Контрольна робота

Використання новітніх технологій на уроках навчального курсу «Я і
Україна» в початкових класах

Вступ

Освітні системи в будь-якій країні світу повинні сприяти реалізації
основних завдань соціально-економічного та культурного розвитку
суспільства. Незадоволення багатьох країн результатами системи шкільної
освіти сьогодні призвело до необхідності її реформування. Для цього
важливо було розробити стратегічний напрям розвитку загальної середньої
освіти на перспективу. Визначення стратегічного напряму розвитку
світових освітніх систем хвилює практично все світове суспільство.
Головною є проблема визначення пріоритетів освіти та її реформування. На
запитання: «Чого ви очікуєте від школи?» роботодавці, бізнесмени,
політичні діячі, керівники шкіл та вчителі відповідають: «Треба
виховувати дитину, яка вміє спочатку самостійно вчитись, а потім
самостійно та творчо працювати і жити». В школі учень повинен навчитися,
в першу чергу, самостійно формувати мету та шляхи її досягнення. Цього
досягти значно важче, ніж навчити читати, писати та лічити.

Результати численних вітчизняних досліджень свідчать про те, що школярі
погано володіють методологічними та економічними знаннями. Більш високий
рівень знань вони виявляють, оволодіваючи фактологічним матеріалом,
уміють відтворювати знання та застосовувати їх у знайомій ситуації.
Нетрадиційна постановка питання значно знижує результативність
відповідей учнів. Щодо вміння інтегрувати ці знання та застосовувати їх
для одержання нових знань і з’ясування явищ, які відбуваються у
навколишньому світі, то тут результати наших школярів були значно
нижчими.

Щоб мати можливість знайти своє місце в житті, учень сучасної школи
повинен володіти певними якостями:

— гнучко адаптуватися у мінливих життєвих ситуаціях;

— самостійно та критично мислити;

— уміти бачити та формувати проблему (в особистому та професійному
плані), знаходити шляхи раціонального її вирішення;

— усвідомлювати, де і яким чином здобуті знання можуть бути використані
в оточуючій його дійсності;

— бути здатним генерувати нові ідеї, творчо мислити;

— грамотна працювати з інформацією (вміти збирати, потрібні факти,
аналізувати їх, висувати гіпотези вирішення проблем, робити необхідні
узагальнення, зіставлення з аналогічними або альтернативними
варіантами розв’язання, встановлювати статистичні закономірності,
робити аргументовані висновки, використовувати їх для
вирішення нових проблем);

— бути комунікабельним, контактним у різних соціальних групах, уміти
працювати в колективі, у різних галузях, різних ситуаціях, легко
запобігати та вміти виходити з будь-яких конфліктних ситуацій;

— вміти самостійно працювати над розвитком особистої моральності,
інтелекту, культурного рівня [15].

У рекомендаціях багатьох наукових досліджень ми знаходимо схожі
висновки:

— посилення практичного напряму змісту шкільних курсів
природничо-наукового циклу;

— вивчення явищ, процесів, об’єктів, що оточують учнів у їх
повсякденному житті;

— перенесення акцентів на інтелектуальний розвиток учнів за рахунок
зменшення частки репродуктивної діяльності;

— урахування знань, які дістають учні поза школою з різних джерел.

Таким чином, головний стратегічний напрям розвитку світової та
вітчизняної системи освіти лежить в площині вирішення проблем розвитку
особистості учня та вчителя, технологізації цього процесу.

В умовах цієї парадигми освіти вчитель найчастіше виступає в ролі
організатора всіх видів діяльності учня як компетентний консультант і
помічник. Його професійні вміння повинні бути спрямовані не просто на
контроль знань та умінь школярів, а на діагностику їх діяльності та
розвитку. Це значно складніше, ніж традиційна освіта.

Ми спробуємо розглянути таке педагогічне явище, яке має у вітчизняній
педагогічній науці сьогодні поки що вельми нечіткий контур та припускає
занадто суперечливі тлумачення. Внаслідок низки причин це явище стало
надзвичайно популярним як серед учених, так і серед практиків — це
педагогічна технологія. Педагогіка — це не тільки наука, і не тільки
мистецтво. Це перш за все прикладна дисципліна, і, так само як усі
прикладні дисципліни, вона не може не бути технологічною.

