Курсова робота

на тему: „Політична система суспільства”

Зміст

Вступ………………………………………………………….
……………………………………….3

Розділ I Характеристика політичної системи

суспільства…………………………………………………….
……………………………….

1.1 Поняття та структура політичної системи
суспільства………………………5

1.2. Партії в політичній системі суспільства : правове регулювання

статусу та
діяльності……………………………………………………..
……………………….13

1.3 Місце держави в політичній системі
суспільства……………………………….17

Розділ ІІ. Детальний аналіз взаємозв’язку

держави і
суспільства…………………………………………………….
……………

2.1. Поняття та
значення……………………………………………………….
………………..20

2.2. Правові форми взаємовідносин держави і громадського
об’єднання…..23

2.3. Права та обов’язки громадських
об’єднань……………………………………….25

Розділ ІІІ. Правові форми взаємовідносин

держави і комерційної
корпорації……………………………………………

3.1. Поняття
корпорацій……………………………………………………..
…………………..27

3.2. Поняття відносної самостійності
держави…………………………………………31

висновки……………………………………………………….
………………………………….33

список використаних
джерел…………………………………………………..35

Вступ

Актуальність. Актуальність даної теми полягає в доведенні взаємозв’язку
держави і політичної системи і як наслідок повної нерозривності, адже в
більшості випадків вони виступають як одне ціле.

Предмет дослідження. В даній курсовій роботі висвітленні основні
терміни, що стосуються політичної системи суспільства: поняття
політичної системи, ознаки, значення для суспільства, висвітлення ролі
держави в політичній системі, а також класифікація основних складових
політичної системи.

Методи аналізу. В основному в даній курсовій роботі, я використовував
такі методи як порівняльно-правовий, логічний та ін.

На мою думку, для того, щоб аналізувати політичну систему суспільства,
потрібно перша за все проаналізувати всі аспекти, що стосуються
громадянського суспільства.

Більш конкретно ознайомитися з громадянським суспільством, його
особливостями та характерними рисами дозволить формулювання його поняття
та визначення суттєвих ознак. У філософській, політологічній та правовій
науці пропонується чимало визначень поняття «громадянське суспільство»,
які наголошують на тих чи інших важливих його аспектах. На першій план
можуть виступати такі його сутнісні риси, як «сукупність індивідів», «не
одержавлені суспільні відносини», «реалізація прав та свобод людини»
тощо. Ці підходи є виправданими; з точки зору тих конкретних завдань,
які стоять перед дослідженням громадянського суспільства в межах різних
соціальних дисциплін. Однак при дослідженні громадянського суспільства в
контексті юридичної проблематики найбільш обґрунтованим буде
наголошування на інституціональній його характеристиці. Отже,
громадянське суспільство — це сукупність громадський інститутів, які
сформовані на добровільних засадах, діють на самоврядних засадах у межах
Конституції та законів, на посередництвом яких індивіди вільно
реалізують свої основні Природні права і свободи.

Розглянемо суттєві ознаки громадянського суспільства. Громадянське
суспільство, його інститути обумовлені безпосередніми життєвими
потребами та інтересами людей.. Автономний індивід з його потребами та
інтересами є антропологічним виміром, активним чинником як формування
окремих Інституцій громадянського суспільства, так і його функціонування
як цілісної системи суспільних відносин, заснованих на приватних
інтересах. Життя, свобода, безпека особистості, приватна власність є
елементарними потребами існування людини і громадянина, які роблять
можливим її цивілізоване спілкування з Іншими людьми, визначають
соціальні форми життєдіяльності, а Тому й становлять основні цінності
громадянського суспільства.

Індивід, сукупність індивідів, насамперед тих, які належать до
середнього класу, становлять якісну характеристику виникнення,
функціонування та розвитку громадянського суспільства. Саме на
фундаменті своїх особистих інтересів, їх єдності та спільних проблем, що
постають на шляху їх здійснення, індивіди утворюють ті чи інші
громадські об’єднання.

Громадянське суспільство відображає встановлення елементарного
соціального зв’язку між індивідами.

Отже, тепер можна перейти до характеристики політичної системи
суспільства.

Розділ I Характеристика політичної системи суспільства

1.1 Поняття та структура політичної системи суспільства

Звичайно, спільне існування людей неможливе без того, щоб вони вступали
у взаємини між собою. Виникнення найпростіших соціальних взаємин між
окремими індивідами є характерною ознакою такої первинної соціальної
форми спілкування людей, якою є громадянське суспільство. Саме в цій
формі спілкування, своєрідній першоклітині суспільства, закладені
прототипи усіх можливих більш складних соціальних взаємин, в тому числі
— політичних відносин. Стосунки громадянського суспільства становлять
фундамент як соціальної, так і державної організації. Вони
опосередковують глибинні пласти життєдіяльності як окремо взятого
індивіда, так і суспільства й держави в цілому. Таким чином, становлення
громадянського суспільства відображає історичний перехід людей від їх
природного стану, ізольованого існування в напрямку до цивілізованих
форм соціального спілкування .

У свою чергу держава як система публічних відносин в
загальнонаціональному масштабі виступає відносно відокремленою від
елементарних між людських стосунків, а тому й більш віддаленою від
індивіда, вторинною, складнішою формою соціальної інтеграції, яка
отримує внаслідок цього не тільки додаткові ресурси владного впливу на
суспільні відносини, але й певні можливості для узурпації владних
повноважень.

Громадянське суспільство охоплює відносно відокремлену сукупність
суспільних відносини [8, ст. 46].

До таких відносин належать передусім сімейні, релігійні, економічні,
етнічні, політичні та деякі інші. Особливе місце серед взаємин
громадянського суспільства посідають політичні відносини, які
опосередковують процеси формування загальнонаціональних пріоритетів
суспільства (первинні політичні відносини). На відміну від
централізованої системи державно-владних відносин стосунки в межах
громадянського суспільства складаються як горизонтальні, на засадах
координації, і залежать від прояву особистої ініціативи. Тому ці
стосунки функціонують у вигляді правових, насамперед приватноправових
відносин зі всіма їхніми атрибутами — свободою договору, формальною
рівністю сторін тощо.

