Реферат на тему:

Загальні питання методики викладання української мови. Методика
викладання української мови як наука і як навчальна дисципліна

План

1. Предмет, завдання і наукові засади методики мови.

2. Методи наукового дослідження. Інтерактивні технології.

3. Дидактичні принципи і психологічні основи.

4. Програми, підручники, посібники.

1. Предмет, завдання і наукові засади методики мови

Методика викладання української мови як наука досліджує процес навчання
української мови, розкриває закономірності засвоєння різних сторін мови,
визначає і вмотивовує засоби передачі знань учням.

Методика викладання української мови як наука прагне віднайти шляхи
найбільш результативного навчання, зокрема визначити мету викладання
мови, обґрунтувати принципи навчання з урахуванням закономірностей
засвоєння фонетики, лексики, граматики, правопису тощо, вмотивувати
найекономніші і найефективніші методи й прийоми навчання, вчить виявляти
недоліки у викладанні і долати їх. «Від успішного розвитку методики,
безпосередньо пов’язаної з життям, з школою, великою мірою залежить
ступінь піднесення культури народу»,— так визначає суспільне значення
методики викладання мови С. Г. Бархударов.

Методика викладання української мови як навчальна дисципліна знайомить з
метою і завданням вивчення мови в школі, із закономірностями засвоєння
мови як системи, з методичними засобами навчання мови, допомагає
критично оцінювати методичну спадщину минулого, узагальнювати передовий
досвід сучасної школи. Методична теорія допомагає вчителю вибирати
засоби навчання, надаючи перевагу найефективнішим, тим самим
застерігаючи від помилок у доборі дидактичного матеріалу та використанні
методів і прийомів навчання, в організації навчального процесу.

Методика викладання української мови озброює вчителя системою
науково-педагогічних ідей. Керуючись ними, вчитель має змогу передбачити
результати навчання рідної мови під час використання тих або інших
засобів навчання. Своїми висновками і рекомендаціями методика викладання
української мови допомагає вчителеві раціонально будувати уроки з мови,
показує, як зробити процес навчання мови ефективним, як поєднати його з
удосконаленням пізнавальних здібностей учнів, як формувати національно
свідому, духовно багату мовну особистість, яка володіє вміннями й
навичками вільно, комунікативно виправдано користуватися засобами рідної
мови — її стилями, типами, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності
(аудіювання, читання, говоріння, письмо).

Відповідно до поставленої мети головними завданнями навчання української
мови є:

— виховання потреби у вивченні рідної мови;

— формування духовного світу учнів, цілісних світоглядів уявлень,
загальнолюдських ціннісних орієнтирів шляхом через мову до культурних
надбань рідного народу і людства;

— вироблення у школярів умінь і навичок комунікативно виправдано
користуватися засобами мови в різних життєвих ситуаціях під час
сприймання, відтворення і створення висловлювань з дотриманням
українського мовленнєвого етикету;

— засвоєння учнями базових орфоепічних, граматичних, лексичних,
правописних, стилістичних умінь і навичок;

— ознайомлення учнів з мовною системою як основою для формування нових,
мовленнєвих умінь і навичок.

Передовий досвід вітчизняної і зарубіжної шкіл — також досить важливе
джерело розвитку методичної теорії. Досвід учителів, що досягають
найкращих показників у навчанні і вихованні дітей, може збагатити
методику, якщо вивчення та аналіз їх роботи будуть спрямовані на
узагальнення передового, що є в цьому досвіді, з наступним перенесенням
його в масову школу.

Сучасну теорію методики викладання української мови, безумовно, збагачує
і критичне використання методичної спадщини, зокрема ідей Ф. І.
Буслаєва, К. Д. Ушинського, І. І. Срезневського та інших методистів про
велике освітньо-виховне значення рідної мови, про принципи побудови
системи занять.

