Реферат на тему:

Модернізаційний процес в Україні: основні проблеми та умови їх
розв’язання

Процес політичної модернізації в Україні історично належить, поза
сумнівом, до охарактеризованого вище типу вторинної (неорганічної)
модернізації, характерної для перехідних суспільств, котрі прагнуть
«вписатись» у процес, що його російський політолог В. Пугачов називає
«осучасненням навздогін». Це зумовлює своєрідність у самому
державотворчому процесі в Україні, котра, на думку сучасного
українського економіста В.Малеса, «полягає в переході, по-перше, від
колоніального статусу на шлях самостійного розвитку і, по-друге, від
тоталітарно організованого державно-монопольного управління методами
прямого розпорядництва (командно-адміністративна система) до визначення
державних пріоритетів соціально-економічного розвитку, виходячи із
суспільних потреб».

Неповторність соціально-історичного розвитку України полягає в двох
основних особливостях:

1) домінуванні як основного суб’єкта модернізації владно-бюрократичної
верхівки, залежної у своїх діях від чужого центру;

2) залежності суспільно-політичної системи від чужих національних
традицій, ментальності й конкретних потреб українського суспільства
морально-культурних цінностей та ідеологічних схем.

За цих умов навіть найменший успіх реформ, який у межах Російської, а
потім і радянської імперій завжди мав непослідовний, однобічний і
анклавний характер, потрапляв у річище контрреформаторських змін. Так
було за часів земської та столипінської реформ, радянської спроби
створення суспільства масового споживання, реалізації ідей «прискорення»
й «перебудови».

Проголошення України незалежною державою відкрило можливості для
всебічної модернізації її суспільства на основі світового досвіду та
власних потенційних можливостей. Але з досягненням певного стартового
рівня для модернізації Україна через розрив між бажаними наслідками
політичних змін та реальними їх результатами потрапила в лабети
всепоглинаючого «дракона», що одержав у політології назву «синдром
модернізації».

Синдром модернізації — це протиріччя між процесом диференціації,
вимогами рівності та здатністю політичної системи до інтеграції.

Вирішення проблеми подолання «синдрому модернізації» вимагає
організаційного й теоретичного забезпечення модернізаційного процесу, що
передбачає, насамперед, визначення та вирішення основних його проблем.
Проблеми модернізації українського суспільства похідні від його
кризового стану, який, з одного боку, має спільні риси з кризою в деяких
країнах Центральної та Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехія,
Словаччина) та Росії, а з іншого — характеризується такими ознаками, як
відсутність конкуренції (в тому числі й у політиці), диспропорційність і
тотальна монополія економіки, корупція та безвідповідальність
управлінських кадрів, нерозвиненість інформаційного суспільства та ін.

З огляду на такий стан українського суспільства полеміка на тему: «Яке
суспільство ми будуємо?», що ведеться у вищих ешелонах влади від початку
досягнення Україною самостійності, не відповідає сучасним реаліям і
потребам. На думку українського соціолога Є.Головахи, «рішучий вибір між
двома альтернативами розвитку — назад до горезвісного соціалістичного
минулого або вперед до непередбачуваного капіталістичного майбутнього —
сам по собі є чинником, який додає до стресів сучасного ще й страх перед
поверненням старої мерзоти або виникненням нової». Недаремно у
відповідях на запитання соціологічного опитування «Яка економічна
система найбільш прийнятна для України?», проведеного в листопаді 1993
p., найпопулярнішою, за наведеними Є.Головахою даними, «виявилася
позиція, яка заперечувала обидві ці системи; 42% вважали, що ні та, ні
інша не є прийнятною для України, яка повинна мати свій особливий шлях
розвитку».

Отже, магістральний напрям подальшого розвитку перехідного суспільства
визначити не просто важко, а практично неможливо. Саме тому однією з
найважливіших проблем політичної модернізації є досягнення відносно
стійкої рівноваги й політичної стабільності в суспільстві на основі
визначення природи і напряму процесів, що відбуваються в ньому. У
контексті цієї проблеми надзвичайно важливими для українського
суспільства є такі умови її вирішення:

1) збалансування державного управління й системи місцевого
самоврядування з опертям на здатність української ментальності
витворювати різноманітні індивідуальні й громадські форми раціонального
господарювання та потяг до утворення різноманітних місцевих форм
самореалізації населення на локально-суспільному та особистісному
рівнях;

2) виявлення протиріч у загальнодержавних, галузевих, регіональних,
колективних та особистих інтересах і визначення способів їх узгодження
задля досягнення раціонально-суспільного і політичного консенсусу в
ухваленні соціально значущих рішень;

3) вирішення проблеми адміністративно-територіального поділу країни як
засобу погодження централізаторської політики українських
державно-владних структур з федералістичною тенденцією, а також
запобігання деконцентрації влади й дезінтеграційних процесів на кшталт
«сімферопольського синдрому» чи «закарпатсько-русинського автономізму».

