Тема. Життєвими шляхами Ліни Костенко.

Мета: ознайомити одинадцятикласників із життєвим шляхом поетеси,
прокоментувати гоніння та заборони на вивчення її творчості; на прикладі
життя і творчості Ліни Костенко виховувати в учнів національну гідність
і свідомість.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: портрет Ліни Костенко, ілюстративний матеріал,
епіграф.

Хід уроку

Організаційна частина.

Активізація знань.

Запитання до учнів.

– Що ви знаєте про поетів-шістдесятників?

Повідомлення теми і мети уроку.

Сприйняття та усвідомлення нового матеріалу.

Лекція.

Епіграфом уроку хай стануть слова Ліни Костенко:

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться –

У мене жодних претензий нема

До Долі – моєї обраниці.

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в містечку
Ржищеві, що розташоване за 80 кілометрів від Києва униз по Дніпру. Над
містом височить Іван-Гора – ще за часів Київської Русі там було
місто-фортеця Іван-Город, яке зруйнували монголо-татари. Про минувшину
маленькій Ліні багато розповідав батько. А він був дуже цікавою
особистістю; працюючи учителем у школі, викладав мало не всі предмети,
знав 12 мов.

Ліні було шість років, коли сім’я переїхала до Києва.

Друга половина тридцятих. Жорстока доба сталінізму. Репресії.

Велике полювання на «ворогів народу». «Ворогом народу» став і
батько Ліни, засуджений на 10 років таборів – за те, що був занадто
інтелігентним, освіченим. Ліні було 11 років, коли почалася війна.

Вперше казку про Попелюшку

я почула на попелищі.

Війна поставила першу зарубку на дереві творчості:

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Довелося скуштувати гіркої біженської долі.

По війні закінчила в Києві середню школу, вчилася у Київському
педагогічному інституті. Писати вірші почала чотирнадцятирічною,
відвідуючи літературну студію.

У стінах педінституту було затісно для людини такого польоту.

В’ячеслав Брюховецький так описує атмосферу того часу: «…культурне
життя столиці України кінця 40-х років перебувало в шоковому анабіозі.
Досить переглянути «Літературну газету» того часу, щоб зрозуміти
бездонність вульгаризаторської прірви, у яку намагався ввергнути
українську культуру сталінський деспотизм в особі Л. Кагановича та йому
подібних. У Москві ж – свіжіші подуви, вільніше дихання…».

Отож Ліна Костенко їде до Москви і стає студенткою Літературного
інституту ім. М. Горького. Цікаво, що дочка Ліни Костенко – відомий
культуролог, перекладач, поет Оксана Пахльовська – також навчалася у
Москві, і так само через подібні обставини. В інтерв’ю Анні-Галі Горбач
О.Пахльовська так пояснила свій вибір студій: «У період, коли я мала
вступати до університету, в Україні про це (про вступ до українського
вузу. – М. С.) годі було говорити. Це був початок сімдесятих, ім’я моєї
матері було цілковито заборонене. Родина наша перебувала поза
суспільством. Мої батьки слушно порадили мені вивчати мови і спрямували
мене до Московського університету, одного з дуже небагатьох
університетів у тодішньому СРСР, де справді можна було отримати
ґрунтовну гуманітарну освіту. Такий парадокс: я вчила західні мови в
кратері тієї імперії, яка викорінила ці мови в республіках, щоб отримати
цю сферу під централізованим контролем». («Сучасність», 2001, ч.1)

У Москві з Ліною Костенко навчалися Роберт Рождественський, Фазіль
Іскандер, Юнна Моріц, вірменський поет Паруйр Севак – усі вони яскраво
заявлять про себе у шістдесяті. Народжуються сповнені любові до життя і
людей вірші, які ввійдуть до першої збірки поетеси – «Проміння землі».
Потім, як спогад про студентські роки і лижні прогулянки у Підмосков’ї,
Ліна Костенко напише:

Там Пастернак, а там живе Чуковський,

а там живе Довженко, там Хікмет.

