Курсова робота

Земельна реформа в Україні

ПЛАН

ВСТУП

Сільське господарство як специфічна галузь національної економіки.

Основні проблеми розвитку сільського господарства в Україні.

Необхідність реформування сільського господарства в Україні з
урахуванням світового досвіду розвинутих країн.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

У кожній державі, в будь-якому суспільстві сільське господарство є
життєво необхідною галуззю народного господарства, оскільки зачіпає
інтереси буквально кожної людини. Адже нині понад 80 % фонду споживання
формується за рахунок продукції сільського господарства. Тому
виробництво її є найпершою умовою існування людства.

Однак для України, яка стала на шлях ринкової економіки, сільське
господарство має особливо велике значення тому, що воно є однією з
найбільших галузей народного господарства. Про це свідчить ряд важливих
макроекономічних параметрів. Найважливішим серед них є частка сільського
господарства у валовому внутрішньому продукті держави (ВВП). У 1990 р.
вона становила 24,4 %. За роки економічної кризи вказаний параметр почав
знижуватися і вже у 1993 р. складав 21,5 %, у 1995 р. — 13,4, в 1999р. —
12,8%. Таке істотне зниження внеску галузі у створення ВВП пояснюється
переважно ціновим фактором.

Про місце галузі в економіці країни засвідчує і той факт, що на початок
2001 р. сільське населення України становило 15,8 млн. чоловік, або 32 %
від загальної кількості населення. В сільському господарстві зайнято 4,9
млн. чоловік, тобто 23,0 % від усіх зайнятих. Споживачі зараз витрачають
переважну частку своїх доходів на придбання продуктів харчування і
товарів широкого вжитку, виготовлених із сільськогосподарської сировини.

Сільське господарство відіграє винятково важливу роль як каталізатор
розвитку ринкової економіки. Ринкова економіка — це одне з найвидатніших
досягнень світової цивілізації, це природне середовище людства і
взаємодії товаровиробників, середовище, якому притаманні певний порядок
і саморегуляція завдяки дії основного закону — попиту і пропозиції. В
становленні ринкової економіки України ця галузь, враховуючи її
масштаби, може відіграти (і вже частково відіграє) виключно важливу роль
завдяки своїм специфічним властивостям:

1. Сільське господарство є висококонкурентною галуззю, оскільки в ній
діє багато незалежних підприємств, що виробляють переважно ті самі
товари. Досить сказати, що в 2000 р. налічувалося 6761 господарське
товариство, 3325 сільськогосподарських виробничих кооперативів, 2901
приватне (приватно-орендне) підприємство, 38,4 тис. селянських
(фермерських) господарств. понад 11 млн. селянських особистих
господарств. У перспективі кількість аграрних підприємств за названими
їх видами може змінитися за рахунок перетворення одних їх типів у інші
(наприклад, сільськогосподарських кооперативів у приватні підприємства),
а також завдяки появі нових фермерських господарств. Це і є тією
першопричиною, що породжує високу конкурентність між сільськими
товаровиробниками і водночас ставить заслін будь-якому монополізму в
аграрній сфері. В результаті створюється ринкове середовище, що стимулює
розвиток також в інших секторах економіки.

2. Сільське господарство України в недалекій перспективі може стати
одним з головних джерел й експорту. Цьому сприяють і великі масштаби
сільськогосподарського землекористування і родючі землі. У поєднанні з
працьовитістю українського народу це виводить Україну на одне з
провідних місць за аграрним потенціалом. У перспективі Україна може не
лише повністю забезпечити власні потреби в сільськогосподарській
продукції, а й істотно збільшити свій експортний потенціал. Таким чином,
сільське господарство може і повинно стати галуззю, що відіграватиме
винятково важливу роль у процесі входження України у світовий ринок.

Саме тому розвиток сільського господарства є одним з найпріорітетніших
напрямів державної політики, а вивчення проблем сільського господарства
і передового світового досвіду з розвитку сільського господарства є
надзвичайно актуальним за даних умов.

1.Сільське господарство як специфічна галузь національної економіки

Відомо, що валова додана вартість по галузях визначається за поточними
цінами звітного року. З цієї причини сільське господарство при
визначенні ВВП попадає в нерівні умови з іншими галузями економіки. Адже
до 1994 р. держава адміністративними важелями стримувала зростання цін
на продукцію сільського господарства, а в наступні роки хоч від такого
стримування відмовилася, все ж подальше підвищення цін стримувалося
низьким платоспроможним попитом населення. Одночасно ціни на промислову
продукцію стали вільними з самого початку переходу до ринкової економіки
і зростали значно вищими темпами порівняно з цінами на
сільськогосподарську продукцію. Саме за таких «ножиць цін» частка галузі
у ВВП є нині істотно заниженою.

Висловлену думку побічно підтверджують і такі дані. Обсяг виробництва
валової продукції сільського господарства ( у зіставних цінах) у 1995 р.
становив порівняно з 1990 р. 67,7 %, або зменшився на 32,3 процентних
пункта, тоді як частка галузі у ВВП скоротилася в 1,8 раза (24,4 : 13,4)
[1]. Зовсім інша ситуація склалася у промисловості. Обсяг виробництва
продукції цієї галузі у 1995 р. становив до рівня 1990 р. лише 52 %.
Проте за такого істотного спаду виробництва частка промисловості у ВВП
зменшилася не набагато — з 34,5 % у 1990 р. до 31 % у 1995 р. Зрозуміло,
що причиною такої невідповідності у темпах зміни обсягу виробництва
розглянутих галузей та їх внеску у створення ВВП насамперед є
неадекватні зрушення у рівнях цін на продукцію цих галузей.

Сільське господарство як галузь матеріального виробництва має ряд
особливостей, що позначаються на його функціонуванні в умовах ринкової
економіки. Найперша з них пов’язана з відносною іммобільністю ресурсів,
яка є бар’єром на шляху перерозподілу їх (крім трудових ресурсів) із
сільського господарства в промисловість та інші галузі. А це означає, що
дана галузь не бере безпосередньої участі у формуванні середньої норми
прибутку між галузями. Теоретично можна уявити, що при зменшенні доходів
у сільському господарстві, яке може мати місце в дійсності через
зниження цін внаслідок зростання пропозиції сільськогосподарської
продукції, фермери в пошуках прибутковішого бізнесу перерозподілять свої
ресурси на користь інших виробництв. В результаті пропозиція
сільськогосподарської продукції зменшиться щодо попиту, отже, зростуть
ціни на неї, а з ними — і доходи сільських товаровиробників,
урівноважуючись з розміром доходів інших галузей.

