.

Як управляти шкільною освітою (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
160 2265
Скачать документ

Як управляти шкільною освітою

Є специфічна сфера місцевого самоврядування – шкільна освіта, яка має
організовуватися по-іншому, ніж усі інші, бо, по-перше, у ній має
панувати дух академічної свободи, по-друге, система освіти на локальному
рівні найкраще працює саме у випадку, якщо місцева громада може
користуватися правом безпосереднього визначення освітнього замовлення

З огляду на ці фактори, самоврядування у сфері шкільної освіти має
організовуватися інакше, ніж у житлово-комунальному господарстві чи
медицині. В Україні на шляху до справді громадського самоврядування у
сфері шкільної освіти слід вирішити дві проблеми.

По-перше, слід вивести систему управління освіти з-під пресу владних
структур шляхом відновлення в нашій країні реального самоврядування в
шкільній освіті. Певні ознаки існування «паралельної влади» в освіті
були в нас до більшовицького перевороту. Наприклад, директор
Єлисаветградської гімназії був абсолютно незалежним від
Єлисаветградського міського голови та міської думи, адже його начальство
знаходилося в університетському місті Одесі, яке й було центром
шкільного округу.

Усі розмови про громадсько-державне самоврядування в шкільній освіті
залишатимуться тільки розмовами, а всі наші громадські ради – «п’ятим
колесом до воза» системи управління освітою, аж доки ми не створимо
шкільні округи (такі як, наприклад, є у США), якими керуватимуть обрані
місцевим населенням шкільні ради. Це має бути паралельна самодостатня
влада в освіті, незалежний підрозділ місцевого самоврядування,
відокремлений як від усіх інших підрозділів місцевого самоврядування,
так і від державної влади. Я був на засіданні шкільної ради округу № 66
у м. Омаха (штат Небраска) і бачив, як вона діє на власні очі.

Показовою є навіть така, на перший погляд, дрібна деталь: голосування
членів шкільної ради проходить шляхом відкритого публічного
індивідуального опитування (називається прізвище того чи іншого члена
шкільної ради, а він повідомляє про свою позицію – «за» чи «проти»
прийняття цього рішення).

Таким чином підкреслюється вагомість кожного «голосу», демонструється
повага до індивіда, який не «розчиняється» у процесі колективного
підняття рук. На засідання шкільної ради може приходити хто завгодно,
включно з іноземцями. Нашій групі учасників програми «Партнери в освіті»
з Черкаської та Кіровоградської областей члени шкільної ради теж
приділили особливу увагу.

Директорові американської школи глибоко начхати на те, що думає про
нього мер міста чи губернатор, головне – щоб ним була задоволена місцева
громада та її повноважний орган – шкільна рада.

Це гарантує справжню свободу інтелектуалові, який за природою своєю має
бути в опозиції до будь-якої влади і в опозиції до опозиції, яка завтра
стане владою і теж потребуватиме критичного погляду.

По-друге, будь-який освітній орган місцевого самоврядування, окрім
повноважень, повинен мати реальні можливості їх успішно здійснювати.

Від усіх інших органів влади освіті потрібно лише одне – гроші! В усьому
іншому ми здатні самі собі дати раду. Згадаймо слова Р. Рейгана про те,
що уряд не розв’язує проблеми, він лише фінансує її розв’язання.

Якщо майбутня бюджетна реформа зніме з місцевих бюджетів навантаження,
пов’язане з функціонуванням освіти, і за новим проектом бюджетного
кодексу буде цільова дотація з держбюджету на освіту (за попередніми
підрахунками вона складатиме близько 12 % від державного бюджету), ці
гроші можуть напряму йти на шкільний округ (їх розмір визначатиметься за
кількістю учнів). Звичайно, слід передбачити і право місцевої громади на
додаткове фінансування освіти, особливо у випадках, коли існують
нетипові навчальні заклади (гімназії, ліцеї, колегіуми).

Це в основному ліквідує дискримінацію в можливостях реалізації права на
освіту залежно від місця проживання, створить передумови для реалізації
головного принципу розбудови сучасних освітніх систем (рівний доступ до
якісної освіти). Ясно, що все це стане реальністю лише тоді, коли буде
стандарт фінансування на одного учня, за яким і визначатиметься цільова
дотація з державного бюджету на шкільний округ, відповідно до кількості
учнів. Законодавчо встановлений норматив фінансування на одного учня має
бути достатнім як для організації навчання, так і для забезпечення
нормальних умов перебування учнів у школі.

Сьогодні ж наша рідна держава в особі місцевих органів влади спроможна
гарантувати за всіма формулами і без формул такий рівень витрат на
одного учня школи, який не тільки не дає нам можливості здійснювати
сучасний освітній процес, а й не забезпечує елементарні умови
перебування учнів у школах.

