Реферат на тему

Як цінувати педагога – вчителя, або аксіологічна модель управління
освітою

Сучасна педагогічна наука, вважає О.Прикот [100], у змозі зберегти та
примножити свої унікальні ціннісно-смислові, цільові і функціональні
поля (парадигми) та захистити їх від експансії соціально більш “сильних”
та “агресивних” наукових феноменів (психологія, медицина, соціологія,
антропологія).

В.Огнев’юк [86], аналізуючи співвідношення досягнень фундаментальних
наук і розвитку освіти, вважає провідним інтегративний підхід. Цей
підхід на його думку реалізується в антропоцентристській та
коеволюційній парадигмах (коеволюція – спільна еволюція природи й
людини, біосфери й ноосфери).

Проведений нами аналіз поліпарадигмального змісту освіти дозволяє
зробити неупереджений висновок стосовно домінуючого стану гуманітарної
парадигми. Вона в цілому, її модельно-архітектурна схема, спрямованість
ціннісно-логічного змісту співпадає із основним напрямком розвитку
людської цивілізації – визнання людини як найвищої цінності.

Аксіологія, яка надзвичайно активізувалася наприкінці ХХ століття,
виступає складовим компонентом гуманітарної парадигми. Проте у ХХІ
столітті ціннісний смисл людського життя у всіх його функціональних
виявах набрав особливого, надзвичайного значення. Аксіологічний
потенціал держави та суспільства окреслено в монографічному дослідженні
Л.Губернського, В.Андрущенка та М.Михальченка.

Освіта – органічна частина духовного життя суспільства. Саме в цій
системі створюється майбутнє, продукуються і передаються соціокультурні
та особисті цінності. Таке високе призначення виховання і навчання
підростаючого покоління вимагає підготовки фахівців в умовах
гуманістичного освітнього простору, фундаментом якого може бути
педагогічна аксіологія. Дослідники (І.А.Бех, В.О.Огнев’юк, В.І.Андрєєв,
Є.Бондаревська, І.Ф.Ісаєв, С.В.Кульневич, В.О.Сластьонін і ін.) вважають
за можливе при підготовці фахівців для освітніх установ у рамках
вивчення педагогічних дисциплін спеціально виділити, як методологічну
основу, аксіологічний підхід, який додасть процесу підготовки майбутніх
вчителів ціннісну спрямованість. Аксіологічний підхід – це
філолофсько-педагогічна стратегія, яка показує шляхи розвитку
професійного мистецтва, використання педагогічних ресурсів для розвитку
особистості і проектує перспективи вдосконалення системи освіти.

Володіючи широким контактним полем, аксіологія тісно взаємодіє з усіма
науками про людину і суспільство. Маючи у своєму змісті можливості
виходу на всі аспекти соціальної дійсності, аксіологічно організована
освіта повинна усвідомлюватися як явище, здатне виявлятися за особливих
умов багаторівневої сучасної освіти.

В.Віндельбанд [20] писав: “З того часу, як Лотце енергійно висунув
вперед поняття цінності і поставив його на чолі як логіки, так і
метафізики, часто здійснюються спроби встановити “теорію цінностей” як
новий вид філософської основної науки”.

Досить гостро постає зараз проблема особливого педагогічного статусу
аксіологічного підходу, глибоке усвідомлення його компетентного
застосування в освітній системі. В.Огнев’юк ініціює проблему
виокремлення провідних ідей для створення аксіологічної концепції оцінки
систем навчання і виховання [86].

У своїй монографії “Освіта в системі цінностей сталого людського
розвитку” В.Огнев’юк закликає “…формувати нову ціннісну парадигму
суспільства. Це є особливо важливим для українського суспільства…”. Цю
парадигму В.Огнев’юк називає “людинобіосфероцентричною”. Разом з тим він
вважає, що: “…говорити про утвердження людинобіосфероцентричної
аксіологічної парадигми в суспільстві й, зокрема, освіті поки що не
доводиться. Суспільство лише робить перші несміливі кроки в напрямі
людинобіосфероцентризму” [87].

На наш погляд, послідовне і грамотне впровадження ціннісного підходу як
аксіологічної парадигми – це лакмусовий папірець, який дає точну
відповідь на питання, у якому напрямку буде розвиватися освіта (та й
суспільство).