Проте в реальному житті такого перерозподілу ресурсів не відбувається,
за винятком істотного відтоку сільського населення в промисловість і
сферу послуг, що має місце в усіх розвинутих країнах. Причина цього
полягає в тому, що людські ресурси на селі хоч і скорочуються, але
земельні ділянки, якими вони володіли або на яких вони працювали, не
будучи їх власниками, продовжують залишатися в сільськогосподарському
обороті. На них і далі виробляється сільськогосподарська продукція, що
вимагає від товаровиробників достатньої кількості основного та
оборотного капіталу. Це заважає його перетіканню в інші галузі. Більше
того, для забезпечення ефективності виробництва в умовах конкуренції
сільські товаровиробники повинні здійснювати інвестиції з урахуванням
фактичних масштабів землекористування. В цьому саме і виявляється
іммобільність ресурсів сільського господарства. Завдяки цьому, а також
впровадженню у виробництво досягнень НТП пропозиція
сільськогосподарської продукції зростатиме. Тому логічно сподіватися, що
в таких умовах ціни на сільськогосподарську продукцію і доходи сільських
товаровиробників матимуть тенденцію до зниження [2].

На відміну від промисловості до процесу сільськогосподарського
виробництва залучено не три, а чотири ресурси — основні й оборотні
фонди, жива праця і земля, причому земля в сільському господарстві є
головним засобом виробництва, тоді як в інших галузях (крім добувної)
вона є лише просторовим базисом. Як основний засіб виробництва земля
вимагає свого відтворення на розширеній основі, що породжує ряд
специфічних проблем, пов’язаних із збереженням і підвищенням родючості
ґрунту.

Аграрні підприємства працюють в умовах ризику і невизначеності. Однією з
причин цього є те, що в сільському господарстві економічний процес
відтворення тісно переплітається з природними (біологічними) процесами.
Сільськогосподарська продукція виробляється за допомогою живих
організмів (рослин, тварин, мікроорганізмів), які часто функціонують як
засоби виробництва. Оскільки ці живі організми розвиваються за
біологічними законами, то цим і зумовлюється відома залежність процесу
відтворення в сільському господарстві від природних факторів, що, в свою
чергу, вимагає всебічного врахування їх і глибоких знань агробіологічної
науки [10].

Сільськогосподарське виробництво здійснюється в різних
грунтово-кліматичних умовах — добрих, середніх і поганих, що
безпосередньо позначається на результатах господарської діяльності
підприємств і має наслідком (за інших однакових умов) істотну
диференціацію рівня їх економічного розвитку. Підприємства, що працюють
у відносно гірших природних умовах, менш конкурентоспроможні, мають вищу
вірогідність банкрутства. В умовах ринку ціновий фактор не може бути тим
важелем, який забезпечував би таким підприємствам відносне благополуччя
і зменшував ризик збанкрутувати. Тому виникає потреба в державній
підтримці таких сільськогосподарських підприємств за допомогою
позацінових економічних важелів.

У сільському господарстві робочий період (час безпосереднього
використання живої і уречевленої праці) не збігається з періодом
виробництва (час від початку виробництва до одержання готової
продукції»). У результаті такого незбігу виникає сезонність виробництва,
яка виявляється в нерівномірному, переривчастому використанні робочої
сили і засобів виробництва, в нерівномірному надходженні продукції і
доходів протягом року. Це вимагає розробки заходів щодо пом’якшення
сезонності і врахування цього фактора при виборі спеціалізації
підприємства. Крім того, така залежність від природних умов викликає
необхідність створювати на аграрних підприємствах значні страхові
резерви насіння, кормів на випадок неврожаю, спричиненого форс-мажорними
обставинами — посухою, градобоєм, повенями тощо.

Сільське господарство — це кредитомістка галузь, яка не може нормально
розвиватися без залучення зі сторони (банків, інших кредитних установ)
додаткових фінансових ресурсів, насамперед у формі короткострокових
кредитів, для здійснення поточних платежів з метою забезпечення
операційної діяльності. Адже в сільському господарстві, як уже
зазначалося, існує великий сезонний розрив між вкладенням оборотного
капіталу й отриманням доходів. Тому аграрні підприємства повинні мати
значні суми коштів для покриття сезонних витрат. Тримати спеціально на
такі цілі власні кошти тривалий час економічно невиправдано. Значно
ефективніше мінімальні виробничі запаси і кошти в розрахунках формувати
за рахунок власних джерел, а понад цього — позичкових, тобто за рахунок
кредитів [4].

Сільське господарство є менш інвестиційне привабливою галуззю порівняно
з рядом інших галузей народного господарства. Це спричинено тривалим
періодом виробництва сільськогосподарської продукції, який продовжується
нерідко більше року і характеризується поступовим наростанням вкладень
від початку виробництва до його завершення й одночасним вивільненням
коштів у кінці виробництва при одержанні готової продукції. Потенційні
інвестори спрямовують свій капітал насамперед у ті виробництва, де має
місце швидкий кругообіг коштів, а отже, де можна отримати і швидку
віддачу від його інвестування. За цією характеристикою, як бачимо,
сільське господарство є менш привабливою галуззю. Якщо взяти до уваги ще
й існування підвищеного ризику недоодержання готової продукції в
очікуваному обсязі через незалежні від виробника обставини —
несприятливі природнокліматичні умови, то стає зрозумілим, чому ця
особливість сільського господарства не є тимчасовою, а органічно
притаманна йому і проявляється лише з різною інтенсивністю залежно від
стану розвитку галузі й окремих аграрних підприємств та кон’юнктури на
ринку інвестицій.