2. Методи наукового дослідження. Інтерактивні технології

Для пізнання закономірностей процесу навчання української мови,
перевірки ефективності тих або інших засобів навчання, вмотивування
оптимальної організації навчання методика викладання української мови
використовує таку систему методів наукового дослідження:

1) вивчення літератури з методики викладання української мови і суміжних
дисциплін;

2) спостереження за навчально-виховним процесом на уроках і в
позакласній роботі з мови;

3) вивчення й узагальнення передового досвіду викладання мови;

4) педагогічний експеримент;

5) лінгвістичний аналіз мовного матеріалу;

6) метод анкет;

7) індивідуальні бесіди.

8) інтерактивні форми навчання.

Зазначеним вимогам відповідає метод вивчення літератури з методики
викладання мови і суміжних дисциплін. Ним користується не лише
вчений-методист, а й кожний учитель для вдосконалення своєї методичної
майстерності. Цей метод допомагає ознайомитися з тим, як вирішувалося те
чи інше питання в історії розвитку школи, які є досягнення, в якому
напрямі необхідно вести дослідження далі.

Спостереження за навчально-виховним процесом на уроках і позакласних
заняттях з мови, облік роботи вчителя й учнів, аналіз результатів їх
діяльності становлять основу вивчення й узагальнення досвіду вчителів,
допомагають зробити вмотивовані висновки і сформулювати робочу гіпотезу
дослідження. Дані, одержані за допомогою цього методу дослідження,
підлягають перевірці шляхом належної організації викладання.

Вивчення й узагальнення передового досвіду окремих учителів або
колективу може служити надійним критерієм для перевірки правильності
теоретичних висновків. Дослідник може й сам організувати вивчення
досвіду, залучаючи до цього вчителів, які можуть зрозуміти завдання
дослідження, застосувати ту методику, що пропонується. Сам дослідник при
цьому спостерігає за викладанням, проводить бесіди з учнями, організовує
перевірні роботи, аналізує їх результати.

Педагогічний експеримент (констатуючий, навчаючий, контрольний) дозволяє
спостерігати предмет дослідження з точним обліком умов, тому служить
надійним засобом перевірки теорії, що розробляється дослідником,
ефективності окремих методів і прийомів навчання. Цей метод дослідження
дає змогу виявити об’єктивні закономірності і доказово з’ясувати явища,
які вивчаються, одержати науково правильні і переконливі висновки.

Так званий природний експеримент (його проведення передбачає організацію
за вмотивованою системою викладання того чи іншого розділу або теми в
одному чи кількох класах) супроводжується контрольним експериментом з
тієї самої теми в інших класах та школах. Звичайно обмежуються двома
класами, в яких один учитель використовує однаковий матеріал, але варіює
прийоми роботи. Проведення такого експерименту важливе навіть у тому
випадку, коли класи не зовсім однакові: під час аналізу можна відкинути
показники роботи кількох учнів, і експериментальне порівняння дасть
достовірні результати.

Для здійснення природного (педагогічного) експерименту слід добре
продумати його мету і завдання, план проведення, підготувати необхідні
методичні матеріали, скласти інструкцію проведення експерименту
відповідно до накресленого плану (це особливо важливо, коли в
експерименті беруть участь учителі), розробити систему обліку
результатів експерименту й обробки одержаних результатів.

Участь учителя в експериментальній роботі є одним із способів поєднання
теорії і практики, одним із засобів удосконалення його педагогічної
майстерності.

