РЕФЕРАТ

На тему:

Загальна методика наукової творчості

1.1. Наукове вивчення як основна форма наукової роботи

Будь-яке наукове дослідження від творчого задуму до кінцевого оформлення
наукової праці здійснюється індивідуально. Проте можна визначити і деякі
загальні методичні підходи до його проведення, що прийнято називати
вивченням у науковому сенсі.

Сучасне теоретичне вивчення намагається дійти до суті явищ і процесів,
які вивчаються. Це стає можливим за умови цілісного підходу до об’єкта
вивчення, розгляду його у виникненні і розвитку, тобто застосування
історичного аспекту. Відомо, що наукові результати і раніше накопичені
знання перебувають у діалектичній взаємодії. Краще і прогресивне із
старого переходить у нове і надає йому сили дієвості.

Вивчати у науковому сенсі — це означає бути науково об’єктивним. Не
можна відкидати факти лише тому, що їх важко пояснити або знайти їм
практичне використання. У науці мало встановити якийсь науковий факт,
важливо дати йому пояснення з позицій сучасної науки, з’ясувати його
загально пізнавальне, теоретичне або практичне значення.

Життя висуває конкретні завдання, але не завжди відразу знаходяться
продуктивні ідеї для їх вирішення. Ідея відрізняється від інших форм
мислення і наукового знання тим, що в ній не тільки відображено об’єкт
вивчення, але й міститься усвідомлення мети, перспективи пізнання і
практичного перетворення дійсності.

Ідеї народжуються із практики, спостереження навколишнього світу і
потреб життя. В їх основі лежать реальні факти і події.

Нова ідея — це якісний стрибок думки за межі сприйнятих почуттями даних
і перевірених рішень. Нові ідеї можуть виникати під впливом
парадоксальних ситуацій (парадигм). При цьому отримання нових знань
відбувається за такою схемою: парадигма — парадокс — нова парадигма.
Можна стверджувати, що розвиток науки — це зміна відмінних парадигм,
методів, стереотипів мислення. Перехід від однієї парадигми до іншої не
піддається логічному опису, бо кожна з них відкидає попередню і несе
принципово новий результат дослідження, який не можна логічно вивести із
відомих теорій.

Розвиток ідеї на стадії вирішення завдання звичайно здійснюється як
плановий процес наукового дослідження. Хоча науці й відомі випадкові
відкриття, проте тільки планове, добре обладнане сучасними засобами
наукове дослідження дає змогу розкрити і глибоко пізнати об’єктивні
закономірності в природі. Згодом іде процес породження цільової та
загальної ідейної обробки первинного задуму, уточнення, зміни,
доповнення і розвитку накресленої схеми дослідження з використанням
різних методів пізнання.

Метод – це сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного
освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретної задачі.
Фактично різниця між методом та теорією має функціональний характер:
формуючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод
виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень.

У кожному науковому дослідженні можна виділити два рівні:

емпіричний, на якому відбувається накопичення фактів;

теоретичний — досягнення синтезу знань (у формі наукової теорії).

Згідно з цими рівнями, загальні методи пізнання можна поділити на три
групи:

методи емпіричного дослідження;

методи, використовувані на емпіричному та теоретичному рівнях;

методи теоретичного дослідження.

Методи емпіричного дослідження.

Спостереження – це систематичне, цілеспрямоване вивчення об’єкта. Аби
бути плідним, спостереження мусить відповідати таким вимогам:

а) задуманості заздалегідь (спостереження провадиться для певного, чітко
поставленого завдання);

б) планомірності (виконується за планом, складеним відповідно до
завдання спостереження);

в) цілеспрямованості (спостерігаються лише певні сторони явища, котрі
викликають інтерес при дослідженні);

г) активності (спостерігач активно шукає потрібні об’єкти, риси явища);

д) систематичності (спостереження ведеться безперервно або за певною
системою).

Спостереження як метод пізнання дає змогу отримати первинну інформацію у
вигляді сукупності емпіричних даних. Емпірична сукупність утворює
первинну схематизацію об’єктів реальності — вихідних об’єктів наукового
дослідження.

Порівняння – це процес встановлення подібності або відмінностей
предметів та явищ дійсності, а також знаходження загального,
притаманного двом або кільком об’єктам.

Метод порівняння досягне результату, якщо виконуються такі вимоги:

а) можуть порівнюватися такі явища, між якими можлива деяка об’єктивна
спільність;

б) порівняння має здійснюватися за найбільш важливими, суттєвими (в
плані конкретного завдання) рисами.

