміст та характер
цього політичного явища, можна визначити два його важливі виміри:
соціально-політичний (право на вибір суспільного ладу) і міжнародний
(право держави вибирати свій курс на світовій арені, шляхи та методи
забезпечення національних інтересів, своїх партнерів і союзників). Таким
чином, свобода вибору для кожної держави полягає не тільки в
багатоваріантності її соціально-політичного розвитку, а й у праві кожної
держави на таку зовнішню політику, яка б відповідала її національним
інтересам.

3. Роль та місце України в сучасному світі

Нині для України особливо великого значення набуває розробка та
формування такої зовнішньої політики, яка б сприяла успішній реалізації
внутрішніх економічних та політичних реформ, формуванню нової політичної
культури суспільства та нової системи цінностей. Як свідчить передовий
політичний досвід, ефективна зовнішня політика держави здатна не тільки
забезпечити розуміння світовим співтовариством причин та цілей таких
реформ, а й сприяти їх широкій міжнародній політичній, економічній та
моральній підтримці. Якщо такої зовнішньої політики в держави не буде,
вона серйозно ризикує у важкий для себе час опинитися в міжнародній
ізоляції. Як зазначав у інавгураційній промові 30 листопада 1999 р.
Президент України Л. Д. Кучма, «на даному етапі результативність
зовнішньополітичного курсу України, її міжнародний авторитет та імідж
визначатимуть два основні чинники. Перший — як ми розв’язуємо внутрішні
проблеми. Другий — наскільки активно й осмислено, з урахуванням
національних інтересів адаптуємося до реалій сучасного світу. Світу,
який, інтегруючись, продовжує жити за законами конкуренції. Ключовими
орієнтирами в нашій зовнішній політиці є її багатовекторність,
прогнозованість і стабільність, збереження позаблокового статусу
України» [16].

У тій дуже складній економічній і політичній ситуації, в якій сьогодні
опинилася Україна, її зовнішня політика повинна бути спрямована на те,
щоб ефективно забезпечувати інтереси не тільки безпеки держави, а й
економіки, активно боротися за ринки збуту продукції своєї промисловості
та сільського господарства, налагоджувати нові й відновлювати старі
взаємовигідні економічні зв’язки. Тільки розвиваючи та підтримуючи добрі
стосунки з усіма своїми сусідами, налагоджуючи взаємовигідне економічне
співробітництво з іншими країнами світу, Україна може гарантувати захист
своїх національних інтересів [17].

Сучасний курс зовнішньої політики України характеризується чітко
визначеними орієнтирами й конкретним механізмом їх послідовної
реалізації. Такий підхід знайшов відображення в інавгураційній промові
Президента України Л. Д. Кучми 30 листопада 1999 р.: «Підтверджуючи свій
європейський вибір, ми ставимо за стратегічну мету вступ до
Європейського Союзу. Вимоги до членів ЄС багато в чому збігаються з
завданнями, які планується вирішувати у внутрішній сфері. І насамперед
тими, що стосуються якості життя народу» [18].

Водночас політичне керівництво держави не вважає інтеграцію України в
європейські структури альтернативою її діяльності в рамках СНД. Більше
того, Україна у своїй зовнішньополітичній діяльності намагається бути
якомога ширше репрезентованою і в «західному», і в «східному»
об’єднаннях. Такий підхід є особливо важливим з огляду на реальне
геополітичне становище України. Кількасотрічне перебування України в
складі Російської імперії сприяло формуванню не тільки тісних
економічних зв’язків, а й розвитку спільних рис культури, духовності,
традицій, що не в останню чергу зумовлено історичною близькістю
українського, російського та інших народів колишнього СРСР. Ця обставина
підкреслює особливе значення для України лінії на стратегічне
партнерство, рівноправні добросусідські відносини з Росією [19]. Якщо
об’єктивно й неупереджено проаналізувати джерела постачання енергоносіїв
і ринки збуту продукції українських товаровиробників, можна дійти
висновку, що альтернативи традиційним зв’язкам з Росією та колишніми
республіками СРСР поки що ми не маємо. Безумовно, що одномірність наших
економічних та торговельних зв’язків не може бути тривалою, але сьогодні
це — об’єктивна реальність, і не враховувати її у нашій зовнішній
політиці означає завести державу в глухий кут.

