Реферат на тему:

Зародження педагогічних ідей формування навичок культури поведінки дітей
у Київській Русі

   

Глобальні соціальні зміни на планеті, масові міграції людей, розвиток
широких економічних, політичних, соціокультурних зв’язків між країнами
та народами, що супроводжувалися зростанням національної самосвідомості
у ХХ столітті, – все це підвищило вимоги до культури людських відносин.
Значний інтерес до питання етикету пояснюється і новим осмисленням
самого поняття “комунікація” як важливого структуроформуючого фактора
існування індивіда та його оточення.

   На наш погляд це питання має особливе значення. Трансформація
суспільства, перехід від тоталітаризму до демократично-правової держави
передбачають відновлення цивілізованих принципів і норм поведінки,
відродження та збагачення національного колориту в усій системі
життєвого устрою країни.

   Письмові пам’ятки про те, як себе слід поводити у суспільстві
з’явились задовго до виникнення самих понять “культура поведінки”,
“етикет” і нерозривно були пов’язані з релігійними переконаннями
народів.

   Досліджуючи становлення і розвиток теорії формування навичок культури
поведінки у період княжої доби, ми звернули увагу на роботу Сергія
Фарини “Християнські і традиційні цінності в освітній парадигмі
Київської Русі”, у якій складовими ціннісного “каркасу” освітньої
парадигми Київської Русі називаються традиційні цінності східних слов’ян
і “модернові” цінності, принесені християнством [8, с. 244].

   Загально відомо, що і сьогодні фольклор, відомий ще до 988 року,
залишається одним з найбільш ефективних засобів етичного виховання:
казки, приказки, прислів’я, пісні, билини, загадки тощо. Саме за їх
допомогою діти усвідомлювали ідеал людини, складниками якого завжди були
(і залишаються) повага до старших, допомога близьким, опіка молодших та
ін.

   До нашого часу збереглися приклади народної мудрості:

   · оцінюй людину за її вчинками;

   · на дерево дивись як родить, а на людину як робить;

   · посієш вчинок – пожнеш звичку, посієш звичку – пожнеш характер,
посієш характер – пожнеш долю;

   · де багато баб, там дитя не в лад;

   · перед тим, як карати, полічи до ста;

   · з добрим дружись, з лихим стерижись;

   · тоді учи, як упоперек на лавці лежить, а як подовж ляже, тоді вже
пізно вчити тощо [7].

   Невичерпним джерелом народної мудрості є також українські казки,
серед яких можемо назвати “Дві кізоньки”, “Лисичка та журавель”, “Про
ледачу дівчинку”, “Коза-дереза” та ін.

   Як відомо, прийняття християнства у X ст. в Київській Русі позитивно
відбилося на духовному розвитку давньоукраїнського суспільства. Хрещення
Київської Русі також сприяло неформальному поєднанню слів “християнство”
та “виховання”, а їх сполучення та співвідношення відбилося в
освітньо-виховній моделі тієї доби [8, с. 245]. Як зазначає С.Фарина у
своєму дослідженні, цей ідеал був побудований давньоукраїнським
суспільством на концептуальному уявленні про людину “вищого рівня”
буття, яка стала прикладом виховання.

   Серед держав тогочасної Європи християнська церква виступала найбільш
стійким і організованим інститутом, що мав не лише важливе політичне
значення, а був творцем і опікуном нових норм моралі та поведінки,
світосприйняття як результату акту [8, с. 248].

   Проведений нами історико-теоретичний аналіз досліджень О.Субтельного,
М. Грушевського, Н. Полонської-Василенко свідчить про те, що на
відтворення християнських цінностей була зорієнтована і тогочасна
освіта, організація діяльності навчально-виховних закладів Київської
Русі.

   І хоча у літописних пам’ятках, за словами істориків, не зазначено
наявності єдиної системи освіти в державі на той період, загальний
розвиток економіки та соціальних відносин стимулював швидке
розповсюдження писемності завдяки діяльності церкви та монастирів [2, 3,
5].

