Реферат на тему:

“Політичні ідеї мислителів стародавнього Сходу. Політичні вчення
античності”

ПЛАН

Вступ

1. Політичні ідеї мислителів Стародавнього Сходу

2. Політичні вчення античності

Література

Вступ

Перші ідеї про форми організованого державного існування і розвитку
суспільства з’явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тисячолітті
до н.e. Ці ідеї у стародавніх китайців, індусів, вавилонян, персів,
євреїв мали релігійно-міфологічний характер.

У XI — VIII ст. до н. є. простежується тенденція переходу від
релігійно-міфологічних уявлень до раціонального сприйняття. Цей перехід
виявився у вченнях Конфуція і Мо Цзи в Китаї, Будди в Індії, Заратустри
в Персії та проповідях єврейських пророків.

1. Політичні ідеї мислителів Стародавнього Сходу

Розквіту політична думка в Давньому Китаї досягла в другій половині І
тис. до н. е. Найпомітніший серед мислителів — великий мораліст Конфуцій
(551—479 до н. e.), вчення якого назвали конфуціанство. Найдавнішим
зібранням його афоризмів є трактат «Лунь юй». Чільне місце у ньому
посідає правитель-мудрець, який втілює досконалі знання ритуалу,
культури, демонструє поважність, м’якість і поступливість, вірність і
відданість, повагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і
сумлінність, завжди дотримується справедливості, істини, вірного шляху.
Головне для нього — турбота про благо підданих, яких треба спершу
нагодувати, а потім навчити, виховати у високій моральності. Концепція
Конфуція містить засади «правильного державного управління», конкретні
поради правителям щодо завоювання довір’я народу, мистецтва комунікації;
обґрунтовує стрижневі принципи управління суспільством, забезпечення
всезагального щастя. Вважаючи людей рівноправними від природи, Конфуцій
ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від
панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Йому не
подобалося політичне управління за допомогою писаних законів. Він
надавав перевагу управлінню на основі вдосконалення людської природи, а
покарання закликав замінити вихованням.

Конфуціанство з II ст. до н. е. до 913 p. н. е. було офіційною
ідеологією Китаю, хоч на ньому давньокитайська політична думка не
замикалася.

Другу її течію — моїзм — заснував Мо Цзи (479— 400 до н. e.).
Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею
федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо
створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання
заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну
доктрину «всезагальної рівновеликості» — казарменого рівноправ’я,
залочаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних
відносинах.

Провідником третьої течії — легізму — був Шан Ян (400—338 до н. e.). У
трактаті «Шан цзюнь шу» він обґрунтовує державу як абсолютну інституцію,
найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину
примусу, а право, закон — як найефективніший засіб досягнення такої
мети. Головні риси закону — верховенство, універсальність, жорстокість,
обов’язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) —
матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і
скасування другорядних занять, «зрівняння майна» (заохочення бідних до
набуття власності, а багатих — до добровільної передачі частини майна
бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

Четверта течія давньокитайської політичної думки — даосизм. Його
постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті
«Даоде цзінь» (III ст. до н. е.). Згідно з ученням, Дао — найвищий
(безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина — природна частина Дао
і космосу» Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та
її надбання — це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна
мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна
бути маленькою державою-селом, а народ — безграмотним, що дасть змогу
зробити головними методами державного управління «мудрість простоти»,
засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.

Вчення Конфуція (551-479 рр. до н. є.) викладено у книзі «Луньюй»
(«Бесіди і судження»), складеній його учнями.

Він розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно
до якої держава виступає як велика сім’я. Влада правителя в державі є
такою, як влада батька в сім’ї, а відносини правителів і підданих
нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель
є «сином неба», його влада має божественне походження, але вона
залишається божественною доти, доки він править «розумно», наслідуючи
шлях, вказаний Богом.

Доброчесність виступає як комплекс етико-правових норм і принципів, до
якого входять:

правила ритуалу

людинолюбство

піклування про людей

шанобливе ставлення до батьків

відданість правителю

відчуття обов’язку.

Умовою дотримання цих доброчесностей є «виправлення імен» — суворе й
чітке визначення обов’язків кожного члена суспільства.

Негативне ставлення до законів зумовлено їх традиційно каральним
значенням, зв’язком із жорстокими покараннями.

Конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної і політичної думки в
Китаї, зберігає своє значення й понині.

Мо Цзи (479-400 рр. до н. є.), засновник моїзму.

Мо Цзи розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував
договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея
належності верховної влади народу.