У цій ситуації керівники шкіл перетворюються на професійних жебраків,
які змушені просити благодійну допомогу у всіх підряд, починаючи від
батьків учнів і закінчуючи міжнародними фондами, для того щоб їх
навчальні заклади хоч якось могли зводити кінці з кінцями.

3 березня 2004 р. Кіровоградщина почала напрацьовувати унікальний досвід
перетворення директора-жебрака на директора-рекетира. Благодійні внески
до офіційно зареєстрованого фонду сприяння гімназійній освіті, який діє
при гімназії ім. Тараса Шевченка, тут почали кваліфікувати як «плату за
навчання», яку «службові особи» гімназії «незаконно вимагали» з батьків.
Так вважає прокуратура Кіровоградської області, яка порушила кримінальну
справу № 77-164 за частиною 2 ст. 183 Кримінального кодексу України за
фактом «порушення права на отримання освіти».

Це зроблено попри те, що в цьому випадку благодійна допомога від батьків
ішла через офіційно зареєстрований фонд, складала мінімально достатні
суми в 10-15 грн. і спрямовувалася лише на забезпечення елементарного
сервісного обслуговування учнів.

Освітянам України щойно встановили стандарти з кожного навчального
предмета, виконання яких вони повинні неодмінно забезпечити, але забули
встановити відповідні стандарти фінансування, які дозволили б вийти на
той результат, якого від них вимагають.

Стандарт фінансування умов навчання та самого процесу навчання – це той
прожитковий мінімум на одного учня, без забезпечення якого ми й далі
будемо жебраками і «робінгудами».

Без цього кожен директор буде «під ковпаком» численних контролюючих
органів у ролі «хлопчика для биття». І хоч круть-верть, хоч верть-круть,
він у будь-якому випадку буде винен, бо, якщо сьогодні директор школи не
знайде благодійні кошти, наприклад, щоб придбати вогнегасники чи
потруїти мишей і тарганів, закупити миючі засоби для їдальні й туалетів,
школу закриють відповідні служби санітарно-епідеміологічного чи
пожежного нагляду, а його звинуватять у порушенні Закону України «Про
пожежну безпеку» та Закону України «Про забезпечення санітарного та
епідеміологічного благополуччя населення». Якщо ж він робить це за
добровільні пожертви батьків, його самого запросто можуть звинуватити в
порушенні Конституції України та Закону «Про освіту», які передбачають
право на безкоштовну освіту в усіх державних та комунальних навчальних
закладах.

Добре американцям, бо, наприклад, річний бюджет освіти в уже згаданому
шкільному окрузі № 66 у штаті Небраска складає 44 млн. $. Це в
середньому 8 тис. $ на кожну дитину щороку. Частина витрат на шкільну
освіту йде через уряд штату. Наприклад, часто той чи інший штат має
власну програму тестування і публікує її результати. У штаті Айова є
єдина телекомунікаційна система, яка з’єднує в єдину освітню мережу всі
школи.

Федеральний уряд підтримує шкільні округи, які не мають достатніх
ресурсів. У штаті Небраска є приблизно 270 шкільних районів. Усе
населення шкільного району шляхом прямих виборів обирає на 4 роки
шкільну раду. Шкільна рада призначає суперінтенданта. Учителя спочатку
(так само і директора) беруть на 3 роки, потім продовжують контракт на
10 років.

Звичайно, така система управління забезпечує те, що перш за все
американська школа орієнтується на потреби місцевої громади.

Шкільна рада визначає освітню політику на місцевому рівні й делегує її
виконання суперінтендантові.

Серед функцій управління освіти є такі, як організація шкільного
транспорту, призначення директорів шкіл, забезпечення підручниками тощо.

У розмові з колишнім суперінтендантом округу в Беверлі Хіллз (завдяки
серіалам ця назва відома всім) Бертом Перлменом я почув таке порівняння:
«Директор у траншеї на полі битви, а тилове забезпечення (постачання
тощо) здійснює суперінтендант, бо неможливо тягати снаряди й одночасно
вести прицільний вогонь…». Усі питання технічного стану шкільних
приміщень вирішує центральний офіс, де є спеціальний асистент
суперінтенданта з господарчих питань.

У школах є посади інженера, відповідального за технічний стан будівлі та
обладнання, є технічний персонал, який веде поточне обслуговування
комп’ютерної техніки, електрообладнання, сантехніки тощо. Якщо в школі є
якісь матеріальні проблеми, директори шкіл не «здирають» гроші з
батьків, не шукають спонсорів, а просто інформують суперінтенданта, його
асистентів, а то вже їхня проблема – як і де знайти гроші.

