Контрольна робота

З предмету: Політологія

“Держава в політичній системі”

1. Сутність і функції держави

Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає
єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів
громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань,
виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не
може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби транспорту і зв’язку,
будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями,
злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:

• класовий аспект — захист інтересів економічно пануючого класу,
здійснення організованого примусу;

• загальносоціальний аспект — захист інтересів усього суспільства,
забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших
загальносоціальних справ. Загальносоціальний аспект сутності держави
особливо яскраво проявляється в її зіставленні з громадянським
суспільством.

Співвідношення вузькокласових (групових) інтересів пануючої верхівки
(еліти) і інтересів усього суспільства за різних історичних часів не
однаково. Як правило, посилення однієї з них призводить до послаблення
іншої. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була на боці
організованого примусу, захисту інтересів економічно пануючого класу.
Поступово у ряді цивілізованих держав Заходу в зв’язку із розвитком
громадянського суспільства усе більшого значення набувають
загальносоціальний аспект державної діяльності, завдання забезпечення
суспільного блага. У наші дні цей аспект відіграє істотну роль у
неокапіта-лістичних і неосоціал істинних державах, у тому числі в
Україні.

Перевага загальносоціального аспекту сутності держави відбулася завдяки
зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку
громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних
цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні
суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий
рівень населення.

Зміст діяльності держави набув нових якостей:

— держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не шляхом
насильства і придушення, а за допомогою досягнення громадського
компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського
суспільства;

— держава у своїй діяльності широко використовує такі
загальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок,
висока роль суду, гласність та ін.;

— держава застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності
всіх громадян;

— на міжнародній арені держава проводить політику, що потребує взаємних
поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами.

Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, що
представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається
соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність й
цієї держави не позбавлена класового аспекту, проте він не настільки
виражений, як в експлуататорських державах — рабовласницьких,
феодальних, буржуазних. Більш тогб, у сучасних державах (внаслідок
втрати антагоністичного характеру класових суперечностей) ці аспекти аж
ніяк не обов’язково протилежні один одному. Соціальна правова держава
припускає наявність громадянського суспільства, де громадянин — суб’єкт
права — є вільною, автономною особою.

Функції держави — головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені
її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність.

функції держави не можна ототожнювати з функціями и окремих органів, які
є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі
ведення, у правах і обов’язках (повноваженнях), закріплених за ними.

Наведені нижче функції держави відбивають реалізацію загальносоціальних,
або «спільних справ» (а не класових), що забезпечують об’єктивне
існування людей.

Можна класифікувати функції сучасної держави за різними критеріями:
суб’єктами, об’єктами, способами, засобами та іншими елементами
державної діяльності.

функції держави за засобами ч діяльності:

— законодавча;

— виконавча (управлінська);

— судова;

— правоохоронна;

— інформаційна.

функції цивілізованої держави за сферами (об’єктами) її діяльності можна
поділити на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні функції — забезпечують внутрішню політику держави:

1) політична — вироблення внутрішньої політики держави, регулювання
сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;

2) економічна — регулювання сфери економічних відносин, створення умов
для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і
захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування
розвитку економіки;

3) оподаткування і фінансового контролю — організація і забезпечення
системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх
об’єднань, а також за витратою податків;

4) соціальна — забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов
для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень;
зняття і пом’якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та
справедливої соціальної політики;

5) екологічна — забезпечення екологічної безпеки і підтримання
екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне
використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;

6) культурна (духовна) — консолідація нації, розвиток національної
самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і
національних меншин; організація освіти;

сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини;

7) інформаційна — організація і забезпечення системи одержання,
використання, поширення і збереження інформації;

8) правоохоронна — забезпечення охорони конституційного ладу, прав і
свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і
регульованих правом усіх суспільних відносин.

Внутрішні функції держави можна поділити ще на дві основні групи:
регулятивні та правоохоронні.