«Воля неба» виявляється в тому, що «небо» дотримується всезагальної
любові і приносить усім користь. Ця всезагальність «неба», що відіграє в
моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання
рівності всіх людей. Наслідувати небесний зразок означає шанувати
мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого
управління є вміле поєднання настанов (моральні форми впливу на людей) з
покараннями (насильство).

Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави. У давнину не було
управління, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у
відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною
безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління,
люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її
«сином неба», який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в
суспільстві й забезпечувати у ньому порядок. Бідність Мо Цзи вважав
джерелом безпорядків у державі.

Шан Ян (390- 338 рр. до н. є.), правитель області Шан, був теоретиком
легізму та засновників школи «законників».

Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й
суворі покарання. Організація державного управління має грунтуватися не
на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів —
«фа» (звідси китайська назва цієї школи — «фацзя»), які спираються на
суворі покарання. Уявлення легістів про жорстокі закони як основний
засіб управління пов’язані з розумінням відносин між державною владою і
населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного
управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою
їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких
законів народ можна тримати в покорі. Ідеал «законницької» держави
заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає
закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів.

В цілому на початок II ст. до н. є. офіційна державна ідеологія у
Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і
конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і
права в цій країні.

2. Політичні вчення античності

Вагомий внесок у політичну теорію належить давньогрецьким мислителям.
Категорія «політика» з часу її появи у Давній Греції використовувалася
на означення форм життя вільних і повноправних індивідів, а поняття
«право», «закон» — як виразники свободи, регулятори взаємин у
суспільстві вільних людей, як норми політичної справедливості. Ця
політична ідеологія пройшла шість головних етапів, кожен з яких
характеризує окремий напрям політичного мислення.

1. Етап античних, міфічних уявлень. Представлений аристократичною
(гомерівською), демократичною (гесіодівською) та «холопською» (орфічною)
думками. Загальна їх риса — спроба змалювати виникнення Всесвіту,
людини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфологічного
світогляду.

2. Етап формування філософських поглядів на політичні процеси.
Започаткований творчістю «семи мудреців» (кін. VII — поч. VI ст. до н.
е.). Вироблені ними формули «чеснотам — свій, пророкам — чужий», «силою
не роби нічого» (Клеобул); «дотримуйся доброчесності», «закон — це
поєднання права і сили», «навчившись підпорядкуванню, навчишся
керуванню» (Солон); «не погрожуй вільним, нема на те права», «не бажай
неможливого», «пізнай самого себе», «слухайся законів більше, ніж
ораторів», «підкоряйся законам» (Хілон); «не красуйся зовнішністю, а
будь прекрасний справами», «вчи і вчись кращого» (Фалес); «не роби того,
що не подобається іншому», «закон — втілення найвищої могутності»,
«володій своїм» (Піттак); «бери переконанням, а не силою», «говори
доречно» (Біант); «демократія краще тиранії», «не карай злочинця, а
поперджай злочин», «люби закони старі, а їжу свіжу» (Періандр) та ін. —
покликані були стати моральною нормою співжиття.

Солон (640—559 до н. е.) завдяки рішучим реформам в економічному і
державному будівництві ввійшов в історію як «батько» політичних
революцій і родоначальник давньогрецької демократії. Приватна власність
за його доби набула не лише легітимного характеру, а й стала вирішальною
ознакою при визначенні політичних прав громадян, обсяг яких залежав від
майнового цензу, а не від походження.

На розвиток політичної ідеології особливо вплинуло вчення Демокріта
(470—366 до н.е.). Про справедливість у політиці як відповідність
природі, про суспільство, державу і закони як штучні утворення людей
внаслідок природного процесу, про політичний конформізм і моральну
солідарність вільних громадян як необхідний компонент «хорошої» держави.
Демокріт доводив земне, а не божественне походження людини (з землі і
води), суспільне, а не небесне походження права. У контексті тих ідей
фігурували вчення Піфагора (580—500 до н. е.), Геракліта (630—470 до н.
е.) та деяких інших давньогрецьких мислителів.

3. Етап появи раціоналістичних інтерпретацій політичного розвитку.
Творцями їх виступили софісти, найяскравішими представниками яких були
Протагор (481—411 до н. е.), Горгій (483—375 до н. е.), Гіппій (460—400
до а. е.), Антіфонт (V ст. до н. е.), Фрасімах (V ст. до н. е.) та ін.
Їх творчість збіглася з третьою політичною революцією в Афінах.

Заслуга софістів в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні
світської теорії політики, держави і права, переміщенні людини з
«периферійних позицій» у центр політичного життя, ставленні до неї як до
«міри всіх речей», природної рівності людей, у тому числі й рабів, у
розвитку демократичних поглядів.

