КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з історії України

1. Тоталітарний лад в СРСР

Між демократією і народовладдям немає семантичної різниці. Терміни
зливаються, якщо перший із них перекласти з давньогрецької на українську
мову. Проте в сучасній Україні вони мають різне політичне наповнення.
Багато хто з нас ностальгічно згадує радянські часи, як добу
народовладдя і лає демократів, які прийшли до влади.

Щоб побачити політичну різницю між демократією, на якій грунтується
ринкове суспільство, і народовладдя радянського зразка, треба розглянути
ще один термін – тоталітаризм. Політологи протиставляють тоталітаризм
демократії, вважаючи його протилежним за значенням. Під тоталітаризмом
розуміють верховенство держави над суспільством, а під демократією –
верховенство суспільства над державою.

Комуністи називають народовладдям нерозривний зв’язок між державою і
суспільством. Та нерозривність зв’язку можлива у двох протилежних
випадках. Випадок перший: сувереном є держава, як визначає що потрібно і
що не потрібно народу, як він повинен жити, думати і навіть
розмножуватися (сталінська заборона абортів була вольовим рішенням).
Випадок другий: сувереном є народ, який шляхом вільних виборів на
інституціональному і персональному рівнях формує державу.

З’явилася добра нагода торкнутися історичних коренів цієї проблеми: 22
квітня виповнилося 130 років від дня народження Володимира Леніна. Саме
Ленін був терористом і практичним організатором політичного механізму,
який усім відомий під неточною назвою радянської влади. Він є
родоначальником радянського комунізму, КПРС і СРСР.

Тоталітарної партії і наддержави вже не існує, а комуністична ідея ледь
жевріє. Утворилась відсторонь у часі, яка сприяє розгляду проблеми без
емоцій і політичних пристрастей.

Створений Леніним політичний режим забезпечував цілковите панування
держави над суспільством, тобто був тоталітарним. Вся повнота влади
зосереджувалась в руках невеликої купки людей, які могли використовувати
матеріальні й людські ресурси велетенської країни за власним бажанням.
Разом з тим тоталітарна влада почала заглиблюватися у народну товщу і не
могла існувати без масової підтримки населення. Підтримка
забезпечувалася розгалуженими силовими структурами, наданням реальних
владних повноважень мільйонам дрібних функціонерів, патерналізмом
держави, від якої економічно залежав кожен член суспільства, добре
поставлено пропагандою, яка доходила до всіх.

Механізм тоталітаричної влади сформувався за життя В.Леніна. Його
наступники обмежувалися косметичними змінами. Тільки М.Горбачов під
впливом системної кризи, яка безупинно поглиблювалася, наважився на
серйозну реформу політичної влади. Наслідки цієї реформи усім відомі.

Зовнішній зріз радянського політичного життя становив конституційний
режим безпосередньої демократії. Суверенним носієм влади проголошувалися
народні маси. Посланці мас на всіх рівнях, від місцевого до
загальнодержавного, утворили ради. Між з’їздами рад влада перебувала в
руках обраних радами органів – виконавчих комітетів.

Виконкоми ухвалювали закони і здійснювали поточне керівництво,
враховуючи накази виборців. Декларувалося, що саме вони, а не партійні
інтереси або власна позиція членів виконавчих комітетів, повинні
визначати характер їхньої діяльності. Виборці могли відкликати депутатів
у будь-який момент. Це означало, що депутатів тримали на короткому
повідку, не даючи їм того обсягу повноважень, який властивий
представницькій демократії парламентського типу.

У такій системі влади названій радянською В.Ленін як 1905 року побачив
можливість можливості для встановлення незримої диктатури власної
партії. Складання наказів виборців, визначення кандидатів у депутати
з’їздів рад та забезпечення їх обрання, контроль за діяльністю депутатів
та їх відкликання в разі потреби – все це могла здійснювати структура,
яка перебувала поза рамками безпосередньої демократії. Власне, без такої
зовнішньої сили режим безпосередньої демократії виробився б в анархію
або охлократію (владу натовпу).

Якби зовнішню силу представляли дві або кілька політичних партій,
конкурентна боротьба між ними також паралізувала б таку систему влади.
За фасадом безпосередньої демократії обов’язково повинна була
приховуватися диктатура однієї партії. Використовуючи марксистську
лексику Ленін назвав “диктатурою пролетаріату”.

Комуністична партія здійснювала тоталітарний контроль за суспільним
життям. Він став можливим внаслідок інститутів, включно з економікою.
Одержання здійснювалося в ході “соціалістичних перетворень” –
націоналізації та спілкування. Засоби виробництва звичайно не переходили
після націоналізації під управління нації, а після усуспільнення – під
управління суспільства. Всім управляла держава. В перебігу так званих
соціалістичних перетворень відбувалася трансформація радянських громадян
у німотні “гвинтика”, цілком залежні від держави.