В Америці ніхто не збирається «самостійно господарювати» на рівні школи.
Школу та її працівників взагалі не хвилюють фінансові питання, які
автоматично вирішують на рівні керівництва шкільного району. Хоча
частину невеликих витрат здійснює безпосередньо школа (придбання
канцтоварів тощо).

Директори шкіл є частинкою команди менеджерів цього шкільного округу.
Завдання суперінтенданта – забезпечити кожну школу ресурсами для
вирішення її проблем (ресурсами як матеріальними, так і
інтелектуальними).

Від директора школи перш за все очікують роботи щодо поліпшення
результатів академічних досягнень учнів, які відстежуються шляхом
тестування. Це і є об’єктивний критерій ефективності роботи директора.

Роль офісу суперінтенданта Берт Перлмен схарактеризував так: «Верхнє
вікно завжди має бути відчиненим для того, щоб заходили свіжі ідеї, а
суперінтендант завжди має бути готовим до того, що в нього буде запущено
списа». Найчастіше «списи» в його бік летять на засіданні шкільної ради
округу.

Структура освітнього бюро (центрального офісу)

Наприклад, в окрузі Беверлі Хіллз в освітньому бюро було всього 15
штатних працівників, які організовували роботу освітньої системи для 5,2
тис. дітей та 5 тис. дорослих на різних курсах.

Розмір шкільного округу може бути різним – від 200-300 дітей, як у
містечку Елк Горн у Айові, до 800 тис. дітей у Лос-Анджелесі.

Щотижня суперінтендант Берт Перлмен проводив колективні зустрічі з
директорами шкіл в один і той же час. Це була, як правило, колективна
розмова в понеділки (у п’ятницю директорів повідомляли про порядок
денний електронною поштою). До того, як в Америці пройшла
комп’ютеризація, був посильний, який розвозив ці повідомлення.

Теми засідань директорів шкіл різноманітні (про проблеми персоналу,
запровадження нових підручників, кооперацію з бізнесом тощо). Це, як
правило, жива розмова про нагальні проблеми освіти. Якщо виникали
технічні проблеми в деяких школах, на засідання запрошували директора
технічного офісу – і він звітував про вирішення цих проблем.

Суперінтендант оцінював роботу директора за такими критеріями:

уміння планувати роботу (щовесни подається план розвитку школи,
реалістичність якого оцінює суперінтендант);

ефективність управління бюджетом (фінансовий менеджмент);

уміння налагодити тісні зв’язки з місцевою громадою, батьками;

спроможність поліпшувати моральний стан у педколективі;

уміння започатковувати бажані зміни;

здатність домогтися прогресу у сфері академічних досягнень учнів (це
головне!).

Сам директор школи може сказати суперінтендантові: цього року я займаюсь
ось цим, будь ласка, оцініть мою роботу в цьому напрямку. При цьому він
сам установлює показники для оцінювання його роботи. «Коневі слід
попускати віжки!» – вважає Берт Перлмен.

Як правило, суперінтендант проводить багато часу в школах і може
самостійно побачити, наприклад, яким є морально-психологічний клімат.
Так, суперінтендант Берт Перлмен раз на тиждень, як мінімум, бував у
кожній школі (спілкувався з усіма вчителями, учнями тощо).

Якщо є вакансія на посаду директора в якійсь школі, то про це оголошують
по всій Америці, і всі бажаючі надсилають резюме й рекомендації
(наприклад, інформацію про вакансії можна знайти на сайті Американської
національної асоціації керівників шкіл: www.nassp.org). «Головний
мисливець» (як правило, у минулому суперінтендант), який працює за
контрактом з освітнім офісом, веде відбір (йому платять 2 тис. $ за
кожного знайденого директора), збирає необхідні папери і представляє 10
найбільш підхожих кандидатів суперінтендантові, який і здійснює
остаточний вибір.

Як правило, директор школи береться на роботу на 1-2 роки, потім
контракт продовжується шкільною радою за рекомендацією суперінтенданта.

Гарний директор розвиває місцеву громаду, і вона його підтримує. Усе
залежить від думки громадськості: скільки ти будеш директором, якщо є
скарги (і вони аргументовані), значить громадськість проти тебе.

Берт Перлмен зауважив: «Як суперінтендант я приходжу до школи з
установкою, що тут все ОК, а не для того, щоб знайти якісь недоліки…».

Тобто, у них, в Америці, домінує оптимістична гіпотеза щодо роботи
школи.

У нас же часто на перший план виходить песимістична гіпотеза, і будь-які
перевіряльники вважають, що в школі працюють потенційні «злочинці», яких
слід негайно «викрити». Для наших «перевіряльників» головне –
«паперовий» порядок, а не реальний розвиток школи. Якщо директор чи
суперінтендант відвідує урок, під рекомендацією вчителеві підписується
сам учитель, і якщо він не згоден, то пише з чим.

