Забуттю не підлягає
«Голодомор 1932-1933 р.р. – Геноцид сталінського режиму проти власного
народу. Свідки свідчать»
Може – це біль наш, а може, вина,
Може – бальзам на занедбані душ і-
Спогад криниці і спогад вікна,
Спогад стежини і дикої груші…
Ліна Костенко
Жахливою подією в історії людської цивілізації постає голодомор
1932-1933 років в Україні. Чому протягом чверті століття Україна
пережила три голодомори 1921-1923р.р., 1932-1933р.р., 1946-1947 р.р.?
Звідки така послідовність? Як могло статися, що аграрна республіка,
котра до жовтневого перевороту 1917 року годувала власним хлібом народи
Росії та вивозила його за кордон, тепер голодувала? Якась дивна
випадковість, а можливо й злочинна закономірність.
Причиною голоду 1932-1933 років вважають його походження штучного
характеру, свідомо організований тогочасним політичним керівництвом акт.
Голодомор був спричинений насильницькою, суцільною колективізацією,
горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою
розкуркулення, відвертим класовим терором тоталітарного режиму проти
селян України. Він був зумовлений широкомасштабними політичними,
соціально-економічними та антигуманістичними експериментами ВКП(б) та
уряду СРСР.
Від голодомору гинули і жителі міст. Це страшні явища канібалізму і
трупоїдства, що несло сильне фізичне виснаження, зміни у психіці людей.
“Голод: яке похмуре слово. Серце терпне, коли чуєш його. Ті, що ніколи
не переживали його, ніколи не зможуть уявити собі, яке страждання
спричиняє голод. Немає нічого гіршого для чоловіка – голови родини –
аніж почуття власної безпорадності. Що виникає, коли чуєш жінчині
молитви. Коли вона не може знайти їжі для своїх голодних дітей. Немає
нічого гіршого для матері, аніж бачити своїх виснажених, знесилених
дітей, які через голод забули, як посміхатися…”
Щоб не затьмарити “успіхів соціалістичного будівництва”, сталінське
керівництво наклало табу на цю тему. Про це лихо не дозволялося відкрито
говорити або згадувати в газетах та інших документах. А потім заборона
під грифом “цілком таємно” перетворилася на установку.
XX століття закарбувалося у пам’яті українського народу страшними
злочинами сталінізму. І одним із найстрашніших – являється організований
ним голод 1932-1933р.р.
Голодомор на Україні розпочався ще в кінці 1931 року. Про це повідомляли
Косіору селяни, деякі секретарі райкомів партії і навіть Г.Петровський,
який пропонував вжити заходів і допомогти Київській та кільком іншим
областям України продовольством.
Та Косіор і слухати не хотів про те, що в республіці вже лютує голод.
Він жорстоко карав тих працівників, які доводили йому, що не можуть
виконати план хлібопоставок. Постановою секретаріату ЦК ЇСП(б)У від 26
січня 1932 року було розпущено бюро Володарського райкому партії, а
секретаря райкому Руцкова – звільнено. Йому приписали опортунізм і
заборонили працювати на партійній та державній роботі.
Треба віддати належне відвазі частини рядових членів партії і
комсомольців, які сміливо виступали проти антинародної політики
“вождів”.
Ось що писав у відкритому листі від селян Вінницької і частини сусідніх
районів Київської областей член партії П. С.Крофан Сталіну, Калініну,
Молотову: «…В нашій місцевості голод охопив усі райони. Все селянство
знялося з насиджених місць і тікає з сіл, щоб врятуватися від голоду. В
селах вдень помирає від голоду 10-20 сімей, діти подалися хто куди…”
Студент, секретар комсомольського осередку Київського рибоводного
технікуму Г.І.Ткаченко писав Косіорові: “Ви уявляєте, що зараз діється
на Білоцерківщині, Уманщині, Київщині… Людство страшно голодує… А
“начальство” виголошує красноречиво “за темпи”, “за соціалізм!” Куди ж к
чорту годиться такий соціалізм, коли людство з дня на день
підперізується – в Києві скільки завгодно попід углами сидять і плачуть
– просять кусок хліба, вже поопухали з голоду. І хто це? Колгоспники, що
мають сотні трудоднів… Тепер, шановний Станіслав Вікентійович,
скажіть, хіба це шляхи до соціалізму. Це шляхи гнойні і згуботі. Хіба
так можна будувати соціалізм?… Я сам за соціалізм безперечно, але
цілком проти такого ідіотського шляху. Я просто не розумію, і коли мені
хто авторитетно доводив про те, що при Радянській владі можуть помирати
на роботі з голоду, я не повірив би, висміяв би або й зовсім нагнав би
його, вважаючи ідіотом, котрреволюціонером і як завгодно. Ну а що ми
маємо зараз? Десятки й сотні випадків, коли колгоспники виходять в поле
і зникають, а через декілька днів знаходять його аж провонявшим. І так
його без жалю, наче цілком природньо, заривають у яму і квит. А на
другий день цього ж, що заривав попереднього, находять – труп – мруть з
голоду.
