Реферат на тему:

Вікові рівні самовиховання та їх характеристика

План

1. Формування навичок самовиховання у молодшому шкільному віці.

2. Цілеспрямоване самовиховання у підлітковому віці.

3. Психологічні основи самовиховання у юнацькому віці.

1. Формування навичок самовиховання у молодшому шкільному віці

У кожному віковому періоді існують особливості й можливості
самовиховання, знання яких необхідні для педагогічного керівництва цим
процесом Уже в дошкільному віці проходить активна соціалізація
особистості, формується ставлення до себе, самостійність, наслідування
стає більш усвідомленим, створюючи передумови для переходу до
елементарного самовиховання.

Педагогічне “відкриття” молодшим школярам ідеї самовиховання зводиться,
в основному, до доступного пояснення і показу їхньої позитивної
поведінки та до ознайомлення з найпростішими засобами набуття потрібних
навичок.

Властивість молодших школярів наслідувати старших ставить на перше місце
роль особистого прикладу вчителя в їх самовихованні. Вчитель для них —
вищий авторитет. Він займає в житті малюка виняткове місце: “Так нам
сказала вчителька!” Авторитет учителя є одним з найважливіших факторів
самовиховання.

Ось чому велике значення для усвідомлення дітьми своєї поведінки має
оцінка педагогом їх вчинків і дій.

Висловлена вчителем думка про поведінку дитини сприяє закріпленню
позитивних рис, підсилює бажання учня виправити свої недоліки. Як ніхто,
малюки відчувають потребу в заохоченні з боку вчителя. Воно посилює їх
упевненість у собі, в своїх силах, має велике значення у самовихованні.

Великий вплив на молодшого учня мають і ровесники Малюки швидко
сприймають кращі якості товаришів — витриманість, наполегливість,
сміливість і т. п. Так само значна частина порушень дисципліни в
молодших класах є результатом сліпого наслідування товаришам —
зачинателям порушень.

У формуванні особистості учня особливу роль відіграє дитячий колектив,
правильно керований учителем. Спілкування в колективі дає змогу дитині
оцінювати не тільки поведінку товаришів, а й свої вчинки, порівнювати
себе з товаришами.

Колективна оцінка поведінки найсправедливіша в очах учня. Вже в молодших
класах школи вона є дійовим стимулом самовиховання. Проте важливо, щоб
під час таких громадських оглядів критика була тактовною, дружньою, щоб
в учня не вбити віри в себе, не принизити його, а викликати активне
прагнення до самовдосконалення.

У колективі малюків завжди палко обговорюється все, що стосується
кожного з них. З колективної оцінки починається самопізнання дитиною
власних дій, а усвідомлення власних вчинків допомагає дитині керувати
своєю поведінкою. Приклад інших допомагає їй зрозуміти хибність
поганого, активніше прагнути до самовдосконалення.

Завдяки об’єктивній оцінці особистості учня педагогом і правильному
спрямуванню ним громадської думки колективу діти дістають уявлення про
свою поведінку.

Авторитет дорогої людини набуває у свідомості малюка величезного
значення. Такий дорослий може багато зробити для самовиховання свого
молодшого друга: навчити володіти собою, на власному прикладі показати,
що і як треба виховувати в собі.

У молодшому шкільному віці, порівняно з дошкільним, виховний вплив
примушування набагато зменшується. Тому вмілі педагоги, поряд з
вимогливістю до дітей, дбають про розвиток у них самосвідомості,
допомагають учням самостійно розбиратись у хороших і поганих вчинках,
діях.

Корисними щодо цього є індивідуальні бесіди, під час яких педагог
спонукає дитину замислитись над собою, вчить стримувати себе, долати
свої недоліки.

Важливу .роль у самовихованні молодших школярів відіграє трудова
діяльність. Самостійне виконання першого, навіть найпростішого
доручення, викликає в учня впевненість у собі, сприяє дальшому розвитку
самостійності.

В процесі праці виробляється відповідальність за доручену справу, її
результати, змінюється ставлення до себе.

Виховання звички працювати починається з елементарного
самообслуговування.

Зважаючи на фізіологічні та психологічні особливості дітей молодшого
шкільного віку, елементи самовиховання доцільно пов’язувати з рухливими
іграми. Ні в якому іншому виді діяльності не проявляється стільки
самостійності, невтомності, товариськості й самовизначення, як у грі.

А. С. Макаренко неодноразово підкреслював значення гри у формуванні
особистості дитини. “Гра,— говорив він, — має важливе значення в житті
дитини, має те ‘ саме значення, яке у дорослого має діяльність, робота,
служба. Яка дитина в грі, така з багатьох поглядів вона буде в роботі,
коли виросте”’. К. Д. Ушинський зазначав, що “для дитини гра —
дійсність…”, під час гри дитина “…пробує свої сили і самостійно
розпоряджається своїми ж творіннями”

Для формування елементарних навичок самовиховання в учнів молодшого
шкільного віку гра має неоціненне значення. Неухильне підкорення
правилам гри вже є самовихованням. Для самовиховання молодших школярів
не менш важливим є емоційність гри. У більшості справ, якими вони
займаються завжди є елементи гри, і це цілком природно, у цьому
знаходить своє відображення особливість психіки дітей.

У стимулюванні молодших школярів до самовдосконалення дійовим засобом є
змагання: “хто краще? хто спритніше? хто швидше?” Таке змагання повинно
сприяти вихованню товариської взаємодопомоги, колективізму, розвиткові
почуття відповідальності за честь колективу.

У молодших школярів дуже розвинене прагнення до особистої перемоги, що
може негативно позначатися на їх характері, тому педагогові,
підсумовуючи гру чи змагання, слід вдаватися до оцінки колективу в
цілому. Важливо, зокрема, оцінювати колектив за суспільно корисну працю.

Всі види діяльності молодших школярів — навчання, праця, ігри, виконання
громадських доручень, спостереження за природою, ведення календаря
погоди тощо — при вмілому педагогічному керівництві стають засобами
самовиховання дітей.

Знаючи позитивні риси і недоліки кожного учня, вчитель допомагає учням
відповідно розподіляти свої громадські доручення. Водночас він спрямовує
діяльність кожного учня на виховання в собі тих рис, яких йому не
вистарчає, спостерігає за самовихованням, дає поради.

Колективна оцінка має великий вплив на кожного. Малюки — завжди щирі, не
скривджуючи когось, вони висловлюються на чистоту. Така громадська
оцінка вчинків окремих учнів не викликає в них образи.

Прямо чи опосередковано оцінка товаришів переходить у самооцінку і,
таким чином, позитивно впливає на всю діяльність школяра. Та цим справа
не обмежується. Адже вдруге і втретє вчитель порадить Колі, як стати
чесним, Сашку — що треба зробити для подолання боягузства, як стати
хоробрим, Петру — як виробити працьовитість, перебороти лінощі.

Учитель слідкує за тим, як виконують діти його поради, активно спрямовує
їх поведінку. Діти й самі добирають для себе засоби самовиховання.

Самовиховання молодших школярів, отже, обмеженої віковими та
індивідуальними особливостями, воно має елементарний характер. Проте
правильне педагогічне спрямування роботи дітей над собою набагато
підсилює виховний вплив педагогів, створює в дітей моральну перспективу
повсякчасного самоконтролю. Надалі, в підлітковому та юнацькому віці,
елементи роботи над собою переростають в усвідомлену систему
самовиховання, самовдосконалення.

2. Цілеспрямоване самовиховання у підлітковому віці.

Нервова система, як і продукт її вищих відділів — вища нервова
діяльність, в процесі життя і діяльності може зазнати великих змін.

Це твердження стосується і дітей підліткового віку, в яких відбувається
активна фізіологічна і психічна “добудова” організму. Зокрема, під дією
виховання у підлітків посилюються функції другої сигнальної системи, що
позначається на зростанні їх внутрішньої свідомості. На відміну від
дітей молодшого шкільного віку у підлітків поступово розвивається
логічне, абстраговане( мислення, яке не завжди спирається лише на
безпосередні наочні образи та враження.

Однією з важливих особливостей дальшого формування організму в цьому
віці є початок статевого розвитку, що, в свою чергу, відчутно впливає на
роботу мозкуі серця, а також на першу і другу сигнальні системи.

Статевий розвиток — не суто фізіологічне явище, адже організм людини
готується і фізіологічне, і психологічно стати дорослим: швидко
розвиваються органи відчуття, ускладнюється діяльність нервової системи,
що спрямовує всі психічні процеси, посилюються вольові потенціали.
Підлітки в період статевого визрівання (дівчатка в 11—14, хлопчики в
13—15 років) стають дуже чутливими і легко вразливими.

На початку підліткового віку, в 11—13 років, у дітей спостерігається
нестійкість гальмових реакцій. Інколи збудження настільки переважає над
гальмуванням, що підліток не здатний стримувати себе. Нагрубивши
дорослому, він згодом жалкує про це і виправдовується, що грубість його
“вирвалась сама”.

Підлітки здебільшого сумлінно виконують відомі їм правила моралі. Але є
чимало фактів, коли, добре розуміючи ці правила, вони порушують їх. Одна
з причин цього явища полягає в тому, що моральні поняття, засвоєні
учнем, закріплюються лише в його свідомості, а не в почуттях. Він знає,
як треба поводитись, але примусити себе не спроможний. Перевага
нестриманих бажань над нестійкою самозабороною, яка виникає у
свідомості, призводить до недозволених вчинків. Коли свідомість не
підкріплюється силою емоцій, негативні вчинки часто переростають у
тенденцію нестійкої поведінки. Так буває не лише тоді, коли “важкий”
учень ще не перевиховався, а й коли він, давши слово не робити так,
надалі втрачає самоконтроль, продовжує порушувати норми поведінки.
Причиною негативної поведінки учня буває й слабка воля, коли він не
спроможний “захиститись” від раптових бажань.