Лідер і освітній менеджер – дві головні ролі директора в американській
школі.

Американська модель самоврядування в освіті теж не є ідеальною, але, на
жаль, людство поки що не вигадало нічого кращого.

Так, про зворотний бік американської освітньої реальності Берт Перлмен
розказав повчальну історію: коли один із заступників суперінтенданта не
виконував як слід свої обов’язки, його відправили «на передову»
працювати директором школи. Але потім на виборах до шкільної ради обрали
його прибічників, і він став суперінтендантом. На «передову» довелося
тепер іти його опонентам.

Як бачимо, у США директори беруть участь у передвиборчій кампанії членів
шкільної ради. Там теж наявна політика у вирішенні кадрових питань, але
на місцевому рівні.

Звичайно, не треба механічно переносити чужий досвід в українські умови.
Чужий досвід слід уважно вивчати з тим, щоб віднайти оптимальну для
України модель реформування системи управління шкільною освітою. Та щоб
набути власного досвіду демократичної організації шкільного життя, слід
нарешті зробити перший крок у цьому напрямку, адже «дорогу осилит
идущий».

Уроки реформування американських шкіл

Катастрофічна ситуація, що склалася в українській освіті, нарешті
змусила нас усерйоз замислитися над необхідністю реформ. А це змушує
уважно вивчати американський досвід модернізації системи освіти.

По суті, у США немає системи освіти, як такої, бо в кожному з 50-ти
штатів є своє законодавство. У США є 15 тис. шкільних округів, і кожний
із них має свій статут і свою політику у сфері освіти. Кожен із 80 тисяч
директорів шкіл, кожен із 2 млн. учителів Америки теж за зачиненими
дверима своєї школи чи класу визначають шкільну політику.

Громадяни кожного шкільного округу обирають шкільну раду. Члени шкільної
ради виконують свої функції на громадських засадах. Для них це може бути
сходинкою в політичній кар’єрі, наприклад, мери багатьох міст починали
свою діяльність саме там.

Для того щоб управління було ефективним, школа повинна стати самоврядною
громадою учнів та вчителів.

Центральний офіс не є «штаб-квартирою» чи комісією з перевірки, а є,
швидше за все, сервісним центром для обслуговування шкіл. Він координує
роботу соціальних служб, закладів охорони здоров’я, спрямовану на
допомогу дітям, дає можливість школам отримувати необхідні послуги,
виконані якісніше й дешевше, ніж у випадку, коли б цим займались інші
постачальники.

Для американців слово «школа» більше не асоціюється з будинком, а
архітектура більше не диктує свої умови педагогіці. Оскільки в минулому
для шкіл споруджували великі будівлі, які зараз не зламаєш, у США пішли
шляхом створення шкіл у школі, своєрідних навчальних комплексів. В
одному приміщенні можуть розміщуватися чотири школи, спільно
використовуючи спортзали, стадіон та їдальню. Виникають і школи-сателіти
в найрізноманітніших місцях: від офісу великої фірми до будинку
аеропорту (така школа є в Майямі).

Оптимальні умови для навчання можна створити, якщо кількість учнів у
школі не перевищує 500 осіб. Наприклад, у штаті Нью-Йорк є місто
Рочестер, за розмірами таке ж, як і Кіровоград. Там на 33 тисячі учнів
існує 60 шкіл, тобто, на одну школу припадає трохи більше 500 учнів.

Обмежуються за умовами контрактів і розміри класів. Так, у початковій
школі в класі не повинно бути більше 20-22 учнів. Якщо ж міська влада
нав’язує більшу кількість учнів, на клас встановлюють посаду асистента
вчителя.

Французи стверджують: чим більше змінюються речі, тим більше вони
лишаються такими ж, як і були. У США практично щороку з’являються нові
підручники, упроваджуються нові технології навчання… Але, як
стверджують американські спеціалісти, реальні зміни відбуваються дуже й
дуже повільно. Учителі настільки до цього звикли, що вже просто не
сприймають новацій.

Американський досвід реформування школи свідчить:

1. Не можна змінити педагогічну систему так просто й швидко, як поміняти
костюм (це підтверджують і наші багаторічні «впровадження» передового
педагогічного досвіду, чергові кампанії «реформ» школи, які на практиці
майже нічого не змінили). Необхідний досить тривалий період і величезні
зусилля для того, щоб відбулися реальні зміни в школі.

Причому, якщо ви прагнете здійснювати якісь зміни й у вас усе йде добре
і плавно, значить, у вас нічого реально не змінюється. На початку реформ
завжди виникають елементи творчого хаосу. Щоб хворому стало краще, йому
роблять операцію, яка приносить йому біль, страждання, різке погіршення
його стану, щоб потім здоров’я покращилося.