Громадянське суспільство є сукупністю соціальних відносин, де
здійснюються основні права людин — на життя, свободу, безпеку,
власність.

На теренах громадянського суспільства людина виступає вже не тільки як
абстрактний індивід, пасивний об’єкт владних відноcин, а й як суб’єкт
права, активний носій певних, визначених юридичними нормами прав і
свобод. За умов демократичної правової Державності потреби та інтереси
індивіда, його соціальні запити тa воління знаходять своє предметне
втілення і юридичне оформлення в певних юридичних домаганнях у вигляді
прав і свободи людини і громадянина, насамперед в основних правах —
прав на життя, свободу, безпеку, власність. Людина володіє, користується
та розпоряджається майном, є чином трудового колективу, створює сім’ю,
задовольняє культурні та духовні потреби в межах взаємин та інститутів
громадянського суспільства, в яких держава в особі своїх державно —
ладних атрибутів присутня лише потенційно як гарантія їх визнання,
охорони та захисту. Коли ж за певних конкретних обставин виникають
конфліктні ситуації, які перешкоджають безпосередньому здійсненню
основних прав і свобод людини, нормальному ходу реалізації права,
з’являється необхідність реального втручання з боку держави, примусового
здійснення правових норм, практичного застосування примусових заходів
для Охорони та захисту прав і свобод людини.

Громадянське суспільство опредмечується у відповідних громадських
інститутах, має власний устрій, зовнішню форму твого існування у вигляді
різноманітних за своїм конкретним спрямуванням об’єднань індивідів.

Серед цих інститутів — сім’я, церква, приватні чи колективні
підприємства, комерційні організації, об’єднання за інтересами,
профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські організації,
політичні партії, недержавні засоби масової інформації. Головною ознакою
цих інститутів є те, що вони утворюються не державою, а самими
індивідами, і тому їх реальне функціонування є показником громадянської
зрілості суспільства, усвідомлення ним своїх власних потреб, рівня його
самосвідомості. Саме від ефективності функціонування інститутів
громадянського суспільства залежить авторитет та реальні можливості
упливу громадської думки на державно-владні інститути. Серед інститутів
громадянського суспільства слід виокремити аполітичні партії та рухи,
оскільки вони виступають своєрідною перехідною ланкою» від потреб і
інтересів громадянського Суспільства, які від того набувають значення
політичних пріоритетів, до власне організації і здійснення державної
влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямована на сферу
громадянського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої
самоврядні інститути, на відміну від політичних відносин, з точки зору
суто юридичних критеріїв ближча до суспільства, побудованого на
цивільних (цивільно-правових) засадах, через те що стосунки, які воно
охоплює, регулюються цивільно-правовим методом, нормами приватного,
насамперед цивільного права. Основним при розгляді політичних проблем є
поняття політики, яке має відповідати суворим критеріям наукового
підходу до складної проблематики політичної життєдіяльності суспільства,
висвітлення якої слід чітко скорегувати в напрямку пріоритету
гуманітарних загальнолюдських цінностей [7, ст. 35].

Тривалий час у вітчизняній політичній та юридичній літературі панувало
спрощене розуміння сутності політики та політичних відносин, яке зводило
їх лише до боротьби класів та панування класової волі. Це було зумовлено
об’єктивними та суб’єктів більшими чинниками, серед яких слід відзначити
морфологізацію аполітичної ідеології, неструктурованість політичних
інтересів, непрозорість політичного процесу, нерозвиненість масової
політичної свідомості тощо.

Різноманітність і суперечливість політичних інтересів окре-ряих
соціальних груп, класів, етносів може привести за умов акцентування на
розбіжностях до відкритої конфронтації, до взаємного їх знищення, проте
ці інтереси шляхом демократичного дискурсу можуть бути спрямованими до
компромісної точки зору на ґрунті спільних потреб суспільства,
загальновизнаних людських цінностей.

Отже, політику слід розглядати як суспільну діяльність, зміст якої
становлять організація, регулювання та контроль відносин між людьми,
соціальними групами з точки зору загально значущих для суспільства
тенденцій. Тому головним у політиці є участь управлінні державою,
прагнення до оволодіння державною владою як організацією, що здатна
використовувати ресурс Суспільства в загальнонаціональному масштабі.
Результатом застосування системної методології до вивчення Політичних
явищ став розгляд політики як системного утворення, що характеризується
цілісністю, виконує певні функції, має визначену структуру, складається
з відповідних елементів. Усі ці впізнавальні конструкції знайшли своє
відображення в теорії сподівання населення, а з іншого — на здобуття
державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі

для здійснення політичних настанов та програм, що стосується відтепер
безпосередньо проблематики функціонування політичної системи.

Громадянське суспільство, його окремі інститути формуються і
функціонують на засадах самоврядування.

Індивіди безпосередньо або через утворені ними органи вирішують питання
своєї життєдіяльності — добровільно формують певні інститути для
колективного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе
правила поведінки у формі соціальних, насамперед правових норм, якими
керуються у своїй діяльності, самостійно приймають спільні рішення і
самі їх виконують. Самоврядність забезпечується гарантованою правовими
нормами можливістю виявлення ініціативи, активної поведінки, правом на
прийняття найбільш оптимального з точки зору інтересів індивідів та їх
об’єднань рішення. Загальновизнаним вважається принцип, згідно з яким
самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в межах
Конституції та законів.

Відносини громадянського суспільства регулюються правом на засадах
унормування свободи та рівності учасників громадського спілкування [8,
ст. 47].

Відносини громадянського суспільства за своїм визначенням мають бути
вільними від безпосереднього управлінського втручання з боку владних
інститутів держави, а тому й регулюються правом, яке передбачає
формально визначені межі свободи поведінки1 учасників громадянського
спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і
на власний ризик. Тому нормативна структура громадянського суспільства
виступає як результат впорядкування на основі правових норм, насамперед
як його правовий устрій.

