1. Основні види (форми) інвестицій, їх характеристика і приклади. 2. Суб’єкти та об’єкти інвестицій (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 14116
Скачать документ

Контрольна робота

з підприємництва

1. Основні види (форми) інвестицій,

їх характеристика і приклади

Суб’єкт підприємницької діяльності може здійснювати фінансове
інвестування у таких формах:

1) вкладення капіталу до статутних фондів спільних підприємств;

2) вкладення капіталу у прибуткові види грошових інструментів;

3) вкладення капіталу у прибуткові види фондових інструментів.

Інвестиціями у виробничі фонди (реальними інвестиціями) виступають
вкладення капіталу у засоби виробництва, а також інвестиції, спрямовані
на приріст матеріально-технічних запасів. Існують такі види реальних
інвестицій:

• інвестиції оновлення, що здійснюються за рахунок коштів фонду
відтворення засобів праці, що були спожиті у виробничому циклі;

• інвестиції розширення, або чисті інвестиції, які здійснюються за
рахунок частини національного доходу або за рахунок фонду чистого
нагромадження.

Інвестиції оновлення разом з інвестиціями розширення являють собою
валові інвестиції.

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції у таких формах:

пайова участь іноземних інвесторів у підприємствах України;

створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам;

придбання діючих підприємств;

придбання рухомого і нерухомого майна (земельні ділянки, будинки,
обладнання, транспорт та ін.)

В цілому потрібно відзначити, що в Україні спостерігається
поступове становлення ринкових організаційних структур. Сформовані та
діють нові інституції, які регулюють або забезпечують
зовнішньоекономічну діяльність, формується мережа фірм та організацій,
які надають методичну, консультаційну та практичну допомогу веденню
міжнародного бізнесу на території України.

Довгострокові фінансові інвестиції – це інвестиції на період більше
одного року, а також усі інвестиції, які не можуть бути вільно
реалізовані в будь-який момент, фінансові інвестиції, які згідно з
відповідними положеннями (стандартами) обліковуються за методом участі в
капіталі інших підприємств, інші фінансові інвестиції.

Поточні фінансові інвестиції — фінансові інвестиції на строк, що не
перевищує один рік, які можуть бути вільно реалізовані в будь-який
момент (крім інвестицій, які є еквівалентом грошових коштів).

Інвестиціями у виробничі фонди (реальними інвестиціями) виступають
вкладення капіталу у засоби виробництва, а також інвестиції, спрямовані
на приріст матеріально-технічних запасів. Існують такі види реальних
інвестицій:

• інвестиції оновлення, що здійснюються за рахунок коштів фонду
відтворення засобів праці, що були спожиті у виробничому циклі;

• інвестиції розширення, або чисті інвестиції, які здійснюються за
рахунок частини національного доходу або за рахунок фонду чистого
нагромадження.

Інвестиції оновлення разом з інвестиціями розширення являють собою
валові інвестиції.

У міжнародній практиці застосовують такі показники, що характеризують
інвестиції у виробничі фонди:

1) обсяг інвестицій, тобто вартісний вираз капіталу, що вкладається;

2) норма інвестицій — відношення обсягу інвестицій до валового
національного продукту (ВНП) чи валового внутрішнього продукту (ВВП).
ВНП являє собою сукупну вартість вироблених товарів і наданих послуг як
у межах країни, так і за її межами, а ВВП — сукупну вартість вироблених
товарів і наданих послуг у межах країни;

3) коефіцієнт приросту капіталоємності характеризує ефективність
інвестицій та ефективність нагромадження. Показник визначається як
відношення валових інвестицій в основний капітал до приросту ВНП за той
же період;

4) нагромадження — використання частини національного доходу на
розширене відтворення. Являє собою приріст основних фондів,
матеріально-технічних запасів, невиробничих фондів, а отже, збільшення
обсягів виробництва продукції та послуг.

У країнах з ринковою економікою значення наведених показників
відрізняється залежно від рівня розвитку країни, стану її економіки у
поточний період.

Згідно із Законом України «Про інвестиційну діяльність» інвестиції,
спрямовані у відтворення основних фондів і на приріст
матеріально-виробничих запасів, здійснюються у формі капіталовкладень.

Капіталовкладення — це грошовий вираз сукупності витрат на створення
нових, розширення, реконструкцію, технічне переоснащення діючих
підприємств та оновлення основних фондів, впровадження нової техніки у
виробничих галузях народного господарства, будівництво об’єктів усіх
галузей соціальної сфери та виконання проектних і геолого-розвідувальних
робіт. Таким чином, об’єктами капіталовкладень виступають виробничі
основні фонди, оборотні фонди (матеріально-виробничі запаси), основні
фонди невиробничого призначення, а також витрати на відтворення основних
фондів.

