Вивчення творчості

Стефана Малларме

«ТРЕМТІННЯ ВІЧНОГО» В ПОЕЗІЇ С.МАЛЛАРМЕ

Інтегроване заняття з зарубіжної, української літератури,

образотворчого мистецтва, музики

Мета: ознайомити студентів з життям і творчістю С.Малларме;
поглибити їх знання про естетичні принципи та поетичне новаторство
поетів-символістів; показати взаємопроникнення літератури, музики,
живопису; розвивати асоціативне мислення, творчі здібності студентів,
прилучати їх до скарбниці світової культури.

Підготовка до заняття: студенти отримують випереджальні завдання:
підготувати повідомлення про життя і творчість С.Малларме; дібрати
цікаві матеріали про поета з Інтернету; навчитися виразно читати вірші
С.Малларме.

Обладнання. Кабінет оформлений у стилі літературного салону:
дібрано аксесуари кінця ХІХ ст., репродукції картин К.Мане,
використовуватимуться аудіозаписи музики К.Дебюссі.

П Е Р Е Б І Г З А Н Я Т Т Я

літератури.

«Є лише Краса. А в неї тільки одне досконале вираження – Поезія. Все
інше брехня». Ці слова належать видатному французькому поету ХІХ ст..
Стефану Малларме. У них — усе його життя, присвячене служінню його
величності Слову.

Сам поет вважав своє життя буденним, звичайним: «Ось і все моє життя,
позбавлене цікавих історій, котрі смакують масові газети, роблячи з мене
великого оригінала: я вдивляюсь – і нічого не бачу, крім повсякденних
справ, хіба що внутрішні радощі й розчарування». (Звучить музика
К.Дебюссі)

Е.Мане. Портрет С.Малларме

Студент-біограф. Стефан Малларме народився 18 березня 1842 року в
Парижі в сім’ї дрібного службовця. Всі предки по батьківській і
материнській лініях, починаючи з часів революції, служили в Управлінні
непрямих податків, обіймаючи високі посади. Таку кар’єру пророкували з
дитинства і Стефанові, дитинство якого було досить сумним. Мати
Малларме померла, коли йому було лише п’ять років. Вихованням Стефана
займалася бабуся. Навчався майбутній поет у приватних навчальних
закладах, змінивши кілька ліцеїв та пансіонатів, проте в жодному з них
він не почувався затишно. Душевний комфорт знаходив лише під час читання
і написання віршів у романтичному дусі. У п’ятнадцятирічного Стефана під
впливом смерті молодшої сестри поетичні інтереси змінюються. Тепер його
цікавлять теми смерті, фізичного занепаду. Кумирами Малларме стають
Ш.Бодлер та Е.По. Він вивчає англійську мову в Лондоні для того, щоб
читати твори улюбленого англійського письменника в оригіналі.

У віці 21-року Маллларме, відмовивсь від кар’єри службовця, яку
заповідали йому батьки, починає викладати англійську мову в ліцеях
Турнона та Авіньйона. Нелегка педагогічна праця заважала його поетичній
творчості. «За тієї доби, коли я розпочинав, митцеві не можна було жити
лише власним мистецтвом, навіть дуже приземлившись», — згадував
Малларме. Тож учителювання було для нього способом заробітку заради
утримання родини.

Студент-літературознавець. Поетичні твори С.Малларме починають
з’являтися в пресі з 1862 року. Вони зазнали впливу творчості Ш.Бодлера
і парнасців. Вірші розповідали про невдоволеність поета дійсністю та
відчайдушні шукання ідеалу. Кілька поезій було надруковано у збірнику
«Сучасний Парнас», один з них – «Квіти».

У перший день буття з обвалів світлоти,

Блакиту й золота, і з зорних криг, о Дбала

Великі чашечки квіток створила Ти

Для юної землі, яка ще бід не знала:

Квіт гладіолуса, мов шиї лебедів;

Божистий лавр для душ на обширах вигнання.

Рум’яний, наче перст, що Серафім підвів,

І червонить його незаймане світання;

І гіацинт, і мирт, щоб між зірниць холов;

Троянду, що таїть жіночих тіл принаду,

І зрошує її сяйлива й дика кров

У весняних садах, — жаску Іродіаду!

І лілій білину явила Ти, — аж там,

Де тихо плескотять моря зітхань чудовні.

На зблідлих овидів блакитний фіміам

Летить вона до сяйв заплаканої повні!

О Божа Мати! Ось хвалінь найвища дань!

Для Тебе – систрів згук із дальніх цих околів!

Хай мовкне відгомін у небесах смеркань,

В екстазах поглядів, у зблисках ореолів!

Щедротно ти земну обдарувала твердь,

Та серед чашечок розкритих ще одна є:

Квіт, ладний принести благоуханну Смерть

Поету, що життя всякчас його вбиває.