Другою важливою проблемою у процесі політичної модернізації українського
суспільства є пошук оптимальних способів переходу від традиційного
суспільства до раціонального, пом’якшення вірогідного зіткнення старих,
традиційних для даної національної політичної культури цінностей і норм
політичного життя з новими модернізованими інститутами. Тут слід
насамперед уважно поставитись до формування політичного режиму і
створення системи соціального управління, зорієнтованих на витворення
стилю соціально-політичного життя, відповідного запитам і внутрішнім
потребам українського суспільства. Вищезазначене передбачає:

1) цілеспрямоване подолання ситуації загальної непідготовленості до
суспільно-державного реформування всієї системи управління та залежності
від тиску ззовні, а також розумне запозичення загальноцивілізаційного
політичного досвіду і врахування досвіду модернізації близьких до
України окремими аспектами розвитку держав;

????;??????¤?¤??????ь механічного перенесення на національний грунт
зарубіжних інститутів без урахування національно-психологічних
особливостей народу й характерних рис сучасно-політичної ситуації;

3) обмеження впливу на державотворчий процес вузько-партійних інтересів,
побіжних обставин, ейфорії неконтрольованої свободи як гаранта проти
відновлення тоталітаризму; подолання руйнівних особистісних рис,
зумовлених тоталітарним досвідом («розірваність» свідомості; відмова від
політичного життя в усіх його проявах, окрім стихійного протесту;
суперечливе поєднання демократичної й тоталітарної свідомості,
паралельна орієнтація на несумісні цінності);

4) зміну ступеня й характеру інституціоналізації суспільства завдяки
розвитку замість формалізованих, офіційних державно-політичних
інститутів асоціативно-громадського життя в різноманітних спонтанних
формах, народжених самою логікою розвитку суспільства (наприклад,
співіснування на місцевому рівні управління муніципалітетів,
старостатів, рад, комун та інших форм самореалізації населення).

Третьою проблемою політичної модернізації сучасної України є
налагодження системи постійного зворотного зв’язку й діалогу між
представниками владних структур і населенням, збільшення числа
індивідів, які мають не лише право, а й реальну можливість бути почутими
під час винесення політичних рішень. До головних умов вирішення цієї
проблеми слід віднести:

1) подолання найбільш поширеної в політиці кризи — кризи легітимності
через створення механізмів суспільної саморегуляції на місцевому рівні,
справедливий розподіл ресурсів влади та управління, створення
державно-правових інститутів, норм і процедур, які в сукупності й
становлять основи правової держави та демократичного політичного режиму;

2) подолання політико-економічними засобами дистанцій між соціальними
станами, стимулювання соціальної мобільності й домінування політичних
угрупувань (партій, громадських об’єднань, груп тиску) замість всевладдя
бюрократії;

3) розширення на всіх рівнях суспільної організації механізмів
політичної соціалізації, що передбачають включення індивіда в
суспільство через оснащення його закріпленим у культурі досвідом
попередніх поколінь і надбанням загальнолюдських сукупних знань і
цінностей; розвиток системи політичного рекрутування (відбору персоналу,
який перебере на себе провідні ролі в політиці) на рівні «нижніх
поверхів» політичної системи суспільства.

Вищезазначені умови вирішення основних проблем сучасного етапу
політичної модернізації в Україні мають служити своєрідним орієнтиром
для формування самобутньої вітчизняної моделі суспільно-державного
розвитку. До їх реалізації слід підходити досить обережно, поступово
відмітаючи негативні ментально-психологічні нашарування у свідомості
українського населення, зумовлені тоталітарною суспільно-політичною
практикою, вміло поєднуючи елементи загально-цивілізаційного досвіду з
віковими традиціями української культури.

Література:

Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
— К.:КНЕУ, 1999. — 108 с.

Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. — К.: Знання, 1999. — 427с.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. — К.: УФІМБ,
1999. — 161 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. —
К.: Вища школа, 1998. -415 с.

Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. — К.: Академія, 1998. — 368 с.

Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. — Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 3. Політична
свідомість і культура. — Львів: Кальварія, 1998. — 556 с.

Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. — К.: ІЗМН,
1997. — 164 с.

Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
— К.: Смолоскип, 1997. — 218 с.

Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. — К.:
МАУП, 1997. — 248 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. —
К.: АМУПП, 1997. — 200 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. — К.:
Либідь, 1997. — 656 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. — 336 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. — К.: Генеза, 1997. — 400 с.

Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. —
838 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. — 288
с.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. — К.:
Вища школа, 1996. — 179 с.

Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. — Львів: Світ, 1996. — 800 с.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.

Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

Бодуен Ж. Вступ до політології. — К.: Основи, 1995. -174 с.

Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. — К.: Політична думка, 1995. -368 с.

Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. — К.: Українська перспектива, 1995. — 103
с.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. — К.:
Ватра, 1995. — 328 с.

Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. — К., 1994. —
144 с.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. — К.:
Генеза, 1994. — 368 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. — К.:
Либідь, 1993. — 191 с.

Конспект лекцій з курсу «Політологія» для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. —
44 с.

Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. — 256 с.

Основы политологии / Под ред. А.Боднара. — К., 1991. — 144 с.

Похожие записи