Тепер, шановний Станіслав Вікентійович, скажіть хіба це шляхи до
соціалізму? Хіба в нас буде здорове покоління ?- Воно хворе, кволе,
безсиле, тай того залишилося 50%? ”
Таких сміливців дуже шидко”втихомирювали” карні органи.
Повальний голодомор розпочався в січні 1933 року. Найбільша смертність
була в березні – червні. На ці місяці припадає найбільше випадків
трупоїдства і людоїдства. У липні смертність почала спадати. Загалом на
Київщині було найбільше випадків трупоїдства.
На початку березня 1933 року лише в 16 районах Київщини було
зареєстровано 123 випадки людоїдства і трупоїдства. Це говорить про те,
що тут голод лютував найбільше. За підрахунками професора
С.Кульчицького, на Київську область припадає 26,8% від загальної
кількості померлих на Україні в 1933 році.
Перевертун Марія Андріївна, 1927 року народження, жителька села
Шпендівка, що на Київщині згадує:
– Односельчанка Буц Параска з’їла свою дитину, а потім заманювала дітей
із колгоспних ясел і рубала їх тіла. У неї було знайдено м’ясо зарізаних
чужих дітей. Померло майже все cело. Грицька Котка напівживого вкинули в
яму, а він звідти виліз і потім прожив ще двадцять років. Тим, хто
звозив мертвих та напівживих до ями на цвинтар, давали по 100 гр. хліба
за кожну людину.
Голодувало населення не тільки в селах, але й у містах. Смертність тут
була досить значною і перевищувала народжуваність у декілька разів(див.
таблицю №1). Але найбільші втрати понесли сільські райони.
Загальним для переважної більшості сіл Київщини є те, що втрати
населення в 1933 році перевищують у декілька раз втрати на фронтах
війни.
Були села, де трупи валялися на дорогах , в погребах, хлівах по 5-10
днів. Нікому їх було ховати. Їх звозили в катати, наспіх накривали
соломою, чекаючи наступної партії.
Наповнені кагати засипали землею, ніхто не ставив на них ні хрестів, ні
пам’ятників. Не стоять вони в більшості сіл і сьогодні. (Довідка про
стан увіковічнення в Кагарлицькому районі Київської області пам’яті
жертв голодомору 1932-1933 років станом на 4 вересня 2003 року).
Поховання швидко позаростали бур’янами, і слід їх зникав. Мільйони людей
безвісти пропали у безмежному підземеллі. Але досі стоять на проспектах
велетенські пам’ятники їх вбивцям – Косіору, Чубарю, Затонському.
Треба мати на увазі і те, що відомості про смертність від голоду в 1932
році ще до кінця не вивчені. Деякі дослідники вважають, що Україна
втратила 8-9 млн.чол., а той більше. Але ці цифри не обгрунтовані
документами.
Голодомор – це історична минувшина, він живе у пам’яті очевидців.
Свідчення № 1
Ряба Параска Іванівна, 1922 року народження, село Жовтневе, Київська
область. Кагарлицький район:
– Мої батьки не вступали спочатку в колгосп. Дітей у нашій сім’ї було
дванадцятеро, але від різних хвороб померли, і перед голодовкою
залишилося у сім’ї четверо, і я серед них була найстарша. Ще восени
заготівельники забрали у селян все зерно. І вже на початку 1932 року у
селі люди помирали сім’ями. У нас, спочатку, помер батько, потім
найменший братик. Мама злягла весною, коли вже росли бур’яни… Коли
померла мама, сусідка, бабуся Мотря, десь дістала пляшку самогону,
вмовила грабарів, щоб поховали мою маму не в загальній ямі, а в окремій
могилі.