Відтворення основних фондів народного господарства здійснюється за
допомогою трьох основних каналів надходження інвестиційних вкладень:
державних капіталовкладень; капіталовкладень за рахунок підприємств і
компаній; інвестицій за рахунок ресурсів інвестиційних фондів і
компаній. Із загальної величини інвестиційних вкладень більша частина
припадає на капіталовкладення у розширене відтворення, основним джерелом
яких виступає національний дохід. Про величину таких вкладень можна
судити, виходячи з приросту основних фондів, хоча точного співвідношення
між ними за кожний проміжок часу може і не бути. Приріст основних фондів
за певний період, наприклад рік, обчислюється за вартістю закінчених
об’єктів будівництва, прийнятих на баланс, а капіталовкладення даного
року складаються з відпущених банками коштів, що вкладаються у закінчені
та здані основні фонди після того, як пройде необхідний для завершення
будівництва час. Іншим джерелом капіталовкладень виступає амортизаційний
фонд.

Капіталовкладення виконують три основні функції:

1) забезпечують приріст нових основних фондів;

2) покривають витрати на основні фонди, що вибувають з експлуатації;

3) створюють необхідний запас для безперервності будівництва об’єктів на
майбутній період.

За джерелами фінансування капітальні вкладення поділяються на
централізовані і децентралізовані. Джерелами централізованих
капіталовкладень виступають кошти держбюджету і державні кредити.
Децентралізовані капіталовкладення — це такі, що здійснюються за рахунок
громадських, кооперативних й інших організацій та індивідуальних
інвесторів. За формами відтворення можна виокремити такі види
капіталовкладень:

нове будівництво — створення виробничих потужностей за новими проектами
на нових площах. Сюди належить будівництво підприємств, окремих
виробництв, які після завершення будіництва переводяться на окремий
баланс;

розширення виробництва. При цьому здійснюється будівництво нових
підрозділів і розширення діючих виробничих підрозділів основного та
допоміжного призначення;

реконструкція виробництва — переобладнання діючих цехів виробництв
здійснюється за єдиним комплексним проектом підприємства в цілому;

технічне переоснащення — комплекс заходів, спрямованих на підвищення
техніко-економічного рівня виробництва окремих ділянок цехів, виробництв
за допомогою механізації, автоматизації виробничого процесу,
запровадження прогресивної технології та ноу-хау, заміни фізично
зношеного та морально застарілого обладнання.

Структура відтворення капіталовкладень визначається на основі
процентного співвідношення витрат, спрямованих на нове будівництво,
розширення, ремонт і технічне переоснащення. За складом витрат
капіталовкладення поділяються на ті, що спрямовані на:

1) будівельно-монтажні роботи;

2) обладнання, інструмент, інвентар, які належать до основних фондів;

3) проектно-пошукові та інші види робіт. Зазначені види витрат складають
технологічну структуру капіталовкладень.

Іноземні інвестиції. Іноземні інвестиції в економіку України послідовно
регулювалися такими законодавчими актами:

1) Законом України “Про захист іноземних інвестицій на території
Ураїни” від 10.09.91;

2) Законом України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.91

3) Законом України “Про іноземні інвестиції” від 13.03.92

4)Декретом Кабінету Міністрів України “Про режим іноземного
інвестування” від 20.05.93

5) Законом України “Про Державну програму заохочення іноземних
інвестицій в Україну”від 17. 12.93;

6) постановою Кабінету Міністрів україни “Про концепцію створення
спеціальних (вільних) економічних зон в Украхні”від 14.03.94.

Після прийняття Закону України “Про режим іноземного інвестування”
(1996 р.) більшість згаданих законодавчих актів втратили силу. В той час
кожний з перелічених законодавчих актів був свого часу необхідним і
створював сприятливе законодавче середовище для іноземних інвесторів.

Так, згідно із Законом України “Про захист іноземних інвестицій на
території України” (1991 р.) передбачалося, що інвестиції, прибутки,
законні права та інтереси іноземних інвесторів захищаються законами
України. Держава не може реквізувати іноземні інвестиції, за винятків
стихійного лиха. Іноземним інвесторам гарантуєтья можливість переказу за
кордон їх прибутків та інших сум, отриманих на законних підчставах. Такі
норми діють і сьогодні.

Цим законом також встановлюються види іноземних інвестицій, форми їх
здійснення; державні гарантії захисту. В окремому розділі викладено
засади функціонування йноземних інвесторів на основі концепсійних угод
про виборчу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної
інвестиційної діяльності. Нині практично всі спільні підприємства мають
національний режим оподаткування.

До того ж у Законі визначається поняття іноземних інвестицій як
цінностей, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти
підприємницької діяльності або інших видів діяльності для отримання
прибутку чи досягнення соціального ефекту. Досягненням чинного Закону є
те, що іноземного інвестора поставлено у рівні умови з вітчизняним.