Зовнішні функції — забезпечують зовнішню політику держави:

1) політична (дипломатична) — встановлення і підтримання дипломатичних
зносин з іноземними державами відповідно до загальновизнаних норм і
принципів міжнародного права;

2) економічна — встановлення і підтримання торгово-економічних відносин
з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва
в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу
та рівня розвитку;

інтеграція до світової економіки;

3) екологічна — підтримання екологічного виживання на планеті;

4) культурна (гуманітарна) — підтримання і розвиток культурних і
наукових зв’язків з іноземними державами; забезпечення збереження
історичних пам’ятників та інших об’єктів, що мають культурну цінність;
вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які
знаходяться за кордоном;

5) інформаційна — участь у розвитку світового інформаційного простору,
встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі
рівноправного співробітництва з іншими державами;

6) оборона держави — захист державного суверенітету від зовнішніх
посягань як економічними, дипломатичними, так і воєнними засобами;

7) підтримання світового правопорядку — участь у врегулюванні
міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними
злочинами.

У зовнішніх функціях держави можна виділити два основні напрямки:
зовнішньополітична діяльність (тут особливе значення має функція оборони
країни) і зовнішньоекономічна діяльність.

Не можна ототожнювати функції держави з формами їх реалізації —
правовими та організаційними, а також із методами їх реалізації
(переконання, заохочення, державний примус, придушення).

Основні правові форми здійснення функцій держави: правотворча,
правозастосовна, правоохоронна, установча, контрольно-наглядова.

Особливості класових функцій експлуататорської держави

Внутрішні Зовнішні

1. Функція придушення пригноблених класів.

2. Функція охорони приватної власності експлуататорів на засоби
виробництва.

3. Функція ідеологічного придушення своїх класових і політичних
супротивників. 1. Функція захоплення чужих територій.

2. Функція придушення визвольних рухів.

3. Функція охорони інтересів пануючих класів від посягання на них
ззовні.

Конкретна функція держави являє собою єдність змісту, форм і методів
здійснення державної влади у певній сфері діяльності держави;
характеризується відомою самостійністю, однорідністю, повторюваністю.

Зміст внутрішніх і зовнішніх функцій держави змінюється на різних етапах
її розвитку. Наприклад, протягом періоду становлення буржуазної держави
економічна функція була слабко розвинутою. З середини XIX ст., особливо
у XX ст. з кінця 50-х років, у країнах Західної Європи і Північної
Америки її роль значно зросла як за значущістю, так і за обсягом.
Державно-правове регулювання соціально-економічної сфери суспільних
відносин спрямоване на забезпечення політики «повної зайнятості»
населення і запобігання економічним кризам. Західні країни вдаються до
допомоги системи планування (у тому числі довгострокового), створення
спеціальних відомств з прогнозування розвитку економіки і соціального
розвитку. Зріс вплив на приватний сектор шляхом різних засобів
регулювання і контролю — політики цін, податків, інвестицій, експорту,
імпорту, державних замовлень, кредитної політики тощо. Але це не
означає, що держава поглинає діяльність приватного сектора в економіці,
не створює умов для його розвитку.

На відміну від західних буржуазних країн у СРСР, до складу якого входила
радянська Україна, приватний сектор був дозволений протягом дуже
обмеженого часу (неп). Державне регулювання економічних відносин
відігравало пануючу роль. Держава була монополістом у всіх сферах
життєдіяльності суспільства, а в економічній сфері перейняла на себе
буквально все — від встановлення рівня інвестицій у ту чи іншу галузь
економіки до найменування продуктів і цін на них.

У незалежній Україні з переходом до ринкових відносин зміст економічної
функції держави (у порівнянні з СРСР) істотно змінюється. Хоча сфера
державного управління і не зводиться до державного сектора економіки,
для втручання держави в приватний сектор економіки встановлюються межі.

Із визначенням курсу на побудову соціальної правової держави
розширюються зміст і значення політичної, правоохоронної та інших
функцій. Особливого значення набуває соціальна функція — створення
державою умов, що забезпечують гідне життя людини.