(Переклад М.
Москаленка)

Вірш написаний у 1864 році, уперше його опубліковано в збірнику
«Сучасний Парнас» 1866 року. Хоча твір належить до періоду захоплення
Малларме парнасизмом, у ньому виявилася й оригінальна манера митця.

У вірші переважає описовість, що зближує Малларме з парнасцями. Автор
ретельно описує колір квітів, їхню форму. Однак разом із тим
предметність пов’язана не тільки з матеріально відчутним, а й з тим
враженням, яке справляють квіти на ліричного героя. Враження, ефект від
об’єктів передається за допомогою метафор та порівнянь, які ставлять в
один ряд явища, на перший погляд, далекі одне від одного, але у вірші
вони поєднуються особливими психологічними зв’язками (квіт гладіолуса,
мов шиї лебедів; у троянді – принада жіночого тіла; у лілії – тихо
плюскотять моря зітхань чудовні). Отже, тут помітне прагнення Малларме
змалювати явище чи річ через явище або річ іншого ґатунку. Така
двоплановість художнього образу пов’язана з необхідністю розкриття
духовного стану особистості ліричного героя.

Викладач зарубіжної літератури. Малларме був надзвичайно вибагливим до
себе й своєї творчості. У поета виникла ідея Книги. «Я завжди мріяв про
щось, — писав Малларме. – Як неспокійний алхімік, я готовий спалити, не
зважаючи на своє марнославство та незручності, усе своє рухоме і
нерухоме майно, аби підкинути дров до вогнища Великого творіння. Якого?
Важко сказати – просто багатотомної Книги, Книги, яка була б вибудуваною
і продуманою, а не збіркою випадкових думок, нехай навіть і чудових. Я
піду далі та скажу: Книги. Переконаний, що, врешті-решт, вона існує лише
єдина і мимоволі спокушає будь-кого, хто її пише, навіть геніїв. У
подібному орфічному поясненні Землі та в цій, по суті, літературній грі
головне покликання поета в тому, що ритм його Книги, безособистісної й
живої, відбитий навіть у нумерації сторінок, зіставляється з рівняннями
тієї самої Мрії, тієї самої Оди».

Однак задум Книги так і лишився не здійсненим. Митець залишив по собі
лише кілька десятків віршів, але те, що він зробив у літературі,
принесло йому славу ще за життя, поставивши на чолі французького
символізму.

Студент-літературознавець. У 70-ті роки Малларме переходить до нової
манери письма. 1876 року окремим виданням з малюнками художника Е.Мане
тиражем у 195 примірників він видає свою відому еклогу «Полудень фавна».
Еклога (від гр. ekloge – відбір) – один з видів античної буколічної
поезії, близький до пасторалі та ідилії, що будується в формі діалогу
між пастухами й пастушками, а іноді – у формі пісень чи поем про принади
сільського життя. Основна тема еклоги Малларме – неможливість установити
межу між сном і реальністю. Шанувальник творчості Малларме, композитор
К. Дебюссі пише музичний твір «Прелюдія до «Полудня Фавна».

Студент-біограф. Слава, якої Малларме ніколи не прагнув, приходить до
нього завдяки його незвичайним творам та зібранням, які поет влаштовував
у своїй паризькій квартирі. Оселя митця перетворилася на центр
інтелектуального й художнього життя Франції. На «літературних вівторках»
письменники Е.Верхарн, Ж.М. де Ередіа, П.Верлен, О.Уайльд, М.Метерлінк,
Е.Золя, художники О.Ренуар, К.Моне, Е.Дега, П.Гоген, Е.Мане, композитор
К.Дебюссі сперечалися про природу мистецтва, особливості напрямків
нового мистецтва – імпресіонізму та символізму. Спробуємо і ми з вами
почути ці розмови.

Студент, виконавець ролі Е. Мане. Добрий день, пане Малларме!. Я приніс
вам перший примірник вашої книги «Полудень Фавна».

Студент, виконавець ролі С. Малларме. Дуже цікаво, пане Мане.
Прекрасні малюнки ви зробили до моєї еклоги, мені здається, що вони дуже
вдало передають настрій твору. Чи не так, пане Золя?

Студент, виконавець ролі Е.Золя. Так, бо твір мистецтва – це шматок
дійсності, побачений крізь темперамент. Однак художник Мане забув про
музейні скарби й усталені правила, навчився дивитися природі в обличчя і
бачити її такою, якою вона є; не шукайте в його творах нічого, крім
відображення дійсності, притаманного його особистому темпераменту і
тому по-людськи прекрасному.

С. Малларме. Завдання митця полягає в тому, щоб викликаючи предмет в
своїй уяві, передати стан душі, або навпаки, вибрати той чи інший
предмет і шляхом його повільного розгадування розкрити стан душі. Я
винаходжу мову, яка б ґрунтувалася на цілковито новій поетиці: потрібно
малювати не річ, а створюваний нею ефект. Вірш у цьому випадку не
повинен складатися зі слів, але з намірів, і всі слова безсилі перед
враженнями, вони споріднені музиці.

