Реферат на тему:

Виховний простір як інтегрований чинник впливу на соціальне становлення
і розвиток учнівської молоді

Соціальне становлення людини як об’єктивну необхідність уходження її в
соціальне середовище пов’язують насамперед із засвоєнням нею досвіду,
накопиченого минулими поколіннями людства, і виміряють ступенем її
готовності до виконання сукупності соціальних функцій та обов’язків
відповідно до існуючих суспільних відносин.

Розв’язання цих складних і багато аспектних завдань значною мірою
залежить від загальноосвітньої школи як базового соціального осередку,
призначення якого полягає у створенні умов для послідовного, науково
обґрунтованого осягнення молоддю основ життєдіяльності – організації
життя на засадах історично складених ціннісних орієнтацій національної
культури, форм і способів діяльності, спілкування і поведінки.

Сучасні експериментальні дослідження і практика свідчать про те, що
досягнення ефективності у підготовці молоді до соціального життя на
гуманістичних і демократичних засадах як провідних принципах, обраних
суспільством, можливе за умов системного й інтегрованого підходів до її
здійснення.

Реальним втіленням системного й інтегрованого підходів у практику
освітніх закладів різних типів є їх орієнтація на створення виховних
систем і виховного простору як найбільш доцільних форм організації
життєдіяльності, об’єднуючих у собі взаємодію впливів сукупності
соціальних інститутів на соціальне становлення і розвиток молодої людини
на засадах загальнолюдських цінностей, національної і світової
культури, моральних та естетичних ідеалів.

Орієнтація системи освіти на ці підходи диктується, таким чином, не
тимчасовою на них модою, а їх потенційними можливостями. Завдяки
систематизації й інтеграції умов і чинників впливу на людину можна
глибше і всебічно осягнути педагогічний процес, спрямований на
формування особистості, ефективніше вплинути на нього, позбутися в ньому
фрагментарності й випадковості.

У зв’язку з цим, одним із провідних соціально-педагогічних завдань є
теоретичне обґрунтування принципових підходів до створення єдиного
виховного простору як найбільш ефективної умови досягнення цілей
виховання учнівської молоді

Відправним у необхідності створення виховних систем і єдиного виховного
простору є сформульоване в теорії виховання положення про те, що людина
– це продукт об’єктивних умов життя й виховання, тобто про існування
найбільш узагальнених чинників її соціального становлення й розвитку.
Виходячи з цього положення, чинники формування людини включають як
процеси, що соціально контролюються (виховання, освіта), отже,
здійснюються згідно з поставленою метою і визначеною програмою, так і
стихійні, непередбачувані, спонтанні впливи на неї. Разом з тим,
наявність елементів стихійності впливу на розвиток особистості не
означає зменшення значущості соціального середовища як об’єктивної умови
існування людини та її формування. Вираженням функціональної значущості
об’єктивних умов в оволодінні людиною соціальним досвідом, формуванні в
неї відповідних соціальних якостей і способів поведінки є закон про
вирішальну роль середовища у становленні й розвитку особистості [5,545].

Уплив середовища на особистість здійснюється через найближчі умови й
чинники безпосереднього оточення людини, через мікросередовище, що є
складовим елементом загального соціального середовища. У зв’язку з цим
соціологи вважають за необхідне вказати на те, що характер впливу
загальних умов соціальної дійсності на особистість залежить від ступеня
відповідності відносин, існуючих між мікро- і макросередовищами. Залежно
від цього мікросередовище буде або стимулом, яке забезпечує адекватність
впливу загальних умов на формування й розвиток особистості, або
перешкодою для цього процесу. До того ж мікросередовище може посилювати
або, навпаки, послаблювати детермінуючий вплив загальних умов, тобто
відповідно впливати на дієвість вимог, які висуває суспільство. Причина
цього явища полягає у тому, що кожне мікросередовище по-своєму
переробляє вплив зовнішніх соціальних умов і тим самим може
видозмінювати характер цих вимог до особистості, надавати їм різну
спрямованість і навіть перекручувати їх зміст. Елементи соціального
середовища, крім того, можуть впливати на людину безпосередньо або
опосередковано, цілеспрямовано або стихійно, випадково або закономірно,
носити постійний, стійкий або тимчасовий характер. Нарешті, вони мажуть
впливати на формування і розвиток особистості позитивно або негативно
[2,79].

