КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Демократичний політичний режим: ґенеза й перспективи

П Л А Н

1. Сутність і історична ґенеза демократичного суспільства.

2. Типологія демократичних політичних режимів.

3. Проблеми формування демократичних політичних режимів.

1. Сутність і історична ґенеза демократичного суспільства.

Демократія (від грець, dетоs – народ і cratos — влада) — народовладдя –
одна з основних форм правління, політичної і соціальної організації
суспільства, держави і влади, політичний режим, що розвивається і
прогресує в історії, звичайно зв’язаний з республіканською формою
держави. Демократія, демократизм, демократизація та демократичність не
одне й те ж: демократизм — це характеристика режиму, засобів правління,
методів, що застосовуються, спосіб політичних відносин і поведінки
влади. Тому демократичним, в принципі, може бути не тільки
республіканська, але й монархічна держава, особливо сучасна, коли
монархія відіграє номінальну роль. Реальна демократія — форма,
різновидність держави, що характеризується визнанням народу вищим
джерелом влади, вибірністю основних органів держави, рівноправністю
громадян і, насамперед, рівністю їх виборчих прав, підпорядкуванням
меншості більшості при прийнятті рішень. Звідси і загальне найменування
демократії для держав різних політичних форм правління, але з подібними
режимами.

Демократія відома в історії ледве чи не раніше, ніж інші монархічні
форми організації суспільства: пряма первісна, общинна демократія,
військова, племінна демократія попереддержавних етапів політичного
розвитку людства. Державні форми демократії добре відомі античному
світу. В Стародавній Греції демократія визначалася як особлива форма,
різновидність організації держави-полісу, при якій владою володіє не
одна особа (як за монархії, тиранії та ін.) і не група осіб (за
аристократії, олігархії та ін.), а всі громадяни, що користуються
рівними правами на управління державою. Демократія — форма устрою
будь-якої організації, заснована на принципах рівноправності її членів,
періодичної вибірності органів правління і прийняття рішень в них за
більшістю. Демократія визначається як заснований на певній системі
цінностей ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд.
Демократичний ідеал цінностей включає: свободу, рівність, повагу прав
людини і меншості, народний суверенітет, співучасть громадян в
управлінні та ін. В Греції демократичні форми устрою держави тривалий
період чергувались із різноманітними формами монократії (тираніями,
деспотіями), в Стародавньому Римі республіканська демократія протягом
декількох століття передувала правлінню монархічного імперського типу. В
Середньовіччя неодноразово виникали демократичні міста-держави, де в
формі народних зборів феодального і феодально-теократичного типу
(Голландія, Венеція, Женева, Новгород та Ін.) реалізувалися демократичні
принципи управління. В Новгороді вічові збори обирали релігійного
володаря, республіка носила теократичний характер. Тут же обиралася
світська влада і князь. У Галицькому князівстві всі питання економічного
і соціального характеру вирішувалися на народному віче. Соціальна і
політична свобода, представництво влади і суверенність народу — основні
риси демократичного правління державою.

Суть афінської демократії як різновидності організації, що існувала в
Стародавній Греції, полягає в тому, що владою в ній володіла не одна
особа — монарх, тиран і не група осіб — аристократія, еліта, олігархія,
а всі громадяни, які вільні і рівні, брали участь в управлінні
державними справами, а думка більшості мала вирішальне значення. На
думку Платона, практично єдино можливою формою демократії стає влада
натовпу, який приймає стихійні рішення і діє, виходячи з кон’юнктурних
інтересів. Демократія здійснюється тоді, коли бідняки, одержавши
перемогу над деякими своїми супротивниками знищують їх, інших виганяють,
решту урівнюють в громадянських правах і прані заміщення державних
посад. На різних етанах суспільного розвитку демократії в різних країнах
не мали між собою нічого спільного, окрім назви. Запозичуючи з
античності два пріоритети: «всі рівні» і «всі мають брати участь в
процесі прийняття політичних рішень» філософи Джоп Локк, Шарль
Моптеск’є, Жан-Жак Руссо сформулювали класичну теорію демократії,
доповнивши її ідеєю «загального добра для всіх», що створюється на
основі загальної волі. Пізніше економіст Йосиф Шумпетер висуває у
вигляді суб’єкту політичної дії індивіда, а не більшість або народ.
Індивіди борються за владу, народ — голосує, вибираючи гідних.
Відповідно, актуалізувалася проблема політичного лідерства. В теорії
знаходять виправдання політичні партії.

