ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ

Будь-яку проблему політології, а особливу сферу практично-політичних
відносин, необхідно розглядати крізь єдність думки та поведінки
політичних суб’єктів.

Однак щоб була думка, потрібні воля та бажання. Людська воля, збагачена
здатністю мислити свідомо, втілюється у критичних діях людини,
соціальних спільностей. Розрив між думкою і дією проявляється в
абстрактному теоретизуванні, коли думка відривається від дії, та
безглуздому експериментуванні, коли дія .відривається від думки.
Подолання цього розриву базується на принципі єдності думки і дії як
головного у сутності людини. Реалізація на практиці даного принципу
передбачає відносний поділ його на складові елементи, пізнання останніх,
тдо є механізмом ефективного творення та відтворення людини, соціальних
спільностей людей у всіх сферах суспільного та індивідуального життя.

Розгляду духовних та діяльнісних основ політичних суб’єктів присвячено
ряд лекцій з політології. Вони охоплюють собою політико-духовні
компоненти політичних відносин суспільства, які є характерними для
соціальних спільностей, органічно притаманні їм і дістають втілення у
практичній діяльності. Поза знанням і пізнанням політико-духовних
цінностей, інтересів, політичної свідомості ефективна практична політика
неможлива. За підрахунками західних спеціалістів, до 2000 р. в передових
індустріальних державах вартість інтелекту (знань, ініціативи,
підприємливості) становитиме 90—95 % усієї вартості вироблюваної
продукції. Це яскраво свідчить про значимість інтелектуального
потенціалу суспільства, його вирішальну роль у прогресі, механізмі
функціонування й розвитку людських спільностей. Зрозуміло, це стосується
і політики.

Усвідомлення людьми суспільних відносин, свого місця й ролі в них,
інтеграція у духовній сфері дістають втілення у поняттях суспільної та
індивідуальної свідомості. Суспільна свідомість — це колективний розум
народу, його духовний стан і цінність, цілісність .духовного життя, що
визначається суспільним буттям.

За глибиною відображення дійсності у суспільній свідомості вирізняють
буденну і теоретичну свідомість;

способом відображення — суспільну психологію та Ідеологію; за предметом,
відображення — специфічні форми суспільної свідомості. Усі ці складові
суспільної свідомості взаємопов’язані та взаємозумовлені. І якщо одна з
них абсолютизується, розглядається у відриві від іншої, то на практиці
це перетворюється на догматизм, антиісторизм, авторитаризм суб’єкта
соціального мислення, а головне — внаслідок цього суспільна свідомість
як цілісність духовного буття відображає систему реальних суспільних
відносин неадекватно, суб’єктивно, однобічно.

Так було в умовах нелегітимної політичної влади, коли суб’єкти, що були
при владі, оголошували суспільну свідомість та її форми найвищими
цінностями духовності народу, хоча вони такими не були. Тому суспільна
свідомість не могла бути мобілізуючою, організуючою та. перетворюючою
силою. Суспільні ідеї, цінності та практика розривалися. Відносний поділ
свідомості і буття ставав абсолютним. Суспільне життя міфологізувалося,
а мова верховних політиків підміняла мову науки. Субстанція свідомості —
свобода розпоряджатися розумовими здібностями, знаряддями
інтелектуальної діяльності відокремлювалася від свого носія — людини.

Якщо атрибути свідомості та її основа — свобода — загнані у простір, де
.нагромаджувалася величезна маса відходів виробництва думки й мови, а
буття не сприяє вираженню їх, то тут наявна утопічна суспільна й
індивідуальна свідомість, відрив їх від дійсності, причому такий стан
свідомості консервується та насаджується методами адміністрування,
насильства, брехні. Влада, яка визначає, що повинен знати народ і
людина, є владою фіктивною. М. Бердяев відзначав, що .для повалення
фіктивної влади потрібна свобода слова. В атмосфері несвободи
процвітають пусті слова, і вони незаперечні.

Відновлення смислу слова, правдивого, реального й повновладного
вживання слів веде до такого стану свідомості, коли суспільство не
переодягатиметься у бодай найрадикальніші костюми, а справді
переродиться змінить свою тканину. Влада слів є владою зовнішнього. А
ми повинні повернутися до внутрішнього. Все життя має визначатися
зсередини, а не ззовні, з глибини волі, а не з поверхового середовища .

Невільна, рабська свідомість формує настанови псевдо колективізму,
псевдо активності народу, окремої людини; призводить до панування у
свідомості стійких догматичних стереотипів. Про них М. К. Мамардашвілі
писав, що це «по-перше, ніколи окремо… але завжди разом. І по-друге:
ніколи не сьогодні, а завжди лише завтра»

Відображення у монопольно-ідеологізованій суспільній свідомості лише
того, що народу визначене верховною політичною владою у його масовому,
нібито загальнонародному інтересі, який заперечує інтерес окремої
людини, «годування» майбутнім «чудовим» раєм призвело радянське
суспільство до істотних деформацій суспільної та індивідуальної
свідомості. Соціологи відзначають такі її особливості: соціальний
песимізм; фрустрація (омана, марне очікування), що проявляється у
невпевненості у майбутньому, стомленості народу; підозрілість та
агресивність; глибокий ціннісно-моральний вакуум, що виник внаслідок
втрати віри у колишні духовні цінності; повернення до
релігійно-моральних цінностей, піднесення авторитету конфесій;
патерналізм та егалітаризм, які беруть початок в общинній свідомості, та
ін. Приблизно половина населення не вірила жодній політичній силі.

Слід відзначити, що ці тенденції є панівними у розвитку суспільної та
індивідуальної свідомості у республіках колишнього СРСР. У політичній
свідомості вони виявляються ще виразніше. Це пояснюється тим, що
політична свідомість зазнає великих і непередбачених змін більшою мірою,
ніж інші форми суспільної свідомості, і відображає факт надмірної
політизації всіх структур суспільного життя. Політизація суспільної
свідомості виявилася у розбіжностях і суперечностях інтересів багатьох
територіальних, національних, професійних, вікових та інших соціальних
прошарків і груп населення, можливостях і здатності вираження їх у
суспільних, державних та інших відносинах.