Зустрічається чимало випадків, коли підліток ще не вміє розбиратись в
таких моральних поняттях, як дружба, мужність, доброчесність тощо.
Наполегливість він ототожнює з упертістю, часто хибно розуміє
скромність, чуйність і т. п. Підліткові ще важко самостійно оцінити
життєві факти, розібратись у явищах навколишнього життя, поведінці
героїв літературних творів чи кінофільмів.

Цей складний процес формування людини позначається і на розумовій
діяльності: допитливість і цікавість . малюка перетворюється у підлітка
в шукання нових інтересів, формування власних поглядів, усвідомлення рис
свого характеру. Це — початковий період перетворення дитини у дорослого.

Характер людини, закладений у ранньому дитинстві, поступово усталюється
під впливом навколишнього середовища. І від того, як впливатиме на неї
це середовище, як сприймається цей вплив особистістю, набагато залежить,
яким стане в майбутньому характер людини. Підростаюча людина гостріше
сприймає зовнішні обставини, конфлікти, їй доводиться вперше самостійно
приймати якісь важливі внутрішні рішення, проявляти вольові якості,
випробовувати свої сили в дружбі і товаришуванні тощо.

Старші підлітки (14—15 років) вже не вважають себе, дітьми, але їм ще
далеко до дорослих. Найчастіше вони прагнуть зовні бути дорослішими.

Старший підліток відчуває себе майже нарівні з старшими в сім’ї, з
батьками, прагне, коли доведеться, і діяти, як дорослий. Але як стати
дорослим, хлопчики чи дівчатка поки що не завжди розуміють. У
розв’язанні складних життєвих питань вони часто вагаються, проте
намагаються якнайшвидше стати самостійними, прагнуть якомога раніше
звільнитись від сторонньої опіки. Цим, як правило, пояснюються випадки,
коли підлітки тікають з дому.

“У тому перехідному віці від хлопчика до юнака, який буває в усіх дітей,
у мене з’явилось прагнення до незалежності. Я не хотів жити з своїми.
Хотів жити і працювати окремо від них. Але на роботу мене ніде не
брали,— адже мені було лише 14 років. І я почав тікати з дому, їздив по
різних містах, шукав роботи, шукав свободи — хотів бути дорослим.
Головне — незалежність, головне — самостійність”,— пише доросла людина в
листі до письменника Г.Мединського.

Становлення самостійності в підлітка пов’язане з появою і захистом
почуття справедливості і власної гідності, яке супроводить утвердження
його особистості серед дорослих. Новоутворенням у психіці підлітка є
утвердження совісті — вирішального фактора в самосвідомості.
Самосвідомість — це, насамперед, відчуття людиною ставлення до неї
інших, розуміння своєї ролі серед людей, налагодження стосунків з
навколишнім середовищем. Найважливішим елементом самосвідомості є поява
думок про себе. Інколи людина 14—15 років сама дивується появі цих
думок, “прислуховується” до своєї свідомості.

Становище напівдорослого в колективі дорослих заважає підліткові
утвердити свою особистість. Він шукає свого місця в колективі,
неусвідомлено прагне до самовдосконалення і самовизначення. Потреба у
самовихованні виникає як у вольових, так і в тих підлітків, які мають
слабку волю, проте успішніше працюють над собою, зібрані,
цілеспрямовані, вольові. Це дає підстави сказати, що усвідомлене
самовиховання може починатись у середньому шкільному віці. Найперша
психологічна мета самовиховання підлітків є врівноваження і стабілізація
взаємодіючих процесів збудження та гальмування, а також удосконалення
своєї розумової діяльності, сприймання, уваги, пам’яті. Необхідною
умовою цього повинен бути збіг зовнішніх впливів (середовища) і
внутрішніх проявів (свідомості). В учнів середнього і старшого віку
помітне зростання впливу внутрішніх факторів на регулювання системи їх
поведінки.

Робота над собою може охоплювати різні сфери людського розвитку і
діяльності. Вона може проявлятися в формі морального, фізичного,
емоціонально-вольового, інтелектуального, а також естетичного
самовдосконалення. Людина виховує в собі певні властивості, риси
характеру залежно від своїх планів, основного життєвого напрямку, свого
становища в колективі і т. д.). У молодшому підлітковому віці на перший
план у самовихованні висуваються особисті мотиви й інтереси. Чим
старшими стають підлітки, тим сильніший вплив самовиховання на їх
психологічну і практичну підготовку до майбутнього життя, на їх
профорієнтаційні установки. У поведінці старших підлітків виразно
відчувається перевага життєвих поглядів, пов’язаних з їх уявленням про
майбутню професію або громадську діяльність. Відбуваються значні зміни і
в мотивації поведінки — на перше місце виступають емоціональні
переживання. Згодом у самовихованні зростає роль свідомості. У цей
період появляється (а згодом і переважає) прагнення до самовиховання в
сфері вольових і моральних якостей, виразніше відчувається
індивідуалізація мети самовиховання. Наприкінці підліткового віку учні
цілком здатні до цілеспрямованого самовиховання. Проте самовиховання у
цьому віці, як правило, ще не стає комплексним і різностороннім. У ньому
не помітно прагнення дітей до самовдосконалення в усіх напрямках. Тут
поперемінно виступає то один, то інший напрямок. Наслідком формування
самосвідомості є стихійне самовиховання, яке здійснюється без помітного
зовнішнього впливу. Серед підлітків можна спостерігати безліч випадків
самовиховання за допомогою “прийомів”, винайдених ними самими. Скажімо,
підліток хоче показати товаришам свою хоробрість і, не маючи
попереднього тренування, поринає взимку в ополонку. Щоб виховати
мужність, дехто з них спускається з другого поверху будинку по мотузці,
або “виховує” витримку, тримаючи руку над вогнем. Педагогам нелегко
буває роз’яснити учням штучність і недоцільність таких “прийомів”
самовиховання. Досвідчений учитель зуміє спрямувати вихованців на
правильний шлях самовиховання, тактовно і послідовно навчить їх
доцільних і розумних прийомів роботи над собою.

Аналіз самовиховання вольових якостей у підлітків показує, що в
11-12-річному віці більш результативним є виховання витримки, вміння
доводити розпочату справу до кінця, а в 13-15 років — терпіння,
наполегливості та самовладання.

Самовиховання молодших підлітків (V-VI кл.) характеризується
імпульсивністю — коли загальний напрям його в основному стійкий, але
здійснюється воно ривками, через інтервали. Учні V-VI класів швидко
захоплюються ідеєю самовиховання, з запалом починають роботу над собою,
але часто не доводять справу до кінця, ентузіазм їх спадає. На деякий
час вони зовсім припиняють самовиховання; а згодом знову беруться за
роботу над собою. Тому вихователеві треба не тільки допомогти такого
віку учню взятися за самовиховання, а й тактовно контролювати, постійно
підтримувати бажання підлітка працювати над собою.

Декілька вихованців V класу вирішили кожного дня займатись ранковою
гімнастикою на подвір’ї школи-інтернату в спортивних костюмах і в
будь-яку погоду. Місяць вони тримались, коли ж наступили холоди,
кількість їх поступово зменшувалась, а ще через місяць вони зовсім
перестали виходити на подвір’я. Це помітив вихователь, поговорив з ними,
знайшов новий стимул, і самовиховання продовжувалось.

Спад у самовихованні після першого захоплення пояснюється здебільшого
тим, що для молодших підлітків багато видів роботи над собою є важкими
або зовсім непомильними.

Як і для молодших школярів, для підлітків типовим є зв’язок
самовиховання з практичними діями. Найбільшу результативність у
самовихованні показують підлітки в сфері спорту і трудових навичок.
Перевага рухових елементів у роботі над собою пояснюється фізіологічними
особливостями підліткового віку.

Використовуючи нахил молодших підлітків до трудового і спортивного
самовиховання, доцільно поєднати з цими видами самовдосконалення і
роботу з розвитку вольових якостей та інших рис особистості. Відомо, що
воля і характер не даються людині від природи в готовому вигляді, це не
природжені особливості, а продукт конкретних умов життя, виховання і
самовиховання.

Але не можна перевантажувати програму самовиховання молодших підлітків.
К. Д. Ушинський зазначав, що “…надмірними вимогами можна надірвати і
волю і м’язи і зупинити їх розвиток: але, не даючи їм вправ, ви
неодмінно будете мати і слабкі м’язи, і слабку волю”’.

Непоодинокі випадки, коли підліток, поставивши перед собою правильне
завдання, не справляється з ним і залишає, не добившись конкретних
результатів. “У мене все одно нічого не виходить, мене не переробиш”, —
міркує він, втративши інтерес до самовиховання. Часто буває, коли
підліток, з’ясувавши, що має слабку волю, ставить перед собою непосильне
завдання: негайно зробити волю сильною, не розуміючи, що воля кується
роками, що вона обнімає багато окремих рис, які треба виховувати
поступово і наполегливо постійним тренуванням. О. М. Горький,
звертаючись до молоді, говорив: “Вам треба набувати віру в себе, в свої
сили, а ця віра здобувається шляхом подолання перешкод, вихованням волі,
“тренуванням” її. Вже й маленька перемога над собою робить людину
набагато сильнішою. Ви знаєте, що, тренуючи своє тіло, людина стає
здоровою, витривалою, спритною,— так же слід тренувати свій розум, свою
волю” ‘.

Підліток же часто хоче одразу змінити все в собі — і зазнає невдачі.