У чому ж суть технологічності? Як зробити навчальний процес педагогічно
керованим?

Гуманізація освіти, її орієнтація на розвиток особистісного потенціалу
учня, запобігання безвиході її розвитку змусили школу перейти на
технологічний етап розвитку. При цьому процес навчання повинен бути
психологічно і валеологічно обґрунтований та інструктований.

Проблема сьогодні полягає в тому, щоб надати вчителю методологію вибору
та механізм реалізації відібраного вченими змісту освіти в реальному
навчальному процесі як з урахуванням інтересів та здібностей учнів, так
і його особистої творчої індивідуальності. Окремі форми і методи
навчання повинні поступитися цілісним педагогічним технологіям загалом і
технології навчання — зокрема.

Про педагогічні технології тепер говорять усюди — у пресі, на
педагогічних нарадах, на науково-практичних конференціях. Назріла
об’єктивна потреба запровадити відповідний навчальний предмет у
навчальні плани педагогічних освітніх закладів. Але аналіз численних
теоретичних публікацій та передового педагогічного досвіду свідчить про
те, що проблема ця не настільки проста, як це здається на перший погляд.

Що таке «технологічний підхід у навчанні»? Яка мета, зміст та умови
впровадження різних технологій у практику роботи конкретної школи? Яким
чином учителю вибрати технологію, яка дозволить максимально використати
власний творчий потенціал?

Дитина — складна біосоціальна система, а традиційна школа, як структура,
де вона навчається, є достатньо примітивною. Навчання здебільшого
сконструйоване як система педагогічного насильства. Програма
особистісного розвитку, закладена в дитину, постійно зазнає деформації.
Учням часто свідомо пропонуються такі вимоги, які вони виконувати не в
змозі. Пропонується система і стиль стосунків, які автоматично
викликають протидію.

Серед недоліків сучасної освіти назвемо такі: 1. Середня тривалість
навчального дня учнів 9—11 класів сягає 14—16 годин.

2. Тільки 10 % учнів можна вважати відносно здоровими, кожний третій
має психологічні та нервові відхилення (за даними професора
С.Р.Вершловського).

3. Провідним мотивом навчальної діяльності у 70 % учнів є страх
отримати погану оцінку, не скласти залік, виявити себе нездібним в очах
товаришів, страх перед батьками, вчителями тощо.

4. Пізнавальний мотив та мотив самореалізації особистості
відзначається тільки у 4 % учнів.

Сьогодні обсяг освіти перевищує всі допустимі норми сприйняття учнем. На
нашу думку, стандарти в оволодінні навчальним матеріалом повинні бути
знижені в декілька разів. Криза освіти пов’язана з неможливістю
повноцінного засвоєння учнем обсягу інформації, який весь час зростає
[12]. Світ розірваний в уяві учня на окремі закони, факти, концепції,
цілісної картини при такому навчанні скласти не можна. Цінності змісту
освіти видаються відірваними від системи життєвих цінностей та настанов
учня. Він зобов’язаний вивчати та вважати важливим те, що він сам
важливим для себе не визнає, а це, в свою чергу, не дозволяє учневі
повноцінно сприймати та засвоювати матеріал. Цей внутрішній конфлікт
виливається у невмотивовані протести, бунти, які і сам учень не завжди
може пояснити. Ще гірше, якщо конфлікт заганяється всередину і стає
причиною численних неврозів та захворювань.

Сьогоднішня школа, незважаючи на всі декларації про розвиток
особистості, про нові цінності в освіті, і далі дотримується цілком
певних позицій. Ідея опрацювання освітніх стандартів є яскравим
втіленням у життя технократичної парадигми дидактики, яка народилася у
США в 50 — 60-х роках XX століття і має біхевіористичний напрямок.
Керування навчальним процесом у рамках цього напрямку робить навчання
школярів натаскуванням.

Сьогодні в педагогічній науці і практиці є дві цілком різні стратегії, в
рамках яких існують системи освіти, — стратегія формування та стратегія
розвитку. Стратегія формування — педагогічне втручання ззовні у
внутрішній світ дитини, нав’язування дитині вироблених суспільством
способів діяльності, оцінок. Стратегія розвитку — розвиток особистісного
потенціалу учня, його самоактуалізація.