Політичну свідомість розуміють абстрактно догматично, в ній фіксується
факт відображення класових інтересів, а це невірно щодо декласованості й
маргіналь-ності суспільства, його соціальних прошарків і груп. Так, у
короткому політичному словнику відзначається: «Політична свідомість —
усвідомлення сфери політики соціальними суб’єктами (індивідами, групами,
класами, спільностями). Виступає як сукупність відповідних знань та
оцінок. Політична свідомість завжди має суто класовий характер, оскільки
являє собою специфічну форму вираження політичних інтересів класу, що
зумовлені в кінцевому підсумку тим місцем, яке даний клас займає у
системі суспільного виробництва» . Це колишній, традиційний класовий
підхід до визначення політичних понять, який не відображає реальностей
політичного життя, а тому вдається до посилань на інші поняття (у даному
випадку — політики) або до беззмістовних суджень типу «сукупність
відповідних знань і оцінок», а яких конкретно відповідних знань і оцінок
у сукупності їх — не зрозуміло. До того ж політична свідомість не
Відображає безпосередньо суспільне виробництво, а опосередкована
неоднорідною соціальною структурою суспільства, політичними відносинами.
Подібні дефініції, особливо у словнику, розрахованому «на найширше коло
читачів», викликають заперечення, адже не дають змоги з’ясувати суть
політичних понять, нечітко їх формулюють,

У визначеннях політичної свідомості, що містяться У монографіях, статтях
учених, більше ясності, але 1 в них не обійшлося без ортодоксальних
моментів, подекуди поза увагою залишається суть політичних реальностей,
охоплених даним поняттям. Так, Р. Яновський писав: «Політична свідомість
являє собою сукупність поглядів та настанов, що виражають ставлення тієї
чи іншої соціальної групи або окремої людини до інших суспільних груп,
класів, націй, суспільного ладу і процесів, що в них відбуваються, до
історичного укладу й способу життя, політичних партій, соціальних
цінностей, традицій і норм»4.

У даному визначенні політична свідомість правомірно розглядається як
відображення відносин між суб’єктами, що зумовлюється характером
суспільних процесів, ставленням до них та інших організацій і
змістовних суспільних, політичних регулятивів і цінностей. Однак поза
увагою залишається головне у політиці — проблема влади та її
відображення у політичній свідомості, вираження в ній політичних
інтересів суб’єктів.

Якщо у понятті не фіксується сутнісний, субстанційний критерій того чи
іншого явища, у даному випадку політичної влади, то воно втрачає зміст.
Це саме стосується і того випадку, коли поняття означає відображувані
явища та процеси у загальному вигляді, що може бути застосовано до інших
понять (суспільний лад та процеси, що відбуваються в ньому; історично
сформований уклад і спосіб життя; соціальні цінності,

традиції та норми).

Оскільки головне у політичному житті, політичних відносинах — проблема
політичної влади та її функціонування, розвиток політичних Інтересів
суб’єктів, їх ставлення до політичної системи, її інститутів, то
політична свідомість повинна, відображати ці реальності. Тому
політична свідомість — це сукупність поглядів, оцінок, настанов, що
відображають політико-владні відносини та політичні інтереси
суб’єктів.

Сукупність знань політичної свідомості складається «А пізнання
політико-владних відносин кожного з їх ; видів: представницької
(законодавчої), виконавчої, судової, а також із сукупності політичних
інтересів суб’єктів, знання, цінності яких втілюються у наявності чи
становленні колективної волі, спрямованої на здійснення функцій
управління і самоврядування, народовладдя. Ці функції відбивають
суспільно-політичні устремління, завдання і цілі. З багатоманітності
видів політичних відносин випливає різноманітність видів політичної
свідомості, які безпосередньо чи опосередковано фіксують відповідний
обсяг та рівень субординаційних або координаційних взаємозв’язків між
суб’єктами політики у духовній сфері, що виходять на політичну владу.
Політична влада — це інтегруюча вісь політичної свідомості суб’єктів.

Будь-який вид політичної свідомості зумовлений об’єктивними
інтересами соціальних спільностей та характером їхніх
взаємовідносин. Водночас види політичної свідомості зумовлені
особливостями соціальних, професійних, вікових та інших параметрів
суб’єктів.

Кожний .з цих параметрів не є абсолютним і якщо він однобічно
перебільшується, то це призводить до конфронтації суб’єктів. Виражаючи й
захищаючи свої інтереси, взаємодіючи з іншими суб’єктами, окремий
політичний суб’єкт і всі вони фіксують у свідомості ставлення не лише до
«свого» виду політичних, відносин, влади виду влади, а й до загальної
політичної влади, що в цілому становить інтегруючу основу цілісності
політичної свідомості.

У політичній діяльності люди завжди керуються знаннями, концепціями,
програмами, настроями, почуттями, тобто політичною свідомістю. Політична
свідомість як найважливіший духовний фактор політичної діяльності — це
єдність теоретичного й буденного рівнів відомості суб’єктів, що робить
можливим і необхідним врахування їхніх інтересів, узагальнення їх у
політичні форми, теорії, вироблення шляхів і засобів реалізації їх.
Політична свідомість у такий спосіб виступає показником усвідомлення
людьми цілей політичного розвитку» механізмів їх здійснення і водночас
фактором розвитку політичного життя, політичної системи
суспільства, а інтегруюча-роль політичної свідомості у суспільстві
забезпечується її функціями, які становлять суперечливу єдність
політико-психологічного, політико-екологічного та
діяльнісно-практичного компонентів структури політичної свідомості.

Саме, структурованість політичної свідомості дає , змогу чітко
виділити-функціональний критерій її суспільного та індивідуального
призначення. Інші підходи по визначення функцій політичної свідомості,
як правило, засновані на різних критеріях. Як наслідок єдине, цілісне
духовне утворення розчленовується або, навпаки, постає цілісним, але в
будь-якому випадку губиться основа функціональної визначеності
політичної свідомості.

Виділяючи психологічну, ідеологічну та діяльнісну функції політичної
свідомості як відносно самостійні, але такі, що взаємно проникають одна
в одну і лише у своїй цілісності формують «обличчя» політичної
свідомості, вважаємо, що не ідеологічна функція є провідною, а
практично-діяльнісна. Політична свідомість виникає і функціонує у
процесі практично-діяльнісного засвоєння людьми, соціальними
спільностями політичного буття. Діяльність є основою політичної
свідомості, надає їй певності та загальнозначущого політичного смислу.

Політичні відносини та політика в цілому — це в основі своїй, практична
галузь діяльності суб’єктів, де духовні компоненти присутні у знятому
вигляді. У сучасних умовах ідеологічний компонент практично-політичної
діяльності не може бути провідним. За плюралізму ідеологій та
масово-психологічної діяльності населення не керується чіткою настановою
політичне невизначених цінностей, а об’єднується навколо іміджу,
програми діяльності лідера, в якій присутні ідеологічні компоненти
різного змісту, що є характерним для перехідних етапів суспільного та
політичного розвитку.

Ірраціональність та швидка зміна настроїв мас, як відображення
складності й невизначеності життєвих орієнтацій, призводить до
нестабільності ідеологічної компоненти політичної свідомості. Ситуація
ускладнюється розривом між політичними цілями і настановами, цінностями,
орієнтаціями людей. Десятиліттями пропаговані райдужні політичні
перспективи ідеологічно забезпечувалися жорсткою,
централізовано-бюрократичною державно-партійною номенклатурою. Люди
звикли покладатися на керівництво партії і держави. Сформувався
стереотип пасивно вичікувального, споживацького способу життя,
зрівнялівки, особистої безпорадності, безвідповідальності та у цілому
«колективного несвідомого», тип колективів з нерозчленованою свідомістю.