За плюралістичною теорією демократи політичний процес розглядається не
як взаємодія окремих індивідів, а як взаємодія груп і групових
інтересів. Відбувається зміщення акценту в уявленнях про демократичну
систему — від ідеї правління більшості народу до ідеї захисту меншості
згодом виникла елітарна теорія демократії, що виходить з більш
прагматичної настанови: влада в державі завжди належить меншості —
еліті, тобто вузькому колу осіб, обраних управляти, керувати,
володарювати. Політичний процес — це боротьба різноманітних груп
інтересів за владу. Реалії життя такі, що народ від політики усунений.
Але партісипаторна теорія демократії ґрунтується на необхідності
забезпечення людям максимальної участі в політичному житті. Якщо ж
неможливо безпосередньо реалізувати пряму демократію, то вже у всякому
випадку необхідно створити політичну систему, що поєднує принципи прямої
і представницької демократії. В сучасних умовах є й інші форми
демократичного правління державою.

При всій різноманітності політичних проблем, що висуваються сучасним
життям загальним є демократичне їх вирішення. В демократії визначається
той тип влади і той механізм її здійснення, що дозволяє найбільш
безболісно кожній особі досягти цивілізованого, нормального життя. Однак
у світі в сучасних умовах немає держав, де б демократія реалізовувалася
повністю і могла б вважатися відносно ідеальною, зразковою формою
державного ладу, механізмом здійснення влади. З 226 країн світу в 79
країнах уже встановився демократичний політичний режим. Основу
демократичного режиму складає економічно незалежна особистість, яка
володіє вільним вибором сфер діяльності і зв’язує своє буття з
результатами власної діяльності. Така незалежність досягається тільки в
умовах соціально закріплених пріоритетів особи перед суспільством і
приватною власністю перед власністю державною. Економічно незалежні
громадяни шляхом таємних, рівних і прямих виборів обирають на певні
терміни представників в органи місцевого і державного управління.
Конкуренція між громадянами за проведення представників в органи влади
відображається в змаганні політичних партій. Політична партія,
представники якої складають більшість в обраних органах, стає правлячою,
одержуючи більшість місць у різноманітних представницьких органах і
займаючи ключові пости в структурах виконавчої влади. Інші політичні
партії можуть або вступати в блоки з партією, що править, або створювати
політичну опозицію. Так забезпечується міцна легітимація (законність)
влади, переборюється політичне відчуження громадян, що сприяє
стабільності всієї політичної системи.

Демократичний режим, однак, не зводиться до захисту прав більшості, а
забезпечує права меншості і в виборчій системі, і в представницьких
органах влади. Загальнодержавні рішення приймаються не тільки більшістю,
але й шляхом досягнення консенсусу з меншістю і опозицією. Критика влади
і будь-яких її представників — атрибут демократичного режиму. Але
консенсус, взаємодія і згода, спрямовані на відвернення гострих
конфліктів, що складають основу вироблення мирних форм розв’язання
соціальних колізій шляхом постійного діалогу протиборствуючих сторін.
Поза ринковою економікою демократичний режим неможливий, оскільки саме
ринок визначає зацікавленість громадян у діяльності, вільної від
політичної влади і утворює різноманітні структури громадянського
суспільства.

