«Я візьму той рушник»

          Обладнання:

1. Виставка рушників різних регіонів України.

2.  Плакати: «Хата без рушників – родина без дітей», «Рушник на кілочку
– хата у віночку», «У коморі сволок – на ньому рушників сорок», «Не
лінуйся, дівонько, вишивати – буде чим гостей шанувати».

3.  Прядка.

          Ведучий. Хліб і рушник – одвічно людські символи. Хліб-сіль на
вишитому рушникові – то висока ознака гостинності українського народу.
Кожному, хто приходив із чистими помислами, підносили цю давню
слов’янську святиню.

          1-й читець. Рушники на стіні. Не було, здається, жодної оселі
в Україні, котру б вони не прикрашали. Хоч би яке убоге судилося
господарям життя, а все ж всюди ці витвори народного мистецтва
палахкотіли багатством кольорів, були своєрідною візиткою, а якщо
точніше – обличчям оселі, відтак і господині.

          По рушниках створювалася думка про жінку та її дочок. Ніщо,
здається, так предметно і наочно не характеризувало жіночу вправність,
майстерність, зрештою, охайність і працьовитість, ніж ці вимережені
дива.

          2-й читець. Гарно оздоблений рушник висів біля порога на
кілочку в кожній сільській хаті, ним витирали руки і посуд, накривали
діжу з тістом, спечені паляниці, діжу після випікання хліба, яку ставили
під образами на покуті, з ним ходили доїти корову.

          Із рушником, як і хлібом, приходили до породіллі, ушановували
появу немовляти в родині, одружували дітей, зустрічали рідних і гостей,
проводжали людину в останню путь, виряджали в далеку дорогу батька і
сина, чоловіка й коханого.

          Ведучий. Отож і не дивно, що найкращою з-поміж Малишкових
пісень, якій судилося довге життя, стала «Пісня про рушник», написана в
1959 році до кінофільму «Літа молодії».

          (Ансамбль виконує «Пісню про рушник «, сл. А, Малишка, муз. П.
Майбороди.)

          3-й читець. Ми сприймаємо цю пісню як символ материнської
любові. Світлому, радісному, хоч і пройнятому сумом розлуки, звучанню
відповідає сонячний, прекрасний пейзаж. І рушник вишиваний, і дорога
далека, і щастя-доля, і зелені луги – все це взяте із щедрого арсеналу
народної творчості.

          Андрій Малишко любив показувати друзям намальований на стіні
свого будиночка в Кончі-Заспі рушник. Бо ж обкладали майстри хату,
дізнались, що тут живе автор відомої пісні про рушник, і самі оте диво
зробили!

          4-й читець. У різних районах України рушник називали
по-різному, залежно від його призначення. Приміром, рушник для витирання
рук і обличчя – втирачем, для посуду, стола і лави – стирач, або стирок,
для пов’язування сватів – плечовий, плечовик…

          Відповідно до призначення, рушники різнились і технікою
виконання. Утирачі і стирники (стирачі) найчастіше ткали із цупких
ниток. Покутники, подарункові, плечові – із тонкого, гарно вибіленого
полотна (для пов’язування сватів). Цікава деталь: коли засновували
снівниці обрядових та весільних рушників, чоловікам заборонялося
заходити до хати. Жінки починали ткати рушники тільки в середу, п’ятницю
або суботу – у так звані жіночі дні.

          5-й читець. Перший витканий рушник призначався для гостей. Він
завжди висів на видному місці. Господиня в знак поваги до гостя давала
йому рушник на плече чи руку, брала кухлик із водою і люб’язно
пропонувала свої послуги. Про рушник-утирач мовиться у народній пісні:

Вода у відеречку, –

Братіку, вмийся,

Рушник на кілочку, —

Братіку, втрися.

          6-й читець. Найбільше обрядових сюжетів, пов’язаних із
рушником, збереглося у весільному обряді.

          Рушники подавали і брали, коли йшли у свати, ними пов’язували
молодих, прикрашали гільце на дівич-вечорі, на рушничок ставали. Кращі
узори запозичувалися, переходили з покоління у покоління.

          7-й читець. У кожній родині, де підростала дівчина, скриня
мала повнитися рушниками. їх дбайливо оберігали, ними, в кращому
розумінні цього слова, хизувалися – гостям і сусідам неодмінно
показували посаг, виготовлений дівчиною на виданні. «Дати рушники» –
традиційно означало готуватися до весілля.

А в коморі сволок,

На ньому рушників сорок.

Біжіте, внесіте

Та боярів прикрасіте.

      Кульмінацією весілля, власне, закріплення шлюбу, було «стати на
рушник».

          1-й читець. Рушники в українських обрядах, побуті та звичаях
детермінували певні сфери суспільного життя, узаконювали мистецькі
уподобання народу.