За тоталітарної політичної свідомості, відчуження людей від влади ця
свідомість підтримувала віру народу непогрішність верхів, мудрість
вождів, що висловлюють, мовляв, народні інтереси. Політичний ринок
наповнювався ритуальним словоблуддям, коли мова політики відбивала міфи
й утопії. Тому політична термінологія не мала нічого спільного з
політичним смислом, мовою політичної науки, практикою політичного буття.
Реалізація, прикрашення дійсності із постійними догматичними
настановами, стереотипами були зручним інструментом консервації
рабської, слухняної свідомості мас та звеличення «мудрих» промов
верховних правителів, що заміняли голос народу, громадську думку.

Громадська думка як форма політичної свідомості відображає ставлення
соціальних спільностей, осіб до політичних програм, дій політичних
суб’єктів, політичних лідерів. Це один з дійових каналів демократичної
політичної системи, завдяки якому політичні структури спроможні збагнути
Інтереси мас і розгорнути діяльність з метою здійснення їх.

Відчуження демократії від влади упродовж тривалого часу відбувалося
шляхом перекручення громадської думки, неадекватного її вираження.
Вузько-групові, келейні інтереси тих, хто тримав владу, не піддавалися
соціальній експертизі на людяність. Монопольність суджень
бюрократизованої управлінської еліти відчужувала різноманітність думок
людей. В основі плюралізму лежить незбіг інтересів соціальних
спільностей, але він не заперечує спільних інтересів суспільства і
держави.

Врахування громадської думки стає одним з каналів ефективності
політичних дій суб’єктів. Однак говорити про її дієвість,
компетентність, належну методологічну озброєність означає заперечувати
реальний стан справ у цій сфері. Це новий для нас механізм, форма
вираження політичної свідомості мас. А щось нове завжди перебуває у
діалектичній єдності, боротьбі, суперечності із старим.

Однією з поширених соціальних суперечностей є підхід до громадської
думки як до панацеї «демократичного», «наукового» вирішення багатьох
проблем. Такий підхід склався в умовах адміністративно-командної,
бюрократичної системи керівництва й управління і є антидемократичним,
поверховим, утопічним. Він забезпечується відповідним кадровим
потенціалом. Вчені «від соціології» заповнюють політичні структури.
Зараз престижно мати соціологічну лабораторію, групу соціологів по
вивченню громадської думки. При цьому нікого не цікавить, якою
методологією та методикою озброєні соціологи — «новатори тa
прогресисти». Вважають, якщо громадська думка є специфічним станом
суспільної і політичної свідомості, який відображає ставлення людей до
найрізноманітніших питань суспільного і політичного життя, то пізнання
його, вироблення практичних рекомендацій є саме по собі благом, яке слід
підтримувати й розвивати. Тому не має значення, на яких основах
базується вивчення громадської думки. Соціологічна наука видасть
бажаний результат, який здебільшого ніким не використовується. Отже,
створювалася і створюється видимість демократичних процедур дослідження,
застосування їх результатів, що в умовах антидемократизму,
авторитарності думки . керівництва, низької демократичної культури мас
е профанацією.

Нині йдеться не просто про подолання догматичного, консервативного
погляду на громадську думку, а про її нову роль. Громадська думка має
базуватися на всемірному розвитку демократичних інститутів, що дають
змогу подолати бюрократичні перекручення, косність, підміну волі народу
адмініструванням, на можливостях широкого використання і розвитку
демократичних відносин для безпосередньої участі людей у політичних
процесах та управлінні ними. У такий спосіб можливе досягнення належного
рівня громадської думки.

Нині суть проблеми полягає не лише у вивченні громадської думки як
фактора демократизації політичних процесів, а й у дослідженні
обстановки, відносин, за яких виникає громадська думка, факторів, що
зумовлюють її істинність, адже громадській думці передують суспільні
настрої. Ці дві лінії творчого пошуку невіддільні, але відносний поділ
їх необхідний, оскільки дає інформацію щодо суб’єктів громадської
думки й обстановки, у якій відбувається оцінка ними предмета
обговорення. У будь-якому випадку суперечність між змістом громадської
думки й обставинами, що зумовили її, повинна розв’язуватися
демократичними методами, в основі яких лежить високий рівень культури
людей. Цьому сприяють розширення самостійності соціальних
спільностей у розв’язанні поточних політичних проблем, впровадження у
практику відкритих конкурсів, атестацій, розширення демократичних засад
в управлінні та інші заходи.

Даний процес перебуває у стадії становлення. Ще не відпрацьовані
механізми реалізації демократичних відносин, що позначається на
компетентності та ефективності громадської думки. Ступінь участі
громадської думки у процесах управління на рівні відображення її у
політичній теорії може бути представлений у двох положеннях: «По-перше,
повноті вираження цієї думки, публічній (відкритій) представленості всіх
її секторів і підрозділів з використанням усіх наявних в суспільстві
каналів; по-друге, гарантованому включенні громадськості у механізм
влади, в процеси підготовки, прийняття і реалізації рішень»

Ці моменти детерміновані станом демократичних відносин, культури
суб’єктів у державних та громадських інститутах суспільства. Суб’єкт
суджень, думок живе не автономно, спілкуючись у процесі своєї діяльності
з іншими людьми, соціальними спільностями, він зазнає впливу на свою
свідомість. Суттєвою ознакою будь-яких змін є їхній аксіологічний
(оціночний) характер, що залежить від багатьох факторів: загальної та
професійної культури, політичної і соціальної ролі суб’єкта, його
функцій тощо. Залежно від цього індивід висловлює свою думку, яка багато
в чому визначається розвиненістю колективного розуму, обставинами, в
яких формувалася думка. Знання обставин, врахування рухомості,
мінливості суджень людей, вибір реальних інтересів пізнання, механізмів
здійснення — важливі складові вивчення громадської думки та управління
нею.

Якщо громадська думка формується на основі спільної зацікавленості людей
у конкретних політичних питаннях, то процес становлення й використання
інтересів тих соціальних груп, осіб як фундамент компетентності
громадської думки набуває особливого значення. Не тільки громадську
думку необхідно активно, систематично використовувати. Потребує
адекватного регулювання й процес становлення та зміни інтересів людей як
стимул їхньої діяльності.

В основі думок людини лежить синтез реальності та інтересів. Інтереси
такою ж мірою суб’єктивні й багатоманітні, якою е індивідуальними,
своєрідними окремі особи. Індивідуальні оцінки людей з політичних
питань, що становлять загальний інтерес, відображуються у суспільній
думці.

Вираження загального інтересу значною мірою залежить від життєвої
позиції індивідів, їх заінтересованого ставлення до політичних процесів,
бачення у політичних проблемах змісту власних інтересів. Якщо
індивідуальні інтереси не дістають відображення у загальних, то зміст
громадської думки буде формальним, парадним, неправдивим. Зміст
громадської думки, її компетентність залежать від того, наскільки в ній
відображені загальні інтереси як перетворена, знята форма індивідуальних
інтересів.