Стратегія розвитку, або особистісне орієнтована освіта, гірше розроблена
саме з технологічного боку. Термін «особистісно орієнтоване навчання»
стерся від частого використання, але далі від діагностики особистих
характеристик учня

технологія на сьогоднішній день майже не просунулась. І чи легко
технологізувати процес управління особистісним розвитком дитини в
навчанні? Чи правомірна в такому разі сама постановка питання про
стандартизацію освіти? Можливо, такий стан справ в освіті просто
демонструє стан переходу світової системи освіти в нову її якість?

Таким чином,, вибір освітньої технологи — це завжди вибір стратегії,
пріоритетів, системи взаємодії, тактик навчання та стиш роботи вчителя з
учнем.

2

Одним із стратегічних завдань реформування освіти в Україні згідно з
державною національною програмою «Освіта» є формування освіченої,
творчої особистості, становлення її фізичного і морального здоров’я.
Розв’язання цього завдання передбачає психолого-педагогічне
обґрунтування змісту і методів навчально-виховного процесу, спрямованого
саме на розвиток особистості учнів. Однак цьому процесові поки що бракує
цілеспрямованості та науково-методичного забезпечення. Тому процес
«особистісної» перебудови навчально-виховного процесу відбувається
спонтанно, повільно, неефективно.

Розробка особистісного підходу — дуже складна теоретична і практична
проблема. її складність зумовлена перш за все тією обставиною, що
особистість є чи не найскладнішим утворенням у світі і одночасно —
суб’єктом перетворення цього світу і самого себе.

Гуманістичну традицію — прагнення до возвеличення людини, найбільш
повного втілення в ній людської суті — було б несправедливо вважати
явищем педагогічної думки лише нашого часу. Своїм корінням вона сягає
глибинних витоків людської культури. Звичайно посилаються на роботи
Протагора («міра всіх речей — людина»), Сократа, Платона, Арістотеля і
пізніших римських мислителів: Плутарха, Сенеку та інших. Розквіт
гуманізму пов’язують з подоланням релігійно-канонічних та тоталітарних
систем середньовіччя, коли відбувся незвичайний злет людського духу, чим
ознаменувалась епоха Відродження. Цю епоху пов’язують з іменами Томаса
Мора, Томмазо Кампанелли, Сірано де Бержерака, Франсуа Рабле, Яна
Коменського та інших. Вони вважали людину найвищою цінністю творіння.
Пізніше до цієї плеяди почали долучати представників нового часу: Мішеля
Монтеня, Жан-Жака Руссо, Льва Толстого. Вони висунули ідею вільного
виховання, яке дає змогу кожній людині розвивати свої природні
здібності.

3

Сьогодні робляться спроби побудови іншої особистісно орієнтованої
системи навчання. Вона спирається на такі вихідні положення:

• пріоритет індивідуальності, самоцінності, самобутності дитини як
активного носія суб’єктного досвіду, що склався задовго до впливу
спеціально організованого навчання в школі (учень не стає, а від самого
початку є суб’єктом пізнання);

• при конструюванні та реалізації освітнього процесу потрібна
особлива робота вчителя для виявлення суб’єктного досвіду кожного учня;

• в освітньому процесі відбувається «зустріч» суспільно-історичного
досвіду, що задається навчанням, та суб’єктного досвіду учня;

• взаємодія двох видів досвіду учня повинна відбуватись не по лінії
витіснення індивідуального, наповнення його суспільним досвідом, а
шляхом їх постійного узгодження, використання всього того, що накопичене
учнем у його власній життєдіяльності;

• розвиток учня як особистості (його соціалізація) відбувається не
тільки шляхом оволодіння ним нормативною діяльністю, а й через постійне
збагачення, перетворення суб’єктного досвіду як важливого джерела
власного розвитку;

• головним результатом учіння повинно бути формування пізнавальних
здібностей на основі оволодіння відповідними знаннями та уміннями.