Законом України “Про іноземні інвестиції” (1992 р.) встановлювався
національний режим інветиційної та іншої господарської діяльності щодо
іноземних інвестицій. До того ж іноземні інвестори отримували гарантії
на десять років на випадок змін відповідного законодавства України; за
Законом їх інвестиції у нашій країні не підлягають націоналізації. Цим
самим Законом передбачалося низка пільг для підприємств з інозамними
інвестиціями. Проте дію двох норм Закону щодо гарантій на випадок змін у
законодавстві стосовно оподаткування було “призупинено” вже на початку
1993 р. Внаслідок цього більшість підприємств з іноземними інвестиціями
зазнала збитків. Наприклад, через впровадження нових видів податків (20
% мита, 35 % акцизного збору та 28 % податку на додану вартість) ціни на
автомобілі “Мазда”, які реалізуються фірмою “Мазда моторс Україна”
зросли на 107 %. Причому на авторинках близько та далекого зарубіжжя
ціни не змінилися.

Декретом Кабінету Міністрів “Про режим іноземного інвестування ” (1993
р.) для іноземних суб’єктів господарської діяльності встановлено
національний режим інвестиційної діяльності, тобто вони наділені правами
та обов’язками в обсязі, не меншому, ніж аналогічні суб’єкти України.
Згідно з цим законодавчим актом іноземним інвесторам після сплати
податків, зборів та інших обов’язкових платежів гарантувався
безперешкодний переказ за корджон їх доходів, прибутків та інших коштів
в іноземній валюті, одержаних на законних підставах. Щодо
оподаткуванння, то уразі встановлення законодавчими актами України нових
видів подаоків існуючи підприємства з іноземними інвестиціями
звільнялися від них на 5 років. Цим самим Декретом запроваджувалася
кваліфікація капіталу підприємства, а також встановлювалися обмеження
стосовно мінімальної суми цієї інвестиції.

Законом України “Про Державну програму заохочення іноземних інвестицій в
Україні”(1994р.) встановлювалися прііоритетні сфери для іноземнрго
інвестування, висувалися вимоги до янвесторів, які претендують на
одержання додаткових пільг, і зміст пільг, що надаються стосовно
інвестиційних проектів і пріорітетних сфер.

Інвестування може проводитися іноземними інвесторами у вигляді :
іноземної валюти; будь-якого рухомого чи нерухомого майна; акцій,
облігацій та інших цінних паперів, а також векселів та інших грошових
вимог; будь-яких прав інтелектуальної влассності, що мають вартість
(включаючи авторські права, винаходи, торгові знаки); прав на
господарську діяльність (таких, як розвідування,
розробка,добування,експлуатація природних ресурсів, отриманих за законом
чи угодою); платних послуг; в іншому вигляді, щоне суперечить чинному
законодавству України.

Іноземні інвестори мають право здіййснювати інвестиції у таких формах:

пайова участь іноземних унвесторів у підприємствах України;

створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам;

придбання діючих підприємств;

придбання рухомого і нерухомого майна (земельні ділянки, будинки,
обладнання, транспорт та ін.)

В цілому потрібно відзначити, що в Україні спостерігається
гоступове становлення ринкових організаційних структур. Сформовані та
діють нові інституції, які регулюють або забезпечують
зовнішньоекономічну діяльність, формується мережа фірм та організацій,
які надають методичну, консультаційну та практичну допомогу веденню
міжнародного бізнесу на території України.

Значну роботу з акумуляції та ефективного використання великих іноземних
інвестицій виконує Українська державна кредитно-інвестиційна компанія. З
метою запобігання суперечок між і-юземними інвесторами та органами
виконавчої влади і місцевого самоврядування Указом Президента України у
1997 p. утворено палату незалежних експертів з питань іноземних
інвестицій як постійно діючий консультативно-дорадчий орган.

Причинами, які заважають залученню іноземних інвестицій в Україну, можна
визначити такі:

1) іноземним інвесторам практично не надається жодних гарантій щодо
забезпечення їх прав власності;

2) іноземні інвестори розраховують на повернення своїх вкладень через 6
років при середньорічній прибутковості 38 % (для України це нереально);

3) у багатьох країнах потенційні інвестори недостатньо поінформовані про
стан та перспективи розвитку економіки України;

4) основним недоліком чинних нормативних документів, що регулюють
інвестиційну діяльність в Україні, є їх неузгодженість між собою.

Для України як держави з перехідною економікою важливо розглядати
залучення іноземних інвестицій у контексті структурних змін та
економічного зростання.

Пріоритетними завданнями, що мають розв’язати іноземні інвестиції, є:

1) структурна реформа економіки;

2) технологічне оновлення виробництва;

3) виробництво товарів широкого вжитку;

4) подолання залежності країни від імпорту.