В сільському господарстві порівняно з іншими галузями значно
ускладнюється процес управління виробництвом. Це зумовлено наступними
причинами [15]:

• необхідністю розвивати в аграрних підприємствах декілька товарних
галузей, які істотно відрізняються технологією та організацією
виробництва;

• роззосередженістю працівників по великій території, площею нерідко
декілька тисяч гектарів земельних угідь і складністю в зв’язку з цим
прийняття оперативних рішень (розпоряджень) відповідно до зміни поточної
виробничої ситуації;

• доступністю території аграрних підприємств та їх господарських
об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль
для організації збереження власного та орендованого майна, вирощеного
врожаю;

• потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу
сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі
тимчасових організаційних ланок, які нерідко посилюються через низьку
кваліфікацію таких працівників;

• необхідністю подовження робочого дня працівників аграрних підприємств
з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у
стислі (оптимальні) агротехнічні строки та існування таких робочих
місць, зокрема в молочному скотарстві, що характеризуються розірваністю
робочого дня працівників.

Специфічною особливістю сільського господарства є існування
взаємозалежності і взаємодоповнюваності окремих галузей, що вимагає
всебічного обґрунтування галузевої структури підприємства. Виявом цієї
особливості є, зокрема, та обставина, що значна частка продукції даної
галузі не набуває товарної форми, а використовується в наступних циклах
відтворення [1].

Отже бачимо, що сільське господарство має ряд специфічних особливостей,
які відрізняють його від інших секторів економіки. Через це до проблем
сільського господарства необхідно шукати свої способи розв’язання.

2. Основні проблеми розвитку сільського господарства в Україні.

Проблеми сільського господарства є комплексними, їх не можна звести до
одного типу проблем: економічних чи соціальних. Можна констатувати, що
сільське господарство України переживає глибоку кризу, прояви якої можна
спостерігати буквально у всіх сферах сільського господарства. Виділимо
самі головні проблеми, які стоять перед сільським господарством України.

Економічна криза

Це найочевидніша хвороба, яка виявляється в нездатності сучасного
сільського господарства виробляти рентабельну й конкурентоспроможну
продукцію.

Дана криза — прямий наслідок різкої зміни соціально-економічних і
політичних умов, до яких виробнича система, яка формувалася тривалий час
за інших умов, виявилася непристосованою.

По-перше, із розвалом СРСР Україна (колишня аграрна провінція імперії)
отримала, з одного боку, величезну частку сільського господарства у ВНП
(35%, що можна порівняти з Мозамбіком — 33%). З іншого боку — втратила
ринки збуту продукції в країнах СНД [8].

По-друге, на внутрішньому ринку попит (у тому числі й на
сільгосппродукцію), який, як пишуть у будь-якому підручнику маркетингу,
визначає пропозиція, вкрай обмежений низькою купівельною спроможністю
населення. Тому навіть якщо продукції вироблятиметься більше, купувати
її в громадян немає за що. І так буде доти, поки в громадян не
з’являться гроші (тобто поки не запрацює промисловість, сфера послуг і
працівникам не розпочнуть платити нормальну зарплату).

По-третє, вийти на світовий ринок дуже важко через дві причини. Ті, у
кого є гроші, платять їх за продукцію власних фермерів. При цьому
стороннім чинять різні перешкоди. Ті, у кого грошей немає, взагалі
платити нездатні. До того ж висока собівартість нашої продукції,
зумовлена крайньою неефективністю її виробництва, і найчастіше низька її
якість різко погіршує конкурентоспроможність.

По-четверте, економіка СРСР базувалася на енергоносіях, ціни на які були
значно нижчі за світові. З розпадом Союзу ситуація докорінно змінилася.
По сільському господарству це вдарило з двох боків. З одного — різко
піднялися ціни на техніку, добрива й т.п., що відразу відбилося на
собівартості продукції. З іншого боку — енергетична ефективність
вітчизняних технологій значно відстає від сучасних вимог.

Ідеологічна криза

Пов’язана із відсутністю в суспільстві розумної, реалістичної, виваженої
точки зору на те, яким має бути ефективне сільське господарство, яку б
поділяло більшість його громадян. Десять років незалежності пройшли в
шараханнях. Чергове «епохальне» рішення, покликане перетворити сільське
господарство України на високодохідне, а його трудівників — на багатих
людей, пропонувалося, розхвалювалося в ЗМІ й забувалося — після, в
кращому випадку, безрезультатної спроби здійснити це. Реальної програми
реформування сільського господарства, що враховує всі соціальні,
економічні, політичні та технологічні аспекти, в уряду не було й немає.
А в народу тим паче.

Демографічна криза

Симптоми: перевищення смертності над народжуваністю, «слабішання»
сільського населення, міграція наймолодшої, активної та практичної
частини населення до міста. Одним словом, це називається депопуляцією.

Основні причини цього явища такі: обмеженість соціальних ролей, най
поширені з яких — механізатор і доярка; гірші порівняно з містом умови
праці й побуту; фізичний тягар разом з низькими престижністю та
доходністю сільської праці.

Демографічні проблеми гостро стоять не тільки в нас. Вони актуальні
навіть для таких благополучних країн, як США, Канада, Німеччина й Швеція
[17]. Проте там робота з їх вирішення не така занедбана.

Фінансово-кредитна криза

У цілому вона пов’язана з вродженими недоліками сільського господарства,
такими, як сезонність (гостра потреба в ресурсах навесні, а розрахунок
за них восени) і висока ризикованість вкладання (у будь-яку пору року
можуть виникнути обставини, які об’єктивно не дозволять розрахуватися за
взяті кредитні ресурси).

Крім того, ситуація ускладнюється й іншими проблемами. Притчею що язи
цех стала відсутність у держави ресурсів для кредитування сільського
господарства, взяти які за нинішнього стану економіки просто немає де.
До того ж вітчизняна банківська система розрахована на кредитування
крупних виробників — колгоспів і аграрних фірм. Хоча в даний час уже
близько 50% валової продукції сільського господарства виробляється на
присадибних ділянках громадян [16]. Цей сектор ніхто не кредитує, а
дарма. Дрібний власник швидше поверне борг, узятий під заставу власної
корови, ніж колгосп, в особі його голови, узятий під заставу
напівзруйнованого корівника.