Описуючи та характеризуючи особистість дитини через її функції, важливі
для організації педагогічного процесу, В. В. Сєриков виділяє такі з них:

— функція вибірковості (здатність людини до вибору);

— функція рефлексії (особистість повинна оцінювати своє життя);

— функція буття, що полягає в пошуках сенсу життя та творчості;

— формувальна функція (формування образу «Я»);

— функція відповідальності («Я відповідаю за все»); функція
автономності особистості (у міру розвитку вона дедалі більше стає
вивільненою від інших факторів) [17, с 78]

Метою особистісно орієнтованого навчання є процес психолого-педагогічної
допомоги дитині в становленні її суб’єктності, культурної ідентифікації,
соціалізації, життєвому самовизначенні. Особистісно орієнтований підхід
поєднує виховання та освіту в єдиний процес допомоги, підтримки,
соціально-педагогічного захисту, розвитку дитини, підготовки її до
життєтворчості тощо. Навчальний процес насичений знаннями, які повинен
засвоїти учень, а повинен бути насичений розумінням (А.Н.Леонтьєв).

Як головні — можна виділити такі завдання:

— розвинути індивідуальні пізнавальні здібності кожної дитини;

— максимально виявити, ініціювати, використати, «окультурити»
індивідуальний (суб’єктний) досвід дитини;

— допомогти особистості пізнати себе, самовизначитись та
самореалізуватись, а не формувати попередньо задані якості;

— сформувати в особистості культуру життєдіяльності, яка дає
можливість продуктивно будувати своє повсякденне життя, правильно
визначати лінії життя.

Формування культури життєдіяльності особистості є найвищою метою
особистісно орієнтованих систем та технологій.

4-5

Сьогодні різні автори називають різноманітні технології, які належать до
особистісно орієнтованих технологій, загальноприйнята класифікація поки
що відсутня.

Вальдорфська педагогіка є однією з різновидів втілення ідей
«гуманістичної педагогіки». Вона може бути охарактеризована як система
самопізнання і саморозвитку індивідуальності при партнерстві з учителем,
у двоєдності чуттєвого і надчуттєвого досвіду духу, душі і тіла.

В основі вальдорфської педагогіки лежить найцікавіше антропософське
вчення про індивідуальність людини, основні компоненти якої — тіло, душа
і дух. Р. Штейнер писав про чотири могутні галузі цивілізації —
пізнання, мистецтво, релігію і моральність, які можуть гармонійно
поєднуватися в одному корені — людському «Я». Це «Я» виступає у трьох
головних функціях людської душі — волі, почуттях та мисленні, які
перебувають у стані безперервного руху. Мета вальдорфської школи в тому,
щоб упродовж тривалого часу розвивати здібності, а не збирати знання.
Головне завдання вчителя вальдорфської школи — допомогти дитині в її
духовно-душевному самовизначенні, створити максимальні умови для
розвитку та закріплення її індивідуальності. Дитина — громадянин трьох
світів: матеріального, душевного і духовного.

Методика Марії Монтессорі є теж моделлю особистісно орієнтованого
підходу до навчання і виховання. В її основі лежить ідея про те, що
кожна дитина, з її можливостями, потребами, системою стосунків проходить
свій індивідуальний шлях розвитку. Впродовж усього життя Марія
Монтессорі уважно спостерігала за дітьми. Вона зрозуміла, що все, що
вони роблять, — аж ніяк не випадково. Не випадково вони починають
співати, не випадково, якщо вони вимагають, щоб іграшка лежала на
певному місці. Монтессорі зробила висновок, що діти проходять певні
етапи розвитку. З двох до чотирьох років — час порядку, дитина вимагає
точного виконання всіх церемоній. Якщо батьки привчають її до порядку в
цьому віці, то це залишається з нею на все життя. Приблизно з 3,5 до 4,5
років дітям подобається писати, а з 4,5 до 5,5 дітям подобається читати.
Тільки до 6 років діти «вбирають» у себе запахи, кольори, звуки. Яким
покажуть дитині світ дорослі в цьому віці, таким і сприйматиме вона його
на слух, на зір, на запах. У 5—6 років дитина виходить із власного світу
і перетворюється на активного дослідника довкілля і людей. У неї
розвивається здатність до абстракції. У дев’ять років діти починають
почуватися вченими, їм самим хочеться пояснити світ.