Інтелектуальні інвестиції. Однією зі складових інвестиційного ринку є
ринок інтелектуальних товарів і послуг. Об’єктом цього ринку виступає
особливий товар — інтелектуальна власність індивідуума чи колективу.
Звідси — дві форми інтелектуальної власності: індивідуальна і
колективна. Крім того, інтелектуальна власність може бути розподілена на
кілька видів:

І) виключна власність — запатентована чи захищена авторським правом;

2) інформаційна власність — у вигляді надбаних знань, ідей, досвіду,
навичок, кваліфікації. Вона не має правового захисту та реалізується у
вигляді інформаційних послуг на контрактній основі через вивчення,
освіту чи публікацію;

3) ліцензійна власність — у вигляді придбаних інвестором прав власності
чи користування, які фіксуються ліцензіями.

Можна виокремити ще один вид інтелектуальної власності, який не може
бути запатентований, оскільки його авторами можуть виступати кілька
індивідуумів чи колективів. Така власність має властивість швидко
перетворюватися з виключної на суспільне надбання. Прикладом її слугують
окремі ідеї та пропозиції, які реалізуються у законодавчих та
нормативних актах, втрачаючи при цьому авторство. З метою захисту прав
на таку власність автори користуються послугами спеціальних
реєстраційних фірм, що фіксують пріоритет. Інший спосіб захисту такої
власності — спосіб першої публікації.

Об’єкти інтелектуальних інвестицій класифікуються за видами
Інтелектуальної власності. В першу чергу це винахід, корисна модель,
промисловий зразок, знак для товарів та послуг.

Винахід (корисна модель) — це результат творчої діяльності людини в
будь-якій галузі технології. Право власності на винахід засвідчується
патентом терміном дії 20 років, корисна модель патентується на 5 років з
можливим подовженням терміну ще на 3 роки.

Промисловий зразок — це результат творчої діяльності людини у сфері
художнього конструювання. Таким результатом може бути форма, малюнок,
ін. Патенти на промислові зразки видають терміном на 10 років з можливим
подовженням терміну ще до 5 років.

Знак для товарів і послуг — це позначення, за яким товари та послуги
одних виробників відрізняються від товарів та послуг інших. Право
власності на знаки засвідчується свідоцтвом на термін 10 років з
можливим наступним періодичним подовженням щоразу на 10 років.

В Україні об’єкти інтелектуальної власності реєструються у Державному
комітеті України з питань інтелектуальної власності (Держпатент
України).

Об’єктами інтелектуальної власності можуть бути також наукові теорії,
математичні методи, плани, правила, програми для обчислювальної техніки,
художні твори тощо.

Залежно від виду інтелектуальна власність по-різному реалізується на
ринку інтелектуальних товарів і послуг. У більшості випадків
інтелектуальні товари та послуги стають об’єктом інвестицій, однак вони
можуть бути реалізовані й на споживчому ри-нсу. Інвестор придбаває
інтелектуальні товари та послуги для використання в інвестиційній
(підприємницькій) діяльності з метою подальшого отримання доходу. Тому
вкладення в інтелектуальну, власність можуть носити назви
інтелектуальних інвестицій. ‘

Інтелектуальні інвестиції здійснюються у вигляді:

1) придбання виключних прав користування — купівля патентів, ліцензій на
винахід, промислові зразки, товарні знаки;

2) придбання інформаційних послуг через наймання різного роду
спеціалістів — вчених і практиків за контрактом чи у вигляді разового
придбання інформаційних послуг (консультування. експертиза, рекомендації
та ін.);

3) придбання науково-технічної продукції, тобто інтелектуальних товарів
у матеріальній формі (проектно-кошторисної документації, програм,
методик, ноу-хау);

4) вкладень у людський капітал, тобто витрат на освіту, підготовку та
перепідготовку кадрів, навчання тощо.

Фінансування інтелектуальних інвестицій може здійснюватися за рахунок
трьох джерел: бюджетних асигнувань і коштів державних підприємств;
приватно-підприємницького капіталу; спонсорських коштів, субсидій
окремих фірм чи приватних осіб. Щодо першого з перелічених джерел, то
воно здійснюється державою з метою підвищення інтелектуального
потенціалу суспільства. Споживачами інтелектуальних товарів і послуг,
які фінансуються з держбюджету, виступають широкі верстви населення, які
навчаються у середніх школах, ПТУ, ліцеях, коледжах, технікумах, вузах,
працюють у державних НДІ, купують навчальну літературу за державними
пільговими цінами. Інтелектуальні інвестиції до науково-дослідницької
діяльності реалізуються у вигляді венчурних проектів, через створення
різного роду науково-дослідницьких, інжинірингових та консалтингових
фірм. Таку форму інтелектуальних інвестицій відносять до інновацій.

Посередницькі функції на ринку інтелектуальних товарів і послуг
здійснюють брокерські фірми та науково-консультаційні центри, що
розпоряджаються банками даних про найновіші винаходи, промислові зразки,
науково-технічні розробки, які захищені патентами та ліцензіями, інші
інтелектуальні товари і послуги. Такі фірми мають також банки даних про
дипломованих спеціалістів, які можуть залучатися до здійснення того чи
іншого інвестиційного проекту на контрактній основі.