Водночас визнання особливого значення взаємовідносин України з Росією
зовсім не означає їх абсолютизації. Більше того, лише забезпечивши
розвиток співробітництва із заходом на такому самому рівні, як з Росією,
ми зможемо ствердити позиції української держави у світі. Проте «рух на
Захід» України не може обмежуватися лише економічним співробітництвом, а
має включати і вступ до провідних європейських політичних і економічних
організацій, і найтісніші контакти в соціальній, культурній та
політичній сферах життя. Це дає змогу висновувати, що найбільш
прийнятною для України моделлю зовнішньополітичного розвитку може стати
поступове входження нашої держави в нову систему загальноєвропейського
економічного й політичного розвитку.

Реалізація такого варіанта зовнішньополітичного розвитку України зовсім
не суперечить паралельному існуванню в даний період такого об’єднання,
як Співдружність Незалежних Держав. Ця організація за роки свого
існування зазнала певної еволюції та суттєвих структурних змін. У своєму
ставленні до СНД Україна виходить насамперед з економічної та політичної
доцільності існування Співдружності, необхідності розвитку тісних і
взаємовигідних торговельно-економічних, культурних, гуманітарних
відносин між державами-учасницями. Виходячи саме з цих обставин, Україна
приєдналася до Договору про створення Економічного союзу СНД, підписавши
угоду про асоційоване членство. Наша держава бере участь у здійсненні й
багатьох інших важливих економічних угод у рамках СНД. Водночас Україна
відповідно до свого законодавства не бере участі в такому міждержавному
співробітництві, що спрямоване на перетворення Співдружності у
наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного характеру, не
входить до військово-політичних структур СНД.

На превеликий жаль, робота з налагодження практичного економічного
співробітництва країн СНД поки що має невелику ефективність. Так,
зокрема, у процесі розробки договірно-правової бази економічних
відносин, форм і механізмів економічної взаємодії головна увага
зосереджувалася не на впровадженні цивілізованих принципів економічного
співробітництва, що базуються на реальному ґрунті, а лише на кінцевих
політичних аспектах інтеграції. Такий підхід був явно передчасним.

Саме тому практичний досвід існування СНД переконав, що двостороннє
співробітництво держав-учасниць у різних галузях розвивається в ньому
ефективніше, ніж багатостороннє, хоч для останнього створено більш ніж
достатню міжнародно-правову базу (за час існування СНД підписано близько
1000 багатосторонніх документів). Це багато в чому пояснюється
об’єктивно існуючими розбіжностями в позиціях держав-учасниць. Щоб
досягти високого рівня ефективності багатостороннього співробітництва в
рамках СНД, необхідна реальна заінтересованість у цьому всіх сторін, а
її брак неможливо замінити простим адмініструванням або створенням
«наддержавних» структур. Дуже показовий у цьому відношенні приклад: тоді
як сотні документів про так звану «інтеграцію», підписаних у рамках СНД
на рівні глав держав і глав урядів, не діють, авіабудівні підприємства
України, Росії, Казахстану створили консорціум для випуску літака
АН-124. Зараз успішно ведуться переговори про продаж цього літака в інші
країни, у т. ч. й розвинуті, які мають власну авіаційну промисловість.
Цей приклад є яскравим виявом не абстрактної, а реальної інтеграції на
базі конкретних економічних інтересів та спільної вигоди всіх
заінтересованих сторін.

Необхідно зазначити, що Україна й далі вестиме активну й урівноважену
політику, метою якої буде відновлення взаємовигідних зв’язків з
колишніми республіками СРСР. Передовсім це стосується відносин з Росією.
для дальшого успішного розвитку цих відносин велике значення мало
підписання широкомасштабного політичного договору між Україною і Росією,
остаточне вирішення проблем Чорноморського флоту.