Соціальна криза

Полягає в розриві між містом і селом — в умовах і оплаті праці,
наявності вільного часу й умов відпочинку, рівні соціального захисту,
медичного обслуговування, освіти, культури, побутових умов. Для жодного,
у тому числі й для реформаторів, не секрет, що ситуація вкрай занедбана.

Організаційна криза

Полягає в неможливості ефективного ведення господарства крупними
багатогалузевими виробничими структурами на кшталт колгоспів,
сформованих на основі великих населених пунктів (сіл). Найочевидніші
причини цього:

1. Колективізація розділила всіх учасників виробничого процесу на
керівників і виконавців. А тривале виховання виконавців відбило в них
будь-яку відповідальність за результат їх діяльності.

2. Великі розміри господарств (2500—3000 га) були хорошими за епохи
жорсткого адміністративного управління (зверху легше командувати) й
дешевих енергоносіїв. Нині за законом командувати начебто нікому (хоча
командують, ще й як!). А господарювання на площі 25—30 квадратних
кілометрів не вигідне через величезний обсяг внутрішньогосподарських
перевезень. Це за світових цін на енергоносії виливається в копієчку.

3. Зосередження тваринництва на великих фермах також може утнути злий
жарт. У великих чередах погіршується епізоотична і зоопсихологічна
ситуація, порушуються психологічні контакти між людиною і тваринами, що
не дає ефективно використовувати генетичні можливості череди. Висока
концентрація тварин в одному місці перешкоджає ефективному використанню
кормових ресурсів, розкиданих агроландшафтом пасовищ. З іншого боку,
вона визначає високу вартість доставляння кормів. Вага добового раціону
корови становить приблизно 60 кг. Середня довжина
внутрішньогосподарських перевезень — 5,5 кілометра. Неважко підрахувати,
що перевезення добової кількості кормів для череди, що складається з 300
голів, виливається в 99 тонно-кілометрів.

Інші типи сільськогосподарських виробників, такі як великі агрофірми,
які імпортною технікою обробляють орендовану землю, фермерські
господарства, дрібні приватні господарства громадян, перебувають у
зародковому стані. Так само, як інфраструктура їх обслуговування і
державні важелі впливу на них.

Енергетична криза

Щойно на телеекрані з’являється обличчя голови КСП чи когось рангом
вище, обов’язково звучать магічні слова «паливо», «бензин», «солярка».
Проте це не означає, що в країні енергетична криза. Кількість дорогих
машин, що заполонили міста, — краще тому підтвердження. Просто за
нинішньої ефективності використання енергоресурсів в жодного не
вистачить коштів на їх закупівлю в достатній кількості.

Ось деякі цифри. За існуючими технологіями, 62% енерговитрат у
сільському господарстві припадає на збирально-транспортні роботи,
причому, 40! — на внутрішньогосподарські перевезення [15]. Не просто
багато, а невиправдано багато.

Істотний вклад до загальної «системи марнотратства» вносить
недосконалість самих технологій і нерозумне застосування їх окремих
прийомів. Яскравим прикладом цього може служити систематичне згноювання
скирт соломи на полях, які розташовані далеко від ферм. Проте паливо на
їх скиртування було витрачене. Чи не краще було використати цю солому як
органічне добриво?

Якщо ж до всього вищесказаного додати ще й ставлення працівників до
економії пального… Висновок очевидний: енергетична неефективність
нашого господарства з лишком «окупає» навіть практично нульову вартість
трудових ресурсів.

Криза системи управління

У країні поки що не існує державної, регіональної та місцевої системи
управління сільським господарством, яка відповідає ринковим умовам.
Проте через високу інерційність управлінських механізмів вона й не може
бути створена швидко. Насамперед необхідно виробити принципи й методи
державного впливу на всі типи виробників, а також виховати кадри, здатні
ефективно працювати за сформованих (тобто таких, що постійно змінюються)
умов.

На жаль, існуюча система створює більше проблем на всіх рівнях
управління сільським господарством, ніж вирішує.

На рівні сільгосппідприємства керівник опинився в незавидному
становищі, особливо якщо він хоче й може працювати. З одного боку, за
сформованих умов матеріально-технічного забезпечення його зусилля
неефективні й безперспективні, як сізіфова праця. З іншого боку — після
«щеплення» мітингової демократії будь-які спроби налагодити трудову й
технологічну дисципліну, а також припинити чи принаймні скоротити
крадіжку майна наштовхуються на опір знизу, від самих працівників
господарства. А за неефективну діяльність, за старою доброю традицією,
одержиш «по шапці» ще й зверху — від районного, обласного та іншого
керівництва.

Криза систем управління на рівні господарства тісно переплітається зі
складностями на локальному рівні (рівні села). За існуючим
законодавством, усі землі перебувають під владою місцевих рад. Саме до
них жителі звертаються щодо земельних питань, основне з яких —
розширення наділів до встановлених законом 2 га. Це призводить відразу
до кількох негативних наслідків.

1. У колгоспів порушуються сівозміни, які становлять основу технології.

2. Наділи в 2 га виявилися не під силу більшості власників. Таку площу
вже не опрацюєш голими руками чи лопатою. А виробництво міні-техніки не
налагоджено, та й коштів на її закупівлю в народу просто немає.

3. Місцеві ради, розпоряджаючись земельними ресурсами, не несуть жодної
відповідальності за їх неефективне використання. Хоча земля є головним
надбанням України.

На регіональному (районному та обласному, тобто найближчому до
виробництва рівні) лише останнім часом спостерігаються спроби перейти
від адміністративно-командного інструментарію, який вичерпав себе, до
організації матеріально-технічного забезпечення, переробки й збуту
продукції. Проте зусилля зосереджені на обслуговуванні крупних
суспільних форм господарювання. З поля діяльності випав такий
перспективний сегмент виробників, як присадибне господарство. Це
неприпустимо, якщо врахувати його нинішню роль у валовому виробництві
сільгосппродукції. Робота з власниками присадибних господарств вимагає
створення абсолютно нової (принаймні для нашої країни) системи
матеріально-технічного, економічного й, головне, інформаційного
обслуговування.