Різні об’єкти або явища можуть порівнюватися безпосередньо через їх
порівняння з будь-яким іншим об’єктом (еталоном). У першому випадку
звичайно отримують якісні результати (більше-менше, вище-нижче).
Порівняння ж об’єктів з еталоном надає можливість отримати кількісні
характеристики. Такі порівняння називаються вимірюванням.

Вимірювання – це визначення числового значення певної величини за
допомогою одиниці виміру. Вимірювання передбачає наявність таких
основних елементів: об’єкта вимірювання, еталона, вимірювальних
приладів, методу вимірювання.

Вимірювання розвинулося з операції порівняння, проте воно –більш
потужний і універсальний пізнавальний засіб

Експеримент – це такий метод вивчення об’єкта, за яким дослідник активно
і цілеспрямовано впливає на нього завдяки створенню штучних умов або
використанню природних умов, необхідних для виявлення відповідної
властивості.

Переваги експериментального вивчення об’єкта порівняно зі спостереженням
такі:

а) у процесі експерименту можна вивчати явище у “чистому вигляді”,
звільнитися від побічних факторів, які затінюють основний процес;

б) в експериментальних умовах можна дослідити властивості об’єктів;

в) повторюваність експерименту: його можна проводити стільки разів,
скільки це необхідно.

Експеримент проводять у таких випадках:

при спробі виявлення раніше невідомих властивостей об’єкта;

при перевірці правильності теоретичних побудов;

при демонструванні явища.

У науковому дослідженні експеримент і теорія найтісніше взаємопов’язані.
Всіляке ігнорування експерименту неодмінно призводить до помилок, тому
всебічне розгортання експериментальних досліджень є одним із
найважливіших шляхів розвитку сучасної науки.

Методи, що застосовуються на емпіричному та теоретичному рівнях
досліджень.

Абстрагування – це відхід у думці від несуттєвих властивостей, зв’язків,
відношень предметів і виділення декількох рис, котрі цікавлять
дослідника.

Процес абстрагування має два ступені. Перший: виділення

найважливішого у явищах і встановлення факту незалежності чи дуже
незначної залежності досліджуваних явищ, на яку можна не зважати, від
певних факторів (якщо об’єкт А не залежить безпосередньо від фактора Б,
то можна лишити його осторонь як несуттєвий). Другий ступінь: реалізація
можливостей абстрагування. Сутність його полягає в тому, що один об’єкт
замінюється іншим, простішим, який виступає як “модель” першого.

Абстрагування може застосовуватись до реальних і абстрактних об’єктів
(таких, що пройшли абстрагування раніше). Багатоступінчасте
абстрагування призводить до абстракцій все більше зростаючого ступеня
загальності. Абстрагування дає змогу замінити у пізнанні складне
простим, але таким простим, яке відбиває основне в цьому складному.

Існують такі основні види абстракції:

– ототожнення – утворення поняття через об’єднання предметів,
пов’язаними типу рівності в особливий клас (залишаючи осторонь деякі
індивідуальні якості предметів);

– ізолювання — виділення властивостей і відношень, нерозривно пов’язаних
з предметами, та позначення їх певними “іменами”, що надає можливості
завершення процесу утворення нескінченної множини від неможливості
задати його повним переліком всіх елементів. Така множина розглядається
як наявна;

– потенціальної здійсненності — відхилення від реальних меж людських
можливостей, обумовлених обмеженістю життя у часі і просторі
(нескінченність розглядається як потенційно здійснена).

Результат абстрагування часто виступає як специфічний метод дослідження,
а також як елемент складніших за своєю структурою методів експерименту —
аналізу і моделювання.

Аналіз і синтез. Аналіз – метод пізнання, який дає змогу поділяти
предмети дослідження на складові частини (природні елементи об’єкта або
його властивості і відношення). Синтез, навпаки, припускає з’єднання
окремих частин чи рис предмета в єдине ціле. Аналіз та синтез
взаємопов’язані, вони являють собою єдність протилежностей.

Аналіз і синтез бувають:

а) прямим або емпіричним (використовується для виділення окремих частин
об’єкта, виявлення його властивостей, найпростіших вимірювань);

б) зворотним або елементарно-теоретичним (базується на деяких
теоретичних міркуваннях стосовно причинно-наслідкового зв’язку різних
явищ або дій будь-якої закономірності. При цьому виділяються та
з’єднуються явища, які здаються суттєвими, а другорядні ігноруються);

в) структурно-генетичним (вимагає відокремлення у складному явищі таких
елементів, які мають вирішальний вплив на всі інші сторони об’єкта).