Більшість країн з ринковою економікою мають у своєму розпорядженні в
інтелектуальній сфері цілийряд установ, які функціонують за рахунок
субсидій з боку фірм та окремих приватних осіб. Такі недержавні фонди,
асоціації, центри, університети та коледжі називають неприбутковими
закладами, а фірми та приватних осіб, які виступають у ролі інвесторів,
— донорами. Подібний альтернативний бюджетному та підприємницькому
сектор який здійснюються інтелектуальні інвестиції, як і о іійні цілі.
Результатом діяльності таких закла-ій сфері є покращення життєвого рівня
окре-і отже, виграш

суспільства в цілому.

Інноваційна форма інвестицій. Інноваційна діяльність виступає однією з
форм інвестування , яке у даному разі здійснюється з метою впровадження
досягнень науки і техніки у виробництво та соціальну сферу.

Інноваційна діяльність включає:

1) випуск та розподіл принципово нових видів техніки і тех-юлогій;

2) прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

3) реалізацію довгострокових науково-технічних програм з тривалими
термінами окупності витрат;

4) фінансування фундаментальних досліджень з метою здійснення якісних
змін у системі продуктивних сил країни;

5) розробка та впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, які
спрямовані на покращення економічного та екологічного стану.

Під інноваціями розуміють вкладення інвестиційного капіталу у
нововведення, які призводять до кількісних та якісних покращень
підприємницької (виробничої”) діяльності.

Підготовка, обгрунтування, освоєння та контроль за впровадженням
інвестицій у нововведення і є інноваційний процес. Головними
особливостями його є циклічність, поетапна реалізація нововведень та
виключно високий ступінь ризику, пов’язаний з низькою вірогідністю
успішного втілення нової ідеї у новому виді продукції (ця вірогідність
становить, як правило, близько 9—10 %).

Інноваційний цикл охоплює весь комплекс відносин виробництва та
споживання і являє собою період від народження ідеї До її комерційної
реалізації. Він включає такі основні етапи:

• дослідження;

• розробку;

• підготовку до виробництва;

виробництво;

реалізацію;

У сучасному світі існує безліч форм державного регулювання інноваційних
процесів. Окремі компанії та корпорації також проводять власну
інвестиційну політику у прийнятній для них формі. Однак у всіх випадках
основними цілями інноваційної політики виступають стимулювання
інноваційної активності та розвиток науково-технічного потенціалу.

Державна інноваційна політика повинна бути спрямована на створення
сприятливого економічного клімату для здійснення інноваційних процесів
та має пов’язувати між собою сферу «чистої» (академічної”) науки та
завдання виробництва.

Роль держави у сфері підтримки інновацій, як правило, зводиться до
виконання таких функцій:

1) сприяння розвитку науки та її практичного застосування;

2) підготовка наукових та інженерних кадрів;

3) здійснення різного роду програм, спрямованих на підвищення активності
інноваційного бізнесу, в межах єдиної державної програми;

4) державні замовлення — головним чином у формі контрактів на проведення
науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), які
забезпечують початковий попит;

5) стимулювання зростання ефективності та необхідності прийняття
інноваційних рішень окремими фірмами з боку державних фінансових установ
та інших органів виконавчої влади;

6) посередництво у справі ефективної взаємодії академічної та прикладної
науки, а також стимулювання кооперації промислових корпорацій та
університетів у сфері НДДКР.

Форми впливу держави в інноваційній сфері поділяються на прямі та
непрямі. Їх співвідношення визначається економічною ситуацією в країні
та вибором у зв’язку з цим концепції держав-і ного регулювання. Остання
може бути орієнтована на ринкові] відносини або спрямована на
централізований вплив.

Прямі методи державного регулювання інноваційної діяльності здійснюються
в адміністративній та цільовій формах. Адміністративна форма регулювання
являє собою пряме дотаційне фінансування через державні цільові програми
підтримки нововведень, у тому числі і на малих наукомістких фірмах,
створення системи державних контрактів на придбання тих чи інших товарів
і послуг, надання кредитних пільг фірмам для реалізації нових ідей. ]
Цільове фінансування — це один з елементів системи контрактних відносин,
за яких укладаються угоди між замовниками та підрядниками.

Непрямі методи націлені на стимулювання інноваційних програм і створення
сприятливих умов для новаторської діяльності. ,[о них належать:

1) лібералізація податкової та амортизаційної політики (так, у LUA
податкові та амортизаційні пільги покривають до 20 % за-лльних витрат на
НДДКР);

2) створення соціальної інфраструктури, що включає форму-лння єдиної
інформаційної системи країни.