Політика як галузь узгодження і реалізації інтересів передбачає
насамперед усвідомлення їх суб’єктами. Діалектика суспільних та
індивідуальних інтересів, здійснення їх механізмами демократії
передбачає, щоб корисна для суспільства діяльність перебувала під
впливом насамперед включення людини в суспільні відносини на основі
правильного розуміння своїх інтересів, які лише у кінцевому підсумку
визначаються інтересами колективу, спільності. Водночас зростання
активності особи в усіх сферах політичної діяльності залежить від того,
наскільки колектив рахується з індивідуальною думкою, наскільки
демократичними є відносини у соціально-політичному середовищі.

Демократичні відносини у політичних структурах суспільства сприяють
цілеспрямованому формуванню у особи пріоритету суспільних інтересів, їх
гармонійному поєднанню з індивідуальними інтересами. Фундаментом цього
процесу є рівні конституційні права й обов’язки особи, оплата за працею
залежно від її кількості та якості, відсутність дискримінації за
національними, расовими, політичними, партійними та іншими ознаками.

Усвідомлення діалектики суспільних та індивідуальних інтересів та
реалізація його на практиці є критерієм правильного розуміння особою
свого місця і ролі у системі політичних відносин. Це знання позначається
на формуванні громадської думки і становленні демократичної культури,
розв’язанні колективних завдань. Вони розглядаються нею не як поза
особою існуючі, а як її власна справа, умова і засіб самовираження і
самоствердження В суспільстві. У менталітеті окремої особи відбувається
поступове домінування «Я» над «ми».

Індивідуальні інтереси нездійсненні без зв’язку з колективними
політичними проблемами. Збіг політичних тa індивідуальних інтересів по
суті не означає, що всі інтереси (суспільні, політичні, особисті) завжди
і за всіх обставин співпадають. Між ними існують суперечності, їх і
фіксує громадська думка.

Якщо суперечності не виявляються і не розв’язуються, то політична
свідомість, що відображується у формі громадської думки, стає деміургом
політичної реальності. Це є характерним для тоталітаризму й
авторитаризму. Політична свідомість є водночас передумовою формування
політичної реальності. Якщо в ній жорстко задається незмінна колективна
свідомість, що заперечує індивідуальну, то це є показником тотальної
духовності, точніше бездуховності можновладців. Внаслідок цього
індивідуальна свідомість втрачає своє призначення, а людина вилучається
з політичного процесу.

Якщо громадська Думка враховуєтеся постійно і планомірно, то вона стає
своєрідним «дзеркалом» суперечностей, інтересів різних соціальних груп,
прошарків, осіб, дає можливість виявляти їх, узагальнити й розробити
програму управління політичною діяльністю людей. Епізодичні дослідження
громадської думки не дають динаміки зміни інтересів, передбачити
напрямок розвитку політичних процесів за’ допомогою їх не вдається.
Необхідна чітка програма: послідовного цілеспрямованого аналізу всіх
процесів політичного житія суспільства, де громадській думці слід надати
статус Основного регулятива в діалектиці інтересів груп і осіб,
механізмі демократизації соціально-політичної обстановки. Для реалізації
цього завдання слід подолати чимало організаційних, змістовних та інших
перешкод. Необхідно докорінно змінити ставлення до громадської думки у
структурах влади, довести на практиці, що громадська думка—. не «бідний
родич», не «прохач зі сторони», а повноправний і повновладний суб’єкт
управлінської діяльності, не «контрагент», а справжній союзник, не
перешкода у роботі, а навпаки, найважливіший фактор і механізм
піднесення її ефективності. Зміна ставлення до громадської думки,
становлення демократичних відносин і культури мас — умови якісного
перетворення політичної свідомості суб’єктів.

Завдяки динаміці політичних процесів поступово руйнуються
стереотипи рабської, слухняної свідомості людей, розкріпачуються їхня
воля й здібності до свідомих політичних дій. Елементи демократизації і
гласності спонукають окремі соціальні прошарки до переходу від
емоційно-чуттєвого до раціонально-змістовного пізнання політичної
діяльності, підвищення політичної свідомості. Зараз не завжди
спрацьовує механізм бездумного виконання і схвалення
рішень, що приймаються у верхах. Водночас верхи усвідомлюють, що у
кращому випадку вони можуть лише порушити питання зміни
політичної влади, її структур, але реалізувати її без залучення
мас на свій бік вони не в змозі. За умови врахування громадської
думки верхами низи посилюють увагу до політики, її форм, методів і
засобів реалізації, включаються у політичний процес. Відбувається
поступове зрушення у напрямку професіоналізації політиків,
усуваються негативні настанови і стереотипи в політичній свідомості.

Однак позитивні моменти не слід переоцінювати. Як свідчать дослідження,
дедалі чіткішою стає межа між політизованим шаром свідомості і
екзистенціальним, тобто безпосередньо пов’язаним з долею окремої людини.
Чим глибше проникає політика у цей життєвий шар, тим невпевненіше
почуває себе людина «у перехідний час”.

Подолання труднощів політичного і суспільного буття, роздвоєності
свідомості людей потребує мобільних ефективних програм діяльності, які б
реально забезпечили усунення дефіциту всього життєво .необхідного, дали
можливість внести у політичну свідомість мас соціально-гуманістичні
цінності й орієнтири.

Політична свідомість різних суб’єктів є відображенням рухомих політичних
відносин. Лише у цьому випадку вона набуває дійсного змісту й форми
вираження, стає механізмом ефективних практично-політичних заходів.
Особлива роль у цьому відводиться політичній ідеології.

ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ

Нинішній період суспільного розвитку характеризується розкріпаченням
духовних потенцій людини, соціальних груп і прошарків. Вони можуть
вільно, відкрито висловлювати свої думки, судження, впроваджувати їх у
життя. Плюралізм, розмаїття ідей, оцінок, настанов і ціннісних
орієнтацій дедалі більше впроваджуються «у політичне життя на всіх його
рівнях. Звести їх у єдину систему навіть на рівні середовища
безпосереднього :буття людини дуже складно через їхню чисельність,
неоднозначність, суперечливість, адже далеко не просто виявити точки
зіткнення духовних інтересів людей, що доводять істинність своїх
поглядів і здебільшого не визнають думки опонентів. Суспільна та
індивідуальна свідомість не лише свідомо розриваються, а й
протиставляються. Водночас всередині кожної з них є серйозні
суперечності, які охоплюють ідеологічні та психологічні компоненти.

Якщо «психологічний фактор» вийшов на перший план, то ідеологічному не
пощастило. Вийшли у світ і статті з гучними назвами: «Чи потрібна нам
ідеологія?», «Яка ідеологія нам потрібна?» та ін. Деякі політичні лідери
доводять необхідність відмови від будь-яких ідеологій, пропагують тезу
про деідеологізацію.