Отже, мікросередовище є відображенням основних рис загальних умов
реальної дійсності, тобто макросередовища, однак між ними можливі
протиріччя і навіть конфлікти, які накладають певний відбиток на якісні
ознаки особистості.

Крім того, суперечності можуть виникати й між мікросередовищем і
людиною, якщо умови найближчого оточення не здатні повною мірою
забезпечити її потреби [5, 546-547].

За визначенням сучасної соціології, ефективність впливу соціального
середовища на формування і розвиток особистості залежить від певних його
особливостей. Так, однією з найважливіших особливостей соціального
середовища вважається рівень і характер наданих ним можливостей для
прояву потенцій особистості, задоволення її потреб та інтересів. А це,
як відомо, досягається економічними, соціально-політичними, культурними
умовами життя людини.

На формування особистості впливають такі параметри соціального
середовища: рівень єдності й цілісності його складових елементів, що
передбачає тенденцію зближення усіх сфер суспільного життя, підвищення
рівня їх взаємозалежності й рівномірності розвитку.

Цілеспрямоване формування суспільно необхідних якостей особистості
зумовлює відповідну організацію виховного процесу, рівень якого
безпосередньо визначається науково-теоретичним осмисленням умов
управління ним. Чим вищий рівень наукового управління суспільними
процесами, тим нижча стихійність у соціальному розвитку і впливі
соціального середовища на особистість.

Ефективність вирішення стратегічних завдань, пов’язаних з
цілеспрямованим формуванням і розвитком молоді, знаходиться, таким
чином, у безпосередній залежності від науково обґрунтованого підходу до
включення у виховний процес потенційних можливостей сукупності умов і
чинників соціального середовища як єдиного виховного простору.

У сучасній літературі (М.З.Ільчиков,А.Й.Капська, В.А.Караковський,
Л.І.Новікова) виховний простір характеризується як соціально-педагогічне
утворення, для якого наявними є системоутворюючі, складові,
системопов’язуючі і системовизначаючі елементи.

До системоутворюючих належать заклади освіти різного типу, в яких
функціонує виховна система.

Складовими є всі елементи соціокультурного середовища, що задіяні в
процесі виховання.

Системоутворюючими елементами виступають: цілі, які поділяє більшість
учасників виховного процесу; єдина педагогічна стратегія по ”вертикалі”
й ”горизонталі”, зорієнтована на пріоритети гуманістичного виховання;
спільна територіальна субкультура; розвинена мережа зв’язків відносин
гуманістичного характеру; усвідомлення суб’єктами виховання своєї
психолого-соціальної спільності – територіальний педагогічний
менталітет.

Системовизначаючими є ті заклади, що задають тон відносинам у просторі,
визначають його спрямованість, його ”обличчя” [7,34].

Виховний простір, як і соціальне середовище, є багатомірним і
багаторівневим утворенням, якому притаманні компактність (сила виховного
впливу) і простір (розміри).

Виховний простір вважається хронотопним [від гр. chronicos – час + гр.
topos — місце] середовищем спільного буття, перетвореним усіма
соціокультурними структурами, що задіяні у виховному процесі у
відповідний час на певній території (”тут і зараз”), у чинник
інтегрованого впливу на процес формування і розвиток особистості з метою
забезпечення відчуття психологічного комфорту і сприятливих умов для
самовизначення, саморозвитку і самореалізації. Виховний простір
забезпечує більш високий ступінь координування взаємодії людини із
соціокультурним і природним оточенням.