Основні етапи розвитку інноваційної діяльності:

• розробка комплексного соціально-економічного та науково-технічного
прогнозу розвитку країни на довгострокову перспективу;

• довготермінове прогнозування;

• формування переліку стратегічних напрямів і державних програм, що
пов’язані з нововведеннями у найважливіших секторах економіки та
соціального розвитку, таких як харчова та оздоровча сфери, фармакологія,
будівельні матеріали та технології, товари народного споживання,
екологія та ін.;

• створення системи органів регулювання інноваційної діяльності,
починаючи зі структур загальнонаціонального рівня та створення органів,
які забезпечують контроль і реалізацію певних рішень на всіх рівнях
управління;

• формування мережі наукових закладів;

• створення ефективного механізму концентрації науково-технічних
ресурсів на пріоритетних напрямах і масштабне фінансування інноваційних
проектів, включаючи залучення зарубіжних фондів, та міжнародних проектів
з найкапіталомісткіших напрямів науково-технічного прогресу, включаючи
космічні дослідження, розвиток енергетики та медичної сфери.

Державні комплексні науково-технічні програми та міжгалузеві інноваційні
проекти фінансуються за рахунок бюджету держави, а галузеві інноваційні
програми — за рахунок коштів підприємств та організацій.

В Україні створено Державний інноваційний фонд (Д1Ф), до складу якого
входить 27 регіональних відділень (у кожній облас-‘гі, АР Крим та містах
Києві і Севастополі), які проводять конкурси проектів, що мають державне
значення, та залучають для їх фінансування кошти банків, компаній,
відомств, що зацікавлені в реалізації цих проектів. Кошти Д1Ф формуються
за рахунок відрахувань підприємств та організацій у розмірі 1 % від
обсягу реалізованої продукції з відношення витрат на собівартість
продукції, з яких 0,3 % перераховується до центрального органу Д1Ф, 0,7
% — в його регіональні відділення.

2. Суб’єкти та об’єкти інвестицій

Держава виступає суб’єктом інвестиційної діяльності через свої
інститути, господарські товариства (компанії) та корпорації,
фінансово-кредитні установи, інших функціональних учасників. Держава
бере участь в інвестиційному процесі як безпосередньо через державний
сектор економіки, так і опосередковано, через свої інституції, органи
виконавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк, Фонд
держмайна. Державний антимонопольний комітет. В цілому державне
інвестування охоплює ті галузі і виробництва, продукція яких має
загальнонаціональний характер та які найближчим часом не підлягають
приватизації:

оборонна галузь, окремі об’єкти загальнодержавної інфраструктури
(магістралі, термінали тощо).

У перехідний період функції інвестора в соціальній сфері також повинні
залишатися за державою. Деякі виробництва сільського господарства
(особливо збиткові) теж повинні інвестуватися з держбюджету. Цей
антиринковий захід може бути скасований лише з розвитком приватизації у
сільському господарстві і насиченням ринку його продукцією.

Загальні аспекти щодо державного регулювання інвестиційної діяльності в
Україні викладено в Законі України «Про інвестиційну діяльність» (1991
p.). У статті 11 цього Закону зазначається, що державне регулювання
інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної,
науково-технічної та соціальної політики. Згідно зі статтею 12 цього
Закону:

1) державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління
державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної
діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками
інвестиційної діяльності;

2) регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:

• застосування системи податків з диференціацією суб’єктів та об’єктів
оподаткування, податкових ставок і пільг;

• проведення кредитної та амортизаційної політики, в тому числі завдяки
прискоренню амортизації основних фондів;

• надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій;

• впровадження державних норм і стандартів;

• вжиття антимонопольних заходів;

• роздержавлення та приватизації власності;

• проведення політики ціноутворення;

• інших заходів.

Згідно із законодавством України індивідуальними суб’єктами
інвестиційного ринку можуть бути фізичні особи — як резиденти, так і
нерезиденти (тобто ті, які проживають за межами України).

Серед інституційних інвесторів виокремлюють такі три фупи:

• Інституційні інвестори, які здійснюють переважно прямі, точніше,
спрямовані інвестиції в обмежене коло підприємств — холдинги, фінансові
групи та фінансові компанії.

Холдингова компанія являє собою головну компанію будь-якої (Ьінансової
імперії, монополії, яка володіє контрольним пакетом акцій дочірніх
підприємств і спеціалізується на управлінні тією імперією, яку утворюють
ці підприємства разом зі своїми дочірніми фірмами. Природно, що холдинг
здійснює інвестування з метою зміцнити у довгостроковій перспективі
становище своєї (фінансової імперії, монополії, можливо, відмовившись
при цьому навіть від значних прибутків.

фінансова група — це об’єднання підприємств, пов’язаних в єдине ціле
системою взаємної участі. На відміну від холдингу, фінансова група не
має головної фірми, яка спеціалізується на управлінні.