На цвинтарі була викопана велика яма. Мерців туди з усього села звозив
Павло Піхало, що був на два роки старший за мене. За кожного небіжчика
отримував платню -100 гр. хліба. До голодовки на вулиці ми разом з
парубками і дівчатами веселились. Коли Павло приїхав померлу матір
забирати, поклав її тіло на воза та й каже:
– Ти знаєш, Параско, сідай і ти, я відвезу вас обох на цвинтар і
закопаю, бо все одно помреш, смердітимеш у своїй хаті і ніхто тебе не
поховає…
?ела маму в останню путь. Ми страшно бідували з 9-річним Степанком та
4-річною Марією. Я щодня ходила на роботу в колгосп, там одержувала
харч, який потім вдома ділила з братом і сестрою…
Свідчення № 2
Мельник Одарка Карпівна, 1912 року народження, о. Бурти, Київська
область, Кагарлицький район:
– У 1933 році я працювала в колгоспі на різних роботах. За виконану
роботу розплачувались з нами ось як: дві жмені просяного борошна. Давали
ще майже склянку меляси, щоб тісто з того борошна купи трималося.
Сковороду змащували воском.
Люди гинули під час роботи, так і не одержавши свою долю харчів. Було
вляжемо снопи, дійдемо до межі, а там рядами вже мертві лежать…
Свідчення № 3
В селі Мирівка, що в Кагарлицькому районі. Київської області, люди
гинули страшною, повільною смертю. Вимирали цілі родини, як приміром,
глави сімейств – Лавро Гордієнко, Омелько Рогоза, Ларивон Конопір,
Ничипір Кривенко, Яків Назаренко. Вони пішли на той світ разом з
дружинами та шістьма дітьми. Всього в Мирівці за 1932-1933р.р. померло
від голоду 250 чоловік. Старожили пам’ятають у цьому селі випадки
людоїдства і трупоїдства.
Свідчення № 4
Анастасія Максимівна Кучерук,жителька с.Судачівка Чуднівського району.
Житомирської області:
– На світі весна, а над селом надвисла чорна хмара. Діти не бігають, не
граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені
калачиком, великий живіт між ними, голова велика , похилена лицем до
землі, лиця майже нема, самі зуби зверху.
Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад, вперед, скільки
сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна пісня напівголосом:
їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, а так у простір, у світ –
їсти, їсти, їсти…
Свідчення № 5
Петро Макарович Соловищук з с.Луки Дашівського району, Вінницької
області:
– Батько кладе на тачку моїх два брати і сестру, везе на цвинтар.
Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх туди ж , до
мами. Батько почав лопатою кидать землю в яму, а я собі руками. А тоді
помер і батько… І так від моєї родини ніякого сліду-ні могили, ні
хреста. Тільки імена…
За зиму і весну 1932-1933 років тільки у Кагарлицькому районі від
голодомору померло 5784 чоловіки. Хоч точну цифру встановити важко, адже
здебільшого в селах закопували в землю небіжчиків без належного
оформлення та реєстрації в РАГСах.
Терор голодом партійно-радянської системи був одним із засобів
утвердження колгоспного ладу. ЦК КП(б)У, РНК УРСР, партійні, радянські
керівники на території своєї республіки, стосовно власного народу діяли
так, як нечасто дозволяли собі діяти загарбники в окупованій країні.
Подвірні обшуки супроводжувалися конфіскацією не лише зерна, а й
картоплі, буряків, сала, м’яса. Селяни були позбавлені всього їстівного.
Цим влада прирікала їх на вимирання.
Неподалік від стародавнього селища Володарка, затишно прилаштувалося на
березі Росі село Логвин. В ньому в роки голодомору померло 523 чоловік –
стільки прізвищ змогли пригадати старі жителі. Серед згаданих прізвищ
переважна більшість чоловіків і жінок, бо хто з нині сущих може
пам’ятати малих діток, яких голод косив насамперед. Це третя частина
сучасного села. Петля довкола шиї українського селянства стягувалася без
жалю і докорів сумління. Тим колгоспам, що виконали план хлібопоставок
(а таких були одиниці) доводився «зустрічний» план. Тих же, що не
виконали плану, заносили на чорну дошку. У таких селах виміталося все до
зернини, і не тільки хліб, а й інша сільськогосподарська продукція.
Іншими словами, вони були приречені на голодне вимирання.
Справді жахливі наслідки другої, сталінської соціалістичної революції на
селі. Виникає питання: “Чи допомагала держава голодуючим?” Так,
допомагала. Але ця допомога була незначною і несвоєчасною. Людей на
бурякових плантаціях та інших польових роботах годували раз на день –
без хліба, баландою та гнилою тулькою. Діти і непрацездатні допомоги не
отримували.