Після взяття влади і зниження політичних конкурентів Ленінська партія
почала розгалужуватися на внутрішню і зовнішню.

Внутрішню партію складала партійно-радянська номенклатура, тобто
начальники всіх рангів в опанованих або створених більшовиками
суспільних структурах. До зовнішньої партії належала основна членська
маса. Саме вона надавала РКП (б) – ВКП (б) – КПРС оманливого вигляду
політичної партії. Фактично ж партія злилася на структуру, яка
пронизувала собою всі управлінські ланки.

Партія керувала майже всіма ланками суспільного життя опосередковано
через органи радянської влади. Опосередкованість справедливо вважалася
перевагою режиму. Вона дозволяла державній партії розв’язати принципові
питання не беручи на себе безпосередньої відповідальності за поточні
справи. Не зливаючись організаційно, партійні й радянські органи влади
все-таки зливалися на персональному рівні – кожну відповідальну посаду в
радянському апараті посідав член партії.

Як і всі інші організаційно-управлінські структури, партія будувалася на
засадах “демократичного централізму”.

Це означало безперечне підпорядкування нижчих структур вищим. Отже
партія перетворилася на ієрархічно побудований інструмент диктатури.

В цій ієрархії слід розрізняти носіїв і трансляторів влади, яка
називалася радянською. Кожний партійний комітет на горизонтальному рівні
мав диктаторські повноваження (щоправда, вони не поширювалися на органи
державної безпеки, які формальні підпорядковувалися радам, а фактично –
самим собі по вертикалі й лише на самій вершині – керівництву партії).
Разом з тим парткоми певної горизонталі цілком залежали в своїх рішенням
від парткому, який стояв на більш високому щаблі. Лише центральний
комітет був реальним носієм необмеженої жодними законами влади.

Слід також розрізняти формального і неформального носія влади. За
статутом найвищою інстанцією в партійних ієрархії був з’їзд, а в
перервах між з’їздами – ЦК, проте хід партійних з’їздів цілком
контролювався апаратом, який їх готував і проводив. Центральний комітет
збирався на засідання (пленуми) нечасто, і тому не міг бути осередком
оперативного управління. У березні 1919 року Ленін утворив у ЦК
політбюро, рішення якого вважалися рішеннями ЦК. Кожний член політбюро
контролював певну сферу життя, функцію або територію. Усі разом
здійснювали тоталітарну владу над партією, державою і суспільством.

1917 року більшовики перемогли своїх політичних суперників під гаслом
“Вся влада – Радам!”. В.Ленін має тоді ніким незаперечувані всередині
власної партії права на найвищу посаду у завойованій країні. Однак він
не поспішив очолити президію Всеросійського генерального виконавчого
комітету. Посаду “всеросійського старости” він залишив для другорядних
керівників партії, хоча за радянською конституцією вона вважалася
найвищою, а сам очолив уряд.

Якраз на посаді голови раднаркому Ленін і почав вибудовувати механізм
компартійної диктатури. Партійні комітети оволодівали всіма важелями
влади. Усередині парткомів, за винятком центрального, влада
концентрувалася в руках секретарів. У Центральному комітеті за наявності
політбюро секретарські посади були технічними. Однак секретарі формували
порядок денний у роботі найвищого партійного органу. Лев Троцький першим
потурбувався про те, щоб посади відповідального секретаря та обох інших
секретарів займали його люди.

Компартійна диктатура була олігархічною: члени політбюро ЦК мали цілком
однакові владні повноваження. Щоправда, засновник партії і держави був
поза конкуренцією. Але й він зустрівся з викликом Л.Троцького. Обох
тоді в газетах називали “вождями світової революції”.

Щоб послабити позиції Троцького у політбюро В.Ленін 1922 року здійснив
реконструкцію роботи секретаріату. Запроваджувалась посада генерального
секретаря ЦК, яку мав посісти член політбюро. Ця посада задумувалась
Леніним як політична, а не технічна. Вона створювалась під Й.Сталіна,
непримиренного суперника Троцького. Ленін уже розраховував точно. Але в
розклад сил на партійному олімпі втрутився непередбачуваний фактор: йог
хвороба.

Історичний досвід засвідчив, що така конструкція влади могла загрожувати
фатальними наслідками не тільки об’єкту панування, тобто народу, але й
безпосередньому інструменту влади – самій державній партії, щоб
встановити особисту диктатуру в рамках радянського “народовладдя”,
Й.Сталін знищив один мільйон і відправив у концтабори три мільйони
комуністів.

2. Свобода особи та норми поведінки

Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових
актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків відповідальності,
відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто, як такий, що має
правосуб’єктність) координує свою поведінку в суспільстві.