Для підлітків характерне прагнення до подвигу. Вони чекають якихось
надзвичайних обставин, коли можна буде проявити себе, їм здається, що в
мирних умовах — у навчанні та праці, у повсякденному житті — немає місця
для подвигу. “А от коли настане час, тоді я покажу себе — вправність,
відвагу, хоробрість. А поки навіщо старатись? Я й так проживу”,— сказав
якось вихователеві учень VII класу Петя Г. Треба було затратити чимало
зусиль, щоб роз’яснити йому, що життя кожної людини складається з
безперервного і нескінченного ряду зусиль вольового порядку — тисяч
маленьких дій, з першого погляду незначних, в ретельному виконанні яких
саме і загартовується воля; довести йому, що треба не піддаватись
лінощам, уміти спрямовувати свої бажання, бути діяльним всюди і завжди.

Підлітки, які не усвідомлюють прямого зв’язку між своєю діяльністю і
суспільними інтересами, здебільшого ставляться “з холодком” до навчання
і праці, до громадської діяльності, а їх мрії про великі героїчні справи
позбавлені реального ґрунту.

У старшому підлітковому віці діти здатні самі вирішувати, що їм
необхідно змінити в своїй поведінці (йдеться про культуру поведінки),
яким видом мистецтва або спорту їм слід займатись.

Навчання як основна форма діяльності учня ставить певні вимоги до його
вольової регуляції (спрямування і підтримування стійкої уваги,
гальмування або обмеження почуттів і т. д.), певних властивостей
особистості (організованості, працьовитості), інтелектуальних якостей
(спостережливості, кмітливості, гнучкості розуму та ін..). Все це треба
враховувати педагогу, спрямовуючи роботу підлітка з самовиховання.

Передумовою цілеспрямованого самовиховання підлітків (учнів V-VIII
класів) є обізнаність класного керівника (вихователя в школі-інтернаті),
а також учителів, які викладають у цьому класі, з теорією і методикою
його.

А. С. Макаренко говорив, що людину слід поставити в такі умови, при яких
вона могла б найповніше проявляти ті якості, які проектуються для її
дальшого розвитку. Знайти правильні шляхи спрямування учнів до
самовиховання педагог може лише при умові всебічного вивчення
індивідуальних особливостей кожного учня, рис і якостей його характеру.
Це дасть змогу правильно розрахувати свої дії, вчасно спрямувати на
самовиховання саме тих учнів, яким це найпотрібніше. .. Педагогові не
можна забувати й того, що прагнення «до усвідомленого самовиховання в
учнів підліткового віку проявляється по-різному. Це залежить від
індивідуальних рис темпераменту, обставин життя, ролі учня в первинному
колективі, його нахилів та інтересів. Отже, педагог в якійсь мірі мов
рентгенолог повинен “наскрізь” бачити свого учня. Але на відміну від
рентгенолога, він ще й “лікує хворобу”, проектує нові якості, відшукує
шляхи до усунення негативних рис і тенденцій у поведінці вихованця.
Спостерігаючи учня, вихователь поступово виявляє зміни, що сталися в
його характері, аналізує обставини, які викликали ці зміни, добирає зас.
С. Макаренко, ґрунтується на його особистих якостях, високій
майстерності, громадській діяльності, усвідомленні ним свого
громадянського обов’язку, на почутті високої відповідальності за
виховання дітей.

Безперечно, особисті якості педагога неодмінно позначатимуться на тих
якостях вихованців, які він “проектує” в них. Ця педагогічна аксіома, на
жаль, не завжди враховується в практиці самовиховання.

Важливим етапом у роботі педагога є створення в дітей інтересу до ідеї
самовиховання. Кожна робота є важкою, поки до неї немає інтересу. Коли ж
збудити інтерес, то й робота принесе глибоке задоволення, стане радістю
в житті.

На цьому етапі корисно ознайомити учнів з елементами психології — з
типами і особливостями темпераменту і характеру, засобами перероблення
їх. Слід, наприклад, провести цикл бесід чи лекцій на теми: “Характер і
темперамент”, “Розум, воля, почуття”, “Тренування розумової діяльності”,
“Виховання почуттів”. На перший погляд, ці лекції є надто науковими, але
практика показує, що вони завжди з інтересом сприймаються учнями .
Матеріал таких лекцій і бесід допомагає учням краще розібратись в своїх
якостях.

Особливістю підліткового віку є й те, що діти ще не вміють глибоко і
об’єктивно оцінити себе. Вони можуть бачити в собі окремі негативні
риси, але не спроможні дати правильну і повну самооцінку.

У розвитку самосвідомості підлітка велику роль відіграє оцінка його
поведінки педагогами, батьками, колективом. Думка колективу високо
цінується підлітком, коли в колективі існує здорова атмосфера.
Педагогові, отже, треба дбати про правильне формування громадської думки
в класі, особливо щодо оцінки окремих учнів, яка повинна бути
справедливою і різнобічною.

У підлітковому віці зростають тенденції до самооцінки особистості.
Допомагають у цьому учням анкети-самохарактеристики, запропоновані
педагогом, “Який я є?”, “Мої хороші і погані якості”, “Що в мене
змінилось?” як вироблення тих моральних рис, які пов’язані з їх
провідною діяльністю — навчанням. Вже зазначалось, як багато важить для
підлітка оцінка колективу. Одним з видів такої оцінки є
взаємохарактеристики: “Що я думаю про тебе?” Не обов’язково, щоб цю
характеристику давали тільки найближчі друзі, тим більше, що в підлітків
буває і неправильне уявлення про дружбу.

У колективі, який підготовлений педагогом до самовиховання, спочатку
починають працювати над собою не всі, а кілька учнів. Адже одні
сприймають ідею самовиховання як власну програму дій, інші — лише як
цікаву інформацію, що конкретно не стосується їх. Розумне і неквапливе
продовження роботи з учнями, в яких поволі розвивається самосвідомість,
розрахунок на наслідувальний приклад, коли вони візьмуться до роботи над
собою за зразком першої групи,— такий курс дій вихователя.

На цьому етапі зростає роль педагога як консультанта, який уважно
стежить за роботою кожного учня, все помічає, не залишає поза увагою
навіть незначних змін у поведінці кожного. Індивідуальні
самозобов’язання завжди цілком конкретні. Один вирішує покінчити з
грубістю, інший, відчуваючи дефекти в своїй вимові, намагається шляхом
логопедичних самотренувань поліпшити мову; слабко фізично розвинений
загартовує свій організм; запальні і грубуваті прагнуть виховати
стриманість; неуважні працюють над виробленням у собі зібраності і т .д.

Таким чином, завдяки самозобов’язанню (особистому плану) учень від
окремих розрізнених дій переходить до певної системи самовиховання, від
початкових самовиховних заходів у вигляді реагувань на зовнішні вимоги —
до цілеспрямованого самовдосконалення.

Здійснюючи керівництво індивідуальним самовихованням, педагог намічає і
проводить колективні заходи пропаганди ідей самовиховання, в яких беруть
участь всі учні класу: читацькі конференції, обговорення книжок,
кінофільмів, диспути (“Для чого живе людина?”, “Наполегливість чи
впертість?”, “Який у тебе характер?”, “В чому мудрість життя?”) тощо.

У класі навіть можна проводити чимало цікавих ігор-тренувань. Наприклад,
на увагу — “Пізнай свого товариша”, “Уважний все розшукає і в темряві”,
на спритність — “Чиї пальці спритніші?”, “Ну й дзвінкі тарілки й ложки”,
на запам’ятовування — “Пізнай пісню по декількох звуках”, “Пізнай друга
по голосу”, на точність— “Часто бачимо, а розмірів не знаємо”, на
спостережливість, на кмітливість, швидкість реакцій і т. д.

Важливим у самовихованні є тренування пам’яті, спостережливості,
мінливості, вміння швидко орієнтуватись.

Колективне моральне самовиховання згуртовує колектив і водночас сприяє
розвитку самосвідомості особистості. Завдяки цьому колектив підіймається
на вищий ступінь — коли громадська думка доповнюється високою вимогою
кожного члена колективу до себе, а бездоганна поведінка та висока
свідомість кожного перетворюються у звичку.

Досвід самовиховання, набутий в отроцтві, дозволить у старшому шкільному
віці (юнацькому) розв’язувати ще серйозніші завдання в справі формування
високоморальної особистості.

3. Психологічні основи самовиховання в юнацькому віці

Пора юнацтва — найбільш плідний час для самовдосконалення. Необхідність
самовизначення як проблема майбутнього самостійного життя, швидкий
розумовий і фізичний розвиток, що глибоко позначаються на внутрішньому
світі юнаків і дівчат, змушують їх шукати шляхів самовдосконалення.

Однією з особливостей юнацького віку є надмірна вразливість і
динамічність у судженнях і висновках. В цілому це позитивне психологічне
явище. Проте воно може перерости у негативну лінію поведінки, коли
міркування і погляди молодої людини не відповідають суспільній моралі.

Життя показує, що поведінка учнів не завжди відповідає їх свідомості.
Непоодинокі випадки, коли старшокласник добре знає, що йому дозволено, а
що заборонено. Але його дії не завжди відповідають відомим йому
моральним нормам.

Багатьом старшокласникам бракує критичного ставлення до себе, до своїх
вчинків, думок і оцінок, прагнень, на які молода людина, як це вона й
сама розуміє, не має морального права. І водночас їм властиве надто
критичне ставлення до дій інших, особливо дорослих — батьків, вчителів.

Дорослі ж не завжди розуміють прагнення молоді до самовизначення,
тлумачать подібні явища як невихованість, некультурність, розпусту. На
цьому ґрунті можливі особисті конфлікти між старшими і молодшими — між
матір’ю і донькою, педагогом і учнем і т. д.

“Нас не розуміють дорослі”, — нерідко вголос або про себе скаржаться
молоді люди. “Тут і розуміти нічого, просто ви погано виховані”,— так
само, глибоко не замислюючись, відповідають старші.