Громадянське суспільство — передумова і умова демократичної політичної
системи. В громадянському суспільстві представлені і конкретні інтереси
людей, і баланс їх реалізації. Спираючись на принцип розподілу влади і
взаємних противаг законодавчої, виконавчої і судової влади,
демократичний режим сам є їх продуктом, який зводить в ранг
нескороминучого завдання захисту законними засобами інтересів особи. В
захисті інтересів особи як стрижневій основі демократії, фокусується
різноманітність демократичних форм, засобів людської діяльності.

Демократичний режим реалізується через дві основні форми демократії:
представницьку і безпосередню. Представницька форма — основна форма
здійснення державної влади в демократичному суспільстві, коли через
конкретних осіб і виборні органи громадяни здійснюють своє конституційне
право брати участь у політичному житті суспільства. Система таких
органів є народне представництво. Безпосередня форма демократії допускає
пряме волевиявлення народу при виробленні і прийнятті державних рішень.
Це — різного роду референдуми, опитування, народні збори, мітинги,
демонстрації тощо. Громадяни демократичної держави, висловлюючись
безпосередньо або делегуючи владу своїм представникам, беруть на себе
обов’язок поважати і підтримувати її, підкорятися її рішенням. Влада ж
відповідальна перед народом і підконтрольна йому. Природно, політичний
режим існує як система взаємних політичних обов’язків влади та народу.

Представницька демократія «правління народу, обране народом і для
народу». Такий політичний режим демократії повинен відповідати трьом
вимогам: чесні, змагальні, вибори, що регулярно проводяться; уряд
формується внаслідок виборів; демократія захищає права особи і меншості.
Але демократичні політичні системи діляться на дві: президентську і
парламентську. Тут виникає деяке непорозуміння, тому що і президентська
модель допускає наявність законодавчого органу — парламенту, однак в ній
виконавча влада не підпорядкована безпосередньо парламенту. Класичний
приклад президентського режиму — США. Президент виступає як глава
держави і як безпосередній керівник виконавчих структур. Але президент
стає диктатором, тому що повноваження строго визначені, і не володіє
законодавчою владою, обмежений в діях рішеннями Конгресу. Парламентський
варіант демократичної політичної системи базується на тому, що виконавча
влада в тому або іншому ступені істотно випливає від парламенту. Різні
країни реалізують три основних типи парламентського режиму: правління
однопартійної більшості, коаліційне правління і консенсусне правління.
Ефективність і гнучкість управління, основаного на суміщенні ідеї
самоврядування і політичної участі, багато в чому нейтралізує негативні
тенденції відчуженості людей від політичного процесу. Основний механізм,
яким досягається представництво інтересів різноманітних груп (партійних,
корпоративних і етнічних) — парламентаризм як система правління,
основана на принципі розподілу влади і верховенстві виборних органів.
Звичайно ж, сучасна парламентська демократія далека від ідеального
народовладдя.

З різноманітними підходами до визначення суті і змісту демократичного
режиму і самої демократії зв’язана і неоднозначність їх тлумачень. З
давнини існує два підходи: нормативний і описово-емпіричний (досвідний).
Формування ідеальної моделі демократичного режиму, обґрунтування його
переваг у порівнянні з іншими формами управління суспільством і допускає
нормативний підхід. Виходячи з належного, вимог політичної свідомості,
політичної культури і будується реальне політичне життя. Аналіз
демократії, демократичного режиму в реаліях життя, досвіду існування і
діяльності з допомогою описово-емпіричного підходу дозволяє визначити їх
властивості уточнювати, а іноді і переглядати їх суть і зміст. Звичайно
ж, демократія — влада народу або «правління народу, обране народом і для
народу» виступає нормативним ідеалом, а не характеристикою реальних
демократичних держав. Отут-то і є внутрішні суперечності. Суть
суперечностей полягає в тому, що влада народу означає самоврядування
народу, а звідси випливає і заперечення політичного панування владних
структур, засобів і форм примушення та інших атрибутів держави. Звичайно
ж, справжнє народовладдя несумісно з існуванням держави. Але в реальному
житті демократія ніде і ніколи не існувала без держави. І відмирання
держави в сучасних умовах (як і в найближчій перспективі) — ілюзія,
утопія. Демократія як народовладдя виступає орієнтиром, метою
політичного розвитку суспільства.

