Реферат на тему:

Основні напрямки та тенденції розвитку соціально-політичних поглядів в
Україні у ХІХ — поч. ХХ ст.

Політична думка Росії та України у XІX ст. еволюціонувала в атмосфері
кріпосництва, самодержавства і повного поневолення української нації. Це
визначало основні політичні ідеї видатних мислителів того часу.

Ідеологи ліберального дворянства М.М.Сперанський (1772 — 1839 рр.),
М.А.Карамзін (1766 — 1826 рр.), революціонери-декабристи:
М.П.Бестужев-Рюмін (1801 — 1826), П.І.Пестель (1793 — 1826 рр.) та
М.М.Муравйов (1795 — 1843 рр.) створювали ряд проектів ліберальних
реформ, що стосувалися суспільних відносин та устрою державної влади.

Найбільш опрацьованим з них був проект М.М.Сперанського. Намагаючись
пристосувати до самодержавної форми правлення теорію розподілу влад,
Сперанський дав їй оригінальне тлумачення. Законодавча, виконавча та
судова влади виступають у нього як прояви єдиної «державної волі».
Імператор є «верховний законодавець», «верховний виконавець» та
«верховний охоронець правосуддя». Сперанський пропонував заснувати
Державну думу, міністерства та Сенат, як орган судової влади.

Найбільш яскравим представником буржуазного просвітництва в Україні був
Сергій Десницький. Він першим в Україні спробував розглянути питання
сім’ї, релігії, права, власності з точки зору історичного розвитку. Йому
належить оригінальна соціально-політична концепція стадійного розвитку
людського суспільства. Її головна ідея — думка про те, що основою
прогресивного розвитку історії є ув’язнене у самій людині прагнення до
самоудосконалювання.

У 40-х роках XІX сторіччя в Україні оформлюються два головних напрямки
соціально-політичної думки: ліберально-демократичний та
революційно-демократичний.

До ліберально — демократичного належали М.Костомаров, П.Куліш,
В.Антонович, М.Драгоманов. До революційно-демократичного — Т.Шевченко,
І.Франко, Л.Українка та ін .

Ліберальні ідеї в Україні не мали такого розвитку як в країнах Західної
Європи. Повільне сприйняття ліберальних ідей українською інтелігенцією
та українським суспільством обумовлювалося наявністю авторитарного типу
політичного режиму в Україні, жорстоким придушенням проявів
національно-визвольного руху і внаслідок того — засиллям та популярністю
радикальних течій.

Сучасна політологія вирізняє дві спроби рецепції лібералізму в Україні.
Перша з них була пов’язана з намаганням відомого українського
публіциста, історика, філософа М.Драгоманова (1841-1895 рр.) перенести
західні ліберальні ідеї в українське середовище. У своїх головних працях
«Переднє слово до «Громади» (1878 р.), «Лібералізм і земство в Росії»
(1889 р.), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893 р.) він намагався
поєднати ідею ліберальної демократії з ідеєю небезпеки у розвитку
унітарних державних бюрократичних структур, альтернативу яких бачив у
сполученні принципів класичного ліберального парламентаризму та
федерального державного устрою. Критикуючи абсолютизацію інтересів
трудового народу, М.Драгоманов, водночас продовжував
народницько-демократичну традицію під прапором громадівства. Метою
перевлаштування суспільства він проголосив «безначальство» —
анархосоціалізм прудонівського зразку. За думкою М.П. Дрогоманова
гарантією прав особистості може бути тільки вільна самоврядована
«громада». Федеративний союз таких громад є альтернативою унітарним
бюрократичним структурам держави.

Суть концепції, виробленої Драгомановим, полягала в забезпеченні
національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію
Росії, надання твердих гарантій конституційних прав громадян, права
самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення
вільного розвитку української культури.

Він принципово та послідовно виступав проти будь-якої тиранії та
диктатури, будь вона монархічно-бюрократичного або революційного
походження. Вони обидві засновані на унітарно-демократичних структурах
влади та несумісні із правами людини та свободою народу. Драгоманов
рішуче засуджував ідеї українського націоналізму, державного
сепаратизму. Він вважав, що політична і національна автономія можлива і
без національно-державного відокремлення від Росії.

Друга спроба переносу ліберальних ідей на український грунт мала
переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності
представників російської ліберальної течії в Україні кінця ХІХ — поч. ХХ
ст. В цей час поширенню ліберальних ідей в нашій країні сприяли окрім
М.Драгоманова, Б.Кістяківський (1863 — 1920 рр.), М.Туган-Барановський
(1871 — 1919 рр.), М.Ковалевський (1871 — 1916 рр.) та ін.