3. Дидактичні принципи і психологічні основи

Навчання української мові здійснюється на основі дидактичних принципів,
або положень, які зумовлюють доцільний вибір методів і прийомів
навчання, забезпечують належний рівень засвоєння змісту шкільного курсу
мови і формування комунікативних умінь і павичок,

Принципи навчання мови — це своєрідні правила навчальної діяльності
вчителя, шляхи взаємодії вчителя і учнів, це вихідні положення, на яких
ґрунтується зміст навчання, використання методів і прийомів, побудови
системи вправ, підготовки і проведення уроків української мови.
Дослідники розрізняють загально-дидактичні і специфічні принципи
навчання. Обидві групи становлять дидактичну основу навчання української
мови. Перший принцип стосується усіх навчальних предметів, але при
вивченні мови має певну специфіку, зумовлену її змістом. Другий —
властивий лише мові, як навчальному предметові. До загальнодидактичних
принципів відносять науковість… систематичність, наступність,
перспективність, зв’язок теорії з практикою, наочність, свідомість,
доступність викладу. На них ґрунтується методика викладання мови, яка
забезпечує процес навчання і успішного засвоєння учнями навчального
матеріалу та формування мовленнєвих умінь і навичок. Всі ці принципи
виступають не ізольовано, а в органічному взаємозв’язку, доповнюючи і
обумовлюючи один одного. ,

Принцип науковості стосовно методики української мови передбачає
відповідність змісту шкільного курсу лінгвістичній науці, її фактам,
поняттям, теорії, структурі.

Принцип систематичності і послідовності пов’язані з принципом
науковості.

До специфічних (методичних) принципів можна віднести: взаємозв’язок у
викладанні кількох мов; взаємозв’язок у вивчені різних розділів мовної
парадигми; комунікативно-функціональне спрямування у вивченні мови,
зв’язок мови з роботою з розвитку мовлення; вивчення морфології на
синтаксичній основі; зв’язок навчання пунктуації і виразного читання,
тощо.

Мовленнєва діяльність — це сукупність психофізіологічних дій організму
людини, які спрямовуються на сприймання і розуміння мовлення або
породження його в усній чи писемній формі. Мовленнєва діяльність
зв’язана з психічною діяльністю людини, з розвитком її інтелекту й
емоцій (почуттів).

Ще Л. В. Щерба виділив три аспекти мовних явищ і вказав на
співвідношення їх один з одним: мова, мовленнєва діяльність, результат
мовлення (твір мовлення). Всі ці три аспекти (поняття) взаємозв’язані і
взаємозалежні, що свідчить про єдність мови і мовлення, точніше — про
суперечливу єдність мови і мовлення.

Під впливом ідей Л. В. Щерби у викладанні мови накреслилось три напрями:
1) оволодіння мовою, тобто системою мови, яка використовується як засіб
спілкування; 2) опанування мовленнєвою діяльністю, тобто процесом
спілкування, комунікації; 3) навчання продукту мовлення, тобто тексту,
твору мовлення, думкам, що формулюються за допомогою засобів мови.

Оволодіння мовою — це усвідомлення засобів мови для мовленнєвої
діяльності, активне опанування фонетикою, лексикою, словотвором,
морфологією, синтаксисом, стилістикою.

Опанування мовленнєвою діяльністю — це оволодіння процесом спілкування,
мовною комунікацією, що здійснюється за допомогою різних видів
мовленнєвої діяльності (слухання, говоріння, читання, писання) і різних
форм мовлення (діалога, монолога).

Психологія, спираючись на фізіологічне вчення І. П. Павлова про вищу
нервову діяльність, сприяє глибшому усвідомленню психічних особливостей
учнів, психологічних основ педагогічного процесу, психологічному
обґрунтуванню методів навчання.

Мислення учнів 11—12 років в основному конкретне, тому під час вивчення
мовного матеріалу в 5—6 класах необхідно широко використовувати різні
види наочності, ставити питання так, щоб вони спрямовували увагу дітей
на усвідомлення зв’язку граматичної форми з певним змістом, допомагали
зробити необхідні висновки, узагальнення.