Як зазначають дослідники (В.А.Кaраковський, Л.І.Новікова,
Н.Л.Селіванова, О.І.Соколова), перетворення певного середовища у
виховний простір не тільки підвищує його виховний потенціал, й створює
можливість більш ефективно керувати ним.

Основним соціальним інститутом, який здійснює організацію і керівництво
вихованням молоді, є держава. У процесі демократизації суспільного життя
виховання молодої людини як особистості, що характеризується високими
моральними якостями, суспільною активністю, високою культурою праці й
поведінки, є одним з провідних напрямків державної молодіжної політики.

Інтегруючими чинниками у вирішенні стратегічних завдань виховання молоді
на загальнодержавному рівні є єдина територія, державна мова, правовий
простір, національна культура, наука і освіта, які у своїй сукупності
утворюють єдиний виховний простір як об’єктивну умову її соціалізації.

Об’єктивність умов соціалізації не означає її стихійності і
некерованості. Навпаки, в сучасних умовax саме ті суспільні відносини
визначають характер соціальних змін, які свідомо розвиваються і є
фундаментом нaукoвo обґрунтованого регулювання соціального розвитку
молоді. При цьому йдеться не про маніпуляцію свідомістю,
волюнтаристський вплив на її долю, а створення необхідних умов
соціалізації, які, в свою чергу, забезпечують умови для самореалізації,
самоутвердження молодої людини [4, 11].

Державна молодіжна політика в Україні здійснюється за двома основними
напрямами: соціально-економічним і політичним.

Соціально-економічний напрямок охоплює основні сфери життєдіяльності
молоді: навчання, професійну освіту і працю, побут, дозвілля. Щодо
політичного напряму, то він пов’язаний з формуванням громадянської
позиції, активності молодих людей, їх ціннісних орієнтацій, стійких норм
моралі [4, 87].

???????$??$???????i?учасна соціокультурна ситуація, особливі економічні
й політичні умови дійсності викликають необхідність для молодої людини
орієнтуватися в цих особливостях, бути готовими діяти не за традиційними
cxeмами й зразками поведінки, а на основі ситуацій, що склалися,
спираючись на минулий досвід, ураховуючи при цьому власні інтереси та
інтереси суспільства.

У єдиному виховному просторі цілеспрямований педагогічний вплив на
соціальне становлення і розвиток молоді здійснюється безпосередньо за
допомогою існуючої системи соціальних інститутів, функціональне
призначення яких полягає у постановці і реалізації як стратегічних
державних цілей, так і ситуативних завдань, що виникають в умовах
повсякденного життя.

Одним із провідних соціальних інститутів є загальноосвітня школа, яка
готує молодь до життєдіяльності і покликана виконувати базові для цього
функції – навчання і виховання.

У сучасній загальноосвітній школі визначився перспективний підхід до
розвитку й реалізації виховного потенціалу – системний підхід, поданий у
вигляді виховної системи.

Виховна система відображає один з найбільш фундаментальних фактів
педагогічної дійсності: виховання стає функцією соціального організму –
колективу школи. Тобто, якщо раніше безпосереднім учасником
педагогічного процесу вважався учитель-вихователь, який визначав смисл
того, що відбувається у тій чи іншій педагогічній ситуації, то в умовах
виховної системи оцінку сутності цих ситуацій здійснюють самі її
учасники, керуючись прийнятими в ній нормами і цінностями. Виховна
система як цілісний соціальний організм з власною логікою функціонування
і розвитку створює, таким чином, умови для здійснення процесів
самоорганізації і саморегуляції, інтегрує і гармонізує з цією метою всі
необхідні шляхи, обсяги і засоби виховання [3; 7].

Разом з тим, виховна система школи вважається відкритою, оскільки не
може плідно розвиватися, знаходячись ізольовано від соціального
оточення. ЇЇ обов’язок полягає в забезпеченні вихованцям широкого
контакту із соціумом. Саме об’єкти соціального оточення часто стають
реаліями, на основі яких створюється взаємодія школи із соціумом –
природним, соціальним, екологічним, культурним. На базі взаємодії школи
із середовищем створюється певний територіальний виховний простір, який
сприяє виведенню виховної системи за межі навчального закладу, включенню
її в педагогічне освоєння найближчого оточення й перетворенню його у
чинник виховання дітей і дорослих.