В повсякденному житті, враховуючи різноманітність суспільних явищ,
свободу людини і неминучу розбіжність інтересів і прагнень, устремління
різних людей, соціальних спільностей, а також необхідність соціальної
системи управління, реальна демократія — влада більшості над меншістю.
Проблема співвідношення влади більшості і захисту інтересів меншості —
умова для розуміння демократії. Визначаючи зміст демократії, відомий
англійський філософ Карл Поппер, відкидаючи питання про правління
народу, зосереджує увагу на проблемі зведення до мінімуму шкоди, що
можуть завдати суспільству негідні правителі, і які необхідно створювати
політичні, соціальні інститути і механізми, здатні звести до мінімуму
можливі втрати. Виходячи з моральних настанов, Карл Поппер вважає, що
взагалі ніхто не може бути сувереном, тобто володіти правом
використовувати владу за бажанням і розсудом, відкидає концепції
демократії, що визначають особливу мудрість або безпомилковість «гласа
народного». Ідеал народовладдя передбачає, що громадяни повинні мати
можливість впливати на політику тоді, коли того побажають, що бюрократи,
а також обрані особи повинні вважатися слугами народу і вести себе
відповідно, що закони і політика уряду повинні відображати цінності,
бажання та пріоритети більшості, поважати меншість. Демократія —
система, в якій правителі можуть бути замінені мирно, а тиранія —
система, де зміна правителя без кровопролиття не обходиться. Авторитет
влади, держави базується на принципі забезпечення державою рівного
захисту прав і свобод всіх громадян і на підпорядкуванні їх законам. І
хоча різноманітні сучасні демократичні держави відрізняються одна від
одної різноманітними рисами, властивостями, особливостями, але всім
демократичним державам притаманні загальні визначальні риси: по-перше,
визнання народу джерелом влади, сувереном в державі; по-друге,
рівноправність громадян; по-третє, підпорядкування меншості більшості
при прийнятті рішень та їх реалізації; по-четверте, обрання основних
органів управління держави.

2. Типологія демократичних політичних режимів.

Поняття «демократія» є багатогранним: в широкому розумінні — це форма
внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації, а у вузькому
розумінні воно має тільки політичну спрямованість і означає владу
народу. Розуміння демократії як народовладдя ґрунтується на визнанні
народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві, суб’єктом
визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно яких державна
влада відіграє обслуговуючу роль.

Важливими складовими процесу демократичного здійснення влади в
суспільстві є універсальні демократичні процедури, які характеризують
сучасну демократію і полягають у такому: вищий політичний законодавчий
орган повинен бути обраний народом; поряд з ним повинні існувати виборні
органи влади та управління менш високих рівнів, аж до самоврядування;
виборці повинні бути рівними у правах, а виборче право — загальним; всі
виборці повинні мати рівне право голосу; голосування повинне бути
вільним; вибір із ряду альтернатив повинен виключати голосування
списком; вибори повинні здійснюватися на всіх рівнях більшістю голосів,
хоча таке значення цієї більшості може визначатися різним чином; рішення
більшості обмежує права меншості; орган влади повинен користуватися
довірою інших органів влади; відносини суспільства та обраних ним
органів влади повинні бути взаємними й симетричними, з гарантованою
законом і реакціями виборців відповідальністю носіїв влади; демократія
існує під неперервним і пильним громадським контролем; держава й
суспільство напрацьовують дієві механізми упередження та усунення
конфліктів на всіх соціальних і політичних рівнях: між поділеними
владами, між більшістю і меншістю, соціальними групами, націями, містом
і селом тощо.

Забезпечення цих демократичних процедур передбачає конституціоналізм,
тобто наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади та
управління, механізми їх формування, визначає правовий статус особи та
принципи рівності перед законом і поділу влади на законодавчу, виконавчу
й судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Важливою
складовою демократичного політичного режиму є багатопартійність, вільна
діяльність політичних і громадських організацій, у тому числі
опозиційних.

