Реферат

на тему:

“Політична культура і національні культурні традиції”

Термін культура (“cultura”) з’явився у Стародавньому Римі і означав для
римлян не що інше як обробку землі, вирощування. Увійшовши в буденну
людську мову, в ході частого вживання, це слово втратило свій первісний
зміст і стало означати найрізноманітніші аспекти людської поведінки, а
також види діяльності. У тому числі стало досить вживане словосполучення
“політична культура”, “рівень політичної культури” і т.п.

Емпіричний аналіз загальних культурних цінностей може бути здійснений за
такими аспектами:

за суб’єктом-носієм культури виділяються суспільство в цілому, нація,
соціальні групи, окрема особистість;

за функціональною роллю культуру можна поділити на загальну, яка
необхідна кожній людині, і спеціальну, яка необхідна людям тієї чи іншої
професії;

за походженням виділяють народну культуру (наприклад, фольклор) і
професійну, яка створюється професіоналами і має авторство;

за видами культури виділяють матеріальну (наприклад, культуру побуту,
культуру виробництва матеріальних благ і т.д.) і духовну культуру
(наука, освіта, мистецтво, політика, право, релігія і т.д.).

Власне загальна культура, національні культурні традиції зумовлюють
менталітет, політичні погляди нації в сьогоденні.

Україна – особливий взірець. Оскільки наша держава постійно перебувала
під кабалою того чи іншого народу, тої чи іншої імперії, то і підходи
українців до політичного життя, відповідно, в історичному розрізі були
переважно двох типів:

повна байдужість (так звана “забитість”);

затяте протистояння (боротьба за суверенність української нації).

На сьогоднішній день, правда, ситуація дещо змінилася, однак коріння
байдужості, яка частково проглядається в політичній свідомості сучасних
українців, пояснюється саме “забитістю” попередніх поколінь.

Прийнято виділяти такі функції політичної культури:

гуманістична (людино творча), тобто розвиток суспільного (політичног)
потенціалу людини;

пізнавальна (гносеологічна), бо політична культура є засобом пізнання і
самопізнання політичного життя суспільства;

інформаційна – функція трансляції соціального досвіду, яка забезпечує
зв’язок політичних досягнень поколінь всіх часів;

комунікативна – функція політичного спілкування, яка забезпечує
адекватність взаєморозуміння;

ціннісно-орієнтаційна, тобто політична культура задає певну систему
координат, своєрідну “картку політичних, життєвих цінностей”, в яких
існує і на які орієнтується людина;

нормативно-регулююча (управлінська), яка проявляється в тому, що
політична культура виступає засобом соціального контролю за поведінкою
людини.

Розповсюдження політичної культури в сучасному суспільстві.

Які ж чинники в минулому і в сьогоденні впливали чи можуть впливати на
формування політичної культури, свідомості українців?

По-перше, культурні універсалії, за Дж.Мер доком, розуміються загальні
риси, які притаманні всім культурам. До них відносяться мода, спорт,
спільна праця, танці, освіта, звичаї, мова, релігійні обряди – понад 60
елементів.

Культурний етноцентризм — прагнення оцінювати інші культури з позиції
своєї власної культури. Етноцентризм зв’язаний з ксенофобією – страхом і
неприязню до чужих поглядів і звичаїв.

Культурний релятивізм — точка зору, згідно якої культуру можна
зрозуміти лише на основі аналізу її власних цінностей, в її власному
контексті (У.Самнер) і як єдине ціле (Р.Бенедикт). Культурний релятивізм
сприяє розумінню тонких відмінностей між близькими культурами.
Наприклад, у Німеччині двері в установах завжди щільно зачинені, щоб
роз’єднати людей. Німці вважають, що інакше службовці відволікаються від
роботи. Навпаки, в США двері кабінетів зазвичай відчинені. Американці,
які працювали в Німеччині, часто жалілися, що закриті двері викликали у
них відчуття неприязні і почуття відчуження. Закриті двері мають для них
зовсім інший сенс, ніж для німців.

Культурні дослідження – галузь досліджень на перетині соціальних і
гуманітарних наук (культурології, філософії культури, історії,
мистецтвознавства, етнографії, антропології та ін.). Їй не притаманна
яка-небудь єдність, є еклектичною як на рівні теорії, так і відносно
свого предмета. Інтерес культурних досліджень спрямований на різні сфери
від економіки індустрій культури до літературно-критичного аналізу
телевізійних програм.

Культурний капітал – міра засвоєння індивідами пануючої культури в
суспільстві в процесі освіти і самоосвіти.

Індустрії культури – термін, який недостатньо визначений за своїм
обсягом і який зазвичай використовується для описування організацій, які
беруть участь у виробництві популярної культури, тобто телебачення,
радіо, книг, журналів і газет, популярної музики тощо.