Терміни “особа”, «людина», «громадянин» вживаються конституцією і
законодавством. У соціальному плані вони означають членів суспільства. У
політичному плані відповідно до конституції особа виступає як
громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або
змушений переселенець. Під правовим становищем особи розуміється
юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства,
іноземного громадянина — самостійні категорії однак, зважаючи на те що
вони формуються на основі правового становища громадянина певної
держави, доцільно говорити про правове становище особи в цілому. Поняття
“правовий статус особи” і “правове становище особи” є рівнозначними .

Правове становище людини і громадянина, як у цілому, та. і окремо,
обумовлюється особливостями соціального статусу, що існує в даний період
розвитку суспільства і держави. Соціальний статус особи залежить від
сутності соціального укладу, і умовах якого він складається і
функціонує. На нього впливає безліч факторів. Основними з них є праця і
власність як основа формування громадянського суспільства. У перспективі
праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт
життя) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних
формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її
соціальний і юридичний статус.

Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого
суспільством обсягу свободи особи. Він грунтується на сучасному вченні
про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї.

1. Усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх
природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов’язком
держави.

2. Свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди
іншій особі.

3. Межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а
право є мірою свободи.

4. Обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досягненню
загального добробуту в демократичному суспільстві.

Особа перетворюється на суб’єкта права не автоматично. Вона визнається
такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного
реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно,
щоб правовий статус особи був юридичне чітким, вбирав у себе
загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.

У трактуванні правового статусу особи серед вчених немає єдності.
Нерідко до його структури вводяться, крім прав, свобод, обов’язків, ще й
громадянство, законні інтереси, гарантії . Зазначені категорії є або
передумовами правового статусу, або його умовами, супроводжують його,
примикають до нього, але не складають його структуру.

Відомо, що інтерес передує правам і обов’язкам незалежно від того, чи
знаходить він пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає
правовому захисту з боку держави. Як категорія позаправова або
«доправова» інтерес закріплюється не тільки в конкретних правових
розпорядженнях, а й у принципах права. Він сприяє формуванню правової
настанови особи. Можливо виділення законного інтересу як елемента
структури соціального, а не правового статусу.

Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття
індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному
обсязі. Воно визначає формування правового становище особи і
особливостей конституційних основ її статусу.

Гарантії реалізації прав і обов’язків істотно впливають на зміст і
соціальне значення правового статусу особи. Без створення державою умов
для здійснення прав, свобод, обов’язків вони залишаться «заявами про
наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та
ін.) і спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації
правового статусу особи, а не елементами структури його системи.

Існують різні підходи до питання про співвідношення правосу-б’єктності і
правового статусу, одні вчені вважають правосуб’єктність передумовою
правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як
структурний елемент, треті називають правосуб’єктність більш об’ємною
категорією, яка вбирає в себе правовий статус .

Правосуб’єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового
статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати
обов’язки, нести відповідальність. Однак цим її призначення не
вичерпується. Без правосуб’єктності неможливо визначити правовий статус
фізичної і юридичної особи: спеціальна правосуб’єктність впливає на
спеціальний статус, а індивідуальна правосуб’єктність значною мірою
характеризує індивідуальний статус. Правосуб’єктність сприяє
встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів
особи — економічного, політичного, етнічного та ін.

Термін «правосуб’єктність» застосовується до суб’єктів права — учасників
правовідносин. Термін «правовий статус» вживається для характеристики
правового становища особи в цілому. Припускаючи наявність
правосуб’єктності, правовий статус особи є свого роду інструментом, який
систематизує норми про суб’єкта права (його права, свободи, обов’язки,
відповідальність) і приводить їх у стійкий стан. Тому правосуб’єктність
як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу
фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового
статусу.

Правовий статус громадянина, іноземця чи особи без громадянства
безпосередньо виражає його правосуб’єктність, котру, як записано в
Загальній декларації прав людини ООН, зобов’язані визнавати всі держави

Норма права — це загальнообов’язкове, формально-визначене правило
поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване
державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру
свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та
індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма
заходами державного впливу, аж до примусу.

Ознаки норми права такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої
ознаки, як системність, оскільки вона регулює групу певних суспільних
відносин і лише в сукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає
систему права.

Оскільки ознаки права вже наводилися, перелічимо специфічні ознаки норми
права:

1. Правило поведінки регулятивного характеру — норма права вводить нове
правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв’язки; впливає на
суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб)
регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює
її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату.

2. Загальнообов’язкове правило поведінки — норма права виходить від
держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає
обговоренню щодо доцільності.