8 : < ? ? ? ////////////////esseeeeeeee gdd2¬ gdd2¬ gdd2¬ едставників влади, свободу слова, зібрань, асоціацій тощо. Вона означає заперечення таких порядків, які б обмежували законні права і свободи людей. Проте демократія — це не вседозволеність, не анархія і не охлократія (влада натовпу). Ознакою демократичного режиму є чітке визначення всіх процедур і процесів прийняття політичних рішень. Демократія вимагає жорсткої системи ! державної субординації з чітким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, а й через силові структури верховних органів, обраних народом і підтримуваних ним. Демократія передбачає процедури прийняття державних рішень відповідно до волі більшості, але з визнанням і поважанням прав і потреб меншості. Вона вимагає культури дотримання закону й конституційного порядку, толерантного ставлення до інших думок і позицій, готовності до компромісу у вирішенні спірних питань. Демократичний політичний режим найповніше проявляється за республіканської форми державного правління парламентарного чи президентського типу. Цілком демократичними можуть бути й парламентарні монархії. Проте за будь-якої форми державного правління до числа, важливих спільних рис демократичних режимів належить пріоритет прав людини над правами держави, що означає визнання пріоритету громадянського суспільства над державою. У цьому полягає принципова відмінність у стосунках між державою і громадянським суспільством за демократичного політичного режиму. Якщо за авторитарного режиму громадянське суспільство зберігається, але підпорядковується державі, то в умовах демократії держава і громадянське суспільство виступають партнерами. Вони на паритетних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем. За демократичного політичного режиму громадянське суспільство здійснює ефективний контроль над державою через засоби прямої і представницької демократії, свої політичні інститути — політичні партії, групи інтересів, засоби масової інформації. На практиці кожен із трьох основних типів політичних режимів рідко трапляється у, так би мовити, чистому вигляді. Найчастіше політичний режим у кожній країні виступає як поєднання у тій чи іншій пропорції ознак різних типів, передусім демократичного та авторитарного, з переважанням ознак того чи іншого режиму, У зв'язку з цим виокремлюють також жорстко авторитарний, авторитарно-демократичний і демократично-авторитарний, розгорнуто-демократичний та анархо-демократичний (спотворено демократичний, який призводить до дезорганізації суспільного життя і в кінцевому підсумку переростає в тоталітаризм або жорсткий авторитаризм) режими. Трансформація, тобто перетворення, політичних режимів може відбуватися як у напрямі переходу від тоталітаризму та авторитаризму до демократії, так і у зворотному напрямі. Навіть країни з розвиненими демократичними механізмами здійснення державної влади, високим рівнем політичної культури населення, давніми демократичними традиціями не застраховані від проявів авторитаризму. Авторитаризм іманентно притаманний будь-якій політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Найчіткіше ця тенденція проявляється у діях виконавчої влади, в розпорядженні якої перебувають матеріальні, фінансові, силові та інформаційні засоби владного впливу на суспільство. Президентська і змішана (президентсько-парламентарна) форми правління взагалі тяжіють до авторитаризму обраного на загальних виборах глави держави, в руках якого зосереджуються значні повноваження, особливо у сфері виконавчої влади. Навіть у республіках з парламентарною формою правління, але позапарламентською системою обрання президента (Австрія, Ірландія, Фінляндія) його роль є досить вагомою і потенційно може зростати аж до перетворення в особисту диктатуру, прикладом чого можуть слугувати деякі президенти Фінляндії. Демократія не дається раз і назавжди. Громадянське суспільство має постійно бути насторожі, захищатися від зазіхань держави на його інтереси і боротися за контроль над нею. Провідною тенденцією світового політичного розвитку у другій половині XX ст., особливо в останні десятиліття, є перехід від тоталітаризму та