На всіх рівнях управління криза обтяжена кадровими проблемами. Виховати
достатню кількість працівників, здатних ефективно діяти за умов, що
склалися, неможливо. Та й, за великим рахунком, немає кому: вихователі
самі перебувають в становищі капітанів, які не знають, у якому напрямі
плисти.

Криза системи впливу на аграрний ринок

Найважливішими функціями будь-якої нормальної держави в цій галузі є:

1. Відстежування довгострокових процесів на зовнішньому та внутрішньому
ринках, а також реагування на них шляхом стимулювання виробництва певних
видів продукції.

2. Реалізація на внутрішньому ринку системи заходів, які сприяють
дотриманню балансу між попитом і пропозицією, що забезпечує стабільність
цін.

3. Проведення державної політики в галузі імпорту (заважати) і експорту
(сприяти) сільськогосподарської продукції.

У більшості країн цим займаються спеціальні державні органи, які мають
повноваження, кадри й кошти. Приміром, у сусідній Польщі — Агентство
аграрного ринку [17]. У нас такого органа немає. А шкода.

Психологічна криза

Вона може бути визначена як інерція основної маси учасників виробничого
процесу. Нинішній сільський трудівник сформований здебільшого шляхом
«ретельного негативного добору» багатьох поколінь. Створений певний
соціальний уклад і тип сільського працівника — виконавця чужої волі, із
низьким рівнем матеріальних, соціальних і культурних запитів. Він
одночасно експлуатується сільгосппідприємством (низька зарплата, а в
переважній більшості і повна її відсутність) і паразитує на ньому
(злодійство). Він не бажає, та й не здатний розпочати й вести самостійну
виробничу діяльність.

Саме об психологію сільських трудівників розбилися ідеї загальної та
поголовної фермеризації, акціонування, паювання і т.п., тому що вони
розраховані на того найефективнішого власника, якого тільки мають
створити. Безсумнівно, розіб’ються і свіжіші кабінетні ідеї, що не
враховують особливості основної маси селян.

Генетична криза

Протягом практично всього останнього століття відбувалося знищення чи
витиснення із сільського соціуму інтелектуально найрозвиненішої,
найпрактичнішої та найактивнішої його частини.

Бурі ХХ століття, такі як Перша світова війна, революція і громадянська
війна, колективізація і розкуркулювання, голодомор 1933, 1947-го і
репресії 1937 років, Велика Вітчизняна війна, жорстоко пронеслися
Україною. І в них насамперед гинули соціально відповідальні та
інтелектуально розвинені особистості.

У відносно тихий повоєнний період сільська праця і сільський
спосіб життя не могли задовольнити різнобічні та зростаючі потреби
людей. Тому найінтелектуальніша, розвинена й активна частина молоді
мігрувала в міста.

Ця криза є найскладнішою перешкодою на шляху будь-яких реформ. І якщо
деякі кризові явища можна відносно швидко здолати, то тут має бути
тривала й кропітка робота з відновлення глибоко порушених генетичних
основ сільського соціуму.

Криза аграрної науки

Проблеми аграрної науки не виникли на рівному місці. Вони накопичувалися
весь радянський період і особливо загострилися нині. В їх розвитку та
поглибленні особливу роль відіграли такі чинники:

1. Безупинне погіршення якості наукових кадрів, починаючи з революції.
Через еміграцію, репресії, загибель у війнах країна втрачала вчених —
носіїв певних знань. Таким чином порушувалася спадкоємність у науці. При
цьому збільшення кількості не компенсувало втрати якості, тому що навіть
100 сучасних кандидатів наук не зможуть зробити стільки, скільки один
Вавилов.

2. Безпрецедентна ідеологізація науки загальмувала, якщо не знищила,
розвиток ряду біологічних і практично всіх соціально-економічних
напрямів.

3. Бюрократичний стиль і методи управління наукою, відсутність
демократії у вигляді відкритої боротьби ідей за засоби для їх здійснення
зробили науку негнучкою.

З розвалом СРСР і початком спроб побудови демократичної держави на
основі ринкової економіки становище погіршилося. Порушилися зв’язки між
науковими закладами колишнього СРСР, в інформаційний простір якого
входила Україна. Це ускладнило обмін інформацією та ідеями.

Наука виявилася нездатною передбачати й швидко відреагувати на різку
зміну економічних умов. Система, в якій технологічні дослідження
превалювали над економічними, довела свою неефективність.

У країні відсутня існуюча в усьому світі служба впровадження — така
сполучна ланка між наукою і виробництвом, через яку здійснювався обмін
інформацією в обох напрямах.

За умов відкритого ринку наші технологічні розробки не витримують
конкуренції з зарубіжними. І очікувати серйозного поліпшення ситуації в
цьому плані не варто. Ми можемо скільки завгодно хвалитися, що наші
технологічні рішення кращі, але забуваємо, що основна маса працівників
науково-дослідних закладів абсолютно не має досвіду й можливості
доведення розробки до кінцевого споживача.

Криза аграрної освіти

Поки основними споживачами фахівців були колгоспи, підготовка кадрів
відповідала специфічним вимогам цих організаційних структур. Нині
багатоукладних виробничих і забезпечувальних структур вже немає, а вузи
готують фахівців в основному як і колись.

У колгоспі фахівець певного профілю відповідав за вузьку ділянку
виробничого процесу. Це обумовлювало надані йому знання та навички.
Агроном знав, як розрахувати норму висівання, зооінженер — як скласти
раціон. Розбиратися ж у більшому обсязі для звичайного студента
сільськогосподарського вузу вважалося поганим тоном. За сучасних умов
важливіше загальне уявлення про функціонування сільського господарства
як соціально-природної системи, ніж конкретні технологічні знання (їх
можна досить швидко знайти в будь-якому підручнику).

Нові можливості для працевлаштування випускників у представництвах
зарубіжних фірм змушують студентів прагнути відповідати їхнім
специфічним вимогам (пристойне знання англійської мови, вміння
користуватися комп’ютером). Проте у середовищі, яке весь час змінюється,
освіта має, насамперед, швидко навчити інших і сама не відстати від
нових віянь.