фінансова компанія — це корпорація, що фінансує обране за певним
критерієм, визначене, але досить вузьке коло інших корпорацій і не
здійснює диверсифікацію вкладень, яка властива інвестиційній компанії та
іншим подібним структурам. Як правило, фінансова компанія (на відміну
від холдингової”) не володіє контрольними пакетами акцій корпорацій, що
нею фінансуються.

Інституційні інвестори першої групи при інвестуванні дуже рідко
використовують фондову біржу, «вуличний» (позабіржо-вий) ринок та інших
фінансових посередників.

• Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, не
дотримуючись якогось певного, заздалегідь обраного набору об’єктів
інвестування. Водночас їх портфель інвестицій широкий і відносно
стабільний. У цю групу входять інвестиційні компанії, страхові та
пенсійні фонди тощо. Свій капітал вони формують за рахунок внесків
остаточних інвесторів (насамперед, дрібних (приватних осіб) і середніх),
вкладаючи його у різноманітні цінні папери, щоб забезпечити певний
рівень доходу на капітал.

У широкому розумінні всі інституційні інвестори другої групи можна
назвати інвестиційними компаніями. Проте у вузькому розумінні
інвестиційна компанія — це компанія, що формує свій апітал за рахунок
внесків дрібних інвесторів на загальних підтставах і не займається
страховою чи будь-якою іншою діяльністю.

Розвиток можливих організаційних форм взаємодії партнерів по
інвестиційному процесу сприяє залученню до спільної інвестиційної
діяльності різних фірм, функціями яких є надання спеціальних послуг та
виконання різного роду робіт. З окремими з таких фірм інвестор може
укладати угоди консорціуму, залучати їх як акціонерів у підприємстві, що
створюється. Функціональними учасниками інвестиційного процесу можуть
виступати:

Фірма-девелопер — юридична особа, яка бере на себе функції з повної
реалізації капіталу, що інвестується. Така фірма зазвичай самостійно
здійснює пошук найвигіднішого місця вкладення коштів інвестора, розробку
проекту, його фінансування, реалізацію та введення в експлуатацію. Як
правило, за свої послуги девело-пер отримує від 5 до 10 % загальної суми
інвестицій. В угоді з девелопером передбачаються умови, згідно з якими
інвестор може відмовитися від проекту, а фірма-девелопер стає його
власником та відшкодовує інвестору збитки і втрачені прибутки.

Окремі функції з реалізації проекту в цілому чи його окремого етапу може
брати на себе прожект-менеджер (керівник проекту). У ряді випадків для
інвестора економічно та доцільно відмовитися від будівельно-монтажних
робіт та придбати готові будівлі, споруди чи незавершений об’єкт. Ці
послуги для інвестора виконує фірма-ріелтер.

Фірма-ріелтер — це фірма-посередник з торгівлі нерухомістю. Ріелтери
працюють за угодами з продавцями нерухомості. Звичайно плата за послуги
фірми коливається від 3 до 10 % суми угоди залежно від складності
об’єкта та кон’юнктури ринку нерухомості. Законодавством багатьох країн
не передбачається обмеження розміру комісійних, тому максимальний
процент у ряді випадків може бути значно вищим. Як правило, у договорах
з власниками нерухомості передбачаються строки реалізації об’єкта.
Ріелтери намагаються укласти з клієнтами ексклюзивні угоди на продаж
нерухомості, оскільки у противному разі вся їх робота на ринку
нерухомості може бути виконана даремно, а комісійні отримає конкуруюча
фірма. Для посиленої роботи на ринку інвестиційних товарів ріелтеру
необхідно мати якомога ширше коло стабільних клієнтів (продавців і
покупців). За успішну операцію ріелтер отримує комісійні від тих та
інших.

В Україні створено Асоціацію ріелтерів, функції якої поки що зводяться
до методичної організації сертифікаційних курсів для своїх членів. У
майбутньому розвиток цього важливого елемента інфраструктури ринку
інвестиційних товарів потребує створення комп’ютеризованої інформаційної
мережі, участі ріелтерів у процесі приватизації, реалізації не тільки
житла, але й промислових, культурно-громадських і комунальних об’єктів.

Широкий спектр послуг інвестору надають інжиніринго-консалтингові фірми.

Інжиніринго-консалтингова фірма — це фірма, яка займається розробкою на
договірних засадах різного роду документації — інформаційної,
науково-технічної, проектно-кошторисної та іншої. Такі фірми накопичують
банки даних про умови розміщення тих чи інших об’єктів, галузеві,
територіальні і міжрегіональні рівні конкуренції, нормативи, технічні
умови виробництва бу. дівельно-монтажних робіт, про регіональні рівні
цін на інвестиційні товари. Згодом вони публікують цю інформацію у
спеціалізованих періодичних довідниках. Такі фірми залежно від своєї
спеціалізації можуть мати у своєму розпорядженні широкий портфель
типових проектів, які відповідають рівням світових стандартів.