Надзвичайно важливим для підтримки внутрішніх економічних реформ в
Україні є азіатсько-тихоокеанський, латиноамериканський та африканський
напрямки зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Особливо
перспективним щодо цього може бути налагодження взаємовигідних
економічних зв’язків із країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону, який
усе більше розглядається як регіон ХХІ століття і характеризується
сьогодні найдинамічнішими темпами економічного розвитку у світі. Для
України багато країн цього регіону можуть бути потенційними інвесторами
в її економіку, бо свого часу частка України в загальносоюзному обсязі
економічного співробітництва саме з цими країнами становила за деякими
позиціями понад 50%.

Країни Латинської Америки, Азії та Африки також можуть стати дуже
привабливим ринком для української малоконкурентоспроможної на Заході
продукції. Саме на цьому зовнішньополітичному напрямку можна здійснити
реалізацію багатьох взаємовигідних спільних економічних проектів. У цих
країнах є інтерес, наприклад, до харківських тракторів, кременчуцьких
вантажних автомобілів, київських екскаваторів, запорізьких «Таврій»,
антоновських літаків тощо. Необхідно пам’ятати і про те, що країни цих
регіонів є джерелом важливих сировинних та інших матеріалів для
підприємств нашої держави. Необхідно й надалі зміцнювати наші зв’язки з
країнами Близького й Середнього Сходу. Надзвичайно важливим чинником для
здійснення нашої ефективної зовнішньополітичної діяльності є
зосередження в цьому регіоні значних резервів вільних капіталів та
наявність містких ринків збуту для продукції українських підприємств.

Важливою складовою частиною зовнішньополітичної діяльності України є
розширення її участі в діяльності міжнародних організацій. Наша держава
й надалі буде проводити лінію на активне співробітництво з ООН, яка була
й залишається одним із гарантів суверенітету, територіальної цілісності
та непорушності наших кордонів. Ось чому необхідно й надалі здійснювати
та розширяти участь України у миротворчій діяльності ООН.

Водночас необхідно зазначити, що міжнародне становище України є досить
складним, оскільки складним залишається розвиток сучасних міжнародних
відносин, функціонування яких відбувається під впливом різних, часто
взаємно протилежних тенденцій. Виявом однієї з цих тенденцій став розпад
таких багатонаціональних держав, як СРСР, Югославія, Чехословаччина,
який спричинився до радикальних змін у геополітичному розвитку не тільки
Європи і Азії, а й усього світу. Цей процес дезінтеграції, як свідчить
розвиток подій, ще далекий від завершення.

Іншою тенденцією всесвітнього розвитку є інтеграція, яка домінує в
Західній Європі, Північній Америці, певною мірою в
Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, де складаються потужні «інтеграційні
поля» (Європейський Союз, НАФТА, АСЕАН). Сучасне світове співтовариство
сьогодні активно формується за умов могутнього глобального
економічно-інтеграційного процесу, який охопив майже всі регіони світу.

З самого початку свого існування Україна опинилася у сфері впливу
названих процесів, різнонапрямлених міжнародних тенденцій. Так,
наприклад, саме виникнення української держави є одним із результатів
дезінтеграції тоталітарної системи та одним з найважливіших
геополітичних зрушень у повоєнній Європі [20]. Нині Україна як незалежна
держава вирішує багато економічних, політичних та соціальних проблем
свого розвитку. Водночас наша держава не може стояти осторонь світових
глобальних та регіональних інтеграційних процесів, не може не намагатися
вплинути на їх розвиток з метою забезпечення своїх національних
інтересів. З цією метою Україна розширює свою діяльність у рамках ООН та
ОБСЄ, співробітництво з ЄС і НАТО.

Україна, як самостійна держава, маючи великий природний, економічний,
культурний та інтелектуальний потенціал, може зробити значний внесок у
розвиток світової цивілізації та забезпечення міжнародної безпеки

Література

Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.

Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної
трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.

Там само. — С. 325—333.

Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.

Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические
науки. — 1990. — №10. — с. 88.

Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — с. 7.

Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с.
6.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.

Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кирилюка.
— К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.

Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюбка,
К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.

Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. —

с. 256.

Freund Y. L’Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.

Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.

Похожие записи