Хоча часто покращення полягає в тому, що необхідно просто припинити
робити те, до чого звикли за багато років, і розпочати хоч щось нове.

На нелегкому шляху реформування школи нас чекають фальш-старти, повороти
не в той бік, розчарування й біль. Але сам біль підтверджує, що
відбуваються реальні зміни.

2. Реформи системи освіти повинні починатися «знизу», на рівні окремої
школи. Якщо ж рушійною силою реформ виступають усі, крім практиків, вони
приречені на провал. Усі реформи «згори» в США теж нічим не
закінчувалися, учителі їх просто ігнорували.

Головна рекомендація професора Дейла Манна директорам: ні в кого не
запитуйте дозволу на проведення якихось змін. Причому, він зробив
комплімент українській аудиторії, розповівши, що в інших країнах його
могли запитати: «До кого ми повинні звертатися, щоб отримати дозвіл на
впровадження в школі новацій?». В Україні таких запитань директори не
ставили, усвідомивши, що «порятунок потопаючих – справа рук самих
потопаючих».

3. Не можна вирішувати голосуванням питання поліпшення освіти. Учителі
можуть без особливого ентузіазму сприйняті пропозиції директора, а тому
іноді ті чи інші новації необхідно впроваджувати авторитарними методами.
Якщо в авіації з’являється якийсь новий прилад, що дає змогу
вдосконалити процес управління літаком, ніхто не запитує пілота, чи
варто ставити цей прилад у кабіну літака. То чому ж директор повинен
запитувати у вчителів дозволу на впровадження, наприклад, нової системи
тестування.

Справа дирекції розпочати процес змін, справа вчителів – проводити його.

Директорові не варто витрачати багато часу й зусиль, щоб переконати
кожного вчителя в необхідності змін.

Дія створює розуміння, тому необхідно, перш за все, діяти.

Переконувати дією й поєднувати свободу творчості з високим рівнем
відповідальності кожного вчителя за виконання поставлених директором
завдань – головні принципи проведення реформ.

Усе це можливо тільки у випадку, коли існує ефективна система відбору
кадрів у кожній школі. Американці при прийомі на роботу виходять із
принципу: новоприйнятий учитель повинен бути кращим за кращого вчителя
вашої школи.

4. У процес реформування школи повинні включатись усі: вчителі й
технічні працівники школи, батьківська громадськість, учні, спонсори…

Активну роль повинні відіграти й профспілки вчителів. До речі,
вчительські організації в США відіграють досить активну роль у
громадсько-політичному житті країни. Рональд Рейган, висловлюючи відому
фразу «Президента роблять учителі», мав на увазі й це.

5. У процесі реформування школи не варто вдаватися до крайнощів,
наприклад, реставруючи освітні моделі сторічної давності, які базувалися
на релігійному вихованні. Мабуть, єдиною заслугою радянської влади було
становлення світського характеру навчання, і зараз не варто від цього
відмовлятися. У США зараз немає жодної державної школи, де б допускалося
викладання релігії. Навіть якщо священика запросять на випускну
церемонію, на школу можуть подати в суд. У позанавчальний час церква
може впливати на учнів скільки завгодно, але під час навчального процесу
ніхто не має права в Америці порушувати закон про відокремлення школи
від церкви.

6. «Почати з кінця» – головна вимога до реформ. Це передбачає чітке
бачення бажаного результату, кінцевої мети змін. Люди ніколи не повірять
у школу, яка нічим не запам’ятовується, тому результатом змін завжди має
бути формування школи із власним обличчям.

Коли Адама Урбенські попросили допомогти реформувати одну із «завальних»
шкіл, він спочатку запропонував єдиний спосіб вирішити всі проблеми:
скинути на неї бомбу. Але потім, коли були послідовно реалізовані
названі вище принципи реформування, у школі відбулися такі зміни, що
тепер залишилася лише одна проблема: хворі діти не хочуть сидіти вдома,
а йдуть до школи і заражають здорових.

Дай Боже, щоб так сталось і в кожній школі України, адже впоратися з
епідемією грипу значно легше, ніж долати «вірус» консерватизму й
зашкарублості, яким досі хронічно заражена наша освіта. Серед багатьох
причин, які не впливають на «лікування» нашої школи від застарілих
«хвороб», є й така: ми не вміємо вчитися в інших, уявлення не маємо про
те, якою є сучасна освіта розвинутих країн світу, і все ще шукаємо
відповідь на давно вирішені питання, прагнемо зробити не так, як усі.