   Тому основними підручниками, як стверджує В. Тригубенко у статті
“Формування в учнів гуманістичних цінностей засобами шкільної освіти в
Київській Русі”, стали Житіє Святих, тлумачення Біблії, а наочним
матеріалом – мініатюри церковних книг [6, с. 79]. До нас дійшли їх
примірники: “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Изборник
Святославова”, “Повчання” Володимира Мономаха, “Поучение святого
Василья” та ін.

   Так перший митрополит Київської Русі, філософ, письменник Іларіон у
своїй книзі “Слово про закон і благодать”, пояснюючи Старий заповіт,
побудував концепцію “перемоги божественного світла”, що називається
“благодаттю та істиною” і знаходить своє вираження у ритуалах
(ритуальних формах поведінки київських князів) [7].

   У “Слові некого отца к сыну своему”, що входить до “Изборника
Святославова” (датованого 1076 р.), дотримання правил культури поведінки
розглядається як обов’язкова “умова достойного служіння Богові”, тому
вони, за концепцією даної роботи, наданні Святим письмом, а не
упорядковані суспільними нормами співжиття людей:

   8. “Твои норовы и ты, о чадо мое, прими и взышти со всею крепостью и
всею силою, яко же можешь: во нас бо ходят, – и неси … иже бы я вывел в
дом свои телесные и душевные и покоил я во воли своей”.

   9. Будь пониже главою, высоко же умыслью, очи имей в земле, умысел же
в небесах; уста стишены, а сердечную вину к Богу вопиющую.

   10. Ногами тихо ступай, а умыслы скоро текущие во врата небесные.

   21. Чадо, алчного накорми, яко же ти сам Господь повелел, жадного
напои, странника выведи, больного – приспи …” [1, с. 107–109].

   Однією з найбільш відомих виховних книг, що збереглися до наших днів,
є “Повчання” Володимира Мономаха (1053–1125). Воно було написане у 1099
р. (за іншими джерелами – в 1096 р.) і збереглося в Несторовому
літописі, у так званому Лаврентіївському списку 1377 р. За формою і
змістом твір нагадує заповіт, останню волю князя, адресовану нащадкам.
С. Фарина стверджує, що на автора мали вплив чужоземні зразки:
“Повчання” французького короля Людовика IX, проповіді візантійських
богословів [8, с. 250], але, на думку Н. Полонської-Василенко,
найближчим за змістом було “Повчання” єпископа Леофіка – особи близької
до англійського короля Едварда, батька Володимирової дружини Гіти. Однак
усі ці зразки “Повчання” Володимира Мономаха, як зазначають дослідники,
“перевищує своїм високоетичним характером, а сам автор виступає як
оригінальний мислитель” [3, с. 78].

   З проведеного нами аналізу видно, що у “Повчанні” Володимир Мономах
навчає своїх дітей правилам культури поведінки. З одного боку, він
вимагає виконання суто християнських обов’язків, з іншого – створює
ідеал князя-правителя: “Треба мати душі чисті, непорочні, тіла худі,
лагідну бесіду і в міру слово господнє; при їді і питті без галасу
великого бути, при старших – мовчати, премудрих – слухати, старшим –
покорятися, з рівними – приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато
розуміти, не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру сміятися,
соромитися старших; уникати, не старатися навчати легковажних. Якщо ж
хто (з) вас може іншим допома-гати – од Бога нагороди нехай той
сподівається” [7, с. 82].

   Отже, можемо зробити висновок про те, що у своїй роботі Володимир
Мономах розглядає духовність, інтелектуальний розвиток, ставлення до
інших у суспільстві як взаємопов’язані складники культури поведінки
особистості.

   Цікавим є і той факт, що у своїй роботі київський князь застерігає і
про загрозу п’янства та брехливості як вияв аморальної поведінки людини:
“Лжи блюдися і п’янства, і блуда, в том бо душа гине і тіло” [7, с.
255].