авторитаризму до демократії. Про це наочно свідчать крах фашистських режимів в Іспанії, та Португалії, військових диктатур в Аргентині, Бразилії, Греції, Південній Кореї, перехід у минулому соціалістичних країн Центральної і Східної Європи від комуністичного тоталітаризму до демократії, намагання більшості молодих незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, розбудувати демократичну державність. Вивчення цих процесів дало можливість політологам зробити певні узагальнюючі висновки щодо демократичної трансформації політичних режимів. Так, польський соціолог і політолог Є. Вятр, узагальнюючи досвід руху авторитарних режимів до демократії на прикладах Туреччини, Греції, Іспанії, Португалії, Аргентини, Бразилії, Чилі, Південної Кореї, Філіппін, східноєвропейських країн, дійшов висновку, що перехід до демократії є найбільш імовірним в умовах мирних змін і відбувається у трьох формах: реформа згори; швидкий розпад; реформа, узгоджена між владою та опозицією. Реформа згори відбувається тоді, коли автократичні правителі з власної волі, а не в результаті тиску з боку опозиції, вирішують змінити політичну систему. Так, у Бразилії група генералів, що захопила владу у 1964 р., з часом пішла на створення цивільного демократичного правління. Подібне відбулося і в Чилі після здійснення генералом А. Піночетом у 1973 р. воєнного перевороту. Проте такі реформи рідко закінчуються успіхом. Вони проводяться надто довго, нерішуче й непослідовно, оскільки реформатори намагаються демократизувати систему, залишаючись при владі. До того ж, нерідко вони опиняються немовби між двох вогнів. З одного боку на них впливає частина правлячої консервативно налаштованої верхівки, яка контролює значну частину старої державної машини, зокрема найбільш консервативно орієнтовані силові структури. З другого боку на них тиснуть знизу розбуджені перетвореннями і радикально налаштовані маси. У результаті перед реформаторами постає альтернатива: або згортання реформ, або залишення політичної арени. Проте такий шлях демократичних перетворень має й безумовні переваги порівняно з іншими, тому що є поступовим і найменш радикальним, отже, і найменш болісним для суспільства. Відомі випадки як успішного здійснення подібних перетворень, наприклад, у Бразилії, Туреччині, Чилі, так і безуспішного (хрущовська «відлига»). Швидкий розпад влади, або абдикація, означає крах авторитарного режиму в історично короткий проміжок часу. Здебільшого це відбувається під впливом зовнішніх чинників, якими можуть бути події в сусідніх країнах, участь і поразка у військовому конфлікті тощо. Прикладами такого розпаду авторитарних режимів може бути крах встановленого 1974 р. в Греції правління «чорних полковників», який відбувся в результаті конфлікту цієї країни з Туреччиною на Кіпрі, або крах воєнної хунти в Аргентині в результаті поразки останньої у війні з Великобританією за Мальвінські (Фолклендські) острови 1982 р. Перебудова в СРСР сприяла краху комуністичних режимів у країнах Центральної і Східної Європи. Третя форма демократичної трансформації авторитарного режиму — це поступова реформа, узгоджена між владою та опозицією. Вона грунтується на компромісі в інтересах країни, народу між правлячими та опозиційними політичними силами. Такий компроміс означає, що влада та опозиція можуть дійти згоди, незважаючи на тиск соціальних сил, які стоять за ними. Вони намагаються уникати взаємних звинувачень і спекуляцій щодо минулого та у зв'язку з неминучим погіршенням соціально-економічного становища в країні, відмовляються від радикальних позицій і методів боротьби. Така форма дає можливість в історично короткий проміжок часу і з мінімальними суспільними втратами досягти значних успіхів на шляху демократичних перетворень. Зразковим прикладом узгодженого здійснення демократичних перетворень вважається Іспанія. Проведені в ній спільними зусиллями уряду й короля Хуана Карлоса після смерті у 1975 р. диктатора Франко реформи дали можливість менш ніж за 10 років піднятися до стану сучасної демократичної держави. Прикладом компромісної моделі демократичної трансформації суспільства може бути й