Масова культура (або популярна культура) – культура, сутність якої
полягає в тому, що вона створюється з метою споживання, для розваг. Вона
є масовою за обсягом, тобто за охопленням аудиторії, і за часом, тобто
виробляється постійно, кожного дня. Ідея масової культури виникає ще в
20-х рр. ХХ ст. в межах концепції масового суспільства. Критики масової
культури, наприклад, представники Франкфуртської школи, визначають її як
тривіальну: комерціоналізовану і пасивну.

Субкультура – система цінностей, установок, способів поведінки і
життєвих стилів певної соціальної групи, яка відрізняється від пануючої
в суспільстві культури, хоча і пов’язана з нею. В сучасному суспільстві
існує багатоманітність таких субкультур (це культури різних соціальних
груп: вікових, професійних, територіальних, поселенських і т.д.), однак,
в соціології це поняття знаходить найбільше застосування при дослідженні
молоді і девіантності. Наприклад, вважається, що завданням деліквентних
або злочинних субкультур є розв’язанням проблем, з якими стикаються їх
члени. В приналежності до субкультури вони вбачають деяку компенсацію
своєї “невдачі” у звичайному суспільстві.

Молодіжні культури, які часто розглядаються як девіантні, розвиваються
на основі прийняття молоддю своєрідних стилів в одязі і музиці, які
відрізняють її від інших членів суспільства. Деякі соціологи розглядають
таку практику як вираз опозиції пануючій культурі. Серед найбільш
важливих причин появи молодіжної культури можна вважати: зростання
доступних для молоді випадкових доходів і збільшення періоду між
дитинством і зрілістю, часто викликане більш пізнім закінченням школи.
Молодіжну культуру відрізняє три моменти:

це скоріше культура дозвілля, а не праці;

в її межах соціальні відносини організовані не навколо сім’ї або окремих
друзів, а навколо рівних групи;

предметом особливої уваги молодіжних груп є стиль.

Контркультурою — культура, яка знаходиться в стані відкритої
конфронтації по відношенню до пануючої культури (термін контркультура
був введений американським соціологом Т.Роззаком, який вивчив в 60-ті
рр. ХХ ст. нетрадиційну поведінку молоді Заходу відносно політики, праці
і сімейного життя). Характерними рисами контркультури були критика
репресивності сімейного життя, заклики надати людям можливість “робити
те, що вони хочуть”, експерименти з різними наркотиками і пропаганда
сексуальної свободи.

Політологи виділяють декілька основних закономірностей в розвитку
політичної культури:

Спадкоємність в розвитку політичної культури (часова і просторова,
позитивна і негативна).

Залежність типу політичної культури від природних та штучних умов життя
суспільства і її зворотній вплив на їх зміну.

Нерівномірність розвитку політичної культури, яка виражається у двох
аспектах:

а) розквіт і занепад політичної культури не співпадає з епохами розквіту
і занепаду в інших сферах суспільного життя, наприклад, в економіці; б)
самі види, елементи політичної культури розвиваються нерівномірно.
Сьогодні в занепаді, наприклад, знаходяться українське кіномистецтво,
бібліотеки, клубні установи, книговидання.

Особлива роль особистості, людської індивідуальності в політичному
процесі.

Можна виділити декілька тенденції в нинішній політичній культурній
ситуації, що склалась в Україні:

деідеологізація політичної культури і ліквідація державної монополії на
політичну культуру;

зростання інтересу до історичної культурної спадщини, в тому числі до
релігії і церкви;

посилення культурно-комунікативної апатії, послаблення інтересу до
питання на користь візуальних, видовищних форм (телебачення, відео),
значне зниження відвідувань театрів, кінозалів, музеїв, бібліотек;

зростання в побуті елементів антикультури (наркоманії, злочинності,
корупції, рекету, проституції, порнографії, патологічних нахилів тощо);

особливу занепокоєність викликає стан української мови, українського
книгодрукування, бібліотечної справи, кіномистецтва.

Отже, політична культура не лише поступово стає для політологів і
соціологів головним інструментом пояснення поточних соціополітичних
трансформацій, але й важливою передумовою соціально-економічного
зростання суспільства, мірою соціального прогресу чи регресу.
Відродження духу українця, який жадає волі, самореалізації – важливе
завдання сучасних політиків.

Список використаної літератури:

Політична культура сучасника. – Львів, 2001.

Основи політології. — К., «Либідь». 1990.

Політологія. Енциклопедичний словник. — К., 1999.

Перший

напіввипадковий відбір

Напіввипадкове розповсюдження

Формування індивідуальної культури

Макросередовище

Політ. культура мас

Новий продукт

Творча особистість

Засоби масової інформації

Продукт політ. культури

Соціокультурна таблиця

Резервуар ідей, чинників, цілей

Мікросередовище

Рішення

Ціна

Соціал. застосування

Похожие записи