Три провідних положення характеризують сутність педагогічної теорії М.
Монтессорі:

— виховання повинно бути вільним;

— виховання повинно бути індивідуальним;

— виховання повинно спиратися на дані спостережень за дитиною.

Звернення дитини до вчителя: «Допоможи мені це зробити самому» — девіз
педагогіки Монтессорі.

Феномен педагогіки Марії Монтессорі полягає в її вірі в природу дитини,
в її прагненні вилучити будь-який авторитарний тиск на людину, яка
формується, в її орієнтації на ідеал вільної, самостійної, активної
особистості.

Групова форма навчальної діяльності виникла як альтернатива існуючим
традиційним формам навчання. В їх основу покладено ідеї Ж.-Ж. Руссо, И.
Г. Песталоцці, Дж. Дьюї про вільний розвиток і виховання дитини. Й. Г.
Песталоцці стверджував, що вміле поєднання індивідуальної і групової
організації навчальної діяльності допомагає успішному навчанню дітей, а
їх активність і самодіяльність підвищують ефективність уроку.

При індивідуальній роботі кожен учень працює самостійно, темп його
роботи визначається ступенем цілеспрямованості, розвитку інтересів,
нахилів. Темп роботи залежить також від навчальних можливостей,
підготовленості учнів. Індивідуальній навчальній діяльності не властива
пряма взаємодія учнів між собою, а контакти з учителем обмежені та
нетривалі. В індивідуальній навчальній роботі діяльність слабких учнів
приречена на невдачу, тому що в них є прогалини в знаннях, недостатня
сформованість умінь і навичок навчальної самостійної роботи. Всі
недоліки фронтальної та індивідуальної діяльності вдало компенсує
групова.

Ідею концепції Ельконіна — Давидова можна висловити таким чином: в
молодшому шкільному віці через спеціально побудоване навчання у дитини
можуть бути сформовані здібності до самовдосконалення, саморозвитку,
самопізнання. Тобто дитина повинна поступово, за час навчання в молодших
класах, набути «вміння навчатись» .

У традиційній школі таке завдання ніколи не висувалося, бо головним
вважалось «уміння організувати себе і своє робоче місце». Тому
формування здібності навчити самого себе, а значить — змінити себе в бік
поліпшення (розвитку, подолання лінощів, своєї обмеженості) вже є
новаторським, творчим підходом до учня, як до суб’єкта
навчально-виховного процесу. Не менш важливим для цього є такий засіб,
як рефлексія, за допомогою якої учень встановлює та розширює межі свого
пізнання. Він допомагає виявляти мету та засоби її наближення,
виконання.

Таким чином, якщо мета традиційної школи (в початкових класах) — навчити
дитину читати, писати, лічити, то мета розвивального навчання —
сформувати в дитині конкретні здібності (рефлексія, аналіз,
планування) з самовдосконалення.

Робота над навчальним проектом — практика особистісно орієнтованого
навчання в процесі конкретної праці учня, на основі його вільного
вибору, з урахуванням його інтересів. У свідомості учня це має такий
вигляд: «Все, що я пізнаю, я знаю, Для чого мені потрібно і де я можу ці
знання застосувати». Для педагога — це прагнення знайти розумний баланс
між академічними і прагматичними знаннями, уміннями та навичками.

Навчальне проектування орієнтоване перш за все на самостійну діяльність
учнів — індивідуальну, парну або групову, яку учні виконують протягом
визначеного відрізка часу.

Технологія проектування передбачає розв’язання учнем або групою учнів
якої-небудь проблеми, яка передбачає, з одного боку, використання
різноманітних методів, засобів навчання, а з другого — інтегрування
знань, умінь з різних галузей науки, техніки, творчості.

Результати виконання проектів повинні бути «відчутні»: якщо це
теоретична проблема, то конкретне її рішення, якщо практична —
конкретний результат, готовий до впровадження. Проектна технологія
передбачає використання педагогом сукупності дослідницьких, пошукових,
творчих за своєю суттю методів, прийомів, засобів.

Таким чином, суть проектної технології — стимулювання інтересу учнів до
певних проблем, які передбачають володіння визначеною сумою знань, та
через проектну діяльність, яка передбачає розв’язання однієї або цілої
низки проблем, показ практичного застосування надбаних знань. Від теорії
до практики, гармонійно поєднуючи академічні знання з прагматичними,
дотримуючись відповідного їх балансу на кожному етапі навчання.