Студент, виконавець ролі К. Дебюссі. Цілком згоден з вами, шановний
пане Мане. Займаються метафізикою, а не музикою, музика має стихійно
реєструватися слухачем, без того, щоб він відчував потребу у виявленні
абстрактних ідей… Не прислухаються довкола себе до безкінечних шумів
природи… Ось, на мою думку, новий шлях… Це мистецтво вільне, вільного
повітря, співзвучне стихіям, вітру, небу, морю!.. Я тільки намагаюся
висловити якомога відвертіше відчуття й почуття, які переживаю – усе
інше для мене нічого не означає.

Викладач образотворчого мистецтва. «Поняття «імпресіонізм» асоціюється
передусім із певним періодом французького живопису ХІХ ст., проте воно
пов’язане і з літературою та музикою. Правильно оцінити значення
імпресіонізму можна, тільки осягнувши цю «триєдність», — писав
І.Карабутенко.

У центрі імпресіонізму – емоційна, вразлива особистість, яка здатна
чутливо сприймати світ, захоплюватися ним, тонко відчувати всі його
зміни та нюанси. Орієнтація на передачу суб’єктивних вражень особистості
об’єднувала імпресіоністів. К.Пісарро писав: «Я малюю зараз те, що
відчуваю». Брати Гонкури у «Щоденнику» зазначали: «Бачити, відчувати,
виражати – у цьому все мистецтво».

Імпресіоністи відкрили красу натурального, природного світу, бо
природа для них – великий і невичерпний у своїх проявах світ. Художники
любили малювати свої картини не в майстерні, а на відкритому повітрі.
К.Моне зазначав: « У мене ніколи не було майстерні, і я не розумію, як
можна зачинятися в кімнаті. Це годиться для малювання,
Е.Мане. Олімпія. для
живопису – ні».

Світ у творах імпресіоністів не є статичним, він рухливий, мінливий,
розмаїтий у своїх змінах. І людина – органічна частина світу, вона не
протиставлена йому, а живе з ним одним життям. Тому імпресіоністи
«вписували» образи людей у свої пейзажі. Людина у тісному зв’язку зі
світом, із природою, зі своїм середовищем – улюблений сюжет
імпресіоністів.

Художники прагнули відновити «цілісність світу», а звідси їхня нелюбов
до чітких контурів, чітких меж між об’єктами. Працюючи дрібними мазками,
вони досягали ефекту злиття їх в один цілісний образ світу.

На відміну від реалізму, який зорієнтований на зображення типового,
загального, імпресіонізм зорієнтований на об’єктивно одиничне, подане
крізь суб’єктивне сприйняття художника.

Мистецтво Едуарда Мане, автора портрета С.Малларме, відзначається
перехідним характером. З одного боку, він зберігає вірність традиціям
реалістичного зображення, а з іншого – належить уже новому часу, добі
модернізму. Як інші художники-реалісти, він правдиво зображує життя
людей, цікавиться представниками нижчих класів, виявляючи до них
відкрите співчуття; використовує традиційні засоби письма (чіткі
контури, поетику контрастів тощо). Водночас Мане винайшов нові прийоми
живопису, заклавши засади імпресіонізму. Він намагається відтворити
майже невловимі стани людини, його цікавлять зміни в духовному світі
особистості й у природі, мінливі миттєвості життя людей та навколишньої
дійсності.

Картини «Хлопчик з собакою», «Флейтист», «Еміль Золя», «Балкон»,
«Читання», «У човні», «Бар в Фолі-Бержер» зображують людей, яких автор
застав у певний момент життя. Навколо них – звичайне середовище, але
кожен із героїв Мане несе в собі свій неповторний душевний настрій.

Е.Мане та його сучасники-імпресіоністи будували своє мистецтво на
новітніх досягненнях теоретичної оптики, спираючись на праці Гельмгольца
і Шеврейля.

Трактування ними кольору як окремих мазків чистих фарб, що певним
чином, з певної відстані сприйняті оком; ліній як зіставлення по-різному
зафарбованих (чи по-різному освітлених) поверхнею; світотлотіні як
іншого вияву світла, як сполуки й боротьби світлових променів різної
сили – усі ці творчі засади імпресіоністичного живопису пов’язані з
тогочасною теоретичною оптикою.

Імпресіоністи зрозуміли, що домінуючу роль відіграє не колір, а світло,
всі кольори здатні до взаємопроникнення і є різними проявами світла
(світлового променя), а звідси – зникають межі між різними кольорами й
предметами.

У картинах Е.Мане Еміль Золя цінує передусім орієнтацію художника на
уважне вивчення реальних явищ реального світу, на наукову достовірність.
Якими б незначними та маленькими не були ці явища, їх аналіз

Е.Мане. важливіший за історичні полотна, аніж
композиція, що є Любитель абсента плодом уяви художника. Е.Мане
першим почав робити

світло головним героєм своїх картин: «Головне у картині – світло», —
вважав митець.