Зміст взаємодії тих чи інших закладів освіти в найближчому соціумі
визначається видом, характером, напрямком діяльності, яка є провідним
чинником установлення не тільки зовнішніх взаємовідносин, але й
відповідає внутрішнім потребам розвитку виховної системи.

Отже, якщо розглядати сутність виховання як управління процесом розвитку
особистості, яким передбачається створення умов, необхідних для
максимального розвитку потенційних можливостей кожного суб’єкта цього
процесу, то організація взаємодії соціальних інститутів середовища,
визначення її мети, змісту, показників результативності є найважливішими
аспектами цього управління.

У створенні єдиного виховного простору, крім загальноосвітньої школи,
велику роль відіграють різноманітні інфраструктури, насамперед,
позашкільні освітньо-виховні заклади. Базуючись на принципах
добровільності, особистої зацікавленості дітей, ці заклади мають великі
можливості щодо створення сприятливих умов для самовизначення і
саморозвитку особистості, задоволення її духовних потреб, прояву
соціальної активності.

За офіційними даними, зараз в Україні існує мережа позашкільних закладів
освіти, яка налічує1521 одиниць і охоплює 1256762 дитини та 35232
педагогічних працівників (з них 20174 – особи з вищою освітою). У діючій
мережі визначилося понад 30 типів різних закладів як комплексних, так і
профільних [4,165].

До комплексних позашкільних закладів належать будинки творчості дітей та
юнацтва, палаци учнівської молоді, центри дитячої творчості, клуби при
районних соціальних службах та клуби за місцем проживання тощо. Окрему
категорію становлять спеціалізовані однопрофільні позашкільні виховні
заклади: станції юних техніків, дитячі флотилії, дитячі туристичні
станції, станції юних натуралістів тощо.

Багатопрофільні та спеціалізовані позашкільні освітньо-виховні заклади з
широким спектром напрямків діяльності створюються і функціонують у
кожному регіоні залежно від його економічної, матеріально-технічної і
соціально-культурної специфіки. За звичаєм, мережа таких закладів
найбільше розвинена у великих містах: Києві, Донецьку, Луганську, Одесі,
Дніпропетровську, Харкові. Так, у Запоріжжі та області, за останніми
даними [1,4], функціонують 62 позашкільні освітньо-виховні заклади:
центри художньо-естетичної, науково-технічної творчості, станції юних
туристів, дитячо-юнацькі клуби фізичної підготовки. Зокрема, в районному
центрі м. Бердянську функціонують дитячі музична й художня школи,
дитячо-юнацька спортивна школа, станція юних натуралістів, клуб юних
моряків, центр дитячо-юнацької творчості, станція юних техніків та ін.

Зазначені освітньо-виховні заклади є важливими елементами виховного
простору, з якими безпосередньо взаємодіє певна частина шкільної молоді
і які є нішею для її соціокультурного існування. Але позашкільні
освітньо-виховні заклади не вичерпують усієї його поліфункціональної
сутності. Істотну впливову роль у вихованні учнівської молоді відіграють
особистісні предметно-речові складові культурного середовища міста.

Предметно-речові складові культурного середовища міста – це архітектурно
і культурно освоєний простір, який має свою неповторну естетичну
своєрідність, соціально-культурну будову й атмосферу, з яких формується
культурний контекст, що за своєю спрямованістю формує тих, хто в нього
входить. Кожний предмет культури, задовольняючи певну потребу, впливає
на весь комплекс людських потреб, формує певні сутнісні людські якості.

Особистісні складові культурного середовища, або його суб’єкти, (і
творці, і користувачі) – це різні соціальні групи за багатьма ознаками
(соціально-класовою, професійною, освітньою, віковою та ін.), які
об’єднані культурними умовами, ступенем залучення до культури,
відповідною діяльністю [6,101-102] .