Все так реально, а мороз чукотський,

а ми на лижах – і вперед, вперед!

Ще всі живі. Цитуємо поетів.

Ми ще студенти, нам по двадцять літ,

незрячі сфінкси снігових заметів

перелягли нам стежку до воріт.

Зметнеться вгору білочка-біженка.

Сипнеться снігом, як вишневий сад.

І ще вікно світилось у Довженка,

як ми тоді верталися назад.

В’ячеслав Брюховецький провів паралелі між ідилією підмосковного
пейзажу та відчаєм генія українського кінематографу Олександра Довженка:
«Тоді, не в безжурній, але в піднесеній юності, мабуть, не думалося під
час прогулянки по Передєлкіно, що он за тим яскравим у сутіні вікном,
можливо, саме зараз лягають на папір тяжкі й пекучі Довженкові слова:

«… Я хочу жити на Вкраїні. Що б не було зі мною. Хай навіть
скоротять мені недовгі вже мої літа, я хочу жити на Україні. Нехай
зневага і зло людське вирують круг мене, хай кличуть мене ворогом народу
безсоромні й жорстокі службовці-людожери, якщо їм треба так, я України
син, України. […] 23.01.1952».

1953 рік – переломний момент радянської історії: помер кривавий
диктатор, «батько» Сталін. І подув свіжий вітер «хрущовської відлиги».

Дипломною роботою Ліни Костенко в Літературному інституті була
збірка «Проміння землі». Рецензент, відомий письменник Всеволод Іванов,
оцінив роботу якнайвище.

Московський літературний інститут ім. О.М.Горького Ліна Костенко
закінчила з відзнакою в 1956 році і повернулася до Києва. А 1957 року
вийшла друком рецензована Івановим перша збірка «Проміння землі». За нею
– «Вітрила» (1958).

«Хрущовська відлига» була переломним періодом радянського
суспільства.

Із концтаборів «сонячного» Магадану і Колими поверталися
репресовані. З енциклопедій видирали портрети Сталіна і Берії.
Заборонені література помалу почала прориватися до читача. Молоде
покоління передавало з рук до рук, переписувало поезію Богдана-Ігоря
Антонича, відкривало Євгена Маланюка, поетів «Розстріляного
Відродження».

60-ті – це час розквіту джазу і шаленої популярності «Бітлз» та
«Роллінг Стоунз», поширення рок- і поп-музики; час появи численних течій
аванґардизму. Філософським авторитетом доби стає концепція бунтівної
людини в абсурдному світі (Ж.-П. Сартр, А. Камю).

У Радянському Союзі духовні побратими Дмитра Павличка й Івана Драча
– латиш О. Вацієтіс, грузин О. Чіладзе, литовець Едуардас Межелайтіс,
російські поети Роберт Рождественський, Євгеній Євтушенко, Андрій
Вознесенський, Белла Ахмадуліна словом збирали цілі стадіони слухачів;
фільми Андрія Тарковського, вистави театру на Таганці; на кожній кухні з
магнітофонних динаміків лунали голоси напівзаборонених бардів –
Володимира Висоцького, Юрія Візбора, Булата Окуджави; дисиденти й
правозахисники – Олександр Солженіцин, Андрій Сахаров – волали до світу
про ганебне порушення людських прав у СРСР.

На літературному небосхилі заясніли імена: поети Іван Драч, Микола
Вінграновський, Василь Симоненко, пізніше Василь Стус, Ігор Калинець,
дебютували прозаїки В. Шевчук, Є. Гуцало, Г. Тютюник, критики та
публіцисти Л. Лук’яненко, І. Дзюба, І. Світличний, В. Чорновіл, Є.
Сверстюк, М. Осадчий, Богдан і Михайло Горині, Ю. Бадзьо …

Літературною подією став вихід третьої збірки Ліни Костенко
«Мандрівки серця» 1961 року. В її віршах головною цінністю стала людина:

Я сповідую віру,

у якій оточують німбом

не святих,

не пророків,

а просто щасливих людей.