З своєї точки зору кожна сторона ніби має рацію. І все ж дорослі, яким
життя надає остаточне право встановлювати норми поведінки молоді,
матимуть більше підстав, коли вони зуміють розумно переключити прагнення
молоді до самовизначення на “внутрішній фронт”, допоможуть їй формувати
багатство душі, широту почуттів, поєднуючи їх з правильним “оформленням”
своєї зовнішності.

Спостерігаючи за молоддю, можна помітити, що 15—17-річні юнаки і дівчата
вже досить уважно стежать за своєю зовнішністю, можуть точно відповісти,
як би вони хотіли одягатись, яку мати зачіску тощо. При згоді батьків і
наявності матеріальних можливостей вони не вагаючись приводять свою
зовнішність у відповідність з метою, при відсутності таких умов інколи
заздрять іншим, “модерніше” одягненим, вимагають і собі від батьків
такого одягу. Таким чином, у поведінці юнаків яскраво проступає
намагання хоч зовнішньо самоутвердити свою особистість.

У старших школярів виробляються й певні манери поведінки, ставлення до
товаришів, осіб іншої статі, прагнення до штучної індивідуалізації
лексикону. Природна соромливість прикривається словесною розбещеністю.
Вони намагаються засвоїти свої, відмінні від інших манери. Можливо, що
це в дальшому поступиться місцем природному поводженню, яке залежатиме
від натури, виховання та становища в суспільстві. А поки що над ними
тяжіють прагнення “виділитись” чимось серед ровесників, фальшивість
поведінки.

Важливою особливістю старшокласників, яка має певне значення для
самовиховання, є шукання змісту життя. Саме це вимагає, щоб професійна
орієнтація у випускних та передвипускних класах була спрямовані в
основному на психологічну підготовку учнів до майбутнього самостійного
життя. Адже здебільшого втрата надії на вступ у виплеканий у думках
інститут, випадковість трудовлаштування, часта переміна місця роботи в
пошуках “кращого заробітку” є результатом неправильно поставленої роботи
по профорієнтації, яка ведеться в школах.

І тут уміле педагогічне керівництво самовихованням юнаків має
відігравати вирішальну роль. Завдяки самовихованню юнак чи дівчина
глибше усвідомлюють, яких моральних якостей їм слід набути для
майбутньої роботи на виробництві, вони успішніше переборюють труднощі
перших кроків самостійного життя, швидше вливаються у виробничий
колектив, легше переживають можливу невдачу при вступі до інституту.
Оволодіння прийомами самопізнання допомагає їм точніше визначити свої
здібності, особливості свого характеру, щоб обрати правильний трудовий
шлях.

Пора юності характеризується виявленням інтересу до іншої статі. Між
хлопцями і дівчатами посилюється дружба і товаришування, які нерідко
переходять в інтимні почуття першого кохання. Уміння користуватися
засобами самооцінки і взаємооцінки допомагає юнакам краще пізнати свого
друга, скласти собі більш точне уявлення про його позитивні й негативні
риси. Без такої логічної оцінки перше почуття нерідко засліплює людину.
А деяким молодим людям (найчастіше дівчатам) перші прояви кохання
здаються чи не найголовнішим у житті. Формування їх особистості за цих
умов здійснюється здебільшого залежно від поглядів та уподобань своїх
обранців.

Нарешті, слід ураховувати такий суспільно-психологічний фактор, як
становище випускника-старшокласника у шкільному колективі. Самовиховання
повинно поглиблювати позитивний вплив виховання. Зокрема, потрібний
вплив іншої людини, яка має правити за приклад юнаку чи дівчині. Йдеться
про обрання взірця у самовдосконаленні. ;

Як і в молодших та середніх школярів, у старшокласників обрання ідеалу
для наслідування у самовихованні багато допомагає у подоланні конкретних
вад характеру. Багато залежить від того, наскільки цей ідеал справді
“ідеальний”. Безпомилково обраний ідеал, розуміння його провідних
мотивів, процесу його праці над собою — як він став ідеалом для інших —
це вже половина успіху у самовихованні. Але самовиховання нерідко може
звестися нанівець, якщо обрано невірний ідеал або навіть, коли юнак не
вміє розкрити того позитивного, що становить зміст цієї людини. Адже
обрання ідеалу з числа близьких людей може набувати не лише позитивного,
а й негативного значення: не тільки кращі сторони, а й небажані риси чи
вчинки в цілому хорошої людини можуть “отруїти” думку про нього.

Отже, при обранні старшокласником взірця для самовиховання найважливіше—
допомогти йому підмітити ті провідні риси, які найбільш виразно
характеризують ідеальність цієї людини. Саме ці риси, “препаровані” для
наслідування, і стають головними для юного наслідувача. Підсумовуючи все
сказане, слід підкреслити, що найважливішим суспільним завданням
самовиховання старшокласників є набуття ними громадянської зрілості,
формування в них кращих, рис характеру і моральних якостей людини.
Усвідомлене самовиховання в старших класах як виховний процес має
діалектичний характер і зумовлено певними закономірностями. Боротьба
позитивного з негативним у процесі самовиховання, утвердження позитивних
стереотипів і подолання негативних тенденцій становить його основну
суспільну мету і функцію.

З’ясування психологічних основ самовиховання юнаків і дівчат 15-17 років
дає можливість педагогам вибрати правильний напрям для оцінювання і
рекомендації їм прийомів та засобів цілеспрямованого вдосконалення
особистості.

Як відомо, в 15-17 років фізіологічне і психологічне формування людини
ще остаточно не завершено. У цьому віці триває інтенсивний розвиток
розумової діяльності «людини — вона стає здатною сприймати і переробляти
порівняно великий обсяг інформації. У неї ускладнюються психологічні та
етичні стосунки з товаришами і дорослими. Влада дорослих над учорашньою
дитиною поступається місцем їх моральному авторитету, а при слабкості
цього авторитету неминуче виникають конфлікти між юнаками і дорослими.,
Швидкий розвиток самостійного мислення, проте, ще не означає достатньої
громадянської зрілості та досвідченості. У громадських, сімейних,
інтимних стосунках юнаки ще намагаються наслідувати дорослих, але в той
же час у них швидко появляються критичні погляди на життя і поведінку
людей.

Загальні вікові особливості юнаків і дівчат доповнюються індивідуальними
відмінностями, які впливають на самовиховання. Вони проявляються,
насамперед, у темпераменті і характері, рівні інтелектуального розвитку,
мотивації ставлення до навчання і праці. Індивідуальні особливості
характеризуються стосунками з батьками, стилем і манерами поведінки в
громадських місцях, особистими інтересами і прагненнями. До
індивідуальних особливостей учня належать також його задатки і здібності
(у тому випадку, коли вони визначають основний напрям його
життєдіяльності). Але й тоді, коли чітко окреслених інтересів та
здібностей особа не виражає, це не заважає її самовизначенню. Не останню
роль відіграє стан здоров’я та фізичного розвитку, ставлення юнака чи
дівчини до спорту. В цілому індивідуалізація особистості, з одного боку,
служить ознакою її формування, а з другого, — може стати причиною
конфліктів та зіткнень з колективом або іншими людьми.

Потреба у самовизначенні завжди вимагає якогось зовнішнього чи
внутрішнього поштовху — стимулу самовиховання.

Стимули самовиховання можна умовно поділити на суспільні та особисті.
Суспільними стимулами є вимоги колективу під впливом яких на краще свій
статус в колективі, прагне наслідувати кращим ідеалам.

Особисте прагнення до самовиховання переплітається з колективним, але
стимулом його можуть бути не тільки суспільні, а й інтимні причини:
прагнення завоювати довір’я близького друга або особи іншої статі,
здобути перемогу в певних обставинах (наприклад, закінчити школу з
золотою медаллю, поступити за конкурсом в інститут, оволодіти певною
спеціальністю, одержати виробничий чи спортивний розряд). Внутрішній
стимул також залежить від громадської думки, коли людина перебуває під
безпосереднім чи опосередкованим впливом інших людей.

Без наявності стимулів усвідомлене самовиховання не можливе, воно
залишиться педагогічною конструкцією, яка не знайде ґрунту в психіці
учнів. Взаємозалежність зовнішнього виховання і самовиховання
проявляється насамперед у виробленні стимулів, які спонукали б людину до
роботи над собою.

Процес самовиховання набагато залежить від волі. У безвольної людини,
яка не владна дати гарантію, що вона не відмовиться завтра від
сьогоднішніх самозобов’язань або не покладе їх “у довгий ящик”,
самовиховання так само не реальне. Можна навести численні приклади, коли
відсутність волі перешкоджала людині зайнятись роботою над собою,
довести свої наміри до кінця. Відомо, що більшість молодих людей, які
спробували зайнятись самовихованням, відчували найбільші труднощі саме у
нестачі волі. Але парадокс у тому, що виховання в собі міцної волі теж
потребує попереднього заряду волі і наполегливості. Це замкнене коло, у
яке нерідко потрапляють юнаки, гасить їх добрі наміри.

Проте слабкість волі не є принциповою перепоною для вироблення в собі
вольових якостей й інших моральних рис, необхідних для самовиховання.
Головний мозок є тим саморегульованим механізмом, у якому відбувається
самонастроювання системи, воля ж є важливою частиною цієї системи
Психічні активи волі є, перш за все, проявами розумової діяльності.
Отже, самовиховання волі може здійснюватись паралельно з самовихованням
інших якостей і рис, які залежать від наявності волі.

Вольові потенціали допомагають розвинути стимул. Вольові акти в процесі
самовдосконалення (самонаказ, самовідмова, самозаборона) є невід’ємною
частиною самонастроювання психіки людини, яка вирішила зайнятись роботою
над власним розвитком.

Воля — вирішальна умова успіху внутрішньої тривалої роботи над собою —
особливо інтенсивно розвивається в 15-17-річному віці. Проте
самовиховання волі не завжди відбувається по висхідній. У багатьох
випадках помічаються вагання. Ці вагання є наслідками нестійкої волі і
недостатнього впливу стимулів самовиховання.