6

Можливості вибору групової навчальної діяльності на різних етапах уроку
продемонстровано у таблиці.

Форми групової навчальної діяльності на різних етапах уроку

Етап уроку Форма діяльності

Перевірка домашнього завдання Прана

Ланкова

Вивчення нового Диференційовано-групова

Закріплення і вдосконалення Ланкова

Парна

Диференційовано-групова

Індивідуально-групова

Повторення і застосування знань Парна

Ланкова

Кооперативно-групова

Г.О.Цукерман, І. М. Вітковська пропонують на першому етапі навчання
дискусії засвоїти «Правила загального обговорення»:

1) не говорити всім разом;

2) заперечуючи, звертатися безпосередньо до учня;

3) всім слухати одного;

4) постійно використовувати позначки «+», «-«, «?». (Тут і далі деякі
прийоми запозичено з праць Г. О. Цукерман і І. М. Вітковської) .

Щоб зацікавити учнів колективною роботою, потрібно забезпечити серед них
позитивне ставлення до співпраці один з одним в малих групах. Для цього
слід запропонувати учням такі завдання: приклад на декілька дій, гру
«Збери листівку», скласти оповідання на певну тему тощо.

Аналізуючи роботу, вчитель підводить дітей до висновку, що узгоджена
робота учнів дозволяє знайти найбільш цікаве рішення, виявити творчість,
прискорити виконання завдань, допомогти, підтримати один одного. У
виконанні такої роботи діти дотримуються наведеної нижче інструкції.

Правила дружної роботи

1. Перед роботою слід домовитися, хто що буде виконувати.

2. Не сперечатися даремно.

3. Намагатися зрозуміти одне одного.

Після того як підготовку дітей до спільної роботи завершено, можна
переходити до формування вмінь працювати парами.

7

На уроці української мови можна організувати роботу в парах так: діти
заздалегідь готують вдома картки з загадками. На уроці учні по черзі
виконують роль «вчителя», читаючи свою загадку:

Бідовий хлопчина

В сірій сорочині.

По дворах стрибає,

Крихти підбирає.

Потім учень просить товариша її відгадати. Якщо відгадка неправильна, то
«вчитель» повільно читає загадку ще раз. Після правильної відповіді
«учень» записує в зошит відгадку, диктуючи по складах. «Учитель» ставить
запитання: «Як треба це слово писати?» «Учень» розмірковує, потім
перевіряє за карткою-зразком, записує у зошиті, позначаючи ненаголошений
голосний. Після цього учні міняються ролями. Новий «учитель» вже вчить
за своєю карткою, де в нього своє незнайоме слово. Про закінчення роботи
діти сигналізують піднятими руками.

Коли вчитель переконається в тому, що учні в парах можуть вести
дискусію, спільно виконувати завдання, навчати один одного, можна
переходити до найбільш складного виду групової діяльності — до ланкової.

В організації ланкової роботи спільна діяльність учнів відбувається на
більш високому рівні, тому що здійснювати взаємодію чотирьох осіб
складніше, ніж парну. Формувати групи треба з урахуванням тих вимог, що
визначені вище. Так, кожна група з чотирьох осіб має сильних, середніх
та слабких учнів. Вчитель, керує роботою групи через пам’ятки,
інструкції. Так, для розв’язання задач можна запропонувати таку
пам’ятку:

1. Прочитайте задачу.

2. Домовтесь, хто за ким називатиме своє питання.

3. Виконуйте кожен свою частину роботи.

4. Обговоріть у групі правильність роботи кожного.

5. Дайте оцінку роботи кожного в групі.

6. Визначте, хто буде повідомляти класу про результати роботи.

Така пам’ятка сприяє активності кожного учня. Положення, які спрямовують
діяльність учнівської групи, мають бути і в інших пам’ятках.

Наприклад, учні в групі отримують картку з коротким записом задач:

1) І — 18 3) І — 45

II — ? , у 3 рази більше II — ?, на 4 менше

2) І — 18 4) І — 45

II — ?, у 3 рази менше II — ?, на 4 більше

Обговорення в групі відбувається таким чином: один учень називає умову
задачі, учні обговорюють і вирішують, обирати чи ні такий варіант умови;
другий учень аналізує задачу, решта доповнюють; третій визначає, що
треба дізнатись (визначає запитання); четвертий пояснює розв’язок.

