Реферат на тему:

Демократичний політичний режим

Сутність демократичного політичного режиму

У перекладі з грецької демократія означає «влада народу» (demos — народ,
cratos — влада). Більш розгорнуте визначення демократії, що стало
класичним, було дано американським президентом А. Лінкольном у його
відомій гетисбурській промові (1863): правління народу, вибране народом
і для народу. Але, не дивлячись на очевидність трактування демократії як
народовладдя, існує ряд проблем, які належать до змісту і функціонування
демократії. Ці питання викликають серйозні суперечки, що знайшло
відображення у появі різних теорій демократії, наголос робиться на різні
її властивості: свободу (лібералізм), рівність (марксизм), участь народу
у прийнятті рішень (партисипаторна теорія або демократія участі),
конкуренцію за голоси виборців між елітами (елітарні теорії).

Перше уявлення про демократію як форму правління виникло в античній
Греції. Аристотель визначав демократію як «правління всіх». Але при
розгляді історії становлення демократії виявляється, що поняття «всі» і
«народ» не завжди співпадали. З усіх існуючих у минулому прикладів
найбільш демократичною була «первісна демократія», де рішення приймали
всі дорослі члени роду або племені.

У період розкладу первісного суспільства виникає воєнна демократія, де
народ, іншими словами, ті, що мають право брати участь в управлінні і
здійснювати правосуддя, обмежувався тільки озброєними чоловіками. У
древніх Афінах, що подарували світові досвід першої прямої політики
демократії, під народом розумілося тільки дорослі вільні чоловіки. Саме
вони мали право особисто брати участь у роботі народних зборів і
голосувати. Жінки, раби, метеки (особисто вільні переселенці) політичних
прав не мали. Таким чином, в Афінах демократія поширювалася на кілька
тисяч людей. Ця влада була далекою від досконалості ще й тому, що
придумувала інакшу думку, приймаючи форму тиранії «більшості». Так,
афінська демократія приговорила до смерті Сократа, а також могла
будь-якого непопулярного громадянина піддати остракізму (вигнанню з
міста терміном на десять років). Відомо, що з Афін був вигнаний
полководець і політик Фемістокл зі словами: «Ти кращий від нас, а нам не
потрібно кращих». Цієї долі ледве уникнув і відомий прибічник афінської
демократії — Перикл. Нарешті, треба відзначити, що демократія древності
існувала за рахунок інституту рабства. Настільки ж звуженою була
категорія громадян — народу у середньовічних муніципальних демократіях —
у феодальних містах-республіках.

Найвизначнішими подіями, які заклали основи демократичної тенденції,
стали Англійська революція (1688), війна за незалежність Північної
Америки (1775-1783) і французька революція (1789). У прийнятих у цей
період документах — Біллі про права (Англія), Декларації незалежності і
Біллі про права (США), Декларації прав людини і громадянина (Франція,
1791) — були висунуті демократичні цінності і принципи, які
проглядаються у сучасній практиці функціонування системи представництва,
взаємовідносини гілок влади і законодавства в галузі прав людини.

Але найбільш зрілих форм демократія досягла в середині XX ст., коли
стали реальністю рівні для усіх верств суспільства громадянські і
політичні права. Необхідно підкреслити, що сучасна демократія
відрізняється від попередніх історичних моделей і іншими суттєвими
ознаками: захистом прав людини, визнанням права опозиції (тих, хто в
даний момент залишився у меншості) захищати свою думку і критикувати
уряд.

Сучасні політики дуже часто зловживають словом демократія. Більшість
сучасних партій містять у своїй назві термін «демократична», практично
всі сучасні політичні режими, навіть авторитарні, претендують на
демократичність. Подібна вільність у вживанні поняття «демократія» і
сама різноманітність трактувань її сутності спонукає окремих
авторитетних вчених зробити висновок, що демократія — це поняття, яке не
піддається визначенню. Тим не менш політологи, різні міжнародні
організації використовують це поняття, погодившись щодо критеріїв, що
дозволяють віднести той чи інший режим до демократичного.

Що є сучасною політичною демократією? В узагальненому плані її можна
визначити як режим, в якому народ має можливість реалізувати свою волю
безпосередньо або через своїх представників, а влада несе
відповідальність перед громадянами за свої дії.

Сутність демократії конкретизується в певній сукупності цінностей,
інститутів і процедур. Головні з них такі:

Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом
влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх
змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління
можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими,
закріпленими в законі процедурами.

Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий
легітимний механізм правонасту-пності влади. Державна влада народжується
з чесних виборів, а не завдяки військовим переворотам і заколотам. Влада
вибирається на певний і обмежений термін.

Всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні
вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів,
альтернативність вибору, реалізація принципу «один громадянин — один
голос» розкриває зміст політичної рівності.

Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи
відносин між державою і громадянином та визначаються як свободи. Свобода
— це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист
від зубожіння і голоду. В преамбулі Загальної Декларації прав людини,
прийнятої Генеральною асамблеєю ООН в 1948 році, описані чотири свободи:
свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від
злиднів. Ці, а також інші свободи асоціюються з декількома категоріями
прав.

Громадянські права. Цими правами люди користуються як приватні особи, і
вони захищають громадян від свавілля влади. До них можна віднести
рівність всіх громадян перед законом, право на приватне життя, право не
піддаватися тортурам, покаранню без суду, свободу віросповідання тощо.

Політичні права дають громадянину можливість брати участь у процесі
управління і впливати на прийняття рішень законодавчими і виконавчими
органами: право вибирати і бути вибраним, свобода вираження політичних
суджень, свобода голосування, право на демонстрації, право на створення
політичних і суспільних організацій, право подавати петиції владі.

Соціальні й економічні права. Реалізація цих прав — необхідна умова
забезпечення політичної рівності. Пов’язано це з тим, що проголошення
політичної рівності не усуває практики, що склалася, коли окремі
громадяни через свій суспільний статус і благоустрій володіють великими
можливостями впливати на владу, використовуючи для цього ЗМІ,
безпосередні контакти з урядовими чиновниками, дружні зв’язки.
Реалізація соціально-економічних прав покликана знівелювати соціальну
нерівність, що є, і підвищити тим самим активність рядових громадян у
політичному житті, нарешті, ці права закріплюють умови життя, які
виступають своєрідним імунітетом проти страху нестатків, наприклад,
страху перед безробіттям, злиднями. Вони включають у себе право на
достойний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту
і участь у культурному житті, доступ до охорони здоров’я. Зміст
економічних прав зафіксовано в Міжнародному пакті про економічні,
соціальні і культурні права (1966). Вони включають у себе право кожної
людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно вибирає, і право
на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цих прав вимагає
підкріплення гарантіями проти дискримінації при прийомі на роботу, в
оплаті праці за ознаками статті, релігії, раси або мови. Забезпечення
соціальних і економічних прав передбачає активність держави в розробці і
здійсненні соціальних програм. Розглядаючи перспективи розвитку
демократії, деякі автори вказують на актуалізацію в майбутньому вимог
гарантій рівності у сфері екології.

Треба відзначити, що свобода слова, свобода друку, доступ до засобів
інформації розглядаються демократичною спільнотою як необхідні умови
реалізації інших прав. Ці свободи дозволяють критикувати уряд, виражати
протест проти порушення певних індивідуальних та колективних прав, брати
участь у дебатах з найважливіших суспільних проблем.

Демократична практика останніх десятиліть характеризується визнанням
необхідності гарантувати колективні права релігійних, етнічних і мовних
меншин. Вони включають у себе гарантії проти появи дискримінації у
будь-якій формі, а також право на збереження самобутності. Декларація
Генеральної асамблеї ООН (1992) до цих прав відносить такі: розвивати
свою культуру, сповідувати свою релігію і обряди, використовувати для
спілкування свою мову, брати участь у процесі прийняття рішень, що
стосуються цих меншин, тощо.

Конституція — документ, що закріплює права і свободи громадян, обов
‘язки держави щодо захисту цих прав та передбачає механізм вирішення
суперечок між особистістю і державою.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову у побудові
державного апарату дозволяє уникнути можливості зловживань з боку
будь-якої з гілок влади.

Наявність розвинутої системи представництва (парламентаризму).

Політичний плюралізм дозволяє легально діяти не тільки політичним і
суспільним рухам, що підтримують політику уряду, але й опозиційним
партіям і організаціям.

Демократична процедура прийняття рішень: вибори, референдуми,
парламентське голосування тощо.

Принцип більшості передбачає прийняття рішень більшістю голосів при
одночасному визнанні права меншості проявляти незгоду, меншість
(опозиція) має право виступати з критикою на адресу правлячої влади і
висувати альтернативні програми, створювати свої об’єднання.

&

gdc[S

gdc[S

&

6Вирішення конфліктів мирним шляхом.

Основні форми демократії

Залежно від форм участі народу у здійсненні влади виділяють пряму і
представницьку демократію.

1. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням
у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в
обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була
реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило,
збиралися кожні дев’ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний
варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і
невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у
ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування
суспільних проектів, соціальних програм. Поширення подібної практики
обмежується територіальним фактором і залежить від того, наскільки
децентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої
демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення
народу стосовно своїх представників в органи державної влади.

Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі
громадян у законодавстві — референдум і ініціативні рухи.

Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному
перекладі — народне рішення), є прямим голосуванням народу з
найважливіших державних питань. Розрізняють два види референдумів. Одні
з них є своєрідним опитуванням, за результатами якого закони не
приймаються, але влада повинна враховувати його результати. Наприклад, у
березні 1991 року був проведений референдум колишнього Радянського Союзу
з приводу збереження СРСР в оновленому вигляді, в грудні того року 1991
р. — Український референдум — про незалежність України. Результати
референдумів другого виду мають значення закону. З їх допомогою
затверджуються конституції або поправки до неї, проекти законів.
Світовий досвід показує, що питання, які виносяться на референдум,
можуть бути найрізноманітнішими: заміна монархії республікою (Греція,
1974), про незалежність якої-небудь території (провінція Канади Квебек,
1995), дозвіл розлучень і абортів (Італія) тощо.

Ініціатива — це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити
яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими
органами. Ініціатива реалізується через збір певної кількості підписів
громадян на підтримку проведення референдуму. До інших форм
демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна
віднести демонстрації, мітинги, звернення до владних структур всіх
рівнів і до ЗМІ.

2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій
(репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через
інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією.
Депутати, політичні лідери, отримавши «мандат довір’я» від народу через
процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які
приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають,
встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності
влади перед народом.

Плюси і мінуси кожної форми демократії.

Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти
прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи:

на складність прийняття погоджених рішень;

на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу;

на високий ступінь маніпульованості суспільною думкою з боку професійних
політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а
демагогам;

на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень.

Крім того, проведення референдумів складне, і дорого вартує, важливішою
проблемою є низький рівень громадянської активності, що виражається в
ухиленні виборців від голосування.

Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те,
що вона сприяє розширенню політичного кругозору громадян, і критикують
представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних
моментів:

відрив депутатів від народу і їх бюрократизація;

пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску;

відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень;

зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які
перетворюються в центри прийняття рішень;

на послаблення демократичного контролю знизу.

Однак у представницької демократії є свої значні плюси. Некомпетентність
пересічного виборця змінюється професіоналізмом депутатів, які мають
можливість підготовчої роботи і можуть залучати експертів для оцінок цих
рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою
більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з’являється
можливість досягти балансу інтересів.

Розвиток сучасних комп’ютерних технологій приносить нові моменти в
розвиток сучасної демократії. Прибічники прямої демократії пов’язують
вирішення проблеми абсентеїзму з розвитком «комп’ютерної демократії» або
«телематичної демократії». Під телематикою розуміють з’єднання в єдину
мережу комп ‘ютера, телевізора і телефона. Мова йде про можливість для
громадянина кнопкового або телефонного голосування з різних питань,
включаючи вибори депутатів з будинку. Комп’ютерна демократія технічно
можлива, але в неї можуть бути й свої мінуси. Поряд з загальними
недоліками прямої демократії (наприклад, «тиранією некомпетентності»)
може виникнути проблема з анонімністю голосування. Якщо урна для
голосування є анонімним методом реєстрації переваг, то електронні
технології дозволяють накопичувати свідчення про тих, хто голосував.

Сучасні потреби демократичного розвитку вимагають збалансованого
співвідношення прямої і представницької демократії. Демократія є
постійним процесом удосконалення, тому що сучасні її форми не є
ідеальними. Крилатою стала фраза У.Черчілля про те, що демократія є
найгіршою формою правління, за винятком всіх інших форм, які час від
часу випробовувалися. Переваги демократії полягають у тому, що вона
дозволяє зберегти політичну стабільність, передбачає низький рівень
потенційного насильства. В умовах демократії між рішеннями влади і
реакцією суспільства існує зворотний зв’язок. Відповідні сигнали
суспільства можуть виражатися у вигляді підтримки або критики, що є
можливим завдяки незалежній пресі.

Література:

Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
— К.:КНЕУ, 1999. — 108 с.

Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. — К.: Знання, 1999. — 427с.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. — К.: УФІМБ,
1999. — 161 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. —
К.: Вища школа, 1998. -415 с.

Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. — К.: Академія, 1998. — 368 с.

Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. — Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 3. Політична
свідомість і культура. — Львів: Кальварія, 1998. — 556 с.

Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. — К.: ІЗМН,
1997. — 164 с.

Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
— К.: Смолоскип, 1997. — 218 с.

Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. — К.:
МАУП, 1997. — 248 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. —
К.: АМУПП, 1997. — 200 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. — К.:
Либідь, 1997. — 656 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. — 336 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. — К.: Генеза, 1997. — 400 с.

Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. —
838 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. — 288
с.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. — К.:
Вища школа, 1996. — 179 с.

Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. — Львів: Світ, 1996. — 800 с.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.

Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

Бодуен Ж. Вступ до політології. — К.: Основи, 1995. -174 с.

Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. — К.: Політична думка, 1995. -368 с.

Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. — К.: Українська перспектива, 1995. — 103
с.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. — К.:
Ватра, 1995. — 328 с.

Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. — К., 1994. —
144 с.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. — К.:
Генеза, 1994. — 368 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. — К.:
Либідь, 1993. — 191 с.

Конспект лекцій з курсу «Політологія» для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. —
44 с.

Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. — 256 с.

Основы политологии / Под ред. А.Боднара. — К., 1991. — 144 с.

Похожие записи