Психологія допомагає визначити для уроків мови оптимальні шляхи розвитку
пізнавальних здібностей учнів. Наприклад, на уроках мови учні працюють
одночасно в трьох напрямах: аналізують граматичну форму, сприймають її з
боку змісту, користуються тією самою мовою в своєму мовленні як засобом
спілкування і засобом усвідомлення та розуміння виучуваних правил.
Зосередженням уваги на виучуваному для того, щоб зрозуміти і запам’ятати
його, створюються умови і для вдосконалення таких пізнавальних процесів,
як пам’ять і мислення.

Внутрішнє мовлення — це мовлення про себе; користуються внутрішнім
мовленням у процесі мислення. Внутрішнє мовлення дозволяє мислити навіть
тоді, коли людина нічого не вимовляє. Звичайно людина, перш ніж
висловити думку, промовляє про себе те, що має сказати, тобто
користується внутрішнім мовленням. Для внутрішнього мовлення характерна
стислість, але при утрудненні в процесі мислення внутрішнє мовлення може
одержувати більшу розгорнутість. Погано оформлені у внутрішньому
мовленні думки неясно виражаються і в зовнішньому мовленні.

Рецептивне мовлення — це та мовленнєва діяльність, яка характерна для
того, хто слухає або читає (реципієнта), тобто сприймає й усвідомлює
звукове мовлення (слухання) або сприймає й усвідомлює графічний текст
(читання).

Продуктивне мовлення — це та мовленнєва діяльність, що характерна для
того, хто говорить або пише (продуцента), тобто для того, хто передає
свої думки вголос за допомогою певних звукових знаків мови (говоріння)
або за допомогою графічних знаків мови (писання). Отже, процес мовного
спілкування, мовної комунікації може здійснюватися за допомогою різних
видів мовленнєвої діяльності (слухання, читання, говоріння, писання) і
форм мовлення (діалог, монолог).

Слухання як вид мовленнєвої діяльності спирається на почуттєву сторону
(слухові сприйняття мовлення, внутрішнє промовляння, зіставлення—
пізнавання), а з іншого боку — на логічне розуміння сприйнятого.
Слухання спирається на навички сприймати і розпізнавати звукову форму
мовлення, на безпосереднє розуміння слів і словосполучень, розпізнавання
граматичних форм на рівні морфології і синтаксису.

Читання як вид мовленнєвої діяльності спирається на зорове сприйняття
графічних знаків мови, а з другого боку — на логічне розуміння їх
значення, інакше, на техніку читання і розуміння прочитаного. Взаємодія
трьох компонентів: зорового образу одиниці мовлення, кінестезичного
образу її, значення її зумовлює вміння читати. Якщо людина добре володіє
вмінням читати, то ланка промовляння може випадати, але в процесі
навчання не можна ігнорувати другу ланку. Для пізнавання одиниць мови
під час читання необов’язкові чіткі кінестезичні образи, тому читання як
вид діяльності мовлення вважається більш легким, ніж слухання, і в
процесі становлення, і в процесі функціонування.

Говоріння — продуктивний вид мовленнєвої діяльності — здійснюється у
формі діалогу або монологу. Для говоріння насамперед необхідна наявність
стимулу до говоріння, спонукання; далі — знання теми говоріння,
схильність відчувати і мислити, мета говоріння, засоби мови для
висловлювання почуттів і думок.

Писання — найскладніший вид мовленнєвої діяльності — передбачає крім
правописних навичок і такі уміння, як відбирання необхідних для даного
тексту слів, розподіл предметних ознак у групі речень, виділення
предикату висловлювання, організація внутрішніх зв’язків речень у
тексті.

Мовленнєва діяльність проявляється у здібностях до мовлення, в уміннях
мовлення. Формується, розвивається здібність до мовлення під впливом
мовного спілкування, мовної комунікації. Людина передбачає і свідомо
планує свою діяльність шляхом використання знаків мови. За своєю
структурою мовленнєва діяльність складається з багатьох дій і заснована
на цих діях і операціях. У структурі мовленнєвої діяльності виділяють
чотири важливих дії: 1) орієнтування в умовах діяльності; 2) вироблення
плану у відповідності з орієнтуванням; 3) здійснення виробленого плану,
реалізація його; 4) зіставлення матеріалу.

