Реферат з педагогіки

Використання творчої спадщини В.О. Сухомлинського

для розбудови національної освіти

28 вересня 2003 року виповнилося 85 років з дня народження Василя
Олександровича Сухомлинського, Героя Соціалістичної праці, Члена
кореспондента Академії наук СРСР, заслуженого вчителя України, людини,
яка в роки засилля авторитарної педагогіки зуміла, випереджаючи час,
всупереч офіційній лінії підняти знамено гуманізму в педагогіці. Праці
педагога: а це 48 книжок, 500 статей і півтори тисячі казок видано 53-ма
мовами світу. Василя Олександровича знають і цінують в усьому світі.
Наприкінці 60-х років його було визнано і піднесено на п’єдестал, де
він знаходиться і нині. Але хочеться, щоб Василь Олександрович не
стільки височів на п’єдесталі, як увійшов у повсякденне життя нашої
національної освіти.

З метою вивчення та впровадження творчої спадщини Сухомлинського в
навчально-виховний процес, виховання і навчання молодших школярів
засобами народної педагогіки, розвитку їх здібностей та впровадження
особистісно-зорієнтованого навчання в повсякденне життя школи
Червоноплугатарська ЗОШ І-ІІІ ступенів навчання, а саме її початкова
ланка стала опорною з проблеми „Школа радості” на ідеях
В.О.Сухомлинського”.

Перш за все була створена методична рада опорної школи, до складу якої
увійшли директор з обома заступниками, четверо вчителів початкових
класів та вихователь дитячого садка. Керівником опорної школи є вчитель
початкових класів Несен Лілія Володимирівна.

Методична рада затвердила план своєї роботи та план роботи опорної
школи. Планується п’ять засідань на рік по впровадженню ідей
Сухомлинського в педагогічну практику школи, розглядаються питання
надання методичної допомоги окремим вчителям, заслуховуються доповіді,
звіти вчителів, організовується проведення відкритих уроків, днів
радості, дня відкритих дверей, педагогічні читання. Звісно, основна
робота „Школи радості” заключається не в методичних засіданнях, а в
безпосередній роботі з дітьми кожного вчителя. Їм, вчителям, найважче.

Найпростіші та найзрозуміліші істини в практичній діяльності часом
даються дуже важко. Візьмемо найголовнішу, яка червоною ниткою проходить
через кожну працю Василя Олександровича: „Що було найголовніше в моєму
житті? Без вагань відповідаю: Любов до дітей”.

Отже, любов. Лише нею повинен керуватися педагог у повсякденній роботі.
Істина, здається не нова, взята з норм християнської моралі: „ …
коли я маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю
всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, — то я ніщо!

І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення,
та любові не маю, — то пожитку не матиму жодного!

Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не
величається не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки
свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але
тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе
терпить!

Ніколи любов не перестає!…” (1 Кор. 13:1 – 13).

Істина дійсно не нова, дуже проста. Але це лише на перший погляд. Василь
Олександрович розуміє всю її складність, яка ховається за зовнішньою
простотою, і повторює її нам, педагогам, знову і знову, але кожного разу
новими словами в новій ситуації. Повторюється, ніби для дітей, згідно
свого методу осмислення: „…правило багато разів осмислюється на все
нових і нових фактах.”

„Серце віддаю дітям”, „любов до дітей”. Здається, всі чули, всі
розуміють. І ось на одному з перших засідань ставлю запитання вчителям:
„Що значить любити дітей? Скажіть, як би на це запитання відповів сам
Сухомлинський?” Вчителі дружньо починають говорити про доброту, але
основного не говорять. „Ні, не те. Не так, – втручаюсь я. — Любити дітей
означає зовсім інше”. „Як? – дивуються вчителі. — Це, мабуть, Ви щось
не так зрозуміли.” Тоді я вмикаю відеомагнітофон, і Василь Олександрович
підтверджує мої слова: „Дехто думає, що любити дітей це найлегша
справа, найпростіша. Бути добрим, бути рідним своїй дитині, бажати
добра, бути доброзичливим – це вже і є любов. Насправді це не так.
Любити дітей – це, я б сказав, найтонша, найскладніша і наймудріша річ,
яка приходить з досвідом. Справжня любов поєднує в собі відповідальність
за дитину і бажання добра. Якщо є відповідальність, то є і вимогливість.
Справжня вимогливість – це дитя любові і відповідальності”.

Приходимо до висновку, що ми недостатньо знаємо Сухомлинського і роботи
в нас дуже багато.

Почали з молодших класів. „Серед багатьох важливих завдань, які стоять
перед початковою школою, на першому місці – навчити дітей учитися, —
пише Василь Олександрович, — … навчіть дитину насамперед добре читати
й писати.” Що це значить? І знову доводиться вчитуватись, щоб не
пропустити тієї дрібнички, в якій заключається вся суть.