Адам Урбенські весь час підкреслював, що найбільшим його внеском у
вдосконалення американської системи освіти стала популяризація досвіду
шкіл Нової Зеландії. У цій країні прийняті прості й зрозумілі навчальні
стандарти, багато уваги звертається не тільки на інтелектуальний, а й на
емоційний розвиток дитини. Новозеландські вчителі не прагнуть
«підганяти» кожного учня під єдину програму, а намагаються створити для
кожного індивідуальну програму навчання.

У Новій Зеландії дитина приходить до школи у свій день народження, коли
їй виповнюється п’ять років. Відразу ж установлюється рівень розвитку
новоприбулого учня і створюється програма спеціально для нього. Діти
приходять у перший клас протягом цілого року і переводяться з класу в
клас (незалежно від віку), як тільки вони засвоюють програму. Головний
критерій переходу – чому учень навчився, а не який час просидів у тому
чи іншому класі. Дитину вчать читати й писати приблизно так, як її вчать
говорити. Якщо наприклад, учень не знає, як написати слово, він може
написати тільки першу літеру. Тобто, з дитиною поводяться, як удома:
якщо вона вперше в житті каже замість слова «мама» просто «ма», на неї ж
не кричать, а сприймають це із захопленням. Так само повинно
відбуватися, коли учень вчиться писати слова. Дитину настільки
поважають, що не виправляють, як це робиться в нас, помилки в зошиті
червоною пастою.

У Новій Зеландії на партах немає підручників, вони стоять на поличках
поруч з енциклопедіями… Але діти люблять читати, і найбільшим
заохоченням для них є запропонована вчителем цікава книга.
Новозеландська система приваблює своєю простотою, природністю,
націленістю на служіння дітям. Олександр Чехов якось написав своєму
братові Антону вражаючу фразу: «У дитинстві в мене не було дитинства».
Новозеландська школа робить усе, щоб жоден учень ніколи не написав
нічого подібного.

Сам факт, що ця система стає все більш популярною серед американських
учителів, говорить про те, що нам не варто обмежуватися засвоєнням
творчого досвіду тільки шкіл США. Досконалої системи нема ніде у світі,
тож американці прагнуть вивчати досвід Нової Зеландії, бо там найкраща з
усіх недосконалих систем.

Зміна змісту й характеру освіти найрельєфніше простежуються при
порівнянні результатів роботи американської й «нашої» школи.

Учні пострадянських шкіл могли посідати перші місця на різноманітних
предметних олімпіадах, показуючи дуже високий у порівнянні з
американськими школярами рівень знань. Але як тільки необхідно було
застосувати знання в нових нестандартних ситуаціях, наші учні відразу ж
починали програвати.

Саме в цьому – основна різниця між системами навчання. Ми справді даємо
можливість здобути солідні знання, але не вчимо їх творчо застосовувати,
і ці знання стають непотрібними.

В умовах «інформаційного вибуху» головне завдання школи – навчити учнів
учитися, при потребі знаходити необхідну інформацію й використовувати її
на практиці. Американські педагоги вважають, що визначити
інтелектуальний потенціал людей можна тільки за тим, як вони діють у
ситуаціях, коли не знають, що робити.

Проілюструвати такий підхід можна невеличкою історією про двох
хлопчаків, які втікали від ведмедя. Один із них замість того, щоб швидше
втікати, сів перевзуватись у кросівки. Другий запитав: «Ти сподіваєшся у
кросівках обігнати ведмедя?».

Відповідь була типовою (як раніше говорили в нас) для капіталістичного
суспільства: «Ні, для мене головне – обігнати не ведмедя, а тебе!».

Як знаходити вихід із нестандартних ситуацій, як не вірити книгам, як
ставити запитання викладачеві, як аргументувати свою позицію – на ці та
інші аспекти в розвитку інтелектуальних здібностей учня, у першу чергу,
звертають увагу в американській школі. Завдання освіти ХХІ століття – не
готувати конкретних спеціалістів. В умовах, коли робоча сила є
надзвичайно рухливою, потрібні спеціалісти, які можуть швидко змінювати
професію. Для цього їм потрібні не стільки знання, скільки уміння
«переключитись», зайнятися маловідомою справою, вміння думати й діяти
самостійно. Спрямованість освіти змінюється в напрямку переходу від
конкретних знань, так званого «сухого залишку», до забезпечення
можливості адаптуватися в умовах «інформаційного вибуху», стимулювання
критичного мислення, запасу «плавучості».

Є такий вираз: «Освіта – це те, що залишається після того, як усе
вивчене в школі вже забуте», – і сьогодні в розумінні американських
педагогів «знання – це не те, що людина знає й пам’ятає, а те, що
постійно визначає поведінку». Виходячи з цього, можна виділити головні
напрями нових інтерактивних технологій, які забезпечують докорінну зміну
характеру освіти.