А.Чегодаєв зазначає, що новизна цього мистецтва полягала не тільки в
новому баченні світу в усьому його розмаїтті, а й у новому баченні
людини, новій оцінці людини. «Мане, а слідом за ним Дега здобули
шекспірівську свободу у ставленні до людини, втративши повагу до
соціального становища, та вони взагалі були байдужі до «місця» людини в
тодішньому буржуазному суспільстві… У Мане справжня сутність різних і
складних людських характерів визначалась душевним ладом, настроями,
стремліннями, що виявлялися в певні моменти…».

Викладач зарубіжної літератури. С.Малларме захоплювався картинами
імпресіоністів і у своїй творчості, особливо в ранній її період, у
1860-ті роки. Так само, як Бодлер, Верлен, він близький до
імпресіоністичного сприйняття дійсності, змальовує ліричного героя своїх
віршів як тілесну істоту. Світ розкривається через зорові, слухові,
смакові та інші відчуття. Послухаємо вірш «Видіння», написаний у 1863
році.

В осмуті місяць зблиск. Ридали серафими,

Серед безмовності, над квітками хисткими

Стискаючи смички, і линув з віолін

Музики білий схлип та просинь пелюстин.

Це першого твого цілунку день минався.

Замріяність моя, що нею я карався,

Сп’янялась лагідно духманню всіх жалів,

Що не вагаючись, нечутно їх лишив

Врожай сновидних мрій у серці, спраглім завше.

Блукав я, погляд свій у давній брук уп’явши,

Коли на вулиці, в вечірній сяйвині.

Із сонцем в кучерях з’явилась ти мені,

Мов фея всміхнена в світлястому одінні,

Яка проходила крізь сни мої дитинні,

Поволі ронячи з тонких долонь своїх

Букети зір, пахкі та білі, наче сніг.

(Переклад М.
Москаленка)

У вірші відчуваємо вплив романтичної естетики на творчість Малларме.
Тут присутні традиційні романтичні символи, на фоні слабкого світла
(місячного сяйва) виникає неясний образ коханої, яка (за контрастом до
фону) несе світло. У неї в кучерях сонце, її одяг світлий, осяйний, а в
руках у неї – букети зірок, що також світяться яскравим білим світлом.

Ліричний герой замріяний, він увесь у полоні своєї мрії про кохану.
Його образ окреслено невиразно, лише окремими штрихами.

Другий період творчості С.Малларме, пізній, складається в 1870 роках,
але центр зрілої творчості припадає на 1880-ті роки.

У 1885 році велика група молодих поетів, які оголосили себе
прихильниками нового напряму в літературі – символізму, назвали Малларме
«Метром символізму». Вони вважали його своїм учителем і наставником у
новому мистецтві.

У творах С.Малларме цього періоду загадковість поезії стає очевидною.
Якщо раніше він прагнув якомога докладніше відобразити світ речей, то
відтепер бачить завдання поезії в тому, щоб знайти приховану подібність
між предметами, розкрити невидимі відносини, які незримо пронизують усю
предметну дійсність. Ця дійсність повинна бути «розпредмечена» так, щоб
замість конкретної речі перед нами постала її «суща ідея», яка
визначається її місцем в аналогічній структурі світобудови. «Я кажу:
квітка! – пояснює свою думку Малларме, — і ось із глибини забуття, куди
від звуків мого голосу поринають силуети будь-яких конкретних квіток,
починає виростати щось інше, ніж відомі мені квіткові чашечки; це…
виникає сама чаруюча ідея квітки, якої не знайти у жодному реальному
букеті».

Звідси – найважливіша заповідь Малларме: «Малювати не річ, а враження,
яке вона справляє», причому під «враженням» він розумів не суб’єктивний
і короткочасний (імпресіоністичний) ефект від швидкозмінного зовнішнього
світу, а ту омріяну мить, коли поету вдається доторкнутися до потаємного
«змісту» предмета. Зробити це можна, лише відмовившись від старої,
описової поетичної мови і створивши натомість нову – сугестивну (мову
навіювань, натяків). За його словами, предмет, якого торкається звичайне
слово, миттєво ущільнюється, стає відчутним, ніби напружується і
стискається у грудку, щоб заявити про своє індивідуальне існування. А
предмет, якого доторкнулося сугестивне слово, навпаки, ніби
розслабляється і розкривається – розкривається як усередину (роблячи
доступною власну глибину), так і назовні, назустріч іншим предметам, які
починають перетікати і перетворюватися одне на одне найнесподіванішим
чином. Довершене володіння цим таїнством, на думку Малларме, якраз і
створює символ.

2

?