Візьмемо інший постулат Сухомлинського: „…без взаємодії людини з
природою неможливий розумовий розвиток, як без мелодії неможлива музика,
без слова – мова, без книжки наука.” Цієї думки дотримувався і Костянтин
Ушинський: „ А воля, а простір, природа, а ці пахучі яри і поля, що
колишуться, а рожева весна і золотиста осінь, хіба не були нашими
вихователями? Називайте мене варваром у педагогіці, але я виніс із
вражень мого життя те глибоке переконання, що прекрасний ландшафт має
такий величезний виховний вплив на розвиток молодої душі, з яким важко
сперечатися впливу педагога.”

Всі згодні. То чому ж ми не вміємо проводити уроки в зеленому класі під
голубим небом? Боїмося відстати від програми? Не дозволяє розклад?
Погода? Таке просте завдання, а як важко його втілити в практику!
Значить, щось в нас не те, чогось не розуміємо. Знову ідуть педагогічні
пошуки. За досвідом їдемо до Києва в колеж ім. В.О. Сухомлинського,
директором якої є Хайруліна Василина Миколаївна.

І ось перші уроки на шкільному подвір’ї, потім у колгоспному саду, в
парку біля струмочка. Вже з’явилися і перші дитячі казочки про краплинку
мандрівницю, про котики, про сніжинки, сніговиків…

Започатковано сімейний відпочинок в лісопарку. Оздоровлення дітей в
цьому році проходило не в школі, як завжди, а в наметовому містечку
серед природи. Все ніби і добре. Та повного задоволення ми не маємо.
Щось в нас не так. Уроки мислення серед природи проходять не так часто,
як хотілося. В більшості випадків уроки відбуваються в класі, навіть за
хорошої погоди. Невже метод Сухомлинського по силі тільки йому? Невже ми
до сих пір щось не до кінця зрозуміли? Питання залишається поки що
відкритим і потребує подальшої праці.

Сухомлинський – це така махіна, така глиба, яку важко підняти, але так
само важко і обійти стороною. Хоча даною проблемою займається початкова
ланка, але і в середній, і в старшій нам не обійтись без ідей видатного
педагога.

Як бути без тези: „Наріжний камінь педагогічного покликання – це глибока
віра в можливість успішного виховання кожної дитини”. А я добавлю: і
віру педагога в свої власні сили. (Нам часто не вистачає віри в себе).

Та коли навіть всі обставини, здається, діють проти тебе, потрібно
знаходити в собі сили і говорити: „Я це зможу, зможуть і мої учні”.

Так, наприклад, на початку 2002 року я отримав таку інформацію: „ 23-24
квітня 2002 року в м. Кривої Ріг відбудеться Всеукраїнська
науково-методична конференція «Комп’ютерне моделювання та інформаційні
технології в науці, економіці та освіті». Проводиться вона Міністерством
освіти і науки України, Київським національним економічним університетом
і Криворізьким економічним інститутом. Пропонуємо вашій школі взяти
участь у цій конференції в секції «молодих науковців (студентів та учнів
старших класів)». Це може бути або одна загальна доповідь, або декілька
окремих у співавторстві одна з однією (не більш 3 співавторів у кожній).
Доповіді будуть опубліковані в збірнику праць учасників конференції.
Такого роду доповідь прирівнюється до наукової публікації і може дуже
знадобитися при вступі до вузу і т.п.”

Ось така пропозиція. Що скажеш?

В науково-практичних конференціях такого рівня ні я , ні жоден з наших
вчителів участі не брав. Що вже говорити про дітей? А тематика
доповіді? — Комп’ютерне моделювання, інформаційні технології,
віртуальний підрозділ – все те, про що ми маємо найпримітивніші
уявлення. Пройшов лише місяць, як отримали перші два комп’ютери. І з
цього питання потрібно виступити з доповіддю на всеукраїнській
науково-практичній конференції поряд з професорами, кандидатами наук,
доцентами. Потрібно їхати аж у Кривий Ріг. Відряджень, звісно, не
оплатять.

Перша думка, яка спала на голову: „Відмовитись”. Та не давав спокою
Сухомлинський: „Я завжди прагнув того, щоб учень вірив у свої сили”. Як
же я вселятиму учням віру у їх власні сили, коли сам такої віри не маю.
І я сказав собі: „Потрібно погоджуватись. І зробити так, щоб погодилися
діти”.

Почалася напружена творча робота, від якої інколи ставало страшно, аби
не осоромитись. Та ось ми з трьома ученицями одинадцятого класу вже на
конференції. З усієї України знайшлося лише дві школи: наша і одна з
Криворізьких, якій сам Бог велів. Дівчата хвилюються. Хвилююсь і я, та
не подаю вигляду.

Другий день роботи конференції. Доповідь читає Яресько Марина. Поважна
аудиторія уважно слухає. „Дякую за увагу”, — говорить Марина в кінці
виступу, але продовжує залишатися за кафедрою.

„Які будуть запитання до доповідача?” – чується голос ведучого. І раптом
— дружній вибух оплесків всього залу. Я і дівчата в ту мить зрозуміли
лише одне: не осоромилися. Адже жодну доповідь оплесками не вітали.
Потім була і грамота. Грамоту отримали вісім учасників конференції, та
найдорожчими для нас все таки залишились оплески. Тримайтеся, дівчата,
так і далі. Життя аплодує лише активним і творчим людям.