На самовиховання молодої людини діють ще й такі психологічні колізії,
які, на перший погляд, й не мають безпосереднього відношення до процесу
самовиховання. Це, насамперед оптимізм. У діяльності людини
оптимістичний настрій має велике психологічне значення. Як настроєна
людина щодо кінцевої мети самовиховання — чи впевнена вона у своїх силах
щодо подолання недоліків характеру, чи невпевнена, настроєна
песимістично,—є однією з вирішальних умов успіху самовиховання.

Другим психологічним суб’єктивним фактором, який впливає на успіх
самовиховання, є ступінь аналітичного мислення. В школі протягом
багатьох років дитина вчиться самостійно мислити. Перед закінченням
середньої школи вона має не тільки використовувати надбані навички
мислення у власних творах, а й, передусім в осмисленні своєї
особистості. Старшому підлітку-чи юнаку, якому не прищеплено вміння
зіставляти і аналізувати свою поведінку, важко вдається опанувати
систему самовиховання. Отже, логічність і послідовність мислення, вміння
“розкладати все по поличках” також має недругорядне значення в справі
успішного самовдосконалення.

Ще одним важливим психологічним фактором, від якого залежить
самовиховання, є вміння вимагати від себе. Вимогливість до себе як
постійна і стала риса людини є, мабуть, найвирішальнішим фактором
будь-якого самовиховання, який впливає і на самопізнання, і на
самооцінку, і на роботу за ідеалом. Без пред’явлення собі високих вимог,
без відчуття дедалі більше зростаючих завдань, поставлених перед собою,
людина ніколи не досягне успіху.

І той, хто прагне до самовиховання, повинен повсякчасно мати на увазі ці
психологічні фактори, які зумовлюють його успіхи, на шляху вдосконалення
своєї особистості.

Старшокласникам слід рекомендувати загальновизнані прийоми і засоби
роботи над собою. Проте їх вікові і психологічні особливості —
неповноліття, не досить розвинене логічне мислення, певна поверховість у
самооцінці, недостатня воля — неминуче вносять свої корективи в процес
самовиховання.

Це стосується, насамперед, самопізнання, яке є усвідомленням людиною
інформації про свої позитивні і негативні властивості та риси характеру.

Самопізнання дорослої людини, яка вміє об’єктивно спостерігати за собою,
набагато відрізняється від власного пізнання школяра 15-16 років. У
цьому віці, як правило, головним здається те, Що лежить “на поверхні”.
Паростки більш істотних, можливо не виявлених в шкільних чи домашніх
обставинах негативних рис залишаються непоміченими. Тим часом, коли
людина стає дорослою, саме вони» й даються взнаки. Майже кожен юнак
відчуває, що йому бракує наполегливості чи вміння доводити розпочату
справу до кінця. Це всім видно, це лежить на поверхні. А як стоїть
справа з проявами, скажімо, егоїзму та індивідуалізму, заздрощів до
чужих успіхів?

Дуже рідко 15-16-ти та навіть 18-річна людина вчасно помічає в собі
паростки цих негативних рис. Але в майбутньому саме вони й визначатимуть
її моральне обличчя. Наприклад, в юнацькі роки людина не пише анонімок,
не псує нерви безпідставними скаргами на вигадану “несправедливість”, не
вистерігає людей, яким вона заздрить. Як правило, це буває значно
пізніше — в зрілому віці. Та коли ж закладалось коріння цих рис?
Звичайно, як не в дитинстві, то в юності. Тільки воно лишилось
непоміченим ні самою людиною, ні товаришами — і, поступово зростаючи,
ставало нормою її поведінки і світогляду. Так і розрослась моральна
“злоякісна пухлина”, яка згодом почала псувати життя самому її носію й
іншим людям.

Звернути увагу молодої людини на необхідність поглибленого
самоспостереження — справа педагогів і колективу однокласників. У щирій
розмові, характеристиці, даній товаришеві, прозвучать критичні
зауваження, будуть висловлені конче потрібні людині обґрунтовані
припущення про те, якою вона стане в майбутньому, коли не здолає своїх
хиб. Навіть менш шкідливі прояви, такі, як некритичне ставлення до себе,
невміння доводити справу до кінця, несталість і плинність інтересів,
некультурне поводження в громадських місцях — є вадами, яких треба
позбутися в процесі самовиховання.

Особливо корисним для самоспостережень і самоаналізу є щоденник. Правда,
старшокласники рідко вдаються до нього, очевидно, через невміння стисло
викласти свої думки на папері і завантаженість навчальною та іншою
роботою. Однак при всьому цьому щоденник — добрий порадник і повірений
думок, особливо для тих юнаків та дівчат, які взяли собі конкретні
завдання щодо самовдосконалення.

В ньому вони занотовують не тільки події, що сталися за день, а дають
оцінку своїх і чужих вчинків та роздумів, аналізують
мотиваційно-психологічні фактори поведінки тощо. Розмови з товаришами й
батьками, зіткнення і конфлікти, які випадково сталися або довго
назрівали в маленькому товаристві, думки й погляди, що стосуються
друзів, спостереження за ними, вміння подивитися на себе їх очима — все
це знаходить місце в щоденнику.

Враховуючи думку інших, треба, як кажуть, “мати й свою голову”.
Старшокласник має набути життєвого досвіду, знати, що з чужої думки
треба вилучити “раціональне зерно”, а коли сам він неспроможний це
зробити, йому слід звернутись за допомогою до педагога.

Різні форми самоспостереження і взаємоспостереження дають людині
попередні дані про її характер, волю, емоційність. Але справа цим не
обмежується — людина продовжує самоспостереження і в ході всієї роботи
над самовдосконаленням.

Засоби і прийоми самовиховання, як вже було зазначено, розподіляються на
дві категорії — самоутримування та самопримушування. Вони доповнюють
одне одного. Самоутримування і його різні прояви — самовідмова,
самозаборона, самонагляд і самонаказ — є засобами запобігання негативним
вчинкам.

Головний фактор, від якого залежить самоутримування — воля. Саме в
самоутримуванні проявляється наявність чи нестача вольового потенціалу,
а тривалість роботи по самоутримуванню є об’єктивним індексом сили
гальмуючого процесу.

Справжнє самоутримування — не короткотерміновий, одноразовий акт. Людині
доводиться багато разів наказувати собі: “Утримайся від спокуси”.

Найбільш живучою поганою звичкою є вживання брутальних слів, яке стає
мовним динамічним стереотипом. При відмові від їх вживання, навіть
слідкуючи за собою, людина відчуває підсвідоме якийсь своєрідний
лексиконний вакуум. Це стосується інколи не лише брутальних слів, а
взагалі слів-паразитів: “значить”, “так би мовити”, “ну” і ін., до яких
звикає людина. Цей “словарний вакуум” поступово має заповнитись новою,
позитивною моделлю мовлення — учень повинен виробляти в собі культуру
мови, поповнювати словниковий запас. Тут так само потрібне
самопримушування — добір, засвоєння нових слів, словосполучень і
виразів, які б зайняли місце лайки. Це, зокрема, слова “дякую”, “будь
ласка”, “прошу” тощо.

У житті часто буває, що юнакові доводиться довго і вперто боротися з
негативними проявами — лінощами у навчанні, невитриманістю,
брутальністю. На початку нерідко виникає бажання діяти по-старому, як
підказує звичка, але свідомість гальмує поганий вчинок, починають діяти
воля і розум. Людина застосовує інший, протилежний варіант дії. І
внаслідок цього, поступово виникає тенденція до позитивного. Отже,
поступово здійснюється намічена мета самовиховання. Недарма кажуть:
людина, яка володіє собою і без особливого напруження стримує себе від
чогось поганого,— сильна і мужня людина. Таким людям можна позаздрити —
їх життя більш результативне, ніж у людей слабкодухих, вони легше і
швидше досягають поставленої мети, користуються повагою серед
навколишніх людей. Звичайно, для того, щоб заслужити високу громадську
оцінку, необхідно надбати чимало кращих моральних якостей, рис
характеру. Та всього цього досягти легше, коли в людини є внутрішня
сила.

Сила волі потрібна старшокласникові й тоді, коли він у процесі
самовиховання відчуває потребу не лише у самоутримуванні, айв
самопримушуванні.

На відміну від самоутримування, яке є засобом подолання негативних
звичок і рис характеру, самопримушування допомагає особистості набути
позитивних рис і якостей. Самопримушування — морально-вольова категорія,
зворотна сторона самоутримування. Але воно ще більш залежить від
вольових потенціалів людини.

Самопримушування стає конче потрібним, коли створюються якісь особливі
обставини, коли людина повинна напружити всі сили, волю і розум, щоб
досягти поставленої мети. Великого нервово-психічного, напруження
потребує праця космонавта, спортсмена, актора, лікаря-хірурга, із
значним напруженням студенти і абітурієнти складають екзамени, аспіранти
захищають дисертації і т. д.

Акти самопримушування, як і акти самоутримування, є важливими засобами
мобілізації внутрішніх сил людини. Вони властиві не лише дорослій,
зрілій людині, а й старшокласникам. Під час підготовки до екзаменів,
виборювання першості на математичних чи фізичних олімпіадах,
спартакіадах, у виступах солістів самодіяльності тощо бачимо прояви цих
актів вольової дії старшокласників. Інтенсивніше взаємодіють клітини
головного мозку, підвищується серцева активність, напружуються м’язи,
гормони збільшують подачу адреналіну у кров. І поступово почуття
напруженості чи остраху замінюється впевненістю у своїх силах і
можливостях: почала діяти функціональна “захисна система” організму.