У цьому плані сам термін «громадянське суспільство» є не досить вдалим,
оскільки передбачає учасником громадянського спілкування громадянина, а
поняття «громадянин», як відомо, співвідноситься з державою, оскільки
під громадянством розуміють членство в державі, постійний не тільки
правовий, але й політичний зв’язок між державою та індівидом. Тому,
звісно, громадянин є передусім суб’єктом відносин з державою. Сфера
соціального спілкування, яка охоплює саме громадські стосунки політичної
системи суспільства, яка посідає одне з провідних місць у вітчизняній
політології, має значний методологічний потенціал для суміжних галузей
соціальної науки.

З огляду на тематику державознавства провідною при висвітленні питання
про політичну систему стає теза про те, що в сучасному демократичному
суспільстві держава, яка є стрижневим суб’єктом відносин політичної
влади, не повинна претендувати на монополію у вирішенні проблем
політичного розвитку країни. Проголошення політичної багатоманітності
однією із засад державного устрою, функціонування та розвитку сучасної
державності ( ст. 15 Конституції України) означає визнання активної ролі
політичних партій у суспільстві, коли загальні напрямки соціального
розвитку акумулюються і формуються передусім у площині інтересів
громадянського суспільства на засадах вільної конкуренції політичних
поглядів та програм.

Можливим є формулювання різних понять політичної системи суспільства,
кожне з яких має своє пізнавальне значення. Принаймні одне з них охоплює
сукупність політичних явищ на терені певної країни, відображає різні за
своїм конкретним змістом рівні політичної життєдіяльності суспільства.

З цієї точки зору вирізняють такі елементи політичної системи:

1) суб’єкти політики (людина, соціальні групи та утворення);

2) політичні інститути (держава як інститут, політичні партії та рухи),
які відбивають інтереси суб’єктів політики, становлять разом політичну
організацію суспільства;

3) політичні відносини, які складаються між структурними елементами
політичної системи;

4) політичні норми, за допомогою яких регулюється політичне життя
суспільства;

5) політичну свідомість, яка відображає ідеологічне та психологічне
становлення до політики;

6) політичну діяльність як сукупність певних дій та вчинків її
учасників.

Таке поняття політичної системи суспільства слід оцінювати як гранично
широке і тому придатне передусім для соціально-філософського дослідження
чи галузі знань, що спеціально присвячена вивченню політики з різних її
боків політології. На цьому рівні поняття політичної системи
співвідноситься з поняттям суспільства, тематика політичної системи
розглядається в загальному контексті суспільно-політичної проблематики.
Так, у 60 політичній системі суспільства з цієї точки зору можна
вирізнити два суттєвих аспекти, без яких неможливо уявити складний
механізм функціонування політичної влади за умов функціонування
демократичних принципів: здійснення програмних настанов Партією, яка
перемогла на виборах і завоювала більшість у парламенті та уряді, і
діяльність політичних сил, які перебувають в опозиції [8, ст. 48].

Теорію держави та права, предмет якої становлять інституціональні
елементи державно-правової організації суспільства, цікавить передусім
вузьке поняття політичної системи, що з огляду на попереднє розуміння
виокремлює її інституціональний аспект і саме тому його можна назвати
політичною організацією Суспільства. Не менш важливою з цього погляду є
і те, що інституціональне визначення політичної системи корелює до
наведеного вище інституціонального поняття громадянського суспільства в
контексті загальної проблематики організації Життєдіяльності
суспільства.

Таким чином, під політичною системою суспільства (політичною
організацією) розуміють узяті разом і у взаємодії державу як інститут
управління та інші політичні організації, які беруть участь у формування
і здійсненні політичної влади.

З точки зору запропонованого вузького розуміння можна вирізнити такі
елементи політичної системи суспільства:

1) держава в її інституціональному аспекті як орган (система органів)
здійснення політичної влади та управління в загальнонаціональному
вимірі;

2) політичні партії, які акумулюють політичні настрої населення,
виробляють програми загальнонаціонального розвитку, беруть участь у
виборах і діяльності представницьких органів влади;

3) об’єднання (блоки) політичних партій та політичні рухи.

Слід зауважити, що досить часто до складу політичної системи в її
вузькому значенні відносять такі організації, які повинні з принципових
міркувань перебувати за межами безпосередніх відносин політичної влади,
— церкву, професійні спілки, трудові колективи підприємств, жіночі та
молодіжні організації і т. ін., що, з одного боку, свідчить про
недостатню визначеність та структурованість існуючих політичних
інтересів у суспільстві, а з іншого — містить теоретичне обґрунтування
можливості одержавлення названих інститутів, які за звичайних умов
перебувають на рівні відносин громадянського суспільства. У практичному
вимірі охоплення державно-владним впливом різноманітних видів суспільних
відносин, які за своєю сутністю не є політичними, провокує невиправдане
розширення меж застосування примусових заходів, тоталітаризації держави,
коли вона зможе набути нової якості, перетворитися на всеохоплюючу
(тоталітарну).

На користь саме такого нового бачення питання про відносини між цими
утвореннями і політичними інститутами свідчить аналіз тенденцій розвитку
виборчого законодавства та законів, які регулюють статус і діяльність
різних неполітичних об’єднань громадян — громадських і релігійних
організацій, профспілок, виключаючи можливість їх безпосередньої участі
в політичній діяльності.

1.2. Партії в політичній системі суспільства : правове регулювання

статусу та діяльності

Історично політичні партії складалися як об’єднані спільним
інтересом групи людей, організації прихильників певних поглядів на шляхи
розвитку суспільства і держави, діяльність яких безпосередньо була
спрямована на завоювання державної влади. Прообрази сучасних політичних
партій сформувалися ще за античних часів — у Стародавній Греції та в
Римі.

Політична партія — це об’єднання прихильників певної
загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яке утворюється для
участі у виробленні та здійсненні державної політики, виборах органів
влади, представництва в їх складі.