Ми, мабуть, ніколи б не відважилися на подібний крок, якби цій перемозі
не передувала інша.

Уявіть собі звичайну сільську школу, навіть не сільську, а хутірську, бо
в селі дворів трохи більше за сотню. Не працює радіо, відсутній
телефонний зв’язок. Які комп’ютери? Нормального магнітофону немає.
Віддалені від обласного центру, та й до райцентру не просто дістатися.

І ось з’являється ідея відкрити вебсайт школи і підключитись до
Інтернету.

„ Ви що? — мене запитували. — Дійсно збираєтеся взятися за цю хворобливу
ідею? Нам хоч би телефон провести.” Та недивлячись на скептичні посмішки
деяких колег, нашому колективу все таки вдалося це зробити. Комп’ютер
позичали на день, на два, на тиждень у різних організаціях. Коли
з’явився перший комп’ютер в райвідділі освіти, стало легше. Нам зажди
давали зелене світло, дозволяли брати в школу. Для виходу в Інтернет
доводилось їздити в Талалаївку. Оплата – позабюджетні кошти. Важко. Дуже
важко. Але результат вартий зусиль. Який простір відкрився для
педагогічної та дитячої творчості! Тепер вірші, казочки, які складають
діти, можна виставити для всього світу на показ, отримувати листи з
далекого зарубіжжя, шукати і знаходити потрібну інформацію.

Що для цього було потрібно? Віра у власні сили.

Візьмемо інше, на що Василь Олександрович звертає увагу: книгу,
додаткове читання! „Повсякденна, на все життя дружба з книжкою.
Дзюрчання струмочка, яке не припиняється ні на один день і поповнює
річку думки. Читання не для завтрашнього уроку, а з органічної потреби,
жадоби знань. Якщо хочете, щоб у вас було більше вільного часу, щоб
підготовка до уроку не виливалася в одноманітне, нудне сидіння над
підручником, читайте наукову літературу. Треба, щоб шкільний підручник з
основ науки, яку ви викладаєте, був для вас азбукою. Щоб у морі ваших
наукових знань, основи яких ви даєте школярам, підручник був краплею.
Тоді на підготовку до уроків не йтиме кілька годин”. Через декілька
сторінок знову: „Інтерес до знань неможливий без повсякчасного читання
наукової та науково-популярної літератури. Не може бути і мови про
непохитний інтерес до знань, якщо учень не виходить за межі підручника”.
І знову: „ Не додаткові заняття, не нескінченні „підтягування”, а
читання, читання і ще раз читання – ось що відіграє вирішальну роль у
розумовій праці тих, кому важко вчитися.” „В кожному класі, де працює
вчитель математики з Богданівської середньої школи Кіровоградської
області І.Г.Ткаченко немає невстигаючих. Окремі учні Івана Гуревича
ніколи б не були встигаючими, якби не його чудова бібліотека: у ній не
одна сотня книжок, які в яскравій, захоплюючій формі розповідають про
найцікавішу в світі, за його переконанням, науку – математику.

Хто сміє заперечити цю істину Василя Олександровича? Але як бути нам у
сільській школі, яка зводилась в період перебудови, а матеріальна база
поповнювалась в період безгрошів’я та тотального дефіциту? Де брати нам
книжки? Сухомлинський був щасливий тим, що в його часи цього добра
вистачало. Цитую: ”У шкільній чи особистій бібліотеці учителеві треба
мати книжки, які розвивають знання програмового матеріалу. Таких книжок
видано й видається багато.”

Загляньте тепер в книжковий магазин, якщо його знайдете. Що стоїть на
полицях? Яка ціна книжок? В яких достатках живуть мої односельці? Яка
зарплата вчителя?

В Сухомлинського кожен учень на кінець навчання мав багатшу бібліотеку,
ніж наша шкільна. Як бути? Де брати книжки? За що їх купувати? І вихід
був знайдений. Крім того що ми врятували сільську бібліотеку і перенесли
її в школу, підвезли книги з інших сільських бібліотек, що залишились
без вікон і дверей, ми створили ще й шкільну електронну бібліотеку.
Віднаходимо потрібні книги в Інтернеті, копіюємо їх і поміщаємо в свою
електронну бібліотеку. Знаходимо не лише додаткову літературу, а й ті
програмові книги, яких вдень з вогнем не знайдеш у нашому селі. Перш за
все, це стосується уроків зарубіжної літератури. Але на цьому ми не
зупинилися і зробили подальший крок. Ми не лише беремо книги з
Інтернету, а й самі їх туди вміщуємо. Нещодавно світова спільнота на
моніторах своїх комп’ютерів змогла побачити нову книгу „З далекого
краю” розміром на 250 друкованих сторінок. Все зробили діти самі. Разом
написали лише звернення до читача, де можна прочитати наступне: „
Шановний читачу! Книга, яку ти бачиш на моніторі свого комп’ютера, є
спробою двох сільських хлопчаків, Андрія та Владислава Киричків, донести
до широкого загалу творчість нашого славного земляка Григорія Вишневого.