&

(

*

V

X

Z

p

&

(

*

X

Z

?

A

???

?????q?p

~

?

?

A

I

U

Ue

0 p r I I TH a ae T

V

?

??n

?

???

????TH a a ae i

&

4

< V b ‚ „ ” ? ? ¶ Ae ae ae o ????????h ????z ? ????????h ????¤ ????th ного кіно» (Олександр Довженко з його «Звенигорою» та «Землею»): у цей час зняті «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Криниця для спраглих», «Ніч на Івана Купала» й «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Вавілон – ХХ» Івана Миколайчука, «Пропала грамота» Б. Івченка. У сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка працювали Д. Павличко та І. Драч. У музиці заявили про себе Є. Станкович, В. Сильвестров, Л. Грабовська. Вони були новаторами, шукали незвичних мелодій і співзвуч, за що їх лаяли консерватори з консерваторій. Найважливішими у списку цінностей стали поняття «відкритість», «відвертість», «демократія», «права людини», «відродження національної духовності». Одначе обнадійлива «хрущовська відлига» дуже скоро почала «підмерзати» . Від 1963 року – із сумнозвісної зустрічі М.С. Хрущова з інтелігенцією – почалося «загвинчування гайок» у літературно-мистецькому процесі. Це означало, що митець повинен оспівувати не просто гуманізм як людяність, а гуманізм комуністичний – знову повернення до ідеологічних догм і знеособлення людини, повернення до шаблону будівника комунізму. Тоді ж почалося цькування Ліни Костенко: в’їдливі епіграми Івана Глинського, істерія М. Равлюка на сторінках «Правды Украины»: «Стихи Лины Костенко, за небольшим исключением, и тематикой, и образной системой, и внутренним настроением скорее повернуты вспять, а не устремлены вперед. В них то и дело встречаешь понятия: бог, вещие колокола, божье бытие, рок смерти, смиренная молитва, крест, свечка – да всего и не перечесть. И употребляются они не в отрицательном или ироническом смысле.». Ліну Костенко намагалися підтримати однодумці і друзі. Коли 1964 року Станіслав Тельнюк написав замовну статтю «Якщо говорити відверто…», у якій намагався розкритикувати добірку віршів Ліни Костенко, вміщену в журналі «Дніпро», молоді українські критики Микола Ільницький та Михайло Косів відразу відреагували полемічною реплікою «Чи «відвертість» завжди щира?». Проте її було знято з верстки журналу «Жовтень» за наказом секретаря Львівського обкому партії Маланчука. Ліна Костенко у вірші «Ліс» показала алегоричний образ зрубаного дерева і ця візія була пророчою: Каліками – тими погребуть. Найкращих зрубають, повалять… Задзвонять над ними погребно білі звони конвалій. 1963 року набір четвертої книжки «Зоряний інтеграл» було розсипано. Така сама доля спіткала книгу віршів «Княжа гора» (вже 1972 року). Отож між «Мандрівками серця» (1961) та книгою «Над берегами вічної ріки» - шістнадцятилітня зона мовчання. Після зняття з найвищого поста Хрущова (1964 р.) його місце зайняв Брежнєв. 1966 рік ознаменувався арештами. Зокрема у Львові. «Зараз час обнадійливий і цікавий, але – не мій. Не для мене час, коли бути сміливим дозволено» - скаже Ліна Костенко наприкінці вісімдесятих, у часи перебудови. А тоді, її вчинки нагадували ходіння над прірвою. Свою позицію Ліна Костенко виявляла й висловлювала відкрито. Принциповість позиції Ліни Костенко не могла не муляти очі представникам влади. Одначе популярність поезій та любов читачів були настільки великими, що чіпати поетесу боялися. Життя – як вокзал. Хтось приїжджає, хтось від’їжджає. Поцілунки і рани, клунки і чемодани, слова і фрази все разом. Хто їде в м’якому. Хто – у плацкартному. Хто – в комбінованому. Хто – в заґратованому. Про те, якою ціною давалася Ліні Костенко її незалежність, найкраще знають найближчі їй люди. Зона – ключове слово ХХ століття. Перебуваючи фізично на волі, людина залишається в зоні. 1977 року вийшла у світ книга віршів «Над берегами вічної ріки», сповнена уважності й любові до людини, осмислення життєвого досвіду. Далі – 1979 року – у видавництві «Радянський письменник» з’явився історичний роман «Маруся Чурай». Коли цей роман був уже у видавництві, організувалися різні, абсурдні за своїм змістом, рецензії. За кілька днів восьмитисячний тираж було розкуплено. Повторне видання через три роки, уже накладом 100 тисяч, так само швидко зникло з полиць. З романом Ліни Костенко поверталася українська ідея – ідея незнищенності народу, як його пісні. «Минає день, минає день, минає день! А де ж мій сад божественних пісень?» – запитує себе Ліна Костенко і творить свій сад – книгу «Сад нетанучих скульптур» (1987). Того ж 1987 року виходить її збірка віршів для дітей «Бузиновий цар». А після періоду напруженої роботи Ліна Василівна робить воістину щедрий подарунок читачеві – «Вибране» (1989), куди увійшла збірка «Інкрустації». І знову ситуація повторюється: сімдесят тисяч примірників розкуповують миттєво. 1999 року Ліна Костенко видає історичний роман у віршах «Берестечко» – про найбільшу поразку в українській історії. Ліна Василівна має особливу потребу перебувати тілом і душею в зоні боротьби, у зоні ризику. Кажуть, що коли один журналіст попросив Ліну Костенко про інтерв’ю, то вона призначила йому місце зустрічі у чорнобильській зоні. Щорічні народознавчі експедиції у 10-кілометрову чорнобильську зону, зустрічі з людьми, що повернулися у мертві поселення, фіксація на кіноплівці, документальні записи. Тепер для Ліни Василівни звичним одягом є захисне хакі. Ми – атомні заложники прогресу Вже в нас нема ні лісу ні небес Так і живем од стресу і до стресу Абетку смерті маємо – АЕС Ліна Костенко готує велику документальну повість про Чорнобиль, а також нову книгу віршів. Навесні 2000-го року Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги. На церемонії вручення премії поетеса згадала про замітку в газеті, яка її вразила: старшокласниця писала, що ніхто із сучасних поетів їй не подобається, а серед поетів-класиків, вірші яких щось-таки пробуджують у душі, назвала й Ліну Костенко. Це немалий тягар – так писати, щоби в нагороду за свою каторжну працю дістати бронзовий вінок слави. Та важливо не це. Головне – усвідомити, що живе в Україні, в нашому з вами Києві Ліна Костенко – поет світової величини. Бесіда. Якою людиною ви уявляєте собі поетесу? Які риси характеру найбільше сподобались вам в ній? Підсумки уроку. Нескореність Ліни Костенко перед тоталітарною системою – це її людський подвиг, який ще потребує відповідного осмислення. Залишившись нескореною, вона зберегла не тільки власну честь і гідність, а й честь і гідність рідною літератури. Домашнє завдання. Підготувати розповідь про життєвий і творчий шлях поетеси. Прочитати поезії. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ Костенко Л.Вибране – К., Дніпро, 1989. Духовний олімп України. (Літературний вечір, присвячений ювілею Ліни Костенко) // Дивослово, 2000, – Ч.З. Базилевський В. Поезія як мислення // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. – Т.3 – К., Рось. – 1994. Брюховецький В.С. Ліна Костенко. Нарис творчості. – К., Дніпро. – 1990. PAGE PAGE 3

Похожие записи