Навички — це автоматизовані дії з мовним матеріалом (фонетичним,
лексичним, граматичним) як у процесі рецептивного мовлення (слухання,
читання), так і продуктивного мовлення (говоріння, писання). До навичок
слід відносити і техніку читання, і техніку письма. На основі
використання одиниць мови з метою комунікації в різних видах мовленнєвої
діяльності виділяють уміння слухання, говоріння, читання, писання.

Знання, уміння і навички формуються паралельно і у взаємному зв’язку під
час виконання дій. Наприклад, знання про слово, його значення,
сполучуваність, граматичні форми здобуваються у процесі дій зі словом;
одночасно дії з таким словом автоматизуються і переходять у навички.

Мовленнєві уміння формуються на основі кількох етапів дій: 1) на основі
орієнтирів (даного мовного матеріалу) та інструкцій виконуються дії з
поданим мовним матеріалом; 2) на основі інструкцій виконуються
мовленнєві дії (при наявності зовнішніх опор); 3) тренуються в мовленні
без зовнішніх опор; 4) дії переносяться у внутрішній план.

Мовленнєві вміння у всіх видах діяльності мовлення зв’язані з емоціями,
уявленнями, мисленням. При рецептивному мовленні, коли пізнаються форми
мови і їх значення, потрібно співвідносити ці форми з позамовною
дійсністю, глибоко вникати у підтекст мовлення. А під час породження
мовлення треба орієнтуватися в позамовній дійсності, в умовах
спілкування і вміло добирати засоби мови для побудови мовлення кожного
разу по-новому, тобто відчувати, уявляти, мислити.

Мова як суспільне, історичне явище, що тісно пов’язане з духовним,
розумовим, психічним життям людей, має велике значення для кожного
народу: вона супроводжує всі сторони буття, процеси пізнавальної і
творчої діяльності, завдяки їй люди спілкуються між собою, обмінюються
думками, мислять, пізнають навколишній світ, усвідомлюють явища,
процеси, дії, залежність між ними. Саме тому мова — найцінніше багатство
народу, його історія, свідомість, продукт суспільного життя.

Відображаючи дійсність у різноманітних формах її буття, забезпечуючи
інтелектуальну діяльність людини (мислення, сприймання, пам’ять, уяву),
мова тим самим має величезне суспільне значення. Завдяки їй людство може
зберігати в часі і передавати з покоління в покоління досвід, найвищі
інтелектуальні досягнення. «Мова є великим засобом зближення між
людьми… Дати можливість учневі опанувати рідну мову — значить… дати
йому можливість бути активним членом суспільства».

З’ясуванням суті походження мови цікавились здавна. Важливу роль мови в
житті й культурі народу відзначали видатні вітчизняні вчені й
письменники –О.О.Потебня, Ф. І. Буслаєв, І. І. Срезневський, Т. Г.
Шевченко, Марко Вовчок, Леся Українка, Іван Франко та інші.

Мову як важливий засіб впливу на людину, як знаряддя освіти і виховання
високо оцінював К. Д. Ушинський. Він називав її «дивним педагогом», який
«навчає напрочуд легко, за якимось недосяжно полегшеним методом […]
Серед інших предметів вивчення немає жодного такою мірою здатного
розвинути людину, як вивчення мови…» н.

Засвоюючи мову, людина тим самим збагачує свої знання. За допомогою мови
здійснюється діалектико-матеріалістичне розуміння всіх навчальних
дисциплін. Знання мови, вміння користуватися нею усно й на письмі —
неодмінна умова навчання і виховання підростаючого покоління. Вивчення
рідної мови безпосередньо сприяє розвитку мислення, розумових,
психічних, вольових і моральних якостей учнів.