Наше невеличке село Червоний Плугатар розташоване за десять кілометрів
від Займища, села, в якому народився та виріс поет, яке він любить і
пам’ятає до нині, хоча доля і закинула його багато років тому до далекої
Австралії.

Думається, що земля, яку так любить Григорій Вишневий, якій віддає жар
свого таланту, теж повинна пишатися ним, підтримувати його, пропагувати
творчість.

Нам випадково потрапила до рук книга „З далекого краю” і стало шкода, що
мало хто з українців має можливість її прочитати. Тож з допомогою
комп’ютера та Інтернету збільшуємо цей невеличкий тираж. Самі заново
зробили комп’ютерний набір книги, самі її упорядкували в такий варіант,
який Ви зараз бачите. Той, хто хоч трішки знає сувору дійсність
українського села, серйозно здивується: „Як може таке трапитись?” Як
бачите, трапилось. І цим ми завдячуємо двом нашим іншим землякам
Анатолію та Геннадію Ярмошам, громадянам іншої далекої країни – Канади,
а також дистанційно-керованій самоосвіті.

Таким чином, електронний варіант цієї книги може стати символом єдності
молодої України зі своїми синами, розвіяними по чужині, вірою в її
майбутнє, успіх і процвітання.

Ми будемо дуже раді, якщо Ви отримаєте задоволення від цієї книги.

З повагою Володимир Киричок, директор Червоноплугатарської ЗОШ І-ІІІ
ступенів.

Як бачите, тут ми згадали дистанційно керовану самоосвіту, як показує
практика, ефективну форму навчання, яку ми заснували, розвиваємо та
описуємо. Базується вона теж на ідеях Василя Олександровича
Сухомлинського. Чому саме самоосвіта? Та тому, що як писав
Сухомлинський: „…тут набуває особливого значення ефективність
самостійної розумової праці..” Самостійна розумова праця, самовиховання,
самоосвіта заслуговують на першочергову увагу вже тому, що тут закладена
активна, а не пасивна роль того, хто навчається . „Само” – значить:
працюю сам. А це вже великий плюс. В умовах суворих реалій українського
села творча людина відчуває інформаційний голод. Чому вчитися? Як? В
кого? В кожної людини, в директора школи і навіть в першокласника є свої
запити, свої інтереси. Хто допоможе вгамувати спрагу до знань? Тобто,
для самоосвіти потрібен керівник, вчитель, той хто навчає, керує
самостійною роботою. Я сам навчаюся і одночасно навчаю інших.. Мої
вчителі знаходяться далеко за межами України, в Канаді. Ми жодного разу
з ними не бачились, але засобами електронної пошти активно спілкуємося,
до спілкування підключаємо й учнів. Відстань в декілька тисяч кілометрів
не завадила нам разом написати книгу: „В Канаду прийшов лист”, в якій
описуються наші педагогічні пошуки, що базуються на ідеях
Сухомлинського.

Сухомлинський допоміг нам по іншому глянути на вивчення деяких
предметів. Літератури наприклад. Уявіть собі, що „Завуч школи водив нас
по класах і з гордістю розповідав про те, як чудово побудований
навчальний процес і як багато чому вчаться в їхній школі вихованці.

-А це клас фізкультури, — сказав він, відчиняючи ще одні двері і
пропускаючи нас у звичайного розміру класну кімнату, єдиною відмінністю
якої було, мабуть, наявність телевізора з відеомагнітофоном.

— О, значить крім спортзалу учні займаються і тут? –поцікавились ми.

— Ні-ні, — посміхнувся завуч нетямущості гостей. — Саме тут, — він
зробив широкий жест рукою, — ми і проводимо уроки фізкультури. А
спортзалу в нас немає взагалі. Навіщо їм спортмайданчики? Дивіться, це
ж так просто: спортом займаються спортсмени, а діти значить що? Повинні
сидіти і вчитися у них. Що ми тут і робимо. Учимо дітей спорту. Тут у
класі вони дивляться і розбирають відеозапис кращих футбольних і
хокейних матчів, баскетбольних, тенісних і інших змагань. Вони вивчають
правила ігор, аналізують типові тактичні прийоми, вчаться помічати
помилки суддівства…

-Зачекайте-зачекайте, — напевно переб’є будь-який читач. — Що це за
школа така? Де ви її взяли? Не може бути, щоб такі взагалі існували».

Визнаємо, придумали. І персонаж, і школу. Таких уроків фізкультури,
напевно, не буває.

У відношенні уроків фізкультури чи музики — так. Але варто поставити
замість «фізкультура» слово «література» — і зі страхом виявляєш, що
ситуація з вивченням у школах цього предмета точно така ж, як у нашого
вигаданого завуча з фізичною підготовкою школярів.

Насмілимося висловити думку, що багато тем уроків літератури мають до
неї приблизно таке ж відношення, як кросворди на спортивну тему до
уроків фізкультури.