3. Правило поведінки загального характеру — норма права має загальний
(без зазначення конкретного адресата — неперсоні-фікований) характер,
тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих
нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість
застосування (наприклад, заборона хуліганства).

4. Формально-визиачене правило поведінки представницько-зобов’язуючого
характеру — норма права закріплює права і обов’язки учасників суспільних
відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка
застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права
покладає обов’язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на
навчання, обов’язок інших — забезпечити це право). Формальну
визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших
писаних джерелах права.

5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, — норма
права видається уповноваженими на те суб’єктами в межах їх компетенції з
дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття
чинності, зміна або скасування чинності.

6. Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж
до примусу, — держава створює реальні умови для добровільного здійснення
суб’єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує
способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні
санкції у разі невиконання вимог норми права.

Риси норми права як класичного розпорядження:

1) норма відтіняє, підкреслює кількісну і якісну сторони поведінки (вид
і міру поведінки);

2) норма вбирає в себе всі основні властивості права (нормативність,
формальну визначеність, стабільність, владність);

3) норма має чітко виражену структуру, складається з елементів
(диспозиція, гіпотеза, санкція).

Поряд із цим норма права має внутрішній зміст:

— є мірою свободи і справедливості;

— є результатом владної діяльності держави, яка полягає в узагальненні і
систематизації типових конкретних правовідносин, що виникають у
громадянському суспільстві;

— має завжди загальний характер, тобто це таке розпорядження, що
адресоване безлічі індивідуально не визначених суб’єктів і розраховано
на багатократність застосування за певних життєвих обставин.

У будь-якій державі існує і виникає величезна кількість норм права. Ці
норми можна класифікувати (поділити) на види за певним критерієм
(ознакою).

Норми права за предметом правового регулювання (або за галузями права):
норми конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного,
трудового, екологічного права та ін.

Імперативні — норми, що виражають у категоричних розпорядженнях держави
чітко позначені дії і не допускають ніяких відхилень від вичерпного
переліку прав і обов ‘язків суб’єктів. Інакше: імперативні норми прямо
наказують правила поведінки.

Диспозитивні — норми, у яких держава наказує варіант поведінки, але які
дозволяють сторонам регульованих відносин самим визначати права й
обов’язки в окремих випадках. Їх називають «заповнювальними», оскільки
вони заповнюють відсутність угоди і діють лише тоді, коли сторони
регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не
домовилися з даному питання (розпізнаються через формулювання: «за
відсутності іншої угоди», «якщо інше не встановлено в договорі» та ін.).
Інакше: диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки.

Заохочувальні — норми, що встановлюють заходи заохочення за варіант
поведінки суб’єктів, який схвалюється державою і супільством і полягає в
сумлінній і продуктивній праці (наприклад, правила щодо виплати премій).

Рекомендаційні — норми, що встановлюють варіанти бажаної з погляду
держави поведінки суб’єктів

Заборонна норма відповідає охоронній нормі, проте їх не слід плутати. У
заборонній нормі заборона чинити правопорушення (злочини) має
регулятивний характер, оскільки її дотримання, пов’язане з недоведенням
до правопорушення (злочину), із підтримкою правопорядку. Наприклад,
адміністративно-правова норма, що встановлює заборону займатися певним
промислом, є заборонною нормою.

Охоронна (кримінально-правова) норма, яка вказує на конкретні злочини і
міри покарання, припускає заборону чинити злочини, але не містить
заборони, оскільки її застосування розраховане на факт скоєння
злочинного діяння, на порушення правопорядку. У разі злочину
відбувається порушення не охоронної (кримінально-правової) норми, а
регулятивної норми з іншої галузі права: зобов’язувальної, заборонної
або дозвільної. Охоронна правова норма не порушується, оскільки умовою,
що викликає її дію, служить акт злочину.

Заборона входить до змісту і зобов ‘язувальної норми. Встановлюючи
обов’язок особи здійснювати певні позитивні дії, зо-бов’язувальна норма
містить заборону зробити щось інакше, ніж це потрібно для забезпечення
інтересу уповноваженої особи. У разі порушення зобов’язувальної норми
відбувається посягання не на заборону (як у заборонній нормі), а на
позитивне зобов’язування.

Тричленний поділ регулятивных юридичних норм відповідає тричленному
поділу засобів регулювання: дозволяння, заборона, зобов’язування
(веління).

Використана література

Брегеда А.Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
— К., 1999.

Гаєвський Б. Українська політологія. — К., 1995.

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? — К., 1996.

Гелей С., Рутар С. Основи політології. — Львів, 1996.

Субтельний О. Історія України. – Львів, 2000.

Словник-довідник з історії України. – К., 2001.

Якименко В.І. Історія СРСР. – К., 1996.

PAGE

PAGE 10

Похожие записи