E

I

Z \ I

???????????????I

I

,

.

n

r

¦

E

gd?F?

gd

„@

]„uy^„@

hv[

hv[

!

gd?B?

hv[

hv[

gd©v

gd

hOv

hOv

h

h

h

h

hv[

?????????z

gdi0y

hA

hA

hO

имволічну теорію Малларме довів до крайнощів, радячи читати чотирнадцять
рядків сонета разом, як читають партитуру симфонії.

Студентка читає вірш С.Малларме «Віяло (пані Малларме)»

Так немов заради мови

В небі луни розляглись

Кинувши свій дім чудовий

Вірш майбутній рине ввись

Змах крила серед покою

Віяло неначе тінь

Бо здається за тобою

Зблисла дзеркала глибінь

Чисте (хоч на нього злине

Гнаний в кожному зерні

Прах незримий це єдине

Болю завдає мені)

Хай би вік воно ясніло

У твоїх долонях мила.

(Переклад М. Москаленка)

Викладач зарубіжної літератури. Цей вірш датується 1891 роком і
присвячений Марії Малларме, дружині поета. Віяло дружини стає імпульсом
для поетичних міркувань ліричного героя. Образ віяла створюється не в
предметних деталях, а через враження та асоціації. Тут ми знаходимо
приклад розпредметнення світу Малларме. Хоча у творі є певні реалії
речей (віяло, дзеркало, долоні милої), але їх значення вже не суто
матеріальне. Думка про «вись», про іншу реальність, відображенням якої є
цей речовий світ, зумовлює основну тему вірша. Реальна і відображена (з
допомогою дзеркала) дійсність співіснують в одному просторі вірша. Отже,
віяло – змах крила, «тінь серед покою» — навіяло думку про Невідоме.

Студент-літературознавець. Багатьом читачам вірші С.Малларме здавалися
незрозумілими, критики робили спроби пояснити їх. А що автор? Він
посміхався у пишні вуса і погоджувався з усім, що «вичитували» з його
віршів, бо не прагнув бути зрозумілим. Малларме повторював, що текст
повинен давати про символічне значення твору не більше уявлення, ніж
може дати про симфонію спостереження за беззвучними рухами диригента.

Літературознавці відзначають музикальність поезії С.Малларме, яка
походить від прагнення поета вловити невловиме заради того, щоб виникло
«сяйво Ідеї». Музика зустрічається із віршем, щоб стати Поезією», —
писав поет. «Споглядання предметів, образ, виплеканий мареннями, які
вони навіюють, — ось таке справжній спів».

С.Малларме зазначав: «Поезія є те, що дозволяє висловити – з допомогою
людської мови, яка здобула свій первісний ритм, — прихований зміст
розмаїтого буття: тим самим вона дарує нашому тлінному життю справжній
сенс, і тому Ідеал будь-якої духовної діяльності полягає саме в цьому».

Поезія символістів стала особливою музикою, у якій мелодія складалася зі
співзвуччя, ритму інтонації, пауз і недомовок. Один із представників
французького символізму С.Мерріль у статті «Кредо» стверджував, що
«поезія – одночасно Слово і Музика… Словом вона промовляє і мислить.
Музикою співає й марить».

Викладач музики.

Поезія С.Малларме захоплювала французького композитора Клода Дебюссі,
який у своїй музиці через враження, відчуття прагнув проникнути до
істини. Вірші поетів-символістів надихали його на створення новаторських
музичних творів, яким притаманна здатність захоплювати, естетично й
морально піднести людину.

Клод Ашиль Дебюссі народився поблизу Парижа в серпні 1862 року. З
дитинства вчився гри на фортепіано, закінчив Паризьку консерваторію.
Виступав як диригент і піаніст з виконанням своїх творів. Відомий також
як музичний критик, якому притаманні тонка проникливість, сміливість,
незалежність, гострота, а також парадоксальність суджень.

На творче становлення Дебюссі мали вплив сучасний йому живопис
художників-імпресіоністів та поезія парнасців, Ш.Бодлера, П.Верлена,
С.Малларме.

Значення Дебюссі визначається головним чином творами середнього періоду
його творчості (1892-1905рр.), коли він зблизився з гуртком митців, які
відвідували знамениті «вівторки» Малларме. Саме тоді розквітла його
творчість як найвизначнішого представника імпресіонізму в музиці.
Дебюссі створив імпресіоністичну мелодику, що відзначається гнучкістю
нюансів, але в той же час певною невизначеністю. У його мелодиці
переходи-переливи переважають над ясністю малюнка, рух – над
кристалізацією, мінливість – над сталістю. Най- важливіші її риси –
тендітність, примхливість, розмитість контурів. Звідси й тематизм
Дебюссі, позбавлений чіткої визначеності, завершеності.

До творів С.Малларме композитор звертався два рази – в перший свій
період творчості та вже на початку ХХ століття. 1894 року з великим
успіхом в присутності С.Малларме була вперше виконана оркестрова
«Прелюдія до «По- лудня фавна», еклоги поета. Цей музичний твір
відзначається витонченістю, відображенням легкого смутку поезії
почуттів, і явив собою майже маніфест імпресіонізму в музиці.