Як художник починається з виставки, виконавець з виступу, так мова,
література починається з публікацій. Результатом літературних зусиль
можна вважати лише те, що опубліковано чи іншими словами знайшло свою
читацьку аудиторію.

Звичайно, для того, щоб щось було дійсно написане, кожному учню треба
допомогти вибрати жанр, тему. Це може бути вірш, новела, коротка
історія, сценарій, письмова бесіда для передачі по радіо чи
телебаченню, стаття в газету, журнал, дитяча розповідь.

На які теми можуть бути публікації, покажемо на прикладах.

У Канаді, як і на Україні, багато людей користується пасажирським
транспортом. Однак є і різниця. В українських містах і селах автобуси,
трамваї на зупинках пасажири беруть штурмом. У країні кленового листа
нікому й у голову не прийде заскочити в транспорт перед тими, хто раніше
прийшов. Немає автобуса — люди стоять, чекають. Часом не розбереш хто,
коли і за ким прийшов. В автобус чи трамвай, який підійшов, заходять
спокійно, дотримуючись черги і тільки через передні двері, часто при
відкритих задніх, платячи водію за проїзд. На зупинках немає будок із
продавцями проїзних квитків, у вагонах немає кондукторів, контролерів,
як у стольному граді.

Вічні проблеми з транспортом хвилюють як городян, так і жителів
українських сіл. Тоді чому б учителю не запропонувати одному-двом учням
дослідити і підготувати публікацію на цю тему з власними висновками,
пропозиціями.

Наступна ситуація. Учень не поїхав разом з однокласниками на тематичну
екскурсію. Через кілька днів, у який раз, пропустив заняття в школі.
Причина банальна -в ці дні йому випала черга пасти корів. «Чому ти, а не
хтось з батьків?» — нарікала вчителька. — «Мені самому не подобається
сидіти біля худоби, але в мами хворі ноги, а батько не може піти на
цілий день з роботи. Так що крім мене за коровами бігати в нас більше
нікому».

Що в такій ситуації робити вчителю? Один варіант — поспівчувати, а
інший — розібратися разом, що це за явище, коли воно виникло, і чому в
інших країнах ніхто по черзі череди не пасе, а на Україні це робиться
повсюди. І не просто розібратися, а запропонувати учню прочитати
відповідну літературу, поговорити на цю тему із співгромадянами, що
побували за кордоном, зв’язатися по електронній пошті з однолітками за
рубежем.

Важко уявити собі місцеве періодичне видання, яке б не зацікавили
такого роду якісні матеріали, підготовлені і підписані учнями місцевої
школи.

У свою чергу, чітка і проста постановка вчителем завдання здатна зробити
чудеса з учнем. Для того щоб зрозуміти, як робляться статті, у нього
відразу ж виникне бажання не тільки прочитати в оригіналі твори тих,
кого друкують і читають, а і потреба знайти, попрацювати з текстами,
розібратися і зрозуміти, як дописувачі зауважують, бачать проблеми,
будують сюжет, про що оповідають. Як тут не проаналізувати тему, образи
героїв?

Завдяки чому автори утримують інтерес читача і як застосувати ці прийоми
в себе? З чого вони починають і чим закінчують розповіді? Як будуються
пропозиції в порівнянні з моїми? Які той чи інший автор підбирає слова,
як розставляє їх, і які з них могли б підсилити мій рукопис? Такі і
подібні їм питання змусять учнів зовсім по-іншому дивитися на більшість
творів, додадуть зміст самому процесу їхнього вивчення, наповнять щирим
змістом уроки літератури.

Тоді при вивченні тієї ж теми «Духовні цінності людини в поезії Ліни
Костенко» у деяких учнів з’явиться необхідність не тільки знайти,
вивчити першоджерело, а і побувати хоча б на одній із зустрічей поетеси
з читачами, поспілкуватися безпосередньо з письменником-сучасником. Чи
якщо зацікавлять твори Д.Павличка і виникнуть питання, то і написати
йому листа.

Звичайно, усю цю роботу неможливо уявити без допомоги вчителя
літератури, який сам повинен у всьому цьому добре розбиратися.

Очевидно, що однією на всіх «вічною» темою «Як я провів/провела літо»
тут вже ніяк не обійтися. Учителю літератури треба мати десятки тем, які
можна було б «підкидати» учням.

Зрозуміло, реалізувати всі ідеї в рамках відведеного програмою часу не
удасться. Як учителям фізкультури, керівникам гуртків художньої
самодіяльності, керівнику дипломних проектів, так і вчителю літератури
буде потрібно для цього додатковий час.”

Керуючись міркуваннями такого роду, в нас зав’язалося цікаве листування
з Григорієм Вишневим. Він рецензує наші переклади, вірші, оповідання. А
в школі з’вилася ціла електронна бібліотека творів місцевих авторів.

Нещодавно взялися за переклад відомої книги американського бізнесмена,
педагога Маршала Брайна „Підліткам про світ дорослих”. По закінченні
перекладу книга буде поміщена в Інтернеті з фотографією перекладача.