          Коли зводили житла, рушниками застеляли підвалини, рушниками
піднімали сволоки (потім рушники дарували майстрам). Коли вже стіни були
зведенні, вгорі в кутку вішали ікону, а на ній рушник.

          Не обходились без рушника і в хліборобських обрядах.. У перший
день огляду озимини, на Юрія йшли в поле гуртом або цілим родом.
Попереду – батько з хлібом-сіллю на рушнику, мати викладала на нього
їжу, пригощалися. Обряд закінчувався дівочим хороводом, обрядовими
піснями. Так робили і в перший день оранки, сівби і жнив.

          Рушниками скріплювали купівлю-продаж домашніх тварин (щоб
велись у господарстві).

 

          2-й читець. Рушники бувають вишивані і ткані. Для українських
вишиваних рушників характерні спільні ознаки, проте кожен регіон має
свої відмінності як за формою, так і способом виготовлення, оздоблення
кольоровою гамою.

          У вишиваних рушниках Київщини, Полтавщини, Чернігівщини,
приміром, переважає рослинний візерунок, розташований вертикально, який
має вигляд вазона – так званого дерева життя. Часто під візерунком була
горизонтальна орнаментальна смуга вздовж краю тканини, яка символізувала
землю.

        3-й читець. У той же час на Поділлі були традиційними
геометричні та геометризовані рушники з малюнками жіночих фігурок,
пташок, тварин. Малюнок укладається паралельними смугами,
горизонтальними, вертикальними, скісними, однією розеткою, а також
вазоном.

          Давні рушники Поділля, одно- і двоколірні, багатобарвні, часто
вишиті вовняною ниткою «качалочками», гладдю. А от волинські рушники
оздоблювались однією горизонтальною смугою геометричного орнаменту,
виконаного занизуванням, хрестиком…

          4-й читець. Кожен район має і свої кольорові гами. Якщо для
Галичини, Буковини та Закарпаття властиві яскраві, барвисті відтінки, то
на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині переважали рослинні орнаменти
червоного, чорного та синього кольорів. А от для корінного Полісся
здебільшого характерний червоний та чорний.

??|?аків забрано в полон. На кілька століть перестала існувати колись
могутня древлянська столиця. Саме тому чорна гама на рушниках
символізувала жіночу тугу за своїми вірними охоронцями – упродовж
століть вишивка древлянок мала чорний колір з додатком незначних
червоних відтінків.

          Як тут не згадати поетичний образ з відомої пісні Д. Павличка:

«Два кольори мої, два кольори:

Червоне – то любов, а чорне – то журба».

          (Звучить пісня «Два кольори»).

          Ведучий. Мистецтво виготовлення рушників, як бачимо, досить
давнє в Україні. Нині українська вишивка експонується у США, Канаді,
Франції, ФРН… Двох найвизначніших майстрів рушникових виробів Г.
Василащук (Івано-Франківщина) та Г. Верес (Київщина) удостоєно Державної
премії.

          … Наш український рушник пройшов крізь віки і нині
символізує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до
всіх, хто не черствіє душею; він щедро простелений близьким і далеким
друзям, гостям. Отож нехай символ цей завше сусідить у нашій добрій хаті
як ознака великої любові й незрадливості.

          Рушник весільний з вишитими півнями є символом богині Лади.
Кожен рушник має своє коріння, сферу життя і сферу богів. Коли на
рушнику квіти, мають бути й листочки, і пуп’янки.

          Український рушник! Як багато промовляє до нас це слово, яке
воно рідне і миле нам! Скільки зворушливих спогадів та образів з
народного родинного життя пов’язано з рушником! Чи можна знайти у нас в
Україні більш опоетизовану і популярну мистецько-побутову реліквію? Хіба
що наша українська чарівна пісня. Власне, рушник – це та ж сама
задушевна пісня чи дума, заспівана розмаїтими засобами ткання, вишиття,
вибійкою, безмежно-буйною фантазією орнаменту, в який наш народ вклав
свою поетичну душу.

 

          З давніх-давен у родинному житті українців рушник відіграє
першорядну традиційно-ритуальну та мистецько-декоративну роль.

          Як ужиткова річ він завжди був під рукою – тож від слова
«рука» й пішла назва рушник. За кількістю рушників якоюсь мірою
визначався рівень побутової культури народу. Рушники побутові були менш
декоративні, виткані з грубішого полотна, словом, скромніші і менш
вибагливі, але не позбавлені мистецької вартості.

          Як ритуальну реліквію рушник використовували майже у всіх
традиційних обрядах. Родини і хрестини, заручини і весілля, проводи в
дорогу та зустріч бажаних гостей – без рушника ніде не обходилися.
Навіть труну спускали в могилу на рушниках.