4. Етап логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних
процесів. Він пов’язаний з іменами Сократа (469—309 до н. e.) i Платона
(427—347 до н. е.).

Сократ (469-399 рр. до н. є.) не залишив по собі писемних творів; свої
погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями.

З ученням Сократа пов’язане створення політичної етики. Він вів пошуки
раціонального, логічно-понятійного обгрунтування об’єктивного характеру
етичних норм, моральної природи держави і права, поклавши тим самим
початок власне теоретичних політичних досліджень.

Збіг законного і справедливого є бажаним станом справ, а не повсюдною
реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів.
Дотримання полісних законів Сократ пов’язував з однодумством громадян,
під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і
підпорядкування законам.

Форми правління за Сократом

царство — влада, засновану на волі народу й державних законах

тиранія заснована на свавіллі правителя і спрямована проти народу

аристократія — правління тих, хто дотримується законів

плутократія — правління найбагатших

демократія — правління всіх

Аналізуючи проблеми державного життя, громадянських обов’язків,
справедливості, права, Сократ вважав «мірою всіх речей» не людину, а
Бога, що не завадило йому створити світську концепцію «об’єктивної
сутності моралі, моральної політики, морального права». Справедливість,
як і правда, мудрість, мужність, розсудливість, благочестя тощо — це
одна з чеснот, а будь-яка чеснота — це знання, це морально-прекрасне.
Добро і зло в політичній діяльності — наслідки наявності чи відсутності
знання. Моральна політика неможлива без права, яке тотожне
справедливості: «що законно, те й справедливо». Божественне, природне
право і позитивне законодавство не протистоять, а, ґрунтуючись на
критерії справедливості, доповнюють одне одного. Вітчизна і закони —
понад усе. Державу й громадян пов’язують договірні стосунки. Політична
свобода — це панування справедливих законів.

Платон (427-347 рр. до н. є.) своє політичне вчення виклав головним
чином у трактатах -діалогах «Держава», «Політик» і «Закони».

Він розрізняв світ ідей і світ речей (явищ). Істинним буттям, на його
думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями
явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу
ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні
форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної
справедливої держави.

Таблиця: людська душа — начала держави — суспільні стани

Ідеальну державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом
началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі
аналогічні три схожих начала — дорадче, захисне й ділове, їм
відповідають три суспільних стани — правителів, воїнів і виробників.
Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють
своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало
душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні
підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють
началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою
прагне багатства.

Ідеальна держава Платона — це справедливе, засноване на законах,
правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо
серед правителів вирізняється хтось один найдостойніший), або
аристократією, владою декількох кращих.

Правити мають компетентні особи після відповідного теоретичного навчання
і практичної підготовки. Сократівський ідеал правління заперечував
принципи демократії, родової аристократії, олігархії і тиранії.

Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його працях «Держава»,
«Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної
філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної
солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії,
олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління». Дав
філософське обґрунтування понять політики, політичних знань, політичного
мистецтва, політичної ідеології, державного устрою, форми державного
управління, політичної свободи, справедливого закону тощо. Він
передбачав розмежування влад, обґрунтування освіченого абсолютизму,
геополітичного чинника, можливості рівності (егалітаризму, зрівняльного
комунізму), розподілу праці, усуспільнення майна, скасування приватної
власності, а також практичні пропозиції щодо системи державних органів,
ієрархії державних службовців з визначенням компетенції кожного органу і
посадових осіб, подальше осмислення природно-правової доктрини та причин
появи держави, сутності людини, принципів консолідації суспільства,
політико-етичних явищ тощо.

Ідеальна держава, за Платоном, є посередником між космосом і людською
душею і виконує три функції (радницьку, захисну і ділову), які
покладаються на три відповідні стани (правителів, воїнів і виробників).
Вона дотримується принципу розподілу праці, зрівнює у правах жінок і
чоловіків, встановлює для правителів і воїнів спільність майна, дружин і
дітей, долає розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного
правління наймудріших і найблагородніших аристократів-філософів. Згодом
він розглядав чотири стани громадян, рівних у межах кожного стану
(«нерівна рівність»). До громадян не зараховував рабів та іноземців.
Платон виділяв 8 форм державного правління:

істинне правління;

законна монархія (царська влада);

незаконна монархія (тиранія);

законна влада небагатьох (аристократія);

незаконна влада небагатьох (олігархія);

законна демократія (на основі законів);

незаконна демократія (за відсутності законів);

тімократія (ненависний Платону тип владування).