Проблем в ідеологічному просторі чимало, і їх дедалі більше після кожної
чергової політичної кризи. У цих |;умовах важливо звернути увагу на
деякі проблеми політичної ідеології.

Відомо, що від надмірного вживання слів у негативному чи позитивному
смислі вони не стають яснішими, зрозумілішими, швидше навпаки: із змісту
поняття вихолощується .його сутність. Воно або стає цілком «ясним», або
.зазнає критики, а подекуди заперечується зовсім. Метод заперечення без
серйозної спроби розібратися у предметі поняття, його змісті властивий
багатьом Людям, якщо об’єкт критики став масовою формою вияву
невдоволення. Як свідчить практика, така доля спіткала багато понять
політології, одним з них стало поняття «ідеологія».

Слід зазначити, що для такого ставлення до ідеологічних цінностей е
певні підстави. Якщо у понятті дістають відображення цінності,
настанови, погляди, норми, відірвані від життя, більше того,
протиставлені йому, значною мірою догматизовані, то цілком зрозумілим
стає відчуження народу від цих ідеологічних імперативів. Останні не
виникають на голому місці, а є наслідком негативного ставлення до них
людей протягом багатьох десятиліть, зневіри у надуманих, брехливих
постулатах, що пропагувалися та укорінювались у свідомість усіма
можливими, у тому числі насильницькими методами і засобами,
цілеспрямованими компаніями. Так сталося і з комуністичною ідеологією
При цьому масова свідомість не шукає І не пояснює причин негативного
ставлення до комуністичної Ідеології, а заперечує її.

Ідеологія — це вчення про ідеї, системне вираження ідей, що відображають
суспільне життя, інтереси різних соціальних спільностей. Словники, як
правило, тлумачать ідеологію як систему поглядів на природу,
суспільство, особу, цінності, цілі і способи досягнення їх, зумовлених
насамперед виробничими відносинами суспільства. Оскільки вважали, що
ідеологія як система поглядів, цінностей і норм вірно відображає
об’єктивну реальність, то вона відносилась до істинно наукового знання.
Ідеологія і наука, насамперед суспільна, ототожнювалися у теорії, а на
практиці широко використовувався термін «наукова ідеологія», під якою
розумілася комуністична ідеологія у її «єдино вірному», монопольному
існуванні і прояві.

Однак наука у своїй основі має різні методи пізнання дійсності, за
допомогою яких вона здатна перепровіряти свої результати. Ідеологія не
має таких методів, тому її носії часто оперують ритуально-догматичними
духовними стереотипами, перевірка яких на «істинність» у кращому
випадку, здійснюється здоровим глуздом, корпоративними інтересами
суб’єктів. Цей зручний для людини спосіб існування позбавляє її
відповідальності за будь-які дії через посилання на ідеологічні
постулати. Це пояснюється тим, що більшість людей, часто несвідомо,
хапаються за ідеологію як за рятівний аргумент дій або бездіяльності
лише тому, що вони нерозвинені як особистості, не здатні мислити, не
мають своїх сталих переконань, які давали б їм змогу захищати свою
позицію у будь-якій ситуації. Як влучно зауважив письменник Ф. Іскандер,
«ідеологізована людина віддає ідеології таємницю свого життя, • свою
справжню цінність, свою моральну свободу, свою особистість»

Людина перестає бути особистістю настільки, наскільки вона
ідеологізована, і чим ближча вона до верхівки влади, тим важче виявити
гнучкість і вчасно відмінити неправильне рішення. Ідеологічна міфологія
нівечить людей різного соціального середовища, професій. Селянство
складніше піддається ідеологізації, тому воно було піддане нищівному
розгрому. Інтелігенцій, здебільшого слухняна щодо ідеологічного диктату,
втішала народ політичними анекдотами, а народ навчив інтелігенцію пити,
не заїдаючи. Ф. Іскандер, безумовно, зробив слушний висновок про те, що
ідеологія створила культ людини динамічної, яка, не вагаючись, готова
виконувати будь-яке завдання начальства.

Не випадково після спроби державного перевороту (19—21 серпня 1991 р.)
багато «прихильників» комуністичної ідеології пояснювали свою діяльність
або бездіяльність бюрократичними посиланнями на вказівки, накази,
укази, але більшість із них навіть не намагалися знайти причини
поведінки у самих собі.

t Політична криза ще раз довела, що політичні керівники догматичного
гатунку свідомо не були прихильниками комуністичної ідеології, а
розглядали її лише як ритуальний духовний витвір, звід положень,
поглядів, що не увійшли у структуру індивідуальної свідомості та
діяльності. Користуватися «науковою ідеологією» було даниною моді,
методом присягання на вірність, в результаті чого можна було спокійно і
пристойно існувати, просуватися по службі, робити кар’єру. Двомисленню
сприяла і сама «наукова ідеологія». Вислів «наукова ідеологія» походить
з тих брехливих специфічних утворень, які проникають у нашу лексику і
відображають, двомислення тобто у результаті негідної ідеологічної
практики народжується щось непоєднуване, ми оточені алогізмами і не
можемо позбутися їх.

«Ще категоричніше висловився О. Зинов’єв у «Зияющих высотах»: «Ідеології
принципово не розрізняються з точки зору ступеня науковості у розумінні
природи і суспільства. Наукова ідеологія — це така ж безглуздість, як,
наприклад, наукове мистецтво». Однак ідеологія апелює до розуму, тому
вона неминуче бере свій зміст з науки. Зараз головне — реабілітувати
здоровий глузд як базу ідеології.

Чи не випливає з усього зазначеного вище непотрібність ідеології? Ні, не
випливає. Йдеться, по-перше, про те, щоб відмовитися від вживання
поняття «наукова ідеологія», оскільки воно не має чіткого смислу.
По-друге, зміст ідеологій може бути різним, але це не аргумент для
повної відмови від самого поняття «ідеологія». Адже будь-який суб’єкт,
що логічно мислить, має систему поглядів, ідеалів, входить до
соціальної спільності, існування якої неможливе без певної системи
цінностей. І якщо той чи інший політик виступає за права людини, за
економіку з приматом приватної власності, за правову державу без
будь-якої ідеології, то він таким чином висловлює свою власну систему
поглядів, тобто ідеологію. По-третє, ідеологія не є монолітним,
тотальним духовним утворенням, що стало абсолютно пануючим регулятивом
свідомості та діяльності мас. Монопольність ідеології обертається
однодумністю. Вона згубна для самої ідеології, тому що виключає її
саморозвиток, звужує сферу змісту набором догматичних поглядів та
орієнтацій.