Серед головних ідей українського лібералізму можна назвати такі:

 існування демократичної держави можливе лише за умови політичної
свободи;

 головною цінністю у суспільстві є людина незалежно від статусу;

 в системі політико-економічних категорій центральною є приватна
власність;

 визнання верховенства права в суспільному житті;

 пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи
національними;

 децентралізація держави та місцеве самоврядування; популяризація
етичних засад політичної діяльності.

Політичним ідеалом революціонерів-демократів була демократична
українська держава, але цей ідеал, на їх думку, неможливий без перемоги
соціалізму в інших країнах, перш за все, в Росії. Тому національне та
соціальне визволення українського народу вони пов’язували з революцією
яка призведе до суспільства без експлуатації і суспільної нерівності
усіх народів Росії.

Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості
видатного вченого, енциклопедиста, історика М.С.Грушевського (1866 —
1934 рр.). Його політичні ідеї базуються на двох принципових моментах:
представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на
грунті національної та регіональної автономії.

Політичні погляди Грушевського були продовженням демократичних традицій
політичної думки України ХІХ ст. Він вважав, що створення держави
повинно бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас,
забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість. Державний
устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади.
Майбутнє українського народу та його держави Грушевський бачить як його
національне визволення, створення власного демократичного автономного
державного самоврядування та об’єднання з такою ж демократичною Росією,
якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень.

Оригінальністю відзначаються і наукові розробки, що нарівні з
М.Грушевським здійснювали у 1918 — 1939 роках Р.Лащенко (1878 — 1929
рр.) та С.Шелухін (1864 — 1939 рр.). У своїх працях вони обгрунтовували
можливість і доцільність федеративного або конфедеративного об’єднання з
тими країнами, з якими Україна завжди підтримувала історичні зв’язки,
зокрема, з Росією (Лащенко) та Чехією, Словенією, Сербією, Хорватією
(С.Шелухін).

Стрижневими засадами у світоглядній платформі вчених-народників були:
народоправство; егалітаризм та ідея безкласової української нації;
розуміння народу як територіальної, а не етнічної одиниці; пріоритет
прав народу перед правами держави.

У 30 — 50-х рр. соціалістичні ідеї немарксистського характеру в
еміграції намагалися розвивати В.Винниченко (1880 — 1951 рр.) та І.
Багряний (1906 — 1963 рр.). В.Винниченко у своїй головній праці
«Конкордизм» спробував обгрунтувати новий суспільний лад, який має
поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Це
був перший український варіант доктрини конвергенції двох протилежних
систем, яка була висунута на Заході тільки у 50 — 60-х р. І.Багряний
вважав, що треба відмовитися від тоталітаризму у всіх його виглядах та
переорієнтувати свою діяльність на засвоєння та поширення демократичних
ідей.

В кінці XІX ст. в Росії та на Україні з’являється марксистський напрямок
політичної думки, який був представлений творами Г.В.Плєханова (1856 —
1918 рр.), В.І. Леніна (1870 — 1924 рр.), П.Б. Струве (1870 — 1944 рр.),
М.А.Бердяєва (1874 — 1948 рр.) та ін.

Головне місце у працях, які відносяться до цього часу, займає критика
ідей ліберального народництва, особливо, положення про самобутній шлях
Росії до соціалізму. Вони доводили, що країна ступила на шлях
капіталістичного розвитку.

Російський марксизм з самого початку не був цільною та послідовною
ідейно-політичною течією. Дуже скоро його представники розподілились на
різні політичні групи. Наприклад В.І.Ленін став на чолі більшовицької
партії, Г.В.Плєханов став ідейним лідером меншовиків, П.Б.Струве та
М.А.Бердяєв перейшли на ліберально-демократичні позиції та ін.

Не була послідовно марксистською і така ідеологічна течія як ленінізм.
«Руський марксизм» у формі ленінізму у значній мірі розвивався та діяв у
рамках народницьких культурно-філософічних та етичних традицій та
принципів. Ленінізм, як і народництво виходить з ідей самобутнього шляху
Росії до соціалізму, а у політичних діях він орієнтувався на повстання,
загарбання влади, диктатуру. Найбільш точно змістовний зв’язок ленінізму
з народництвом висловив М.А.Бердяєв. Він вказував, що у доктрині Леніна
«відбулося непомітне з’єднання традицій старої руської революційності,
яка не бажала допустити капіталістичної стадії у розвитку Росії», що
Ленін створив еволюцію «в ім’я Маркса, але не за Марксом» (Бердяєв М.А.
Истоки и смысл русского комунизма. М., 1990 г.).

ХХ ст. в історії України — століття боротьби за національне і соціальне
визволення. В Російській імперії відбулися дві великі соціальні
революції у 1905-1907 рр. і у 1917 році.