Польща. Перехід від тоталітаризму до демократії має свої особливості. Якщо перехід від авторитаризму до демократії — це головним чином зміна політичного режиму, то демократична трансформація тоталітаризму вимагає перетворень у всіх сферах суспільного життя, зміни соціально-економічного ладу. Перехід до демократи істотно полегшується за сприятливого стану економіки й утруднюється в умовах її кризи. Найсприятливішою для переходу до демократичного політичного режиму є децентралізована економіка з обмеженим державним контролем. Відповідно, найменш сприятливі умови складаються за жорсткої системи державного управління економікою. Серед науковців і політиків досить поширеною є висловлена російськими політологами А. Міграняном та 1. Клямкіним думка про те, що глибокі суспільні перетворення на шляху від тоталітаризму до демократії можна здійснити лише за умов авторитарного режиму, тобто перейти від тоталітаризму до демократії можна тільки через авторитаризм, який дає можливість, зокрема, цілеспрямовано проводити реформи, мобілізувати необхідні для цього ресурси, підтримувати суспільний порядок тощо. З цією думкою можна погодитися хіба що в тому, що перехід від тоталітаризму до демократії, не відбувається відразу. Він потребує тривалого часу, протягом якого неодмінно зберігатимуться елементи авторитаризму з поступовим розширенням обсягу методів і засобів демократичного правління. Такі елементи виявляються, зокрема, у діях виконавчої влади і глави держави. Однак елементи авторитаризму в контексті демократичних перетворень та авторитаризм як політичне панування однієї людини чи групи осіб — це різні речі. Таке панування мало чим відрізняється від тоталітарного. Тому зазначена точка зору не може бути виправданням авторитарного правління, де б воно не здійснювалося. 3. Проблеми формування демократичних політичних режимів. Ідеал демократії, що формується, не будучи ототожненим з реаліями, що виникають у процесі його реалізації, нерідко прямо протистоїть їм. Усвідомлюючи ту обставину, що структури ідеалу демократії досить складні та на них діє сильний вплив політичних і соціальних пріоритетів, спробуємо вичленити найбільш важливі компоненти. Демократія - не самомета, не універсальний засіб вирішення усіх соціальних проблем, її можливості обмежені і умовами соціально-економічного розвитку, і державно-правовими інститутами, і ступенем розвитку прав і свобод громадян. Процес переходу від етатистської до ринкової системи характерний для Співдружності держав і для України. Процес не має історичного прецеденту. Соціалістична спадщина настільки своєрідна, наскільки і не вписується у системи сучасної цивілізації. По-перше, перехід до демократії від абсолютистсько-олігархічних систем в Західній Європі здійснювався на протязі століття. Створювалися системи цінностей, суспільні та державні інститути. Рух до демократії в Великобританії почався з прийняття Білля про права (1689 р.), в США - з Декларації про незалежність (1766 р.), в Франції - з Декларації прав людини і громадянина (1789 р.). І тільки до середини XX століття в Західній Європі закінчилося утворення демократичних інститутів і структур. Тоді ж йшло поліпшення матеріального і духовного рівня життя населення, підвищувалася політична та правова культура населення, поширювались права і свободи особи тощо. Перехід до демократії від системи гранично жорсткого тоталітарного режиму в країнах Співдружності здійснюється в умовах розвалу економіки, руйнування господарських структур, інфляції і суперінфляції, падіння рівня життя населення, правової безмежності, корупції, конституційної анархії. Повністю зрозуміло проголошення двоєдиної мети на перехідний період: створити ринкову економіку і демократизувати політичне і соціальне життя. По-друге, відсутність безпосереднього зв'язку між ринковою економікою і демократичним політичним устроєм ускладнює реалізацію двоєдиної мети. Потрібно констатувати, що складові частини демократичного ідеалу по-різному взаємодіють з логікою ринкового господарства. Окремі елементи ринкової економіки сприяють-появі та зміцненню демократичних інститутів і структур, немало елементів ринкової