Єдиним інтересом політичної партії є політичний інтерес, опредмечений в
її політичній активності. Політична партія є різновидом об’єднань
громадян, яке створюється спеціально для участі в політичній діяльності,
що й відрізняє її від інших об’єднань громадян (громадських організацій,
об’єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій,
трудових колективів), котрі формуються для здійснення будь-яких інших,
але — і це основне — неполітичних інтересів і тому не можуть і не
повинні бути суб’єктами політичної системи.

Роль політичних партій у політичній системі сучасного суспільства
полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні інститути,
знаходяться серед пересічних громадян, є своєрідними посередниками між
народом, який реалізує за їх допомогою повноваження єдиного джерела
влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим
інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі [7, ст. 36].

Політичні партії за умов демократичного політичного режиму виконують
такі функції:

1) виявлення та акумуляції політичних настроїв;

2) представництва політичних інтересів різних соціальних груп;

3) формування політичних програм щодо можливих напрямків розвитку
суспільства та держави;

4) забезпечення конкуренції політичних поглядів;

5) підготовки кадрів для політичної діяльності;

6) реалізації політичних програм через загальнонаціональні Інститути
влади та управління (у разі перемоги на виборах);

7) політичного опанування (у разі поразки на виборах). Політичні партії
є невід’ємним складовим елементом демократії, заснованої на засадах
політичного плюралізму, непорушності прав та свобод людини і
громадянина, насамперед — гарантій політичної свободи. Особлива роль
політичних партій у .політичній системі сучасних економічно розвинених
країн приводить до того, що сама сутність цих політичних систем часто
визначається зарубіжними політологами як «правління політичних партій»
або як «партійна демократія».

Непересічна роль політичних партій в організації та здійсненні
політичної влади передбачає порівняно з іншими видами об’єднань громадян
певні особливості правового регулювання їх становища та діяльності, а
саме:

особливі умови участі в політичних партіях, членами яких можуть бути
лише громадяни країни, які пов’язані з державою єдиним політичним
інтересом, спільною політичною долею; певні законодавчі обмеження щодо
можливості їх антиконституційної діяльності; спеціальні правила та
процедури легалізації політичних партій (в Україні — політичні партії
офіційно визнаються шляхом їх реєстрації в Міністерстві юстиції
України); вимоги щодо прозорості політичних партій для суспільства і
Держави, їх функціонування на демократичних засадах — добровільності,
гласності, підконтрольності, відповідальності, законності; вимоги щодо
не суперечливості статуту та програм партій, які не повинні суперечити
чинному законодавству; гарантії щодо невтручання з боку держави, зокрема
примусового розпуску політичних партій, який допускається тільки на
законних підставах і за особливою процедурою (в Україні — за рішенням
судових органів); фінансову підтримку з боку держави.

У багатьох країнах розвиненої демократії основи правового положення і
діяльності політичних партій установлюються Конституцією, детально
регламентуються окремими законами про політичні партії. Використовується
також і інший варіант, коли правовий статус політичної партії
регулюється конституційними положеннями та загальними нормами щодо
організації та діяльності громадських об’єднань, одним із видів яких
вважаються політичні партії. В Україні нещодавно був прийнятий окремий
закон «Про політичні партії», який став комплексним нормативно-правовим
актом, що регламентує різні сторони організації та функціонування
політичних партій [5, ст. 29].

За своїм ідеологічним спрямуванням партії можуть бути: ліберальними,
соціалістичними, демократичними, національно-демократичними,
соціал-демократичними, консервативними, клерикальними (християнськими)
тощо. В деяких країнах законом забороняється організація і діяльність
радикальних політичних партій, які закликають до насильницького
повалення конституційного ладу, розпалюють релігійну, расову,
національну ворожнечу, порушують загальновизнані права і свободи людини.

Політичні системи сучасних західних демократій вибудовуються таким
чином, що вони функціонують, як правило, у дво чи три партійному режимі,
коли найвпливовіші партії або партійні блоки змінюють одне одного біля
керма державної влади та управління. Законодавство може підтримувати і
стимулювати такий порядок зміни партій шляхом встановлення певних
відсоткових бар’єрів, що створює для партій, які набрали незначну
кількість голосів на виборах, перешкоди щодо можливостей партійного
представництва в парламенті.

Для участі в тих чи інших політичних акціях і передусім у виборчих
кампаніях політичні партії, щоб збільшити можливості свого впливу,
можуть об’єднуватися в блоки. Політичні рухи можна охарактеризувати як
більш масові порівняно з партіями, але менш організовані політичні
об’єднання громадян, які створюються для об’єднання зусиль щодо
вирішення найгостріших конкретних політичних питань і можуть не мати
фіксованого членства, чітко визначеного статуту та політичної програми.
Діяльність політичного руху має, як правило, тимчасовий характер і
завершується при досягненні конкретної мети, для якої він був створений,
або його розпадом, або перетворенням на одну чи кілька політичних
партій.

1.3 Місце держави в політичній системі суспільства

При розгляді проблематики політичної системи суспільства з позицій
державно-правової науки слід, однак, чітко визначитися стосовно того, що
саме держава як орган влади та управління в масштабі всього суспільства
виступає її стрижневим елементом, ядром.

Саме навколо державної влади як концентрованого втілення політики в
загальнонаціональному вимірі формуються інтереси інших політичних
інститутів, точиться боротьба політичних партій за те, щоб здобути
важелі державного управління. У самій державності з точки зору
реалізації політичних інтересів та програм провідними виступають такі
державні інститути, як парламент та уряд. Депутати парламенту та члени
уряду, яких приводить на посади політична партія, що перемогла на
виборах, посідають у цих органах так звані політичні посади і тому
кваліфікуються як політичні службовці [8, ст. 49].