Кожна соціальна група, прошарок і навіть особа можуть мати свою власну
систему ідей, цінностей та ідеалів, їх ідеологічне буття має бути
вільним, не зазнаючи адміністративного диктату, сваволі ззовні у
будь-яких формах чи методах. Ще у «Загальній Декларації прав людини»,
прийнятій 10 грудня 1948 р. ООН, відзначалося: «Кожна людина має право
на свободу переконань і на їх вільне виявлення; це право включає свободу
безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати,
одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і
незалежно від державних, кордонів». Зміст цієї Декларації лише нещодавно
став відомим багатьом громадянам колишнього СРСР. З’явилася
надія на законодавче закріплення її положень у країнах СНД,
альтернативні проекти. Так, в одному з проектів, підготовленому
Інститутом держави і права Російської Академії наук,
відзначається: «Громадянам… забезпечується свобода слова, думок,
переконань, їх безперешкодне виявлення й поширення в усній чи письмовій
формі. Ніхто не може бути покараний за переконання». Нарешті, 5 вересня
1991 р. з’їзд народних депутатів СРСР прийняв Декларацію прав і свобод
людини, у статті 6 якої зафіксовано: «Ідеологічна, релігійна, культурна
свобода гарантується. Не повинно існувати жодної державної /ідеології,
що ставиться громадянам за обов’язок. Ніхто не може бути підданий
переслідуванню за свої переконання». Таким чином був законодавче
закріплений статус ідеології, її різноманітні види, тобто ідеологічний
плюралізм, вільне виявлення переконань людини.

Наявність правових основ ідеології ще не означає її практичної дієвості,
корисності. На шляху впровадження ідеології у життя, подолання
відчуження її від практики, свідомості мас є чимало труднощів.
Відзначимо деякі з них..

Крах у країнах СНД комуністичної ідеології (суть якої — у класовому
змісті, монопольності та догматичних стереотипах) в умовах
недиференційованості інтересів соціальних прошарків і груп суспільства
може спричинитися до того, що її місце посяде інша ідеологія, можливо, з
ще більшими претензіями на «загальність ;| та гуманізм». Відтворення
на демократичній основі Околишнього ритуально-схвалюваного зводу
ідей, цінностей, причому у монопольному вираженні, може стати , ще
більшим крахом для народу і самих засновників «нової ідеології». Адже
двічі спотикатися через один і той же камінь згубно для всіх. Тому не
слід допускати такого становища, коли будь-яка з нових ідеологій стане
абсолютно панівною чи монопольною, впиратиметься на цінності, що
не увійшли у свідомість народу.

В умовах становлення громадянського суспільства, ї нових державних
утворень, переходу до демократичних ; цінностей, норм
суспільно-політичного життя неприпустима поява ідеологій як ілюзорних,
перекручених форм свідомості, «що дають людині видимість, начебто вона
являє собою самостійну, гідну і моральну особу, надаючи їй тим самим
можливість не бути такою»

В. Гавел відзначає вихідну функцію такої ідеології — ; можливість
алібі, тобто вона дає людині ілюзію, що вона перебуває у гармонії з
людським та світовим порядком. Ідеологія, на його думку, «приховує
розрив між орієнтаціями системи і орієнтаціями життя; вона створює
видимість, начебто потреби системи випливають із життєвих потреб. Це
своєрідний ілюзорний світ, який претендує на те, що є реальністю». Це
зумовлене багатьма економічними, політичними, гносеологічними та іншими
факторами, їх дія може бути посилена неадекватним розумінням і
впровадженням у життя різноманітних ідеологій, що своєрідно відображають
реальність основних сфер суспільного життя, у тому числі політичної.
Розглянемо специфіку політичної ідеології.

Можна погодитися з тими вченими, які вважають, що політика без ідеології
не існувала й існувати не буде, хоч тисячу разів буде «плюралістичною».
Доки люди мають звичку поділятися на групи за інтересами, залишається
потреба у силовому, владному регулюванні їхніх відносин; вони
підтримуватимуть владу або протистоятимуть їй, формуючи власні групові
образи — поняття щодо місця у суспільстві, відстоюючи власний погляд на
речі як найдостовірніший. І влада навряд чи відмовиться від звички
обґрунтовувати свої дії апеляцією до загального інтересу». Політична
ідеологія е необхідним структурним елементом політики як
галузі свідомої діяльності соціальних прошарків, груп та осіб. ‘ У
процесі історичної практики суспільна свідомість дедалі більше
диференціюється. З появою політичного життя, суб’єктів політики, її
інститутів виникає і розвивається політична свідомість як одна з форм
суспільної свідомості. Політична свідомість рухлива, і у процесі її
еволюції у ній фіксуються різноманітні погляди, оцінки суб’єктів,
пов’язані з їх інтересами. Ідеологія є тією частиною політичної
свідомості, яка відображає специфічність інтересів суб’єктів, їхню
своєрідність, зведеною до систематизації та впорядкування поглядів,
характерних для даної соціальної спільності. Вона дає людям розуміння
їхніх соціальних інтересів, усвідомлення своєї належності до певних
соціальних спільностей. З цього випливає, що ідеологія відображає
інтереси окремого соціального прошарку, групи, а не загальні соціальні
інтереси.

Водночас ідеологія як система поглядів, оцінок, цінностей певної
соціальної групи, спільності за певних «мов може вийти за межі своїх
інтересів і набути якості загальності, яка не є незмінною, монопольною,
абсолютною. У будь-якому випадку ідеологія повинна не нав’язувати людям
цінності, а допомагати розібратися У її сутності, функціях та механізмах
реалізації.

Предметом політичної ідеології є політичні відносини суспільства в усій
їх різноманітності, координації та субординації. Політична ідеологія не
є монопольною системою поглядів, цінностей і норм якогось одного
політичного суб’єкта, що відображає начебто інтереси всіх. До того ж
ідеологічні настанови на демократизацію політичного життя, плюралізм
зумовили реальні зрушення у духовно-політичному розкріпаченні людей,
організацій, рухів, партій, самі ж щойно народжені ідеології розмиті, не
мають чітких, конкретно виражених цінностей та цілей. Виник дефіцит
ідеологій, який за умови вузьких групових інтересів суб’єктів та
ідеологізованої людини догматичного складу загострює проблему
становлення політичних ідеологій. У такій ситуації ідеологи поглядають
на структури політичної влади, намагаючись закріпити своє «політичне
обличчя». Важко не погодитися з тими вченими, які вважають, що
«ідеологія взагалі не повинна з метою свого захисту апелювати до влади —
навіть влади більшості над меншістю, якщо вона хоче здобути шанс стати
свідомістю людей, а не підміною її», тобто самовизначитися й
самовиявитися, а це, у свою чергу, потребує з’ясування змісту її.

Політична ідеологія, відображаючи політичні відносини, включає систему
поглядів, ідей, цінностей, теорій, в яких знайшли відображення інтереси
політичних суб’єктів, цілі, завдання, методи, засоби політичної
діяльності. Ідеї не можуть існувати без інтересів, нав’язуватися
всупереч інтересам. Відображаючи сукупність теоретичних утворень,
політична ідеологія на відміну від інших Ідеологій безпосередньо
відбиває відносини влади, її види, а також політичні інтереси суб’єктів
як їх волі до Єдності та регулювання суспільно-політичного життя
Політична ідеологія не відривається від політичних відносин, емпіричного
політичного досвіду та опосередковується політичною психологією.