1. Відкриті методики спрямовані на те, щоб не давати готових відповідей,
націлювати учнів на творчий пошук, вироблення власної думки. Наприклад,
учень може отримати дуже «туманне» завдання написати доповідь про «чорні
дірки», і оцінюватися буде не зміст доповіді, а сама підготовка до неї.

Американські викладачі підкреслюють, що не може бути правильних чи
неправильних відповідей, головне – як учень обґрунтовує, мотивує свій
висновок, шукає власний варіант. Так, у підручнику з американської
історії немає оцінок історичних подій. Ніде, наприклад, немає засудження
дій рабовласницького Півдня під час громадянської війни. В одному місті
на одній площі стоять пам’ятники лідерам і Півдня, і Півночі, а в
підручнику учень може прочитати фактичний матеріал і сам зробити
висновки, висловити свою думку, а не просто запам’ятати штамп.

В Америці найбільше цінують людей з критичним мисленням, з незалежними
судженнями. Там ніколи не дадуть завдання законспектувати статтю якогось
класика, завдання буде – написати критичну рецензію на статтю,
висловитися, з чим не згоден.

Навчання в групах

Уже в початковій школі учнів ділять на підгрупи, дають їм назви типу
«орли», «слони» і під час уроку часто залучають помічника вчителя,
організовуючи роботу цих груп.

У зв’язку з такою системою навчання в американських школах поступово
відмовляються від традиційного розсаджування дітей по рядах.

Американські педагоги вважають, що діти отримують набагато більше знань,
працюючи в групах, бо вони допомагають один одному і вчать один одного.
Причому, створюються різні групи дітей з неоднаковими здібностями для
різних предметів.

Дитина розуміє, що є люди з різними здібностями.

Роль «командної роботи» в процесі підвищення ефективності школи
американські колеги ілюструють простою аналогією: гуси летять разом
набагато швидше, ніж поодинці. І коли лідер втомлюється, він
переміщається в кінець клину…

Уміння ефективно працювати в команді згодиться учням і після закінчення
школи.

Навчання в процесі роботи

Однією з найголовніших перешкод на шляху до ефективної школи
американські педагоги вважають пасивне навчання. Вони стверджують, що
ситуація, коли учні просто слухають, неприродна. Дитина так не змогла б
навчитися ні ходити, ні говорити.

Ще Аристотель казав: «Щоб зробити якісь речі, необхідно їх навчити, а
щоб вивчити – необхідно їх зробити».

Тільки за допомогою проблемно-пошукового способу викладання учень сам
зрозуміє сенс навчання, а саме навчання стане активним.

Освіта – це те, чим оволодівають, а не те, що засвоюється органами
чуття.

Теоретик постіндустріального суспільства Строуньєр писав, що навчання
дає кваліфікацію, а освіта – метакваліфікацію, тобто, систему знань, яка
полегшує пошук і засвоєння нових знань. Саме таку функцію повинна
виконувати школа як перший щабель «індустрії знань», системи освіти
людини протягом усього життя.

Методика «соціального впровадження», школа без стін і загорож

Коли делегація керівників з Харкова відвідала місто-побратим Цинцинаті,
у будинку мерії вони з подивом спостерігали урок для школярів з теми
«Місцеве самоврядування». Це був зразок реалізації на практиці ідеї
школи як відкритого простору без стін і загорож. Школа не повинна
замикатись у своєму приміщенні, вона повинна виходити за його межі,
задіюючи весь потенціал соціально-культурного середовища.

Школа – це, швидше за все, стиль викладання, подібно до школи у
фігурному катанні чи живописі. Заняття «школи без будинку» за методикою
соціального впровадження можуть проходити де завгодно: у музеях,
театрах, зоопарках тощо.

Методи вимірювання прогресу в освіті

Якщо ми хочемо керувати системою освіти, ми повинні навчитися вимірювати
результати навчання. Професор Дейл Манн говорив: «Ви не дасте гроші
бізнесменові, який не зацікавлений у прибутку. Ви не підете на
футбольний матч, якщо гравці не будуть зацікавлені в його результаті. І
ви не приведете учня до школи, якщо не будете впевнені в якнайкращій
результативності навчання вашої дитини».

Зацікавленість кожного вчителя з’явиться тільки тоді, коли в школі
існуватиме система моніторингу (система вимірювання, оцінки й контролю
за результативністю роботи). Система моніторингу для школи відіграє ту
саму роль, що й система оцінювання для учня. Часто встановлюється й
публікується рейтинг кожної школи (у Нью-Йорку, де є 632 школи, це
робиться щороку у квітні, щоб школам з нижньої частини списку було над
чим задуматися до початку нового навчального року. У Г’юстоні
проводиться тестування кожні 90 днів, після якого визначається рейтинг
шкіл). Для забезпечення системи моніторингу в США використовуються сотні
й тисячі тестів, які розробляються комерційними організаціями для
продажу шкільним округам та окремим школам. Тести виконують ряд функцій:

Спрямовують вивчення предметів (учнів попереджають, як будуть вимірювати
їх знання).