Демократія — лад «приємний і різноманітний», але вона урівнює рівних і
нерівних від природи людей, а тому переростає в тиранію — «панування
найгіршого обранця народу, оточеного натовпом негідників».
Справедливість у тому, щоб кожний стан займався своїм і не втручався в
чужі справи («кожному — своє»). Політика — «царське мистецтво»,
засноване на знаннях і таланті правити людьми. Політичне мистецтво — це
мистецтво плести політичну тканину, яка поєднувала б мужніх, щасливих,
виважених і дружніх однодумців. Закони встановлюють для загального
блага, і вони не можуть мати корпоративного характеру. Вони повинні
обмежувати правлячих, свободу підпорядкованих, бути суворими,
регламентувати публічне й приватне життя людей. Наука про закони —
найважливіша наука вдосконалення людини.

5. Етап започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення
політичних проблем і оформлення давньої політичної науки як специфічної
галузі знань. Пов’язаний він з творчістю одного з найвидатніших
мислителів — Аристотеля (384—322 до н. е.), який розглядав людину як
об’єктивне начало всіх політичних явищ. Тому держава є організацією не
всіх людей, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій і
військовій діяльності. Отже, держава, що виникла природним шляхом як
найвища форма спілкування, — це «самодостатня для існування сукупність
громадян». Нове розуміння категорії «громадянин» передбачало відповідне
розуміння держави. За Аристотелем, це — політична система, втілена у
верховній владі і залежна від кількості правлячих: один — монархія або
тиранія; декілька — аристократія чи олігархія, більшість — політія або
демократія. Кращими формами державного управління є ті, де правителі
турбуються про загальне благо (монархія, аристократія, політія); гірші —
де вони переслідують особисті інтереси. Ідеальна форма — політія —
своєрідне переплетіння демократії та олігархії, де багаті змішуються з
бідними завдяки формуванню середньої верстви населення, панує закон, всі
громадяни дотримуються принципу рівності й мають багато рабів.
Ремісники, торговці та «натовп матросів» громадянських прав не мають.
Для запобігання політичних переворотів принцип рівності за гідністю
правителі доповнюють принципом політичної справедливості — відносною
кількісною рівністю. Звідси два види справедливості: розподільча
(нерівна за гідністю) та зрівняльна, арифметична, яка застосовується у
сфері цивільно-правових відносин. Політична справедливість можлива лише
у стосунках між вільними, рівними людьми і втілюється у політичній формі
владування. Справедливо й те, що «одні люди за своєю природою — вільні,
інші — раби», але відносини між паном і рабом, як і сімейні стосунки,
перебувають поза політичною сферою. Критерій справедливості — право як
норма політичного спілкування індивідів, як відносна рівність: «рівним —
рівне, нерівним — нерівне».

Право — політичний інститут, неполітичного права не існує. Воно
складається з природного права, адекватного політичній сутності людини,
й умовного права, встановленого людьми (позитивне право). Останнє
Аристотель поділяє на писане (закони держави) і неписане (звичаєве
право). Насильство суперечить ідеї права. Законодавство — це політична
діяльність, невід’ємна частина політичного процесу, а політичне
правління — правління законів, а не людей. Якщо закон — явище політичне,
то будь-які політичні інституції повинні мати правовий характер.

Своїм ученням Аристотель увінчує процес оформлення політичної теорії як
«науки наук», започатковує розвиток політичної етики, політичної
юриспруденції, вимальовує обриси майбутнього класичного
конституціоналізму, обґрунтовує право народу на законодавчу владу,
політичну сутність людини, співвідношення матерії і форми у політичних
стосунках, місце і роль держави, права, всіх верств населення в
політичному житті; закладає концептуальні засади теорій правової
держави, розподілу влад, збагачує природно-правові доктрини, формує
методологію дослідження політичних процесів.

6. Етап поступового занепаду давньогрецької державності під тиском
Македонії і Риму (III—II ст. до н. е.). Цей період характерний злетом
започаткованої Аристотелем політичної етики, об’єктом вивчення якої були
природа, внутрішня структура, місце політичної моралі в системі
політичних відносин і суспільному житті. Етика стала основою творчості
Епікура (341—270 до н. е.) давніх стоїків — Зенона (336—264 до н. е.),
Клеанфа (331— 232 до н. е.), Хрісіппа (277—208 до н. е.).

Література

Політологія. Підручник // За заг. ред. проф. Кремень В.Г., проф. Горлача
М.І. – Харків, 2001. – 640 с.

Швидак О.М. Політологія. Практикум. Навч. посібник. – К.: НМЦВО, 2001. –
220 с.

Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки):
Підручник. К., 2002.

Похожие записи