2. Форми державного правління

Форма державного правління

Монархія Республіка

–– форма державного правління, при якій державна влада зосереджена
цілком або частково в руках однієї особи — монарха, передається в
спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним)
— форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється
представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом),
обраним населенням на певний строк

Протягом історії виникали різні види монархій:

1) східна деспотія, заснована на азіатському засобі провадження;

2) антична (рабовласницька);

3) феодальна:

а) ранньофеодальна — характеризується великим ступенем децентралізації,

б) станова-представницька — влада монарха поєднується із наявністю
станово-представницького органу (Іспанія — кортеси, Франція — генеральні
штати, Англія — парламент);

в) абсолютна,

4) конституційна.

Розглянемо абсолютну та конституційну монархії, тому що інші практично
не існують.

Конституційна монархія може бути парламентською та дуалістичною. Остання
форма практично відживає.

У парламентській монархії влада монарха в законодавчій, виконавчій і
судовій сферах діяльності символічна. Монарх лише підписує законодавчі
акти, прийняті парламентом, і формально зберігає статус глави держави —
виключно з представницькими повноваженнями. Фактичним главою держави
(прем’єр-міністром) стає лідер партії, яка володіє найбільшим числом
депутатських місць у парламенті. Уряд формується парламентом і лише йому
підзвітний.

Сучасні монархії здебільшого є парламентськими (Японія, Іспанія, Швеція,
Данія та ін.).

У дуалістичній монархії юридичне і фактично влада поділена між урядом,
що формується монархом (або призначеним їм прем’єр-міністром), і
парламентом. Монарх вже не має законодавчої влади, вона перейшла до
парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує
уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми
указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право
відкла-дального вето щодо законів, які видаються парламентом, і право
розпуску парламенту.

Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму
до капіталізму. Вона є своєрідною спробою примирити інтереси феодалів
(їх переважно виражає монарх) і інтереси буржуазії (їх представляє
парламент). Наприклад, дуалістична монархія була в кайзерівської
Німеччині в 1871—1918 pp. Вона існувала також у Тунісі, Таїланді, Лівії,
Ефіопії та інших країнах. У деяких сучасних країнах (султанат Бруней,
королівство Тонга) збереглися окремі риси дуалістичної монархії.

Монархія

Абсолютна (необмежена) Конституційна (обмежена)

Монарх не обмежений конституцією; здійснює законодавчу діяльність; керує
урядом, який формує сам; контролює правосуддя, місцеве самоврядування,
тобто вся державна влада зосереджена в його руках (характерна для
рабовласницьких і феодальних суспільств). Збереглася в первозданному
вигляді (без конституції і парламенту) в одиничних країнах (султанат
Оман). Сучасна абсолютна монархія, як правило, має і конституцію, і
парламент. Конституція встановлює, що влада виходить від монарха, тобто
затверджує його абсолютну владу Парламенту приділяється роль
консультативної ради при монарху (Кувейт, Саудівська Аравія), яка у
будь-який час може бути розпущена (у Бахрейні розпущена через півтора
роки після створення) Влада монарха обмежена конституцією, він не може
прямо впливати на склад і політику уряду, що формується парламентом і
підзвітний йому; парламент здійснює законодавчу діяльність (Велика
Британія, Іспанія, Данія, Швеція, Бельгія, Голландія, Японія та ін.).

В історії держав світу виникали різні види республік:

антична;

середньовічна (феодальна);

буржуазна; соціалістична.

Розглянемо сучасні види республік.

Республіка

парламентська президентська змішана (напівпрезидентська)

Глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду,
який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента
менше, ніж у прем’єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства
парламенту, що обирається населенням країни.

Президент обирається парламентом або більш широкою колегією за участі
парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина) Глава держави
(президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати
парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе
відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент
обирається непарламентським шляхом — прямими чи непрямими виборами
населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак)
Глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру
прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парламентом.
Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем’єр-міністру,
який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду.
Президент обирається позапарламентським шляхом (Україна, Фінляндія,
Франція)

Уточнимо роль президента в президентській і парламентській республіках.