Водночас її роль щодо влади не є однолінійною і на конкретно-історичному
етапі суспільного розвитку може бути різною. Якщо спочатку ідеологія —
своєю дією «назовні» — допомагає встановленню влади, відіграючи, роль
своєрідного алібі, то з того моменту, як вона стає загальноприйнятою,
вона починає діяти «всередину» — як складова частина влади: виконує роль
головного інструмента ритуальної комунікації в апараті влади.

Ідеологія як інтерпретація дійсності з точки зору влади в кінцевому
підсумку завжди підпорядкована інтересам влади, тому в її суті закладена
тенденція відриву від дійсності, породження ілюзорного світу,
ритуалізації. Саме тому ідеологія відображає цінності, норми і принципи,
що породжені гаслами, пропагандою і не сприймаються індивідуальною
свідомістю людини. Щоб запобігти цьому, потрібні контроль мас за всіма
видами політичної влади, її легітимність, відкритість та дієвість
демократичних механізмів владарювання. Тоді політична і неполітична
ідеології перестають бути ворогуючими «сусідами» державного і цивільного
життя, перетворюючись на духовні регулятиви суспільної та індивідуальної
свідомості.

За своїм змістом неполітичні ідеології відображають інтереси соціальних
спільностей громадянського суспільства, а політична ідеологія збирає ці
інтереси у цілісність, поєднуючи або роз’єднуючи їх, спрямовуючи
діяльність мас до загальнозначущого результату. При цьому кожний із
суб’єктів незалежно від того, виражає він інтереси більшості чи
меншості, має право вільного вияву своїх інтересів, поглядів, програм,
повинен бути толерантним, терпимим до іншої ідеології, її прихильників.
Альтернативність політичних і неполітичних ідеологій на основі єдиних,
загальнолюдських, фундаментальних цінностей дасть їм змогу не
конфліктувати, а знаходити консенсусні форми існування.

Нині це є ідеалом нашого розвитку, зародки його поступово впроваджуються
у політичний процес. У демократичних країнах в останні десятиліття
багато традиційних і нових ідеологій виявляють намір ширше представити
загальнолюдські цінності, загальний інтерес, єдине людство, не
понівечене середовище існування. Ідеології поступово привчаються до
рефлексії.— дослідження власних соціальних та ідейних передумов,
критичного вивчення прийнятої методології пояснення та політичної дії.
Так відбувається процес деідеологізації свідомості.

Деідеологізація свідомості не є відмовою від ідеологій, це відмова від
ідеологічних стереотипів свідомості, надання ідеологіям цивілізованого
змісту, що відображає реальності демократичних політичних відносин.
Відмова від конкретних дискредитованих ідеологій не деідеологізацією
взагалі. Суспільство, соціальні групи, політичні організації завжди,
потребуватимуть системи теоретично оформлених поглядів, цінностей.
Йдеться не про деідеологізацію, а про створення ідеологій, що
відповідають інтересам суб’єктів, що ними усвідомлені й сприйняті. У
цьому випадку ідеології стають засобом згуртування соціальних
груп, прошарків населення. Зміст політично-ідеологічного впливу
на маси та форми реалізації його поступово задаються новими
суб’єктами політичного життя. Вони відходять від стереотипів
належної поведінки мас, що визначається і можновладцями, відкидають їх
«авторитетні» настанови й вказівки. Основними постулатами
тотально-ідеологізованого суспільства є такі: «все, що має бути,
здійснюється швидко і назавжди; важливо не те, що є, а те, що повинно
бути; той, хто суперечить (або принаймні не сприяє) належному,
порушує закони космосу і повинен загинути через ці закони» 7. Вони вже
не спрацьовують, хоча «не працюють» і нові політичні цінності та ідеї.
Відбувається переоцінка, точніше визначення політичних цінностей та
поява на їхній базі нових ідеологій.

Найбільшої ваги набувають цінності та ідеї лібералізму, національні,
історичні й екологічні. У кожному окремому регіоні, державному утворенні
(національному, адміністративному) одна з них стає провідною. Щоправда,
у межах деяких республік-держав зараз Важко виділити пріоритетну
політичну цінність, що є системотворчим фактором політичної ідеології.
Якщо в національно-державних утвореннях такою цінністю є національна
ідея, по-своєму усвідомлена й реалізована, то в Росії про це не можна
сказати нічого певного. Чим ширшим е державне утворення, а національна і
соціальна структури складнішими, тим важче виявити стрижневу ідею,
цінність політичної ідеології.

Політична цінність — це політичне значущі явища! процеси, предмети,
основи, сторони політичного життя! феномени політичної свідомості. Поряд
із спільними для державних і цивільних структур, соціальних спільностей
цінностями (демократія, гуманізм, солідарність, суверенітет» свобода,
рівність, справедливість, гідність тощо) у кожного політичного суб’єкта
залежно від його інтересів, традицій, культури є свої власні політичні
цінності. Загальні й особливі політичні цінності не е незмінними.

Система ідеологічних цінностей СРСР зруйнована, але вона ще жива.
Популісти, представники колишніх і політичних структур продовжують
оперувати цінностя-‘ ми абстрактного змісту, які у масовій свідомості не
знаходять грунту для закріплення. І це зрозуміло, крім того, що вони
дискредитували себе попередньою ідейно-політичною роботою, вони не
відображають нинішнього стану політичного життя народу. Багато з них є
цінностями майбутнього, ідеалами, і ще не зовсім ясно, як вони
вписуватимуться в реальну практику, . як Jx реалізувати, Відбувається
зіткнення ідеологій, а не пошук їхньої спільної основи. У зв’язку з цим
постала проблема розробки нової системи ціннісних орієнтацій, ідеалів,,
не відірваних від політичного життя.

У системі ідеологічних цінностей має бути основна системотворча
ідея-цінність. У пресі висловлювалися ідеї щодо цього, в основу яких
було покладено різні критерії: національні, раціональні, особистісні,
демократичні тощо. Наприклад, А. Аніпкін такою ідеєю вважає ідею
Батьківщини. І. Клямкін переконаний, що.! тільки екологічні ідея може
стати міжнаціональною. 3. Бжезінський має свою думку: «Права людини — це
єдина і найсприятливіша політична ідея сучасного світу… Привабливість
цієї ідеї криється у тому, що вона відповідає інтересам грамотних і
політичне свідомих мас, яких вже не можна з колишньою легкістю ізолювати
та ідеологічно обробляти. Посткомуністичні авторитарні режими будуть,
напевно, особливо вразливими для впливу ідеї прав людини завдяки
відсутності ідеології, яка була б всеохоплюючою, заслуговувала на
довір’я Отже, вони стануть доктринально нетривкими»

В умовах політичної незрілості народу, нелегітимності ідеологій,
становлення нових політичних цінностей, для яких ще нема достатніх
матеріальних, соціальних і духовних умов, досить рано надавати правам
людини ролі системотворчої ідеї. Це не означає, що цю ідею слід
відкинути. Становлення стабільного, демократичного суспільства неможливе
без єдиної ідеї, яка об’єднує більшість народу, мети і дій на
методологічній основі гуманізму та пріоритету особистісних факторів
суспільного і політичного розвитку.