У 1913 році Дебюссі пише вокальні твори на вірші С.Малларме «Віяло»,
«Зітхання», «Маленьке прохання». Поетичні твори Малларме невимушено
поклалися на музику, легку, ніжну, витончену. Послухаємо у записі один з
них.

Музичний стиль цих мініатюр за своєю своєрідною мозаїчністю повністю
відповідає віршам Малларме. Музична тканина насичена гармонійними
знахідками, колористичними звуковими фрагментами, ускладненою метро-
ритмікою. Відтінки почуттів виражені з надзвичайною майстерністю.

В історію музики К.Дебюссі ввійшов як композитор, музика якого вражає
новизною бачення світу, відображених у ній почуттів, силою, сміливістю
та красою вираження.

Викладач зарубіжної літератури. У нас є студенти, які часто
користуються послугами Інтернету. Перед заняттям вони отримали завдання
знайти на сайті Mallarme цікаві матеріали, присвячені творчості поета.
Яка ж інформація про митця як поета і особистість зацікавила їх?

Студент-пошуковець. Я знайшов досить багато цікавих статей французь –
ких літераторів кінця ХІХ ст. та сучасних літературознавців. Так, у
статті А.Горянського «Світ і метод Стефана Малларме» відзначається, що
твори цього поета навіть геніям літератури здається незрозумілою. Лев
Толстой писав: «Я прочитав кілька віршів С.Малларме. Всі вони позбавлені
будь-якого змісту». На що автор статті зауважує: «Безглуздим сонет
назвати не можна (йдеться про вірш «Пан»), і якби Толстой захотів його
зрозуміти, він би, вочевидь, зрозумів – тим більше читаючи мовою
оригіналу. Але, напевно, не захотів. І був по-своєму правий:
розгадування віршів більше схоже на салонну гру, ніж на прилучення до
високого мистецтва». Літературний критик відмічає й те, що в історію
світової літератури Малларме ввійшов як поет-експериментатор. Але в
цьому він є суперечливий творець нового: з одного боку, митець прагне до
традиційних форм, зокрема сонетної, з іншого – прагне руйнування цих
форм. Експериментував він і в царині віршованих розмірів. Малларме був
одним з піонерів верлібру, його перу належить кілька прекрасних віршів у
прозі.

Зацікавила мене також і стаття французького письменника Анре Жида
«Стефан Малларме», написана 1898 року. Ось її початок: «Стефан Малларме
вмер – серце наше охоплене сумом. Як міг би я сьогодні говорити про щось
інше? Його творіння вкривають автора славою неголосною, але чистою; усе
тут відзначено красою, яка не знає суму і навіть просто людського
хвилювання; вже зараз вони наділені спокоєм і безсмертною ясністю; це і
є слава, — прекрасна, а одночасно й гірка.

З якоюсь жорстокою гордістю, і швидше за все цілком природно, одною
силою своєї незрівнянної думки, Стефан Малларме відсторонив свою
творчість від життя. Життя текло довкола нього, мов ріка, яка обтікає
борт корабля, що знаходиться на якорі: він ніколи не був захоплений
плином часу».

Критик також вважає, що для Малларме література була метою, справжнім
призначенням життя; він пожертвував заради літератури всім, бо вірив у
своє призначення, і напевно, в історії французької літератури важко
зустріти приклад такої відданості.

Можна по-різному ставитися до творчості Малларме, але в історії
поезії він завжди буде займати місце, відмінне від інших. Вождь
символістів сам перетворився в символ — символ ускладненої поетики.
Кожен вільний писати так, як йому подобається, кожний вільний читати те,
що йому подобається, але з певного часу й читачам, і письменникам стало
простіше орієнтуватися між двома полюсами — полюсом ясності і полюсом
темряви («позамежної ясності», як називав її Малларме).

Викладач зарубіжної літератури. Малларме сприймав мистецтво як нову
релігію, як божество, якому треба поклонятися, але при цьому читач має
бути підготовленим до сприйняття поезії, у нього має бути бажання шукати
таємниці в тексті. В символістських творах попередників Малларме символ
є певним знаком, який через безліч спонтанних асоціацій може хоча б
наблизити читача до певного розуміння (нехай навіть на інтуїтивному
рівні) тексту. А символи Малларме – витвір «штучний», поет не
намагається об’єднати стихії, віднайти в світі відповідності і гармонію;
він сам хоче творити цю «суб’єктивну» гармонію. Тому поезії Малларме
навіть підготовленим читачем іноді сприймаються як ребуси-загадки, немов
би перевіряючи глибину обізнаності і утаємниченості читача.

Прослухайте вірш поета, відомий під назвою «Лебідь».