Побіжно зазначимо, що в 1931-1932 роках Сталін викидав на експорт по
демпінгових цінах по 5 млн. тонн. в основному українського зерна, велику
кількість масла і м’ясних продуктів.. Десятки тисяч тон українського
зерна він “дарував” майбутньому катові народу, секретарю Закавказького
крайкому ВКП(б) Л.Берії.
Ще не розвіявся трупний сморід, ще не виплакали сліз батьки за дітьми і
навпаки, ще в опустілих хатах відчувався запах господарів, а вже з інших
республік СРСР прямували ешелони з переселенцями.
Російські селяни займали порожні хати напівпорожніх сіл. Близько тисячі
російських сімей оселилися у Дніпропетровській області, інші – у
Ворошиловградській, Запорізькій, Полтавській, Київській. Деякі
переселенці не змогли жити у хатах, де стояв запах смерті, і поверталися
назад. Залишені села, що поросли бур’яном, де пшениця стояла незібрана з
початку 1933 року, тепер зайняли росіяни. Переселенцям видавали
спеціальні харчові пайки – близько 20кг. пшениці на місяць.
Україна лежала роздавлена: церкву знищено, інтелігенцію розстріляно або
заслано, її селян, що переважно складали українську націю, виморено, або
підкорено. Драконівські заходи, впроваджені Сталіним, мабуть здавалися
йому достатніми для досягнення його мети. Якщо ж вони виявилися
недостатніми, це сталося через те, що він недооцінив силу національного
почуття, яке допомагало нації витримати ці удари і вижити.
У наші часи термін “геноцид” часто вживають суто риторично. З цього
приводу варто нагадати текст резолюції 00Н “Про запобігання злочину
геноциду та покарання за нього”, прийнятої Генеральною Асамблеєю 00Н 9
грудня 1948 року, яка увійшла в силу 1950 році і яку СРСР ратифікував у
1954 році.
Здається немає жодного сумніву, що звинувачення в геноциді має пряме
відношення до Радянського Союзу за його дії в Україні. Але справа,
мабуть, не в тому, як саме слід формально кваліфікувати ці події. Факт е
фактом: щодо української нації вчинено нечуваний злочин. І чи то було в
підвалах, де страчували безневинних, чи у таборах примусової праці, чи в
селах, де вмирали з голоду, – це було свідоме винищення мільйонів людей,
з яких складалася українська нація.
Ні труни, ні хреста, ані тризни!
Прямо в яму навіки – віків.
Чорна сповідь моєї Вітчизни
І її затамований біль…
Кажемо нині: село постаріло. А це ж прямий наслідок голодомору,
“матеріальний” відгомін ненароджених поколінь. Ми з болем говоримо
сьогодні про генофонд українського народу, непоправно підірваний
голодомором тридцять третього року. Що ж забрали з собою в могили ті
мільйони великомучеників голодного року?
Не тільки те, що вони могли самі сотворити на цьому світі, а й те. чого
вони так і не передали нащадкам. Зяюче провалля утворилося на місці 33
року в демографічній структурі населення України. Це провалля
невідворотньо повторювалося потім ще і ще – коли наставала пора
народжувати своїх дітей тим дітям, яких давно забрала голодна смерть, і
дітям цих ненароджених…
О, як же ти не вмерла, Україно,
Бо скільки ж то зловісницька мета
Звела людей приречених безневинно, –
І ніхто за це ні в кого не спитав.
Прах мільйонів жертв стукає у наші серця. Їх ніхто не осудив, а значить,
і ніхто і не реабілітує. Ніхто крім нас – нащадків і довічних боржників.
Ми повинні назвати їх імена і записати до поминальної Книги Пам’яті
Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я. Жадане і драматичне
його очищення, радісне і гірке його воскресіння. Надто багато позаду
могил. Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку,
заподіяного епопеєю насильницької колективізації та голоду, розкріпачити
волю людей. Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль,
крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької
історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.
Образу хліба вклонімося,
Сиріч Людині,
Високочолому сіятелю землі.
Істинно, люди: живемо не хлібом єдиним,
Істинно, так… коли маємо хліб на столі!
З кожним роком відходить все більше за межу життя тих, хто знає про цю
трагедію не зі сторінок історичних книжок, а пережив це на власній
шкурі. Їх все менше.
Наступним поколінням про ці роки нагадуватимуть пам’ятники. Кажуть
каміння не може говорити. А чи потрібно це, якщо тут зрозуміла кожному
ця особлива тиша…
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