Процес самопримушування може розвиватись і підсвідомо. Нерідко
доводиться розмовляти з молодими людьми, які чесно запевняють, що їм
“зовсім не було боязко” на екзамені. Але коли це говориться не для
хвастощів, то це означає, що людина у свідомості відчула дії захисної
функції організму, що самопримушування пройшло у підсвідомості.

Зовсім не важко набути стереотипності дій при порівняно легких
самозавданнях — привчитись до вживання ввічливих слів, до манер хорошого
тону тощо. Звичайно, від цілком контрольованої поведінки до
напівавтоматичної дії — значна дистанція. Лише коли людина робитиме
хороші вчинки автоматично, не роздумуючи, наприклад, чи слід встати в
переповненому тролейбусі, щоб дати місце літній людині,— це свідчитиме
про вироблення нового стереотипу. Коли ж юнак чи дівчина байдуже сидить
у вагоні при наближенні матері з немовлям і лише згодом, згадавши, що
треба бути ввічливим, поквапливо виправляє свою помилку, то це ще не
стереотип. Нова позитивна модель поведінки ще не відклалась у головному
мозку.

Самопримушування в процесі самовиховання має тривати весь час. Треба ще
й ще працювати над собою, доки молода людина не відчує своєрідного
рубежу, перейшовши який вона може вважати, що поставлене самозавдання
успішно виконано. Самоутримування від негативного та самопримушування до
позитивного приводять до глибоких змін у системі поведінки людини. Тепер
вона вже може переходити до нового, підвищеного завдання такому випадку
людина відчуває певне самозадоволення. Нерідко до цього терміну
ставляться критично, особливо, коли йдеться про людей самозакоханих, які
вихваляють себе, некритично ставляться до своїх вчинків. Проте
самозадоволення, в справжньому розумінні, не є негативним явищем. Якщо
людина, навіть такого віку, як старшокласник, справилась з своїми
вадами, добилась помітних і сталих зрушень в своєму характері, то чому
вона не має права об’єктивно оцінити себе?

Вже згадувалось про самооцінку, яка має передувати процесу
самовиховання. Проте самооцінка важлива не тільки до початку
самовиховання, вона повинна тривати на протязі всього часу роботи над
собою і після самовиховання. Цю внутрішню “п’ятірку”, яку молода людина
ставить собі, слід підтримувати і педагогам, і колективу. Однак бажано,
щоб ця підтримка була обережною і помірною — зовсім не виключено, що
захвалювання призведе до зазнайства.

Завершуючою фазою самовиховання може бути й моральна самонагорода —
винагородження себе за. певні моральні надбання та досягнення.
Пригадаймо вище наведений приклад з юним футболістом. Кінець кінцем,
настав час, коли він успішно закінчив школу. Аж тоді юнак винагородив
себе тим, що віддавав футболу весь свій вільний час.

У людей з нестійкою волею така самонагорода — зняття самозаборони та
самообмежень — може інколи привести до рецидиву старої “хвороби”. Отже,
всі ці засоби повинні бути індивідуалізовані, їх неможливо
стандартизувати і рекомендувати всім без винятку. Найкращою
самонагородою є відчуття людиною своєї перемоги, своєї внутрішньої сили.
“Отже, я — не слабкодухий, у мене вистачає волі та наполегливості”,—
думає юнак чи дівчина, добившись зрушення у своєму моральному
вдосконаленні.— Я можу поступово досягнути будь-яких висот”. У цьому
просуванні він дістає задоволення, самонагороду. Гордість за себе,
почуття людської гідності, задоволення перемогою збагачують їх духовні
сили, стають дійовими моральними стимулами дальшого вдосконалення.

Слід відзначити плідну роль у самовихованні особистої програми. Щоб
втілити в життя засоби самопізнання, а потім вміло здійснювати
Самоутримування та самопримушування, людині доводиться намітити певну
систему дій. Створення такого особистого плану самовиховання справа
досить складна: адже самовиховання здебільшого проявляється у безлічі
щоденних дрібниць, розмов, вчинків, конфліктних і неконфліктних
ситуацій. Як можна “спланувати” цей процес? Без особистої програми
здійснювати самовиховання дуже важко. Час від часу людина відчуває, що
збивається на старі звички, іде на компроміс з собою, не надає належного
значення вимогам до своєї поведінки: “Подумаєш, один раз не так зробив”.
А це зрештою призводить до поступового затухання самого прагнення до
самовиховання. Програма дій є тією вирішальною умовою, при якій
діяльність людини дістає поштовх, набуває спрямованості.

Багато залежить від того, наскільки особистий план добре продуманий і
реальний. В своїй практичній частині програма поділяється на дії
самоутримання та самопримушування, які визначають ставлення до
навколишніх, критичну самооцінку, добір навичок і прийомів
самовиховання.

Найперше, що бажано мати на увазі при складанні програми,— це вироблення
певних принципів поведінки або морального вдосконалення. Часто ці
принципи формулюють у вигляді афоризмів, висловлювань видатних філософів
чи письменників. Винайдення найвлучніших девізів-принципів, ретельне
обдумування і підпорядкування їх основній лінії самовиховання,
визначення перспектив у їх застосуванні — важливий вихідний момент
підготовки до самовиховання. А. С. Макаренко говорив, що програма має
вирішальне значення в особистій спрямованості людини. “Навіть
наймізерніша людина,— підкреслював він,— коли бачить перед собою не
звичайний простір землі з горбами, ярами, болотами та грудками, а хай
навіть найскромиішу перспективу — доріжки чи дороги з поворотами,
містками, посадками і стовпчиками,— починає й себе розкладати на певні
етапики, веселіше дивиться вперед, і сама природа здається їй більш
упорядкованою: то — лівий бік, то — правий, то — ближче до шляху, а то —
далі” ‘.

Принципи, яких молода людина має намір завжди додержувати, поступово
розкриваються у конкретних проявах, діях та вчинках. Скажімо, юнак
вирішує, у відповідності з своїми принципами, ніколи не псувати нерви
навколишнім і особливо вчителям. Раніше він і сам помічав, що з деякими
викладачами у нього виникали суперечки, за ним утвердилась слава
грубого, нетактовного учня. Відтепер він сприймав зауваження педагогів
мовчки. Навіть, коли йому здавалося, що зауваження вчителя
несправедливі, він стискував зуби і не відповідав. У трамваї і на вулиці
юнак поводився коректно, а раніше зачіпав перехожих, затівав сварки.
Багато клопоту і неприємностей завдавав він і матері, а відтепер став
слухняним і “нешкідливим”.

Оволодіння засобами самовиховання для старшокласників — це процес
визрівання їх суспільної свідомості, вдосконалення взаємовідносин та
особистої поведінки, вироблення відповідної системи дій. Як внутрішній
психологічний процес, самовиховання порівняно менше піддається
регулюванню з боку педагогів, ніж процес зовнішнього виховання, яке
здійснюється в результаті безпосереднього педагогічного впливу. Але
воно, особливо в початковій стадії, у вирішальній мірі залежить від
правильного педагогічного керівництва.

Педагогічне керівництво самовихованням старшокласників

Ми не випадково вживаємо терміни “педагогічне керівництво
самовихованням”, “керування самовихованням”. Адже на початку своєї
роботи по організації самовиховання учнів учитель, здебільшого,
займається саме керівництвом — пропагандою та інтерпретацією ідеї
самовиховання, роз’ясненням його прийомів, подає конкретну допомогу
своїм вихованцям. Коли ж ідея самовиховання захопить школярів, коли вони
в достатній мірі опанують прийоми і засоби самовдосконалення, то
вчителеві залишається уміло керувати їх роботою над собою.

Система педагогічного керівництва самовихованням включає:

по-перше, пробудження в учнів інтересу та прагнення до
самовдосконалення, створення в класі атмосфери серйозного ставлення до
самовиховання, широке роз’яснення на конкретних літературних і живих
прикладах ідеї самовиховання та його можливостей; .. по-друге, складання
учнями (частиною класу, а у високорозвинених класних колективах — всіма
учнями) особистої програми самовиховання, підкріплення зусиль учнів,
спрямованих на здійснення індивідуальних самозобов’язань, фронтальними
виховними заходами, поступове залучення нових учнів до самовиховання;
по-третє, активне керування самостійним процесом вдосконалення
особистості кожного учня, залучення комсомольського та учнівського
активу до контролю за роботою учнів над собою і наслідками
самовиховання.

Звичайно, це типова схема. Конкретна обстановка покаже педагогові, які
зміни треба буде внести. Коли, наприклад, учні займались самовихованням
ще ,в середніх класах і воно лише продовжується в старших, то нема
потреби розпочинати все з початку. Треба враховувати, звичайно,
ставлення учнів до самовдосконалення та роботу з ними педагогів у
попередніх класах. Можливо, у деяких учнів є тривалі особисті програми,
над якими вони продовжують працювати. Не виключено, що доведеться
зустрітись і з розчаруванням, яке виникло в окремих учнів внаслідок
перших невдач у самовихованні. У повсякденній роботі класному
керівникові доведеться використовувати окремі форми позакласної роботи:
етичні бесіди, класні літературні вечори, диспути, обговорення книг та
кінофільмів, відвідування вистав і художніх виставок та інше — для
пропаганди ідей самовиховання, відповідного його спрямування. Адже
робота по розвитку самовиховання не може бути відокремленою від інших
виховних заходів у класному колективі. Іноді класні керівники не
пов’язують виховну роботу із завданнями вдосконалення особистості, і
тоді самовиховання стає “накладкою” на виховання.

Здійснення педагогічного курсу повинно йти в напрямі формування
особистості в процесі всієї виховної роботи. Але це ніяк не означає, що
різноманітна позакласна робота має бути звужена лише до одного
самовиховання. Майстерність педагогів у тому й полягає, що вони вміють
органічно поєднувати загальноколективну та індивідуальну роботу, дбати
про розвиток правильних відносин у класі з розвитком кожного учня.