Краси пречистої безсмертний гордий син,

ударом п’яних крил чи ти розіб’єш нині

забуте озеро, де покриває іній

прозорий зльотів лід, що не дійшли вершин?

О лебедю, згадай, ти був і є один

прекрасний, та дарма змагатися в пустині:

ти в пісні не сказав, в якій це жить країні,

як мертвої зими засяє сонний сплін.

Ти шиєю струснеш білясту агонію,

одкинеш безмірну просторів стихію,

але не жах землі, що крила полонив.

І як мара в імлі леліє сяйвом срібним,

холодним сном зневаг навік себе ти вкрив,

о лебедю, в своїм вигнанні непотрібним!

(Переклад М. Драй-Хмари)

Малларме вважав, що в поезії завжди повинна буди загадка, спробуємо і ми
розгадати її.

Як ви гадаєте, які почуття прагнув передати автор?

Які почуття він хотів викликати в читача?

Чи почули ми автора?

Наскільки зрозуміло висловився автор?

Викладач зарубіжної літератури. Поезія «Лебідь» була створена 1885
року і вважається одним з хрестоматійним прикладів образу Поета в
символістсь- кому мистецтві. Малларме відштовхується від відомої
романтичної метафори про Творця, протиставленого повсякденному, суєті,
юрбі, матеріальному. Тільки Поет спроможний читати Книгу вічності, а
приземлене оточення відплачує йому ненавистю.

Як, на вашу думку, ця тема розкривається в поезії?

Що заважає Поетові –Лебедю піднятися в небо?

Розкрийте ідейно-художню роль символів у творі Малларме.

Малларме цікавить внутрішній стан Поета під час пошуку Ідеалу, а не його
стосунки зі світом. Основна тема сонета – спроба Поета подолати
внутрішню кризу, ситуацію безплідності. Поет-Лебідь прагне піднятися в
небо, у блакить, але не може подолати твердь крижин. Малларме в
захопленні від прекрасного птаха, він використовує низку епітетів, аби
описати красу лебедя: безсмертний, гордий, прекрасний. Але льодяна
пустиня, крижані лани скували його. Лебідь може «струсити агоній смуток
білий», однак є тягар, важчий за це: «вбивчий жах замерзлої землі», який
від колишніх величі й сміливості залишив тільки спогади. Тепер, «коли
безплідної зими заблиснув сплін», доля Лебедя – «марне вигнання», тобто
існування без контакту з Вічністю.

У поезії постійно зустрічаються епітети, які передають відтінки білого
кольору: «іній прозорий зльотів лід», «струснеш білясту агонію», «сяйвом
срібним». Білий колір – символ безплідності. Сфери об’єктивного
(лебідь, який вмерз у прозорий лід озера) і суб’єктивного (поет)
утворюють символічну двоєдність. Приречена на страждання душа поета
«запозичує» із зовнішнього світу явища, які спроможні передати її стан.

Незважаючи на те, що крига не дає змоги піднятися прекрасному лебедю,
він «вкрив своє ясне чоло презирства гордим сном у марному вигнанні».
Ма-лларме проголошує не зневагу до оточення, а внутрішню висоту, духовне
сходження до таємничої висі.

Образ лебедя втілює творчий геній митця, що завжди прагнув крізь
матерію досягнути вершин успіху.

Українською мовою сонет Малларме перекладали М.Терещенко,
М.Москаленко, Д.Паламарчук, кожен з перекладачів намагався по-своєму
передати філософську глибину й довершеність форми сонета.

Спробуємо порівняти різні переклади поезії Малларме.

Студенти, об’єднані в окремі підгрупи, отримують завдання порівняти
переклад сонета «Лебідь» С.Малларме М.Драй-Хмарою з перекладом
М.Москаленка та М.Терещенка, а після цього відповісти на питання:

Яким постає перед нами образ лебедя в перекладах сонета С.Малларме
М.Драй-Хмарою та перекладами М.Москаленка і М.Терещенка?

Лебідь

Незайманий, палкий, з пишнотою пір’їн,

Ударом п’яних крил чи він зламає нині

Забуте озеро, де укриває іній

Прозорих злетів лід, сяйливу твердь крижин?

І лебідь давніх днів згадав: прекрасний він,

Але не звільниться: у смертному квилінні

Не співано хвали придатнішій країні

Коли безплідної зими зблиснув сплін.

Струсити зможе він агоній смуток білий,

Усе, чим обшири всевладні полонили,

Але не вбивчий жах замерзлої землі.

В єдиній, спалахом окресленій місцині

Застиглі сни зневаг на крижаному тлі –

В вигнанні марному покрови лебедині.

(Переклад М. Москаленка)

Безсмертний, чарівний, скажи, невинний ти

Ударами крила чи зможеш розламати

Це озеро міцне, де мріє крізь загати

Прозорих зльотів лід. У сяйві красоти!

Як лебедю в житті цей сон перемогти?