Індукція та дедукція. Дедуктивною звуть .таку розумову конструкцію, в
якій висновок щодо якогось елементу множини робиться на підставі знання
загальних властивостей всієї множини. Змістом дедукції як методу
пізнання є використання загальних наукових положень при дослідженні
конкретних явищ.

Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на
підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно
класу в цілому. Індукція та дедукція — протилежні методи пізнання.

Існує кілька варіантів установлення наслідкового зв’язку методами
наукової індукції:

а) метод єдиної подібності. Якщо два чи два більше випадків
досліджуваного явища мають лише одну загальну обставину, а всі інші
обставини різні, то саме ця подібна обставина є причиною явища, яке
розглядається;

б) метод єдиної розбіжності. Якщо випадки у яких досліджуване явище
наступає, у всьому подібні і відрізняються тільки однією обставиною, то
саме ця обставина, наявна в одному випадку і відсутня в іншому, є
причиною явища, котре досліджується;

в) об’єднаний метод подібності і розбіжності – комбінація двох перших
методів;

г) метод супутніх змін. Коли виникнення або зміна одного явища викликає
певну зміну іншого явища, то обидва вони перебувають у причинному
зв’язку один з іншим;

д) метод решт. Якщо складне явище викликане складною причиною, котра є
сукупністю певних обставин, і відомо, що деякі з них є причиною частини
явища, то решта цього явища викликається обставинами, що залишилися.

Моделювання – метод, який ґрунтується на використанні моделі як засобу
дослідження явищ і процесів природи. Під моделями розуміють системи, що
замінюють об’єкт пізнання і служать джерелом інформації стосовно нього.
Моделі – це такі аналоги, подібність яких до оригіналу суттєва, а
розбіжність — несуттєва. Моделі поділяють на два види: матеріальні та
ідеальні. Матеріальні моделі втілюються у певному матеріалі – дереві,
металі, склі. Ідеальні моделі фіксуються в таких наочних елементах, як
креслення, рисунок, схема, комп’ютерна програма.

Метод моделювання має таку структуру: а) постановка завдання; б)
створення або вибір моделі; в) дослідження моделі, г) перенесення знань
з моделі на оригінал.

Методи теоретичних досліджень.

Ідеалізація – це конструювання подумки об’єктів, які не існують у
дійсності або практично нездійснені (наприклад, абсолютно тверде тіло,
абсолютно чорне тіло, лінія, площина і т. д.).

Мета ідеалізації: позбавити реальні об’єкти деяких притаманних їм
властивостей і наділити (у думці) ці об’єкти певними нереальними і
гіпотетичними властивостями. При цьому мета досягається завдяки:

а) багатоступінчастому абстрагуванню (наприклад, абстрагування від
товщини призводить до поняття «площина»);

б) переходу подумки до кінцевого випадку у розвитку якоїсь

властивості (абсолютно тверде тіло);

в) простому абстрагуванню (рідина, що не стискується).

Будь-яка ідеалізація правомірна лише у певних межах.

Формалізація – метод, вивчення різних об’єктів шляхом відображення
їхньої структури у знаковій формі за допомогою штучних мов, наприклад
мовою математики.

Переваги формалізації:

а) вона забезпечує узагальненість підходу до вирішення проблем; б)
символіка надає стислості та чіткості фіксації значень; в) однозначність
символіки (немає багатозначності звичайної мови); г) дає змогу формувати
знакові моделі об’єктів і замінювати вивчення реальних речей і процесів
вивченням цих моделей.

Аксіоматичний метод – метод побудови наукової теорії, за якого деякі
твердження приймаються без доведень, а всі інші знання виводяться з них
відповідно до певних логічних правил.

Гіпотеза та припущення. У становленні теорій як системи наукового знання
найважливішу роль відіграє гіпотеза. Гіпотеза є формою осмислення
фактичного матеріалу, формою переходу від фактів до законів.

Розвиток гіпотези відбувається за трьома стадіями:

а) накопичення фактичного матеріалу і висловлювання на його основі
припущень;

б) формування гіпотези, тобто виведення наслідків із зробленого
припущення, розгортання на його основі прийнятної теорії;

в) перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі

уточнення гіпотези.

Якщо при перевірці наслідок відповідає дійсності, то гіпотеза
перетворюється на наукову теорію.