Нині не XVIII, XIX століття і навіть не початок ХХ. Зараз інші галузі
визначають рівень розвитку держави. За величезних масштабів аграрного
комплексу України й ще більших його потенційних можливостей слід
зрозуміти, що в нинішню історичну епоху він відіграє другу, якщо не
третю, роль в економіці. І варто змиритися з тим, що в небагатій країні
з досить архаїчною промисловістю, недорозвиненою сферою послуг і тому
низькою купівельною спроможністю більшості населення, яке не завжди
вчасно одержує злидарські зарплати та пенсії, не може бути розвиненого
сільського господарства. Це так само суперечить фундаментальним законам
розвитку суспільства, як і те, що випущена з рук цеглина полетить вверх,
а не вниз, суперечить закону всесвітнього тяжіння.

Адаптація системи сільського господарства до умов, що склалися,
подолання кризових явищ, про які говорилося вище, є тривалим процесом. У
вирішенні проблем сільського господарства слід налаштуватися на кропітку
працю, яка займе десятиріччя. І головне на цьому шляху — не приймати
поспішних, не досить продуманих, рішень, які ведуть до помилкових
кроків. Вони здатні надовго заблокувати перспективи реструктуризації.

Слід усвідомити, що українське сільське господарство дуже неоднорідне.
На успішність реформ впливають грунтово-кліматичні й
соціально-економічні умови регіонів, розміри сіл та їхня віддаленість
від міст, історичні особливості сформованої психології населення, а
також ряд інших чинників. Тому немає і бути «єдино вірного» шляху
реформування, прийнятного для всієї території держави. У кожному
конкретному випадку вирішення необхідно шукати, виходячи з усього
комплексу умов.

І останній висновок. Ми маємо справу з глибокою системною кризою, яка
охопила всю країну, її політичну систему, промисловість, сферу послуг,
соціальну сферу, а не тільки сільське господарство. І з усією кризою
треба боротися. Тому істотних успіхів у реформуванні сільського
господарства не можна досягти шляхом «аграрної реформи», що здійснюється
(а отже, так її розуміють самі реформатори) як обмежений комплекс
заходів, спрямованих головним чином на зміну характеру власності на
землю і засоби виробництва.

Потрібен тривалий еволюційний процес трансформації всього суспільства.

3. Необхідність реформування сільського господарства в Україні з
урахуванням світового досвіду розвинутих країн.

Питання реформи сільського господарства є дуже актуальним на даний
час в Україні. Звичайно можна орієнтуватися на сільське господарство
таких розвинутих країн як США, Голландія, Німеччина та інші. Проте надто
різні умови господарювання, різниця в менталітеті населення, політичних
умов здійснення реформ спричиняють те, що застосування методів реформ
цих країн представляють для України більше теоретичний ніж практичний
інтерес. В силу причин, викладених у розділі 2 ті моделі, які працюють в
США, Англії чи Голландії можуть бути взірцем для українського сільського
господарства, але запровадження їх в Україні просто неможливе. Тому є
цікавим вивчення досвіду реформування земельних відносин
східноєвропейських країн, більшість яких по рівню розвитку сільського
господарства уже обігнали Україну. Ці країни, хоч і мали певні переваги
перед Україною на старті реформ, все ж ближчі нам ніж так звані
розвинуті країни.

Реформа сільського господарства — це сукупність правових,
економічних, технічних та організаційних заходів, які забезпечують
перехід до нового земельного устрою, що відповідає характеру ринкових
відносин держави. Принциповим положенням реформи є утвердження
багатоукладної економіки, рівноправності всіх форм господарювання на
землі та свобода їх вибору селянами.

Головна мета сільськогосподарської реформи — відродити господаря
землі, ліквідувати знеособлення, покінчити з продовольчою кризою на
основі особистої економічної зацікавленості виробника, забезпечити
населення продуктами харчування, а галузі харчової і легкої
промисловості — сировиною, впровадити більш ефективні системи ведення
господарства.

Комплекс радикальних аграрних перетворень в
східноєвропейських країнах можна охарактеризувати як впровадження в
життя певної приватизаційної моделі. Її відзначають такі риси:

— орієнтація на множинність форм власності і господарювання;

— послідовне проведення аграрної реформи із забезпеченням свободи
вибору форми

власності, включаючи і право приватної власності на землю;

— реорганізація великих державних сільськогосподарських
підприємств з метою пристосування їх структури до ринкових умов;

— новий підхід до кооперативної власності (поряд з існуючими
утворюються кооперативи нового типу, об’єднуються приватні
господарства);

— розвиток акціонування та паювання;

— здійснення приватизації значного кола підприємств у переробних
галузях АПК;

— реальна допомога держави та державна підтримка аграрних
перетворень, становлення нових форм господарювання на селі.

Необхідність трансформування сільського господарства
посткомуністичних країн викликана, насамперед, економічними та
політичними чинниками. В усіх цих країнах великі держгоспи і виробничі
кооперативи в існуючій організаційно-економічній формі не спроможні
ефективно функціонувати в ринковій економіці. Саме тому колись
привілейований соціалістичний аграрний сектор має бути якнайшвидше
трансформований у приватний.

Хоча в різних країнах стартові умови для здійснення перетворень у
сільському господарстві були дещо неоднаковими, все ж з початку цих
перетворень аграрна політика фокусувалася, насамперед, навколо
перебудови структури власності. Загальновизнаним було, що без виникнення
прошарку реальних хазяїв ефективний розвиток сільського господарства
неможливий, що без такого прошарку ні державні, ні кооперативні
господарства не здатні забезпечити необхідне зростання обсягів
сільськогосподарського виробництва.

Реституція власності виявила, що більшість колишніх власників
землі чи їх спадкоємців нині не бажають мати справи з
сільськогосподарським виробництвом. Так, в Угорщині, згідно з законом
про компенсацію з`явилося 1,5 млн. землевласників із середньою площею
землі 2-4 га. Переважна більшість з них не бажає вести сільське
господарство. В Литві, де дозволено грошову компенсацію, найбільше
претендентів на власність вимагають вартісного відшкодування (за 1 га
землі відшкодовується 150-425 доларів США). В Естонії, через
невигідність сільськогосподарського виробництва 25-30 % реституційної
землі не вимагається колишніми власниками.