Така діяльність допомагає розкрити душу дитини, її талант, окрилює,
приносить радість першого успіху і творчої праці. Як писав
Сухомлинський: „Почуття володаря знань пробуджуються в учня найсильніше
тоді, коли він безпосередньо щось досліджує, відкриває, коли учень
схоплює конкретні факти, явища.”

Сьогодні ідеї Сухомлинського не популяризуються і не підносяться так, як
би того хотілось. Вчителі глибоко не проникаються його творчістю, мало
впроваджують її в практику. Він є пропагандистом особистості, любові і
добра, оберегом наших національних святинь. Ми ж ще не можемо відійти
від домінуючої ролі колективу, авторитарної педагогіки. Тому так важко
нам дається Сухомлинський.

Думаю, якби Василь Олександрович жив у наш час, то книга „Сто порад
учителеві” збагатилася б на ще одну пораду, на мій погляд, дуже і дуже
важливу: „Ділові якості громадянина незалежної республіки потрібно
виховувати з самого рання. Багатою державу роблять багаті, високоідейні
люди. Їх потрібно виховувати спочатку в сім’ї , а потім в школі, жодного
дня не забуваючи про це”.

На одному з семінарі директорів шкіл та їх заступників я спробував
підняти це питання та зіткнувся з нерозумінням і хибним баченням
дійсності. А виною всьому – консерватизм поглядів, небажання
проникнутися проблемою. Мене звинуватили в тому, що духовність я
підміняю гендлярством, що піддався впливу Заходу. Та я не розглядаю
гроші і духовність як антагоністичні поняття. Навпаки, гроші роблять
духовну людину сильнішою, вагомішою, потрібною суспільству.

В нашому селі сто років тому жив Демченко, київський професор медицини,
людина досить багата. Багатство було нажите чесною корисною для людей
працею. На свої кошти заснував і утримував дендропарк небувалої краси.
Коли прийшли до влади ті, хто прославляли бідність, від дендропарку
залишилися лише хащі, зникла бібліотека, картинна галерея. Те ж саме
сталося в сусідньому селі Ярошівці з безцінним надбанням світоча
української культури Василя Горленка. Та хіба тільки в нас! Згадайте
відому на весь світ династію Симиренків, які не лише будували заводи,
вирощували сади, а за свої кошти видали „Кобзаря”. Що маємо тепер?
Останній з родини Симиренків був знищений. Заводи стали, сади вирубали.

Чи підніметься на ноги коли-небудь Україна, коли ми, педагоги, будемо
сповідувати псевдо духовність?

Своїм учням я кажу так: „ Люди з давніх-давен намагалися вгадати своє
майбутнє: зверталися до чаклунів, гадали на картах, читали гороскопи,
забуваючи про те, що найкращий спосіб вгадати своє майбутнє – збудувати
його самому.

Отже, майбутнє потрібно не вгадувати, а будувати.

Потурбуйтеся про своє майбутнє зараз – в ньому Вам доведеться прожити
решту свого життя. Крім Вас ніхто цього не зробить.

Ви, і лише Ви є конструктором і будівничим свого майбутнього.

Почніть робити це зараз, інакше буде пізно.

В першу чергу подумайте про свою роботу.

Про роботу

Ваша робота повинна подобатися Вам та давати хороший прибуток. Вона
повинна також приносити користь іншим людям та природі. 500 гривень на
місяць – це добре, але ліпше — 1000, ще ліпше — 2 000. Думаєте, це не
для Вас? Помиляєтеся. Ви матимете таку роботу. Не запізніться лише
потурбуватися про неї заздалегідь.

Хороша робота — для хороших робітників.

Погана – для поганих. Хто не потурбується про неї заздалегідь, той може
взагалі залишитися без роботи.

Перш за все, придивляйтеся до всього. Визначтеся, яка справа Вам
подобається, яка – ні. Дізнайтеся, на якій роботі можна заробляти
більше грошей. Зробіть це якнайшвидше, щоб мати більше часу на
підготовку до роботи. Ви маєте стати хорошим робітником. Без тривалої
підготовки Ви ніколи таким не станете, а отже, ніколи її не матимете.

Про хорошого робітника

Хороший робітник:

вміє робити багато такого, чого інші не вміють;

знає те, чого інші не знають;

відповідально ставиться до своїх обов’язків;

проявляє ініціативу та винахідливість;

дисциплінований;

вміє спілкуватися з людьми, поважає людей, вміє ворогів перетворювати на
друзів, є тонким психологом;

багато працює, мало гуляє;

мало хворіє, або не хворіє зовсім;

щиро вболіває за своє підприємство;

є патріотом;

інтереси підприємства ставить вище власних;

знає своє місце.

Бути таким і легко, і важко. Головне, приборкати себе, свої бажання та
емоції, постійно працювати над собою. Ці якості даються не відразу. До
них привчаються з дитинства.