Високу оцінку мові як засобу освіти і виховання дав визначний радянський
педагог В. О. Сухомлинський. «Викладання мови — це майстерність творення
людської душі, бо вона є найніжнішим, найтоншим діткненням до серця
дитини. Викладання мови — це людинознавство, бо в слові поєднуються
думки, почуття, ставлення людей до всього навколишнього світу.
Викладання мови — це й: суспільствознавство, бо в слові закарбовані
століття життя й боротьби народу, його мужність і слава, надії і
сподівання».

Українська мова в сучасній школі є могутнім засобом розвитку освіти і
культури, вона містить у собі невичерпні можливості розумового
виховання, розвитку пізнавальних здібностей учнів. Безпосередні зв’язки
з мисленням, свідомістю, трудовою діяльністю створюють умови для
ідейно-політичного впливу на учнів, визначають її як один із головних
засобів формування світогляду людини.

Заняття з мови забезпечують найтісніший зв’язок теорії з практикою, бо
все, що доводиться виконувати на уроках мови, пов’язане з усним і
писемним мовленням учнів, а тому засвоєння мови безпосередньо пов’язане
як із збагаченням знань, так і з виробленням умінь і набуттям навичок.

Безпосередній зв’язок мови з мисленням і свідомістю зумовлює значення її
як одного з найдійовіших засобів, за допомогою якого виховується
свідомість, любов до Батьківщини.

Розвинена мова людини — не тільки форма думки, а й сама думка, супутник
мислення, свідомості, джерело пам’яті. Створені за допомогою мови
образи, описи подій, якостей, властивостей найрізноманітніших виявів
матеріального і духовного життя людей є вищим актом пізнавальної
діяльності людини. «Мовна поведінка,— пише О. Синиця,—• частина
загальної поведінки людей, вона свідчить як про рівень розумового
розвитку, так і про рівень її виховання. Вона репрезентує людину в
цілому» 19.

Ознайомлення із словниковим багатством, своєрідністю звукової та
інтонаційної системи, словотворчими властивостями, особливостями
граматичної будови, художньо-зображальними засобами мови розкриває учням
духовне багатство народу, сприяє національному вихованню, формуванню
загальнолюдських цінностей в учнів.

Виконання найрізноманітніших усних і письмових вправ у процесі вивчення
мови виховує наполегливість,

Шкільний курс української мови передбачає вивчення таких розділів:
фонетика, орфоепія, графіка, лексика і фразеологія, будова слова,
словотвір, морфологія, синтаксис, орфографія, пунктуація, стилістика.
Подається необхідна сума теоретичних знань, виробляються практичні
навички культури усного і писемного мовлення. Деякі розділи (орфоепія,
графіка, орфографія, пунктуація) вивчаються не окремо, а в зв’язку з
опрацюванням питань інших розділів.

Учні знайомляться також з мовою як суспільним явищем, роллю її в житті
людей і, зокрема, в шкільному навчанні. У процесі вивчення всього курсу
української мови розглядається питання інтегрованості, використання між
предметних зв’язків.

«Мета шкільного курсу української мови,— відзначає М. В. Фоменко,—
полягає в тому, щоб забезпечити лінгвістичну освіту, необхідну кожному
випускникові середньої школи, навчити школярів володіти мовою так, як це
необхідно для активної виробничої діяльності, для самостійної роботи над
підвищенням свого культурного і фахового рівня».

Вивчення мови невіддільне від розвитку усного і писемного мовлення
учнів, передбачає збагачення словника їх, оволодіння нормами
літературної мови на всіх рівнях, формування в школярів умінь і навичок
зв’язного викладу думок.