В тих країнах, де внаслідок приватизації утворилось багато
дрібних землевласників, актуальною проблемою є укрупнення
землекористування. Тож реформування великих господарств сприймалось лише
як приватизація землі та майна, а не як створення нових господарських
одиниць. Відсутність довготривалих програм розвитку сільського
господарства є одним з найвагоміших недоліків у реструктуризації
аграрного сектору.

Збільшення розмірів господарств суб’єктів сільськогосподарської
діяльності здійснюється досить складно. Проблема кооперації фермерів не
набуває масового поширення. Виробнича кооперація після реструктуризації
великих господарств передбачає використання матеріально-технічної бази
колишніх колгоспів. Але виробничі потужності великих підприємств не
відповідають вимогам приватних ферм (особливо в тваринництві). В системі
великих господарств неможливо, щоб фермери після переробки реалізовували
лише свою продукцію, чого вони бажають, адже продукція від різних ферм є
різної якості [15].

Великими втратами супроводжувався процес розподілу нерухомого
майна, техніки і тварин у Болгарії, Румунії, Албанії, де значна частина
майна, яке не могло бути поділено, було зруйновано і розкрадено, а
велика техніка не знайшла раціонального використання 17].

Отже, як свідчить досвід, за умови широкого створення повністю
незалежних індивідуальних фермерських господарств замість колишніх
підприємств спостерігається вкрай неефективне використання
матеріально-технічної бази великих господарств.

Дещо інший шлях післяприватизаційного розвитку сільського
господарства обрано в Чехії, Угорщині, Словаччині. В Чехії перетворення
аграрного сектора не супроводжувалося деколективізацією, колишні
кооперативи трансформувалися у приватні юридичні особи. Згідно із
законодавством 1991-1992 рр. кооперативи мали стати дійсними
кооперативами приватних власників (у Чехії 2/3 сільськогосподарських
угідь де-юре завжди були у приватній власності) або торговельними
компаніями (акціонерне товариство чи товариство з обмеженою
відповідальністю). Законодавство заохочувало також приватне
господарювання.

Як в Чехії, так і в Словаччині підтримувалося створення менших
колективних форм господарювання на базі кожного сільського населеного
пункту.

У Чехії, Угорщині і Словаччині при розпорошеності власності
на землю господарювання є сконцентрованим, що позитивно впливає на
конкурентоспроможність сільського господарства. Найпоширенішою формою
колективного господарювання є сільськогосподарські кооперативи, які
ґрунтуються на приватній власності на майно та землю їх членів. Але
превалювання цієї форми господарської діяльності викликано не тим, що
вона є найефективнішою, а тим, що це був найлегший шлях продовжувати
виробничу діяльність після приватизації землі і майна. Тут також
відіграв свою роль певний консерватизм сільського населення. В Угорщині
вирішили залишитись працювати в оновлених кооперативах 95 % працівників
[11].

Внаслідок аграрних перетворень виникла серйозна проблема
безробіття. Рівень безробіття в деяких країнах досяг небачених раніше
масштабів. З прийняттям нового закону про кооперативи, згідно з яким
членство в кооперативі не гарантує в ньому роботи, в Угорщині кількість
працівників у сільськогосподарських кооперативах протягом 1989-1993 рр.
зменшилась на 50 %.

Головними причинами відтоку працівників із сільського
господарства було зменшення виробництва продукції, зниження попиту на
робочу силу, різке скорочення заробітків у сільськогосподарському
виробництві порівняно з іншими секторами економіки.

Практично у всіх аналізованих країнах з метою вирішення проблеми
безробіття визнано за необхідне створення робочих місць на селі, не
пов’язаних з сільськогосподарською діяльністю. Для відновлення
зайнятості в сільській місцевості передбачається розвивати таку
діяльність, як ремесло, сільський туризм, різні послуги.

Стосовно безробіття на селі заслуговує уваги той факт, що в таких
країнах, як Польща, Словенія, де більшість землі ще до реформувань
оброблялася приватно, в період встановлення ринкових відносин кількість
працівників у сільському господарстві практично не зменшилась.

Отже, в тих країнах, де була розпорошена структура власності і
господарювання, сільське господарство в період трансформації відіграло
важливу роль буфера негативних соціальних тенденцій, що полегшило
соціальні та економічні проблеми безробіття і низьких доходів у
промисловій сфері.

Проте, в даній ситуації виникли також проблеми. Значно
збільшилася кількість людей з неповною зайнятістю, тому що в них, через
негативні тенденції в економіці країни зникла альтернатива займатися
іншим, крім сільського господарства, видом діяльності. Тобто в аграрній
сфері виникла проблема прихованого безробіття. Крім того, розпорошеність
земельної власності і господарювання, полегшуючи соціальний тиск,
викликаний економічною кризою, усунула дійсне функціонування ринку
землі. Економічна криза призводить до ситуації, яка характеризується
відсутністю ринку землі та руху робочої сили. В Словенії, наприклад, у
період економічного спаду лише в декількох випадках було залишене
господарювання на фермі. Це говорить про те, що необхідне укрупнення
ферм і підвищення їх продуктивності може бути тільки після зростання
життєвих стандартів населення. Лише дійсна можливість заробити високі
доходи поза межами сільського господарства може послабити існуючий тиск
на фермерську землю.

Отже, в країнах Центральної і Східної Європи, внаслідок
реформування аграрної сфери, в одних державах на першому місці стоїть
проблема створення господарств оптимальних розмірів (Польща, Словенія,
Хорватія), в інших — через створення більш дієвих форм колективного
господарювання — зменшення безробіття на селі (Чехія, Угорщина,
Словаччина та інші). Албанія, а також Румунія і Болгарія, намагаючись
провести швидку деколективізацію, допустили значне знищення вже
створеної на селі матеріально-технічної бази.

Серйозною перешкодою для розвитку ринку землі, її оренди є
відсутність добре підготовленого земельного кадастру, погана організація
реєстрації нових землевласників [12].