Найпідступніші спокуси

Вам подобається спілкуватися зі своїми ровесниками. Але вони діти, або
юнаки, які не мають життєвого досвіду. Спілкуючись з ними, Ви нічого не
дізнаєтеся про світ дорослих, не підготуєте себе до життя в ньому. З ким
поведешся – того й наберешся.

Отже, побільше спілкуйтеся з дорослими, які досягли успіху в житті.

Різного роду розваги: застілля, розважальні телепрограми, дискотеки і т.
д. крадуть Ваш дорогоцінний час, даючи можливість іншим випередити Вас.

Не захоплюйтесь занадто особами протилежної статі.

Не дивіться на інших – ідіть своїм шляхом.

Ваша байдужість до навчання та самовиховання – ваш перший ворог. Не
будьте байдужими. Цікавтеся всім.

Приєднуйтесь до проектів

школі та селу потрібен свій „Дитячий акціонерний банк”;

людям в селі потрібне підприємство по переробці зерна;

не віддамо свій економічний простір зайдам з інших міст. Відкриємо свою
фото справу;

забезпечимо людей послугами зв’язку;

видавничі та друкарські послуги можуть давати прибуток;

шоу-бізнес є одним із найприбутковіших;

нам не завадить рибне господарство;

хай процвітає торгівля;

розширимо відділок оренди;

створимо своє сільгосппідприємство.

Спробувавши себе в цих та інших справах, Ви отримаєте досвід роботи на
майбутнє. Відчуєте дію законів на собі. Пройдете школу бізнесу. Тож
запрошую всіх до гри.

З запитаннями та пропозиціями звертатися до директора школи.

Поради

Більшість з Вас хоче заробляти багато грошей. Щоб мрії стали дійсністю,
потрібно вчитися вже зараз. Це ніби плавання. Для того щоб перепливти
глибоку річку, потрібно спершу повчитися плавати на малій глибині.

Отже, пропоную всім знайомство зі світом бізнесу розпочати вже зараз в
школі. Бізнес починається з ідеї. Ви можете приєднатися до моїх ідей.
Можете запропонувати свої. Зіграємо в гру „Бізнес”. Це буде гра лише
наполовину, тому що гроші, Ваші прибутки, конкретні справи будуть не
іграшкові, а реальні.

Україні потрібні підприємливі, ініціативні, багаті громадяни. Вчіться
бути такими.

Багаті люди – багата держава.

Часи змінилися. Не шукайте роботу. Не надійтесь на державу. Створюйте
для себе та для інших нові робочі місця.

Від того, як Ви дотримаєтеся цих порад, буде залежати Ваше майбутнє.

Про гроші

Не в грошах щастя, але і без грошей щастя трапляється дуже рідко.

Без грошей Ви:

не матимете чого їсти;

не матимете, де жити;

не зможете нікуди поїхати;

нічого купити;

з Вами ніхто не буде рахуватися;

Ви не зможете допомагати іншим;

Ви мало кому будете потрібні;

у Вас будуть дуже обмежені можливості.

Не надійтеся, що Вам пощастить. Щастить лише тим людям, хто працює над
собою, розумним людям. Не звертайте уваги на глузування своїх
однолітків. Прийде час і вони скаржитимуться на життя, а Вам життя
буде приносити лише задоволення.”

Останнім часом ми почали втрачати дух, традиції, звичаї свого народу.
Український народ з давніх-давен відомий своєю працьовитістю. Наші діди
та прадіди пробивали собі шлях до матеріального достатку наполегливою
працею, вмінням, талантом. Радянська влада все це викорінила. Добрих
господарів назвала класовими ворогами і знищила, іншим перекрила кисень.

Що маємо тепер? Колись багата Україна жебракує на смітниках Європи.
Жебракуємо і ми, освітяни, особливо директори шкіл. Дайте. Подаруйте.
Допоможіть. Ми перестаємо бути українцями, а стаємо циганами, що ходять
від хати до хати. Хибний шлях.

Одна з найважчих проблем сьогодення для педагогів — виховувати в собі
ділові якості і прививати їх дітям. Наші діти повинні не жебракувати,
а бути повноправними господарями на своїй землі в повному розумінні
цього слова. Своїм прикладом ми навчаємо їх дещо іншому.

Вчитель, що втратив роботу в школі, стає найбезпораднішим поміж інших.
Він вміє лише навчати, але не вміє жити, не має ділових якостей. А раз
не має їх сам , то не матимуть їх і його вихованці. Вони вийдуть зі
стін школи такими ж безпорадними, як і він сам. Добре, що не всі діти
нас слухають, а будують життя по своєму.

Подібні міркування та теза: „Хороша робота – для хороших робітників”
викликала заперечення у моїх колег. На їх думку, я пропагую здирництво,
обман, грабіж, насильство, бо без цього не може бути достатку,
багатства. Такий висновок вони роблять, дивлячись на сучасних
бізнесменів. Та хіба це вина бізнесменів? Хіба їх вчили господарювати
чесно? І хто їх вчив!? А коли не вчили, то і пішли найлегшим шляхом:
Як стати багатим? Найпростіший спосіб — вкрасти, присвоїти, зідрати,
обдурити …

Сьогодні ми повинні дещо змінити свої орієнтири, переосмислити цінності,
змінити себе. Як це нелегко.