Створення єдиного курсу педагогічних дій, стрижнем якого є керування
самовихованням учнів, не монополія лише майстрів педагогіки.
Продуманість, вмілий добір і поєднання форм фронтальної й індивідуальної
виховної роботи, систематизоване вивчення індивідуальних особливостей
учнів завжди забезпечать успіх у керуванні самовихованням і з боку
малодосвідчених педагогів.

Успіх виховання, як відомо, залежить також і від ідейного та фахового
зростання педагога, ступеня педагогічної творчості, прагнення до пошуків
кращих методів виховання. Все це стосується і проблеми педагогічного
керівництва самовихованням — важливої, але, на жаль, мало опрацьованої
ділянки виховної роботи. Коли ж педагог глибоко зацікавиться нею, то він
знайде в цій проблемі благодатне поле для досліджень. Але самовиховання
вимагатиме ретельної підготовки його в галузі загальної та педагогічної
психології, глибокого знання методики виховання, зокрема специфіки
процесу самовиховання.

Головним шляхом підготовки педагога до керування самовихованням учнів є
самостійне надбання — опрацювання педагогічної та психологічної
літератури. Це допоможе йому створити перспективний план своїх дій, який
поступово, можливо, буде доповнюватись і коректуватись.

У процесі роботи цей перспективний план уточнявся і конкретизувався.
Класний керівник разом з учнівським активом застосовував такі форми і
методи впливу на учнів, які постійно привертали їх увагу до питань
власного самоконтролю, самопізнання і взаємопроникнення в суть роботи
над собою.

У здійсненні плану активну участь взяла комсомольська група класу, її
активісти. Ще в попередніх класах вони цікавились роботою над собою, а
дізнавшись про самовиховавчий напрям у розвитку колективу, який було
запропоновано їх класним керівником, жваво підхопили ідею самовиховання.

Спираючись на актив, педагог зумів зацікавити учнів самовихованням. Як і
передбачав класний керівник, на початку лише частина учнів — 12 хлопців
і дівчат — включились у групу, яка вирішила зайнятись вдосконаленням
особистості. Незабаром вони добились значних результатів: всі дванадцять
стали, стриманішими, уважнішими, більше приділяли уваги навчанню і
громадській роботі. Та це тривало б недовго, коли б класний керівник не
“підживлював” їх зусилля.

Згодом і інші учні класу побажали займатись самовихованням. Сталося це
після літературного вечора на тему: “Мій улюблений герой”. Говорили про
Овода, Рахметова, Саню Григорьєва (з роману “Два капітани” В. Каверіна).
Вчителька літератури яскраво характеризувала процес становлення
характеру героїв, розповіла про шляхи їх самовдосконалення. Все це
створило враження. Виступи старшокласників, у яких на початку
відчувалась деяка вимушеність, згодом пожвавились — учні заговорили
невимушене, були відвертими в присутності вчителів, сперечалися.

Дискусія посилила інтерес до самовдосконалення особистості. Незабаром
дев’ятикласники одержали листа із Зоряного містечка, де один із
космонавтів писав про те, як багато в його житті займає тренування і
навчання, зокрема психологічні тренування.

У керівництві самовихованням старшокласників найнеобхідніше — тактовно
підтримувати його не лише класним керівником, а й всіма педагогами та
батьками. Оточити учнів увагою, доброзичливо ставитись до їх починань,
не створювати навколо них атмосфери зневажливості: “сам, мабуть,
порушуєш дисципліну, а ще самовихованням займаєшся” — такий єдиний
педагогічний курс має панувати в класі.

Бажано, щоб на уроках історії і суспільствознавства, фізики, хімії,
біології, астрономії, де йдеться про видатних вчених, вчителі неодмінно
розкривали, яким шляхом вони йшли в науку, розповідали їх біографії.
Адже Ломоносов і Менделєєв, Ползунов і Едісон, як і багато інших
корифеїв науки, стали такими лише завдяки величезній роботі над собою,
завдяки винятковій працездатності і відданості науковій ідеї. На жаль,
це далеко не завжди робиться на уроках. Мало про це говориться і на
предметних вечорах, заняттях фізичних, хімічних та інших гуртків,
учнівських наукових товариств, у стінній пресі. А між тим все це
допомагає зусиллям класного керівника в запровадженні морального
самовиховання. Серед багатьох форм, які успішно використовують “ класні
керівники у практиці своєї роботи з старшокласниками, слід виділити як
найбільш плідні для самовиховання— диспути, читацькі конференції, вечори
класу, етичні бесіди, а також спорт, туризм, військові ігри.

Диспут — активна форма виявлення поглядів і думок старшокласників з
найбільш спірних, цікавих для молоді моральних проблем, у тому числі —
проблеми самовиховання. У IX-X класах диспути треба організовувати так,
щоб вони спонукали учнів до невимушеної розмови, вільного висловлювання
думок, щоб диспут не перетворювався у заздалегідь розписані на папірцях
виступи, коли справжнє обговорення питання, дискусія підміняються
проголошенням стандартних фраз і цитатних штампів. Тем, які можна
рекомендувати для диспуту, дуже багато. Візьмемо лише один приклад —
диспут на тему “Життя робити яким, з кого?”, що успішно пройшов у IX
класі однієї з середніх шкіл міста Києва.

Диспут тривав два дні (після уроків), і дев’ятикласники мали змогу
якнайширше обмінятися своїми думками з поставлених питань. На початку
деякі з хлопців, особливо з негативною поведінкою, відмовчувались,
навіть намагались глузливо кинути пару дотепів. Та коли їх “зачепили”,
як кажуть, за живе, вони також почали говорити. На другий день байдужих
не було. Велике враження справили на учнів уривки з книги “Молодий
Ленін” О. Іванського, прочитані під час диспуту. Вони змусили багатьох
замислитись.

Мета диспуту досягнута: після нього в учнів набагато посилився інтерес
до самовиховання; частина з них всерйоз розпочала роботу над собою.
Правда, решта учнів ще не відчувала в цьому потреби, і з ними необхідно
було продовжувати виховну роботу. Класному керівникові легше було
справлятись з цим завданням: диспут допоміг.

Класні вечори, присвячені проблемам самовиховання, мають не тільки
пізнавальне значення, збуджують інтерес учнів до самовдосконалення, а й
допомагають їм організувати роботу над собою, визначити її
спрямованість, обрати відповідний ідеал і т. д. У багатьох школах
проводять вечори “Червоної гвоздики”. Це зустрічі з старими комуністами,
з тими людьми, життя яких багате змістом і яким е що розповісти про своє
моральне загартування і духовне збагачення. Учнів завжди цікавлять
вечори на теми про людину: “Загадки людського Я”, “Пізнай самого себе!”
та інші. Вони збуджують зацікавленість до самовиховання, допомагають
працювати над собою.

Читацькі конференції, які організовуються шкільною бібліотекою спільно з
класними керівниками і комсомольськими групами IX-X класів, так само
сприяють посиленню прагнень учнів до вдосконалення особистості.

Етичні бесіди принесуть також користь у самовихованні учнів, якщо вони
побудовані на цікавому, емоціональному матеріалі. Учнів старших класів,
звичайно, не може задовольнити формальний виклад моральних сентенцій,
вони дуже неохоче вислуховують “нотації”. Сенс етичної бесіди полягає,
«як відомо, у тому, щоб вона давала учням підставу для роздумів,
розкривала певні моральні істини, сприяла перетворенню набутих знань ;
навичок моралі в стійкі переконання. Кожна етична, бесіда повинна бути
старанно підготовленою, заздалегідь плануватись. Але добре було б, коли
б вона була викликана якимось конкретним випадком. Це підсилює інтерес
до бесіди, увагу.

Бесіда лише тоді “дійде” до учнів, коли вона ілюструватиметься цікавими
прикладами з життя чи з літератури, зачіпатиме й проблеми колективу
свого класу, логічно переконуватиме учнів, цікавитиме їх.

Слід врахувати те, що етичні бесіди — відносно пасивна форма виховного
впливу. Тому проводити їх треба не часто.

У розпорядженні вихователя, отже, є багато цікавих і дійових засобів,
які можуть бути використані для пропаганди самовиховання. Поряд з
фронтальними виховними заходами класний керівник широко використовує
індивідуальні засоби педагогічного впливу на учнів, які широко охоплюють
всі сторони його діяльності, спрямованої на формування особистості
кожного школяра.

Педагогові необхідно насамперед систематизувати свої відомості про
учнів. В цьому значною мірою може допомогти брошура “Вивчення
особистості учня”’. Автор її пропонує таку програму систематизованого
вивчення особистості учня:

А. Загальні відомості про учня ,

1. Прізвище, ім’я, вік. Школа і клас. Як довго вчиться в цій школі.
Піонер чи комсомолець. Стан здоров’я та загальний фізичний розвиток.

2. Умови життя в родині: склад родини, заняття батьків; особливості
життя та виховання учня в родині; режим його праці та відпочинку.

Б. Навчальна діяльність учня

1. Стан успішності: успішність поточного навчального року та за минулі
роки; причини неуспішності; яких заходів вживали для поліпшення
успішності.

2. Ставлення учня до навчання: чи любить вчитися, усвідомлення
обов’язків радянського Школяра, відвідування занять, пропуски та
запізнення, увага і старанність на уроках, виконання домашніх завдань,
ставлення до оцінки.

3. Ставлення до трудової діяльності: самообслуговування в школі та
сім’ї; праця в майстернях, на виробництві, на шкільній ділянці, в
учнівській бригаді, в колгоспі, радгоспі та інші види суспільне корисної
праці; самостійність, організованість, наполегливість під час виконання
трудових завдань. Мотиви трудової діяльності: інтерес, змагання, примус,
усвідомлення обов’язку, прагнення набути спеціальність тощо.