Президентська республіка характеризується насамперед вагомою роллю глави
держави в державному механізмі. Президент зазвичай обирається незалежно
від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує повноваження
глави держави і глави уряду. Уряд, як правило, слабко впливає на
парламент, не залежить від парламенту (парламент не може проголосити
недовіру уряду або достроково припинити його повноваження). Пост
прем’єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжну-координаційну
роль (так званий «адміністративний» прем’єр у деяких країнах «третього
світу»). Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки
своєму високому статусу (здійснювати активну виконавчу політику,
використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення
законів, використовувати право вето на прийняття законів, застосовувати
багатоманітні засоби впливу на законодавчу владу) із метою досягнення
балансу влад.

Президент у парламентських республіках, на відміну від глави держави в
президентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні
реальної виконавчої влади, і його правовий статус значною мірою нагадує
статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, за
винятком суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай
здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на
парламентській основі.

Якщо в президентських республіках глава держави формує уряд за своїм
розсудом, незалежно від розстановки сил у парламенті, то в
парламентських республіках глава держави найчастіше може призначити
такий уряд, який має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є
одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відбиває реальну
розстановку сил у парламенті, що дозволяє уряду впливати на прийняття
парламентських рішень.

Президент у змішаній республіці, яка поєднує у собі елементи
президентської і парламентської республіканських форм правління, є
верховним головнокомандувачем, як у президентській республіці, проте не
у всіх країнах наділений повноваженнями глави виконавчої влади, нерідко
поділяє її з прем’єр-міністром. Відсутня посада віце-президента, як і в
парламентській республіці. Наприклад, в Україні немає посади
віце-президента, яка є у Швейцарії. Президент України має право
достроково розпустити парламент, а депутати парламенту не можуть бути
членами Кабінету Міністрів, і навпаки. У ряді змішаних республік
президент не має права законодавчої ініціативи, в Україні — наділений
цим правом.

Одна з особливостей парламентсько-президентської республіки України
полягає в обмежених повноваженнях уряду в законодавчому процесі, що її
відрізняє, наприклад, від Франції, яка також є державою зі змішаною
формою правління. Якщо уряд Франції має право вносити поправки до
законопроектів, може наполягати на голосуванні своїх поправок і в
будь-який момент відкликати законопроект, то уряд України має слабкий
вплив на законодавчий процес і прийняття законодавчих рішень (право
законодавчої ініціативи у прем’єр-міністра не забезпечене комплексом
правових заходів).

Уряд України пов’язаний подвійною (біцефальною) залежністю:

— відповідальністю перед Президентом;

— підконтрольністю і звітністю перед Верховною Радою.

3. Концепція правової соціальної держави

Соціальна держава (держава соціальної демократії) — це сучасна
політико-правова теорія, де слово «соціальна» несе велике значеннєве
навантаження: воно пов’язано із соціальним життям людей, підкреслює, що
держава бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян,
здійснює функцію регулювання економіки з обов’язковим урахуванням
екологічних вимог, забезпечує захист економічних і соціальних прав
людини.

Здавалося б, «правова держава» і «соціальна держава» є несумісними.
Перша передбачає певну свободу особи від держави, від її опіки. Друга,
навпаки, спирається на активність держави в соціальному захисті особи,
особливо соціальне ранимої (пенсіонер, інвалід, безробітний не зі своєї
вини).

Проте друга половина XX ст. поєднала ці поняття, збагативши кожне з них.
Коли говорять про побудову соціальної правової держави, мають на увазі
насамперед втілення в ній: — принципу верховенства права (панування
правового закону) як головного в правовій державі;

— принципу соціальної справедливості (забезпечення державою соціальної
безпеки особи) як головного в соціальній державі.

Поняття «соціальної держави» було висунуто у 1929 p. німецьким
державознавцем X. Хеллером і згодом поширилося в Європі. У США ідея
соціальної держави була сприйнята пізніше, ніж у країнах Європи,
оскільки тип свідомості американського суспільства був орієнтований на
принцип індивідуалізму.