Культурне середовище як стійка структура буття людини в єдності речових
та особистісних елементів визначає рівень культури його суб’єктів, їх
культурну цілісність, потенційність і перспективність соціокультурного
становлення й розвитку.

Разом з тим, для реалізації потенційних можливостей чинників виховного
впливу на суб’єкти соціального середовища необхідні відповідні
організаційно-функціональні структури, хоча відомо, що соціальне
середовище не регулюється і не керується виховними установами й органами
освіти [5,545].

За визначенням дослідників (А.Й.Капська, В.А.Караковський, Л.І.Новікова,
Н.Л.Селіванова, О.І.Соколова), для того, щоб регіональна педагогічна
політика стала реальністю, необхідно не тільки розробити її
концептуальні основи, але й забезпечити планомірне впровадження її в
життя. Така діяльність, на їх думку, може здійснюватися за кількома
напрямками.

По-перше, створення регіонального інформаційного простору, для якого
природним є аналіз педагогічної ситуації в регіоні, створення
інформаційного банку даних – своєрідна ”інвентаризація” вже існуючих
загальноосвітніх шкіл та позашкільних освітньо-виховних закладів з
відповідною оцінкою їх розвитку і спрямованості. Наступним кроком у
створенні інформаційного простору є пропаганда і розповсюдження
досягнень системного підходу загальноосвітніх шкіл і позашкільних
закладів регіону.

По-друге, створення науково-практичного центру, який виконує роль
”колективного наукового консультанта” і працює згідно з науково
обґрунтованою концептуальної позиції.

Таким чином, науково-практичний центр, виконуючи провідну роль в
адаптованому управлінні виховним процесом регіону, реалізує у своїй
діяльності кілька функцій, а саме:

— аналітичну;

— освітньо-пропагандистську;

— дослідну;

— мотиваційну;

— експертно-діагностичну;

— прогностичну [7,41-42].

Запропонований підхід до створення виховного простору на основі
взаємодії основних його складових – загальноосвітньої школи і
позашкільних освітньо-виховних закладів – визначається в сучасній теорії
і практиці як найбільш спрямований і ефективний. Чим вищий рівень
наукового обґрунтування керівництва вихованням як соціальним явищем, тим
нижчим є рівень елементів стихійності у соціальному розвитку і впливі
соціального середовища на формування й розвиток особистості.

Разом з тим, стан науково-теоретичного осмислення й обґрунтування
способів практичного впровадження цього підходу в життєдіяльність
виховного простору не можна вважати на сьогодні задовільним. Він може
бути визначений як відправний для подальшої дослідно-експериментальної
роботи, зумовленої прагненням найбільш повно й адекватно
охарактеризувати ті складні процеси, які відбуваються у виховному
просторі, функціонують у нових соціально-економічних і
соціально-культурних умовах, і на цій основі визначити форми, методи і
способи управління виховним процесом на різних його територіальних
рівнях.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гривцова О.А що після школи? //Запорізька правда. – 2004. — №35-36
(21473-21474).

2. Ильчиков М.З., Смирнов Б.А. Социология воспитания. -М.,1996.-116 с.

3. Сорока Г.І. Сучасні виховні системи та технології. — Харків, 2002.-
128с.

4. Соціальна педагогіка (За ред. А.Й.Капської. -К.:Центр навчальної
літератури, 2003. -256с.

5. Соціологія (За заг. ред. В.П.Андрущенка, М.І.Горлача. -Київ-Харків,
1998. — 624с.

6. Соціологія культури (За ред.О.М.Семашка, В М.Пічі. -К.:Каравела;-
Львів: Новий Світ, 2000. -336с.

7.Управление воспитательной системой школи: проблеми и решения /Под
ред.В.А.Караковского, Л.И. Новиковой, Н.Л.Селивановой и др. -М.:
Пед.общество России, 1999, -264с.

Похожие записи