Гіпотези (як і ідеї) носять імовірнісний характер. На їх основі
відбувається систематизація раніше накопичених знань і здійснюється
пошук нових наукових результатів — у цьому сутність і призначення
гіпотези як форми розвитку науки. Гіпотеза може узгоджуватися з іншими
науковими системами або суперечити їм. Ні те, ні інше не дає підстав
відкинути гіпотезу або прийняти її. Гіпотеза може суперечити навіть
достовірній теорії. До такої суперечності треба ставитися досить
серйозно, але не варто думати, що вона обов’язково призводить до
спростування гіпотези. Гіпотеза висувається з надією на те, що вона,
коли не цілком, то хоча б частково, стане достовірним знанням.

Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток
процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення
внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей.
Даний метод дослідження використовується головним чином у суспільних
науках. У прикладних він застосовується, наприклад, при вивченні
розвитку і формування тих чи інших галузей науки і техніки.

Системний підхід полягає у комплексному дослідженні великих і складних
об’єктів (систем), дослідженні як єдиного цілого із узгодженим
функціонуванням усіх елементів і частин. Виходячи з цього принципу,
треба вивчити кожен елемент системи у його зв’язку та взаємодії з іншими
елементами, виявити вплив властивостей окремих частин системи на її
поведінку в цілому, встановити емерджентні властивості системи і
визначити оптимальний режим її функціонування.

Ускладнення задач та об’єктів дослідження викликає необхідність
розподілення (декомпозиції) системи на системи нижчого рівня
(підсистеми), які досліджуються автономно, причому з обов’язковим
урахуванням подальшого узгодження цілей кожної підсистеми із загальною
ціллю системи. Таким чином, декомпозиція наперед визначає створення
ієрархії системи. Застосування декомпозиції обумовлене не тільки
неможливістю охопити неосяжне, але й різнорідністю елементів складної
системи і, як наслідок, необхідністю залучення фахівців різного профілю.

По суті, декомпозиція – це операція аналізу системи. Природно, що
дослідження менш складних систем нижчого рівня простіше та зручніше.
Проте, наступне узгодження функціонування підсистем (операція синтезу)
являє собою суттєво складніше завдання, ніж дослідження окремих
підсистем. Тут основні труднощі пов’язані з емерджентністю системи.

Теорія – система знань, яка описує і пояснює сукупність явищ певної
частки дійсності і зводить відкриті в цій галузі закони до єдиного
об’єднувального початку (витоку). Теорія будується на результатах,
отриманих на емпіричному рівні досліджень. У теорії ці результати
впорядковуються, вписуються у струнку систему, об’єднану загальною
ідеєю, уточнюються на основі введених до теорії абстракцій, ідеалізацій
та принципів.

До нової теорії висуваються такі вимоги:

а) адекватність наукової теорії описуваному об’єкту, що дає змогу у
визначених межах замінювати експериментальні дослідження теоретичними;

б) повнота опису певної галузі дійсності;

в) необхідність пояснення взаємозв’язків між різними компонентами в
межах самої теорії. Наявність зв’язків між різними положеннями теорії
забезпечить перехід від одних тверджень до інших;

г) відсутність внутрішньої не суперечливості теорії та відповідність її
дослідним даним.

Теорія має бути евристичною, конструктивною і простою. Евристичність
теорії віддзеркалює її можливості передбачення та пояснювання.
Математичний апарат теорії повинен не тільки забезпечувати точні
кількісні передбачення, але й допомагати відкривати нові явища.
Конструктивність теорії полягає у можливості простої, здійснюваної за
певними правилами, перевірки основних її положень, принципів і законів.
Простота теорії досягається введенням узагальнених законів скорочення та
стиснення інформації за допомогою спеціальних символів.

Вирішальною основою наукового пізнання є практика. Роль практики полягає
у створенні матеріально–технічних засобів наукового дослідження. При
цьому матеріально-технічні засоби не залишаються незмінними, а
безперервно удосконалюються в процесі розвитку матеріального
виробництва, промисловості, техніки.

Наукове пізнання покликане освітлювати шлях практиці, надавати
теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Тому воно має
випереджувати практику завдяки елементові наукового передбачення. Проте
практика – це не тільки вихідний пункт і мета пізнання, а й вирішальне
підґрунтя цього складного процесу.

Таким чином, виростаючи з практики і розвиваючись на її основі, наукове
пізнання набуває великого значення для неї самої. Воно сягає сутності
явищ, розкриває закони їх існування та розвитку, тим самим вказуючи
практиці можливості, шляхи і способи впливу на ці явища та зміни згідно
з їхньою об’єктивною природою.

1.2. Загальна схема письмової роботи

Весь хід письмової роботи можна приблизно зобразити у вигляді такої
логічної схеми:

1) Обґрунтування актуальності обраної теми.

Постановка мети і конкретних завдань письмової роботи.

Визначення об’єкта і предмета дослідження.