Після Другої світової війни концепція соціальної держави одержала
закріплення в конституціях ряду країн Західної Європи (ФРН, Іспанія та
ін.). Стаття 1 Конституції Іспанії 1978 p. зазначає, що Іспанія є
соціальною, правовою та демократичною державою, вищими цінностями якої є
свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм. Стаття 20
Конституції ФРН 1949 p. говорить про те, що ФРН є демократичною і
соціальною федеративною державою. У Конституції Франції записано, що
вона є демократичною і соціальною республікою.

У наші дні соціальна держава означає насамперед обов’язок законодавця
бути соціальне активним в ім’я згладжування суперечних інтересів членів
суспільства і забезпечення гідних умов життя для усіх за наявності
рівності форм власності на засоби виробництва. Держава стає органом
подолання соціальних протиріч, урахування і координації інтересів різних
груп населення, проведення до життя таких рішень, які б позитивно
сприймалися різними верствами суспільства, її мета — за допомогою
соціальної політики, забезпечення рівності та умов політичної співучасті
об’єднати населення, стабілізувати соціальну (утому числі правову) і
економічну системи, забезпечити їх прогресивну еволюцію.

Поняття правової держави усе більш поєднується з концепцією так званої
«держави загального благоденства» («максимальної» держави), або, інакше,
«соціальної держави». Це суміщення відбувається насамперед на основі
гарантій системи економічних, соціальних і культурних прав.

Вчені (Г.А. Ріттер, Роулз та ін.) виділяють три моделі сучасної
соціальної держави.

І. «Позитивна держава» (США), у якій є найменший ступінь невтручання
держави в економіку і соціальне забезпечення, орієнтоване на дотримання
індивідуалізму та захист корпоративних інтересів (соціальна політика
держави виступає як засіб контролю).

2. Власне соціальна держава (Велика Британія), у якій забезпечуються
гарантований мінімальний рівень життя і рівність стартових можливостей
(соціальна політика держави як засіб забезпечення повної зайнятості).

3. «Держава добробуту» (Нідерланди), у якій забезпечується мінімальний
рівень життя та встановлюється максимальний рівень доходів, зменшується
різниця в зарплаті, гарантується повна зайнятість (соціальна політика
держави як засіб забезпечення «рівності, кооперації та солідарності»).

Ці моделі мають тенденцію переходу від однієї до іншої. Вони ніде цілком
не були реалізовані, що свідчить про мінливість соціальної політики
держав у ході розвитку.

Ідея про орієнтацію України на соціальну державу міститься у
Конституційному договорі між Верховною Радою і Президентом України (від
8 липня 1995 р.) «Про основні засади організації і функціонування
державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття
Конституції України». Тут, зокрема, підкреслюється, що Договір гарантує
соціальну спрямованість ринкової економіки. Чітке текстуальне вираження
ідея соціальної правової держави знайшла у ст. 1 Конституції України.

Було б помилковим вважати, що правова держава і соціальна держава добре
поєднуються і в змозі цілком злитися в один тип держави. Принцип
соціальної безпеки населення і вимога не лише юридичної, а й
матеріальної рівності (властивості соціальної держави} суперечать ідеї
свободи особи, взаємної відповідальності держави і громадянина
{властивості правової держави).

Однак було б неслушним протиставляти правову державу і соціальну
державу, їх зближення — найсприятливіший результат для громадянського
суспільства, оптимальний варіант його розвитку без класове ворожих
конфліктів і соціальних потрясінь.

Соціальна і правова держави сумісні між собою доти, доки функціонування
державної влади буде обмежуватися, врівноважуватися, контролюватися і
поширюватися в межах додержання основних прав людини. І навпаки
соціальна держава суперечу-ватиме з правовій державі завжди, коли
«людський добробут», «соціальна безпека», «соціальна справедливість»
вважатимуться вищими цінностями. Розвиток держави як соціальної має
грунтуватися на такому фундаменті, як «правова» держава.