Особливий статус держави в політичній системі суспільства обумовлений
тим, що саме держава на відміну від політичних партій, блоків політичних
партій та рухів:

1) об’єднує все населення країни на умовах особливого членства в
державі, своєрідної належності до держави, що пов’язана з фактом
постійного проживання на її території, або набуття такої специфічної
ознаки, як громадянство чи підданство. Це дає можливість кваліфікувати
державну владу як найбільш ефективний засіб мобілізації зусиль всіх
членів суспільства, дозволяє державі на відміну від політичних партій
використовувати найвагоміші ресурси суспільства, насамперед —
адміністративний ресурс, для вирішення тих чи інших актуальних проблем;

2) виступає як усередині країни, так і за її межами від імені і за
уповноваженням народу як єдиного законного представника народного
(національного) суверенітету. Жодна політична партія чи політичний рух
не мають таких виняткових повноважень, не можуть виступати від імені
народу, оскільки представляють інтереси лише його певної частини. У
міжнародних відносинах це дозволяє державі уособлювати народ, бути
персональним членом міждержавного політичного спілкування, суб’єктом
міжнародного права, заключати від свого імені міжнародні договори,
входити до складу міжнародних організацій.

3) являє собою єдину форму політичної організації населення, яка
відбиває і реалізує загальнонаціональну волю, що інтегрується на основі
інтересів громадян, соціальних груп та верств населення за
посередництвом інститутів громадянського суспільства, зв’язує в одне
ціле як політичну систему суспільства, так і все суспільство в цілому. В
цьому розумінні держава виступає ознакою, атрибутом сучасного
суспільства, яке здатне усвідомлювати свою ідентичність, виокремлювати
власні актуальні проблеми і вирішувати їх солідарними зусиллями всіх
своїх громадян;

4) державна влада як найбільш суттєва ознака державної організації має
таку політико-правову властивість, як суверенність, що дає можливість
визнавати державну владу верховною над проявами інших форм публічної
влади всередині країни, що тягне за собою право визнавати недійсними
будь-які протизаконні рішення інших суб’єктів політичної системи, та
незалежною у міждержавних стосунках;

5) видає загальнообов’язкові правила поведінки, насамперед у формі
законів, а також інших нормативно-правових актів, доводить їх до
реалізації. Звичайно, політичні партії також можуть приймати свої
акти-статути, програми, поточні рішення, але ці документи мають лише
внутрішнє значення, поширюються тільки серед їх членів, доводяться до
реалізації організаційними засобами партії та виховною роботою;

6) має постійний професійний апарат для здійснення управління
суспільством, у якому працюють спеціально підготовлені для такої
діяльності кадри — державні службовці. Для їх професійного навчання та
підготовки функціонує розгалужена система підготовки та підвищення
кваліфікації працівників державного апарату. Статус державних службовців
і питання проходження ними служби в державних органах регулюються
спеціальним законодавством;

7) володіє монополією на легальне застосування насилля, яке здійснюється
за допомогою збройних сил та інших «матеріальних придатків влади» —
установ для утримання засуджених тощо. На цю обставину яскраво вказував
відомий німецький соціолог XX століття М. Вебер, який зазначав, що не
може існувати соціологічного визначення держави через її функції чи
напрями діяльності, оскільки вона може займатися різноманітною
діяльністю відповідно до обставин, що склалися в конкретно-історичній
ситуації, але завжди за будь-яких обставин і в будь-які часи держава
володіє монополією на насилля, застосування примусових заходів [7, ст.
36].

Тому жодна політична партія не може претендувати на створення власних
збройних формувань, застосовувати до своїх членів чи інших осіб заходи
примусового характеру. Зокрема, присвоєння політичними партіями чи
іншими об’єднаннями громадян повноважень на утворення воєнізованих
формувань забороняється Конституцією України 1996 року і переслідується
законом.

Розділ ІІ. Детальний аналіз взаємозв’язку держави і суспільства

2.1. Поняття та значення

Держава — не тільки результат розвитку суспільства, а й чинник
формування політичної системи суспільства.

Політична система суспільства — упорядкована на засадах права система
всіх політичних явищ, що функціонують і взаємодіють (або протидіють) у
суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі;
це механізм організації і функціонування політичної влади.

Держава хоча й найважливіша, але не одна лише політична організація в
суспільстві. До складу політичної системи суспільства входять такі
недержавні громадські об’єднання, як партії, професійні спілки, жіночі
організації, громадські рухи (наприклад, Народний рух в Україні),
інститути громадської думки та ін.

Елементи політичної системи суспільства:

• суб’єкти політики — держава, політичні партії, політичні рухи,
громадські об’єднання та ін.;

• політичні норми і принципи;

• політичні відносини;

• політична ідеологія, свідомість, погляди, культура;

• зв’язки між названими елементами.

Взаємодія елементів (компонентів) політичної системи суспільства
дозволяє виділити п’ять підсистем її функціонування.

1. Інституціональна — суб’єктний склад (народ, соціальні верстви,
політичні партії, громадські організації та інші об’єднання громадян,
трудові колективи, держава та ін.).

2. Нормативна (регулятивна) — система політичних (а також правових) норм
і принципів, що регулюють відносини між народами, соціальними групами,
партіями, політичними лідерами.

3. Функціональна — політичні відносини, політичний процес, політичний
режим, оскільки через них формується, змінюється, здійснюється політика.

4. Ідеологічна — політична ідеологія, свідомість, погляди, культура,
можливість громадянина оцінити політичне буття і обрати варіант
поведінки.

5. Комунікативна — інтегративні (об’єднуючі) зв’язки всіх підсистем
функціонування політичної системи суспільства в цілому [7, ст. 37].

Кожна із самостійних частин — ланок політичної системи суспільства має
власну структуру, свої принципи організації та діяльності, самостійність
у вирішенні питань, що належать до їх внутрішніх і зовнішніх справ.

Зазначені елементи і частини об’єднуються в єдину політичну систему
категорією «політична влада».

Особливе місце в політичній системі суспільства належить державі,
оскільки вона є головним засобом досягнення цілей, що постають перед
суспільством, концентрує в собі різноманіття політичних інтересів, надає
усталеність політичній системі за допомогою впорядкування її діяльності.