На думку В.Ширяєва аксіологічний підхід в сучасній педагогічній
дійсності найбільш виразно виявляється в рамках поліпарадигмального
(поліціннісного) підходу [147].

Заради наукової істини ми зауважуємо на некоректність посилання
В.Ширяєва та О.Прикота щодо ототожнювання понять “поліцінність” та
“поліпарадигмальність”. Так як на нашу думку поліцінність освітнього
процесу може успішно реалізуватися за умов однієї конкретної наукової
парадигми.

Особливим чином в освітньому просторі повинен бути представлений світ
педагогічної культури. В теорії і на практиці важливо реалізувати
головні ідеї української етнопедагогіки, народної педагогіки, класичної
педагогічної спадщини, професійні аксіологічні орієнтації, позитивні
цінності, індивідуальні здібності: спілкування, взаємо-порозуміння,
творчу спрямованість. Імовірно, такий підхід може привести до розвитку
природи багатогранних людських відносин, складної діалектики душі.

На думку В.Ширяєва аксіологічний підхід в сучасній педагогічній
дійсності найбільш виразно виявляється у рамках поліціннісного
(поліпарадигмального) підходу [147].

Методологічною основою педагогіки є масив філософських знань, які
включають різні філософські концепції: матеріалізм, екзистенціалізм,
феноменологію, прагматизм, неопозитивізм та інші. Викладання педагогіки
будується на основі осмислення професійної діяльності вчителя, зв’язку
педагогіки з практикою навчання і виховання, уваги до традицій і
врахування новітніх досягнень педагогічної науки, розвитку вітчизняної і
світової культури (кроскультурний аспект), творчого використання теорії
і практики освіти, варіативного підходу до вирішення педагогічних
проблем, діалектичного поєднання традицій і інновацій у педагогіці.

Вітчизняними та зарубіжними дослідниками (І.А.Зязюн, І.Д.Бех,
В.П.Андрущенко, Г.О.Балл, М.Б.Євтух, В.Г.Кремень, О.В.Сухомлинська,
В.І.Андрєєв, Є.В.Бондаревська, В.О.Сластьонін та ін.) конституйовано
такі метапринципи педагогіки: аксіологічний, культурологічний,
антропологічний, гуманістичний, синергетичний і герменевтичний, кожен з
яких має свій характерний зміст.

Аксіологічний метапринцип випливає з аксіології як філософське вчення
про цінності. Останнім часом “ціннісний погляд” на світ затвердився у
вітчизняній науці настільки широко і ґрунтовно, що його можна вважати
одним з домінуючих у тематиці дослідницьких проектів гуманітарних наук.
Це пояснюється тим, що цінності в природі і реальному бутті людини
виступають в ролі специфічної призми, яка переломлює різні
соціально-психологічні процеси. У цьому зв’язку за системою цінностей і
ціннісних орієнтацій можна досить точно виявляти функціональну
спрямованість і соціальну важливість будь-якого суспільного процесу як
системи.

Звідси цілком природним є застосування аксіологічного підходу і до
вивчення педагогічних явищ і процесів, тому що цінності визначають
сутність освіти, і виховання людини. Саме цінності і формування
ціннісного ставлення до світу в широкому значенні являють собою
змістовне ядро і стратегічну спрямованість виховання в найбільш яскравих
моделях і концепціях, розроблених І.Д.Бехом, І.А.Зязюном, І.А.Зимовою,
В.А.Караковським, В.М.Коротовим, Б.Т.Лихачовим, З.А.Мальковою,
Н.Д.Никандровим, В.Д.Шадриковим та іншими.

У зв’язку з цим виховний процес безпосередньо пов’язаний із природним
введенням різноманітних аксіологічних орієнтирів у духовно прагматичну
систему ставлення людини до самої себе, до інших людей, до природи. При
цьому вихователь не просто пред’являє вихованцям певні цінності, але
створює умови для спільного з учнями їх відкриття (розуміння і
переживання), що є найважливішою психологічною передумовою
інтеріоризації їх вихованцями.