Зрозуміло, що до фактичного втілення в життя ідеї соціальної правової
держави українському суспільству треба ще багато чого зробити.

Прогнозувати перспективу успішного розвитку України можна тільки на
шляхах оптимального поєднання принципів правової державності,
демократизму, соціальної державності. Ідея соціальної правової держави є
надбанням усього людства. Ця раціональна ідея у разі успішній реалізації
в змозі вивести Україну до числа цивілізованих держав світу.

Соціальна правова держава — це політична організація суспільства, у
якому право пов’язує і підкоряє собі державну владу, а основні права
особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на
законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна
правова держава, як вища форма політичного буття, яку виробило людство,
має низку специфічних ознак (рис).

1. Пов’язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах
суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо
державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під
контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським
суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В
Україні визнається і діє принцип верховенства права».

2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство,
тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в
законі зміст; конституційний закон має пряму дію.

3. Пов’язаність законом рівною мірою як громадян та їх об’єднань
(комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб.
Стосовно громадян та їх об’єднань діє загал ьнодо-звшьний принцип:
«дозволено все, крім прямо забороненого законом».

Стосовно владних державних органів і посадових осіб діє
спеціально-дозвільний принцип: «Дозволено лише те, що прямо передбачено
законом». Ще давньогрецький мислитель Пла-тон зазначав: «Я бачу близьку
загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чієюсь
владою. А там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я
вбачаю порятунок держави…»

4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини —
наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту
(включаючи рівень прямого конституційного захисту).

5. Побудова відносин особи та держава на основі взаємної
відповідальності: як особа є відповідальною перед державою, так і
держава відповідає перед особою за невиконання обов’язків.

6. Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими
органами: їх незалежність і єдність; недопустимість підміни функцій один
одного; дійовість механізму «стримувань і противаг».

7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін — шлях
виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано
(через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в
представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з
його осередку.

8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів
та інших нормативно-правових актів — налагоджена робота прокуратури,
міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших
правоохоронних і контрольно-наглядових органів.

9. Можливість особи домагатися конкретного мінімуму соціальних благ
завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки— мінімальний
(достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення.

10. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального
захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня
основних прав — формування соціального середовища, яке створює умови для
сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових
можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи
просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та
контролю за умовами праці та ін.

11. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним
(не зі своєї вини) відповідати за свій добробут — йдеться про
забезпечення гарантованого життєвого рівня соціальне ранимих верств
населення — старих, непрацездатних (хворих), безробітних з не залежних
від них причин. Це право гарантується загальнообов’язковим державним
соціальним страхуванням.

12. Забезпечення державою соціальної функції власності — власність не
повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству: завдавати шкоди
правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати
екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції
України).

13. Проведення державою політики соціальної поступки — вирішення всіх
питань на шляхах згоди і порозуміння різноманітних соціальних груп,
глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від
усякого посягання на її життя, здоров’я і особисту гідність.

Таким чином, будучи обмеженою правом, соціальна держава виявляє
активність у регулюванні соціально-економічних процесів, соціального
аспекту основних прав громадян, їх соціальної захищеності відповідно до
закону.

Держава є соціальною, правовою остільки, оскільки вона гарантує людині
свободу вияву:

— як індивіду, який відрізняється від інших фізичними і психічними
якостями, тобто має індивідуальність;

— як члену соціального організму, яким є громадянське суспільство, тобто
індивіду, який входить до складу громадських і професійних груп і
організацій;

— як громадянину, який є підданим держави.

Використана література

Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 2000.

Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих
у вузи. — М.: Юрист, 1996.

Охримович Ю. Теорія права. – К., 1981.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник / – Харків: Консул, 2001.

Теория государства и права: Курс лекций в 2-х томах / Под ред. рофессора
М.Н. Марченко – М. Юридический колледж МГУ, 2000.

Про наукові концепції щодо сучасних держав див. у главі 4 “Державна
влада і держава».

Похожие записи