Вибір методів (методики) проведення дослідження.

Опис процесу дослідження.

Формулювання висновків і оцінка одержаних результатів.

Обґрунтування актуальності обраної теми – початковий етап будь-якої
письмової роботи.

Висвітлення актуальності не повинно бути багатослівним. Досить кількома
реченнями висловити головне – сутність проблеми, з чого й випливе
актуальність теми. Проблема завжди виникає тоді, коли старе знання вже
виявило свою неспроможність, а нове ще не набуло розвинутої форми. Таким
чином, проблема в науці – це суперечлива ситуація, котра вимагає свого
вирішення. Така ситуація найчастіше виникає в результаті відкриття нових
фактів, які явно не вкладаються у рамки колишніх теоретичних уявлень,
тобто коли жодна з теорій не може пояснити щойно виявлені факти.

Правильна постановка та ясне формулювання нових проблем часом має не
менше значення, ніж їх вирішення. По суті, саме вибір проблеми, якщо не
цілком, то дуже великою мірою визначає як стратегію письмової роботи
взагалі, так і напрямок наукового пошуку зокрема. Не випадково
вважається, що сформулювати наукову проблему – означає показати вміння
відокремити головне від другорядного, виявити те, що вже відомо і що
поки невідомо науці з предмета дослідження.

Від доведення актуальності обраної теми логічно перейти до формування
мети письмової роботи, а також вказати конкретні завдання, які мають
бути вирішені відповідно до цієї мети. Це звичайно робиться у формі
перерахування (вивчити…, описати…, встановити…, вияснити…,
вивести формулу… і т. ін.).

Формулювання цих завдань необхідно робити якомога ретельніше, оскільки
опис їх вирішення складатиме зміст розділів письмової роботи. Це важливо
також і тому, що назви таких розділів з’являються саме з формулювання
завдань.

Надалі формулюються об’єкт і предмет дослідження. Об’єкт – це процес або
явище, що породжують проблемну ситуацію і обрані для вивчення. Предмет –
це те, що міститься в межах об’єкта. Об’єкт і предмет дослідження як
категорії наукового процесу співвідносяться між собою як загальне і
часткове. В об’єкті виділяється та його частина, котра є предметом
дослідження. Саме на нього і спрямована основна увага курсанта, саме
предмет дослідження визначає тему письмової роботи, яка виноситься на
титульний аркуш як заголовок.

Дуже важливим етапом наукової праці є вибір методів дослідження,
інструменту отримання фактичного матеріалу і необхідної умови досягнення
поставленої в роботі мети.

Опис процесу дослідження — основна частина письмової роботи, де
висвітлюються методика і техніка дослідження з використанням логічних
законів і правил.

Заключним етапом ходу наукового дослідження є висновки, котрі містять те
нове і суттєве, що складає наукові і практичні результати, встановлені в
ході письмової роботи.

1.3. Організація творчої діяльності

Зазначимо деякі принципи письмової роботи як наукової праці.

Постійно думати про предмет дослідження.

Не працювати без плану. За весь період написання роботи може існувати
декілька планів.

3. Контролювати хід роботи, обмежувати глибину розробки. За

результатами контролю треба коригувати як загальний план, так і окремі
його частини.

У будь-якому дослідженні треба обмежувати себе як за шириною охоплення
теми, так і за глибиною її розробки: з цього випливає, що необхідно
сформулювати не тільки завдання даного етапу дослідження, а й обмеження
у вирішення загального завдання. Обмеження особливо важливі на етапі
написання письмової роботи за готовим чорновим матеріалом.

Деякі поради щодо техніки роботи:

При виконанні великої роботи необхідно звільнитися від дрібних сторонніх
справ.

Не можна робити дві справи одночасно: це не означає, що не варто
чергувати складну і просту, особливо механічну роботу.

Треба знайти індивідуальні засоби “втягування” в роботу. Як правило, у
всіх найбільші труднощі викликає початок роботи, перші хвилини і
години діяльності. Універсальних засобів «втягування» немає, вони
для кожного свої. На наш погляд, добре було б розпочинати роботу з
перечитування раніше написаного матеріалу та його коригування: звичайно
після 30-40 хвилин такої праці з’являється бажання йти далі. Також
індивідуально має бути обраний час роботи з граничною творчою
продуктивністю.

Особливу увагу слід звернути на допустиму тривалість праці та необхідний
час відпочинку Це слід чітко визначити, бо кожна праця вимагає
дотримання режиму, інакше вона стає малопродуктивною і може
призвести до втрати віри у свої сили.

Похожие записи