Природно, що зміст категорії цінності обумовлений як соціально, так і
історично. У процесі становлення людства і окремих етносів змінювався
характер ставлення людей до навколишнього світу, до самих себе, до інших
людей, до праці як необхідного способу самореалізації, і одночасно з цим
змінювалися і вектори стосунків, які визначають цінності суспільної
свідомості. Однак безсумнівно те, що ціннісні пріоритети завжди були
пов’язані з людиною, змістом її життя і діяльності, яке відбувається у
певному етнокультурному контексті.

Пріоритетним для нашого суспільства і для сучасного виховання можуть
бути такі визнані цінності, як людина, життя, родина, батьківщина,
праця, колектив у найрізноманітніших варіантах їх
соціально-психологічних проявів на гносеологічному, онтологічному і
практичному рівнях.

У цьому зв’язку актуальним є моделювання аксіологічної системи на базі
“міжособистісних” стосунків. Наприклад, сьогодні всі частіше
маніфестується така похідна цінність, як соціальна мобільність, з
формуванням якої окремі дослідники пов’язують надію на вихід нашого
суспільства з кризи. Одночасно багато педагогів звертаються до специфіки
національних і загальнолюдських цінностей – соціальних, духовних і
психологічних, – намагаючись визначити плідні шляхи і відшукати
відповідні їм механізми ефективного формування у сучасних учнів
ціннісних орієнтацій. У цьому випадку виховання програмується як процес,
спрямований на засвоєння найбільш актуальних для сучасного українця
національних і загальнолюдських цінностей.

Вітчизняний дослідник Т.Левченко відзначає високий “статус”
аксіологічного плюралізму української системи освіти, та її відмовою від
однієї панівної ідеології. На його думку, наразі філософія освіти
досліджує чільне місце педагогічної аксіології стосовно всієї системи
освіти.

На можливість надання автономного статусу аксіології посилаються
І.Котова та Є.Шиянов [61]: “Аксіологічний підхід органічно присутній
гуманістичній педагогіці , оскільки людина розглядається в ній як
найвища цінність суспільства та самоціль суспільного розвитку. У цьому
зв’язку аксіологія, яка виступає більш загальною до гуманістичної
проблематики, може розглядатися як основа нової філософії освіти і,
відповідно методології сучасної педагогіки ”.

Аксіологічним ядром у сучасному вихованні є така цінність, як
Батьківщина, вона нерозривно пов’язана з патріотизмом, любов’ю і повагою
до Батьківщини, гордістю за свою країну і свій народ, відповідальністю
перед сучасними і майбутніми поколіннями співвітчизників; колектив
(поєднання особистих інтересів із суспільними, взаємна підтримка і
допомога, обов’язковість і відповідальність); праця (ставлення до праці
як необхідного способу самореалізації людини, розуміння важливості
праці, ретельність і ініціатива); гуманізм як визнання людини вищою
цінністю, що пов’язано з проявом доброти, чуйності, розуміння,
милосердя; природа, яка містить могутній духовний і матеріальний
потенціал, вона умова, джерело і середовище життя людини; здоров’я, як
процес збереження і розвитку біопсихосоціальних функцій людини, воно
створює основи оптимальної працездатності і соціальної активності.

Дослідження та феноменологічний аналіз соціально-суспільного контексту
сучасної освіти уможливлює спробу автора щодо виокремлення, визначення
аксіологічної парадигми як самостійно-інституційованого феномену за
межами, але в гносеогенетичному зв’язку та в родинному полі гуманітарної
парадигми.

Основна направленість аксіологічної парадигми – це конституювання людини
як вищої цінності буття; розробка і запровадження філософських,
соціальних та галузевих морально правових схем гарантій неухильності
людської цінності за будь яких умов.

Структурно – логічну архітектуру аксіологічної парадигми вибудовують
наступні компоненти:

теоретико-методологічний (філософський): культурне середовище людської
діяльності, започаткованої на принципах гуманізму;

соціально-педагогічний: знання про Всесвіт; людину та середовище її
ціннісно-діяльнісного існування; продукування та розвиток моральних
норм; аксіологія, акмеологія* як необмежений та відкрий ареал
дослідження проблем людського самоцінного буття;

технологічний: аналіз та корекція досвіду ціннісної людської діяльності;
напрацювання і розвиток “технологій” успішної та емоційно-позитивної
діяльності людини (результат – самореалізація, самоцінність, щастя);

у плані технологічного запровадження аксіологічної парадигми до реалій
освітнього простору необхідно ще раз повернутися до чіткого визначення
її ареалу.