Спрямовують викладання (учителям стає відома кінцева мета викладання).

Відбирають тих, «хто піде вгору», буде навчатися в коледжах й
університетах.

Спрямовують процес розвитку школи.

Оцінюють роботу вчителя.

Дейл Манн підкреслював, що тести є необхідним, але й досить небезпечним
елементом у керівництві школою. Він наводив приклад того, як новий
директор школи прагнув поліпшити її роботу, проводячи щотижневі
тестування. Таким чином він дізнавався про роботу кожного вчителя
більше, ніж вони самі знали про себе. Учителі його просто зненавиділи,
навіть подали в суд. Але директор уперто повторював: «Я хочу, щоб у
школі мене поважали, а люблять мене в інших місцях», – і продовжував
розпочату справу. Учителі зрозуміли, що він від них не відчепиться, і
почали працювати краще. А потім, коли тести показали позитивні зрушення,
почали пишатися своєю школою й собою. З допомогою тестів вони побачили і
свою роботу, і самих себе в іншому світлі. Замість того, щоб нарікати,
що тепер доводиться більше працювати, почали отримувати задоволення від
роботи.

Мистецтво ставити запитання

Американські фахівці (Ларі Фінкель та ін.) вважають, що головне в роботі
вчителя – вміння ставити запитання, яке виробляється на основі чотирьох
основних рекомендацій.

Не можна ставити учням запитання у випадку, коли немає впевненості, що
вони знають відповідь. Необхідно ретельно планувати запитання. Якщо одна
дитина знає відповідь на запитання, а всі інші ні – це їх принижує.

Необхідно планувати: кого треба викликати для відповіді саме на це
запитання.

Обов’язково необхідно витримати паузу, щоб учень устиг подумати над
відповіддю (тривалість паузи 6-10 сек.).

Учитель повинен обов’язково похвалити учнів за відповідь.

На відміну від нашої школи, американські вчителі в основному
використовують адресні запитання, тобто, спочатку називають ім’я учня,
який буде відповідати, а потім запитують його.

Дослідження показали, що коли спочатку ставиться неадресне запитання, а
потім викликається учень, більшість все одно не задумується над
відповіддю.

Американські вчителі, прагнучи втягувати в роботу всіх дітей, не
викликають тих, хто підносить руку. Як бачимо, сучасна американська
педагогічна психологія істотно відрізняється від нашої.

«Америка не знає, куди рухається. Але все одно б’є всі рекорди
швидкості», – ця фраза характеризує і ситуацію в американській системі
освіти.

Порівнювати нашу й американську шкільну освіту, м’яко кажучи,
некоректно. Адже мова йде не просто про змагання «спортсменів», які
знаходяться у різних вагових категоріях. Якщо різниця у фінансуванні
складає не 20-30-50 відсотків, а відрізняється порядками (наші 50-100 $
річних витрат на одного учня проти їхніх 5 000-10 000 $), мова вже йде
про якісні відмінності у можливостях організовувати освітній процес.

Можна, звичайно, спробувати оцінити рівень «тягової сили» педагогів
різних країн, тоді вже порівняння буде на нашу користь: українська
педагогічна «мураха», яка сидить на голодному пайку, піднімає порівняно
з масою власного тіла такий «вантаж» освітянських проблем, який і не
снився їхньому педагогічному «орлу». Та пишатися нічим, бо ми все одно
знаходимося в різних стихіях. Ми виповзаємо з негараздів століття, що
минуло, а вони летять на крилах мрії до висот глобальної педагогіки
інформаційної ери.

Та, як стверджує Алвін Тоффлер, «щоб уникнути удару об майбутнє, ми
повинні створити постіндустріальну систему освіти». Це слід зробити і в
Америці, і в Україні, адже, продовжує автор книги «Футурошок»,
«технологія майбутнього вимагає не мільйонів поверхово підготовлених
людей, готових виконувати одноманітну роботу, не людей, що виконують
вказівки не змигнувши оком, усвідомлюючи, що ціна хліба – це механічна
покора владі, а людей, які матимуть критичне мислення, які можуть
знаходити свій шлях у новому оточенні, які досить швидко встановлюють
нові стосунки в реальності, що постійно змінюється. Вона вимагає людей,
у яких, за словами Чарльза Сноу, «майбутнє у крові».

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020