Не встиг я створити при школі дитяче акціонерне товариство „Мірошник”,
як пішла скарга, що займаюсь чимось нечистим, що не годиться директору
так робити. Адже і його діти там працюють, отримують гроші. Так, вони
дійсно працюють і на пачку морозива в батька гроші не просять.

Ото дожилися! Заробляти гроші чесною працею – сором. Це дійсно кінець.
Тоді нічого говорити про належну економіку, а без неї не буде і нації.
Розповземося по світу і уже в другому поколінні забудемо свою рідну
мову. Сьогодні за межами України проживає близько 20 мільйонів
українців. А ті, хто залишаться, віддадуть за безцінь дану їм землю і
будуть жебрачити, просити в других країн, американців, європейців: „Ми
бідні, нещасні, вишліть нам грошей, грошей, грошей. Можна м’ясні
консерви, гречку, цукор, макарони, крупи…

Зверніть увагу, не просять поділитися досвідом, знанням. Давайте нам
гроші, продукти харчування, одяг. І це в країну, де на початку ХХ
століття проживало більше населення, ніж в Росії, де єдиною тягловою
силою були воли і коні. Але саме в ті часи, коли не було техніки,
Україна вирощувала зернові, цукровий буряк, потопала в пахощах парків,
садів, меду.

Наші сучасники землю, дану в приватну власність, вже почали повертати.
В заявах пишуть: „По причині відсутності техніки. Нічим зорати, зібрати,
змолотити”.

А як раніше обходились без техніки? Я б назвав іншу причину. Невміння
господарювати. Відсутність організаторського досвіду. Раніше вони
працювали на цій землі бездумно. Організаційні питання вирішувались за
них іншими. Тепер доводиться думати самим. Між іншим, канадські фермери
кукурудзу ( не рахуючи тієї, що на зерно) збирають вручну, не
застосовують комбайнів при збиранні багатих врожаїв малини, полуниці,
капусти, помідорів. Голландські квіти, насіння — теж ручна праця.

Багатьом нашим колегам так і не зрозуміти, що освічена людина — та, яка
навчилася здобувати знання, застосовувати їх на практиці, допомагає
засвоїти цю науку іншим. Згадані вище колеги лише і можуть, що
переказувати написане, прививати своїм учням, односельцям такі риси як
заздрість, ненависть до ділових, здібних, везучих; прославляти бідність
і вдовбувати в голови людей, що бідні люди – це правильні люди, а більш
забезпечені – завжди паразити, погані і відразливі.

Як бачимо, дуже важлива проблема: виховання господаря, лідера,
організатора. В часи компартійного засилля такі люди були не потрібні.
Потрібні були лише виконавці. Добрі виконавці. Ініціатива в нас ніколи
не підтримувалась. Ось і ми відкрили сайт школи майже одночасно з
Міністерством освіти, маємо ще багато цікавих планів, але комп’ютерного
класу від міністерства, доступу до Інтернету так і не отримали.
Натомість комп’ютерні класи отримують ті, хто не знають, що з ними
робити. Я бачив багато таких шкіл.

Ще одна дуже важлива проблема, про яку Сухомлинський у свій час міг
говорити лише натяками – оцінка. Ми всі навчені читати поміж рядками.
Про що говорять такі рядки: „Не допускайте, щоб єдиною метою перевірки
знань було поставити учневі оцінку”. „Не допускайте оцінювання кожної
відповіді”, „Не поспішайте ставити хороші оцінки”. Думаю, сучасна 12- ти
бальна система оцінювання навчальних досягнень учнів є половинчастим
кроком вперед. Дитина іде в школу не за оцінкою, а за спілкуванням з
однолітками, вчителями, за знаннями. Свої досягнення може побачити кожен
і без оцінки, глянувши на перевірену вправу чи контрольну оцінку.

Учителю, який важкий твій труд,

Та коли очі учнів світяться завзяттям,

Все хочуть вміти, все бажають знати

Тоді, учителю, легкий твій труд

Який приємний, вчителю, твій труд,

Коли ти відчуваєш душ єднання,

Збулись у дітях мрії й сподівання,

Тоді твій, вчителю, приємний труд

Використана література

В.О.Сухомлинський “Серце віддаю дітям”.

В.О.Сухомлинський “Сто порад вчителю”.

Таїса Мостова “Сухомлинський ушляхетнює педагогічний світ планети”
Освіта України №72 за 2003р.

“Постанова Верховної Ради України про відзначення 85-річчя від дня
народження В.О.Сухомлинського” Початкова школа №9, 2003 рік.

Сергій Міхелі “Педагогічні ідеї В.О.Сухомлинського як концептуальна
основа особистісно орієнтованого підходу” Початкова школа №9, 2003р.

Ярмош А.Г. , Ярмош Г.С., Киричок В.А., Киричок Т.В. “В Канаду прийшов
лист”.

Похожие записи