На початку XX ст. перед нашою країною відкрилась перспектива переходу до
правових, демократичних форм політичного життя, але цей шанс реалізувати
не вдалося. Демократичним нормам не бажав слідувати уряд. Не були
зацікавлені у їх становленні і революціонери. Народ спочатку мовчав, а
потім став діяти по-своєму, в результаті чого країна була втягнена у
громадянську війну.

В перші два десятиріччя в Україні сформувались різні ідейно-політичні
течії. Серед них найбільш впливовими були : націоналістична,
соціалістична і комуністична. Ідея української національної державності
була провідною концепцією інтегрального націоналізму Міхновського,
Липинського, Донцова. Націоналізм, на їх думку — велетенська і непоборна
сила, яка єднає, спонукає до боротьби за самостійну державу. Ця держава
мала будуватися на давніх народних традиціях на державному досвіді
козацько-гетьманських часів. Парламентаризм не придатний до України.
Українська держава вбачалась як сильна влада однієї особи — гетьмана.
Щодо стосунків з Росією, то вони відкидали ідею федералізму, крім
тісного економічного і військового союзу.

Національно-шовіністичні ідеї не поділяли не тільки комуністи і
соціалісти, а й теоретики національної ідеї Міхновський, Бендера,
Винниченко, деякі діячі ОУН.

Дуже неблагоприємним для розвитку політичної науки був наступний час. В
країні пригнічувалась нестандартна, творча думка, а роль єдиного
генератора соціально-політичних ідей привласнив собі Й.В. Сталін (1878 —
1953 рр.). Він висунув ряд політичних постулатів, наприклад про
загострення класової боротьби, про перехід до комунізму у окремо взятій
країні, про зосередження влади в руках виконавчого апарату держави, які
привели до масових репресій, відчуженню народу від засобів виробництва
та влади.

Україна, як і інші члени СРСР, не отримала державної незалежності,
знаходилась під владою московського центру. Але слід віддати належне
радянським комуністам за те, що вони зробили для консолідації
української нації. Після другої світової війни Україна повернула собі
національну цілісність.

Післясталінський період до середини 80-х років був визначений політичним
доктринерством, ідеологічним догматизмом, неумінням та небажанням
радянських керівників враховувати вітчизняний та іноземний досвід
політичної культури. Але, слушно кажучи, в країні і в цей період жило
тверезе критичне мислення.

У 1955 р. створюється радянська асоціація політичних наук, а з початку

90-х р. почався новий етап розвитку політичної науки. Його особливістю є
обгрунтування шляхів становлення демократичного суспільства на засадах
пізнання специфіки соціально-економічних, політичних та історичних умов
життя країни.

Після 1991 року, коли Україна стала незалежною, аналізом
соціально-економічної та політичної ситуації займалися українські
фахівці усіх напрямків суспільствознавства, політичні лідери та
керівники.

Зараз вже можна вирізнити два напрямки у дослідженнях сучасної
політичної ситуації українськими політологами. Перший з них критикує
націонал-лібералізм і пропонує обрати за основу державної стратегії
лівоцентристську ідеологію. Головними складовими цієї ідеології є такі
положення : формування авторитарного режиму в межах президентського
правління; федералізація України; зближення з Росією; засудження розвалу
СРСР; збереження монопольних позицій державного сектору економіки.

Аналізуючи історію становлення і розвитку політичної думки в Україні,
можна зробити висновок, що вона була і є складовою частиною світової
політичної думки. Авторами цього напрямку є Д.Видрін, Д.Табачник,
Б.Гриньов, А.Деркач, А.Єрмолаєв.

Другий напрямок, представниками якого є Є.Бистрицький, С.Макеєв,
М.Томенко, О.Дергачов . Вони пропонують відмовитись від етатистського
курсу в державній політиці та віддають пріоритет розв’язанню проблеми
формування в Україні громадянського суспільства.

Після здобуття Україною незалежності національна школа політології
активно розвивається. Інтелектуальні сили політологів зосереджені у
провідних навчальних закладах, наукових установах та громадських
об’єднаннях. Зусилля українських політологів спрямовані на відродження
національної та ствердження загальнолюдської політичної культури,
формування національної демократичної доктрини.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. — М., «Логос», 1997.

2. Зеркин Д.П. Основи политологии. — Р-на/Д, «Феникс» 1996.

3. Политология. Учебник. / Под ред. М.Н.Марченко, — М., Изд-во МУ, 1997.

4. Мальцев В.А. Основы политологии. М., ИТРК РСПП,1997.

5. Політологія. / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. — К.: Видавничий
центр «Академия», 1998.

6. Мельник В.А. Политология. — Мин., Вышейшая школа, 1996.

7. Енциклопедичний політологічний словник. — К., Вища школа, 1997.

8. Макарічев А.С. Постмодернизм и западная политическая наука. //
Социально-политический журнал, 1996, №3.

9. Фавр П. Политическая наука во Франции. // Полис, 1996, №6.

Похожие записи