Важливо обгрунтувати таку ідею, здійснення якої дозволило людству
перейти на інший, вищий рівень ціннісних орієнтацій, тобто до ідеї прав
людини. Реалізація і закріплення у свідомості мас цієї цінності — ідеї
дало б змогу об’єднати навколо неї й інші цінності, особливо
національні, екологічні, патріотичні тощо, подолати систему розвалу і
розвал системи нових цінностей. До неї слід віднести суверенітет особи.
Саме нерозвиненість людини як особи призвела суспільство до розвалу,
виявила його антигуманні зміст і спрямованість розвитку.

Суверенітет особи — це усвідомлення індивідом своєї самоцінності,
значущості, свобода вибору політичних переконань і дій. Суверенність
особи дасть їй можливість бачити світ таким, яким він є, а не розглядати
його крізь призму незрозумілих і нав’язаних ідеологічних міфів і
стереотипів. Суверенна людина — це насамперед вільна людина,
розкріпачена У своїх думках і діях, відповідальна у ставленні до справи.
Без відповідальності свобода перетворюється на анархію.

Суверенність особи — справжня, зрозуміла загальнолюдська цінність. Тому
за умови усвідомлення кожним самоцінності своєї особистості, грамотної
пропаганди цієї ідеї можна переходити до реальної реалізації інших
політичних цінностей. Поза нею всі інші політичні цінності зависають у
повітрі і нічого, крім загальних настанов, не несуть. Це ідеологізовані
«голі королі».

Суверенітет особи як вихідна системотворча ідея цінність повинен стати
загальною цінністю, оскільки всі політичні сили зацікавлені в її
реалізації. Адже в ній закладена думка про концентрацію особистісної
орієнтації на саму себе, а не на інші політичні суб’єкти
«аморфно-загальної» якості, що породжувало несамостійність мислення і
дії. Останнє призвело спочатку до виникнення ідеології жертовності та
нестатків в ім’я «прекрасного майбутнього», а потім ідеології
споживацтва, орієнтації на зрівнялівку, добродійність з боку держави і
партії. Як слушно зауважив В. Денисов, «перемога у нас ідеології люмпена
у формі загальної зрівнялівки призводить до експлуатації трудящої людини
неробою».

У цих умовах нероба і трудівник урівнюються у своїй суверенності, хоча
їхні ідеології різні. П. А. Сорокін, обґрунтовуючи функціональний
зв’язок між ситими і голодними (багатими й бідними) та ідеологіями,
відзначав, що в них різні соціально-політичні ідеології. Для успіху
комуністичної і зрівняльної ідеології, на його думку, необхідні дві
основні умови: 1) різке, значне зростання дефіцитного або порівняного
голодування мас за неможливості в тамування його іншими шляхами; 2)
наявність майнової диференціації у країні. Чим виразніші обидві умови,
тим, за рівності інших умов, швидший і сильніший успіх
комуністично-соціалістичної ідеології, тим легше вона приставатиме до
голодних .

Історична практика підтвердила цю залежність. Відхід від неї
зв’язаний з відмовою від комуністичної І ідеології, оскільки бідна і
голодна людина менше всього готова до творення, вона не суверенна.
Тому створюється ситуація 1918р., коли «політика стала особистою справою
такої ж цінності й необхідності, як забезпечення своєї родини борошном,
чаєм та усякою всячиною, необхідною для щоденного проживання», (М.
Пришвін).

Власне, це не політика в її справжньому значенні, оскільки такий стан
її не» відображає інтересів, їхньої !;структурованості щодо політичної
влади, але остання зобов’язана враховувати їх. Це особливо важливо
зараз, коли ведуться розмови про голод, який насувається. Водночас
політичне життя, соціологічні дослідження показують, що демократичні,
загальнолюдські цінності високо оцінюються людьми, але при рухомості
масової свідомості в практичних орієнтаціях вона важко розстається із
звичними символами. Ідентифікація себе з країною і правом помітно
слабша, ніж Із спорідненою групою і колективом підприємства, тобто
групами безпосереднього спілкування, тому людина віддає перевагу
гарантованій бідності порівняно з невизначеним майбутнім.

Ось чому вивести ідеологізовану людину в поле її суверенності й на базі
цього покінчити з рабською, голодною свідомістю, що абсолютно
підпорядковує її волю волі колективу, політичної спільності, надзвичайно
складно. Але іншого шляху немає. Консервація комуністичною ідеологією
рабської свідомості призводить до бездумних «політичних» дій мас, які
можуть стати політичною силою, що змете на своєму шляху існуючі або
взагалі нові політико-владні структури. ;

При цьому не слід забувати, що будь-яка найкраща на перших порах ідея
може бути перетворена не передбачуваними адептами на ідеологічну схему,
яка підкорює вже тим, що виявляється в абсолютних принципах. У ейфорії
вивільнення від старих стереотипів, .утопій можна не побачити
поневолення свідомості новими канонами, утопіями, змістовними кліше, які
доводиться приймати, а не розуміти.

Ситуація ускладнюється тим, що практично ніхто Зараз не займається
ідеологічною роботою, внаслідок чого нові ідеї швидко з’являються і ще
швидше зникають, концепції ідеологічно не проробляються. У політичних
структурах на різних рівнях немає структурних підрозділів або хоча б
груп, які б займалися цим видом діяльності. Щоправда, при деяких
громадських рухах (Рух та інші) створено робочі групи для проведення
розробок по соціокультурному забезпеченню реформ, Дослідженню проблем
національних відносин тощо. Але Де окремий сплеск хвилі, що не змінює
стану в усьому просторі. Якщо існують різні ідеології, то вони
відповідно потребують кваліфікованих кадрів ідеологів, мають
забезпечувати розробку і впровадження і у свідомість мас, перетворення
їх на переконання людей. Нехтування ідеологічною роботою вже дає
негативні наслідки, які незрівнянно зростатимуть, якщо таке становище
буде сталою нормою політичного життя, су, спільного й індивідуального
буття та свідомості. Ідеології не зможуть виконати своє призначення.

Отже, об’єднуюча і регулююча функції політичної ідеології на базі
суверенності особи, інтересів соціальних спільностей, інших політичних
суб’єктів державності повинні бути осмислені, прийняті як вихідна
цінність і цілеспрямовано впроваджуватися у політичній діяльності мас,
організацій, партій, рухів, усіх політичних і громадянських структур
суспільства. Це той стрижень, мірило, за допомогою якого можуть бути
стабілізовані політичне і суспільне життя, суспільство стане людянішим.

Похожие записи