4. Особливості засвоєння знань: свідомість і самостійність у сприйманні
та засвоєнні навчального матеріалу, швидкість і глибина його розуміння;
вміння аналізувати, узагальнювати факти, робити висновки; міцність
запам’ятовування, вміння викладати своїми словами або викладати
буквально, додержуючи тексту; вміння правильно і точно висловлювати
думки.

5. Загальний розвиток учня: обсяг і глибина знань, начитаність; розвиток
логічного мислення і культури мови, грамотність, виразність мови, запас
слів; широта і стійкість інтересів (читацьких, спортивних, технічних і
т. д.), участь у роботі гуртків; естетичний розвиток учня, здібності і
нахили; наявність практичних трудових навичок, умінь і навичок
навчальної праці; уявлення про свою майбутню діяльність (професіональні
інтереси).

6. Що зроблено для поліпшення успішності учня, піднесення рівня його
загального розвитку, набуття та закріплення ним позитивних сторін і
виявлення та усунення недоліків у розвитку пізнавальних інтересів учня,
в його загальному розвитку та в розвитку його вмінь і навичок.

В. Дисциплінованість учня

1. Стан дисциплінованості: дисциплінованість у поточному навчальному
році і в попередні роки; знання та виконання “Правил для учнів”,
характер порушень дисципліни та їх причини; культура поведінки —
ввічливість, повага до старших і товаришів.

2. Ставлення до вимог дисципліни; усвідомлення учнівських обов’язків та
ставлення до колективу; ініціатива в організації порядку і в боротьбі з
його порушенням; виявлення випадків формальної дисциплінованості.

3. Яких заходів вжито для закріплення позитивних якостей та усунення
недоліків дисциплінованості учня і що треба рекомендувати для формування
його поведінки.

Г. Ідейно-громадська спрямованість учня

1. Розвиток ідейно-моральних якостей: формування матеріалістичного
світогляду, ставлення до різних забобонів; переконання та ідеали учня;
улюблені герої; почуття радянського патріотизму, виявлення його; інтерес
до суспільно-політичного життя в нашій країні, наскільки виховано
прагнення самовіддано служити Батьківщині; соціалістичний гуманізм і
інтернаціоналізм.

2. Участь у громадському житті школи: які громадські доручення має,
ставлення до їх виконання, почуття честі класу й школи; участь у роботі
комсомольської організації.

3. Становище учня в дитячому колективі: участь у роботі класного
колективу, авторитет у класі та школі, зміст і характер дружби і
товариські відносини.

4. Заходи поліпшення виховання та формування громадської спрямованості
учня.

Д. Характерологічні особливості учня

1. Темперамент і особливості емоцій. Риси темпераменту, які виразно
виявляються в учня; загальна рухливість або збудливість чи млявість,
врівноваженість, загальмованість, жвавість, невтомність. Особливості
емоцій: емоціональна вразливість, байдужість, сила і стійкість почуттів,
їх змінюваність, зовнішній прояв. Дійовість почуттів, змістовність їх,
ставлення до мистецтва, природи, почуття охайності.

2. Риси, що характеризують ставлення до інших, до самого себе, до своїх
обов’язків: чуйність, уважність, щирість, скромність, стриманість,
ввічливість, вимогливість до себе, критичність, самокритичність, почуття
власної гідності; негативні риси — брутальність, розв’язність,
самовпевненість, зарозумілість, пригніченість, невпевненість у своїх
силах; розвиток почуття обов’язку, відповідальності; діловитість,
чесність, правдивість.

3. Розвиток вольових рис характеру: стійкість цілей, намірів у вчинках;
наполегливість, вміння переборювати труднощі, витриманість, рішучість,
самостійність, організованість, впевненість у своїх силах.

4. Заходи для виправлення вад і поліпшення виховання почуттів,
темпераменту, характеру учня.

Більшість видів роботи і методів, передбачених цією програмою, добре
відомі класним керівникам. Але не всі використовують їх. Для успішного
керівництва самовихованням учнів необхідно ґрунтовно спостерігати за
ними найбільше в плані останнього психологічного розділу наведеної вище
програми. Риси, які вказані там, треба повсякденно відшукувати у кожного
учня, вивчати їх типовість, оцінювати: чи випадкові і нетипові вони для
нього, чи, навпаки, стійкі і тенденційні. У центрі уваги педагога має
бути не лише загальний стан класу, не тільки контролювання зовнішнього
порядку, а й глибоке і систематичне вивчення своїх вихованців, чітке
розуміння того, що являє собою кожен з них, куди спрямовується його
особистість. Це все наштовхуватиме педагога на пошуки шляхів до
позитивного виховання, одним з яких є впровадження самовиховання як
найважливішого резерву виховання.

Допомога учневі у складанні особистої програми має спиратися саме на
педагогічні спостереження. Крім самопізнання і врахування думок
товаришів про нього, школяр має дістати найглибшу і об’єктивну оцінку
від педагога. Обґрунтованість її залежить від уміння педагога дати
правильний психологічний аналіз особистості учня, уміння відшукувати
пагони глибоких і малопомітних, на перший погляд, вад в його поведінці,
які, в свою чергу, залежать від недоліків характеру і темпераменту.
Об’єктивний, ґрунтовний аналіз особистості учня важить більше багатьох
неконкретних етичних бесід. Коли класний керівник чи педагог звернеться
до учня: “Можливо, ти знаєш, що я спостерігаю за тобою кілька років. Чи
не хочеш, щоб я зараз розповів усе про тебе — що в тобі доброго, що є
негативного?”— він охоче вислухає все сказане педагогом, і це матиме для
нього велике значення.

Допомога учням у складанні особистої програми самовиховання, веденні
щоденників, налагодженні самоконтролю та взаємоконтролю базується на
тривалих спостереженнях учителя, використанні різноманітних засобів для
пізнання справжніх думок школярів.

У керівництві самовихованням старшокласників певну користь дають такі
прийоми, які допомагають додержувати і контролювати взяті
самозобов’язання. О. Висоцький (Курська школа-інтернат № 1) розповідає
про один з практичних прийомів контролю, здійснюваного колективом. Всі
учні на початку чверті пишуть самозобов’язання і вкладають їх у
конверти. У кінці чверті, на учнівських зборах конверт розрізується
самим учнем, він уголос читає свої зобов’язання, а клас оцінює, як він
їх виконав ‘.

Є багато інших прийомів індивідуального керування самовихованням учнів.
Наприклад, занотовування вчинків, консультації педагогів для учнів з
психології, залучення комсомольських груп до контролю за ходом
самовиховання.

Проте не можна обминути того, що в керівництві самовихованням
зустрічається багато труднощів. Здебільшого вони стосуються
перевиховання тих підлітків чи юнаків, які мають негативні тенденції
поведінки і взагалі поводять себе “назло” вихователям. Причини порушень
шкільної дисципліни мають дуже складну класифікацію. Але беззаперечним є
одне — у більшості випадків вони витікають з вад характеру, негативного
впливу спадковості або є продуктом педагогічного “браку”, що “тягнеться”
ще з молодших класів. У VIII-IX класах частина дітей “переростає” свої
хиби, стає серйознішою, починає нормально вчитись і поводити себе. Та в
житті є чимало випадків, коли таке виправлення не настає — з учня
виростає правопорушник.

Самовиховання тоді дає максимальний ефект, коли ним охоплено не тільки
кращих учнів, а й категорію “складних” підлітків і юнаків. Воно може
відвернути їх від хибного шляху. Такі учні позитивно сприймають новий
підхід до них — те, що їх перестають вважати найгіршими, що про них не
говорять: “У сім’ї не без виродка”, і, якщо в них є сила волі, вони
старанно працюють над собою. Кожний успішний крок по перевихованню цих
учнів, залучення їх до самовиховання — педагогічна перемога.

Практика роботи багатьох вдумливих директорів і класних керівників знає
безліч випадків, коли вдавалося відвернути молоду людину від хибного
шляху. Але іноді вона “тримається” тільки до закінчення школи, а там
знову береться за своє, бо починає діяти так звана “необмежена воля”.
Рецидивність поганих вчинків, повернення до них стає мірилом життя таких
людей, яке відтепер практично ніким не контролюється. Людину “заносить”
то в один, то в другий бік — і тоді доводиться витрачати багато зусиль,
щоб урятувати її. В основному це стає обов’язком і справою суду, органів
міліції та громадськості.

До арсеналу педагогічного керівництва самовихованням, формуванням
відповідних навичок у молоді неодмінно входять зустрічі і консультації
вчителями випускників після закінчення останніми школи. Не тільки під
час вечорів зустрічей з випускниками, а й повсякденно школа має впливати
на випускників, бо ця допомога тепер стає їм більш потрібною, ніж в
шкільні роки. Середня школа — порадник і консультант своїх випускників у
їх дальшому самовихованні — так уявляється одна з важливіших функцій її
в недалекому майбутньому.

Література:

1. Сухомлинський В.О. Вибрані твори — в 5- ти т., Т.5 — Виховання і
самовиховання, — К., 1997р.

2. Оржеховська В.М., Хілько Т.В., Кириленко С.В. Посібник з
самовиховання. -К.,1996.

3. Рувинський А.І., Соловйова А.Е. Психологія самовиховання. -М., 1982.

4. Томан І. Як удосконалювати самого себе. Пер. з чеш. — К., 1988.

5. Ковальов А.Г. Самовиховання школярів. — М., 1967.

6. Галузинський В.М., Масленнікова П.П. Самовиховання та самоосвіта
школярів.-К., 1969.

7. Галузинський В.М., Євнух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. — К.,
1995

8. Фіцула М.М. Педагогіка. — Тернопіль, 1997.

9. Карпенчук С.Г. Теорія та методика виховання. — К., 1997.

Похожие записи