економіки виявляють відкритий опір демократизації. Звідси виникає усвідомлення необхідності конституційних механізмів, що стримують і обмежують роль ринку в демократичному суспільстві. Держава вже в період демократизації владних інститутів і структур повинна брати на себе турботу про ті соціальні верстви, які виявляються на найнижчих сходинках соціальної системи. Але це можливо лише тоді, коли ринкова система вже буде ефектно функціонувати і створювати умови для економічної стабільності демократичного ладу. По-третє, процес демократизації при просуванні від тоталітарного режиму допускає вибір одного з двох шляхів: поступової лібералізації політичного режиму при практичних незмінних конституційних правах і свободах особи або перманентного розширення прав громадян при практично незмінних державно-політичних інститутах. Відбувається диференціація засобів народження демократії. Перманентне розширення політичних прав і свобод громадян - найбільш розповсюджений засіб. Економічна база залишається від попереднього режиму і створює можливість без особливих економічних потрясінь вирішувати насущні завдання, в тому числі, і завдання, проблеми соціального забезпечення. Реформування політичної системи підкріплюється економічною базою політичного режиму, що зникає, а тому здійснюється без істотних соціальних потрясінь. Країни Співдружності, і Україна в їх числі, вибрали шлях політичної демократизації тоталітарного режиму. Політичні права і, зокрема, демократичне виборче право почали здійснюватися до завоювання основних свобод, ще в умовах тоталітаризму. Але розвал економіки не сприяє активізації демократичних процесів. Еволюція .суспільства на шляху демократизації допускає безперервний рух до дедалі більш складних форм соціальних зв'язків: посилюється диференціація та підвищується складність соціальної системи, утворюється широке поле вибору, проявляється багатогранність людської активності. Демократії потрібно «нарощувати» нові елементи суспільної системи в економіці, політиці і культурі. Складність і суперечливість процесу демократизації безсумнівні. Сучасне політичне життя демонструє приклади химерного симбіозу тоталітаризму і демократії. Демократія нібито дарується владою, ще не стала органічною потребою суспільства. Характерна ознака демократії - її постійна незавершеність. Чим більш розвинуті демократичні інститути, тим гостріше проявляється невдоволеність мас їх віддаленістю від ідеалу. По-четверте, щоб демократія ефектно функціонувала, необхідно дотримуватись деяких умов: повинен бути критерій, за яким можна оцінювати протилежні ідеї; повинно бути загальне бажання людей дотримуватись узвичаєного критерію. Все це забезпечується інститутом голосування, що гарантується конституцією і вірою в демократію як засіб життя цивілізованого людства. Для існування демократії повинна бути її результативність в реалізації економічних, політичних і духовно-моральних проблем. Але ефективність демократії залежить не від указів, що спускаються згори, а від творчої ініціативи індивідів. Тому наслідки демократичних перетворень часто-густо непередбачувані. Багато залежить від суб'єктивного фактора. Здійснювана в Україні стрибкоподібна демократизація ініціюється згори, і активні соціальні перетворення нерідко змінюються періодами застою, відкочуванням від уже досягнутого. Результативність демократизації суспільного життя України нерідко паліативна і в будь-який момент може бути перекреслена вольовими рішеннями владних структур. Ідеальний же тип демократизації, характерний для США і країн Західної Європи, відрізняється збалансованістю, органічним протіканням процесу, відсутністю значних соціальних потрясінь, нічим не обґрунтованих руйнувань соціальних інститутів і мирним вирішенням конфліктів, що виникають. Україна, переживаючи глибоку економічну кризу і здійснюючи демократизацію, все-таки розпочала будівництво громадського суспільства, що має тиск на формування і розвиток нових владних структур. Утвердження демократичного ідеалу в свідомості громадян України, псино, стане ослабленням соціальної напруги і стабілізації процесу демократизації.

Похожие записи