Як свідчить досвід, нині ринок землі найбільшою мірою необхідний
для використання під заставу. В нових фермерських господарствах
катастрофічно бракує капіталу для успішної сільськогосподарської
діяльності. Створені в деяких країнах спеціалізовані фонди кредитування
сільського господарства не відіграють потрібної ролі. Для активнішого
залучення коштів у сільське господарство визнається за необхідне
утворити добре організований і контрольований державою ринок землі.

Досить серйозною проблемою є відсутність досвіду ведення
сільського господарства на приватних фермах. Адже особливістю великих
господарств було те, що кожному працівнику доводилось якесь одне окреме
завдання. Тому, коли працівник став фермером, він не міг успішно вести
господарську діяльність через відсутність досвіду самостійного
господарювання. Тому, наприклад, в Латвії найбільш успішно функціонують
ті індивідуальні господарства, в яких господарюють колишні керівники і
спеціалісти сільськогосподарських підприємств. Тобто виникає проблема
консультаційного обслуговування, яким би користувалися не лише приватні
ферми, а також і реформовані кооперативи та інші господарські одиниці
для більш успішного ведення діяльності за нових умов.

Отже, як бачимо у всіх посткомуністичних країнах виникли проблеми
при проведенні реформ на селі. Вивчення досвіду цих країн допоможе
перебороти кризові явища, які нині спостерігаються в сільському
господарстві.

ВИСНОВКИ

Сільське господарство має цілу низку особливостей, які відрізняють його
від інших галузей народного господарства України.

До таких особливостей слід віднести сильну залежність від кліматичних
умов, нерівномірність виробничого циклу, низьку інвестиційну
привабливість тощо.

В сільському господарстві утворився цілий ряд кризових явищ, які не
зводять лише до економічних негараздів. Серед економічних проблем
сільського господарства можна виділити диспропорцію цін на
сільгосппродукцію і промислові товари, енергомісткість
сільгоспвиробництва, відсутність кредитування та належної підтримки на
державному рівні. До неекономічних проблем сільського господарства можна
віднести: соціальну кризу, демографічну кризу, психологічну кризу,
організаційну кризу. Кризу аграрної науки та освіти та ін.

Адаптація системи сільського господарства до умов, що склалися,
подолання кризових явищ, про які говорилося вище, є тривалим процесом. У
вирішенні проблем сільського господарства слід налаштуватися на кропітку
працю, яка займе десятиріччя. І головне на цьому шляху — не приймати
поспішних, не досить продуманих, рішень, які ведуть до помилкових
кроків. Вони здатні надовго заблокувати перспективи реструктуризації.

Українське сільське господарство дуже неоднорідне. На успішність реформ
впливають грунтово-кліматичні й соціально-економічні умови регіонів,
розміри сіл та їхня віддаленість від міст, історичні особливості
сформованої психології населення, а також ряд інших чинників. Тому немає
і бути «єдино вірного» шляху реформування, прийнятного для всієї
території держави. У кожному конкретному випадку вирішення необхідно
шукати, виходячи з усього комплексу умов.

Істотних успіхів у реформуванні сільського господарства не можна досягти
шляхом лише «аграрної реформи», що здійснюється як обмежений комплекс
заходів, спрямованих головним чином на зміну характеру власності на
землю і засоби виробництва.

Потрібен тривалий еволюційний процес трансформації всього суспільства.
Вивчення досвіду країн, що вже пройшли цей шлях подолання кризових явищ
допоможе прискорити та полегшити реформування сільського господарства
України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Андрійчук В. Г. Економіка аграрних підприємств: Підручник.- К.: КНЕУ,
2002.- 624 с.

Андрійчук В. Г. Оцінка макро- і мікропараметрів економіки в контексті
продовольчої безпеки України// Економіка АПК.—2001. —№5.—С.61—65.

Дем’яненко М. Я. Основи податкових відносин.—К.; ІАЕ УААН, 1998.—263 с.

Дем ‘яненко С. І. Менеджмент виробничих витрат. — К.: КНЕУ, 1998, — 264
с.

Економіка підприємства. — К.: КНЕУ, 2001. — 528 с.

Касл Э-. Бекнер М., Нельсон А. Эффективное фермерское хозяйство: Пер. с
англ.—М.: ВОАгропромиздат, 1992.—495с.

Коваленко Ю. С. Сільськогосподарське підприємство в ринковому
середовищі. — К.: ІАЕ УААН, 2000. — 200 с.

Посібник по реформуванню сільськогосподарських та переробних
підприємств. 2-е доповнене видання. — К.; ІАЕ УААН, 2000. — 633 с.

Проблеми формування ринкової економіки. Спеціальний випуск
«Реструктуризація аграрних підприємств і земельна реформа: стан,
проблеми, перспективи». — К.: КНЕУ, 2000. — 420 с.

СаблукП. Т. Аграрна економіка і політика в Україні: підсумки минулого і
погляд в майбутнє. — К.: ІАЕ УААН, 2001. — Т. 1. 430 с.; — Т. 2. 481 с.;
Т. 3. 485 с.

Сільськогосподарська кооперація: суть та проблеми розвитку в Україні. За
ред.М.Й.МалІка.—К.:ІАЕУААН, 1999.—163с.

Федорое М. М, Економічні проблеми земельних відносин. — К.: ІАЕ УААН,
1998.—293 с.

Формування ринків матеріальних ресурсів АПК. За ред. чл.-кор. УААН
ПІдлісецького Г. М. — К.: ІАЕ УААН, 2001. — 428 с.

Формування та функціонування ринку агропромислової продукції. — К.: ІАЕ
УААН, 2000. — 556 с.

Хорунжий М. Й. Організація агропромислового комплексу. — К.: КНЕУ,
2001.—340с.

Ціни, витрати, прибутки агровиробництва та інфраструктура продовольчих
ринків України. За ред. акад. Шпичака О. М. — К.: ІАЕ УААН, 2001. — 585
с.

Юрчишин В. В. Аграрні перетворення в Україні: небезальтернативний погляд
на проблему. — К.: ІАЕ УААН, 1999.—65с.

Похожие записи