Інжинірингова фірма за замовленням окремого інвестора виконує
техніко-економічне обгрунтування проекту, розробляє бізнес-план, може
здійснювати моніторинг проекту, авторський і технічний нагляд при його
виконанні, організовувати та проводити тендерні торги.

Виробництво будівельно-монтажних робіт ведуть широкоспе-ціалізовані
будівельні фірми.

Будівельна фірма виконує весь комплекс робіт за інвестиційним проектом
(проектно-дослідницькі, будівельні, монтажні, пу-ско-налагоджувальні) та
здає інвестору готовий об’єкт «під ключ». На ринку пропонують свої
послуги також порівняно невеликі фірми, які спеціалізуються на окремих
видах ремонтно-будівельних та монтажних робіт.

Перш ніж вести переговори щодо укладання договірних відносин з будь-яким
учасником інвестиційного проекту, інвестор зобов’язаний скористатися
послугами аудиторської фірми. Аудиторські фірми виконують в
інвестиційному процесі функції перевірки фінансово-господарської
діяльності як самого інвестора, так і інших його партнерів. Аудитори
дають оцінку активів і пасивів балансів фірми, розраховують показники
ліквідності балансу, здійснюють оцінку інвестиційних якостей цінних
паперів, оцінку капіталу самого інвестора та його акціонерів.

Аудитори мають ліцензії на право здійснення перевірок
фінансово-господарської діяльності (аудита) та займаються виключно
аудиторським обслуговуванням на території тієї держави, яка
сертифікувала дану юридичну або фізичну особу. В Україні створено
Асоціацію аудиторів, діяльність якої, як і функціонування самих
аудиторів, регулюється Законом України «Про аудиторську діяльність».
Однак аудиторських фірм та аудиторів сертифіко-вано ще недостатньо. У
процесі розвитку ринкових відносин і підвищення інвестиційної активності
зростатиме горських послуг.

До цінних паперів, які виступають об’єктами портфельного інвестування,
належать:

1) акції;

2) державні боргові зобов’язання;

3) деривативи;

4) сертифікати;

5) комерційні цінні папери (векселі);

6) акції підприємств;

7) депозитні сертифікати банків, чеки, ощадні сертифікати та інше.

Можна виокремити два види портфелів цінних паперів: індивідуальний і
портфель підприємства.

Підприємство може залучати грошові ресурси за рахунок випуску цінних
паперів (пасивні операції”) та вкладати залучені грошові кошти в цінні
папери інших емітентів (активні операції) з метою отримання додаткового
прибутку чи збереження та приросту капіталу.

Підприємства-інвестори можуть мати на меті розширення сфери впливу та
перерозподілу власності, створення холдингових та інших структур,
спекулятивну гру тощо.

Індивідуальний портфель повинен включати три основні елементи: ліквідні
цінні папери, гнучкі коротко- та середньотермі-нові інвестиції та
інвестиції, що спрямовані на приріст капіталу.

Частина портфеля має відіграти роль аварійного резерву та складатися з
цінних паперів та інвестицій вільних коштів, які можуть бути оплачені чи
отримані за вимогою негайно чи протягом кількох днів. Інша частина
портфеля має включати інвестиції вільних коштів та цінні папери з
перспективою достатніх доходів та приросту капітальної вартості у
співвідношенні з можливістю їх реалізації без суттєвої втрати капіталу.

Призначення частини портфеля, що залишилася, — захист інвестора від
інфляції, що забезпечується приростом капітальної вартості, так само як
і доходом, що приносять прямі чи непрямі вкладення коштів в акції.

Співвідношення розмірів частин портфеля та види інвестицій у кожній з
них залежать від ряду факторів, у тому числі:

• можливостей інвестування як капіталу, так і заощаджень залежно від
розміру доходів;

• необхідності диверсифікації як способу зниження ризику;

• особистих бажань інвестора та його схильності до ризику;

• вибору між доходом та приростом капіталу. Він залежить від інших
фінансових можливостей інвестора та його податкових зобов’язань;

• довго тривалості запланованої перспективи. Вона значною мірою
визначається віком інвестора;

• стану фінансових ринків.

За податковими зобов’язаннями інвесторів можна поділити на тих, які
платять податок за базовою чи вищою ставкою, а також тих, що звільнені
від прибуткового податку. Вони можуть використовувати свій капітал з
метою отримання доходу чи приросту капіталу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Инвестиции в Украине / Под ред. С. И. Вакарина. — К., 2002.—95с.

2. Финансово-кредитный словарь / Под ред. В. Ф. Гарбузова. — М.: Финансы
и статистика, 2001.

3. Загородит А. Г., Вознюк Г. Л. Фінансовий словник. 2-ге вид. — Львів:
Центр Європи, 1997.

4. Пересада А. А. Основы инвестиционной деятельности. К.: Либра, 2003.

PAGE

PAGE 18

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2018