Немає більш йому надії заспівати

Про край омріяний і прибраний у шати,

Коли кругом нудьга і крижані світи.

Тремтяча шия снить у білій агонії.

Розбити в простір той, що інеї завії!

Але гнітить земля. І падає крило.

Мов привид, що застиг в блискучім пориванні,

Самотній лебідь вкрив своє ясне чоло

Презирства гордим сном у марному вигнанні.

(Переклад М. Терещенка)

(Після обговорення лідери груп повідомляють про виконання завдання.
Результати дослідження можуть містити такі відомості:

Лебідь Малларме (у перекладі Драй-Хмари) безсмертний, гордий,
прекрасний, одкидає безмір просторів і поринає в холодний сон зневаг.
Вже перший рядок поезії («Краси пречистої… син») говорить про те, що
поет дотримується поривання парнасців до Краси, пошуку довершеного
образу. На змістовому рівні в сонеті (в перекладі Драй-Хмари) можемо
виділити контрастні пари: лебідь – лід, озеро, холод; краса в світі –
«жах землі»; талант – посередність.

У перекладі М.Москаленка сонета «Лебідь» ще точніше висловлені
контрастні пари, що пов’язані з центральним символом лебедя. Лебідь є
незайманим (чистим). Ще більше поглиблюється антитеза: білий сніг і
крига – білий (чистий, незайманий) лебідь. Але білизна снігу мертва, бо
зима в тексті «безплідна». Лебідь у перекладі М.Москаленка слабкіший,
ніж в перекладі Драй-Хмари (мабуть, це суб’єктивне сприйняття тексту
перекладачем). Лебідь перебуває в смертному квилінні. Смутку агонії,
стану спліну, прирікаючи себе на сни зневаг і марне вигнання).

Викладач української літератури. Неоднозначність символістських
текстів, можливість величезної кількості тлумачень іноді впливала на
долю митців, залежно від того, хто читав і тлумачив ці тексти. Так,
М.Драй-Хмара, один з українських неокласиків, написав сонет «Лебеді»
відразу після перекладу сонету «Лебідь» С.Малларме. Історія цього
перекладу – це історія розправи заангажованої української літератури з
«інакомислячим» митцем. Була вирішена не тільки творча доля поета, а й
життєва доля людини – науковця. професора Драй-Хмари. Свій сонет
«Лебеді» (1928) він присвятив товаришам-неокласикам, яких недаремно
називали «п’ятеро з Парнасу».

Лебеді

Присвячую своїм товаришам

На тихім озері, де мліють верболози,

давно приборкані, і влітку, й восени

то плюскоталися, то плавали вони,

і шиї гнулися у них, як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози

і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, —

плавці ламами враз ті крижані лани,

і не страшні для них були зими погрози.

О гроно п’ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.

Цей твір був надрукований у першій книзі альманаху «Літературний
ярмарок» поміж творів М.Хвильового, І.Сенченка, Ю.Смолича, Остапа Вишні
та ін. Але сонет помітили, «взяли на замітку», визнали крамольним, бо
він проповідував «ворожу ідеологію». У тогочасній літературній ситуації
в Україні такий твір був подібний до вибуху. Даремно потім Драй-Хмара
пояснював, що спирався в своєму перекладі лише на текст Малларме.
«Лебеді» Драй-Хмари були активними, «буйними», нездоланними співцями,
які наважуються дерзати в «океані кипучого життя», їм «не страшні… зими
погрози». А Лебідь Малларме замерзає (вмирає) «в своїм вигнанні
непотрібним». Ця «мертва зима» (байдужість до світу, людей, сірої маси)
вбиває лебедя-митця в прямому і переносному значенні. Може, саме тому
«Лебеді» Драй-Хмари і стали «лебединою піснею» для автора, позбавивши
його не тільки можливості творити, діяти, а й жити. Навколишній світ в
поезії «Лебеді» надто конкретно пов’язаний із одчаєм і зневірою, неволею
і небуттям, більш того — його «крижані лани» містять у собі погрозу.
Чому не повірили М.Драй-Хмарі, що його твір «Лебеді» — це лише переклад
поезії С.Малларме? Бо образ Лебедів доводить певну (ідеологічну) ідею
автора надто прозоро. Сонет прозвучав як «мужній голос на захист друзів
– з вірою в чистоту, правоту і невмирущість їхнього естетичного ідеалу»
(І.Дзюба).

Викладач зарубіжної літератури

Композитор Ріхард Вагнер вважав, що витвір мистецтва майбутнього
стане продуктом синтезу всіх видів мистецтва: поезії, музики, живопису.
У цьому сенсі вірші Стефана Малларме можна віднести до творів
майбутнього. І сьогодні поезії Малларме надихають художників,
композиторів на створення справжніх шедеврів, тому що світ поета, за
його власними словами, є світ краси.

PAGE

PAGE 3

Похожие записи