Ознаки держави, що відрізняють її від громадських об’єднань:

1) у кожній політичній системі суспільства може існувати лише одна
держава, а громадських об’єднань — багато;

2) держава — організація всього населення, а громадські об’єднання —
частини населення;

3) лише держава є одноособовою повновладною організацією в масштабі
всієї країни, здатною захистити основні права і свободи всіх осіб, що
перебувають на її території;

4) лише держава має у своєму розпорядженні спеціальний апарат, який
займається управлінням громадськими справами;

5) лише держава має у своєму розпорядженні спеціальні установи та
заклади примусового характеру і має монопольне право застосовувати
примус на своїй території; громадські об’єднання позбавлені цих ознак;

6) лише держава має монопольне право видавати юридичні норми,
обов’язкові для всього населення, і забезпечувати їхню реалізацію.
Громадські об’єднання приймають програми, статути, поточні рішення, що
мають внутрішньоорганізаційне значення;

7) лише держава має монопольне право встановлювати і стягувати податки,
формувати загальнонаціональний бюджет;

8) лише держава є офіційною особою (представником усього народу)
всередині країни і на міжнародній арені — суверенною організацією.
Громадським організаціям такі якості і функції не властиві. Вони
вирішують локальні за своїм змістом та обсягом завдання у суворо
визначеній сфері громадського життя.

2.2. Правові форми взаємовідносин держави і громадського об’єднання

Об’єднання громадян тією чи іншою мірою беруть участь у політичному
житті суспільства, у політичних відносинах із державою і, відтак,
взаємодіють (співробітничають або конфліктують) із нею.

Взаємовідносини держави і об’єднань громадян мають правовий характер.

Об’єднання громадян — це добровільне громадське формування людей,
створене на основі спільності інтересів для реалізації своїх прав і
свобод [6, ст. 50].

Об’єднання громадян не є об’єктами управління з боку державних структур,
їх діяльність визначається статутом (положенням), цілями і завданнями їх
створення, що не виходять за рамки закону. Беручи участь у
соціально-політичному і культурному житті суспільства і держави,
громадські організації та їх об’єднання реалізують права, передбачені
статутами (положеннями).

До громадських об’єднань можна віднести політичні партії,
соціально-економічні і соціально-культурні об’єднання, масові
громадянські рухи, асоціації, релігійні організації тощо. Основними з
них є політична партія і громадська організація.

Політична партія — добровільне об’єднання людей, що виражають волю
певних соціальних груп, які прагнуть домогтися або утримати державну
владу, впливають на політику держави відповідно до програми і статуту
своєї діяльності.

В Україні членами політичної партії можуть бути лише її громадяни.
Реєстрація політичної партії провадиться Міністерством юстиції України.

Громадська організація — добровільне об’єднання людей, створене ними для
досягнення особистих і громадянських цілей, що діє на засадах
самоорганізації, самоврядування, самооплати (спілки, товариства, групи,
об’єднання, не засновані урядом або міждержавною угодою). Наприклад,
профспілки — громадські організації, що об’єднують громадян, пов’язаних
спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Профспілки
створюються без безпосереднього дозволу на засадах вільного вибору їх
членів.

В Україні громадська організація реєструється Міністерством юстиції,
місцевими органами виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських,
селищних, міських Рад народних депутатів.

Усі громадські об’єднання рівні перед законом.

Держава (в особі державних органів і посадових осіб):

1) встановлює юридичні норми, які визначають порядок їх офіційного
визнання (легалізації) шляхом реєстрації;

2) реєструє об’єднання громадян і встановлює їх ідентифікаційний код. В
Україні діють Українська республіканська партія, Народно-демократична
партія. Партія зелених, Соціалістична партія та ін., Спілка адвокатів,
Наукове товариство ім. Тараса Шевченка тощо;

3) забезпечує дотримання прав і законних інтересів об’єднань громадян;
4) здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності об’єднань
громадян зареєстрованому статуту:

нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи
прокуратури;

контроль над джерелами і розмірами надходжень і сплатою податків
здійснюють фінансові органи і органи державної податкової адміністрації;

5) передбачає відповідальність уповноважених осіб громадських об’єднань
за порушення законодавства; 6) не втручається у діяльність громадських
організацій, тому що вони не є об’єктами державного управління; 7)
створює режим найбільшого сприяння для їх функціонування: наділяє
певними пільгами або зовсім звільняє від податків, або надає дотації і
кошти.

2.3. Права та обов’язки громадських об’єднань

1) допомагати державі вирішувати завдання економічного, соціального,
культурного будівництва шляхом прийняття спільних політичних рішень із
державними органами. Наприклад, «Спілка лідерів місцевої і регіональної
влади України» (громадська організація, створена в 1999 p.) підписала
разом із Президентом «Декларацію про державну регіональну політику»,
спрямовану на реформування державного устрою країни;

2) брати участь у різних видах політичної діяльності шляхом створення
спільних комісій із державними органами;

3) брати участь у формуванні (висувати кандидатуру, провадити
передвиборну агітацію тощо) корпусу депутатів представницьких органів
державної влади, тобто бути суб’єктами фундаторської діяльності держави;

4) бути з ряду питань суб’єктами правотворчої діяльності держави
(наприклад, укладення колективного договору);

5) вносити пропозиції до органів державної влади (наприклад, ініціативні
законопроекти через народних депутатів до Верховної Ради);

6) бути з ряду питань суб’єктами правозастосовної (складання протоколу
про адміністративні правопорушення) і контрольно-наглядової (робота
громадянських інспекторів охорони природи) діяльності держави;

7) проводити масові заходи (демонстрації, мітинги тощо);

8) захищати права членів організації в державних органах та ін [7, ст.
38].

Громадські об’єднання не можуть:

1) втручатися в діяльність одне одного;

2) втручатися у діяльність державних організацій і посадових осіб. Так,
організаційні структури політичних партій не можуть створюватися і діяти
в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого
самоврядування, військових формуваннях, а також на державних
підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і
організаціях (ст. 37 Конституції України);

3) мати воєнізовані формування (ст. 37 Конституції України);

4) підмінювати діяльність комерційних (господарських) організацій,
ставити перед собою мету одержання прибутку або створюватися з цією
метою.

Забороняються:

громадські організації і партії, програмні цілі або дії яких спрямовані
на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності
держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади,
пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової,
релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я
населення (ст. 37 Конституції України).

Заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише в судовому
порядку.

Громадські організації діють у рамках правового режиму, встановленому
державою.

Якщо держава — це суверенна політична організація всього народу, то
партії, інші громадські організації — лише учасники здійснення
політичної влади. Вони виражають волю своїх членів, груп людей, певних
верств суспільства, діють у рамках закону і не мають державно-владних
повноважень.

Розділ ІІІ. Правові форми взаємовідносин держави і комерційної
корпорації

3.1. Поняття корпорацій

Корпорація — це добровільне (на основі договору) об’єднання людей з
метою виконання якої-небудь соціальне корисної діяльності, воля якого
визначається груповими інтересами індивідів, що входять до його складу,
і яке організаційно і у майновому відношенні діє зовні як єдине ціле від
свого імені. Це визначення є загальним для об’єднань громадян —
комерційних і некомерційних. Об’єднання громадян, про які йшлося в
попередньому параграфі, — недержавні і некомерційні.

Поділити організації на комерційні і некомерційні можна за критерієм —
чи мають вони на меті отримання прибутку або ні. Ця відмінність має
принципове значення і у податковому відношенні: некомерційні організації
одержують певні пільги, або зовсім звільняються від податків, або
одержують дотації і кошти від держави.

Комерційні корпорації створюються для виконання діяльності, яка
приносить прибуток, тобто підприємницької діяльності. Це об’єднання не
лише людей, але й капіталів (майна). У сучасному законодавстві інших
країн досить докладно регламентуються різні сторони бізнесу, включаючи
активність багатоманітних громадянських асоціацій підприємців (спілок
підприємців, торгово-промислових палат, спілок роботодавців, лобістських
асоціацій та ін.). Чинні конституції світу набагато частіше говорять про
спілки підприємців (безвідносно до їх видів), ніж про окремі види
підприємницьких організацій [7, ст. 39].

Колективне утворення стає корпорацією, якщо набуває статусу юридичної
особи. Статус юридичної особи суб’єкт підприємницької діяльності в
Україні одержує після державної реєстрації або у виконавчих комітетах
міських, районних (у місті) Рад народних депутатів, або в органах
державної адміністрації, а також після присвоєння йому в органах
державної статистики ідентифікаційного коду і включення до Єдиного
Державного Реєстру Підприємств і Організацій України.

Комерційні корпорації займаються бізнесом, який може мати для
суспільства як позитивні, так і негативні наслідки. У силу цього держава
змушена впливати на бізнес. Ринок у сучасному світі давно вже не є
механічним породженням приватної власності. Правила для суб’єктів ринку,
керуючись об’єктивними законами економіки, встановлює держава.
Визначення правил гри на ринку, забезпечення досягнення суспільних
результатів (економічний ріст, зниження інфляції, безробіття) — складові
економічної функції держави.

Необхідність управління бізнесом, його планування — головне завдання
держави. Існує система державних засобів управління, що підтримують усю
систему бізнесу, систему комерційних корпорацій. В Україні розроблена
Програма державної підтримки підприємництва (1993 p.). Відповідно до ст.
42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у
підприємницькій діяльності, не допускає зловживання монопольним
становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та
недобросовісної конкуренції.

Корпорації зобов’язані діяти з урахуванням певних правових рамок,
установлених державою для комерційного регулювання. Лише в межах цих
правових рамок комерційні корпорації можуть функціонувати самостійно.

Відносини держави з комерційними корпораціями будуються часто на основі
партнерства, певна річ, у межах повноважень відповідних владних
структур.

Держава (в особі державних органів і посадових осіб) діє відносно
комерційних корпорацій багато в чому так само, як і не-комерційних
громадянських об’єднань.

Держава (в особі державних органів і посадових осіб):

1) встановлює коло суб’єктів, які мають право займатися підприємницькою
діяльністю;

2) встановлює юридичні норми, які визначають порядок офіційного визнання
(легалізації) комерційних організацій шляхом реєстрації;

3) реєструє комерційні об’єднання громадян і встановлює їх
ідентифікаційний код в органах державної статистики (в Україні — Єдиний
Державний Реєстр Підприємств і Організацій України);

4) гарантує комерційним організаціям рівні права і створює рівні
можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових,
інформаційних, природних та інших ресурсів. Забезпечення зазначеними
ресурсами відбувається лише за умови виконання комерційною організацією
робіт і поставок для державних потреб;

5) забезпечує дотримання прав і законних інтересів комерційних об’єднань
громадян, офіційно встановлених, — гарантує недоторканність майна і
забезпечує захист прав власності;

6) здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності комерційних
організацій зареєстрованому статуту:

— нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи
прокуратури;

— контроль за джерелами і розмірами надходжень і сплатою податків
здійснюють фінансові органи і органи державної податкової адміністрації;

7) передбачає відповідальність уповноважених осіб комерційних
організацій за порушення законодавства;

8) не втручається безпосередньо в діяльність комерційних організацій,
оскільки вони не є об’єктами державного управління, проте законодавче
забезпечує свободу конкуренції між ними, захищає споживача від проявів
недобросовісної конкуренції і монополізму;

9) створює режим найбільшого сприяння для функціонування комерційних
організацій: передає державне майно, наділяє земельними ділянками і
цільовими кредитами — короткостроковими і довгостроковими, надає систему
заохочень (певний час не стягувати податки), створює внутрішній і
зовнішній ринок для суб’єктів підприємницької діяльності [7, ст. 40].

Забороняється заняття підприємницькою діяльністю таким категоріям
громадян:

• військовослужбовцям;

• посадовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки,
внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату;

• посадовим особам органів державної влади і управління, що покликані
здійснювати контроль за діяльністю підприємств;

• особам, які відбувають строк покарання, до його закінчення;

• особам, які мають непогашену судимість за крадіжку, хабарництво та
інші корисливі злочини.