У групі визначається учень, який відповідатиме перед класом. Учні з
кожної групи по черзі повідомляють, решта стежать за ходом обговорювання
розв’язку задачі, доповнюють) чи виправляють. Командир групи виставляє
оцінки.

8

Формування творчої особистості учня можливе не тільки завдяки
впровадженню нових педагогічних технологій уроку, а й завдяки цілісній
системі організації діяльності учнів у школі.

Для прикладу розглянемо програму авторської школи № 52 м. Миколаєва.
Вчитель-методист В. О. Душенко разом з колегами розробила програму
«Школа для життя та через життя». Головна мета програми — як навчати
дітей без примусу; як розвивати в них стійку зацікавленість до знань і
потребу в їхньому самостійному пошуку. У роботі з дітьми, вважають
учителі, повинні переважати такі фактори саморе-алізації особистості
учнів:

— фактор відносин — це характер стосунків, які складаються між учителем
і учнями;

— фактор емоційної самореалізації — різнорівнева і диференційована за
змістом організація навчального процесу;

— фактор здоров’я — формування здорового способу життя школярів;

— фактор творчості — розвиток творчих здібностей кожної
дитини, максимальний розвиток самодіяльності, вільне вираження
свого «Я».

Психологи вважають, що творчій особистості притаманна фантазія. Саме
фантазія, як каталізатор, у десятки разів прискорює творчий процес [13,
с.46]. Починати роботу з розвитку творчого мислення треба ще в
початковій школі. Тут у пригоді стає сучасна технологія творчості — ТРВЗ
(технологія розв’язання винахідницьких завдань).

Учителі шкіл Запоріжжя впроваджують у початкових класах окремий курс —
«Розвиток творчої уяви на основі ТРВЗ» [13].

Наведемо технологію уроків, розроблених Л. В. Левіною,

1. Інтелектуальна розминка. Знайомство з предметами. Гра «Нове
призначення предмета».

2. Перевірка домашнього завдання:

— обговорення творчого завдання і створення моделей борщу, гриба,
хліба, суниць;

— вибір найкращих моделей.

3. Відгадування загадок. Створення моделей відгадок.

4. Навчання прийомів фантазування (оживлення, збільшення — зменшення,
об’єднання, зміна законів природи, внесення нової якості, запозиченої з
інших об’єктів).

5. Робота в групах. Складання оповідань (5 хвилин).

6. Захист творчих робіт (фантастичних оповідань та казок) учнів.

7. Творче домашнє завдання: підготувати малюнки до своєї
розповіді, зробити книжку-малятко зі своєю розповіддю, та малюнками.

9

В основі педагогічної технології «Створення ситуації успіху» лежить
особистісно орієнтований підхід до процесу навчання та виховання.

Ситуація успіху — це суб’єктивний психічний стан задоволення наслідком
фізичної або моральної напруги виконавця справи, творця явища.

Ситуація успіху досягається тоді, коли сама дитина визначає цей
результат як успіх. Кожному педагогу слід звернути увагу на цей
постулат. Об’єктивна успішність діяльності дитини — це успіх зовнішній,
тому що якість результату оцінюється свідками дійства. Усвідомлення
ситуації успіху самим же учнем, розуміння її значимості виникає у
суб’єкта після здолання своєї боязкості, невміння, незнання,
психологічного ураження та інших видів труднощів.

10

Технологія «Створення ситуації успіху» звучить у таких висловлюваннях
педагога:

Це дуже важливо, і у тебе неодмінно вийде…

Саме ти і міг би зробити таку справу…

І це зовсім не складно. Навіть якщо не вийде – нічого страшного.

Я впевнений, що ти пам’ятаєш про…

Починай же! Ти це добре зробиш!

Ось ця деталь (елемент, частина) вийшла дуже гарно!

Педагогічна технологія «Створення ситуації успіху» включає створення
різноманітних видів радості, використання прийомів, за допомогою яких
розгортають роботу з різними категоріями учнів.

Похожие записи