Смисловим інструментарієм цієї парадигми виступає педагогічна аксіологія
– наука про цінності освіти, у яких представлена система значень,
принципів, норм, канонів, ідеалів, які регулюють взаємодію в освітній
сфері і формують компонент відносин у структурі особистості [8]. Полем
діяльності аксіологічної парадигми є освіта з усією її інфраструктурою.
Б.С.Гершунський [28] виокремлює принаймні чотири змістовних аспекти
освіти: освіта як цінність; освіта як система; освіта як процес;освіта
як результат.

Культура народів і держав, – пише І.Зязюн, – як найважливіший із
показників їхнього поступу завдяки особливій культуротворчій місії
педагога, вчителя, який творить найбільшу, найвагомішу, найнеобхіднішу
цінність – Людину. Основним критерієм цієї цінності є шанобливе, гуманне
ставлення до іншої Людини… [45].

І.Г.Єрмаков та Г.М.Несен [41] впевнені що національна школа ХХІ століття
в Україні відбудеться, якщо кожен її вихованець засвоїть своєрідний
етичний кодекс міжнаціонального спілкування, ставлення до інших культур,
мов. Ось деякі його правила й застереження.

Пізнай себе.

Знай свою власну культуру. Знай культуру власної аудиторії.

Будь чутливим до цінностей, вірувань іншої культури.

ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1999. – 299с.

Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче. – 2002. – № 3.

Автономова Н.С. Власть в психоанализе и психоанализ власти // Власть:
очерки современной политической философии Запада. Под ред.
В.В.Мшвениерадзе, И.И.Кравченко и др. – М.: Наука, 1989.

Адлер А. О нервическом характере. “Ун-я кн.”, СПб-М.: АСТ, 1997.

Айер А.Д. Язык, истина и логика/ Аналитическая философия. Избранные
тексты. – М., 1993. – С.50-56.

Акофф Р. Планирование будущего корпорации. – М.: Прогресс, 1985. – 327с.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003. – 391с.

Асташова Н. А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей. – М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000. – 272с.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. – М.:
Юрид. лит., 1997. – 400 с.

Афанасьев В. Г., Урсул А. Д. Эффективность социального управления:
системно – деятельностный подход // Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985. – 284 с. – С. 7.

Бахтин М.К. Философия поступка//Философия и социология науки и техники.
– М., 1985. – С.117.

Бердяев Н.А. О назначении человека. – М.: Республика, 1993. – С. 62.

Бех І.Д. Почуття цінності іншої людини як моральний пріоритет
особистості // Початкова школа. – 2001. – №12

С.34.

Большой энциклопедический словарь. – М., 1998. – 1252 с.

Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990. – с.380

Вебер М. Исследование по методологии науки. Ч.1. – М.: ИНИОН, 1980. –
202с. – С.48.

Ведель Ж. Административное право Франции: Пер. с фр.-М.:Прогресс,1973. –
512 с.

Вилкинсон Р. Wilkinson R. Unhealthy Societies, London, Routledge. 1996.
P. 211-215.

Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека. – М.: Изд-во
МГУ, 1990, с.46-82.

Виндельбанд В. История новой философии в связи с общей культурой и
отдельными науками. Спб., 1905, С.379

Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі
духовного відродження України. Матеріали ІІІ Міжнародної наук. – практ.
конференції. – Острог, 1998. – 444с.

Вишневський О.І. Теоретичні основи педагогіки: Курс лекцій. – Дрогобич,
Відродження, 2001. – С.83

Власть: очерки современной политической философии Запада. Под ред.
В.В.Мшвениерадзе, И.И.Кравченко и др. – М.: Наука, 1989.

Войтович Р. Філосовсько – методологічні засади системи державного
управління// Вісник УАДУ. – 1999. – № 3. – С. 294 -306.

Волков И.П. О личном авторитете руководителя // Социальная психология
личности. – Л.: Знание, 1974. – С. 77-87.

тійно є питаннями, для вирішення яких необхідно ризикувати.

Похожие записи