Комерційні об’єднання покликані діяти щодо громадянського суспільства і
держави в такий спосіб:

• сплачувати податки в установленому законом порядку;

• розвивати економіку держави, заповнюючи відповідні економічні ніші;

• розвивати національний бізнес, ділові відносини з іншими державами;

• сприяти підняттю рівня матеріального забезпечення громадян та ін.

3.2. Поняття відносної самостійності держави

Розглядаючи тісний взаємозв’язок і взаємозалежність суспільства і
держави, громадських об’єднань і держави, комерційних , корпорацій і
держави, слід зважувати на те, що держава має відносну самостійність.

Відомо, що «абсолютної самостійності» ні в природі, ні в суспільстві
бути не може, оскільки існує загальний взаємозв’язок процесів і явищ. Не
може бути й «абсолютної залежності». Коли ми говоримо про державу як про
«слугу суспільства», це не означає, що ми представляємо її як слугу,
маріонетку в грі зовнішніх умов, суспільних відносин. Якби держава не
мала певної самостійності, своєї внутрішньої та зовнішньої свободи, вона
була б пасивною, мертвою, а отже, зайвою ланкою в політичній системі
суспільства, у громадянському механізмі. Поняття «відносна
самостійність» держави покликано відбити активність держави у всіх
сферах громадського життя. Зворотний вплив держави на суспільство є
мислимим лише в рамках її відносної самостійності.

Відносну самостійність держави слід розглядати конкретно-історично,
зважаючи на специфічні умови розвитку суспільства, його політичної
системи та ін. У процесі науково-технічного і суспільного процесу
відносна самостійність держави зростає.

Знаходячись у певній залежності від зовнішніх чинників (економіки,
класової боротьби, політики, ідеології), держава справляє на них
зворотний вплив, що є однією з форм вияву її відносної самостійності.
Іншою формою прояву відносної самостійності держави можна назвати
підвищення держави над інтересами класів, що борються, виконання
загально-соціальних завдань або її організаційну відокремленість від
суспільства в цілому, наявність власної внутрішньої структури і функцій.
Таких форм прояву відносної самостійності держави можна навести чимало,
вони специфічні для різних країн кожної історичної епохи [7, ст. 41].

Крім того, у держави є своя логіка розвитку. Наявність особливих етапів
розвитку держави є однією з форм прояву відносної самостійності. Держава
додержується свого власного шляху розвитку, над яким має зверхність
розвиток виробництва. Але держава, завдяки своїм власним законам і фазам
розвитку, справляє зворотний вплив на розвиток виробництва, що є однією
з загальних (властивих всім історичним етапам) форм відносної
самостійності держави.

Чи слушним буде ствердження, що «держава не має власної історії»,
оскільки її поява і подальший розвиток були обумовлені розвитком
суспільства — економічним, соціальним, політичним? Ні, певна річ.
Держава розвивається разом із суспільством і в той же час має свою
історію. Аргументом на користь останнього твердження є відносна
самостійність держави у вигляді різних форм її прояву.

Висновки

Отже розглянувши категорію „політична система суспільства” ми зрозуміли,
що це

є одне із найбільш ємних і широких явищ у сучасному демократичному
суспільстві. А саме поняття „система” зазвичай охоплює по крайній мірі:
1) велику кількість елементів; 2) їх взаємозв’язок і взаємодію; 3)
цілісний характер всіх багатообразних складових елементів системи; 4)
зв’язок із суспільною сферою. І це дуже важливо оскільки політична
система найбільш повно забезпечує участь усіх громадян, які цього хочуть
і мають можливість, в управлінні державними і суспільними справами, а
також здійснює взаємозв’язок усіх елементів, а це дуже важливо, хоча,
звичайно, не виключає їхню автономію.

Отже говорячи про державу, органи і організації, як особливі ланки
політичної системи, нам лише залишається добавити, що це є найбільша
розвитку сучасного суспільства, і їхнє функціонування дозволить нам
просуватися далі до більш ширшого і повного розвитку і зрештою до
досконалості, а цього не було б, якщо б не було політичної системи
суспільства з її функціями, задачами і цілями на майбутнє.

Проте не існує єдиної думки про політичну систему, я вважаю, що при
детальному подальшому її досліджені ця думка знайдеться, що допоможе нам
краще зрозуміти це суспільне, державне і політичне явище.

Отже, виходячи з вищесказаного вже вище можна зробити наступні
висновки:

по-перше, в даній роботі я побачила і змогла довести тісний
взаємозв’язок держави і суспільства, інакше кажучи нерозривний зв’язок,
держава хоче цього чи не хоче повинна брати до увагу ту чи іншу
ситуацію, яка відбувається в суспільстві, підчинятися певним законам
суспільства, і навпаки, держава виступає основою політичної системи
суспільства, на основі принципів держави, державної влади будуються
інші принципи функціонування політичної системи, її підрозділів, і
взагалі розвиток суспільства і громадян, зокрема, в ній.

по-друге можна побачити тісний взаємозв’язок політичних організацій,
політичних партій та інших об’єднань з державним апаратом, а відповідно
і їх роль в політичній системі суспільства. Адже, саме держава регулює
діяльність політичних партій, організацій, вказує шлях для їхнього
існування, і в свою чергу саме політичні організації відіграють значну
роль в розвитку держави, її процвітання.

Список використаних джерел

1. Венгеров А.Б.»Теория государства и права», М., Юрист, 1995 р. – 254с.

2. Котюк О.В. «Основи держави і права», К., ВЕНТУРІ, 1996. – 207 с.

3. Комаров С.А., Малько А.В., «Теория государства и права», М., Норма,
2000. – 440 с.

4. Комаров С.А. Общая теория государства и права. Москва. – 1998р. –
408 с.

5. Копєйчиков В.В. «Загальна теорія держави і права» , К. Юрінком, 1997.
– 317 с.

6. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. М.: Зерцало, 2000р. –
611 с.

7. Скакун О.Ф. „Теорія держави і права”. – Підручник. – Харків,
„Консум”, 2001 р. – 656 с.

8. Цвік М.В. Загальна теорія держави і права. Харків „Право” – 2002 р.,
с. 432

PAGE

PAGE 35

Похожие записи