Таким чином, у процесі вивчення української мови в школі необхідно
розв’язувати досить важливі загальноосвітні, виховні і практичні
завдання. Усе це зумовлює й завдання шкільного курсу української мови:
1) дати учням необхідну суму наукових знань про мову, її граматичну
будову, словотвір, лексику і фразеологію, фонетичну систему і орфоепію,
стилістику, а на основі цих знань виробити вміння і навички зв’язного
мовлення, навчити змістовно, логічно, послідовно, грамотно, точно
виражати свої думки; 2) формувати світогляд учнів, загальнолюдські
цінності, почуття патріотизму, любов до праці, наполегливість у
досягненні поставленої мети, старанність, ініціативність та ін.; 3)
домогтися сталих орфоепічних, орфографічних, пунктуаційних і
стилістичних навичок; 4) забезпечувати розвиток логічного мислення; 5)
виховувати любов до рідної мови, прагнення якомога глибше нею оволодіти;
потребу і вміння повсякденно збагачувати й удосконалювати свої знання і
навички з рідної мови.

4. Програми, підручники і посібники

Програма з української мови — це державний документ, в якому визначено
обсяг і зміст знань, умінь і навичок з мови, що їх мають одержати учні
за час навчання в середній школі.

Безпосередньо програмі передує «Пояснювальна записка», в якій викладено
основні завдання вивчення української мови в школі, схарактеризовано
принципи, покладені в основу програми та основних її розділів, намічено
шляхи і засоби реалізації програми, подано загальні методичні настанови
щодо активізації процесу навчання. Це зобов’язує вчителя звернути
серйозну увагу на «Пояснювальну записку», і розпочинати ознайомлення з
програмою треба саме з дбайливого вивчення її.

Програма розподіляє шкільний курс української мови на розділи,
підрозділи і теми, визначає години для кожного класу, що відбиває
системність і послідовність у вивченні теоретичного матеріалу і
виробленні практичних навичок. Матеріал курсу розподілено між класами,
визначено кількість годин для кожного класу. Програма з української мови
для 5—9 класів побудована з урахуванням програмових вимог для 1—4
класів.

Бездоганне знання програми вчителем української мови є запорукою чіткого
планування й успішної організації навчання. Знайомство з програмою
початкових класів забезпечить наступність у вивченні мови в 5—9 класах.

Програми з української мови змінювалися, вдосконалювалися,
поліпшувалися.

Підручники з української мови визначають обсяг знань з кожної програмної
теми, подають визначення граматичних понять, формулюють орфографічні,
пунктуаційні та інші правила, містять дидактичний матеріал. У
підручниках подана система тренувальних вправ, виконання яких як у
класі, так і вдома покликане виробити в учнів уміння й навички високої
мовної культури. Дидактичний матеріал, крім підручників, маємо також у
збірниках вправ, у збірниках диктантів і переказів, у спеціальних
виданнях, де він подається як роздатковий матеріал на картках.

Підручник привчає учнів до самостійної роботи над книгою в класі і
вдома, дає можливість закріпити набуті знання, забезпечує систематичне
повторення. Він допомагає школярам засвоювати одержані знання в стрункій
системі, зрозуміти місце в ній окремих мовних явищ. Отже, підручник є
одним із важливих джерел одержання знань і набуття навичок з української
мови.

Наявність підручників координує роботу вчителів української мови,
запобігає можливим розбіжностям у визначеннях, формулюваннях правил і
поясненнях тих чи інших питань.

Підручник повинен зайняти належне йому місце в процесі навчання на
уроці. Учні можуть одержувати нові знання, читаючи відповідний матеріал
підручника з наступним обговоренням. Часто за завданням учителя школярі
читають з підручника тільки визначення, правила, висновки, які були
предметом розгляду під час пояснення нового матеріалу. В процесі
вивчення матеріалу можуть аналізуватися таблиці і схеми, вміщені у
підручнику. За підручником під час закріплення матеріалу діти в класі
виконують різні види тренувальних вправ. З цією метою можна
використовувати й збірники вправ, дидактичний (роздатковий) матеріал
тощо.