          До речі, традиції українців вішати рушники на образи,
пов’язувати ними хрести на похоронах, вішати рушники на могильних
хрестах прийшла до нас з глибини віків ще з поганських часів коли наші
предки-слов’яни обожнювали природу і вірили, що в лісах по дуплах живуть
божества. Віддаючи шану цим божествам, вони обвішували дупла рушниками,
що називались тоді обрусами. Це свідчить про те, що пізніше традиції не
були занесені християнською вірою до нас з Візантії, разом з тим це є і
свідченням глибокої історії нашого рушника. Найдавніший рушник зі
слідами вишивки знайдено під час археологічних розкопок у Києві на
Вознесенському узвозі. У ньому були загорнуті монети князя Володимира
Великого. Знахідка датується кінцем X – початком XI століття.

          Рушник передавався як талісман з роду в рід, із покоління у
покоління. Ці зворушливі традиції в народі живуть ще й зараз у багатьох
місцях України. Батьки бережуть рушник для дітей – і не лише для дівчат,
а й для хлопців, як родову реліквію, і такий рушник нізащо не віддадуть
з рідної хати.

          Особливо знамениту і навіть законодавчу роль відіграє рушник
на весіллі, бо й саме слово «заручини» пішло від слова «рушник». Коли
молодий чи молода, або князь і княгиня, ставали на рушник, то був апогей
весілля.

Коли б мені, господи, неділі діждати

На рушник стати.

Тоді не розлучить ні батько, ні мати,

Ні суд, ні громада.

Хіба розлучить

Заступ та лопата.

          Рушником перев’язують старостів та сватів на весіллі, молода
молодого. За народним повір’ям дівчина, котра не надбала собі рушників
для сімейного життя, заміж не вийде. Рушником вистилають дорогу на
весіллі від порога до столу, а то й від воріт до дверей хати.

          Як бачимо, на весіллі рушникові відводилась воістину врочиста
роль. Для цієї події рушники готувалися вибагливо-декоративні, різного
розміру та довжини. Довгими осінніми та зимовими вечорами дівчина,
співаючи на вечорницях чи посиденьках, вишивала свій рушник, вкладаючи в
нього свою ніжну дівочу душу.

          Мистецько-декоративна роль рушника не менш багата і розмаїта.
В Україні, особливо по селах, майже немає такої хати, де б не було
рушників. Немає їх хіба що тільки в тих українців, які оміщанилися і
відцуралися не тільки рушників, а й рідної мови. Як декоративна оздоба
рушник своїм багатим орнаментом надає хаті урочистості, святковості,
національного характеру. Хата, прикрашена рушниками, іншими видами
народного мистецтва, затишна й привітна. Рушники можна побачити на
картинах, на вікнах чи просто на стінах або-на жердках. На Закарпатті,
наприклад, спеціально тчуться коротенькі односторонні рушники,
призначені для «грядки» (жердки). Рушники, що вішалися на кілок,
називалися «кілковими», а ті, що вішалися на образи, на Чернігівщині
називалися «набожниками», «завісками». Декоративними рушниками накривали
хліб на столі або й просто стелили їх поверх скатерки. У багатьох містах
України ткалися рушники спеціально до кожного великого свята і мали свою
назву.

          Характерно, що рушниками оздоблювалися не тільки житлові
приміщення-світлиці, а й громадські.

          І в наші часи український народ не розлучається з рушником,
цим традиційним декоративним елементом оселі і святковим символом.
Вишиваний рушник прийшов з тієї ж сивої давнини, що й народна пісня.

          Отже, як бачимо, українські рушники – це дійсно наші думи,
безмежні пісні, заспівані розмаїтими засобами ткання, вишивання, вибійки
та малярства. Та якщо нашій пісні пощастило деякою мірою в тім, що її
збирали і досліджували видатні вчені, патріоти-ентузіасти, починаючи з
кінця XVIII – та першої половини XIX століття то про рушник цього не
скажеш. Доля його була набагато гірша, коли не зовсім сумна.
Дослідженням і збиранням рушників ніхто по-справжньому, по-науковому не
займався, якщо не зважати на деякі епізодичні статті з цього приводу та
невеличкі збірки рушників ентузіастів-любителів і вчених-етнографів –
знавців народного мистецтва, таких, як Яворницький, Щербаківський,
Біляшівський. Для нашої національної культури та її розвитку це велика
втрата, бо зараз, якби ми і захотіли зібрати з усієї України справжні
самобутні рушники і дослідити їх, то це нам, напевно, не вдалося б, бо
багато рушників зникло з побуту або втратило свій самобутній характер.

          Рушник здавна був оберегом, який оберігав хату від усього
поганого, бо кожен узор ніс інформацію, незалежно від того, був він
рослинний чи геометризований.

Похожие записи