   На нашу думку, “Повчання” Володимира Мономаха містить не лише
характерні для того часу погляди на виховний процес та його мету, а й на
засоби досягнення мети виховання. “Що треба було робити моєму отрокові,
– зазначає автор, – ті діла я виконував сам – на війні і на полюванні,
вдень і вночі, у спеку і на холоді, не даючи собі спокою, не
покладаючись на посередників” [7, с. 255]. Таким чином у своєму творі
Володимир Мономах показує виховну роль особистості вчителя у процесі
формування навичок культури поведінки дітей. Спосіб життя, культура
мови, вчинків, одягу вихователя безпосередньо впливають на становлення
особистості учнів.

   Специфіка історії етикету східнослов’янських народів цікаво
відображена у таких творах: “Сказаніє святого Кирила” Стефана Зизанія,
“Апокрисис” Христофора Філарета, “Палинодія” Захарія Копистенского,
“Писання до всіх у Лядській землі живучих” та “Писання до тих, хто втік
від православної віри єпископам” Івана Вишенського, “Мир з Богом
чєловєку” та “Про істинну віру” Інокентія Гизеля, який також упорядкував
“Синопис”, що вміщував, окрім довідок про походження та побут слов’ян,
інформацію про їх норми культури поведінки.

   Особливий інтерес для нашого дослідження представляє і “Слово о полку
Ігоревім” (1187 р.), хрестоматійний твір для кожного школяра, зміст
якого полягає в опису невдалого походу Новгород-Сіверського князя Ігоря
з сином та братом Всеволодом на половців.

   У героїчній поемі, де викладені ціннісні орієнтації
давньоукраїнського суспільства, невідомий автор прославляє яскраві
постаті давньокиївських “лицарів”, які вміють постояти за честь і славу
рідної держави. Таким героєм-патріотом є князь Ігор. “Слово” містить
палкий заклик забути особисті чвари і власні амбіції, з’єднатися. Ця
тема залишається актуальною й нині, а тому потребує особливої уваги
вчителів у процесі формування навичок культури поведінки дітей [4].

   Яскравим прикладом тогочасного розуміння навичок культури поведінки
як вияву моральності, формування якої є результатом наслідування Божим
заповідям, є “Поучение святого Василья”, датоване за даними І. Глазунова
(1250 р.).

   Невідомий автор повчає : “Научися верные бытию человека благости
делать, научися жить по евангельскому житию и по совести: очима
управление, языку удержание, телу порабощение, помыслам честь имей,
гневу потребление … Господа ради … ненавидим – люби, гоним – терпи,
хулим – моли” [1, с. 113].

   З вищепроведеного теоретичного аналізу наукової та епістолярної
літератури ми дійшли до висновку, що питання формування навичок культури
поведінки дітей з давніх-давен турбувало прогресивних людей свого часу.

   Упродовж Х–ХІІ ст. у Київській Русі склалася своєрідна національна
освітня парадигма, що за своїми завданнями та функціями відповідала
економічним, військово-політичним та соціокультурним потребам населення.

Література

   1. Домострой Сильвестровского извода. Репринтное воспроизведение
издания 1902 / Под ред. М.Т. Максименко. К.: Абрис, 1992. – 143 с.

   2. Грушевський М.С. Історія України-Русі: В 11 т., 12 кн. / Редкол.:
П.С. Сохань (голова) та ін. — К.: Наук. Думка, 1993. – Т. 3. – С. 456.

   3. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – Т. 1. – К.:
Либідь, 1995. – С. 240.

   4. Слово о полку Игореве / Ред. Ю. Роземблюм. – М.: Из-во “Худ.
литература”, 1983. – 220 с.

   5. Субтельний О. Україна: Історія. – К.: Либідь, 1994. – 736 с.

   6. Тригубенко В. Формування в учнів гуманістичних цінностей засобами
шкільної освіти в Київській Русі // Рідна школа. – 2000. – № 7. – С.
79–80.

   7. Усна народна творчість. “Велесова книга” та інші твори прадавньої
української літертури: Посібн. для 9-го класу / Авт.-уклад. В.В.
Паращич. – Х.: Ранок, 1999. – 230 с.

   8. Фарина С. Християнські й традиційні цінності в освітній парадигмі
Київської Русі. – С. 244–257.

Похожие записи