У класі підручник використовується і тоді, коли роз’яснюється, як
потрібно виконувати домашні завдання.

Уже на перших уроках учитель знайомить учнів з підручником, з тим, як
оформляється окремий параграф, як і яким шрифтом виділяються правила,
висновки, пояснення, ілюстративний матеріал та ін. Школярі повинні чітко
усвідомити, як користуватися підручником і різними посібниками на уроці,
як удома повторювати матеріал і виконувати вправи за підручником.

Нові підручники для 5—11 класів для шкіл з українською мовою навчання в
основному відповідають найголовнішим дидактичним вимогам:

1) побудовані у повній відповідності до програм кожного року навчання;

2) забезпечують виховні вимоги, формують світогляд, розвивають логічне
мислення, виховують любов до мови;

3) теоретичний матеріал подано у повній відповідності до вимог
мовознавчої науки, у чіткій системі, доступно для учнів відповідного
класу;

4) дидактичний матеріал, як правило, дібраний з кращих зразків різних
стилів української літературної мови;

5) велику увагу приділено збагаченню лексики учнів і розвитку зв’язного
мовлення в процесі вивчення всіх програмових тем курсу; розбору
(фонетичного, лексичного, морфемного, словотворчого, морфологічного,
синтаксичного, стилістичного); кожен з них може бути усним і письмовим,
повним і частковим, відомі прийоми графічного розбору,
розбору-доведення; заміна, поширення, перестановка мовних одиниць;
моделювання структури речення, словосполучення, конструювання різних
типів синтаксичних одиниць, заміна мовних одиниць співвідносними;
лінгвістичний і стилістичний експерименти; алгоритмізація. У процесі
роботи над формуванням комунікативних умінь склалися прийоми роботи над
текстами: озаглавлення тексту, визначення головної думки, членування
тексту, складання плану, композиційне оформлення текстів різних типів
мовлення, побудова тексту певного стилю.

Використання в системі методів навчання мови елементів проблемного
навчання теж реалізується в основному через систему прийомів постановки
проблемного питання (завдання), аналіз ситуації, висловлювання
припущень, встановлення зв’язків між явищами, аналіз фактів, зіставлення
їх, перевірка правильності доведень, формування висновків і узагальнень.

Прийоми можуть сприяти вдосконаленню методів навчання мови. Наприклад,
донедавна основними прийомами методу роботи з підручником на уроках мови
було читання тексту параграфа і складання плану відповіді за цим
матеріалом, виписування прикладів, підготовка усних і письмових
відповідей на окремі запитання, вибіркове читання статті параграфа,
аналіз схем і таблиць підручника. На сьогодні прийомів роботи з
підручниками стало значно більше: опрацювання учнями запитань для
самоперевірки, написання диктантів за підручником, складання ділових
паперів за зразком підручника, складання текстів за малюнками, вправи з
використанням словників і ТЗН.

Специфіка методів навчання мови зумовлюється закономірностями і
принципами її вивчення, логічною структурою змісту предмета, характером
тих знань і вмінь, яких набувають учні, а також і системою методичних
прийомів, характерних для вивчення мови.

Специфіка методів навчання мови певною мірою залежить і від методів
мовознавства

Список рекомендованої літератури:

1. Сухомлинський В. О. Слово рідної мови // Укр. мова і літ. в школі.—
1968.—№ 12.—С. 1—10.

2. Ушинський К. Д. Рідне слово // Вибр. педаг. твори: В 2 т.— К., 1983
—Т. 1.

3. Методика викладання української мови в середній школі. /За ред.
І.С.Олійника К.: Вища шк., 1989. – 386с.

4. Методика вивчення української мови в школі. /За ред. О.М.Біляєва К.:
Вища шк., 1987. – 286с.

5. Методика навчання рідної мови в середніх навчальних закладах. /За
ред. М.І. Пентилюк К.: Ленвіт, 2000. – 302с.

Похожие записи